Діяльність та місце Буковинського сейму в системі владних структур австрійського періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Сьогодення України відзначається посиленням особливої уваги до історії її державності та права. Зацікавленість цим питанням проявляється як на загальнодержавному рівні, так і на рівні регіонів України. Особливе, навіть унікальне, місце серед них посідає Буковина, яка пережила довгу і складну історію.

В історії розвитку державних інститутів і права на Буковині виділяється складний період її довготривалого перебування у складі багатонаціональної держави Габсбургів (1774-1918 рр.). У різні часи ці 144 роки оцінювалися по-різному: від восхвалення “цивілізаторської місії” Австрії - до гострого звинувачення її у жорстокому (відкритому чи замаскованому) колоніальному гніті. Хоча, так писалося не тільки про Буковину, а й про інші австрійські (звичайно, не німецькі) провінції. Реальні, зважені оцінки з'являються з часом. Сьогодні вони звучать так: “Він дійсно був, гніт. Але Австро-Угорщина не знала ніколи ні масових депортацій, ні етнічного геноциду, ні етнічних “чисток”... [Див.:21] Жодна із держав, що успадкували повністю або частково її територію, не забезпечила національним меншинам той ступінь свободи розвитку, яким користувалися пригноблені народи.

В період належності до Австрії Буковина вперше стала окремим, відносно автономним політико-адміністративним утворенням і як така одиниця припинила своє існування разом із розпадом Австро-Угорщини. Розвиток державного ладу пройшов тут через етапи військової адміністрації, окружного управління у складі Галичини, крайового управління герцогства Буковини. В краї поступово утвердилися європейські форми адміністративного управління, місцевого самоврядування, судоустрою.

Австрійська історіографія проблеми найстаріша. Започаткував її рукопис першого австрійського військового адміністратора Буковини Г. фон Сплені - “Опис Буковини”[72; 55]. Його цінність полягала не тільки у відомостях історичного змісту, а й у тому, що це був своєрідний план адміністративно-правового реформування краю. Як не дивно, але після цього за 100 років не вийшло жодної помітної буковинознавчої праці, в якій би аналізувались питання державно-правового розвитку Буковини. Як виняток, можна назвати публікації Й.Вінівартера та Т.Бендели, в яких розглядалися деякі аспекти правового статусу Буковини у складі Галичини [Див.: 38, c.5 ].

Тільки після відкриття у 1875 році університету в Чернівцях дослідження історії Буковини помітно активізувалося. Свої роботи, в яких розглядалися окремі аспекти цієї проблеми, опублікували Й.Полєк, Д.Веренка, Ф.Ціглауер. Важливим внеском у вивчення системи управління, самоврядування, судочинства на Буковині стали праці найвідомішого німецького буковинського історика Раймунда Фрідріха Кайндля. У щорічниках Буковинського крайового музею друкувалися огляди буковинознавчих праць. У 1893 році такий огляд написав Й.Полєк. У 1900 році опублікований підручник з краєзнавства, підготовлений К.Козаком та Е.Фішером. Варто згадати й публікацію з історії судочинства в Галичині та на Буковині, написану випускником правничого факультету у Чернівцях Ю.Гачеком [Див.: 38].

Питання історії адміністративного та правового розвитку Буковини розглядалися і в загальноавстрійських історичних та історико-правових дослідженнях. Історія приєднання Буковини до Австрії розкривається в працях М. Сайко[50-52], С. Попика [47-48], О.Добржанського [13-16].

Розвиток представництва на Буковині, еволюція виборчого права, відома сеймова “буковинська злагода” 1910 року аналізуються в працях Е.Бернатзіка, А.Бахмана, А.Губера, Г.Гумпловича, Г.Кольмера, Й.Ульбріха, Г.Стракоша-Гросмана. Систематизував і проаналізував вищезгадані праці буковинський науковець М. Никифорак [36-41].

Дослідження історії окремих державних інститутів на Буковині продовжувалося в Австрії і після 1918 року. Тут з`явився цілий ряд спеціальних досліджень, у т.ч. дисертаційних, присвячених, в основному, правовому становищу різних етнічних груп Буковини. Авторами цих досліджень були, як правило, вихідці з Буковини. Центрами німецькомовного буковинознавства стали Інститут Східної та Південно-Східної Європи у Відні, Інститут Буковини в Аугсбурзі (Німеччина).

Важливе значення для вивчення розглядуваної проблеми мають сучасні австрійські дослідження історії австрійської держави і права. На особливу увагу заслуговує фундаментальне багатотомне видання “Габсбургська монархія 1848-1918 років”. Окремі його томи присвячені історії державного ладу і права, національних відносин, господарського та соціального розвитку. Із заснування у 1848 році газети “Bucovina” бере свій початок румунська традиція в дослідженні історії Буковини. Її незмінним лейтмотивом була й залишається досі концепція про румунський характер Буковини. Найвідоміші в цьому ключі праці таких дослідників, як О.Бильцан [3-4], Є.Прокопович [49]. Науково-дослідний центр вивчення історії Буковини створений у Радівцях.

Українську традицію в дослідженні історії державного ладу і права на Буковині започаткував С.Смаль-Стоцький, опублікувавши у 1899 році роботу “Буковинська Русь. Культурно-історичний образок”. Перу С.Смаль-Стоцького належить також цілий ряд статей про діяльність буковинського сейму, австрійської державної ради, органів громадського самоврядування, опублікованих у різних періодичних виданнях. У 1913 році вийшла його брошура “Моя політика”. У 1904 році опубліковане українське видання “Підручника для громадської управи у воєводстві Буковина, для вжитку членів ради громадської і громадських секретарів”, перекладена і впорядкована С.Смаль-Стоцьким [54].

Питання про зародження парламентаризму на Буковині, місцеве самоврядування, перші парламентські вибори та діяльність перших буковинських парламентарів, знайшли своє відображення в працях таких науковців, як Ю. Древаль [17], С. Кондратюк [26], В. Куйбіда [28] та інші.

Новий період історіографії українського буковинознавства розпочався після возз'єднання Північної Буковини з Українською РСР і утворення Чернівецької області.

