Механізми здійснення цивільних прав в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТИВНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1.1 Поняття суб'єктивного цивільного права

1.2 Підстави виникнення цивільних прав

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

2.1 Загальні засади здійснення цивільних прав

2.2 Способи здійснення цивільних прав

2.3 Межі здійснення цивільних прав в цивільному законодавстві України

РОЗДІЛ 3. ВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ ТА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

3.1 Виконання цивільних обов'язків

3.2 Захист цивільних прав

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Здійснення суб'єктивних цивільних прав ґрунтується на вільній ініціативі уповноважених осіб і забезпечується заходами захисту їх цивільних прав та інтересів. Однак здійсненність формально закріплених законодавством можливостей та ефективність цивільно-правового захисту залежать від багатьох правових, соціально-економічних, культурних і політичних чинників, а також від власних вольових зусиль особи.

Актуальність цієї теми полягає в тому, що створення широкої системи прав людини було б марним без існування ефективних шляхів їх здійснення. Особливо це стосується суб'єктивного цивільного права - найбільш поширеного у суспільному обігу. Цивільне законодавство України закріплює широкий спектр цивільних прав фізичних та юридичних осіб, які володіють ними в повному обсязі від моменту свого народження. Проте здійснення цих прав можливе лише за умови волевиявлення осіб. Для сприяння волевиявленню осіб та встановлення порядку реалізації суб'єктивного права, державою розроблено низку механізмів, спрямованих на реалізацію цієї мети.

Вивчення цих механізмів та інших особливостей здійснення суб'єктивного цивільного права, згідно чинного законодавства, є важливим для формування цілісної та правильної правосвідомості людини. Кожен свідомий громадянин має знати порядок здійснення своїх цивільних прав.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження механізмів здійснення цивільних прав в Україні.

Виходячи з мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:

§ надати характеристику змісту та поняттю суб'єктивного цивільного права;

§ дослідити загальні засади здійснення цивільних прав згідно чинного законодавства, в тому числі межі здійснення цих прав;

§ проаналізувати особливості виконання цивільного обов'язку як невід'ємного елементу цивільного права;

§ дослідити основні способи захисту цивільних прав.

Об'єктом дослідження є правовідносини, які забезпечують реалізацію суб'єктивного цивільного права.

Предметом дослідження є механізм здійснення цивільних прав в Україні.

Методологічна основа дослідження. Під час написання курсової роботи я використовувала низку правових та загальнонаукових методів. Для отримання матеріалу я використовувала методи аналізу нормативно-правової бази та аналізу цивілістичної літератури. Отриману інформацію я опрацювала за допомоги методу синтезу. Для остаточного впорядкування матеріалу, отриманого з джерел та літератури, я використовувала аналітичний метод та метод систематизації.

Аналіз використаних джерел та літератури. Основним джерелом для написання цієї роботи став Цивільний кодекс України, а також Конституція України, оскільки в ній закріплено основні гарантії реалізації прав людини.

Серед літератури я використовувала переважно монографії українських цивілістів, таких як Дзера, Харитонов, Панченко та інші. Також я користувалася монографією Матковської Н.С. «Механізми здійснення цивільних прав».



РОЗДІЛ 1. ЗМІСТ ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТИВНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1.1 Поняття суб'єктивного цивільного права

Реальна можливість здійснення, а також захисту основних прав людини кожною конкретною особою забезпечується насамперед, юридичними механізмами певної держави. Іншими словами, основними гарантіями прав людини має бути національне законодавство та сама держава, на території якої проживає особа.

Юридичний механізм забезпечення прав людини - це система ефективних юридичних засобів реалізації, охорони і захисту її прав.

Він складається з таких елементів:

1) Національне законодавство. Воно є основою механізму забезпечення. Тому особливого значення набуває визначення і закріплення у національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародних правових актів.

2) Юридичні засоби (процедури) реалізації прав людини. Кожне право людини здійснюється у певному порядку, певній послідовності. Порядок реалізації деяких з таких прав визначається тільки самою людиною. Але реалізація значної більшості прав, визнаних та зафіксованих у законодавстві, потребує встановлення відповідних процедур з боку держави, оскільки без них вона взагалі не може відбутися. Юридична процедура реалізації прав людини - це встановлена в законі і спрямована на здобуття людиною певних особистих, чи соціальних цінностей, послідовність і узгодженість дій уповноважених суб'єктів, а також зміст, обсяг, форми (способи), методи та строки вчинення таких дій.

3) Юридичні засоби захисту людини. Йдеться про засоби, за

допомогою, яких припиняється порушення прав людини, усуваються перешкоди в їх реалізації, відновлюються порушені права. Визначення і закріплення основних прав людини в нашому законодавстві знайшли відображення в Конституції, яка була прийнята у 1996 році [1].

У ст. 3 Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави [1].

