Юридичні критерії правової типології та класифікації правових систем

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародного права

Курсова робота

з дисципліни «Правничі системи сучасності»

на тему:

«Юридичні критерії правової типології та класифікації правових систем»

Виконавець:

студентка I курсу

Кулакова В.І.

Науковий керівник:

к.і.н., доцент

Широкова-Мурараш О.Г.

Київ, 2015

ВСТУП

Типологія (або наука класифікації) - вчення про типи правових систем. Типологія і порівняльний метод перебувають у тісному зв'язку. З одного боку, порівняння припускає попереднє встановлення типології, з іншого - встановлення типології без порівняння неможливе. Питаннями типології правових систем, їх порівняльним вивченням займаються фахівці в галузі науки порівняльного правознавства.

Актуальність моєї роботи спрямоване головним чином на вивчення й дослідження правової географії світу, з'ясування особливостей взаємовідносин і взаємовпливу правових систем сучасності, дослідження закономірностей їх розвитку, виявлення в них загального, особливого та одиничного.

Мета роботи полягає у вивченні та аналізі типології та класифікації правових систем світу.

Виходячи з цілей роботи, автор поставив перед собою наступні завдання: визначити актуальність теми; рівень теоретичної розробленості теми; розкрити сутність правових систем світу; подолати вузьконаціональну обмеженість при вивченні систем права та поглянути на нього під ширшим кутом зору; дослідити різні правові системи для глибшого розуміння шляхів та особливостей розвитку права кожної країни, в тому числі з точки зору національної юридичної науки.

Об'єктом дослідження є правові системи.

Предметом дослідження є юридичні критерії типології та класифікації правових систем.

Методологічна основа дослідження. Для досягнення мети дослідження було використано методи двох груп: загальнонаукові та конкретно наукові. З загальнонаукових методів було обрано: аналіз та синтез. Також був використаний конкретно науковий метод, а саме історично-правовий.

Теоретична основа дослідження. Автор даної курсової роботи спирався також на роботи вчених-, Т.Г. Андрусяк, О.Ф. Скакун, М.В. Кравчук та інших.

Структура роботи. Завдання, поставлені автором, відбиваються у структурі курсової роботи, яка складається зі вступу, трьох розділів (з підрозділами), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 26 сторінок. Така побудова дозволяє найбільш повно освітлити тему «Юридичні критерії правової типології та класифікації правових систем».

РОЗДІЛ 1.ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

1.1Правова система: поняття, склад, фактори формування і розвитку

Поняття „правова система” розроблене у правовій науці на початку 80-х років ХХ ст. за аналогією „політична система”, „економічна система”, що були вироблені економічною теорією. Цим терміном прийнято відображати комплексну юридичну характеристику життя певного суспільства. За сутністю і обсягом він не є тотожним із системою права. Остання входить до складу правової системи.

Правова (юридична) система суспільства - це система всіх юридичних явищ (система права, система законодавства, правовідносини, правосвідомість, правова культура тощо), що існують у певній державі або у групі однотипних держав.

Професор О.Ф. Скакун визначає правову систему як комплекс взаємопов'язаних і узгоджених засобів, призначених для регулювання суспільних відносин, а також юридичних явищ, що виникли у результаті такого регулювання (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правовідносини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності та її деформація, правопорядок тощо). По-іншому, правова система - це обумовлена об'єктивними закономірностями розвитку суспільства цілісна система юридичних явищ, постійно діючих у результаті репродукування і використання людьми та їх спільнотами (насамперед державою) для досягнення своїх цілей. Правова система має важливе значення для оцінки права, стану законодавства, юридичної діяльності кожної держави [8, с.500-520].

До правової системи входять:

найрізноманітніші правові акти (юридичні норми, незалежно від форми зовнішнього прояву, а також акти тлумачення та застосування цих норм). Крім цього, сюди ж можна віднести законодавчу та правотворчу діяльність відповідних компетентних суб'єктів;

різні види і прояви правосвідомості, правової культури;

режим законності та правопорядку і їхня деформація (будь-яка правомірна чи неправомірна поведінка).

Отже, „правова система” має узагальнюючу назву всіх правових явищ.

