Размещено на http://www.allbest.ru

київський національний університет

внутрішніх справ

Мартинюк ОлексіЙ Володимирович

УДК - 342.7 (477) «10-17»

Еволюція правового становища жінки в Україні

(Х - перша половина ХVІІ ст.)

12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор

Шевченко Олександр Оксеньтійович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

ШЕВЧЕНКО Анатолій Євгенійович

Донецький юридичний інститут Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, професор кафедри конституційного та міжнародного права, Заслужений юрист України

кандидат юридичних наук, доцент

ЧЕХОВИЧ Валерій Анатолійович

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри теорії та історії держави і права

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ (ДП680, м. Київ, пл. Солом'янська, 1)

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук, професор Н. О. Щербак

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. В умовах становлення та розвитку суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави в Україні важливим та актуальним уявляється звернення до історико-правової спадщини українського народу. Останні два десятиріччя відзначені бурхливим процесом наукового пізнання історії вітчизняного права на новій методологічній основі без ідеологічних упереджень та приписів. Відтворення на історико-теоретичному рівні об'єктивної картини еволюції правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. є актуальним виходячи з таких аспектів:

- у вітчизняній історико-правовій науці досі відсутні комплексні монографічні дослідження, які б висвітлювали найголовніші аспекти еволюції цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.;

- зазначене дослідження дає можливість долучитися до визначення рівня правосвідомості та правової культури українського народу, його етнопсихології, особливостей менталітету, моралі та духовної культури у зазначену добу. Особливе місце жінки у системі суспільних відносин дозволяє збагатити вітчизняну й європейську правову традицію демократичними і гуманістичними надбаннями;

- демократичні перетворення в сучасній Україні передбачають реалізацію принципів ґендерної рівності. Україна проводить державну політику, спрямовану на усунення причин нерівноправності статі, сприяє формуванню нових ґендерних стандартів масової правосвідомості. Кабінетом Міністрів України прийнятий Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності в суспільстві на 2001-2005 рр. А Верховна Рада України схвалила Закон України від 8 вересня 2005 р. за № 2866-ІV «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Уявляється, що проблеми сьогодення потребують спеціального наукового аналізу, в тому числі з використанням історико-правового досвіду минулих поколінь.

Отже, викладене вище свідчить про те, що наукове дослідження та всебічне висвітлення проблеми еволюції правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. має як науково-теоретичне, так і практично-правове значення.

Теоретичну основу дисертації становлять праці вітчизняних вчених-правознавців: В. Гончаренка, А. Зайця, М. Козюбри, А. Колодія,
В. Копєйчикова, О. Копиленка, В. Котюка, О. Кузьминця, В. Кульчицького,
П. Музиченка, Є. Назаренко, П. Рабіновича, А. Рогожина, В. Рум'янцева,
О. Святоцького, О. Скакун, М. Страхова, В. Тація, Б. Тищика, І. Усенка,
М. Цвіка, В. Чеховича, А. Шевченка, О. Шевченка, О. Ярмиша та ін.

Зв'язок наукового дослідження з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ. Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях Указу Президента України від 25 квітня 2001 р. за № 283/2001 «Про підвищення соціального статусу жінок в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. за №479 «Про Нацiональний план дiй щодо полiпшення становища жiнок та сприяння впровадженню ґендерної рiвностi у суспiльствi на 2001-2005 рр.», Закону України від 8 вересня 2005 р. за № 2866-ІV «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», а також відповідає завданням Цільової комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 «Актуальні проблеми історії українського національного державотворення».

Напрям дослідження пов'язаний з викладанням у вищих навчальних закладах таких дисциплін, як «Історія держави і права України», «Історія українського права». жінка майновий право кримінальний покарання

Мета і завдання дослідження. Метою даної дисертаційної роботи є визначення основних аспектів еволюції цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст.

Для досягнення цієї мети були визначені такі наукові завдання:

- проаналізувати і систематизувати історіографію проблеми еволюції правового становища жінки в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст.

- визначити обсяг правоздатності та дієздатності жінки;

- з'ясувати особисте становище жінки впродовж Х - першої половини ХVІІ ст.;

- дослідити еволюцію майнових прав жінки в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст.;

- визначити обсяг спадкових прав жінки в Україні у періоди Х - першої половини ХІV ст. і другої половини ХІV - першої половини ХVІІ ст.;

- з'ясувати обсяг кримінальної відповідальності жінки як суб'єкта злочину;

- визначити мету та принципи призначення покарання для жінки, що вчинила злочин;

- визначити ступінь захищеності особистих та майнових прав жінок різних суспільних верств кримінальним правом Х - першої половини ХVІІ ст.;

- визначити чинники, які впливали на еволюцію цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.

Об'єктом дослідження дисертаційної роботи є врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникали в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст. у процесі еволюції правового становища жінки.

Предметом дослідження є еволюція правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст., зокрема її цивільно-правового та кримінально-правового становища.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є принципи філософської діалектики, загальнонаукові методи системного й структурно-функціонального аналізу, узагальнення, а також конкретно наукові юридичні й історичні методи. Метод загальної філософської діалектики дозволяє розглянути основні аспекти цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. у постійному розвитку, дослідити історико-правові явища у їх взаємозв'язку та взаємозалежності відповідно до рівня розвитку суспільних відносин в Україні впродовж зазначеної доби.