Основні права і свободи людини закріплені у другому розділі Конституції, їх можна кваліфікувати на такі види:

1. Особисті (громадянські) права та свободи, які забезпечують відносно вільне та незалежне від суспільства і держави існування особи шляхом встановлення меж втручання у сфері особистого життя людини (статті 25-35).

2. Політичні - що забезпечують можливість безпосереднього впливу особи на діяльність держави ( статті 36-40).

3. Економічні - покликані забезпечити ефективний економічний розвиток українського суспільства ( статті 41-44).

4. Соціальні - що забезпечують мінімальну можливість нормального фізичного існування людини у суспільстві (статті 46-50).

5. Культурні - покликані задовольнити людиною свої духовні потреби (ст. 53-54).

6. Крім того, у Конституції закріплено групу прав і свобод, призначення яких - запобігати можливості вседозволеності щодо особи з боку державних органів, а також надати людині низку засобів боротьби з його проявами.

Треба зазначити, що термін “свобода” вживається у двох значеннях, хоча і тісно пов'язаних між собою. В загальному значенні він відображає стан народу і окремої людини, який характеризується можливістю діяти на свій розсуд.

Інша справа - свобода, як суб'єктивна можливість здійснювати або нездійснювати будь-які дії. У цьому значені термін “свобода” фактично тотожний терміну “суб'єктивне право”, а відмінність пояснюється тим, що така юридична лексика склалась історично [8, 42].

Стан свободи реалізується через суб'єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід'ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція [11, 43].

1.2 Підстави виникнення цивільних прав

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є юридичні факти.

Юридичні факти - конкретні життєві обставини з якими акти цивільного законодавства України пов'язують виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто цивільного правовідношення.

В залежності від волі суб'єктів юридичні факти поділяють на дії та події. В свою чергу юридичні дії поділяють на правомірні та

неправомірні. Правомірні дії поділяються на юридичні акти (дії з метою створити цивільні права та обов'язки), юридичні вчинки - (дії незалежно від такої мети) та акти цивільного стану (юридичні факти, які існують тривалий час, безперервно або періодично породжують правові наслідки )

Для настання юридичних наслідків може бути достатньо одного юридичного факту. Однак у реальній дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, поміж яких розрізнюють:

1) групу юридичних фактів

2) юридичну (фактичну) сукупність.

Група юридичних фактів -- це кілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок. Наприклад, ст. 229-231 ЦК передбачає, що правочин може бути визнаний недійсним, якщо його здійснено під впливом омани, насильства, загрози і т.п. У цьому випадку маємо справу з групою юридичних фактів. Кожен з них окремо тягне визнання правочину недійсним [3].

Юридична (фактична) сукупність -- це система юридичних фактів, пов'язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за умови наявності усіх елементів цієї сукупності. Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов'язані елементи, які окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб'єкти права.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України є:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти [3].

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ст. 177 Сімейного кодексу України: якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження) [2].

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування (ст.61 та ст.63 Цивільного кодексу України: рішенням органу опіки та піклування встановлюється опіка над малолітньою особою і піклування над неповнолітньою також призначається опікун або піклувальник) [3].

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду (ст. 35 Цивільного кодексу України - надання повної цивільної дієздатності особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором у разі відсутності згоди батьків (усиновлювачів) [3].

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події (ст. 212 Цивільного кодексу України - правочини щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини) [3].



РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

2.1 Загальні засади здійснення цивільних прав

Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на свій розсуд здійснюють належні їм цивільні права. Це означає, що всі питання, пов'язані з виконанням суб'єктивних прав, включаючи обсяг і засоби їх реалізації, а також відмовою від суб'єктивних прав, передавання їх іншим особам та інше, вирішується уповноваженою особою на свій розсуд. Іншими словами, зміст суб'єктивного цивільного права складають можливі дії уповноваженої особи. Наприклад, автор книги може вимагати від видавництва сплати належного йому гонорару; особа, майну якої заподіяно шкоду, має право вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди; власник будинку, здійснюючи своє право власності, володіє, користується і розпоряджається своїм будинком; кредитор за договіром займу може не тільки вимагати повернення боргу, але й зменшити його розмір, уступити право вимоги іншій особі та інше [9, 12].

При цьому відмова громадян і юридичних осіб від здійснення належних їм прав не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених законом. Наприклад, не можна виключати з акціонерного товариства акціонера, який не приймає участі в управлінні справами акціонерного товариства. Навпаки, спадкоємець, який не скористався без поважних причин своїм правом на прийняття спадщини на протязі шестимісячного терміну після відкриття спадщини, втрачає це право.

При цьому, необхідно враховувати дві обставини. По-перше, деякі суб'єктивні права одночасно виступають в якості цивільно-правових обов'язків. Наприклад, згідно з законом опікун має право не тільки здійснювати від імені недієздатного цивільно-правові угоди, але й зобов'язаний це робити, якщо цього вимагають інтереси опікаємого. Тому реалізація деяких суб'єктивних прав залежить не тільки власного розсуду уповноважених осіб, але й від вказівок закону.