У світовій правовій думці існує кілька класифікацій сучасних правових систем. Наприклад, Рене Давид класифікував за двома критеріями: ідеологія, включаючи релігію, філософію, економічні і соціальні структури; юридична техніка, включаючи джерела права як основний елемент.

В юриспруденції виділені такі правові системи сучасності:

континентальна, або романо-германська модель правової системи (у правовому житті суспільства провідним є об'єктивне писане право, тобто законодавство). До цієї системи відносяться країни континентальної Європи, що, в свою чергу, поділяють на романську та германську правові сім'ї. Романська - Франція, Бельгія, Люксембург, Італія, Португалія, Голландія, Іспанія, Германська - ФРН, Австрія, Швейцарія.

Англосаксонська, або англо-американська (прецедентна) правова система (у житті суспільства особливе значення має юридична практика, в її основу покладено рішення судових та адміністративних органів). До цієї системи належать: Англія, Північна Ірландія, США, Канада, Австралія, нова Зеландія, майже всі колишні колонії, - всього біля 36 країн;

Система мусульманського права, де провідною є релігійна ідеологія, що виражена в Корані, Суні, Іджмі, „кіясі” тощо - одному з джерел мусульманського права. До цієї правової системи належать країни, які сповідують мусульманську релігію.

Система релігійного і традиційного права (крім ісламу і канонічного права). Західні вчені вважають, що традиційними суспільствами нині є майже 100 держав сучасного світу. Це, зокрема, азіатські, країни Середнього та Близького Сходу, Африки. Традиційні суспільства - це, можна сказати, перехідні суспільства, кожне з яких мало свій шлях розвитку;

Система соціалістичного права в цілому виражала партійну ідеологію компартії (правлячої, єдиної в політичній системі). До цих країн належать Китай, Північна Корея, Куба та деякі інші[5, с.56-62].

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

2.1 Критерії типології та класифікації правових систем

Питання стосовно критерій типології правових систем сучасності є одним з риторичних на сьогоднішній день. У пошуках розгорнутої класифікації основних правових систем юристи-компаративісти брали за основу самі різні чинники, починаючи з етичних, расових, географічних, релігійних і кінчаючи правовою технікою і стилем права. Так наприклад французький компаративіст Р. Родьер, в юридичній компаратівістіке розрізняли французьку, англоамеріканську, німецьку, слов'янську і мусульманську правові сім'ї.

У 1919 р. під час 50-го ювілею французького суспільства порівняльного законодавства, його учасники обмежилися класифікацією, що складається з трьох правових сімей: французькою, англоамеріканськой, мусульманською.

На початку XX ст французький юрист А. Есмен підрозділяв правові системи аналізуючи їх історичне формування, загальну структуру і відмінні риси на наступні групи: латинську (романська) група (у цю групу входило французьке, бельгійське, італійське, іспанське, португальське, румунське право і право латиноамериканських країн); німецька група, в неї входили (німецьке право, право Скандінавських країн, австралійське, угорське право); англосакська група (право Англії, США і англомовних колоній); слов'янська група; мусульманська група. А. Есмен вважав що, римське право і канонічне є двома оригінальною системою. Якщо класифікація Есмена, на думку Арміжона, Нольде Вольфа, була штучною, то К. Цвайгерт і X. Кетц оцінюють її, як вельми вдалу систему для свого часу.

У другій половині XIX ст особливий інтерес у юристів залучала ідея об'єднання правових систем за прикладом лінгвістики в певні групи. Якщо німецькі учені виробляли об'єднання правових систем в юридичні сім'ї на основі головним чином расової і мовної ознак, то Е. Глассон відмовився виводити юридичну «спорідненість» з етнічного і вважав, що в основі його лежать юрідіко-історічні чинники. Свою класифікацію він проводив на прикладі правового інституту браку і розлучення.