У цілому ж стан історико-правових досліджень Буковини в радянський період не можна вважати задовільним. Їх значна активізація пов'язана з проголошенням незалежності України і становленням самостійної Української держави. За короткий час захищено цілий ряд дисертацій, які стосуються різних питань історії приєднання Буковини до Австрії, адміністративного устрою краю, політичного життя в ньому, судочинства тощо (О.В.Добржанський [13-15], М.М.Сайко [49-51], О.М.Шиба [66-68]). Вийшла з друку і нова узагальнююча праця - “Буковина: історичний нарис”.

Об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження.

Об'єктом дослідження є особливий орган управління - крайовий сейм на Буковині в період її перебування у складі Австрії (1774-1918 рр.).

Предметом дослідження є основна діяльність та місце Буковинського сейму в системі владних структур австрійського періоду.

Основна мета роботи полягає в тому, щоб на основі вивчення української і зарубіжної наукової літератури, великої кількості нормативно-правових актів, архівних та опублікованих документів і матеріалів здійснити узагальнюючий системний аналіз діяльності особливого орану управління - Буковинського крайового сейму, а також проаналізувати діяльність та значення цього органу на Буковині в період її перебування у складі Австрії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1774 до 1918 року, тобто від австрійської окупації краю до кінця австрійського панування в ньому.

Територіальні рамки розвідки в основному обмежуються окремим австрійським коронним краєм - герцогством Буковиною. В окремих випадках вони охоплюють також Галичину і всю Австрію.

Завдання дослідження. Відповідно до поставленої мети в роботі зроблена спроба реалізувати наступні завдання: визначити міжнародно-правові засади приєднання Буковини до Австрії; прослідкувати життя буковинського населення під час панування монархії Габсбургів на їх території, розкрити особливості виборчого закону до крайового сейму; з'ясувати основну діяльність; провести історико-правовий аналіз процесу еволюції австрійського парламентариму та представництва в парламенті Буковини; з'ясувати сутність, структуру, завдання та функції системи органів самоврядування на Буковині; дослідити особливості формування та функціонування системи влади органів краю та приділити увагу українському питанню в діяльності Буковинського сейму.

Методологічною основою роботи є принципи об'єктивності та історизму. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що був здійснений системний аналіз діяльності органу управління крайового сейму на Буковині в період її перебування у складі Австрії. На основі введених в науковий обіг архівних та опублікованих документів і матеріалів висвітлені важливі аспекти історії більшості державно-правових інститутів Буковини, органів місцевого самоврядування та політичних партій, які недостатньо або й зовсім не досліджувалися у попередні періоди історії краю.

Логіка дослідження зумовила структуру дипломної роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ СТВОРЕННЯ ОСОБЛИВОГО ЗАКОНОДАВЧОГО ОРГАНУ НА БУКОВИНІ- БУКОВИНСЬКОГО КРАЙОВОГО СЕЙМУ

1.1 Входження Буковини до складу Австрійської імперії та її правове становище

Українська держава на кожному етапі свого історичного становлення продовжувало боротьбу за свої національні права і свободи, незалежність чи територіальну відокремленість. Певних особливостей цей процес набув і на західноукраїнських землях. Важливою складовою частиною національної боротьби українського народу ХІХ - початку ХХ ст. став національний рух українців Буковини. Понад чотириста років населення краю, потрапивши під владу Молдавії, було відірване від решти етнічного масиву українства. З 1774 р. ця територія перейшла до складу Австрійської держави. Українці Буковини стали своєрідним етнічним форпостом українського народу на південному заході, зазнаючи сильних асиміляційних впливів. Історичні та геополітичні обставини, що склалися тут, суттєво відрізнялися не тільки від тогочасного становища Наддніпрянщини, але й сусідньої Галичини і не були сприятливими для збереження етнічної самобутності українського населення. Та народ вистояв, зберіг рідну мову, стародавні звичаї, почуття етнічної єдності з іншими українськими землями. Як тільки склалися належні умови, українці Буковини піднялися на боротьбу за свої національні та політичні права, досягши за порівняно невеликий відрізок часу від середини ХІХ ст. до початку Першої світової війни значних успіхів у згуртуванні українського населення, піднесенні його національної свідомості.

Політичне становище українців Буковини визначалося цілим комплексом чинників. Серед них особливе значення мала система органів державної влади та законодавства.

Характерною рисою прийнятих у 60-х роках ХІХ ст. конституційних законів Австрії (тогочасної Австро-Угорщини) стало широке декларування демократичних прав і свобод. Проголошувалася рівність усіх громадян імперії перед законом, однакові можливості в зайнятті державних посад, свобода пересування, недоторканність приватної власності, таємниця листування, право подавати петиції і прохання, свобода слова і друку. Надзвичайно важливою стала стаття 19 Конституції, в якій було записано, що усі народи держави рівноправні і кожний народ має непорушне право зберігати і розвивати свою народність і мову [10, с. 100].

Безумовним здавався той факт, що українці Буковини мали б стати в один рівень з німцями, румунами, поляками та іншими народами краю, забезпечивши свої національні права відповідно до конституційних законів. Але так було лише на папері. В українській художній літературі і публіцистиці, які описували події другої половини ХІХ ст., збереглося чимало болісних згадок про безправність українців, їхнє принижене політичне та економічне становище. Австрійський уряд підтримував онімечування краю, стійкими залишалися процеси румунізації. Ситуація ускладнювалася недосконалістю і незавершеністю реформ 60-х років. Чимало законів не мали механізму введення в дію, являли собою лише загальні декларації, які не мали ніякого практичного значення. Найбільш яскравим прикладом цього була вже згадувана 19 стаття конституційних законів про рівність усіх народів імперії. У другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. неодноразово порушувалося питання про прийняття необхідних документів, які б роз'яснювали текст статті, однозначно сприяли її реалізації. Однак далі газетних заяв справа не пішла [38, c. 12].

Серйозною перешкодою на шляху забезпечення прав українців стало тісне ув'язування політичних та інших прав із соціальним становищем людей. Такими, наприклад, були закони про вибори до австрійського парламенту та Буковинського сейму. За існуючої куріальної системи українці, які становили найчисленнішу групу населення Буковини, тривалий час взагалі не могли обрати своїх представників до сейму.

