Господарський договір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

господарський договір захист право

1. Поняття та види господарських договорів

2. Захист прав та інтересів суб'єктів господарювання

3. Фінансова діяльність держави

4. Характеристика акцизного податку

Список використаної літератури



1. Поняття та види господарських договорів

Однією з найбільш поширених підстав виникнення господарських зобов'язань, правовою формою "спілкування" учасників господарських відносин є господарський договір. Саме за його допомогою: здійснюється ринковий обмін результатів суспільного виробництва, що набувають товарної форми на грошовий еквівалент; формується майнова основа господарювання; створюється ринкова інфраструктура та оформлюються організаційні зв'язки між її учасниками.

Первісно поняття "господарський договір" отримало нормативне закріплення в Арбітражному процесуальному кодексі України від 6 листопада 1991 р. (нині це Господарський процесуальний кодекс України - назва в ред. від 21.06.2001 p.), який до цього часу не містить самого визначення господарського договору. Згодом категорія "господарський договір" з'явилась у ГК України. І хоча загальні положення про господарський договір виділено в окрему главу ГК України, у самому ГК України не розкрито зміст поняття "господарський договір" (висвітлено лише поняття господарсько-договірних зобов'язань). У свою чергу, аналіз положень чинного ГК України свідчить про розуміння господарського договору як багатоаспектного явища, яке в одному випадку розглядається як юридичний факт, на підставі якого виникають господарсько-договірні зобов'язання (див, статті 179,180 ГК України), у другому - як господарське зобов'язання (див. статті 189, 207 ГК), у третьому - як форма, якої набувають зобов'язання (див. ст. 186 ГК. України).

Разом з тим виникнення як зобов'язальних, так й інших видів правовідносин, є тільки результатом етапів укладання чи виконання господарського договору, основне значення якого полягає у формуванні моделі договірного зв'язку та встановленні правового режиму взаємодії сторін в межах означеної договірної моделі, що перетворює договір у найбільш дійовий інструмент регулювання господарських відносин.

Під час укладання господарських договорів сторони можуть визначати зміст на підставі: а) вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; б) примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; в) типового договору, затвердженого КМУ чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; г) договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у випадку вступу в договір не мають права наполягати на змінах у його змісті. "Угода" в таких договорах має умовний характер, оскільки виражається у згоді однієї зі сторін підпорядковуватися заздалегідь підготовленим іншою стороною договірним умовам.

Навіть якщо у сфері господарської діяльності договір став результатом переговорів, чітке нормування окремих параметрів здійснення такої діяльності (запровадження технічних регламентів, механізму квотування, державного регулювання цін та ін.) безпосередньо впливає на зміст окремих договірних умов ("якість", "кількість", "ціна" тощо).

У низці випадків укладання господарського договору для однієї зі сторін має обов'язковий характер. Так, у випадку невизначення виконавця на конкурсній основі державне замовлення є обов'язковим, якщо воно не завдає збитків, і надається уповноваженим КМУ органом: казенним підприємствам; державним підприємствам і організаціям; акціонерним товариствам, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі; орендним підприємствам і організаціям, заснованим на державній власності; суб'єктам господарювання, які є єдиними виробниками або відповідно до законодавства України визнані такими, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринках тих видів товарів, які є предметом державного замовлення. Крім того, суб'єкти господарювання, які здійснюють діяльність з енергопостачання, газопостачання, централізованого водопостачання і водовідведення, надання послуг зв'язку, а у випадках, передбачених законом, також й інші суб'єкти господарювання зобов'язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг).

У окремих випадках укладання господарського договору проходить стадію судового рішення. Предметом судового розгляду можуть бути переддоговірні спори, пов'язані зі спонуканням до укладення договору (якщо хоча б одна зі сторін є зобов'язаною його укласти), а також відносно врегулювання розбіжностей щодо договірних умов, які виникають під час укладання державних контрактів, договорів, де однією зі сторін є суб'єкт, що займає монопольне (домінуюче) становище на відповідному ринку товарів, робіт, послуг, а також під час укладання усіх інших договорів, сторони яких не дійшли згоди щодо врегулювання розбіжностей відносно окремих договірних умов та не заперечують проти їх усунення у судовому порядку. Згідно з ч. 2 ст. 187 ГК України день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. Згідно з ч. З ст. 84 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір -умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Усе вищеозначене свідчить про поєднання у господарському договорі властивостей акта автономного регулювання (за допомогою якого має вияв автономія волі сторін щодо врегулювання їхніх взаємовідносин на власний розсуд задля реалізації власних інтересів, однак у межах, дозволених законом) та акта реалізації правових норм, дотримання яких спрямовано на забезпечення публічного порядку у сфері господарювання.