Серед загальнонаукових методів відзначимо метод системного аналізу, який дає змогу дисертанту на основі розгляду норм цивільного та кримінального права з'ясувати основні аспекти цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки у Х - першій половині ХVІІ ст. ( підрозділи 2.1, 2.2, 3.1, 3.2). Застосування іншого методу - узагальнення - дозволило встановити характерні риси цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки у добу Київської Русі, а також у другій половині ХІV - першій половині ХVІІ ст. (підрозділи 2.1, 2.2, 3.1, 3.2). Використання зазначених методів дозволило вийти на узагальнення більш високого порядку, довести, зокрема, факт рівноправності чоловіка і жінки у період, що досліджується. Структурно-функціональний метод сприяв визначенню ступеня впливу різних факторів (наприклад, правосвідомості) через структурні елементи правової системи на еволюцію цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки (розділи 2, 3). Інституціональний метод дозволяє розглянути еволюцію правового становища жінки в Україні за допомогою дослідження інститутів тогочасного цивільного та кримінального права (підрозділи 2.1, 2.2, 3.1, 3.2).

Застосування принципу єдності історичного й логічного дозволило дослідити еволюцію правового становища жінки в Україні протягом відносно тривалого історичного проміжку часу - з Х до початку другої половини ХVІІ ст. з позицій історико-соціальної обумовленості, відтворити процес еволюції цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. Використання історико-правового методу дало можливість дослідити поставлену проблему з теоретико-методологічних позицій історичної та правової науки, простежити процес еволюції цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст. у конкретно-історичних умовах історичного розвитку нашої держави. Порівняльно-правовий метод дозволив порівняти, з одного боку, цивільно-правове та кримінально-правове становище жінок різних суспільних станів, а з іншого, - правове становище жінок і чоловіків в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст. Застосування спеціально-юридичного методу дозволило визначити юридичні поняття і терміни, що містяться у джерелах права досліджуваного періоду, дати їм об'єктивне тлумачення і, таким чином, проаналізувати зміст тогочасного законодавства, дослідити практику його застосування (розділи 2, 3).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є комплексним науковим дослідженням, у якому висвітлюються найголовніші аспекти еволюції цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.

Наукова новизна конкретизується у таких наукових положеннях та висновках:

уперше:

- проаналізовано та систематизовано історіографію проблеми еволюції правового становища жінки в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст. у хронологічній послідовності з врахуванням специфіки епох, протягом яких вивчалися та висвітлювалися окремі аспекти досліджуваної проблеми (дореволюційна, радянська та сучасна історіографія);

- на основі аналізу звичаєвих та законодавчих норм, а також розгляду актових джерел досліджуваного періоду визначено обсяг правоздатності та дієздатності жінки і встановлено, що вона була самостійним суб'єктом цивільно-правових відносин, правоздатною і дієздатною особою. Повна дієздатність жінки наставала, здебільшого, з моменту одруження;

- встановлено обсяг кримінальної відповідальності жінки як суб'єкта злочину, мету та принципи призначення покарання для жінки, що вчинила злочин. Дисертант доводить, що протягом Х - першої половини ХVІІ ст. жінка не була спеціальним суб'єктом злочину, а покарання за вчинений злочин не залежали від статі злочинця. Якщо у період Київської Русі метою покарання були відшкодування шкоди потерпілій особі, захист її прав, попередження злочинів, поповнення державної скарбниці, спокутування гріха, завдання злочинниці адекватного покарання залежно від тяжкості злочину, то, починаючи з ХVІ ст., формується та набуває розвитку така мета покарання, як виправлення засудженої та залякування. Встановлено, що основними принципами призначення покарання для жінки, що вчинила злочин у Х - першій половині ХІV ст. були законність, гуманізм та демократизм, а, починаючи з другої половини ХІV ст. такими стали принципи індивідуальності покарання, законності, справедливості, гуманізму та демократизму;

- з'ясовано ступінь захищеності особистих та майнових прав жінок різних суспільних верств населення кримінальним правом Х - першої половини ХVІІ ст. Встановлено, що у добу Київської Русі покарання за вбивство та нанесення тілесних ушкоджень жінці не залежали від соціального статусу суб'єкту злочину, а диференціювалися у залежності від суспільного становища потерпілої. Кримінальне право періоду, коли українські землі перебували у складі Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої визнавало за жінкою пріоритет у захисті її особи від злочинних посягань. Закон захищав жінку, якщо об'єктом злочинного посягання стало не лише її здоров'я, честь та гідність, а також і суспільна мораль;

- введено у науковий обіг низку невідомих та маловідомих широкому юридичному загалу історико-правових джерел, у яких відображено процес еволюції цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.;

дістали подальшого розвитку:

- положення, що рецепція норм іноземного права, інтеграція традицій язичництва та християнства, а також високий духовний рівень українського народу позитивно впливали на еволюцію цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні протягом Х - першої половини ХVІІ ст.;

- теза про те, що у Х - першій половині ХVІІ ст. на державному рівні була закріплена майнова самостійність жінки;

удосконалено:

- знання щодо визначення спадкових прав жінки як у добу Київської Русі, так і у період, коли українські землі перебували у складі Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої. Встановлено, що у досліджуваний період жінки могли бути як спадкодавцями, так і спадкоємцями, вони не усувалися від спадщини батьківського та материнського майна, а у деяких випадках мали навіть більше спадкових прав, ніж чоловіки.

Практичне значення одержаних результатів. У дисертації вперше узагальнено та систематизовано матеріал щодо еволюції правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. Положення і висновки дисертаційного дослідження дають змогу заповнити прогалини в історико-правовій науці стосовно цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у зазначену добу, сформувати більш повне і чітке уявлення про правову спадщину, правосвідомість, правовий менталітет та духовний рівень українського народу того періоду.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:

- у правотворчій діяльності при подальшому реформуванні законодавства України щодо сприяння впровадження ґендерної рівності та реального забезпечення рівноправ'я жінок і чоловіків;

- у подальших історико-правових розробках, зокрема дослідженні подальшої еволюції правового становища жінки в Україні;

- у навчальному процесі для викладання курсів «Історія держави і права України», «Історія українського права», написанні навчальних підручників та посібників з історії держави і права України.

