Адміністративний договір як суперечливий інститут адміністративного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Адміністративний договір як суперечливий інститут адміністративного права

Мамалига Н.Р.

Стаття присвячена проблемам регулювання на законодавчому рівні адміністративних договорів.

Оскільки впровадження елементів диспозитивного методу в адміністративні відносини є нетрадиційним для української системи права, тому інститут адміністративного договору був підданий різкій критиці серед науковців різних галузей права.

Тому в статті розкривається суть протиріч та шляхи їх вирішення, запропоновані науковцями.

Система державного управління України з часів проголошення незалежності є не зовсім ефективною, оскільки поєднує у собі інститути радянської доби та нові, що виникли у новоствореній державі. Таке поєднання є внутрішньо суперечливим, недосконалим та далеким від реального життя. Інститути, які регулюють відносини, історично трансформувались в інакші, а регулятивні механізми для відносин, що виникають, відсутні. Все це разом призвело до того, що реформуванню підлягають не лише органи виконавчої влади та їх діяльність, а адміністративне право загалом.

Процес реформування науки адміністративного права починається із підготовки Концепції адміністративної реформи та Концепції реформи адміністративного права та проекту Адміністративного кодексу України (розпорядження Кабінету Міністрів України від 12 травня 1997 р., №257-р), згодом Указом Президента України 22 липня 1998 р. була затверджена «Концепція адміністративної реформи в Україні».

Реформа адміністративного права була викликана об'єктивною потребою у створенні нової доктрини українського адміністративного права. У цьому випадку поняття доктрина охоплює не всю наукову матерію, а переважно сукупність основоположних, визначальних наукових ідей і положень адміністративно-правової теорії.

Доктринальним моментом реформування адміністративного права було питання про метод адміністративного права. Останній полягає у тому, що властивий адміністративному праву так званий імперативний метод регулювання попри свою непохитність набув нових форм прояву. Однією з таких є більш широке застосування окремих засобів диспозитивного методу, насамперед у вигляді різних договірних форм і, найперше, форми адміністративного договору.

За визначенням п. 14 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства адміністративний договір - це двох або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. В адміністративно-правовій науці немає однозначного погляду на розуміння сутності адміністративного договору та його ознак.

Так у праці Д.Н. Бахрах запропонував наступне визначення: адміністративний договір - це заснований на адміністративно-правових нормах і вироблений в результаті добровільного узгодження волі двох (або більше) суб'єктів адміністративного права, одним із яких завжди виступає орган державної влади, багатосторонній акт, що встановлює (призупиняє, змінює) взаємні права й обов'язки його учасників.

В.А. Юсупов характеризує адміністративний договір як визначену актами адміністративного права угоду двох чи більше суб'єктів, з яких один або усі є обов'язково органами державного управління або їх законними представниками. Ця угода спрямована на встановлення, зміну чи припинення адміністративних прав і обов'язків в органів державного управління, суб'єктивних майнових чи немайнових прав у громадян і їхніх соціальних формувань. На думку С.С. Скворцова, адміністративний договір - це заснована на правових нормах договірна угода двох або більше суб'єктів адміністративного права, один з яких завжди є самостійним суб'єктом виконавчої влади та має владні або делеговані повноваження у сфері державного управління, укладена у формі правового акту, за допомогою якого встановлюються, змінюються та припиняються їх взаємні права та обов'язки, а також визначається відповідальність його учасників.

А.С. Васильєв зазначає, що адміністративний договір - це визначена нормами адміністративного права угода двох або більше сторін, одна з яких є носієм державно-владних повноважень стосовно інших учасників (сторін) угоди. Теоретичне обґрунтування правової природи та змісту адміністративного договору не є однозначним.

На законодавчому рівні адміністративний договір практично не врегульований, окрім вказаної вище статті Кодексу адміністративного судочинства України. Багато суперечок викликає такий недосліджений інститут у представників наук цивільного та господарського права.

Так голова Вищого господарського суду з 2006 по 2010 роки Сергій Демченко висловив таку думку, що конструкція «адміністративного договору» є теоретичною видумкою авторів КАСУ, яка дозволила «перетягнути» до компетенції адміністративного суду спори з приводу господарських договорів.