Стаття 179 ГК України передбачає можливість укладення господарського договору як між суб'єктами господарювання, так і між ними та негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами (до таких суб'єктів належать об'єднання громадян, релігійні установи тощо), основна діяльність яких здійснюється поза сферою суспільного виробництва та не має за мету виробництво та/або реалізацію суспільного продукту (товарів, робіт, послуг), що володіють споживчою та міновою вартістю. Негосподарюючі суб'єкти укладають господарські договори з метою господарського забезпечення своєї основної діяльності, тобто для створення та підтримання необхідних матеріально-технічних умов свого функціонування. Однак суб'єктний склад господарських договорів є ширшим від того, що передбачено у ст. 179 ГК України. Це пов'язано з тим, що у ст. 179 ГК України йдеться тільки про господарські договори, які є підставою майново-господарських зобов'язань, у той час як договірної форми набуває більшість господарських відносин, зокрема тих, де відсутній "майновий компонент".

Господарські договори можуть класифікуватися за різними критеріями.

За моментом, з якого договір вважається укладеним, усю сукупність договорів поділяють на реальні (вважаються укладеними з моменту передачі манна або грошових коштів чи вчинення іншої дії) та консенсуальні (вважаються укладеними з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами).

При цьому, якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, він є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (див. ч. З ст. 60 ЦК України).

За ринковими сегментами (сферами), які опосередковують господарські договори, останні поділяються на такі:

1. Договори у сфері створення та використання інноваційного продукту.

2. Договори у сфері інвестиційної діяльності.

3. Договори у сфері енергозабезпечення.

4. Договори у сфері ринку фінансових послуг.

5. Договори у сфері ринку лікарських засобів.

6. Договори у сфері продовольчих ринків (зерна, м'яса, молока, цукру тощо).

7. Договори у сфері торгівлі непродовольчими товарами (обладнанням для агропромислового комплексу, авіаційною технікою, інженерним обладнанням та ін., його комплектувальними виробами тощо).

8. Договори у сфері ринку інформаційних послуг. Зазначений перелік, безумовно, є невичерпним.

За економіко-правовими результатами виокремлюють такі різновиди господарських договорів:

1. Збутові, за допомогою яких здійснюється збут результатів (оплатне відчуження) господарської діяльності, які набули майново-товарної форми.

За цими договорами відбувається перехід права власності на товар від одних суб'єктів економічної діяльності до інших. Такі договори можуть мати: а) позамережну природу (сторони такого договору не є учасниками підприємницьких мереж); б) внутрішньо-мережну природу (де сторони договору є учасниками виробничих мереж, кластерів, ТНК; об'єктом таких договорів є не кінцева, а проміжна продукція).

2. Договори на передання майна в користування.

До цієї групи належать договори, за якими відбувається надання майна (у широкому значенні слова) у платне користування. Типовими прикладами таких договорів є договір оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний термін у користування майно для здійснення господарської діяльності; договори щодо надання в користування майнових прав інтелектуальної власності тощо.

3. Договори на надання послуг покликані "обслуговувати" ринковий обмін майна (у широкому значенні слова) у товарній формі.

Укладання таких договорів, як правило, зумовлено укладанням інших договорів (збутових і на передання майна в користування). До них належать договори транспортного експедирування, складського зберігання, банківського рахунка, страхування комерційних ризиків, договори щодо надання послуг з оцінювання вартості майна, на управління майном (наприклад, цінними паперами), а також посередницькі договори, які сприяють ринковому обміну результатів як матеріального, так і нематеріального виробництва (комісія, доручення, агентські та дистриб'юторські договори та ін.) тощо.

4. Договори на виконання робіт пов'язані, як правило, із проектуванням, будівництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією чинних об'єктів і споруд як виробничого, так і невиробничого призначення (невиробничі фонди), із ремонтом або поліпшенням якісних характеристик виробничого обладнання тощо.

