Адміністративно-правове регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Академія управління МВС

УДК 342.951: 347.952

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Адміністративно-правове регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження

12.00.07 - адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

Гук Богдан Михайлович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Київському міжнародному університеті

Науковий керівник:доктор юридичних наук Ковальська Віта Володимирівна, Академія управління МВС (м.Київ), професор кафедри теорії та практики управління ОВС

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент Бандурка Олександр Олександрович, Інститут права імені князя Володимира Великого Міжрегіональної академії управління персоналом (м.Київ), професор кафедри адміністративного права;

кандидат юридичних наук, доцент Золотарьова Наталія Іванівна, Академія управління МВС (м.Київ), професор кафедри адміністративного права та організації адміністративної діяльності.

Захист відбудеться «14» травня 2010 р. об 11.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.731.02 в Академії управління МВС за адресою: 02121, м. Київ, вул. Колекторна, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Академії управління МВС за адресою: 02121, м. Київ, вул. Колекторна, 4.

Автореферат розісланий «10» квітня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.М. Шестопалова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Питання ефективного правового захисту та реального відновлення порушених прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб на сучасному етапі державотворення України набувають основного, якщо не першочергового значення. Становлення України як правової держави полягає, зокрема, у реальних можливостях судового та інших юридичних способів захисту прав людини. Гарантоване Конституцією України право на юридичний захист знаходить своє продовження у галузевому законодавстві, у тому числі й в адміністративному.

Захищене або відновлене судом чи іншим юрисдикційним органом або уповноваженою особою порушене право реального змісту набуває тільки після фактичного задоволення вимог зацікавленої особи. Воно досягається, у переважній більшості, шляхом застосування до зобов'язаних осіб спеціальних заходів адміністративного примусу, однією з форм якого є звернення стягнення на кошти та інше майно боржника. Правом застосування таких заходів до зобов'язаних осіб держава уповноважила спеціальний державний орган виконавчої влади - державну виконавчу службу Міністерства юстиції України. Саме вона наділена широкими повноваженнями для реалізації завдання з примусового виконання рішень судів, інших державних органів та уповноважених посадових осіб у законодавчо визначеному адміністративно-процесуальному порядку. Реалізацію своїх функцій державна виконавча служба здійснює у рамках спеціального правового інституту - виконавчого провадження.

Із започаткуванням у 1999 році функціонування державної виконавчої служби України неодноразово змінювалися організаційно-правові засади її діяльності та власне адміністративно-примусовий механізм виконання юрисдикційних рішень. Правові і соціально-економічні ускладнення в країні відображаються на результативності діяльності державної виконавчої служби. Суттєвим фактором, що негативно впливає на ефективність примусових заходів є невизначеність місця виконавчого провадження у системі права України, недосконалість механізму правового регулювання заходів примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів. Численні зміни та доповнення у законодавстві про виконавче провадження, які не завжди науково обґрунтовані, не вирішують проблеми виконавчих правовідносин, а іноді породжують нові колізії в чинному законодавстві.

Теоретичні та практичні проблеми правового регулювання виконавчого провадження нерідко ускладнюють процедуру примусового виконання юрисдикційних рішень, а в окремих випадках - взагалі унеможливлюють їх виконання. Як наслідок, відновлене судом або іншим органом порушене право особи досить часто залишається без реального виконання, що підриває авторитет органів виконавчої влади, до яких відноситься державна виконавча служба, яка виконує такі рішення в адміністративно-примусовому порядку. У зв'язку з цим у суспільстві формується негативне ставлення до державної виконавчої служби, виникають сумніви щодо її здатності виконувати покладені на неї завдання. У наукових колах, серед юристів-практиків, дискутується питання про недоцільність існування такого державного органу, висловлюються думки про повернення до попередньої системи примусового виконання судових рішень, тобто передачі функцій виконання рішень судовій владі, створення приватної виконавчої служби тощо.

У контексті актуальності теми дисертації варто відзначити, що нині вітчизняною правовою наукою досліджується, в основному, організаційно-правові засади виконавчого провадження, а власне адміністративно-правовий механізм примусового виконання судових та інших рішень практично не досліджується. Саме тому виникає потреба в науковому аналізі практичного аспекту виконавчого провадження та розробці пропозицій щодо вдосконалення механізму примусових заходів цього правового інституту з позиції науки адміністративного права..

Проблеми виконавчого провадження в минулому досліджували: М.Г.Авдюков, В.В. Баранкова, Р.Х. Валєєва,М.А. Гурвич, Л.Н.Завадська, П.П. Заворотько, Н.Д. Зейдер, В.П. Пастухов, О.М. Смецька, А.К. Сергун, А.М. Ширшиков, М.Й. Штефан, М.К. Юков. У сучасній Україні ці проблеми продовжували досліджувати: А.М. Авторгов, В.В. Афанасьєв, Ю.В. Білоусов, Ф.В. Бортняк, Р.В. Ігонін, В.В. Комаров, А.І. Перепелиця, В.І. Тертишніков, С.Я. Фурса, С.В. Щербак та інші. Окремі аспекти інституту виконавчого провадження, його співвідношення з адміністративним правом розглядалися в наукових працях В.Б. Авер'янова, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, І.Л. Бородіна, І.П. Голосніченка, С.М. Гусарова, В.Л. Грохольського,

Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, В.В.Ковальської, Т.О. Проценка, А.О. Селіванова, С.Г. Стеценка, Т.О. Коломоєць, Ю.С. Шемшученка, інших. Досліджуючи практичний аспект виконавчого провадження через призму історико-правових джерел, зарубіжного та вітчизняного досвіду примусового виконання юрисдикційних рішень, дисертант використовував наукові доробки: Д.Х. Валєєва, Є.В. Васьковського С.І. Гладишева, І.Б. Морозової,

Я.П. Горбунової, Є.М. Кузнєцова, В.В. Худенка, В.М. Шерстюка, В.К. Пучинського, Ю.І. Шумилова, А.М.Саричева, В.В. Яркова, В.П. Перепелюка, які висловлювали, часом діаметрально протилежні погляди на інститут виконавчого провадження, але в цілому сприяли його розвитку та вдосконаленню.