По-друге, треба підкреслити, що у даному випадку мова йде про конкретні суб'єктивні права, якими володіють громадяни і юридичні особи. Питання про розпорядження правами, які можуть виникнути у суб'єкта в майбутньому, повинно вирішуватися з урахуванням правила про те, що повна або часткова відмова громадянина від правоздатності або дієздатності та інші угоди, направлені на обмеження правоздатності або дієздатності, нікчемні, за виключенням випадків, коли такі угоди передбачаються законом. Тому, наприклад, буде недійсною вимога включена до авторського договору, яка обмежує автора у написанні в майбутньому твору за визначеною темою або у визначеній області.

Найбільш поширеним є розпорядження громадянами і юридичними особами належних їм прав шляхом їх здійснення. Під здійсненням права передбачається реалізація тих можливостей, які надаються законом або договором власнику суб'єктивного права. Іншими словами, здійснювати суб'єктивне цивільне право означає реально використати ту юридичну свободу, яка гарантується суб'єкту державою [12, 47].

2.2 Способи здійснення цивільних прав

Центральним елементом будь-якого суб'єктивного права є свобода вибору відповідної поведінки особисто уповноваженої особи. Саме завдяки цьому суб'єктивні цивільні права здійснюються перш за все шляхом особистих юридично значущих активних дій уповноважених осіб. Так, наприклад, власник може особисто використовувати своє майно, може продати, обміняти, подарувати і інше. У всіх випадках ним реалізується право на свої активні дії за допомогою яких задовольняються його інтереси.

Право на позитивну дію тісно пов'язано з іншим, можливо не головним, але необхідним елементом суб'єктивного права - з правом вимагати відповідної поведінки у зобов'язаних осіб. Здійснення суб'єктивних прав у цьому випадку передбачає сплав можливостей здійснення особистих дій уповноваженою особою з можливістю вимагати виконання або дотримання юридичних обов'язків іншими особами. Конкретна реалізація цих можливостей і є способами здійснення права.

Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду суб'єкта, але і від конкретного змісту суб'єктивного права. Останнє, в свою чергу, визначається його призначенням, тобто тою метою, для якої воно надається уповноваженій особі. Так, суб'єктивне право авторства має забезпечити непублічне визнання того факту, що особа є творцем нового, творчого самостійного твору. У зв'язку з цим на перше місце постає надана автору твору можливість вимагати від усіх третіх осіб утримуватися від будь-яких дій, які можуть заперечувати або ставити під сумнів цю обставину. Конкретні способи реалізації цієї можливості, тобто способи здійснення суб'єктивного права авторства, можуть бути різними, але суть їх буде зводитись до вимоги певної поведінки зобов'язаних осіб.

Поряд з цим право авторства може здійснюватися суб'єктом і шляхом особистих активних дій, хоча такий спосіб здійснення права в даному випадку є лише допоміжним способом його реалізації [12, 48].

Від характеру суб'єктивного права залежить і той факт, чи буде це право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних дій. Так, наприклад, якщо суб'єктивне право на прийняття спадщини може бути здійснене тільки одноразово, то право наймача за договором найму жилого приміщення передбачає здійснення багатьох, повторних дій по використанню жилого приміщення.

Закон може надати суб'єкту цивільних правовідносин право вчиняти лише одну конкретну дію або вибрати серед інших певний варіант поведінки. Так, згідно з Законом України “Про захист прав споживачів”, якщо покупець виявляє недоліки чи фальсифікацію товару (протягом встановлених термінів), він має право обрати один з запропонованих законом варіантів, а саме, вимагати:

1) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;

2) заміни на аналогічний товар належної якості;

3) відповідного зменшення купівельної ціни;

4) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

5) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав [5].

Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у правоздатної особи, так і третіх осіб або представника. В останньому випадку представник завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і реалізує право, що належить особі, яку представляють, шляхом відповідних повноважень (наприклад, довіреності).

2.3 Межі здійснення цивільних прав в цивільному законодавстві України

Здійснення цивільних прав здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства [3].

Відповідно до ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей [1]. На розвиток цього конституційного положення ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює правило про те, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від своїх дій, які б могли порушити права інших осіб, заподіяти шкоду навколишньому середовищу або культурній спадщині. Обов'язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. З передбаченого ЦК правила щодо неприпустимості заподіяння шкоди навколишньому середовищу законом можуть передбачатися винятки. Спеціальні закони можуть передбачати випадки правомірного заподіяння шкоди. Зокрема, при здійсненні цивільних прав припустимість заподіяння шкоди культурній спадщині мають враховуватися положення Закону України “Про охорону культурної спадщини” і “Про охорону археологічної спадщини”, спеціальні норми яких мають застосовуватися в разі колізії з положенням ч. 2 ст. 13 ЦК [6].