За формою та ступенем організації ринку, у межах якого укладено договір, розрізняють:

1. Біржові договори: а) з реальним товаром та б) ф'ючерсні контракти, об'єктом яких є товар, що буде виготовлено у майбутньому.

2. Договори, укладені в межах звичайних виробничих ринків (ринків робіт, послуг).

3. Договори, укладені в межах електронного ринку (тобто через мережу Інтернет).

Деякі кваліфікаційні критерії сформовано вже внаслідок регулюючого впливу правових норм.

Так, за порядком узгодження договірних умов господарські договори поділяють на такі:

1. Взаємоузгодженні - договори, умови яких узгоджуються в індивідуальному порядку між сторонами договору, зокрема і під час залучення проформ, що мають рекомендаційний характер.

2. Договори приєднання, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних документах і який може бути укладений тільки шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.

3. Нормативно-рамкові договори, сторони яких не можуть відступити від змісту типового договору (що утворює його змістовий каркас), затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим органом державної влади, або мають тільки право конкретизувати (доповнювати) зміст чи змінювати за взаємною згодою окремі договірні умови примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктові господарювання.

За порядком визначення ціни об'єкта договору, що набуває товарної форми, вирізняють:

1. Договори з вільними ринковими цінами: а) з твердою ціною (договірна ціна, визначена на основі твердого кошторису, який може коригуватися тільки в окремих випадках за згодою сторін, у визначеному договором порядку. Зміна такої ціни після укладення договору дозволяється тільки у випадках та на умовах, визначених договором або нормами чинного законодавства; б) з приблизною (динамічною) ціною (договірна ціна, визначена на основі кошторису, що підлягає коригуванню з урахуванням наступних уточнень обсягів робіт, цін на ресурси та за інших підстав, передбачених у договорі).

2. Договори з державними цінами: а) фіксованими; б) регульованими (регулювання цін і тарифів є одним з основних засобів державного регулювання господарської діяльності).

2. Захист прав та інтересів суб'єктів господарювання

Згідно з ч. 5 ст. 55 Конституції України у кожного є право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень та протиправних посягань. Тобто кожна особа має право вільно обирати незаборонений законом засіб захисту прав і свобод. Захист прав та законних інтересів може реалізовуватись кількома способами, серед яких: самозахист, залучення органів, які будуть сприяти в такому захисті, досудове врегулювання спорів.

Самозахист - це активні безпосередні дії самих суб'єктів господарювання. При цьому потрібно зазначити, що крім державних органів у країні є досить багато установ, які мають недержавний статус. Самозахист (самооборона) - це застосування засобів примусу самою управненою особою, без втручання відповідних державних та інших органів. Проте це не означає, що самозахисту (самообороні) не властивий державний примус. Цей державний примус наявний, хоч закон делегує право на його застосування самій особі, інтереси якої порушені. Самозахист здійснюється після вчинення правопорушення. Прикладом можуть служити норми ч. 4, 6 ст. 193 ГК, які передбачають можливість відмови від виконання (прийняття виконання) зобов'язання сторонами. Прикладом самозахисту застосування сторонами зобов'язання є використання оперативно-господарських санкцій.

Досудове врегулювання спору, що має також назву "претензійний порядок врегулювання спору". Порядок застосування претензій визначається розділом ІІ Господарського процесуального кодексу України та ст. 222 ГК України. Суб'єкти господарювання мають можливість використання досудового врегулювання спорів як додаткового засобу правового захисту, що його держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.

Однак використання досудових процедур є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту, що було встановлено Рішенням КСУ № 15-рп/2002 від 09.07.2002 р. у справі щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів). Конституційний Суд України виходить з того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (ч. 5 ст. 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ст. 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України).

Із змісту ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Ч. 4 ст. 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав.

Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності в договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

3. Фінансова діяльність держави

Об'єктивна необхідність фінансів (існування товарно-грошових відносин, розподіл сукупного суспільного продукту, контроль за господарською діяльністю) робить абсолютно необхідною діяльність з їх управління.