У більшості наукових досліджень розглядалися питання організації діяльності органів примусового виконання судових та інших рішень, а питання їх адміністративної діяльності окремо не досліджувалися. Але, як показує практика виконання судових та інших рішень, проблема виконавчого провадження криється не тільки в організаційно-правових засадах, але й у недосконалості механізму примусових заходів виконавчого провадження, правових обмеженнях та практичних перешкодах примусового виконання юрисдикційних рішень тощо.

Таким чином, актуальність теми дисертаційної роботи зумовлюється наявністю спірних теоретичних положень щодо правової природи виконавчого провадження та його місця у системі права України, теоретичних і практичних проблемах адміністративно-правового механізму примусових заходів реалізації виконавчих документів, а також обумовлюється необхідністю ґрунтовного наукового дослідження саме механізму примусових заходів виконавчого провадження як дієвої правової форми реального відновлення порушених прав та інтересів суб'єктів правовідносин в адміністративному порядку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана у рамках планових досліджень Київського міжнародного університету, а також є складовою частиною планової теми Юридичного інституту Східноєвропейського університету економіки та менеджменту (м. Черкаси) «Теоретико-правові та практичні аспекти регулювання цивільних, трудових та адміністративних правовідносин у сфері захисту прав особи на сучасному етапі розвитку законодавства України» (державний реєстраційний номер 0108 U 009328), узгоджена з Академією правових наук України.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є визначення змісту адміністративно-правового регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження, розробити рекомендації та внести пропозиції щодо усунення прогалин та колізій у чинному законодавстві про виконавче провадження.

Для досягнення поставленої мети було визначено наступні завдання:

- сформулювати поняття виконавчого провадження та визначити його місце у системі права України, співвідношення з адміністративним правом України;

- охарактеризувати історико-правові аспекти організаційно-правових та практичних засад виконавчого провадження, їх вплив на розвиток сучасного вітчизняного інституту виконавчого провадження;

- дослідити механізм правового регулювання примусових заходів виконавчого провадження у правових системах окремих зарубіжних країн та можливість імплементації його положень у вітчизняне законодавство про виконавче провадження;

- вивчити адміністративно-правові засади примусових заходів виконавчого провадження та визначити системний зв'язок адміністративного права та виконавчого провадження;

- виявити особливості адміністративно-правового регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження;

- обґрунтувати правові підстави відкриття виконавчого провадження та визначити коло суб'єктів звернення до виконання виконавчих документів;

- дослідити механізм звернення стягнення на майно боржника, визначити роль та місце адміністративного примусу в цьому механізмі;

- проаналізувати сучасну практику застосування законодавства про виконавче провадження, виявити правові обмеження та практичні перешкоди, що ускладнюють реальне виконання рішень;

- сформулювати рекомендації щодо шляхів реформування механізму примусових заходів виконавчого провадження;

- розробити та обґрунтувати наукові пропозиції по удосконаленню законодавства України про виконавче провадження.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються в процесі адміністративно-правового регулювання примусових заходів виконавчого провадження.

Предметом дослідження є адміністративно-правове регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження.

Методи дослідження: Методологічною основою дослідження стала сукупність сучасних загальнонаукових та спеціальних методів пізнання правових явищ, що обумовлено системним підходом до наукового дослідження, метою та особливостями досліджуваної проблематики. Серед загальнонаукових методів використовується діалектичний метод, що полягає у переході від загальних положень до конкретних ситуацій та особливостей досліджуваної проблеми. Під час аналізу нормативно-правових актів, поглядів вчених з окремих питань, що є предметом дослідження, формулювання відповідних дефініційних конструкцій застосовується логіко-семантичний метод (підр. 1.1, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2).

Історичний метод застосовано в процесі історико-правового аналізу генезису інституту виконавчого провадження (підрозділ 1.2). Порівняльно-правовий метод застосований під час дослідження організаційно-правових та практичних засад виконавчого провадження у зарубіжних країнах та в Україні (підрозділ 1.3). При дослідженні нормативно-правових актів, що регулюють виконавчі правовідносини в Україні, застосовано формально-юридичний та системно-структурний методи (підрозділ 2.1, 2.2, 3.2, 3.3). Для вирішення завдань дослідження механізму правового регулювання, адміністративно-правових засад примусових заходів виконавчого провадження, механізму звернення стягнення на майно, практики застосування законодавства про виконавче провадження використовувалися методи аналізу та синтезу, формальної логіки, органічної єдності теорії та практики тощо.

Інформаційну та емпіричну базу дослідження становлять результати вивчення практики застосування законодавства про виконавче провадження при виконанні рішень судів та інших органів відділами державної виконавчої служби Черкаської та Кіровоградської областей, а також судової практики, пов'язаної з вирішенням спірних питань, що виникають при виконанні судових рішень (розд. 3). Дисертантом вивчено та проаналізовано 115 справ виконавчого провадження та судової практики.