Апробація результатів дослідження здійснювалася на кафедрі історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ. Основні ідеї викладені в доповідях на науково-практичних конференціях: І Міжн. наук.-практ. конф.«Науковий потенціал світу'2004» (листопад 2004 р., м. Дніпропетровськ); VІІІ Міжн. наук.-практ. конф. «Наука і освіта'2005» (лютий 2005 р., м. Дніпропетровськ); ІV Міжн. наук.-практ. конф. «Динаміка наукових досліджень'2005» (червень 2005 р., м. Дніпропетровськ); V Міжн. наук.-практ. конф. «Актуальні питання реформування правової системи України» (травень 2008 р., м. Луцьк); Міжн. наук.-практ. інтернет-конференція «Проблеми правотворчості очима науковців» (лютий 2010р., м. Тернопіль). Всі тези опубліковані.

Матеріали дисертації використано у навчальному процесі під час підготовки та викладання навчального курсу «Історія держави і права України» у Вінницькому фінансово-економічному університеті (акт впровадження у навчальний процес № 198 від 28.11.2008 р., акт впровадження у навчально-методичний процес № 199 від 28.11.2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано десять наукових статей, з них п'ять у фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, що включають шість підрозділів, висновків, двох додатків, списку використаних джерел (155 найменувань). Загальний обсяг дисертації складає 219 сторінок, із них 199 сторінок основного тексту.

Основний зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, визначені об'єкт та предмет дослідження, мета та основні завдання дослідження, методологічна основа, визначена наукова новизна, обґрунтовано наукові положення, що виносяться на захист, розкрито наукове і практичне значення одержаних результатів, викладені відомості щодо апробації та публікації основних положень дисертації.

Розділ 1 «Історіографія та методологічні аспекти проблеми еволюції правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історіографія проблеми» критично проаналізовано праці, які більшою чи меншою мірою стосуються теми даного дисертаційного дослідження.

На погляд дисертанта, накопичення фактичного матеріалу стосовно правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. у вітчизняній історіографії розпочалося ще у першій половині ХІХ ст. одночасно із дослідженням норм російського та польського права. У даному підрозділі аналізуються праці дореволюційних істориків права - І. Еверса, О. Рейца, В. Нікольського, О. Попова, К. Неволіна, М. Хлєбнікова, О. Єфименко, О. Оршанського, Т. Осадчого, М. Сумцова, О. Загоровського, Йосифа Ролле (Антонія І), С. Бершадського, П. Мрочек-Дроздовського, М. Любавського. Автор відзначає висновки, зроблені М. Іванишевим, О. Кістяківським, М. Владимирським-Будановим, В. Сергієвичем, Ф. Леонтовичем, Г. Демченком, М. Ясинським, І. Черкаським, М. Максимейком, Т. Єфименко, М. Грушевським. Серед спеціальних досліджень дореволюційної доби, у яких розглядалося правове становище жінки періоду Київської Русі, автор відзначає праці В. Шульгіна, О. Добрякова, С. Шашкова, і, особливо, О. Левицького.

У цьому підрозділі також здійснений критичний аналіз праць вчених радянського періоду, що досліджували окремі аспекти розглядуваної проблеми - А. Кристера, І. Черкаського, О. Доброва, С. Борисенка, М. Максимейка, М. Товстоліса, М. Чубатого, Я. Падоха, Р. Лащенка, Н. Полонської-Василенко, А. Яковліва, С. Юшкова, Б. Романова, Б. Грекова, Є. Романової, В. Пічети, О. Сурілова, А. Ткача, Я. Щапова, І. Юхо, І. Старостіної, М. Свердлова, Р. Хачатурова. Серед спеціальних досліджень автор виокремлює праці Н. Мірзи-Авакянц, І. Лукшайте, В. Андрюліса, І. Валіконіте, Н. Пушкарьової.

Автор наголошує, що з відродженням української державності у 1991р. стали можливими дослідження історії українського права на якісно новому теоретичному та методологічному рівнях. Так, на початку 90-х рр. ХХ ст. значно підвищився інтерес до досліджень правового становища жінки в Україні загалом, і у зазначений період зокрема. Серед спеціальних досліджень сучасної доби дисертантом відзначені праці О. Кривошия, П. Музиченка, О. Лабур, В. Меркулової, Н. Старченко, Н. Аніщук, В. Глиняного, В. Федунова, О. Нестерцової-Собакарь.

На підставі критичного аналізу праць вищезазначених науковців автором зроблений висновок, що комплексне монографічне дослідження, у якому б висвітлювалися найголовніші аспекти правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст., у вітчизняній юридичній науці відсутнє.

У підрозділі 1.2. «Методологія дослідження проблеми» розглядаються методологічні основи дослідження проблеми еволюції правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.

У цьому підрозділі автором детально обґрунтовується доцільність таких структурних елементів методології даного дисертаційного дослідження, як світоглядна позиція дисертанта, тип наукового мислення, науковий напрям дослідження, методологічний підхід, а також використання низки методів, які є засобами відтворення предмету та досягнення мети дослідження. У роботі важливе місце відводиться методам дослідження. Автор доводить необхідність використання діалектичного методу, методів системного аналізу та узагальнення, структурно-функціонального та інституціонального методів, єдності історичного і логічного, а також історико-правового, порівняльно-правового та спеціально-юридичного методів. Лише комплексне використання даних методів дозволило дисертанту дослідити еволюцію правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.

Розділ 2 «Розвиток цивільно-правового становища жінки в Україні (Х - перша половина ХVІІ ст.)» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин» на основі аналізу правових джерел Х - першої половини ХVІІ ст. визначається обсяг правоздатності та дієздатності жінки у шлюбно-сімейних відносинах в Україні.

