Порушення приписів правових норм у будь-якому суспільстві носить масовий характер і створює йому вельми відчутну моральну і матеріальну шкоду. Незважаючи на різноманітність причин, умов і характеру скоєних протиправних діянь, всі вони мають загальні ознаки, що дозволяють віднести їх до одного соціального явища - правопорушенню, яке являє собою антипод правомірної поведінки. Воно може бути оцінене і як природний результат, побічний продукт дії нормативних актів у суспільстві, тобто, являє собою індивідуальний протест проти умовностей життя, в якому громадяни йдуть наперекір владним звичаями, закріпленим у законодавчих текстах [18, c.46].

Правопорушення - це суспільно небезпечне, винне, протиправне діяння, що завдає шкоди особистості, власності, державі чи суспільству в цілому.

У свою чергу, термін "діяння" включає в себе два варіанти поведінки особистості - його активна дія і юридично значима бездіяльність.

Протиправна поведінка отримує об'єктивувати вираз у вчинках людини. Однак іноді правопорушенням визнається не тільки діяння, але і образ думок, біологічний і соціальний стан особистості, родинні чи інші зв'язки людей. Будь-яке правопорушення має ряд ознак і рис, які відображають зміст правопорушення. Першою ознакою є те, що правопорушення володіють суспільно небезпечним характером. Означає шкодочинність вчинку, заподіяння або загрозу заподіяння шкоди цінностям та інтересам особистості, суспільства і держави. Розуміння, впізнавання та оцінювання соціальних руйнувань, наступних за правопорушеннями, консолідує громадян і влада в боротьбі за збереження умов існування і розвитку. У суспільної небезпеки визначається два вектори:

1. Характер, тобто якісна оцінка шкодочинності вчинку. Характер суспільної небезпеки являє собою один з критеріїв відмежування правопорушень один від одного.

2. Ступінь небезпеки, тобто розмір заподіяною правопорушенням шкоди. Ця характеристика суспільної небезпеки менш важлива, залежна від першої. Правопорушення може бути явно інтенсивним або анемічним, приносити тяжкі наслідки або незначний збиток. Друга ознака визначає, що правопорушення носять протиправний характер. Якщо суспільна небезпека - це внутрішня ознака правопорушення, то протиправність - їх зовнішня риса, що означає, що правопорушення - це діяння, спрямоване проти права, вчинене всупереч йому. Таким чином, протиправність є юридичне вираження суспільної небезпеки діяння.

Межі протиправності і міру відповідальності за їх порушення встановлює держава, яка виносить своє рішення на основі оцінки комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів, в їх числі: національні традиції, особливості історичної обстановки, інтереси класу чи соціальної групи, що здійснюють політичну владу, громадську думку, значимість охоронюваних відносин, ступінь завданої шкоди і інші фактори. Одне і те ж діяння при різних історичних обставин може оцінюватися і як злочин, і як проступок, і як юридично байдужу поведінку [14, c.32-33].

Правопорушення відбуваються тільки людьми. Правопорушенням є діяння, вчинене не всякою особою, а лише такою, яке віддає звіт у своїй поведінці і здатна цією поведінкою керувати. Тому, не є правопорушенням діяння, вчинене неосудною (або недієздатною) особою або малолітнім. Кожне правопорушення завдає шкоди громадським, державним, колективним чи особистим інтересам, призводить до шкідливих для суспільства наслідків.

Наскільки різноманітні відносини, що піддаються правовому регулюванню, настільки різноманітна і шкода, заподіяна правопорушенням.

Шкода може бути матеріальною і моральною, вимірною і незмірною, фізичною і духовною, значною і незначною, відновлюваною і невідновною.

Форми прояву шкоди, стадії його розвитку різноманітні. Тому шкода суспільним відносинам заподіюється не тільки тоді, коли знищені будь-які матеріальні цінності, завдано фізичне насильство або вчинене розкрадання, але і тоді, коли сформульована банда, ще не зробила жодного злочину, коли виготовлений підроблений документ, не використаний поки за своїм призначенням. Таким чином, правопорушенням є не тільки протиправне діяння, що спричинило наступ конкретних шкідливих наслідків, але й здатне призвести до таких.

Ігноруючи громадські інтереси, правопорушник, як правило, переступає закон, тобто порушує певний юридичий обов'язок і зловживає правом. Межі протиправності і міру відповідальності за їх порушення встановлює держава, яка виносить своє рішення на основі оцінки комплексу об'єктивних і суб'єктивних факторів. У їх числі: національні традиції, особливості історичної обстановки, інтереси класу чи соціальної групи, що здійснюють політичну владу, громадську думку, значущість охоронюваних відносин, ступінь завданої шкоди і т.д.[1, c.5].