Положення та висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах, які визначають правові засади діяльності державної виконавчої служби України. Крім того, у роботі використано законодавство про виконавче провадження зарубіжних країн (Російської Федерації, Республіки Білорусь, Республіки Молдова, Казахстану, Франції, Великобританії та інших країн).

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що у роботі сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

уперше:

- системно, з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень правової науки досліджуються проблемні правові та організаційні питання становлення, розвитку і забезпечення реалізації виконавчого провадження, подано авторське бачення шляхів їх вирішення;

- основні елементи виконавчого провадження охарактеризовано у взаємозв'язку його мети і завдань; суб'єктів та об'єктів виконавчого провадження; механізму його реалізації; принципів, форм і методів виконавчого провадження; запропоновані шляхи його удосконалення.

Удосконалено:

- поняття виконавчого провадження як особливого виду управлінської юридичної діяльності;

- перелік об'єктів стягнення, до яких запропоновано віднести дебіторську заборгованість зобов'язаної особи;

- підстави для відкриття виконавчого провадження та коло суб'єктів, наділених правом звернення виконавчих документів до державної виконавчої служби ;

- можливості використання окремих положень зарубіжного практичного досвіду у вітчизняному законодавстві, що регламентує виконавче провадження;

- теоретико-практичне трактування змісту понять «виконавче провадження» та «примусове виконання рішень», внесено пропозиції щодо нормативного закріплення оновленого змісту цих понять у відповідних нормах чинного законодавства;

- положення про віднесення інституту виконавчого провадження до сфери правового регулювання адміністративного матеріального і процесуального права;

- механізм примусових заходів виконавчого провадження та шляхи усунення правових обмежень і практичних перешкод виконавчого провадження;

- правові засади адміністративно-процесуальної природи механізму примусових заходів виконавчого провадження.

Дістали подальшого розвитку:

- теоретичні та практичні засади механізму звернення стягнення на майно боржника;

- шляхи впровадження в Україні позитивного досвіду зарубіжних держав з питань реалізації виконавчого провадження;

- сформульовано ряд конкретних пропозицій та рекомендацій, спрямованих на удосконалення правового забезпечення виконавчого провадження, у тому числі, щодо уточнення ряду положень законодавчих та підзаконних актів.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що викладені у дисертації теоретичні положення спрямовані на подальшу розробку досліджень проблем правового регулювання механізму примусового виконання рішень судів та інших державних органів (посадових осіб), а також можливість застосування окремих положень у практичній діяльності державних виконавців.

Сформульовані в роботі висновки та пропозиції можуть бути використані у нормотворчій діяльності, спрямованій на вдосконалення законодавства про виконавче провадження, а також у науковій та викладацькій діяльності, зокрема, у навчальному процесі під час викладання в юридичних навчальних закладах курсів «Виконавче провадження», «Адміністративне право» та «Адміністративний процес», а також для підготовки підручників, навчальних посібників із зазначених дисциплін.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане автором самостійно з використанням останніх досягнень теорії адміністративного права та практики управління. Всі сформульовані в ньому положення, висновки та пропозиції обґрунтовані на основі особистих досліджень автора. У дисертації ідеї, доробки, які належать співавторам наукових праць, не використовувалися. Автором для аргументації власних положень і висновків використовувалися напрацювання інших учених, на які обов'язково робилися посилання.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи оприлюднені в доповідях та виступах дисертанта, які отримали підтримку й опубліковані в матеріалах міжнародних, всеукраїнських наукових та науково-практичних конференцій, семінарів, засідань круглого столу тощо, зокрема: «Сучасний менеджмент у виробництві та гуманітарній діяльності» (м. Черкаси, 2005 р.), «Сьомі осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 2008 р.), «Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку» (м. Луцьк, 2009 р.), «Наука-2009» - теоретичні та прикладні дослідження» (м. Черкаси, 2009 р.), «Запорізькі правові читання» (м. Запоріжжя, 2009 р.), «Дні науки 2009» (м. Маріуполь, 2009 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи знайшли своє відображення у 12 наукових працях, 5 з яких опубліковано у виданнях, визнаних ВАК України фаховими, у т.ч. чотири публікації без співавторства.

Структура та обсяг роботи відповідає предмету, меті, завданням та методології дослідження теми. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатку. Загальний обсяг дисертації складає 237 сторінок, з яких 213 - основного тексту; список використаних джерел становить 231 найменування.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету і завдання, об'єкт та предмет дослідження, визначені методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; розміщено відомості про публікації й апробацію основних положень.

Розділ 1 «Адміністративно-правова природа та етапи формування інституту виконавчого провадження в Україні»: викладено поняття, сутність виконавчого провадження, окреслено місце даного інституту в системі адміністративного права, вивчені історичні і правові аспекти становлення та розвитку цієї діяльності, досліджено позитивний досвід окремих зарубіжних країн щодо правового врегулювання застосування примусових заходів виконавчого провадження та встановлені можливості його застосування в Україні.

У підрозділі 1.1. «Поняття виконавчого провадження, його юридичний зміст та місце в системі адміністративного права України» досліджено поняття та правову природу виконавчого провадження як особливого інституту правового захисту порушених прав та інтересів особи, щодо якої у вітчизняній юридичній науці існують різні, часом полярні, погляди, зокрема, і щодо віднесення цього інституту до стадії цивільного процесу. Дослідження різних наукових та нормативних визначень виконавчого провадження дало змогу розвинути положення про використання терміну „виконавче провадження” у трьох значеннях і сформулювати його як:

- об'єктивне виконавче право, що об'єднує в собі правові норми, які регулюють організаційно-правові засади примусового виконання рішень та механізм реалізації примусових заходів;

- комплексна виконавча процесуальна діяльність державної виконавчої служби з реалізації об'єктивного виконавчого права;

- виконавча справа як комплекс процесуальних документів, в яких формально відображаються проведені виконавчі дії, яка і є документаційним супроводом примусового виконання рішень.