І все ж політична система Австро-Угорщини відкривала певні можливості для ведення легальної боротьби за розширення національних прав, ставила їх у пряму залежність від того, як окрема нація зуміє захистити себе і забезпечити свої законні права. Цим Буковина і Галичина суттєво відрізнялися від інших українських земель, особливо тих, що входили до складу Російської імперії.

Австро-Угорщина була багатонаціональною імперією, де під одним скіпетром проживали майже два десятки народів Європи. Це примушувало її правителів постійно тримати в полі зору складні і надзвичайно заплутані проблеми міжнаціональних відносин. Було зроблено чимало позитивного, такого, чого не знали інші держави. Започатковано оригінальні і прогресивні на той час форми співжиття народів. Відкрито легальний шлях для розвитку національних еліт, національної ідеології, національної свідомості. В політичному житті національні проблеми стали звичайним явищем. Австрійської демократії було досить, щоб послідовно забезпечувати процеси націотворення, консолідації етнічних груп на засадах національної ідеології.

Вже під час революції 1848-1849 рр. українці Буковини зробили перші спроби заявити про себе як окремий народ. Вони виявили неабияке розуміння соціальних та економічних інтересів, не піддалися на вмовляння представників вчорашньої феодальної аристократії і обрали своїх селянських депутатів до австрійського парламенту. Українські селянські депутати боролися за кращі умови скасування панщини, введення демократичних свобод, активно відстоювали думку про необхідність залишити Буковину в складі Галичини.

Безперечно, якби далі настали нові дії, які б засвідчили організаційне та ідейне зростання українства, можна було б говорити, що саме 1848 р. започатковано український національний рух. Потенційні можливості для цього були. Однак продовження не наступило.

Після революції 1848-1849 рр. в умовах неоабсолютистського режиму суспільне життя Буковини завмерло майже на десятиліття. Про певні акції українців упродовж 50-х років ХІХ ст. у сфері суспільного життя годі й говорити. Було втрачено тяглість у розгортанні українського національного і громадсько-політичного руху. Паростки, які з'явилися в умовах революції, були задавлені неоабсолютистським режимом і не змогли перерости в організований національний рух. Отже, можна констатувати, що у 1848 - 1849 рр. українці вперше заявили про себе як окремий народ, вперше виявили ознаки національної свідомості, проте лише формально. Вважати, що організований український національний рух на Буковині розпочався у той час, було б явним перебільшенням [Див.: 30, с.107].

На зламі 50-60-х років ХІХ ст. для українців Буковини склалася якісно нова ситуація. Повернення до конституційної форми правління, а пізніше введення в дію нових конституційних законів сприяло демократизації суспільних процесів. Значно активізувала громадське життя повторна боротьба за відокремлення від Галичини, яка розгорнулася у 1860-1861 рр., гострі суперечки навколо церковного питання. Чимале значення для розгортання українського руху мав ідейний вплив Наддніпрянської України та сусідньої Галичини.

На західноукраїнських землях, захоплених Австрією, поступово поширилась дія австрійського права. Суспільно-політичний устрій і правове становище населення західноукраїнських земель визначалося функціонуванням адміністративно-управлінських структур і застосуванням законодавства Австрійської (з 1867 р. -- Австро-Угорської) імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська монархія здійснила ряд заходів, спрямованих на централізацію управління захопленими землями, зміцнюючи свій вплив на цих територіях.

Революція 1848 р. утвердила капіталістичний спосіб виробництва, зумовила зміни в організації місцевого управління на українських землях. Намісник у Галичині та крайовий президент Буковини зосередили в своїх руках всю повноту влади.

Поряд з державними органами, в 60-х роках на західноукраїнських землях з'являються органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські, сільські ради) самоуправління. Зміни торкнулися також органів суду і прокуратури.

До того ж західноукраїнські землі стали місцем «випробування» цивільного, цивільно-процесуального, кримінального та інших кодексів. Розвиток капіталістичних відносин зумовив перегляд та видання нових кодексів, які, проте, зберегли цілий ряд середньовічних положень. Базою для подальшого вдосконалення цивільного законодавства став цивільний кодекс, укладений у середині 90-х років XVIII ст, що набув чинності на території Східної Галичини та Буковини (1798 p.). Процес систематизації цивільно-правових норм в Австрії завершився введенням у дію загальноавстрійського цивільного кодексу (1812 р.). На західноукраїнських землях (Галичина) він залишався чинним навіть після їх долучення до складу міжвоєнно Польщі (припинив свою дію 1933 р., а в Австрії з відповідними змінами діє дотепер). Структурно кодекс поділявся на три частини (всього 1502 статті). Це показово, зокрема, щодо кримінального права. Наприклад, кримінальний кодекс, підготовлений впливовим у вищих австрійських колах того часу віденським професором-криміналістом Й.Зонненфельсом, для запровадження (1797 р.) у Східній Галичині з незначними змінами було проголошено чинним (1803 р.) в усій Австрійській імперії. Структурно кодекс поділявся на дві частини (злочини і тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала по два розділи. Один із розділів обіймав норми кримінального та матеріального права, а другий стосувався процесу. Кодекс поновлював смертну кару (за державну зраду, вбивство, фальшивомонетництво і підпал установлювалася смертна кара через повішення) та поділяв протиправні діяння на тяжкі злочини, кримінальні проступки, тяжкі кримінальній тяжкі поліційні проступки.