Науковець також не погоджується з визнанням адміністративними договорами державних контрактів, договорів закупівлі товарів та послуг для державних чи комунальних потреб, договорів про розподіл продукції, концесійних договорів, договорів купівлі-продажу, оренди державного чи комунального майна, земельних ділянок, повноваження власника стосовно яких здійснює суб'єкт владних повноважень.

Багато протиріч виникають і через те, що переймання елементів диспозитивного методу в регулюванні відносин, призводить до передачі від цивільної, господарської до адміністративної юрисдикції таких неоднозначних справ.

До того ж на відміну від інших галузей законодавства, адміністративне не є систематизованим, що інколи ускладнює визначення галузевої належності тої чи іншої статті нормативного акту. Тому виявити адміністративно-правові відносини та предметні межі дії кодифікованих актів можна, перш за все, за допомогою методу правового регулювання, застосованого при конструюванні відповідної норми.

Компетенція судів того чи іншого виду юрисдикції визначається не через матеріальне законодавство, що має застосовуватись при вирішенні спорів, і не через предмет матеріально-правового регулювання, а через матеріальні правовідносини, спори з яких повинна розглядати відповідна підсистема судів. законодавчий реформування юридичний

При цьому слід визнати, що КАСУ визначив адміністративну юрисдикцію нетрадиційно для вітчизняного процесуального законодавства - шляхом закріплення родових ознак відповідних матеріальних відносин (по суті - рис методу регулювання, закладеного у цих правовідносинах), а не через визначення переліку таких відносин.

Проте позиція законодавців, на відміну від науковців, є чітко визначена у ст. 17 КАСУ: Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання не чинними адміністративних договорів. З цього приводу також висловився Голова ВАС України Олександр Пасенюк: при відмежуванні адміністративної юрисдикції не варто абсолютизувати значення відносин, що є об'єктом державного управління. Як відомо, державне управління поширює вплив на більшість секторів життєдіяльності суспільства(економіку, соціально-культурну та адміністративно-політичну сферу).

Не погоджуючись із пропозиціями деяких науковців щодо вилучення із компетенції адміністративних судів управління в економіці, Олександр Пасенюк стверджує, що у всіх сферах застосовується однаковий набір форм і методів державного управління, які лише частково залежать від змісту керованих відносин, а природа державно-управлінських відносин є цілком відмінною від характеру діяльності керованих приватних осіб.

Науковці-цивілісти критично ставляться до необхідності існування такого інституту як адміністративний договір. Проте на противагу таких сумнівів інші науковці знаходять аргументи для підтвердження доцільності та ефективності від використання такого виду договорів. Так при укладенні органом державної влади договору цивільно-правового характеру цей орган не виконує функцій управлінської діяльності. В адміністративних договорах орган виконавчої влади виступає як суб'єкт публічного права, його статус визначається компетенцією, визначеною законодавством. Відповідно і право укладати адміністративні договори має бути передбачене в нормах, що визначають компетенцію органу виконавчої влади.

Це стосується і делегованих повноважень. Вимога компетентності органу виконавчої влади як учасника договору є основною умовою його дійсності. Цивільне право використовує поняття «правоздатність», а не «компетенція», а метою адміністративного договору є задоволення публічних інтересів, а не приватної вигоди. Важливим є також те, що навіть при укладенні договорів у сфері управління державною власністю держава виступає як власник, але здійснює їх укладення не в приватних інтересах як власника, а для задоволення суспільного розвитку.

Список літератури

1. Курс адміністративного права України: підручник / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, І.Д. Пастух, В.Д. Сущенко (та ін.). - 2-ге вид., перероб. І допов. - К.: Юрінком Інтер, 2013. - 87 с. - Бібліогр. в кінці тем.

2. Бахрах Д. Н. Административное право. - М., 1996 г.

3. Юсупов В.А. Правопременительная деятельность органов управления. - М., 1979.

4. Завальна Ж.В. Вимоги чинності адміністративного договору / Ж.В. Завальна // Підприємництво, господарство і право. - 2007 г., №1. С. 55-58.

Размещено на Allbest.ru