Розглядаючи виконавче провадження як процесуальну діяльність державних виконавців, автор дійшов до висновку, що в цьому сенсі виконавче провадження можна ототожнювати з терміном «примусове виконання рішень» або «виконавчий процес». Виходячи із різноманіття дефініцій виконавчого провадження, власних висновків про управлінську діяльність уповноважених органів по примусовому виконанню рішень, автор визначає, що виконавче провадження - це урегульована законодавством України самостійна управлінська юридична діяльність спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади та їх посадових осіб, спрямована на фактичну реалізацію визначених законом виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню і здійснюються у формі державного адміністративного примусу.

Визначено, що змістом правовідносин у виконавчому провадженні є взаємопов'язані і кореспондуючі права та обов'язки суб'єктів цих відносин, головним з яких є державний виконавець, який у своїй діяльності використовує адміністративно-правові методи, основним з яких є метод адміністративного примусу. Відкидаючи ідею віднесення виконавчого провадження до цивільного чи господарського процесу, автор розглядає його як складову частину адміністративного процесу у вигляді адміністративного провадження.

У підрозділі 1.2. «Історико-правові аспекти інституту примусових заходів виконавчого провадження» досліджено історію виникнення та становлення процедури примусової реалізації рішень, зокрема - еволюцію примусових заходів у нормативній базі. Дисертант розглядає виконавче провадження в руслі становлення системи примусових заходів від найдавніших часів з поступовим переходом до аналізу нормативних положень, що регулювали виконавчі правовідносини на теренах нинішньої України.

Відзначено, що започатковані римським правом примусові заходи повернення боргів були частково рецептовані світовими правовими системами, серед яких способи самоздійснення права та окремі засоби примусу, спрямовані безпосередньо на боржника, які містили ознаки адміністративного впливу на зобов'язану особу.

Розвиток інституту виконавчого провадження у радянський період характеризувався постійними нормативними змінами організаційних та практичних засад примусового виконання рішень. Механізм примусового виконання рішень закріплювався у відповідних відомчих інструкціях, які згодом стали базовими для формування і становлення новітньої інституції в незалежній Україні - виконавчого провадження. Прийняття законів України «Про державну виконавчу службу» та «Про виконавче провадження» вивело на новий рівень інститут виконавчого провадження, надавши йому чіткої системи організації та практичної реалізації судових та інших рішень із збереженням ознак адміністративного порядку дій державного виконавця.

У підрозділі 1.3. «Порівняльно-правова характеристика примусових заходів виконавчого провадження у правових системах України та окремих зарубіжних країн» проаналізовано механізм примусових заходів виконавчого провадження в окремих країнах ближнього і далекого зарубіжжя. Зважаючи на спільність історичного і юридичного коріння, особлива увага приділена аналізу механізму примусових заходів у Російській Федерації, які і нині у більшості своїй співпадають з системою примусових заходів в Україні. У вітчизняному законодавстві про виконавче провадження використовується позитивний досвід примусових заходів Російської Федерації в умовах ринкової економіки.

Відзначено позитивне положення законодавства про виконавче провадження Республіки Білорусь щодо стягнення судом з боржника п'яти відсотків стягнутих сум та спрямування цих коштів на виплату винагороди судовому виконавцю. Викликає інтерес система примусового виконання рішень в Республіці Молдова, де прийнято Виконавчий кодекс, який урегулював порядок виконання рішень, внесення застави при зупиненні виконавчого провадження, звернення стягнення на боргові зобов'язання, встановив широкі повноваження керівника виконавчого бюро.

Особливої уваги заслуговує система примусового виконання рішень у Франції, яка відзначається відносною стабільністю, має змішаний характер але перебуває під постійним контролем держави. Жорсткість примусових заходів у Франції передбачає низку процедур у вигляді різних форм арешту майна. Елементи французької моделі використані у Бельгії, Польщі, Литві, де переважає приватна форма виконання рішень.

Змішана форма примусового виконання використовується в Англії та США. Серед примусових заходів в Англії цікавим є такий захід, як введення у володіння майном боржника, що означає перехід права власності на майно від боржника до стягувача. У США видається дієвим такий метод впливу на боржника, як інформування про його борги агентства з кредитних відомостей.

Зроблено висновок, що для більшості країн пострадянського простору характерна державна модель примусового виконання рішень та практично однакові способи звернення стягнення на майно боржника. У той же час у країнах Західної Європи переважає приватна модель виконання, а в США - державна з елементами приватної форми виконання. Проведена в Україні реформа інституту виконавчого провадження запозичила ряд позитивних положень зарубіжного досвіду виконання рішень.

У розділі 2 «Адміністративні засади правового регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження в Україні» надано характеристику адміністративно-правовому регулюванню виконавчих правовідносин, особливостям здійснення виконавчого провадження та засадам нормативного забезпечення ефективної реалізації механізму примусових заходів в даній сфері.

У підрозділі 2.1. «Поняття адміністративно-правового регулювання та його особливості у виконавчому провадженні» розкриваються основні положення адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, аналізуються дискусійні наукові погляди на проблему правового регулювання виконавчих правовідносин.