Подальший розвиток буржуазних відносин в Австрії привів до перегляду й видання нової редакції кримінального кодексу (1852 р.); який у Галичині діяв аж до введення там польського кримінального кодексу (1932 р.). Кодекс пропонував поділяти всі протиправні діяння на злочини і проступки. Такий поділ позначився на його структурі (поділявся відповідно на дві частини). Злочином уважалося свідомо вчинене суспільно небезпечне діяння. Поняття злочину обов'язково супроводжували ознаки злобного наміру та усвідомленого бажання заподіяти зло щодо об'єкта посягання. Без цих ознак протиправні діяння трактувались як проступки. За злочини, наслідком яких стала смерть, зазвичай передбачалася смертна кара Вона здійснювалася через повішення або розстріл. Інші злочинні діяння каралися тюремним ув'язненням на різні строки - від шести місяців до одного року. За окремими тяжкими злочинами тривалість ув'язнення була прямо пропорційною до характеру злочину і кількості обтяжливих обставин. За таких обставин ув'язнити могли й до п'яти, десяти, двадцяти років чи довічно. До обтяжливих обставин закон відносив рецидив, втягування інших до вчинення злочину групою, обман слідства. Полегшувальними обставинами, з огляду на особу винного, були: неповноліття, коли злочинцеві не виповнилося 20 років, якщо він психічно хворий і це вплинуло на його виховання, якщо він перед учиненням злочину поводився бездоганно, якщо до злочину його спонукали. Злочини, скоєні дітьми у віці 11-14 років, карались як проступки, але співучасть у таких діяннях старших осіб каралась як за злочини. За проступки кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, тілесні покарання, заборону проживати в даній місцевості, конфіскацію майна тощо. Тілесні покарання було офіційно скасовано загально імперським законом (15 листопада 1867 р.), але в Галичині тривала дія цісарського патенту (20 квітня 1854 р), що передбачав як додаткове покарання побиття палицями. Упродовж свого існування кримінальний кодекс доповнювався іншими законодавчими актами, зокрема військово-кримінальним кодексом (1855 р.), який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини [58, с. 60].

Найважливішими міжнародними подіями, які справили вплив на історичну долю Буковини й спричинилися до її окупації Австрією, були російсько-турецька війна 1768-1774 рр. і перший поділ Польщі у 1772 р. Саме після отримання Галичини у Відні появилась увага до Північної Молдавії, яка почала межувати з Австрією з півночі і заходу, утворюючи клин між недавно окупованою Галичиною і Семигородом. Приєднання цього краю забезпечило б якнайтісніший зв'язок між провінціями імперії. Саме це було вирішальним мотивом окупації Буковини, яку Австрія здійснила в лічені дні, скориставшись поразкою Туреччини у війні з Росією. 31 серпня 1774 р. австрійські війська під командуванням генерала Г.Сплені зайняли Чернівці, а до 3 вересня - майже весь край. Остаточне зайняття Буковини завершилось у другій половині жовтня 1774 р. Це був типовий зовнішньополітичний акт епохи абсолютизму.

Історія налічує ряд нормативних документів - австро-турецьких договорів, які закріпили перехід Буковини до Австрії.

Перший із них був підписаний 3 квітня 1775 р. 7 травня 1775 р. була укладена конвенція між Туреччиною та Австрією про передачу Буковини. В заголовку австрійського тексту було - “Угода від 7 травня 1775 р.”, а турецького - “Передача Буковини (в 1775 році)”. Однак для повного територіального розмежування стали необхідними ще три конвенції: від 12 травня та 30 червня 1775 р. та від 2 липня 1776 р. 25 лютого 1777 р. після остаточної демаркації кордонів австро-турецька конвенція від 7 травня 1775 р. була ратифікована. 12 жовтня 1777 р. Буковина присягнула на вірність Габсбургам. Площа краю складала тоді 10 482 кв. км, населення - біля 75 000 осіб (густота населення - 7,5 осіб на 1 кв. км). Приєднання Буковини до Австрії (25-й “клаптик”) не було продиктоване якимись династійними претензіями Габсбургської монархії. Інтерес до краю був породжений проблемами зміцнення австрійських кордонів та зв'язку між австрійськими провінціями. Військова окупація Буковини і її юридичне закріплення у 1775-1776 рр. були здійснені з позиції сили при вмілому використанні сприятливих міжнародних відносин [34, c. 128].

Як уже зазначалося, iсторична довідка в розгляді цього питання сягає часів російсько-турецької війни 1768-1774 рр., яка була добрим приводом для реалізації ідеї Йосифа II про «стратегічне заокруглення Австрійської імперії на її східних кордонах», для забезпечення зв'язку між провінціями, а саме відкриття стратегічного шляху Галичини з Семигородом [7, с.44]. Мова тут про північно-західну частину Молдавії, яка отримала адміністративно-політичну назву «Буковина» (назва від букових лісів, які її покривали, переважно між ріками Серет і Дністер). Окупація цієї території відбулася за згодою Росії в 1774 р., хоча дипломатичні переговори тривали в Константинополі ще до 7 травня 1778 р. до підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору. У 1786 р. Буковину приєднали до Галичини.

З XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Таким чином, «клаптикова» імперія Габсбургів заволоділа значною частиною українських земель, на яких розпочала встановлювати свою владу.

Адміністративний поділ краю був здійснений у 1774 р., коли Галичину поділили на 19 округів (циркулів): Бохнінський, Бережанський, Жовківський, Жешувський, Заліщицький, Замойський, Коломийський, Перемишльський, Золочівський, Ясельський, Симбірський, Саноцький, Сандецький, Стрийський, Мисленицький, Львівський, Тарновський, Тернопільський, Чернівецький [10, с.136].

Ліквідувавши колишні адміністративно-територіальні осередки влади, що дісталися у спадок від Речі Посполитої, в основу диференціації адміністративно-територіальних інститутів влади було покладено поділ на циркулі (округи) і дистрикти (райони).

В історії розвитку державних інститутів і права на Буковині виділяється період її перебування у складі багатонаціональної держави Габсбургів (1774-1918 рр.). У різні часи ці 144 роки оцінювалися по-різному: від восхвалення «цивілізаторської місії» Австрії - до огульного звинувачення її у жорстокому (відкритому чи замаскованому) колоніальному гніті. Хоча, так писалося не тільки про Буковину, а й про інші австрійські (звичайно, не німецькі) провінції. Реальні, зважені оцінки з'являються з часом. Сьогодні вони звучать так: “Він дійсно був, гніт. Але Австро-Угорщина не знала ніколи ні масових депортацій, ні етнічного геноциду, ні етнічних “чисток”... Жодна із держав, що успадкували повністю або частково її територію, не забезпечила національним меншинам той ступінь свободи розвитку.., яким користувалися пригноблені народи” [37, c. 136].