Автор дійшов висновку, що у досліджуваний період українська жінка була вільною у виборі собі нареченого. Вітчизняне звичаєве право ще задовго до появи кодифікованих норм вимагало згоди нареченої на одруження. У Київській Русі, а згодом і в Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій юридично було закріплено волевияв жінки у шлюбно-сімейних відносинах.

Для взяття шлюбу від жінок в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. вимагалося виконання певних умов. Вони були встановлені як церковним, так і українським звичаєвим правом. На основі аналізу актових джерел, автор дійшов висновку, що українське населення у питаннях, пов'язаних із взяттям шлюбу, надавало перевагу нормам звичаєвого права. Так, серед українців майже до ХVІ ст. побутував громадянський шлюб, що ґрунтувався на народних весільних звичаях. Починаючи з ХVІ-ХVІІ ст., укладання шлюбу підпало під контроль церкви, яка оголосила його таїною і через вінчання ця акція набувала чинності.

Дисертантом встановлено, що особисті взаємовідносини між подружжям формувалися, переважно, під впливом двох факторів. Першим з них був комплекс уявлень та моральних настанов, що сформувався у середовищі українського народу під впливом звичаїв та традицій язичницької епохи, другий - норм та канонів християнської етики. Починаючи з Х ст., ці дві традиції інтегрувалися. Внаслідок цього утворилася самобутня національна культура і національний характер українців, які, в свою чергу, мали помітний вплив на характер особистих стосунків подружжя. Завдяки міцній правовій національній основі особисте становище жінки протягом досліджуваного періоду відзначалося демократизмом.

У Х - першій половині ХVІІ ст. досить розвиненим інститутом вітчизняного шлюбно-сімейного права був інститут опіки. Автором встановлено, що норми опікунського права, що існували в Україні-Русі, за юридичним та фактичним змістом значно відрізнялися від норм римського та середньовічного європейського права. Так, жінка не перебувала під опікою чоловіка і була дієздатною особою. Незважаючи на норми Литовського Статуту, згідно яких жінка протягом життя перебувала під опікою батьків, чоловіка або родичів, автор доводить, що у повсякденному житті опіка носила, переважно, формальний характер і ніяким чином не обмежувала дієздатність жінки.

На основі аналізу правових норм, що були чинними в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст., дисертант дійшов висновку, що жінки будь-якого суспільного стану могли бути ініціатором розлучення. Українське суспільство з часів Київської Русі відмовилося від принципу «нерозривності шлюбу» та допускало компроміс між вченням християнської церкви і потребами реального життя, а значить і полегшувало можливість розлучення. Враховуючи консерватизм українців, держава допускала припинення шлюбу без участі світської чи духовної влади.

У підрозділі 2.2. «Еволюція майнових та спадкових прав жінки» на підставі історико-теоретичного дослідження інститутів цивільного права Х - першої половини ХVІІ ст. визначається еволюція майнових та спадкових прав жінки в Україні у зазначену добу.

За визначенням дисертанта, у Х - першій половині ХVІІ ст. в Україні жінка набувала права власності на майно наступними способами: по-перше, під час одруження у формі посагу та за інститутом віна; по-друге, через успадкування; по-третє, шляхом укладання різних правочинів (угод) - купівлі-продажу, позики, застави, дарування і т.д. На переконання дисертанта, у зазначену добу на державному рівні була закріплена майнова самостійність жінки. Норми українського звичаєвого права та законодавчі пам'ятки досліджуваного періоду не встановлювали жодних юридичних обмежень стосовно укладення зобов'язальних угод особами жіночої статі. Підтвердженням цьому є актові джерела.

У Х - першій половині ХVІІ ст. при одруженні дівчина традиційно отримувала посаг, розмір якого згідно норм звичаєвого права визначався батьком та матір'ю, за їх відсутності - братами або опікунами нареченої. У Литовському Статуті закріплювався порядок визначення розміру посагу нареченої та умови його передачі молодій родині. Автор наголошує на тому, що спадкова частина дівчини досить часто у законі ототожнювалася з посагом, тому посаг одночасно був інститутом як сімейного, так і спадкового права. У формі посагу донька отримувала частину спадщини родинного майна. Таким чином, посаг ставав власністю подружжя. У випадку розлучення, або смерті бездітної дружини він повертався до її родичів. Якщо ж жінка ставала вдовою, посаг через успадкування переходив до її дітей.

Автор дійшов висновку, що збереження внесеного дружиною у дім чоловіка майна гарантувалося так званим «віновим записом». На початкових етапах розвитку української державності розмір віна чітко не визначався. Його розмір встановлювався виключно у «змовних листах», а з ХVІ ст. - регламентувався нормами Литовського Статуту. В законі зазначалося, що збереження внесеного дружиною у дім чоловіка майна гарантувалося записом його подвійної вартості («совито») на третині нерухомого майна чоловіка («віновим записом»). Відповідно до норм Литовського Статуту, маєтки чоловіка, на яких було записано дружині віно, не підлягали продажу та заставі без згоди жінки, а також не могли бути конфіскованими за державну зраду чоловіка. На відміну від чоловіка, дружина мала право закладати маєтки, записані їй у віно, без формальної згоди чоловіка. Таким чином, якщо посаг ставав власністю подружжя, то віно - тільки власністю дружини, яким вона мала право вільно розпоряджатися.