Реалізуючи на практиці розподільчу і контрольну функції, які сприяють ефективному розподілу національного доходу та здійсненню обліку й контролю за збереженням і правильним використанням національного багатства, держава організовує та проводить роботу в трьох загальних напрямах: утворення, розподіл і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів. Така діяльність держави і її органів називається фінансовою діяльністю.

Таким чином, фінансова діяльність держави є діяльністю щодо формування, розподілу і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів з метою забезпечення здійснення функцій держави, завдань соціально-економічного характеру, управління, обороноздатності, діяльності державних органів.

Зміст фінансової діяльності складає зрештою прояв усіх функцій держави, оскільки реалізація будь-якої державної функції вимагає адекватного фінансового забезпечення. Залежно від змісту і характеру функцій фінансова діяльність здійснюється:

а) як реалізація державної влади;

б) як виконавчо-розпорядча діяльність, що реалізовує державне управління.

Фінансова діяльність виконується на підставі єдиних принципів державного управління:

- обліку і контролю;

- планування;

- участі населення в управлінні;

- законності і фінансової дисципліни;

- безперервності;

- економічної доцільності;

- розподілу компетенції органів управління і контролю та ін.

Фінансова діяльність, виступаючи необхідною складовою частиною механізму соціального управління, забезпечує напрям фінансових ресурсів у відповідні галузі економіки, управління, соціальну сферу. При цьому фінансову діяльність характеризують певні особливості:

1) на відміну від однорідних сфер державної діяльності вона має міжгалузевий, загальний характер, оскільки забезпечення фінансовими ресурсами направлено на всі галузі і сфери державного управління, область контролю;

2) фінансова діяльність реалізується як державними органами, так і органами місцевого самоврядування (в деяких випадках вона реалізується через спільну діяльність цих органів);

3) фінансова діяльність поєднує і безпосереднє управління з використанням імперативних методів (відносно державних підприємств та ін.), і непряме, рекомендаційне управління (відносно грошових ресурсів недержавних юридичних осіб, фізичних осіб);

4) фінансова діяльність здійснюється через діяльність як представницьких, так і виконавчих органів влади.

Об'єктом фінансової діяльності є відносини, що регулюють рух державних грошових фондів на всіх стадіях їх обороту (формування, розподілу, використання). У вузькому розумінні слова йдеться про рух грошей, які утворюють державні фонди. Суб'єктний склад відносин, регулюючих фінансову діяльність, досить традиційний і визначений (держава, територіальні громади, юридичні і фізичні особи).

Правові основи фінансової діяльності знайшли своє закріплення у фінансовому законодавстві. На відміну від виконавчої діяльності органів держави, що проявляється в правовій формі актів управління, її правовими формами є як закон, так і акт управління. Найважливішим і значущим актом, що визначає основи фінансової діяльності, є Конституція України, яка у ст. 67, пп. 4 і 14 ст. 85, ст. 92, ст. 95-100, п. 28 ст. 105, пп. 3-6 ст . 116, п. 4 ст. 138, ст. 142 закріпила форми, методи і принципи здійснення фінансової діяльності, права та обов'язки органів державної влади й управління, а також органів місцевого самоврядування в цій сфері.

Конституційні основи фінансової діяльності деталізуються й знаходять свій розвиток у різних за своєю силою і юридичною природою актах законодавства.

У правовому відношенні чітко розмежовується фінансова діяльність, виконувана безпосередньо державою і через органи господарського управління підприємств, установ та організацій. В першому випадку держава у сфері загальнодержавних фінансів в особі уповноважених фінансових і кредитних органів саме формує, розподіляє і використовує кошти, здійснює фінансування виробничої і невиробничої сфер.

У другому випадку держава наділяє відповідними повноваженнями за утворення грошових фондів і їх використання державні підприємства, об'єднання, міністерства та відомства. Саме вони фінансують галузі народного господарства і тісно зв'язані через бюджетні та податкові механізми з централізованими фінансами.

4. Характеристика акцизного податку

Одним з невід'ємних елементів податкових систем країн світу є індивідуальний (потоварний) акциз, який в Україні має своє втілення у функціонуванні такого податку як акцизний.

Термін "акциз" походить від старофранцузького слова "accise", що означає "оцінка для оподаткування". Також термін акциз може мати походження від латинського "accidere", що означає "вирізати" спеціальні насічки на спеціальному вимірювальному пристрої, який показував кількість алкогольного напою у пляшці з метою його оподаткування. Акциз поряд із митом є однією із найбільш ранніх форм оподаткування.