При юридичній оцінці поведінки людини необхідно, щоб у нього була можливість вибору варіанта поведінки, можливість вступити на свій розсуд. Якщо ж у індивіда такої свободи вибору немає, якщо він не здатний усвідомити протиправність своєї поведінки, якщо незалежно від своїх вольових устремлінь і бажань він все ж таки об'єктивно порушує норму права, то на обличчя не правопорушення, а об'єктивно протиправне діяння. У ньому немає конфлікту індивідуальної волі і волі, вираженої в нормативно-правовому встановленні. П'ята ознака встановлює, що правопорушення - це винне діяння. Якщо в поведінці людини відсутня вина, то його діяння правопорушенням вважатися не може, хоча зовні воно і суперечить існуючому правопорядку.

Вина характеризує психічну індивідуальність людини, являє область відображення зовнішнього світу, вона передбачає психічно здорового і досить дорослого її носія і реалізатора - осудної людини. Залежно від інтелектуально-вольових зусиль правопорушника по відношенню до свого діяння і його наслідків вина ділиться на форми (умисел і необережність), а форма - на види і ступені. Вина у праві зазвичай трактується як психічне ставлення особи до свого небезпечного вчинку і його негативних наслідків. В інтелектуальному відношенні зв'язується з правильним відображенням фактів, а рівно з розумінням суспільної небезпеки власної поведінки. У цьому факті криється основа докору, негативного ставлення держави і суспільства до будь правопорушень. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системі. Вони дозволяють відмежувати правопорушення від порушень інших соціальних норм і отримують деталізацію у складах конкретних правопорушень. Таким чином, правопорушення виявляється як природний результат, побічний продукт дії нормативно-правових актів у суспільстві, тобто є суспільно небезпечним, винним, протиправним діянням, що завдає шкоди особистості, державі чи суспільству в цілому. Усі правопорушення володіють рядом ознак і рис, які відображають зміст правопорушень.

Правопорушення - протилежність (антипод) правомірної поведінки. Правопорушність в будь-якій державі носить масовий характер і заподіює шкоду суспільним відносинам, заважає нормальному розвитку суспільства і держави. Усі правопорушення мають спільні ознаки, що дозволяють віднести їх до одного соціального явища - правопорушенню [10, c.28 - 29].

З'ясування громадської шкідливості і протиправності діяння дозволяє відмежувати його від правомірної поведінки. Ці характеристики хоча і є визначальними для розуміння правопорушення, вимагають все ж конкретизації, залучення додаткових, уточнюючих їх змістовних ознак, достатніх для відмежування правопорушення від інших відхилень від правопорядку.

Цій меті в юридичній науці і практиці служить конструкція складу правопорушення, що представляє сукупність необхідних і достатніх з точки зору чинного законодавства умов чи елементів (і їх ознак) об'єктивного і суб'єктивного характеру для кваліфікації протиправного діяння в якості правопорушення.

Всі елементи й ознаки складу правопорушення розкривають, доповнюють і характеризують ознаки правопорушення. Елементами складу правопорушення виступають об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона. При відсутності хоча б одного з них діяння змінює свою якість і може бути чим завгодно, але не правопорушенням. Це положення є загальноприйнятим в юридичній літературі і правозастосовчої діяльності.

Правопорушення, як і будь-який акт усвідомленого людської поведінки, є єдиним. Таким чином, кожен з названих чотирьох елементів структури правопорушення має самостійне значення лише як елемент правопорушення і поза ним сам по собі не існує.

Отже, об'єктом правопорушення, за конституційним правом, є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це - найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї і практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо [22, c.119].

В літературі відповідальність у сфері дії конституційного права інколи ототожнюється із санкціями. Типовими прикладами конституційних (державно-правових) санкцій є: дострокове припинення повноважень органів державної влади або посадових осіб; скасування чи призупинення актів державних органів; дострокове припинення повноважень народного депутата України у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання виборів недійсними; процесуальні санкції, вказівка на які є в регламентах, тощо.

Таким чином, інститут конституційної відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.