Цивільні суб'єктивні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, мають певні межі за змістом і за характером здійснення. Межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом, тобто, є підставою виникнення цього правового явища, яке нормативно закріплене ч. 3 ст. 13 ЦК.

Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне право, неправомірно його здійснює. Зловживання правом має місце у випадку, коли уповноважена особа, спираючись на своє суб'єктивне право, допускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право [16, 63].

На відносини зловживання цивільним правом поширюється дія принципу недопущення зловживання правом як принципу здійснення цивільних прав.

Зміст цього принципу становить обов'язок особи, яка здійснює суб'єктивне право, не допускати зловживання правом і здійснювати належні особі суб'єктивні права і виконувати суб'єктивні обов'язки припустимими способами їх здійснення з урахуванням неприпустимості вчинення дій, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

За своєю правовою природою “зловживання правом” є особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов'язане з використанням недозволених конкретних форм в межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Зловживання правом може мати характер делікту (позадоговірного порушення), а також порушення умов раніше укладеного договору або прийнятого одностороннього зобов'язання. Проте, зловживання правом не ідентичне звичайному делікту, оскільки це безпідставно звужує поняття зловживання правом.

Характерною рисою зловживання правом є його пов'язаність не з суб'єктивним правом загалом, не з його змістом, а з процесом його реалізації, з його здійсненням. Зловживання правом пов'язане із здійсненням належного особі суб'єктивного цивільного права, за межі якого воно виходить. Тому, зловживання правом може мати місце лише в тому випадку, коли уповноважений суб'єкт має певні права, при здійсненні яких він порушує права і законні інтереси інших осіб. Однак в разі, коли особа здійснює певні дії, не засновані на суб'єктивному праві, говорити про зловживання правом не можна [16, 64].

Зловживання правом, як цивільне правопорушення, може тягнути за собою відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, стягнення штрафу тощо.

Визнання зловживання правом особливим різновидом правопорушення обумовлене наявністю специфічних особливостей в цій правовій конструкції.

В доктрині права неоднозначно вирішується питання наявності вини в зловживанні правом. Окремі автори вважають, що вина повинна бути умовою зловживання правом. Інші слушно вказують на те, що презумпція в даному випадку навмисної вини, з урахуванням загальних засад цивільно-правової відповідальності, недостатньо обґрунтована, так як йдеться про різні правові інститути [10, 48].

Щодо інших форм зловживання правом вина взагалі не згадується в ст. 13 ЦК України як необхідна підстава таких правопорушень. Застосування в цих випадках загальних засад деліктної і договірної відповідальності створює ряд складних правових питань щодо наявності винної і невинної відповідальності, що не узгоджується із сутністю і задачами закріпленого в ст. 13 ЦК України інституту. Тому, правильною слід визнати позицію, згідно з якою вина не повинна визнаватися необхідною умовою наявності зловживання правом в інших його формах, що підпадають під дію ЦК щодо зловживання правом [3].

Заборона зловживання правом, закріплена в ст. 13 ЦК України, є нормою загальної частини цивільного законодавства, про що свідчать місце цієї статті в системі норм ЦК і її загальний зміст.

ЦК розрізняє дві форми зловживання правом:

а) зловживання правом шляхом навмисного заподіяння шкоди іншій особі (так звана шикана);

б) зловживання правом у вигляді здійснення права забороненими способами, не пов'язаними з наміром заподіяння шкоди.

Особливою формою зловживання правом є шикана, під якою слід розуміти здійснення свого права з наміром (виключною метою) - заподіяти шкоду іншій особі.

Шикана як форма зловживання правом фактично закріплена нормою ч. 3 ст. 13 ЦК, згідно з якою забороняється вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Дії, вчинені з наміром, є навмисними і тому не підпадають під цю норму дії необережні чи з непрямим умислом (в цьому випадку відсутнє бажання особи зробити що-небудь), коли особа не діє виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі. У зв'язку з цим, заслуговує на увагу позиція про визнання правомірними дій з наміром заподіяти шкоду, якщо при цьому не порушуються положення ЦК України про самозахист [10, 49].

Забороняється зловживання правом в інших формах. ЦК України не містить визначеного, закритого переліку форм зловживання правом, що допускає існування поряд із шиканою й інших форм зловживання правом.

Тому іншою, ніж шикана, формою зловживання вважається здійснення суб'єктивних прав без наміру завдати шкоду, але за фактичного заподіяння такого. В літературі з цього приводу зазначається, що “при цьому суб'єкт права може як допускати (та ігнорувати) настання таких наслідків, так і не звертати уваги на їх можливе настання”.

Зокрема, цивільне законодавство містить окремі норми, які можуть бути віднесені до інших форм зловживання правом, наведених в ст. 13 ЦК, незважаючи на те, що в них сам термін “зловживання правом” не використовується. До числа таких норм відносяться положення ст. 352 ЦК України про викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури, згідно з якою в разі, якщо власник пам'ятки історії та культури не вживає заходів щодо її збереження, зокрема, у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп державою. Формою зловживання правом слід визнати й неналежне поводження власника з тваринами. Відповідно до Закону України “Про захист тварин від жорстокого поводження” 21 лютого 2006 р. право власності та інші речові права на тварин у разі жорсткого поводження з ними можуть бути припинені за рішенням суду шляхом їх оплатного вилучення або конфіскації [7].