Зазначається, що елементи механізму адміністративно-правового регулювання присутні у виконавчому провадженні. Відмічено, що правовою основою саме адміністративно-правового регулювання виконавчих правовідносин є Закон України «Про державну виконавчу службу», яким органи примусового виконання рішень віднесено до виконавчої гілки влади. Сутністю адміністративно-правових відносин у виконавчому провадженні є обов'язок державної виконавчої служби реалізовувати матеріально-правові норми законодавства про виконавче провадження у відповідній процесуальній формі.

На основі аналізу окремих груп правовідносин виконавчого провадження доведено перевагу у ньому адміністративно-правових відносин над цивільно-правовими, що проявляється в адміністративному порядку примусового виконання рішень. Особливістю адміністративно-правового регулювання виконавчого провадження є сукупність імперативного та диспозитивного методів з перевагою першого.

У підрозділі 2.2. «Адміністративно-процесуальні правовідносини в системі примусових заходів виконавчого провадження» досліджено форми реалізації матеріальних норм законодавства про виконавче провадження. Наголошено, що свої владні повноваження державний виконавець реалізує послідовно, шляхом прийняття відповідних процесуальних документів та здійснення практичних примусових дій із застосуванням відповідних правових норм. Розширена наукова думка про стадійність виконавчого провадження, що дала можливість дійти до висновку про адміністративно-процесуальні (виконавчі) відносини, що складаються між державним виконавцем, сторонами та іншими учасниками виконавчого провадження. Відмічено, що державний виконавець вступає в процесуальні правовідносини не тільки зі сторонами виконавчого провадження, але й в управлінські, адміністративно-правові відносини з іншими учасниками, а також з особами, які можуть сприяти примусовому виконанню рішень. На адміністративно-процесуальний характер виконавчих правовідносин вказує і зміст документів виконавчого провадження, якими є постанови державного виконавця, кожна з якої формально закріплює конкретну виконавчу дію.

У підрозділі 2.3. «Правове регулювання механізму примусових заходів виконавчого провадження» досліджуються норми Закону України «Про виконавче провадження», що виступають основним джерелом правового регулювання виконавчого процесу. Відзначено, що нелогічність побудови системи примусових заходів, численні прогалини та колізії в механізмі звернення стягнення на майно боржника ускладнюють процедуру примусового виконання. Запропоновано нормативне визначення, що звернення стягнення на майно є сукупністю процесуальних дій державного виконавця з опису майна, його арешту, передачі на зберігання, оцінки та примусової реалізації з метою отримання коштів для задоволення вимог стягувача і відшкодування витрат виконавчого провадження. Розмежовано категорії «опис майна» та «арешт майна», оскільки кожна з цих процедур мають різну мету та процесуальний порядок закріплення.

Звернено увагу на нормативне обмеження права державного виконавця в примусових діях відносно нових рахунків боржника - юридичної особи. Визнано недосконалою систему отримання інформації про банківські рахунки боржника та наявність коштів на них, виявлено колізійні положення Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо банківської таємниці і можливість доступу до неї державного виконавця.

Зроблено акцент на відсутність правового регулювання механізму звернення стягнення на дебіторську заборгованість. Пропонується нормативно зобов'язати третіх осіб після настання терміну платежу грошові кошти, що належать боржнику, зараховувати на вкладний рахунок державної виконавчої служби. Наголошено на звуженні правових можливостей державного виконавця в частині звернення стягнення на кошти боржника на підставі виконавчих документів позасудових органів, що вимагає від державного виконавця додаткового звернення до суду за своєрідним дозволом на такі виконавчі дії.

Визнано за необхідне чітко розподілити повноваження державного виконавця та суду в частині накладення штрафів за порушення вимог законодавства про виконавче провадження. Пропонується надати таке право начальнику територіального відділу державної виконавчої служби на підставі протоколу державного виконавця, а за судом залишити розгляд скарг на такі постанови. Зважаючи на широку розгалуженість норм, що регулюють процедуру примусового виконання рішень, підтримано ідею розробки Виконавчого кодексу України як єдиного кодифікованого акту про виконавче провадження. виконавчий провадження примусовий адміністративний

Розділ 3 «Правові підстави, юридичний зміст та організаційно-правова форма примусової реалізації виконавчих документів» складається з трьох підрозділів, в яких поглиблено аналізується процес виконавчого провадження через призму реалізації виконавчих документів. Встановлені та окреслені правові обмеження і практичні перешкоди примусового виконання документів виконавчого провадження, запропоноване вирішення зазначених проблем шляхом удосконалення чинного законодавства.

У підрозділі 3.1. «Виконавчі документи як правова підстава відкриття виконавчого провадження» підкреслено, що обов'язковість виконання судових рішень є гарантованим правом позивача (стягувача) звертати виконавчий документ до примусового виконання за своїм бажанням. Визначено, що виконавчий документ - це виданий судом або іншим юрисдикційним органом чи уповноваженою посадовою особою на підставі прийнятого ними юридичного рішення письмовий акт визначених законом форми та змісту, що містить в собі вимоги про примусове виконання і є правовою підставою для відкриття виконавчого провадження на території України. Підкреслено, що компетентним судом по видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду може бути як господарський суд, так і суд загальної юрисдикції.