Акцизний податок (до 2011 р. - акцизний збір) - це різновид непрямих податків, яким оподатковуються високорентабельні та монопольні товари, що включається у ціну товару та платниками якого виступають кінцеві споживачі товару, на який нараховується акциз.

В незалежній Україні акцизний збір запроваджено Законом України "Про акцизний збір" від 18.12.1991 р. № 1996-XII, який введено у дію з 1992 р. Разом з податком на додану вартість вони замінили податок з обороту на окремі види товарів. При цьому, українські акцизи орієнтувалися не стільки на міжнародну практику і досвід акцизного оподаткування, скільки на попередню практику функціонування податку з обороту. Так, до переліку підакцизних товарів ввійшло 27 товарних позицій, де головними критеріями для віднесення тих або інших груп товарів до підакцизних були порівняно високі ставки податку з обороту в попередні роки. Таким чином, у 1992 р. до переліку традиційних підакцизних товарів - алкогольних та тютюнових виробів - було додано, так звані, предмети розкоші: килими і кришталь, ікру і рибні делікатеси, шоколад і автомобільні шини, вироби з хутра, одяг з натуральної шкіри.

Всупереч світовій практиці, що склалась історично, протягом 1992 р. платниками акцизного збору було визначено суб'єктів підприємницької діяльності, які реалізують на території України підакцизні товари (ст. 2 Закону України "Про акцизний збір"). Така організація оподаткування досить швидко виявилася неефективною. По-перше, дієвий контроль за повнотою сплати збору ускладнився у зв'язку з великою кількістю платників; по-друге, ставка акцизного збору в даному випадку суттєво впливала на ціноутворення на кожному етапі обігу товару, що негативно відображалося на діловій активності. Зазначений закон діяв лише впродовж року.

26 грудня 1992 р. Урядом прийнято Декрет Кабінету Міністрів України "Про акцизний збір" № 18-92, який діяв до 2011 р. З введенням його у дію (з 01.01.1993 р.), систему адміністрування акцизного збору було переорієнтовано - платниками визначено суб'єктів підприємницької діяльності, які виробляють або імпортують на митну територію України підакцизні товари. Таким чином, значно спрощено механізм контролю за справлянням акцизного збору обмеженим колом платників.

У перші роки після введення акцизів, зважаючи на високий темп зростання цін, було визнано доцільним застосовувати винятково адвалорні ставки акцизного збору. Однак таке рішення породило інші проблеми: адвалорні ставки, з одного боку, дозволяли використовувати вельми ефективні в умовах України способи ухилення від оподаткування; з іншого - створювали додаткові труднощі для виробників підакцизної продукції щодо її поліпшення і вдосконалення.

Механізми ухилення від оподаткування в умовах застосування адвалорних акцизних ставок були засновані, головним чином, на перенесенні моменту отримання основного прибутку з виробництва і первинної реалізації на перепродаж вироблених підакцизних товарів. Виробнику таких товарів достатньо створити дочірню або залежну торгову компанію, щоб продавати їй свою продукцію за мінімально можливими цінами (з мінімальними акцизами), одержуючи мінімальний прибуток або навіть збитки. За рахунок подальшої торгової надбавки (не оподатковуваної акцизами) торгова компанія може вже довести ціни на цю продукцію до ринкового рівня і одержати максимально можливі прибутки при мінімальних податках.

Відсутність в Україні на той час будь-яких правил контролю за трансфертним ціноутворенням при операціях між пов'язаними особами, а також процедури перегляду податковими органами величини податкових зобов'язань учасників таких операцій дозволяло ефективно мінімізувати податки. Особливо активно подібні механізми використовувалися в алкогольному виробництві.

Негативний вплив вказаних проблем нейтралізовано поступовою заміною адвалорних акцизних ставок на основні групи товарів специфічними протягом 1996 р. У результаті вдалося перевести на єдиний режим оподаткування імпорт і внутрішнє виробництво аналогічних підакцизних товарів. Була ліквідована можливість ухилення від сплати акцизного збору за допомогою трансфертного ціноутворення. У виробників з'явилися додаткові можливості для поліпшення своєї продукції, її дизайну і просування на ринок. Частку акцизів у більш якісній продукції було знижено, що можна розглядати як один з проявів податкової політики, направленої на заохочення зростання якості і споживчих властивостей товарів.