Г. Созер-Холл учений з Швейцарії засновував класифікацію правових систем спираючись на расову ознаку. Він розрізняв індоєвропейську, семітську і монгольську правові сім'ї, а також сім'ю нецивілізованих народів і підрозділяв індоєвропейську правову сім'ю на індуське, іранське, кельтське, греко-романське, німецьке, англосакське, латисько-слов'янське право. При дослідженні основних правових систем сучасності на перший план висувається перш за все питання про їх класифікацію. Нам представляється, що якщо глобальна типологія - це прерогатива загальної теорії держави і права, то класифікація - це прерогатива порівняльного правознавства. Зрозуміло, ці два види не повинні протиставлятися. Вони характеризуються взаємозв'язком, взаємообумовленістю, взаємодоповненням. При цьому глобальна типологія виконує роль методологічної основи для класифікації. Остання конкретизує і у відомому сенсі формалізує найбільш загальні типові ознаки правових систем. Класифікація неможлива без врахування її взаємозв'язку з особливостями глобальної типології і навпаки. Лише єдність глобальної типології і класифікації правових систем дає можливість скласти цілісне уявлення про правову карту світу.

Результатом класифікації правових систем є систематична одиниця - правова сім'я. Кожна правова сім'я має свій специфічний комплекс безпосередніх юридичних детермінант. Поняття «Правова сім'я» відображає ті особливості деяких правових систем, які є результатом схожості їх конкретно-історичного розвитку: структури, джерел, провідних галузей і правових інститутів, правової культури, традицій, особливостей правопріменітельної діяльності, юридичного мислення і так далі. Класифікація можлива як на рівні правових систем, так і на рівні провідних галузей права.

2.2 Романо-германська (континентальна правова сім'я)

Романо-германська (континентальна) правова сім'я об'єднує правові системи, створені з залученням римської правової спадщини й об'єднані спільністю структур джерел права та подібністю понятійно-юридичного апарату.

Термін „романо-германська правова сім'я” віддає належне одночасним спільним зусиллям латинських і германських країн. Однак у широкому вжитку та в сучасній юридичній літературі вона має назву „континентальна”.

Формування романо-германської (континентальної) правової сім'ї підпорядковувалося глобальному й закономірному зв'язку права з економікою та політико, тому не може бути усвідомленим без урахування складного процесу розвитку товарно-грошових відносин середньовічного суспільства, перш за все відносин власності, обміну, первинного накопичення тощо.

Правова культура в усі часи та в усіх народів завжди допомогала мирно вирішувати конфлікти, що виникали [3, с.210-214].

Ті самі обставини зумовили можливість і необхідність кодифікації права, оскільки шляхом кодифікації право систематизується й пов'язується певними принципами. Кодифікація надає праву визначеність, ясність, значно полегшує його практичне використання та є логічним завершенням розуміння правової норми й права в цілому, що склалося в континентальній Європі. Кодифікація завершила створення континентальної правової системи як цілісного явища.

В наш час континентальна правова сім'я охоплює право країн континентальної Західної Європи, значну частину країн Центральної та Південної Латинської Америки (колишніх колоній Іспанії, Португалії й Франції), право Японії, Південної Кореї, Індонезії, Таїланду та деяких азіатських та африканських країн.

Особливості континентальної правової сім'ї яскравіше виявляються в приватному праві, ніж у публічному.

Саме тому в країнах континентальної правової сім'ї основою правової системи є приватне (цивільне) право. З цієї причини юристи Англії та США нерідко називають країни континентальної правової сім'ї країнами цивільного права.

Іншим дискусійним питанням є проблема приналежності правових систем соціалістичних країн, в тому числі України, що раніше входили до визнаної відомими компаративістами сім'ї соціалістичного права, яка зазнала суттєвих змін у зв'язку з розпадом СРСР та соціалістичної системи, до континентальної правової сім'ї [1, с.66-69].

Але фактом є те, що глибокі економічні й політичні перетворення, рух до ринкової економіки та інфраструктури, до демократії й плюралізму в політиці відкрили широкі можливості до зближення частини соціалістичного (нині вже постсоціалістичного) права з континентальною правовою сім'єю не тільки за формою, а й за змістом. Це, зокрема, знайшло відображення як у сфері приватного права (визнання різноманітності форм власності, зростання значення приватної власності, вільного підприємництва, появи низки раніше відсутніх інститутів торговельного права), так і в сфері публічного права, де поступово утверджуються основні параметри правової державності - розподіл влади, пріоритетна роль інституту публічних свобод, судовий, в тому числі конституційний, контроль тощо.