У Х - першій половині ХVІІ ст. значну частину майна жінка отримувала через успадкування. У добу Київської Русі жінки могли успадковувати власність як за законом, так і за заповітом. Заповіт надавав батькові право ділити своє майно не лише поміж синами, а й поміж дочками. На відміну від чоловіка, суб'єктивна воля жінки-заповідача щодо власного майна була необмеженою. При успадкуванні майна за законом донька мала право на обов'язкову частку у спадщині батька, а дружина - у спадщині чоловіка. Якщо ж у сім'ї не було братів, то доньки отримували спадщину батька у повному обсязі. Чоловік не успадковував майна дружини, а був лише його користувачем.

Литовський Статут, норми якого були чинними в Україні з ХVІ ст., розширив права спадкування, закріпленні у Руській Правді. Так, жінка могла успадковувати власність за заповітом, за законом та на основі звичаю.

Норми Статуту не встановлювали жодних обмежень стосовно успадкування майна за заповітом особами жіночої статі. Закон чітко визначав порядок вчинення заповіту. На відміну від чоловіків, жінки мали право заповідати своє майно будь-кому - дітям, родичам, стороннім особам, церкві тощо.

Іншою важливою формою спадкування було спадкування за законом. Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Законодавчі акти Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої розрізняли успадкування батьківського та материнського майна («материзни»). Литовський Статут закріпив за дівчиною величину спадку після батька у розмірі четвертої частини всього його майна. Ця частина ділилася пропорційно до числа доньок у родині. Передача дівчині її частини спадку - «виправи» - пов'язувалася переважно не з досягненням нею повноліття, а з моментом одруження. У деяких випадках особи жіночої статі могли бути усунутими від спадкування за законом. Успадковане материнське майно називалося «материзною». Закон і звичай вкладали різний юридичний зміст у це поняття. Так, під «материзною» Статут розумів власність жінки, яка після її смерті могла переходити до будь-кого - чи синів, чи доньок, чи, навіть, сторонніх осіб. І, навпаки, у середовищі українського народу побутувала думка, що материнське майно повинно переходити у спадщину виключно по жіночій лінії.

Розділ 3 «Ґенезис кримінально-правового становища жінки в Україні (Х - перша половина ХVІІ ст.)» складається з двох підрозділів.

На підставі аналізу правових джерел у підрозділі 3.1. «Жінка як суб'єкт злочину» автор визначає ступінь кримінальної відповідальності жінки за вчинені нею злочини як доби Київської Русі, так і періоду, коли українські землі перебували у складі Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої.

Починаючи з ХІ ст., у нормативно-правових актах набуває розвитку та починає остаточно закріплюватися принцип індивідуальної кримінальної відповідальності. Факт сімейної відповідальності за особливо небезпечні суспільні діяння («поток і пограбування») пояснюється пережитками у давньоукраїнському суспільстві інституту колективної відповідальності. Автор обґрунтовує тезу про те, що згідно законодавчих норм доби України-Русі, особисто вільно жінка, незалежно від соціального та сімейного статусу, підлягала кримінально-правовій відповідальності з семирічного (восьмирічного) віку. Особисто залежні жінки за свої вчинки кримінальної відповідальності не несли.

На підставі аналізу норм Руської Правди автор з'ясував, що обсяг кримінальної відповідальності як жінки, так і чоловіка був однаковим. Церковні нормативні акти виокремлюють деякі злочини, за скоєння яких несла покарання лише жінка. Серед так званих «жіночих злочинів» можна виділити народження дівчиною або жінкою позашлюбної дитини, дітовбивство, чаклунство, бійку поміж жінками, крадіжку дружиною майна у власного чоловіка тощо. Розміри штрафів за такі протиправні діяння були однаковими для представниць різних суспільних станів.

Метою покарання, згідно норм звичаєвого права та княжого законодавства, було відшкодування шкоди потерпілій особі, захист її прав; попередження злочинів, поповнення державної скарбниці, спокутування гріха, а також завдання злочинниці адекватного покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальному праву Київської Русі були притаманні гуманістичні риси. Законність, гуманізм та демократизм були головними принципами призначення покарання для жінок як світською, так і церковною владою.

Автор встановив, що протягом Х - першої половини ХІV ст. жінка не розглядалася як спеціальний суб'єкт злочину ані світською, ані церковною владою. Обсяг кримінальної відповідальності жінки і чоловіка був однаковим, а у деяких випадках жінки знаходилися у привілейованому становищі у порівнянні з чоловіками.

Відповідно до норм Литовського Статуту суб'єктами злочину могли бути як мешканки держави, так і чужинки, що досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Норми Судебника Казимира 1468 р. від кримінального покарання звільняли дітей, молодше семи років. Друга та третя редакція Литовського Статуту встановлювала новий вік - відповідно 14 та 16 років. Правові джерела ХVІ-ХVІІ ст. фіксують жінку як суб'єкта права із встановленням кримінальної відповідальності у 13-річному віці. У другій половині ХІV - першій половині ХVІІ ст. винна у скоєні злочину, що належала до особисто залежних осіб, не звільнялася від покарання.

У вітчизняних правових пам'ятках другої половини ХІV - першої половини ХVІІ ст. зафіксовані різноманітні злочини, суб'єктом яких могла бути жінка. Автор дійшов висновку, що Литовський Статут при призначенні покарання акцентує увагу на статі злочинця лише під час скоєння специфічних особливо небезпечних діянь (наприклад, вбивства своїх родичів; перелюбства; звідництва, проституції та ін.). У інших випадках обсяг кримінальної відповідальності жінки і чоловіка був однаковим.

Аналіз норм трьох редакцій Литовського Статуту дозволив дисертанту визначити мету покарання для жінки, що скоїла злочин: відшкодування шкоди потерпілій особі, захист її прав; попередження злочинів, поповнення державної («господарської») скарбниці, спокутування гріха, застосування до злочинниці адекватного покарання у залежності від тяжкості злочину; виправлення засудженої та залякування. Основними принципами призначення покарання для жінок були: принцип індивідуальності покарання, законність, справедливість, демократизм та гуманізм.