В наведених випадках йдеться про реалізацію належного власнику права, яке веде до такого результату, який право і правосвідомість вважають неприпустимими і такими, що вимагають правового впливу шляхом застосування правових наслідків такої поведінки у вигляді викупу майна за судом, що цілком охоплюється формулою інституту зловживання правом [10, 47].

Положення ст. 13 ЦК України є загальною нормою цивільного законодавства і, за умови справедливого відновлення порушених прав і законних інтересів кредиторів традиційними засобами захисту цивільних прав, не повинні застосовуватись щодо тих цивільних правопорушень, які мають правові особливості і врегульовані спеціальними нормами, що передбачають для них інші підстави застосування і правові наслідки.

ЦК в ч. 4 ст. 13 закріплює положення про те, що при здійсненні цивільних прав особа повинна дотримуватись моральних засад суспільства. Поняття “моральні засади суспільства” є оціночною категорією, яка має застосовуватися з урахуванням усталених уявлень про відповідні народні звичаї, релігію, офіційну ідеологію суспільства чи певної його частини, що знайшло нормативне відображення у відповідних актах цивільного законодавства. У зв'язку з відсутністю усталеної судової практики і формуванням доктринальних підходів з цього питання в юридичній літературі переважаючим є звужувальний підхід до застосування юридичної категорії “моральні засади суспільства”. За таких умов виправданим є намагання визначити перелік припустимих випадків застосування такої оціночної категорії з метою неприпустимості свавільного застосування і перетворення її в “каучукову норму”. Зокрема, обґрунтовується доцільність обмеження застосування моральних засад суспільства як умови здійснення цивільних прав двома випадками:

а) оскільки цивільні права можуть встановлюватися правочином (договором) на осіб, що здійснюють правочини (укладають договори), може бути покладено обов'язок додержуватися моральних засад суспільства;

б) у регульованих ЦК відносинах, безпосередньо з особистістю (зокрема, відносини з приводу особистих нематеріальних благ) [14, 25].

Передбачена ч. 5 ст. 13 ЦК положення про заборону використання цивільного права з метою зловживання монопольним становищем на ринку або недобросовісної конкуренції підтверджує цивільно-правовий зміст цієї такого обмеження здійснення цивільних прав. Тому, в разі порушення цивільних прав особи шляхом зловживання монопольним становищем на ринку, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції, потерпіла особа має право подати позов до суду про захист своїх цивільних прав [13, 31].

ЦК в ч. 6 ст. 13 передбачає положення про те, що у випадку недотримання особою вимог про здійснення права, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші санкції, встановлені законом. Так, згідно зі ст. 16 ЦК суд може відмовити в захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог до його здійснення. Неналежне здійснення права може бути підставою для застосування інших способів захисту цивільних прав, зокрема визнання правочину недійсним, стягнення заподіяних збитків тощо.



РОЗДІЛ 3. ВИКОНАННЯ ЦИВІЛЬНИХ ОБОВ'ЯЗКІВ ТА ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ

3.1 Виконання цивільних обов'язків

Суб'єктивному цивільному праву відповідає юридичний обов'язок. В основі обов'язку лежать певні матеріальні й нематеріальні блага, результати творчої діяльності, послуги тощо. Зобов'язана особа повинна вчинити певні дії (активний обов'язок) або утриматися від них (пасивний обов'язок). При виконанні цивільно-правового обов'язку забезпечується інтерес уповноваженої особи. Водночас у цивільному обов'язку виражений інтерес держави. Останній виявляється у тому, що держава заінтересована у певній поведінці суб'єктів цивільних правовідносин. Тому держава встановлює певні норми поведінки фізичних і юридичних осіб. Метою поведінки зобов'язаної особи є припинення юридичного обов'язку. Згідно зі ст. 216 ЦК України зобов'язання припиняються виконанням, проведеним належним чином. Отже, виконання цивільно-правового обов'язку підпорядковано певним принципам. Визначальним є принцип належного і реального виконання обов'язку.

Принцип належного виконання обов'язку означає, що мають бути додержані всі умови зобов'язання. Наприклад, за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Зазначені обов'язки мають бути виконані відповідно до всіх умов договору купівлі-продажу. цивільний право захист законодавство

Щодо належності виконання обов'язку слід виходити зі змісту ст. 161 ЦК України, в якій підкреслюється, що зобов'язання мають виконуватися належним чином та у встановлений строк відповідно до вказівок закону, акта

планування, договору, а у разі відсутності таких вказівок -- відповідно до вимог, що звичайно ставляться [3].