В період належності до Австрії Буковина вперше стала окремим, відносно автономним політико-адміністративним утворенням і як така одиниця припинила своє існування разом із розпадом Австро-Угорщини. Розвиток державного ладу пройшов тут через етапи військової адміністрації, окружного управління у складі Галичини, крайового управління герцогства Буковини. В краї поступово утвердилися європейські форми адміністративного управління, місцевого самоврядування, судоустрою.

Буковину як нову адміністративну одиницю очолило окружне управління, яке підпорядковувалося галицькому намісництву, було його виконавчим органом і звітувалось перед ним про свою діяльність. На окружне управління покладались: організація податкової справи, колонізація краю, охорона кордону, піклування про розвиток промисловості та ремесел, шкільництва, будівництво й утримання доріг, розквартирування військових підрозділів, проведення військових наборів, боротьба з епідеміями. Воно розглядало конфлікти з питань феодальних повинностей, землеволодіння і землекористування, здійснювало нагляд за настроями населення, за еміграційними процесами. Окружне управління, місцем перебування якого були визначені Чернівці, складалося зі старости, 5 окружних комісарів; 1 окружного протоколіста, 2 окружних канцеляристів, 1 окружного інженера, 2-х писарів, 12 податкових комісарів, 2-х хірургів та ін. Старосту та комісарів призначав цісар, а решту чиновників - окружний староста. До середини ХІХ ст. штат окружного управління помітно виріс. За 63 роки перебування Буковини у складі Галичини змінилося 11 окружних старост: Й.Бек (1786-1792); В.Бальш (1792-1800), Георгієвич (1800-1803), Фогель (1803-1804), фон Шрайбер (1804-1808), Й. фон Пляцер (1808-1817), Н. фон Штуттергайм (1817-1823), Й. фон Мальцек (18231833), Краттер (1833-1838), К.Мільбахер (1838-1840), Г.Ісеческул (1840-1848) [37, с.134].

Буковина поділялася на 4 дистрикти (з 1 серпня 1794 р. - повіти) та окремий Довгопільський окіл. Кожен повіт складався з 12 околів по 10 громад у кожному. Повітові управи, які підпорядковувалися окружному управлінню, очолювалися повітовими старостами. З фіскальної точки зору Буковина поділялася на 8 податкових округів. Державні податки у містах вносилися до місцевих управ та магістрату, в селах їх збирали домінії. На початку ХІХ ст. середньорічний прибуток австрійської казни від Буковини становив у середньому 1 млн. флоринів. Зникають камералії та регалії. Впорядкування земельних відносин уможливило введення земельного податку. В міру розвитку державного майна в краї формувалися органи управління ним. З 1802 р. розпочав свою роботу інспекторат з державного майна. Продовжувало розвиватися будівельне управління, зростала чисельність оплачуваного державного медичного персоналу. Поступово в краї сформувалася митна служба на чолі з митним інспекторатом у Чернівцях. У галузі військовій Буковина поділялася на Чернівецький і Сучавський полкові райони. З 20-х років ХІХ ст. на Буковині запроваджено рекрутський набір до австрійської армії. Служба тривала 14 років і лише з 1845 р. була скорочена до 8. Організація цивільного управління привела до швидкого росту адміністративного апарату. Так, у 1789 р. в краї налічувалось 206 службовців, у 1804 - 232, у 1817 - 314. Головним наслідком періоду 1787-1848 рр. стало утвердження цивільного управління у всіх галузях життя краю. Форми цього управління були типовими для всіх провінцій австрійської абсолютної монархії і забезпечували посилення феодального гніту, засилля бюрократії, контролю державних органів над громадськими справами. Особливо складним був цей період з точки зору національних відносин. До політики онімечування додалася ще й полонізація, що мало негативні наслідки для українського та румунського населення краю, особливо в культурно-релігійній сфері [5, c. 203].

Революція 1848 р. в Австрії призвела до зміни правового статусу Буковини і форми управління нею. Конституція 4 березня 1848 р. вилучила Буковину з управління Галицької адміністрації і надала їй деяку автономію у вирішенні внутрішніх питань. Край був визнаний окремою коронною землею із статусом герцогства (за тогочасною українською термінологією - воєводства)[ Див.: 45, c. 46-52.].

29 вересня 1850 р. цісар затвердив тимчасову конституцію краю. В ній підтверджувалося, що Буковина є окремою коронною землею імперії, що її відносини з монархією регулюються державною конституцією через представництво у рейхсраті, що всі народи Буковини рівноправні, що герцогство отримує свій герб. Тимчасове управління тривало до 6 березня 1853 р., коли за цісарським розпорядженням Буковина отримала першого крайового президента - Франца фон Шміка. До 1918 р. у краї змінилося 16 крайових президентів. Президент краю підпорядковувався безпосередньо віденському урядові. До його компетенції належало політичне управління, релігійні справи, культура, освіта, торгівля, ремесла, забезпечення правопорядку. На посаду крайового президента призначалися люди різного соціального стану, різної підготовленості, з різними політичними орієнтаціями, винятково з інших коронних земель імперії. Але всіх їх об'єднувало неухильне служіння інтересам династії Габсбургів.

Розпорядженням від 24 квітня 1854 року Буковина поділена на 15 повітів. З 29 вересня 1855 року вступили в дію повітові органи політичної влади. Чернівці безпосередньо підлягали урядові краю, а повіти - повітовим старостам. Край поділявся також на податкові округи (з 1850 року) і громади (з 1859 року). Змішані повітові управи виконували адміністративні та судові функції на території повітів, їм доручалась також організація громад. Так було до 22 квітня 1860 року, коли спеціальним цісарським патентом автономія Буковини була скасована і вона знову стала округом Галичини. З вересня 1860 року по 1 березня 1861 року округ очолював староста Яків Мікулі. Громадська думка в краї щодо цих перемін виявилась однозначно негативною. 24 грудня 1860 року була опублікована петиція за підписом 250 представників усіх верств населення, так званий “Визвольний заклик Буковини”, в якому висловлювалось прохання відновити крайову автономію. Лютневий патент 1861 року повернув Буковині статус окремої коронної землі. Край отримав свій статут і виборчий закон. Окружне управління Буковини знову було перетворене у крайове. 9 грудня 1862 року цісарським декретом затверджений герб Буковини - зображення голови бика на синьо-червоному фоні між трьома золотими зорями [34, c.129].