У підрозділі 3.2. «Права жінки як об'єкти злочинних посягань» визначається ступінь захищеності особистих та майнових прав жінки в Україні кримінальним правом як у Х - першій половині ХІV ст., так і у другій половині ХІV - першій половині ХVІІ ст.

На підставі аналізу правових джерел доби Київської Русі автор дійшов висновку, що за вбивство особисто вільної жінки платився такий самий штраф (віра), як і за вбивство вільного чоловіка. Життя дружин («женъ») представників вищої князівської адміністрації та бояр охоронялося подвійною вірою. Стосовно залежних осіб, то їх життя цінувалося дорожче, аніж життя чоловіків цієї ж суспільної верстви. Право України-Русі визначало міру покарання для злочинця за нанесення тілесних ушкоджень незалежно від статі потерпілого. Покарання за нанесення тілесних ушкоджень залежній жінці наступало лише у випадку смерті потерпілої. Покарання за ці злочини встановлювалися як світською, так і церковною владою.

Автором встановлено, що після хрещення України-Русі, вітчизняному кримінальному праву стає відомий інший вид злочинів - образа честі (наприклад, зґвалтування, викрадення дівчини або жінки, порушення цілісності одягу жінки, образа словом). Автор зробив висновок, що свобода і честь за часів Київської Русі вважалися незаперечною і непорушною притаманністю кожної вільної (а інколи напіввільної) людини, а особливо жінки. У Х - першій половині ХІV ст. закон захищав жінку, якщо об'єктом злочинного посягання стало не лише її здоров'я, честь та гідність, а також і суспільна мораль. Покарання за такі небезпечні діяння не залежали від соціального статусу суб'єкту злочину, а диференціювалися у залежності від суспільного становища потерпілої.

Об'єктом злочинних посягань в Україні-Русі могло бути рухоме чи нерухоме майно, яким жінка володіла на правах власності. До майнових злочинів відносили крадіжку, розбій, грабіж, незаконне користування чужим майном та псування межових знаків. Автор доводить тезу, що майнові права жінки захищалися нарівні з майновими правами чоловіків.

Право Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої визнавало за жінкою пріоритет у захисті її особи від злочинних посягань. Згідно Литовського Статуту за її вбивство, нанесення тілесних ушкоджень чи образу, з винного стягувалась винагорода (головщина чи нав'язка) вдвічі більша («совито»), ніж за заподіяння аналогічних діянь чоловіку. На розмір грошового стягнення на користь жінки впливав соціальний, релігійний, а у деяких випадках і сімейний статус потерпілої.

У другій половині ХІV - першій половині ХVІІ ст. на тяжкість покарання почав впливати соціальний статус злочинця. Так, при сплаті головщини за вбивство шляхтянки до уваги брався соціальний статус вбивці. Якщо вбивство скоювалося людиною шляхетського стану, він зобов'язувався сплатити головщину на користь родичів потерпілої. Якщо ж злочинцем виявлявся простолюдин, то головщина для нього не призначалася, він карався на смерть. За вбивство жінки, що належала до простого стану, сплачувалася головщина незалежно від соціального стану вбивці. Особисті та майнові права шляхтянок захищалися посиленішими санкціями порівняно із жінками інших суспільних станів.

Автором встановлено, що особисті та майнові права жінки у другій половині ХІV - першій половині ХVІІ ст. в цілому захищалися посиленішими санкціями, аніж аналогічні права чоловіка того самого суспільного стану.

Висновки

У висновках підводяться основні підсумки дослідження, завдяки якому на монографічному рівні висвітлені найголовніші аспекти еволюції цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст.

1. Накопичення фактичного матеріалу стосовно правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. у вітчизняній історіографії розпочалося ще у першій половині ХІХ ст. одночасно із дослідженням норм російського та польського права. Історія українського права у працях дореволюційних дослідників (у значній мірі і радянських також) розглядалася як невід'ємна та органічна частина права російського. Особливості історії українського права загалом, і еволюції правового становища жінки в Україні зокрема, у дослідженнях вчених зазначеної доби відповідали існуючій на той час схемі російської історії (за винятком праць представників історичної школи права). У радянську добу історія українського права і надалі продовжувала розглядатися переважною більшістю дослідників як невід'ємна частина російського права. Перед радянськими істориками права ставилися зовсім інші завдання, тому у зазначену добу спостерігалося певне падіння інтересу до проблеми правового становища жінки в українському суспільстві. Відзначимо загальні праці українських вчених, у яких більшою чи меншою мірою розглядалися окремі аспекти правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. Вітчизняні вчені досить чітко розрізняли українське право та право інших народів, і наголошували на самостійному дослідженні історії українського права, не ототожнюючи вітчизняне право з іноземним. Разом з цим, ними не було проведено дослідження, яке б охоплювало усі проблемні питання еволюції правового становища жінки в Україні у зазначену добу.

Огляд та аналіз історіографії проблеми еволюції правового становища жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. проведений у хронологічній послідовності з врахуванням специфіки епох, протягом яких вивчалися та висвітлювалися окремі аспекти досліджуваної проблеми (дореволюційна, радянська та сучасна історіографія). Такий підхід дозволив повніше визначити ступінь дослідженості проблеми, що розглядалася.

2. Законодавчі норми як доби Київської Русі, так і періоду, коли українські землі перебували у складі Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої закріплювали правосуб'єктний статус жінки. Вона була самостійним суб'єктом цивільно-правових відносин, правоздатною і дієздатною особою. Повна дієздатність жінки наставала, здебільшого, з моменту одруження.