Доведено недоцільність включення до переліку виконавчих документів рішення органів державної влади з питань володіння і користування культовими будівлями і майном, оскільки змістом такого рішення є не присудження, а зміна правовідносин. Зміною правовідносин визнано і ухвалення судом мирової угоди на будь-якій стадії примусового виконання рішення. Сама мирова угода визнана правочином, з якого випливають нові цивільно-правові зобов'язання, спрямовані на урегулювання спору шляхом взаємних поступок. Зроблено висновок, що ухвала суду про затвердження мирової угоди не може бути підставою для відкриття виконавчого провадження. Такою підставою може бути тільки рішення суду стосовно спору, що виник в результаті невиконання умов мирової угоди.

Пропонується встановити єдиний строк пред'явлення до виконання всіх виконавчих документів, а також надати можливість поновлення строку пред'явлення незалежно від виду виконавчого документа. Підкреслено необхідність чіткого урегулювання питання про строки відмови відкриття виконавчого провадження, які пропонується узгодити з ч. 2 ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження».

Наголошено, що з відкриттям виконавчого провадження Закон України «Про виконавче провадження» пов'язує настання правових наслідків у вигляді виникнення адміністративно-правових відносин між державних виконавцем, учасниками виконавчого провадження та особами, залученими до проведення виконавчих дій.

У підрозділі 3.2 «Звернення стягнення на майно боржника як форма адміністративного примусу виконавчого провадження» аналізуються наукові погляди та нормативні положення механізму примусового виконання рішень. Розширено зміст примусових заходів, якими є вплив на свідомість боржника щодо спонукання його до самостійного виконання ним рішення суду чи іншого органу. Обґрунтовується пропозиція про скасування інституту добровільного виконання рішень, який має суто компенсаційний характер.

Наголошено, що специфічним видом адміністративного примусу є звернення стягнення на майно боржника. Розширено і обґрунтовано положення про неможливість ототожнення категорій «опис майна» та «арешт майна», виявлено колізію ч. 5 ст. 55 Закону, що переводить арешт майна у площину диспозитивного принципу. Підкреслено і доведено, що арешт майна має всі ознаки юридичного процесу, який виникає у сфері адміністративно-правових відносин виконавчого провадження.

У механізмі звернення стягнення на майно боржника розмежовано терміни «реалізація майна» та «продаж майна». Визначено, що реалізація майна - це сукупність процесуальних дій державного виконавця та спеціалізованих торговельних організацій, спрямована на продаж майна чи передачу його стягувачу з метою реального виконання рішення.

Звернено увагу, що в процедурі звернення стягнення на грошові кошти боржника державний виконавець обмежений у праві накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на рахунках боржника. Пропонується усунути колізійні положення банківського законодавства та законодавства про виконавче провадження щодо арешту коштів на банківських рахунках тільки на підставі рішення суду, надавши право державному виконавцю самостійно приймати таке рішення.

Обґрунтовано доцільність зміни підстав і порядку звернення стягнення на заробітну плату боржника. Пропонується звертати стягнення на заробітну плату чи інші доходи боржника при сумі боргу, що не перевищує 70 % мінімального розміру заробітної плати.

Підкреслена необхідність детальної регламентації порядку звернення стягнення на заставлене майно. Звернено увагу на колізію в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, щодо переліку виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню.

У підрозділі 3.3 «Правові обмеження та практичні перешкоди примусового виконання виконавчих документів, шляхи їх усунення» проаналізовано нормативно-правові акти, які надають певні пільги окремим групам боржників - юридичним особам. Основною правовою перешкодою примусового виконання рішень визнається введення мораторію на реалізацію майна підприємств державної форми власності, неузгодженість окремих положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також окремі приписи інших нормативних актів, які обмежують права державних виконавців стосовно ряду підприємств зі спеціальним статусом. Виходом з такої ситуації може бути тільки скасування таких законів. Проаналізовано процесуальні питання надання відстрочки та розстрочки виконання рішень і обґрунтована необхідність наділення правом виконання такої процедури безпосередньо державного виконавця.

Висновки

Проведений у дисертаційній роботі наукове дослідження теоретичних та практичних проблем виконавчого провадження в Україні дає змогу сформулювати ряд висновків та пропозицій, що мають ознаки новизни і випливають з поставлених перед дисертантом завдань.

1. Обґрунтовано існуючу наукову точку зору, що термін «виконавче провадження» застосовується у трьох значеннях.

По-перше, це сукупність нормативно-правових актів, що об'єднують в собі правові норми, які регулюють організаційно-правові засади примусового виконання рішень та механізм реалізації примусових заходів виконавчого провадження. Автор пропонує назвати таке виконавче провадження об'єктивним виконавчим правом.

По-друге, виконавче провадження - це сукупність процесуальних документів, які поступово накопичуються у спеціальній справі, виступають матеріальною формою відображення всіх процесуальних дій державного виконавця і в цілому забезпечують документаційний супровід виконавчого процесу. Таку справу дисертант пропонує назвати «виконавча справа».

По-третє, виконавче провадження - це виконавча процесуальна діяльність спеціально уповноважених органів та їх посадових осіб по примусовому виконанню виконавчих документів, і в цьому сенсі автор ототожнює терміни «виконавче провадження» і «примусове виконання».

Визначено, що примусове виконання рішень - це заснована на нормах матеріального та процесуального права управлінська діяльність уповноважених органів та посадових осіб з реалізації судових та інших рішень з використанням засобів державного примусу. Дисертант пропонує наступну дефініцію виконавчого провадження: виконавче провадження - це урегульована законодавством України самостійна юридична діяльність спеціально уповноважених органів виконавчої влади та їх посадових осіб, спрямована на фактичну реалізацію визначених законом виконавчих документів, які підлягають примусовому виконанню у формі державного адміністративного примусу.