Своєрідність конституційного права України виявляється не тільки в предметі, методі та конституційній відповідальності, а й у функціях цього права, під якими, звичайно, розуміють зумовлені соціальним призначенням основні напрями, або способи впливу цієї галузі на суспільні відносини, які уособлюють повновладдя народу країни. Найважливішими з них є політичні, економічні, духовні, ідеологічні, соціальні, а також установчі, правотворчі, інформаційні та інші функції, зокрема регулятивні, охоронні тощо. Регулятивна функція втілюється, наприклад, у 2, 3, 5, 40, 73, 92, 103 та інших статтях Конституції; охоронна - у 47, 49, 50, 52, 54, 55 та інших статтях. [2, c.5]

При характеристиці об'єкта правопорушення, у сучасній юридичній літературі нерідко використається термін "цінність" (або - "благо"), тобто об'єкт - це певна цінність (життя, здоров'я, майно й т.д.), що правопорушенням заподіюється тією чи іншою мірою (ступеня) шкода.

Протиправність діяння обумовлена суспільною шкідливістю (небезпечністю), породжена нею. Без зв'язку з цим діяння не може бути визнане протиправним. Достатньо розповсюджене і нині в юридичній теорії положення проте, що протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпечності, потребує уточнення. В спеціальній літературі саме ця формально-юридична сторона протиправності дуже часто абсолютизується. До недавнього часу майже загальновизнаним вважалось: що сам факт заборони діяння в правотворчому акті визначає протиправність діяння. Такий підхід, який сприймався в якості правотворчої і правоприміненої доктрини породжував правопорушні акти і призводив до притягнення до юридичної відповідальності осіб, які приносили своєю діяльністю суспільну користь.

Поняття протиправності не може бути зведене лише до зовнішньої його сторони. По цій причині в протиправності слід розрізняти два аспекта.

По-перше, протиправність є об'єктивована форма вираження суспільно шкідливого, його зовнішня сторона. Це означає: що суспільно шкідливе (небезпечне) діяння повинно бути офіційно підтверджене законом в якості протиправного.

По-друге, протиправність є об'єктивною властивістю правопорушення.

Об'єктивною в тому значенні, що всяке правопорушення посягає на суттєве в праві, тобто на ті соціальні блага, які надає право: охоронний ним загальний інтерес, той порядок в суспільних відносинах, який підтримується при допомозі правового інструментарію, прогресивну діяльність і конструктивні способи його здійснення. Правопорушенню належить те, що береться ним під охорону. Саме в цьому значенні протиправне невідокремлене від суспільно небезпечного, шкідливого.

Для правопорушень важливою ознакою є наявність вини - внутрішнього негативного ставлення суб'єкта до інтересів людей, суспільства. Провина відок - ремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що суспільно шкідливі, свідомо-вольові, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб'єкта до вимог правових приписів (наприклад, необхідна оборона). Вина має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини). Всі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на його користь (ч.3 ст.62 Конституції України) [4, ст.52].

Отже, правопорушення - це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Адже правопорушенням являється не будь-яке протиправне діяння, а лише скоєне умисно чи з необережності, тобто з вини особи. Ця ознака відрізняє правопорушення від об'єктивно протиправних діянь. Останні здійснюються свідомо і з волі особи, але вини (умислу чи необережності) не містять. Саме тому вони не заключають в собі внутрішнього негативного відношення їх суб'єкта до інтересів суспільства, організацій чи громадян і юридичної відповідальності в суспільстві не притягують. Винятки складають випадки нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки без вини його власника, невиконання грошових обов'язків і деякі інші цивільно-правові об'єктивно протиправні діяння, за які законом допускається юридична відповідальність. Однак відповідальність в цих випадках має відновний характер. Кримінальна відповідальність за діяння, яке не містить в собі вини, недопустима [3, c.15].

Наявність вини передбачає іншу ознаку правопорушення - можливість покарання, тобто застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. Суб'єкти, що вчинили об'єктивні правопорушення (без вини зобов'язуються, і то не завжди, лише до відновлення порушених прав). Застосування державного примусу до правопорушника має ціль захистити правопорядок, права і свободи громадян. Всі правопорушення і відповідальність юридично закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування права за аналогією права і закону [12. c.49].

Для правопорушення характерна наявність причинного зв'язку між діянням і суспільно небажаними наслідками, що наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.

Правопорушення - це зовнішній акт поведінки-діяння, яке може проявлятися у формі дії або бездіяльності (не визначаються правопорушенням думки, почуття, психічні процеси тощо).

Також правопорушення має свідомо-вольовий характер, тобто в момент здійснення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, знаходиться під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними свідомо і добровільно. Відсутність вільної волі являється юридичною умовою, при якій діяння правопорушенням не визнається, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається тільки неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються).

Отже, з врахуванням розглянутих ознак, правопорушення можна визначити як антисоціальний (суспільно шкідливий, небезпечний), протиправний вчинок, здійснення якого передбачає юридичну відповідальність [17 c.57].

Розділ 2. Склад правопорушення