8 липня 1868 року крайовий уряд ухвалив поділити Буковину на 8 політичних повітів. У 1890 році в середньому на один адміністративний повіт Буковини припадало 42 громади, 1305 кв. км території і 73881 особа населення. Аналогічні середні показники для всієї Ціслейтанії (237 неміських адміністративних повітів) виглядали так: число громад - 69, територія - 917 кв. км, чисельність населення - 54739 осіб.

Крайовому управлінню підпорядковувалися всі місцеві адміністративні органи: Чернівецький магістрат, повітові управи (з 1869 року - управління), Чернівецька дирекція поліції, прикордонно-поліцейські комісаріати, митниці, поштово-телеграфне відомство. Крайове управління очолювалося президією. Сюди надходили практично всі справи політичного характеру, справи, що стосувалися виборів, друку, цензури, політичного нагляду. До складу президії входили чиновники V-VI рангів (переважно радники двора та земельного уряду). Президія мала свій робочий орган - президіальне бюро. Управління ділилося на департаменти. Перші з них утворилися в 1858 р. У 1861 р. їх налічувалося 4, у 1873 - 7, у 1912 - 11. До відання першого департаменту належали військові справи, другого - справи православної церкви, третього - католицька церква, четвертого - громадські справи та університет, п'ятого - промисловість, шостого - соціальне забезпечення, сьомого - санітарні справи, восьмого - ветеринарія, дев'ятого - лісове господарство, десятого - будівництво, одинадцятого - статистика. Функції та компетенція департаментів встановлювались президентом [51, с. 20].

З початку першої світової війни Буковина стала ареною військових дій та дипломатичних зіткнень між Австрією, Росією та Румунією. Адміністрація останнього австрійського президента краю графа Й.Ецдорфа у зв'язку з війною в Чернівцях знаходилась мало. Разом з крайовим виділом вона переїхала спочатку до Дорна-Ватри, а далі до Колошвару, Праги і Станіслава. 6 листопада 1918 року Й.Ецдорф офіційно передав владу до рук представників українського та румунського населення Буковини [21, c. 119].

1.2 Українське питання в системі владних структур краю

Упродовж кількох десятиліть, починаючи із середини ХІХ ст., Австрійська (Австро-Угорська) імперія пережила низку важливих змін державного устрою, перетворюючись поступово в конституційну монархію з досить впливовим парламентом і розвиненими формами парламентаризму. Не залишились осторонь цих процесів і українці Буковини. Вперше про вибори до представницького органу влади в Австрії було оголошено в часи революції 1848-1849 рр. Налякана активністю громадян імперії влада спочатку планувала запровадити двопалатні державні збори (райхстаґ), але потім, за виборчим законом від 1 липня 1848 р. державні збори оголошено однопалатними. Райхстаґ формувався шляхом двоступеневих виборів. Один депутат обирався від 50 тис. населення. Не було жодних соціальних курій та майнового цензу. Обирати мали право всі австрійські громадяни чоловічої статі, які мали не менше 24 років, жили у своєму виборчому окрузі не менше 6 місяців і не були обмежені у громадянських правах. Кандидат у депутати повинен був мати не менше 30 років. Спочатку обиралися виборщики, на другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали з поміж себе депутатів. Як бачимо, виборчий закон 1848 р. був набагато ліберальнішим, ніж пізніші виборчі закони Австрії. У результаті виборів 1848 р. на Буковині обрали 8 депутатів райхстаґу, з них 5 українських селян, 2 румунських селян та одного німця - директора гімназії у Чернівцях. Українськими депутатами стали Лук'ян Кобилиця (Вижницький виборчий округ), Юрій Тиміш (Сторожинецький виборчий округ), Василь Кирстюк (Кирсте) (Садгірський виборчий округ), Василь Моргоч (Кіцманський виборчий округ), Іван Доленчук (Сучавський виборчий округ). Українські депутати були неписьменні й не знали німецької мови, тому слабо орієнтувалися в перипетіях парламентської боротьби. Тим не менше, в обговоренні двох питань та ухваленні рішень по них вони взяли участь. Першим було питання про умови скасування панщини, тобто чи повинні селяни платити поміщикам за звільнення від панщини. Під час поіменного голосування 31 серпня 1848 р. всі селянські депутати від Буковини разом із демократичним крилом парламенту проголосували проти викупу феодальних повинностей. Але більшість проголосувала за викуп.

Друге питання, яке викликало жвавий інтерес українських депутатів, стосувалося статусу Буковини. Українці відстоювали думку, що Буковина повинна залишитися у складі Галичини, на відміну від румунських бояр, які прагнули відділити край. Українські депутати розпочали активну кампанію подачі петицій від виборців, які прохали залишити Буковину у складі Галичини. У петиції сільських громад Серетського повіту на підтримку клопотання, яке подали депутати райхстаґу В. Моргач, І. Доленчук, Г. Тиміш, В. Кирсте 15 грудня 1848 р. про збереження Буковини у складі Галичини, зазначалося: “вищеназвано запропонована [пропозиція] про неподільне об'єднання Буковини як 13 округи русинської Галичини є добре обдумана, глибоко осмислена національна і освітня потреба буковинської русинської майже в три рази перевищеної народної більшости православного та греко-католицького віросповідання”[15, c.300 ] . Ці слова показують, що малося на увазі залишити Буковину у нерозривній цілості саме з українською частиною Галичини (у Галичині на той час було 18 округів, із них 12 із переважно українським населенням), тобто створити окремий український коронний край у складі Австрійської імперії шляхом об'єднання 12 округів Східної Галичини та Північної Буковини як тринадцятого округу. Саме таку ідею відстоювала у цей час Головна Руська Рада у Львові. У результаті петиційної кампанії до конституційної парламентської комісії було подано 4 петиції проти відділення, однак румунські бояри організували 4 петиції за відділення Буковини. Більшістю голосів комісія ухвалила пропозицію румунських бояр.