Принцип належного виконання обов'язку стосується також місця, строку та інших умов. Згідно зі ст.167 ЦК України зобов'язання має бути виконано в тому місці, яке зазначено в законі, договорі, акті планування, на підставі якого виникло зобов'язання, або виходячи із суті зобов'язання.

Якщо місце виконання зобов'язання не визначено, виконання має бути проведене:

а) за зобов'язанням передати будівлю -- за місцезнаходженням будівлі;

б) за грошовими зобов'язаннями (крім грошових зобов'язань організацій) -- за місцем проживання кредитора в момент виникнення зобов'язання, а якщо кредитор у момент виконання зобов'язання змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання кредитора з віднесенням за рахунок кредитора всіх витрат, пов'язаних зі зміною місця виконання;

в) за всіма іншими зобов'язаннями -- за місцем проживання боржника, а якщо боржником є юридична особа -- за її місцезнаходженням.

Строк виконання обов'язку має важливе значення. Він може бути встановлений сторонами правовідносин або законом. Наприклад, строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством .

Строк для виконання обов'язку може бути встановлений законодавством. Так, замовник зобов'язаний забрати річ, виготовлену за договором побутового замовлення у строк, визначений у договорі. Якщо він цього не зробив, то по закінченні 6 місяців з дня, коли відповідно до договору робота має бути завершена, підрядник після дворазового попередження замовника може реалізувати виготовлену

річ. У даному разі мають місце два терміни виконання обов'язку: перший -- погоджений сторонами в договорі, другий -- встановлений законом [11, 51].

Строк виконання обов'язку може бути обумовлений вимогою уповноваженої особи. Так, особа, яка передала майно для зберігання, має право в будь-який час вимагати це майно від охоронця, а охоронець зобов'язаний повернути майно за першою вимогою уповноваженої особи, незалежно від строку зберігання.

Дострокове виконання обов'язку може бути у випадках, передбачених законом, договором або випливати із суті зобов'язання. При цьому дострокове виконання допускається у випадках, передбачених законом або договором, а також за згодою кредитора. Прострочення виконання цивільно-правового обов'язку може спричинити несприятливі майнові наслідки для порушника.

Як правило, виконання обов'язку не здійснюється частинами. Але уповноважена особа має право прийняти виконання частинами, якщо інше не передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті зобов'язання.

З названим принципом тісно пов'язаний принцип реального виконання обов'язку. Особливе значення зазначений принцип має в господарських відносинах. Не завжди сплата штрафних санкцій може задовольнити інтереси суб'єкта господарської діяльності. Тому важливе місце посідає виконання обов'язку в натурі: передати річ, виконати певні дії.

При цьому право вимагати виконання у натурі має кредитор. Боржник не може відмовитися від виконання обов'язку в натурі, крім випадків неможливості виконання, передбачених законодавством. Якщо принцип належного виконання обумовлює виконання обов'язку відповідно до всіх умов зобов'язання, то реальне виконання стосується лише однієї умови -- предмета обов'язку. Під останнім розуміють певні блага, з якими пов'язані обов'язки. З передачею предмета зобов'язання або здійсненням інших дій уповноважена особа набуває благ, які становлять мету цивільних правовідносин [11, 54].

Після належного виконання юридичного обов'язку правовідносини між конкретними особами припиняються, оскільки досягнута мета певних правовідносин. Уповноважена особа реалізувала суб'єктивне право, якому відповідав певний юридичний обов'язок. Отже, носієм цивільно-правового обов'язку є особа, до якої звернуто вимогу закону або договору щодо додержання певної поведінки.

Від імені підприємств, організацій та установ здійснюють юридичні обов'язки їхні органи (директор, голова правління тощо). Державу у відносинах з іншими суб'єктами права представляють уповноважені державні органи та їхні посадові особи в межах встановленої компетенції.

Таким чином, держава реалізує права та виконує обов'язки через систему своїх органів і посадових осіб. Відповідно виконувати цивільні обов'язки мають державні органи та посадові особи в межах встановленої компетенції [16, 71].

У деяких випадках уповноважена особа може замість суб'єкта та зобов'язання виконати обов'язок. У такому разі на зобов'язану особу покладається новий обов'язок -- відшкодувати понесені уповноваженою особою витрати. Так, згідно зі ст. 344 ЦК України, коли підрядник відступив від умов договору, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або відшкодування понесених замовником необхідних витрат з виправлення своїми засобами недоліків роботи, якщо договором передбачено таке право замовника, або відповідного зменшення винагороди за роботу [17, 180].

Законодавством передбачені випадки, коли обов'язок виконує третя особа за законом. Наприклад, недоліки виконання робіт або використовуваних для робіт матеріалів, допущені з вини підрядника (або субпідрядника), підрядник має усунути за свій рахунок (ст. 355 ЦК України). Таким чином, праву замовника кореспондується обов'язок генпідрядника усунути недоліки, допущені при виконанні будівельно-монтажних робіт як з власної вини, так і з вини субпідрядників [3].