3. У Х - першій половині ХVІІ ст. у шлюбно-сімейних відносинах юридично було закріплено волевияв жінки. Звичай і закон вимагали згоди нареченої на одруження. Незалежно від соціального статусу, жінки в Україні у Х - першій половині ХVІІ ст. могли бути ініціатором розлучення. Вітчизняне звичаєве право оберігало сім'ю від внутрішніх конфліктів, прагнуло примирити подружжя і підтримувало лише ті розлучення, які мотивувалися відсутністю дітей або хворобою одного з подружжя. Разом з цим, неузгоджене життя подружжя визнавалося достатньою підставою для розірвання шлюбу.

У Х - першій половині ХVІІ ст. особисті взаємовідносини між подружжям ґрунтувалися на принципах духовності, моральності, гуманізму та справедливості. Завдяки міцній правовій національній основі особисте становище жінки протягом досліджуваного періоду відзначалося демократизмом. У добу Київської Русі жінка не перебувала під опікою чоловіка. Опіка жінки, що стала відомою вітчизняному праву із виданням Литовського Статуту, у повсякденному житті носила формальний характер і не обмежувала дієздатність жінки.

4. Як у Х - першій половині ХІV ст., так і у другій половині ХІV - першій половині ХVІІ ст. майнові права жінок не зазнавали обмежень порівняно з чоловіками, а у деяких випадках їх обсяг був більшим. Протягом досліджуваного періоду жінка отримувала майно у власність під час одруження у формі посагу та за інститутом віна, через успадкування, шляхом укладання різноманітних правочинів (угод) - купівлі-продажу, позики, застави, дарування і т.д. Ґенезис економічних відносин сприяв розширенню майнових прав як жінок, так і чоловіків протягом Х - першої половини ХVІІ ст.

У досліджуваний період посаг, будучи одночасно інститутом сімейного та спадкового права, ставав власністю подружжя, а віно - виключно власністю дружини. У добу Київської Русі розмір віна чітко не регламентувався, його розмір встановлювався виключно у «змовних листах». Починаючи з ХVІ ст., розмір віна підлягав чіткій регламентації і визначався нормами Литовського Статуту. Збереження внесеного дружиною у дім чоловіка майна гарантувалося записом його подвійної вартості («совито») на третині нерухомого майна чоловіка («віновим записом»). У період, коли українські землі перебували у складі Литовсько-Руської держави та Речі Посполитої маєтки чоловіка, на яких було записано дружині віно, не підлягали продажу та заставі без згоди жінки, а також не могли бути конфіскованими за державну зраду чоловіка. На відміну від чоловіка, дружина мала право віддавати в заставу маєтки, записані їй у віно, без формальної згоди чоловіка.

5. У Х - першій половині ХVІІ ст. жінки могли бути як спадкодавцями, так і спадкоємцями, вони не усувалися від спадщини батьківського та материнського майна, а у деяких випадках мали навіть більше спадкових прав, ніж чоловіки.

У добу Київської Русі донька за законом мала право на обов'язкову частку у спадщині батька, а дружина - у спадщині чоловіка. На початкових етапах розвитку Київської Русі свобода заповіту стосовно батьківського майна була дещо обмежена кровнородинними зв'язками: він повинен був передати своє майно найближчим родичам - дружині та дітям. Разом з цим, заповіт надавав батькові право ділити своє майно не лише поміж синами, а й поміж дочками. На відміну від осіб чоловічої статі, суб'єктивна воля жінки-заповідача стосовно свого власного майна була необмежена. Чоловік не успадковував майна дружини, а був лише його користувачем.

Законодавчі акти періоду другої половини ХІV - першої половини ХVІІ ст. закріплювали за дівчиною величину спадку після батька у розмірі четвертої частини всього його майна. Ця частина ділилася пропорційно до числа дочок у родині. Частина успадкованого батьківського майна ототожнювалася з посагом, так як передача дівчині її частини спадку («виправи») пов'язувалася переважно не з досягненням нею повноліття, а з моментом одруження. Материнське майно («материзну») доньки успадковували без жодних обмежень. Закон і звичай вкладали різний юридичний зміст у поняття «материзни». Так, під «материзною» Литовський Статут розумів власність жінки, яка після її смерті могла переходити до будь-кого - чи синів, чи доньок, чи, навіть, сторонніх осіб. І, навпаки, у середовищі українського народу побутувала думка, що материнське майно повинно переходити у спадщину виключно по жіночій лінії.

6. У Х - ХV ст. особа жіночої статі, незалежно від соціального та сімейного статусу підлягала кримінальній відповідальності з семирічного (восьмирічного) віку, а у ХVІ- першій половині ХVІІ ст. - з тринадцятирічного. Протягом Х - першої половини ХVІІ ст. жінка не була спеціальним суб'єктом злочину, а покарання за вчинений злочин не залежали від статі злочинця. У добу Київської Русі обсяг кримінальної відповідальності вільних жінок усіх суспільних верств був однаковим, а у ХVІ - першій половині ХVІІ ст. на ступінь покарання злочинниці впливав її соціальний стан: за вчинення аналогічних злочинів суворіші санкції застосовувалися до представниць нижчих суспільних станів, аніж шляхтянок. Залежні жінки («рабині») у часи існування Київської Русі не несли кримінальної відповідальності. Починаючи з ХVІ ст., винні у вчинені протиправного діяння, що належали до залежних осіб, не звільнялися від покарання.

7. Впродовж Х - першої половини ХVІІ ст. набувала розвитку мета покарання для жінки, що вчинила злочин. Якщо у період Київської Русі метою покарання були відшкодування шкоди потерпілій особі, захист її прав, попередження злочинів, поповнення державної (князівської, а пізніше «господарської») скарбниці, спокутування гріха, завдання злочинниці адекватного покарання залежно від тяжкості злочину, то, починаючи з ХVІ ст., починає формуватися та набувати розвитку така мета покарання, як виправлення засудженої та залякування.