У середині ХІХ століття Буковина почала засвоювати уроки парламентаризму. поняття “парламенту” було чужим для австрійського конституційного права. Як парламент визначались “державні збори”, пізніше “державна рада”. Що стосується парламентаризму, то під ним розумілося представництво в управлінні. Опублікована 25 квітня 1848 р. цісарська конституція проголошувала Австрію конституційною монархією і утверджувала австрійський парламент - рейхстаг. Передбачалась двопалатна структура рейхстагу. Палата панів виражала монархічно-абсолютистський компонент суспільства. Палата депутатів формувалася шляхом двоступеневих виборів за квотою 1 від 50 тис. осіб населення. Порядок виборів визначався тимчасовим виборчим статутом, опублікованим 11 травня 1848 р. Буковина отримала 3 місця у палаті панів і 8 місць у палаті депутатів. Однак нова революційна хвиля у травні 1848 р. внесла корективи до порядку виборів. Перші державні збори оголошуються установчими й однопалатними, вибори до палати панів скасовуються. З'являється ще один виборчий закон (1 липня). За Буковиною залишилось право обрати 8 депутатів від 352,5 тис. жителів. У відповідності з цим у краї було утворено 8 виборчих округів: 7 сільських, 1 міський. Виборчі округи поділялись на дільниці, що створювались в населених пунктах із числом жителів від 250 до 2500. На першому етапі виборів обиралися виборщики. На цих виборах правом голосу і правом бути обраними володіли всі австрійські громадяни з 24-річного віку, громадянські права яких не були обмежені і які проживали у своєму виборчому окрузі не менше 6 місяців. Виборчого права були позбавлені жінки, прислуга, робітники з поденною або потижневою оплатою; особи, які отримували допомогу від благодійних установ. На другому етапі виборщики таємним голосуванням обирали депутатів. Кандидатом міг бути лише той австрійський громадянин, який мав 30 років і в першому турі обраний виборщиком. Обраним вважався кандидат, що здобував абсолютну більшість голосів. У разі потреби могли проводитись другий і третій тури голосування [17, c. 66].

На червневих виборах у сільських округах депутатами стали винятково селяни: 5 українців і 2 румуни. Від Вижницького виборчого округу був обраний Лук'ян Кобилиця, від Сторожинецького - Юрій Тиміш, від Садгірського - Василь Кирстюк, від Кіцманського - Василь Моргоч, від Сучавського - Іван Доленчук, від Радівецького - Михайло Боднар, від Гура-Гуморського - Мирон Чуперкович. Єдиним німецьким депутатом від Чернівців став директор гімназії Антон Краль. Той факт, що саме українські селяни склали більшість серед обраних парламентських депутатів від Буковини, був закономірний, адже українці становили найбільшу етнічну групу населення краю [15, c. 301].

Яскравою сторінкою в історії українського парламентаризму стала діяльність українських депутатів від Буковини у вищому представницькому органі влади Австрії Державній Радi. Державна Рада Австрійської імперії розпочала роботу в 1861 році. Після перетворення Австрії в Австро-Угорщину Рейхсрат став парламентом австрійської частини імперії Ціслейтанії. Він складалася з двох палат - палати панів і палати депутатів. Перша в різні часи налічувала від 150 до 300 чоловік [11] , яких призначав особисто імператор. До другої депутатів обирали. Спочатку з представників місцевих сеймів, а після 1873 р. шляхом виборів за куріальною системою. В 1907 р. були запроваджені загальні вибори. Кількість депутатів у нижній палаті також зазнавала змін. 1861 р. обрали 323 депутати (з них 203 від австрійських земель), а в 1907 р. вже 516 [11]. Головними функціями австрійського парламенту були: 1) ухвалення державного бюджету; 2) контроль за дією адміністративних органів (через різного роду депутатські запити); 3) розробка і ухвалення законопроектів. (Остаточно закони вступали в дію після підписання їх імператором). Як окрема коронна земля імперії Буковина мала своїх представників у парламенті. Серед них були й українці. З 1862 по 1873 рр. членом палати панів був єпископ, а потім митрополит Євген Гакман, українець з Вашківців. Є відомості, що спочатку його прізвище було Топорюк [13]. Він - одна з найвидатніших постатей в історії православної церкви Буковини. Його зусиллями буковинську єпископію було підвищено в ранг митрополії. Чимало зробив о. Євген для заснування Чернівецького університету, хоча й не дожив до його відкриття. Заслугою Євгена Гакмана є намагання однаково визнавати права і українців, і румунів у православній церкві. Без перебільшення можна сказати, що Євген Гакман стояв біля витоків буковинської толерантності і буковинської міжнаціональної злагоди.