Виконання обов'язку третьою особою припиняє відносини з уповноваженим суб'єктом. Але це не означає, що боржник належним чином виконав цивільно-правовий обов'язок. Особа, яка виконала обов'язок на підставі закону або договору замість боржника, може звернутися до останнього з регресною вимогою. Аналогічна ситуація, коли солідарний обов'язок виконав один із боржників. У такому разі згідно зі ст. 175 ЦК України боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворотної вимоги (регрес) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором. Отже, виконання цивільно-правових обов'язків посідає важливе місце в системі правового регулювання. Без належного виконання юридичних обов'язків не може бути реалізовано суб'єктивне право уповноваженої особи.

Основні ознаки юридичного обов'язку:

а) юридичний обов'язок -- це необхідність певної поведінки;

б) вимога певної поведінки забезпечується законом;

в) виконання цивільно-правового обов'язку пов'язане з суб'єктивним правом уповноваженої особи [17, 181].

Таким чином, юридичний обов'язок -- це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб'єктивного права. Сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків обумовлює правовий статус особи. Вступаючи у різні відносини, суб'єкти права здійснюють суб'єктивні цивільні права та виконують юридичні обов'язки. Тим самим реалізується інтерес уповноваженої особи. Враховуючи, що більшість зобов'язальних відносин має двосторонньо-зобов'язальний характер, можна стверджувати -- система суб'єктивних цивільних прав забезпечує задоволення охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і в кінцевому підсумку держави, оскільки остання заінтересована у здійсненні права уповноваженою особою.



3.2 Захист цивільних прав

Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян та організацій. Конституційні норми, які закріплюють ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх у галузевому законодавстві, регулювання усіх аспектів їх дії, і для визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових (цивільних) прав, охороняємих законом інтересів і свобод, у тому числі засобами цивільного процесуального права.

Діяльність держави виражається в захисті цивільних прав і охоронюваних законом інтересів різними методами і способами.

Способи захисту цивільних прав -- це поняття, що характеризують конкретні види захисту. Суди, арбітражні суди застосовують відповідні види захисту цивільних прав залежно від змісту суб'єктивного права і характеру його порушення.

Закон (ст. 6 ЦК України) передбачає такі способи захисту цивільних прав:

а) визнання права (наприклад, на жиле приміщення за членом сім'ї наймача, якщо останній незаконно позбавляє його можливості володіти і користуватися жилим приміщенням);

б) відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що порушують право (наприклад, у разі використання чужого твору без договору з автором або його правонаступниками автор, а після його смерті спадкоємці та інші особи, передбачені у законі, вправі вимагати поновлення порушеного права і заборони дій, що порушують право: заборона випуску твору у світ чи припинення йото розповсюдження);

в) присудження до виконання обов'язку у натурі;

г) припинення або зміна правовідношення;

д) стягнення з особи, яка порушила право завданих збитків, а у випадках передбачених законом або договором, -- неустойки (штрафу, пені). Йдеться про відшкодування збитків, завданих підрядчику з вини замовника, який не виконав вимог підрядчика (ст. 341 ЦК України).

У ЦК України (ст. 6) немає вичерпного переліку засобів захисту цивільних прав. Вказана стаття відсилає до інших засобів захисту цивільних прав, передбачених законом [3].

Зазначені засоби захисту цивільних прав є позовними. Їм властиві спільні риси: здійснення шляхом подання позову у зв'язку із порушенням цивільних прав, забезпечення захисту через заходи державного примусу до правопорушників.

Якщо захист цивільних прав здійснюється в адміністративному порядку, особа, право якої порушено, подає скаргу до відповідного державного органу. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права (наприклад, на винахід, суть якого передбачено у певній формулі). У відповідних випадках скаргу може бути відхилено або до правопорушників застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальну відповідальність тощо.

Усі вказані засоби захисту цивільних прав є спеціальними. До них належать і засоби, застосовувані профспілковими організаціями, товариськими і третейськими судами.

Законодавство, практика, наука цивільного права знають також виключні засоби захисту цивільних прав, або засоби самозахисту порушених цивільних прав. Діюче цивільне законодавство допускає самозахист, якщо є необхідність негайно відбити напад чи запобігти небезпеці. До виключних засобів захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність.

Необхідна оборона визнається у разі, коли:

а) напад чи погроза нападу є протиправними, реальними;

б) інтенсивність захисту відповідає інтенсивності нападу.

Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі. У стані крайньої необхідності небезпека, що загрожує певному суб'єктивному праву, відвертається шляхом порушення іншого суб'єктивного права. За загальним правилом шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, має бути відшкодована особою, яка її заподіяла. Враховуючи обставини, яких було заподіяно шкоду, суд може покласти обов'язок її відшкодування на третю особу, в інтересах якої діяла особа, яка заподіяла шкоду, або звільнити від відшкодування повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Стабільність товарообороту залежить від договірної дисципліни, наприклад, учасників угод з поставки, перевезення, купівлі-продажу тощо. З метою забезпечення договірної дисципліни з боку несправної сторони уповноваженій особі надається можливість оперативно впливати на неї своєю владою без звернення в органи арбітражу або суду.