Взагалі, 1996 р. можна розглядати як початковий етап у становленні раціональної системи акцизного оподаткування в Україні. Протягом року прийнято чотири закони, якими визначено новий перелік товарів (продукції), на які встановлювався акцизний збір та ставки цього збору:

- "Про ставки акцизного збору та ввізного мита на тютюнові вироби" від 06.02.1996 р. № 30/96;

- "Про ставки акцизного збору та ввізного мита на спирт етиловий та алкогольні напої" від 07.05.1996 р. № 178/96;

- "Про ставки акцизного збору та ввізного мита на транспортні засоби" від 24.05.1996 р. № 216/96;

- "Про ставки акцизного збору та ввізного мита на деякі товари (продукцію)" від 11.07.1996 р. № 313/96.

Сформована система акцизного оподаткування виглядала доволі складною, оскільки до переліку підакцизних товарів було включено більше ніж 70 товарних позицій. Однак з цього переліку близько 20 товарів звільнялися від обкладення акцизним збором у разі їх виготовлення на українських підприємствах, що вказувало на спрямованість важелів податкової політики на заохочення вітчизняних виробників і поліпшення зовнішньоторговельного балансу шляхом створення більш сприятливих умов для виробництва вітчизняної продукції порівняно з імпортом.

Кінцеву стадію еволюції акцизного оподаткування в Україні умовно можна розбити на три етапи, починаючи саме з 1996 р.:

- перший етап - у період з 1996 по 2000 рр. акцизним збором ще обкладався широкий перелік товарів, який включав у себе коло високорентабельних і монопольних товарів, уже знайомих раніше по високих ставках податку з обороту;

- другий етап - у 2000 р. з переліку підакцизних виключено 14 умовних товарних груп. Система акцизів набула рис, притаманних оптимальній організації оподаткування - фактично її склад обмежився такими товарами: алкогольні напої, тютюнові вироби, нафтопродукти, автомобілі та ювелірні вироби;

- третій етап - з 2003 р. із складу підакцизної продукції виключено ювелірні вироби - останню позицію з товарів, на які було встановлено адвалорні акцизні ставки. Крім того, вперше в практиці українського акцизного оподаткування впроваджено змішані ставки акцизного збору (які поєднують оподаткування за специфічними та адвалорними ставками) - на тютюнові вироби. З метою посилення державного контролю за обігом підакцизної продукції та повнотою сплати акцизного збору, у 2003-2004 рр. у переліку підакцизних окремо виділено такі товари: вина виноградні з вмістом цукру більше 0,3% та високооктанові кисневмісні добавки до моторних бензинів.

З 2011 р., відповідно до Податкового кодексу України, підакцизними товарами виступають:

- спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво;

- тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну;

- нафтопродукти, скраплений газ;

- автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли.

Отже, на сучасному етапі перелік вітчизняної підакцизної продукції, в цілому, відповідає класичним принципам акцизного оподаткування, включаючи в себе:

- "соціально небезпечні" товари - усі види спиртової і алкогольної продукції, широкий асортимент тютюнових виробів (курильний тютюн, сигарили, цигарки);

- "предмети розкоші" - мотоцикли, легкові автомобілі;

- певні види мінеральної сировини і продукти їх переробки - деякі види пально-мастильних матеріалів.

Проведений аналіз генезису акцизного оподаткування в Україні дає змогу дійти висновку, що протягом усього свого активного використання як джерела податкових надходжень та засобу державного регулювання економіки акциз відігравав виняткове фіскальне та регулююче значення.



Список використаної літератури

1 Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради. -1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Господарський кодекс України. Від 16 січня 2003 р. № 436-IV. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - № 18, № 19-20, № 21-22. - Ст. 144.

3. Кодекс торгового мореплавства України. Від 23 травня 1995 р. № 176/95-ВР. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради (ВВР). -1995. - № 4752. - Ст. 349.

4. Кримінальний кодекс України. - Х.: Одіссей, 2008.

5. Кодекс про адміністративні правопорушення. - Х.: Одіссей, 2008.