2.3 Правова сім'я загального права

Загальне право (Common Law) - це правова система, яка до ХVІІІ ст.. була виключно англійською. Вона розвивалася трьома шляхами: шляхом формування загального права, його доповнення правом справедливості (Equity Law) та тлумачення статусів (Statute Law).

Своїм корінням англійське право сягає глибокої давнини. Після нормандського завоювання Англії (1066 рік) основну роль у здійсненні правосуддя було покладено на королівські суди в Лондоні. Приватні особи, як правило, були позбавлені можливості звертатися безпосередньо до королівського суду. Вони мали провити у короля, фактично у канцлера, видання наказу з дозволом перенести розгляд справи до королівського суду. Спочатку такі накази видавалися у виключних випадках, але поступово їх перелік зростав. У процесі діяльності королівських судів також поступово складалася сума рішень, якими й керувалися в подальшому ці самі суди. Так склалося правило прецеденту: одного разу сформульоване судове рішення надалі ставало обов'язковим і для всіх інших суддів. Отже, англійське право створило класичну систему прецедентного права, або права, що створюється суддями.

В наш час в Англії нараховується більш ніж 800 тисяч судових прецедентів, і кожний рік до них додається приблизно 20 тисяч нових, що в цілому складає 300 збірників з внутрішнього та європейського права.

При сучасній організації судової системи прецедентна ситуація виглядає таким чином.

Рішення вищої інстанції - палати лордів - є обов'язковими для всіх інших судів.

Апеляційний суд, що складається з цивільного та кримінального відділень, зобов'язаний дотримуватися прецедентів палати лордів та своїх власних, а його рішення є обов'язковими для всіх нижчих судів.

Для окружних та магістратських судів обов'язковими є прецеденти всіх вищих інстанцій, але їх власні рішення прецедентів не створюють. Не вважаються прецедентами й рішення Суду корони, створеного в 1971 році для розгляду особливо тяжких кримінальних злочинів [4, с.98].

На відміну від країн романо-германської правової сім'ї, де основним джерелом права є чинний закон, у країнах англійської загальної правової сім'ї основним джерелом права є норма, сформульована суддями й відображена в судових прецедентах.

Тому англійське загальне право, незважаючи на всі спроби кодифікації, доповнення та вдосконалення, зокрема, положеннями „права справедливості”, залишається в основному прецедент ним правом - правом, створеним судами. Але це зовсім не виключає поступового зростання в майбутньому ролі статутного (законодавчого) права.

До першої групи, крім англійського права, входять право Північної Ірландії, Канади (крім Квебека), Австралії, Нової Зеландії, а також право колишніх колоній Британської імперії (членами Співдружності є більш 35 держав) та інших держав, які створили свої правові системи на основі англійського права. Нині фактично третина населення світу живе значною мірою за нормами англійського права [6, с.130].

До другої групи належить право США, яке ґрунтується на англійському загальному праві, але вже стало самостійним.

Своєрідні риси американського права зумовлені федеральною структурою США. Американські штати наділені досить широкою компетенцією, в межах якої вони створюють своє законодавство й свою систему прецедентного права. Тому можна вважати, що в США існує 51 правова система: 50 у штатах та одна федеральна [6, с.170].

Підсумовуючи характеристики загального прецедентного права, вважаємо за необхідне звернути увагу на його плюси й мінуси, на яких наполягають окремі дослідники. На їхню думку, плюси полягають у можливості „творити право” безпосередньо судом. Це дозволяє напряму використовувати в такій „творчості” високі духовні й моральні критерії та орієнтуватися на здоровий глузд і завдяки цьому безпосередньо, інколи спонтанно, відповідати на вимоги суспільства, що розвивається, й швидше пристосовуватися до розвитку цивілізації [8, с.130].

Щодо мінусів слід сказати, що існують усі підстави вбачати в прецедентному праві відому історичну інтелектуальну незавершеність, яку в умовах правового прогресу деяким національним правовим системам все одно доведеться надолужувати. Ось чому не розвиваються деякі інші його характеристики, наприклад системність, структурованість тощо.