У досліджуваний період відбувався постійний розвиток принципів призначення покарання для жінки, що вчинила злочин. Якщо у Х - першій половині ХІV ст. такими принципами були законність, гуманізм та демократизм, то, починаючи з другої половини ХІV ст. - до початку другої половини ХVІІ ст., такими стали принципи індивідуальності покарання, законності, справедливості, гуманізму та демократизму.

8. Особисті та майнові права жінок усіх суспільних верств захищав як закон, так і звичай. У Х - першій половині ХІV ст. за вбивство вільної жінки сплачувався такий самий штраф, як і за вбивство чоловіка. Життя дружин («женъ») представників вищої князівської адміністрації та бояр охоронялося подвійною вірою. Життя залежних жінок («рабинь») цінувалося дорожче, аніж життя чоловіків цієї ж суспільної верстви. Покарання за нанесення тілесних ушкоджень жінці не залежали від соціального статусу суб'єкту злочину, а диференціювалися у залежності від суспільного становища потерпілої. Протягом другої половини ХІV - першої половини ХVІІ ст. за жінкою визнавався пріоритет у захисті її особи від злочинних посягань. Згідно законодавчих норм за її вбивство, нанесення тілесних ушкоджень чи образу з винного стягувалася винагорода вдвічі більша («совито»), ніж за аналогічні діяння чоловіку. На розмір грошового стягнення на користь жінки впливав соціальний, релігійний, а у деяких випадках і сімейний статус потерпілої. У цей період особисті та майнові права шляхтянок захищалися суворішими санкціями порівняно з аналогічними правами жінок простого стану. У Х - першій половині ХІV ст. майнові права жінок і чоловіків захищалися однаковими санкціями незалежно від суспільного стану. Починаючи з другої половини ХІV ст. і до першої половини ХVІІ ст., з еволюцією правової та станової систем, майнові права осіб вищих суспільних прошарків порівняно з простолюдинами захищалися суворішими санкціями.

9. На еволюцію цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки протягом Х - першої половини ХVІІ ст. впливали такі чинники, як:

- постійний розвиток державотворчих процесів, а також політичних, економічних, соціальних та культурних відносин;

- рецепція норм іноземного права. У добу Київської Русі обсяг рецепції був незначним, так як основою вітчизняного права став стародавній звичай. З другої третини ХVІ ст. законодавець дедалі частіше запозичує норми з німецького та польського права. Разом з цим, рециповані норми права не справили суттєвого негативного впливу на еволюцію цивільно-правового та кримінально-правового становища жінки у зазначену добу, так як вони суперечили правосвідомості основної маси українського населення;

- інтеграція традицій язичництва та християнства, що позитивно вплинуло на еволюцію правового становища жінки в Україні протягом досліджуваного періоду. Починаючи з Х ст., християнство, запозичене у Візантії, стало не візантійським, а українським: на суто грецькі обряди поступово накладалися ті обряди українців, які існували у середовищі народу за язичницької доби;

- високий духовний рівень українського народу. Так, у його середовищі протягом Х - першої половини ХVІІ ст. утверджувалося шанобливе ставлення до дівчини, дружини, жінки-матері, матері-вдови. Поняття гуманності, добра і справедливості, демократизму, гідності та чесності знайшли відображення в українському звичаєвому праві, яке традиційно ґрунтувалося на принципі рівності для кожного члена суспільства. Постійне застосування норм звичаєвого права позитивно впливало на еволюцію правового становища жінки у період, що досліджується.

Підсумовуючи результати дослідження, зазначимо, що у період Х - першої половини ХVІІ ст. жінки виступали суб'єктом права; їх особисті та майнові права не зазнавали обмежень порівняно з чоловіками. Таким чином, вітчизняному цивільному та кримінальному праву була притаманна тенденція до рівноправності жінок і чоловіків.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Мартинюк О. В. Порядок та умови взяття шлюбу в Україні (Х - перша половина ХVІІ ст.) / О. В. Мартинюк // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - 2004. - Вип. 23. - С. 106-111.

2. Мартинюк О. В. Припинення шлюбу в Україні (Х - середина ХVІІ ст.) / О. В. Мартинюк // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - 2004. - Вип. 24. - С. 105-111.

3. Мартинюк О. В. Права жінки як об'єкт злочинних посягань в Україні (Х - перша половина ХІV ст.) / О. В. Мартинюк // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2004. - № 4. - С. 55-61.

4. Мартинюк О. В. Жінка як суб'єкт злочину в Україні (Х - середина ХІV століть) / О.В. Мартинюк // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - 2005. - Вип. 27. - С. 170-175.

5. Мартинюк О. В. Спадкові права жінки в Україні (Х - середина ХІV ст.) / О. В. Мартинюк // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - 2005. - Вип. 28. - С. 170-176.

6. Мартинюк О. В. Жінка як суб'єкт злочину в Україні (Х - середина ХІV століть) / О. В.Мартинюк // Науковий потенціал світу'2004: матеріали Першої міжн. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 1-15 листопада 2004р.). Том 48. Право. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - С. 20-22.

7. Мартинюк О. В. спадкування за заповітом в Україні-Русі / О. В. Мартинюк // Наука і освіта'2005: матеріали VІІІ міжн. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 7-21 лютого 2005 р.). Том 44. Історія держави і права. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2005. - С. 34-36.

8. Мартинюк О. В. Принципи призначення покарання для жінок в Україні у ХV - першій половині ХVІІ століть / О. В. Мартинюк // Динаміка наукових досліджень'2005: матеріали ІV міжн. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ, 20-30 червня 2005 р.). Том 41. Історія держави та права. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2005. - С. 39-41.