2. У результаті аналізу суб'єктного складу виконавчого провадження, змісту виконавчих правовідносин дисертант не підтримує наукові погляди на виконавче провадження як стадію цивільного процесу і наводить додаткові аргументи на користь віднесення виконавчого провадження до сфери впливу адміністративного права. Відкидаючи ідею про виникнення в Україні самостійної галузі права - цивільне виконавче право, автор розглядає систему примусових заходів по виконанню судових та інших рішень як адміністративне виконавче провадження.

3. У різні історичні періоди в системі примусових заходів були свої специфічні особливості, окремі з яких і сьогодні знаходять своє відображення у вітчизняному законодавстві про виконавче провадження та використовуються у практичній діяльності державних виконавців і, насамперед, в механізмі звернення стягнення на майно.

4. Порівняння організаційно-правових засад та механізму примусового виконання рішень в Україні та окремих зарубіжних країн, у тому числі пострадянського простору, дозволило виявити загальні тенденції функціонування інституту примусового виконання рішень, спільні та відмінні риси, позитивні та негативні елементи, що дає можливість рецептування окремих положень зарубіжного законодавства у сучасне вітчизняне законодавство про виконавче провадження.

Існування в зарубіжних правових системах трьох моделей організації примусового виконання рішень - публічно-правової, приватно-правової та публічно-правової з елементами приватно-правової (змішаної) сприяли зародженню в Україні наукової дискусії з приводу реформування державної виконавчої служби з поступовим переходом до приватної моделі примусового виконання рішень. Дисертант залишається прихильником державної моделі виконавчого провадження, але приходить до висновку про можливість запровадження в Україні окремих елементів зарубіжного досвіду.

5. Визначено, що особливістю правового регулювання примусових заходів виконавчого провадження в сучасних умовах стало трансформування цивільно-правових відносин в адміністративно-правові. На користь такого висновку спрацьовує законодавче віднесення державної виконавчої служби Міністерства юстиції України до органів державної виконавчої влади, зміна статусу судового виконавця, який став державним виконавцем - владним суб'єктом виконавчих правовідносин з відповідними адміністративними (управлінськими) повноваженнями.

6. Проаналізовано та додатково обґрунтовано наукове положення, що предметом правового регулювання виконавчого провадження є суспільні відносини, що формуються при організації виконання державною виконавчою службою наданих їй державою повноважень по захисту в адміністративному порядку прав та інтересів фізичних і юридичних осіб шляхом примусового виконання рішень.

7. Доведено використання адміністративно-правового методу правового регулювання виконавчих правовідносин як на організаційному рівні, так і в процесі здійснення примусових заходів. Визначено унікальну особливість поєднання у виконавчому провадженні імперативного методу з диспозитивним методом, як дозвільний спосіб поведінки в окремих ситуаціях державного виконавця, стягувача і боржника.

У виконавчому провадженні переважає імперативний метод правового регулювання, як форма адміністративного впливу на боржника, що зобов'язує його до виконання своїх обов'язків під загрозою юридичної відповідальності. У цьому зв'язку пропонується усунути правову колізію між ст. 87 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 221 КУпАП щодо розподілу підвідомчості справ за правопорушення, передбачені ст. 85 названого Закону та ст. 188-13 КУпАП, доповнивши останній статтею про підвідомчість адміністративних справ за ст. 188-13 КУпАП державному виконавцю. Крім того, пропонується доповнити КУпАП статтею щодо відповідальності осіб, які ухиляються від виконання рішення суду, що зобов'язує боржника виконати певні дії або утриматися від їх виконання чи невиконання рішення про поновлення на роботі.

8. Виходячи з концептуальної позиції нової адміністративно - правової доктрини органічного поєднання матеріальних і процесуальних норм адміністративного права, дисертант приходить до висновку про наявність у виконавчому провадженні матеріально-процесуальної форми адміністративного регулювання виконавчих правовідносин, оскільки матеріальні норми не можуть самостійно забезпечити виконання завдань державної виконавчої служби. Адміністративно-процесуальні (виконавчі) відносини виконавчого провадження формуються між його суб'єктами з приводу реалізації виконавчих документів для досягнення позитивного результату процесуальної діяльності державного виконавця. Саме вони виступають предметом правового регулювання виконавчого процесу. Методом правого регулювання виконавчих (процесуальних) правовідносин є адміністративний примус, властивий в цілому адміністративному процесу.

9. Визначено, що виконавчий документ - це виданий судом або іншим юрисдикційним органом чи уповноваженою посадовою особою на підставі прийнятого ними рішення письмовий акт визначених законом форми та змісту, що містить вимогу про примусове виконання такого рішення і є правовою підставою для відкриття виконавчого провадження на території України. Обґрунтовано, що не може бути виконавчим документом ухвала суду про затвердження мирової угоди, а правовою підставою для відкриття виконавчого провадження для виконання такої ухвали може бути тільки новий виконавчий документ, виданий на підставі рішення про спонукання сторони мирової угоди до примусового виконання її умов.

10. Визнано дискримінаційним законодавче положення щодо встановлення різних строків для пред'явлення до виконання виконавчих документів, виданих судом та іншими органам, а також обмеження можливості поновлення пропущеного строку пред'явлення до виконання позасудових документів. Пропонується виключити із Закону України «Про виконавче провадження» ч. 3. ст. 23, яка визнає неможливим поновлення строків пред'явлення до виконання позасудових документів і внесення відповідних доповнень до Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо розгляду судами будь-яких заяв про поновлення строку пред'явлення виконавчих документів до виконання.