2.4 Правова система релігійного типу

Релігійний тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі релігійного тексту як основного джерела права, котре являє собою тісне переплетення релігійних, юридичних, моральних, міфічних приписів, визнаних державою.

Релігійний тип правових систем складається з великих груп, об'єднаних внутрішньою подібністю (мусульманська, індуїстська, іудейська, християнська).

Основні ознаки релігійного типу (сім'ї) правових систем:

релігійна норма домінує в соціальному регулюванні, оскільки основним творцем усього сущого, зокрема права, визнається Бог;

правова норма є частиною релігійної, становить з релігійною нормою синкретичну єдність, не відділена від неї, а також від моральних та інших соціальних норм;

релігійно-правова норма міститься у священних книгах, які є основним джерелом права (у мусульман - Коран, Сунна, іджма, кияс; в індусів - піастри (Артхашастра) та ін.; в іудеїв - Тора (Старий Завіт), Талмуд);

релігійно-правова норма застосовується в громаді (мусульманській, індуїстській, іудейській), що тривалий час зберігалася, і, як правило, не використовується за її межами;

чільне місце в системі джерел права посідає доктрина;

закон (нормативно-правовий акт) визнається вторинним джерелом права, але чимало його норм зазнали впливу релігії;

право структуроване своєрідно - немає поділу на приватне і публічне право, а галузевий принцип поділу норм не є адекватним структурі романо-германського права;

право здебільшого формувалося як система обов'язків і заборон, на відміну від правових систем романо-германського і англо-американського типів, де переважають дозволи;

Серед компаративістів немає єдності в питанні виокремлення та класифікації систем релігійного права. Так, Р. Давид та К. Цвайгерт і X. Кетц досліджують лише дві системи релігійного права: мусульманське (ісламське) та індуське. Вітчизняні та російські автори, в основному, також використовують цей поділ. Наведена класифікації є неповною, бо не охоплює всіх правових систем, заснованих на релігійних нормах. Не можна також розглядати окремі релігійні системи, наприклад мусульманське право, як правові сім'ї, оскільки до їх складу не входять інші правові системи. Релігійна правова сім'я поєднує чотири правові системи, а саме: системи мусульманського, індуського, іудейського права.

2.5 Правові системи країн Далекого Сходу

До критеріїв, на основі яких можна визначити, до якої правової сім'ї слід віднести ту чи іншу правову систему,належить сприйняття права як виключно важливого засобу регулювання суспільних відносин. У цьому аспекті країни Далекого Сходу принципово відрізняються від інших правових сімей.

Цивілізація країн Далекого Сходу знаходились під взаємним впливом, але за всю історію їх розвитку завдяки обмеженості контактів вони не створили культурну єдність, як це сталося в Західній Європі.

Китайська та індійська цивілізації особливо суттєво вплинули на інші далекосхідні цивілізації, зокрема, в контексті формування далекосхідної концепції права.

Далекосхідна концепція права в цілому має виховний характер. Навіть легісти сприймали позитивне право як засіб навчання людей, щоб вони змогли дотримуватися принципу бездіяльності.

Лише наприкінці ХІХ ст. у правовій системі відбулися деякі зміни. Починаючи приблизно з 1850 року Китай підписав численні „нерівні договори” з Англією, Францією, Німеччиною, Росією та Японією, які відкрили китайські порти й торгові центри, надали іноземцям право екстериторіальності й окремої юрисдикції та закріпили поступку або оренду значних територій на околицях Китайської імперії. В 1899 році так звані великі держави уклали угоду з Китаєм, за якою територію держави було поділено між ними на сфери інтересів, а від Китаю, щоб він не став жертвою імперіалістичних амбіцій, вимагалися докорінні внутрішні реформи, які згодом відобразилися у швидкій кодифікації всього приватного права. За прикладом Японії кодекси було складено головним чином на основі германського та швейцарського права [8, с.500-520].

Сучасна правова система Китаю - КНР розвивається в руслі загальної концепції побудови в країні соціалізму з „китайською специфікою”.