6. Цивільний кодекс України. Від 16 січня 2003 р. № 435-IV. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2003. - № 40-44. - Ст. 356.

7. Закон України "Про державну реєстрацію юридичний осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2003 р. № 755-IV.

8. Закон України. Про інноваційну діяльність. Від 4 липня 2002 р. № 40-IV. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2002. -№ 36. - Ст. 266.

9. Закон України. Про банки і банківську діяльність. Від 7 грудня 2000 р. 2121-III. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2001. -№ 5-6. - Ст. 30.

10. Закон України. Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон від 13 жовтня 1992 р. № 2673-XII. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1992. - № 50. - Ст. 676.

11. Закон України. Про зовнішньоекономічну діяльність. Від 16 квітня 1991 р. № 959-XII. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). - 1991. - № 29. - Ст. 377.

12. Закон України Про захист від недобросовісної конкуренції. Від 07.06.96 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 36. - Ст. 164.

13. Закон України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом. Від 07.03.2002 р.

14. Закон України Про захист економічної конкуренції: від 11.01.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 12. - Ст. 64.

15. Закон України Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті // Відомості Верховної Ради. - 1996. - № 28. - Ст. 135.

16. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 р. № 2453-VI // Голос України від 03.08.2010 р. - № 142.

17. Закон України Про товарну біржу: від 10.12.91 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 139.

18. Закон України. Про концесії від 16 липня 1999 р. № 997-XIV. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1999. - № 41. - Ст. 372.

19. Закон України. Про ліцензування певних видів господарської діяльності. Від 1 червня 2000 р. № 1775-111. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 2000. - № 36. - Ст. 299.

20. Закон України. Про наукову і науково-технічну діяльність. Від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХІІ. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1992. - № 12. - Ст. 165.

21. Закон України. Про наукову і науково-технічну експертизу. Від 10 лютого 1995 р. № 51/95-ВР. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1995. - № 9. - Ст. 56.

22. Закон України. Про оподаткування прибутку підприємств. В редакції Закону України від 22.05.1997 р. № 283/97-ВР із змінами і доповненнями // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1997. - № 27. - Ст. 181.

23. Закон України. Про патентування деяких видів підприємницької діяльності в Україні. Від 23.03.96 р. № 98/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 20. - Ст. 82.

24. Закон України. Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків. Від 7 березня 2002 р. № 3118-ІІІ. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2002. - № 33. - Ст. 238.

25. Закон України. Про спеціальну економічну зону "Яворів". Від 15 січня 1999 р. № 402-ХІУ. З подальшими змінами //Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1999. - № 15. - Ст. 82.

26. Закон України. Про страхування. Від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. -№ 18. - Ст. 78.

27. Закон України. Про оренду державного та комунального майна: від 14.03.95 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 15. - Ст. 99.

28. Закон України Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності: від 03.03.98 р. // Урядовий кур'єр. - 1998. - 9 квітня.

29. Закон України. Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію). Від 06.03.92 р. (в редакції Закону від 15.05.96 р.) // Урядовий кур'єр. - 1996. - 22 серпня.

30. Закон України. Про державну підтримку малого підприємництва. Від 19.10.2000 р. // Урядовий кур'єр. - 2000. - 22 листопада.

31. Закон України. Про інвестиційну діяльність. Від 18.09.1991 р. № 1560-ХІІ. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1991. -№ 47. - Ст. 646.

32. Закон України. Про господарські товариства. Від 19.09.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682.

33. Закон України. Про приватизацію державного майна. Від 04.03.92 р. (в редакції Закону від 19.02.97 р.) // Відомості Верховної Ради України. - 1997. -№ 17. - Ст. 122.

34. Закон України. Про Антимонопольний комітет України. Від 26.11.93 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 50. - Ст. 472.

35. Закон України. Про режим іноземного інвестування. Від 19.03.1996 р. № 93/96 - ВР. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 19. - Ст. 80.

36. Закон України. Про Національний Банк України. Від 20.05.1999 р. З подальшими змінами // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1999. - № 29. - Ст. 238.

37. Закон України. Про концесії. Від 16.07.99 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 41. - Ст. 372.

38. Закон України. Про природні монополії. Від 20.04.2000 р. // Урядовий кур'єр. - 2000. - 24 червня.

Размещено на Allbest.ru