11. Обґрунтована пропозиція про виключення із Закону України «Про виконавче провадження» положення про надання строку для добровільного виконання рішення, оскільки цей інститут є неефективним. Додатковою гарантією реального виконання рішень могло б бути законодавче положення про внесення до постанови про відкриття виконавчого провадження вимоги про заборону проведення будь-яких операцій з майном та коштами після отримання постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження. Пропонується ввести до ст. 27 Закону положення про направлення постанови про відкриття виконавчого провадження рекомендованою поштою.

12. Автор по-новому розглядає поняття реалізації арештованого майна і пропонує ч. 1 ст. 61 викласти у такій редакції: реалізація арештованого майна, тобто його відчуження шляхом продажу на комісійних засадах, прилюдних торгах (аукціонах), передача стягувачу з метою реального виконання виконавчого документа здійснюється державною виконавчою службою та спеціалізованою торгівельною організацією на договірних засадах відповідно до закону. Крім того, пропонується Інструкцію про проведення виконавчих дій доповнити положенням про порядок проведення оцінки майна державним виконавцем, визначити процесуальну форму закріплення її у вигляді висновку, в якому необхідно відобразити не тільки кінцеву вартість майна, але методичні підходи до її проведення, використану нормативну базу тощо.

13. Визнано недосконалою систему правового регулювання відносин, пов'язаних з доступом державного виконавця до інформації про банківські рахунки боржника та наявність коштів на них. Обґрунтована необхідність розширення правових можливостей державного виконавця щодо звернення стягнення на грошові кошти боржника, які знаходяться на рахунках, не тільки на підставі виконавчого документу суду, але й на підставі будь-якого іншого виконавчого документа, для чого необхідно внести відповідні зміни до ст. 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

14. Визнано надмірно розгалуженою систему правового регулювання механізму примусових заходів, у тому числі, і по реалізації арештованого майна, а тому, на думку автора, його можна врегулювати одним нормативно-правовим актом, зокрема, відповідним розділом Інструкції про проведення виконавчих дій. У той же час дисертант поділяє наукові погляди про необхідність розробки Виконавчого кодексу України, який став би об'єднуючим нормативним актом з системного урегулювання виконавчих правовідносин в цілому.

15. Аналіз нормативних актів щодо правових обмежень державного виконавця при зверненні стягнення на майно окремих юридичних осіб шляхом введення мораторію дає підстави для висновків про надання нічим необґрунтованих пільг окремим категоріям боржників, що порушує конституційні права стягувачів на справедливий захист порушених прав. Єдиним шляхом усунення таких правових перешкод дисертант вбачає тільки скасування таких законів.

16. Визнано дискримінаційним законодавче положення щодо можливості отримати відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу чи порядку виконання рішення тільки ухвалою суду і тільки по судових рішеннях. Тому пропонується доповнити Закон України «Про виконавче провадження» нормою, якою буде надаватися право державному виконавцю встановлювати відстрочку або розстрочку виконання будь-яких рішень, змінювати спосіб та порядок виконання самостійно, але під контролем начальника відповідного відділу державної виконавчої служби.

Висновки, пропозиції і рекомендації, сформульовані на основі результатів наукового дослідження, мають сприяти розвитку теорії адміністративного права, особливо в частині реалізації адміністративно-юрисдикційних повноважень державної виконавчої служби, а також удосконаленню процедури примусового виконання судових та інших рішень у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина в сучасних умовах розбудови правової держави.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Гук Б. М. Становлення законодавства України про виконавче провадження: окремі питання / Ю. Кононенко, Б. Гук // Право України. - 2005. - № 2. - С. 71- 73.

2. Гук Б. М. Проблеми дефініції поняття виконавчого провадження / Б. М. Гук // Університетські наукові записки : Часопис Хмельницького університету управління та права. - 2009. - № 1. - С. 101-107.

3. Гук Б. М. Сучасний погляд на правову природу виконавчого провадження / Б. М. Гук // Наше право. - 2009. - № 1. - С. 87- 90.

4. Гук Б. М. Арешт майна боржника як форма адміністративного примусу у виконавчому провадженні / Б. М. Гук // Наше право. - 2009. - № 2.- С. 45 - 49.

5. Гук Б. М. Примусове виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди: окремі аспекти / Б. М. Гук // Право і суспільство. - 2009. - № 6.- С. 42 - 46.

6. Гук Б. М. Захист прав людини у виконавчому провадженні / Б. М. Гук // Сучасний менеджмент у виробничій та гуманітарній діяльності : міжнар. наук. конф., 26 - 27 березня 2005 р.: тези допов. - Черкаси : СУЕМ, 2005. - С. 106 - 107.

7. Гук Б. М. Організаційно-правові проблеми статусу суддів / Б. М. Гук // Засоби та методи «електронного навчання» в неперервній освіті : міжвуз. наук.-метод. конф., 14 - 15 квітня 2006 р. - Черкаси, 2006. - С. 68 - 69.

8. Гук Б. М. До питання про місце виконавчого провадження у правовій системі України / Б.М. Гук // Сьомі осінні юридичні читання : Актуальні проблеми юридичної науки : матеріаль Міжнар. наук. конф., 28 - 29 лист. 2008 р. : тези допов. // Хмельницький університет управління і права. - Хмельницький, 2008. - С. 339 - 341.

9. Гук Б. М. Адміністративний примус як форма реалізації виконавчого провадження / Б. М. Гук // Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 20 - 21 берез. 2009 р. : тези допов. - Луцьк, 2009. - С. 100 - 103.