Її створення з урахуванням рівня розвитку китайського суспільства та використанням традиційного нормативного регулювання, що відповідає правосвідомості народу, відображує сутність курсу китайської держави на надання правовій системі країни національної форми.

Загалом були прийняті загальні основи цивільного права, цивільно-процесуальний кодекс, закон про підприємства, створені на основі капіталу іноземних фірм, закон про господарський договір, закон про міжнародні господарські договори, пакет законів про спільні підприємства тощо.

Сучасне право КНР відображується, по-перше, через систему традиційних уявлень про гідну поведінку, що вкорінилася в уявленні народу й підтримується моральною відповідальністю перед суспільством, і по-друге, через систему загальнообов'язкових формально визначених норм, що підтримуються силою державного примусу.

2.6 Африканська правова сім'я

Африканська правова сім'я охоплює правові системи країн величезного континенту. Внаслідок особливого історичного розвитку право африканських держав, що отримали незалежність при розпаді колоніальної системи, навіть на початку ХХІ ст.. містить у собі елементи старого звичаєвого права (з елементами релігійного мусульманського, індуїстського права), яке досі діє у відносно широкій сфері суспільних відносин.

Дослідження африканського права має для порівняльного правознавства особливе значення, оскільки воно спирається на вивчення матеріалу подвійного характеру - законодавчого, писаного права сучасних культурних народів з правовими пам'ятками давніх цивілізацій і звичаєво-правового, взятого з юридичної етнографії [7, с.140].

Термін „звичаєве право” частіше за все використовується для визначення традиційного права, що існувало в африканських народів ще до колонізації. За виключенням небагатьох прикладів „племінного законодавства”, традиційне право є головним чином сукупністю неписаних правил, що передавалися з покоління в покоління, оскільки не існувало юридичних текстів або манускриптів з питань права, сформульованих на папері позовних заяв-повідомлень до суду, ордерів на виконання судових рішень та постанов, письмових документів про передачу майна, вчених коментарів тощо.

В традиційному праві правові й моральні норми виступають у нерозривному зв'язку, тому при вирішенні конфліктів юристи керуються ідеєю примирення.

У цілому є підстави стверджувати, що традиційне африканське звичаєве право, безперечно, втрачає (а в численних випадках вже втратило) свої колишні риси, оскільки воно в значній своїй частині стало об'єктом систематизації та кодифікації.

Проте звичаєве право може зберегтися лише в тій частині, яка, одержавши в модифікованому вигляді законодавче закріплення, стане складовою частиною єдиної правової системи, відображуючи особливості історичного розвитку народів Африки. Головна тенденція розвитку звичаєвого права в молодих країнах характеризується обмеженням регулюючого значення правового звичаю та розширенням кола суспільних відносин, охоплених дією національного законодавства. А з посиленням ролі конституційного права як юридичного фундаменту державної незалежності норми звичаєвого, колоніального та англійського права перетворюються на норми загально-територіального права.

2.7 Змішані правові системи

В сучасному світі кожна країна, як правило, має своє національне право. Але відомі непоодинокі випадки дії в одній державі декількох різних, до того ж конкуруючих правових систем. Йдеться про такі різновиди права, як канонічне, мусульманське, індуїстське, іудейське. Це є об'єктивним підґрунтям для виникнення й розвитку змішаних правових систем, які зустрічаються не тільки у федеральних, а й в унітарних державах.

Причини такого юридичного плюралізму змішаних правових систем є різними. Це може бути наслідком подій політичного характеру (анексія, колонізація, поступка території), а також свідомого зближення з іншими правовими системами (законодавче запозичення, рецепція права тощо), що, до речі, певною мірою є характерним для сучасного етапу розвитку правової системи України і не виключає можливості її еволюції в бік змішаної системи права.

Нарешті, існують правові системи, що базуються на юридичних традиціях різних правових сімей. Але їх особливість полягає в тому, що складовою частиною таких змішаних правових систем є саме прецедент не право, яке існує в співдії з континентальним (французьким або романо-голландським) або з мусульманським чи їндуїстським правом. Такий стан речей є результатом особливостей історичного розвитку правових систем певних країн.