У подібних випадках уповноважена особа вправі застосовувати до несправної сторони певні правові засоби, які в юридичній літературі звуться засобами оперативного впливу на правопорушника. Вони передбачаються здебільшого у цивільно-правових нормах, які регулюють відносини між організаціями. Зокрема, це передбачено статтею 235 Господарського кодексу України [4].

Згідно зі ст.235 ГК за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції -- заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

Види оперативно-господарських санкцій зазначені в ст.236 ГК.

У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це -- у разі порушення зобов'язання другою стороною:

- відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

- відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунка боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

Вищевказаний перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч.1 ст.236 ГК, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції [4].

Відповідно до ст. 23 7 ГК підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії порушнику зобов'язання.

Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням [4].

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Отже, чинним законодавством передбачено достатню кількість механізмів захисту цивільних прав від протиправних посягань. Сторона, право якої порушене, має право обрати будь-який з існуючих засобів захисту своїх цивільних прав.



ВИСНОВКИ

Стан свободи реалізується через суб'єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід'ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є юридичні факти. Для настання юридичних наслідків може бути достатньо одного юридичного факту. Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на свій розсуд здійснюють належні їм цивільні права. При цьому відмова громадян і юридичних осіб від здійснення належних їм прав не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених законом.

Найбільш поширеним є розпорядження громадянами і юридичними особами належних їм прав шляхом їх здійснення. Під здійсненням права передбачається реалізація тих можливостей, які надаються законом або договором власнику суб'єктивного права. Іншими словами, здійснювати суб'єктивне цивільне право означає реально використати ту юридичну свободу, яка гарантується суб'єкту державою.

Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду суб'єкта, але і від конкретного змісту суб'єктивного права.

Від характеру суб'єктивного права залежить і той факт, чи буде це право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних дій.

Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у правоздатної особи, так і третіх осіб або представника. В останньому випадку представник завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і реалізує право, що належить особі, яку представляють, шляхом відповідних повноважень (наприклад, довіреності).

Здійснення цивільних прав здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства

Невід'ємні від суб'єктивного цивільного права особи є її юридичний обов'язок -- це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб'єктивного права. Сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків обумовлює правовий статус особи. Вступаючи у різні відносини, суб'єкти права здійснюють суб'єктивні цивільні права та виконують юридичні обов'язки. Тим самим реалізується інтерес уповноваженої особи. Враховуючи, що більшість зобов'язальних відносин має двосторонньо-зобов'язальний характер, можна стверджувати -- система суб'єктивних цивільних прав забезпечує задоволення охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і в кінцевому підсумку держави, оскільки остання заінтересована у здійсненні права уповноваженою особою.

Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян та організацій. Чинним законодавством передбачено достатню кількість механізмів захисту цивільних прав від протиправних посягань. Сторона, право якої порушене, має право обрати будь-який з існуючих засобів захисту своїх цивільних прав.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України. Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. --1996. -- № 30. -- Ст. 141.

2. Сімейний кодекс України. Закон України від 10.01.2002 № 2947-III // Відомості Верховної Ради України. --2002. -- № 21. -- Ст. 135.

3. Цивільний кодекс України. Закон України від 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. --2003. -- № 40. -- Ст. 356.

4. Господарський кодекс України. Закон України вiд 16.01.2003 № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. --2003. -- № 18. -- Ст. 144.

5. Про захист прав споживачів. Закон України від 12.05.1991 № 1023-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. --1991. -- № 30. -- Ст. 379.

6. Про охорону культурної спадщини. Закон України від 08.06.2000 № 1805-III // Відомості Верховної Ради України. --2000. -- № 39. -- Ст. 333.

7. Про захист тварин від жорстокого поводження. Закон України від 21.02.2006 № 3447-IV // Відомості Верховної Ради України. --2006. -- № 27. -- Ст. 230.

8. Кизлова Т. Конституционные гарантии осуществления гражданских прав. // Юридический вестник. - 1999. - №4 - C. 41-45.

9. Матковська Н.С. Механізми здійснення цивільних прав - Київ: Право, - 2005. - 141 с.

10. Онищенко Г.В. Проблеми встановлення межі здійснення суб'єктивного цивільного права // Юридичний журнал. - 2006. - № 5. - С. 47-53.

11. Українське цивільне право: навчальний посібник (2-е вид., перероб. і доп.) - видавництво - Всеукраїнська асоціація видавців" Правова єдність", Київ, - 2008 - 368 с.

12. Харитонов. Є.О.; Саніахметова. Н. О. Цивільне право України. - Київ: «Істина», 2005. - 765 c.

13. Цивільне право України. М.І. Панченко: Навч посіб. - К.: Знання, 2005.-583 с.