Отже, особливість змішаних правових систем полягає в поєднанні в них елементів континентальної правової сім'ї з елементами правової сім'ї загального права, а також з елементами традиційних і релігійних правових систем [2, с.134].

РОЗДІЛ 3. ВИВЧЕННЯ ТИПОЛОГІЇ ПРАВОВИЇ СИСТЕМ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ

3.1 Класифікація правових систем світу, що пропонувалася протягом кінця ХІХ-ХХ століть, у хронологічній послідовності

правовий система германський

Сама по собі класифікація - лише допоміжний засіб, що застосовується для впорядкування різних правових систем світу. Нижче наведено класифікацію правових систем світу, що пропонувалися протягом кінця ХІХ- ХХ століть, у хронологічній послідовності.

ВИСНОВОК

Проаналізувавши критерії типології та класифікації правових систем, ми бачимо, що вчені юристи наводять у своїх працях різні визначення правової системи, оскільки в різних країнах використовують різні підходи до цього питання: в США - прагматичний, у Франції - порівняльно-правовий, у Німеччині - філософський тощо.

Відповідно до принципу єдності логічного і історичного загальне поняття „правова система” має відображати реальну історію та множинність форм права. Тому дослідження правової системи має охоплювати, по-перше, систему поглядів, ідей уявлень, теорій, тобто праворозуміння в даний історичний період і по-друге, аналіз нормативної основи, її структуру; по-третє, систему здійснення права.

Правова система - це система, що розвивається, вона не залишається постійною, а весь час змінюється в ході історичного процесу. Проте не всі її елементи розвиваються однаковими темпами.

Необхідність і важливість класифікації правових систем обумовлюється, по-перше, науковими, пізнавальними та освітніми причинами. Тому що повне та якісне пізнання правової карти світу потребує не тільки її загального розгляду, а й вивчення її окремих частин, що увібрали в себе подібні правові системи. Тільки всебічне вивчення правових систем, взятих спочатку окремо як такі, а вже потім - у їх взаємозв'язку та взаємодії, дозволяє відтворити повну, чітку правову карту світу, що адекватно відображує реальну дійсність. А, по-друге, це зумовлюється суто практичними цілями - уніфікацією чинного законодавства та вдосконалення національних правових систем.

В основу класифікації можуть бути покладені більш широкі або, навпаки, більш вузькі характеристики географічної сфери; вона може мати історичний (діахронічний) або логічний (синхронний) характер; її можна здійснювати як на рівні правових систем, так і в межах окремих галузей права. Звідси походить принципова можливість різноманітності класифікацій, створених на основі різних критеріїв і з різними цілями.

Безумовно, всі галузеві класифікації так чи інакше містять ознаки, що характеризують класифікацію й на рівні правових систем. Здається, що найбільш потрібною є класифікація на рівні правових систем, створена на основі сполучення органічної єдності декількох систем ознак, тобто в основу класифікації покладений не один єдиний, а значна кількість критеріїв.

Правильність вибору системи критеріїв визначається перш за все виконанням вимог, які висуваються до будь-якої логічно стрункої класифікації. Основними при цьому є відображення в класифікації характерних ознак, спільних для всіх правових систем тієї чи іншої сім'ї.

Тому, в своїй роботі для виділення основних правових систем використано найбільш суттєві три взаємопов'язані групи критеріїв: історія правових систем; система джерел права і структура правових систем; основні правові інститути і галузі права.

Ці критерії дозволили мені розкрити якісну специфіку кожної з правових систем. І стали критеріями не тільки синхронного, а й діахронного аналізу правових систем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Андрусяк Т.Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - Львів: Фонд „Право для України”, 1997. - 198 с.

Волинка К.Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - К.: МАУП, 2003. - 238 с.

Копейчиков В.В. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 367 с.

Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права. - Тернопіль, 2002. - 243 с.

Олійник А.Ю. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 174 с.

Правові системи сучасності: Глобалізація. Демократизм. Розвиток. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 294 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Навчальний посібник для вузів. - Харків: Консул, 2002. 655 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник. - Харків: Консул, 2001. - 655 с.

Шестопалова. Теорія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Прецедент, 2004. - 223 с.

Размещено на Allbest.ru