Під час перших виборів до нижньої палати парламенту в 1861 р. депутатом був обраний українець уродженець Заставни Георгій Турецький. Однак, не маючи належної підготовки, він не міг брати активної участі в роботі парламенту. Після цього довгий час українці взагалі не мали змоги обрати своїх депутатів. Це пояснювалося низькою національною свідомістю переваж- ної більшості українських селян, тиском з боку владних структур та заможних верств, недосконалим виборчим законодавством. Однак поступово на Буковині розвинувся український національний рух, українці створили власні національно-культурні і політичні товариства. Вже виборча кампанія 1891 р. провадилася українськими національними силами організовано і продумано, що дало позитивні результати. Депутатом парламенту було обрано представника українського політичного товариства «Руська Рада» В. Воляна. Значною мірою на вибір вплинув особистий високий авторитет останнього на Буковині. 1897 р. членом палати депутатів став представник українського народовства Сидір Винницький. Однак у 90-х роках XIX ст. українські депутати від Буковини ще не мали чітко визначеної політичної лінії поводження в парламенті, досить часто міняли союзників, не проявляли особливої активності. Наприклад, В. Волян ввійшов до парламентського клубу автономістів Гогенварта, до якого належали і румуни. Цей клуб об'єднався з польсько-німецькою проурядовою коаліцією, яка не допускала впровадження виборчої реформи на демократичних засадах, розширення прав окремих націй [15, с. 305]. Новий етап в діяльності українських парламентарів наступив 1899 p., коли замість померлого Василя Воляна депутатом по вибочому округу Вижниця, Путила, Вашківці, Станівці, Кіцмань, Заставна було обрано Миколу Василька. Він належав до знатного українського буковинського боярського роду, більшість представників якого «зрумунізувалася» в часи Молдавського князівства Перші роки XX ст. позначилися надзвичайною активністю українських депутатів з Буковини. М. Василько і Є. Пігуляк подали декілька десятків різного роду інтерпеляцій, звернень, запитів до різних установ, в яких піднімалися болючі питання українства [Див.: 6, с. 45]. Серед них особливо слід відзначити запити «Про призначення прокурорських чиновників у Чернівцях, які не володіють українською мовою» від 3 травня 1901 р., «Про неприйняття українських студентів у Чернівецькому університеті» від 26 лютого 1902 р., «Про ставлення до українських учнів у Другій гімназії м. Чернівців» від 21 березня 1902 р. та багато інших. Характерно, що вони торкалися як соціально- економічних, так і політичних та національних проблем краю. Чимало з цих звернень дали позитивний результат. У 1905-1906 роках в Ціслейтанії жваво обговорювалося питання про запровадження загальних виборів до парламенту. Ця ідея знайшла чималу підтримку і на Буковині. По містах і селах краю, починаючи з другої половини 1905 p., прокотилися численні віча, збори, наради, на яких висловлювалася підтримка введення загального, рівного, таємного і безпосереднього виборчого права до австрійського парламенту. Тільки в січні 1906 р. такі віча відбулися у селах Конятин, Кам'яна, Яблуниця, Берегомет-над-Прутом, Шипинці, Добринівці, Іспас, Нижні Станівці, Кабин, Оршівці, Розтоки, Чорногузи тощо. Віча проходили надзвичайно урочисто. Крім вимог виборчої реформи, на них висувалися питання про відкриття українських шкіл, введення української мови в діловодстві, впорядкування відносин у православній церкві.

Затверджений імператором 1 грудня 1906 р. новий виборчий закон до парламенту викликав на Буковині загальне схвалення, хоча не всі демократичні норми в ньому були витримані до кінця. До виборів допускалися тільки чоловіки віком від 24 років. Претендентом в депутати могла бути особа віком від 30 років. За кожною національністю закріплялася певна кількість місць. Новий виборчий закон забезпечував українцям Буковини 5 місць в парламенті. 1907 р. було проведено вибори до парламенту за новим виборчим законом. Вони показали зростання сили українського національного руху. Усі п'ять кандидатів-народовців (М. Василько, Є. Пігуляк, І. Семака, А. Лукашевич, М. Спинул) з першого разу стали депутатами. В парламенті українські депутати від Буковини об'єдналися з українськими депутатами з Галичини і разом вони утворили «Український клуб». Головною вимогою цього клубу стало створення української автономії в рамках Австро-Угорщини, до якої мали б увійти Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Однак 1909 р. буковинські депутати вийшли з «Українського клубу» утворивши окремий «Буковинський клуб» на чолі з М. Васильком. Головна причина цьому, розходження у поглядах на парламентську тактику. Галицькі депутати вважали, що потрібно проводити конфронтаційну політику і силою вибивати рішення, які б мали користь для українців. Буковинські депутати, і особливо М. Василько, головний акцент робили на тактиці угод, компромісів, таємних домовленостей на особистому рівні. Вони вважали, що таке поводження дасть більше користі. Однак, незважаючи на тактичні розходження, в більшості парламентських питань українські депутати діяли спільно. М. Василько в цей час найбільшу увагу приділив поборюванню москвофільства. Українські національні партії та товариства Буковини вели проти них активну боротьбу, неодноразово висуваючи вимоги у представницьких органах влади силою припинити москвофільську агітацію. Зокрема, одна з таких інтерпеляцій була подана депутатом Є. Пігуляком і товаришами 3 лютого 1909 р. на другому засіданні XVIII сесії рейхсрату, інша - депутатом А. Маликом та іншими на 14-ому засіданні XX сесії рейхсрату 9 грудня 1909 р.[15, с. 304] тощо. Але особливо великого розголосу набув виступ М.Василька у Рейхсраті 11 грудня 1909 р. Він заявив, що на початок XX ст. москвофільство в Галичині і на Буковині вже майже щезло. Існували тільки рештки «старорусинів» - «альтрутенів». Однак після революції в Росії та виборів 1907 р. в Австро-Угорщині москвофільство знову почало набирати сили в результаті підтримки його поляками в Галичині та надходження російських рублів. Виступаючий відзначив особливу роль депутата російської державної Думи В. Бобринського в інспіруванні москвофільського руху і закликав владу розпочати енергійну боротьбу проти цієї течії.

1911 р. було проведено останні вибори до Рейхсрату Ціслейтанії. На Буковині вони пройшли досить спокійно. З величезною перевагою перемогли представники українських національних сил. Депутатами парламенту стали крім Миколи Василька, Антін Лукашевич - директор крайової ради, Ілько Семака - надрадник крайового суду у Чернівцях, Микола Спинул - народний вчитель, Степан Смаль-Стоцький - професор Чернівецького університету. 16 липня 1911 р. всі українські посли з Галичини і Буковини зібралися на нараду, на якій заснували Український парламентський союз. Головою його став К. Левицький, а заступником М. Василько.

Загалом, українські депутати австрійського парламенту від Буковини на початку XX ст. були відомими і досвідченими політиками, які професійно працювали у вищому представницькому органі Ціслейтанії, справляли суттєвий вплив на розробку законодавчих актів, їх обговорення та прийняття. В їхньому полі зору крім загальноавстрійських, постійно перебували загальноукраїнські та буковинські проблеми. З розпадом Австро-Угорщини всі вони стали активними діячами визвольних змагань українського народу в 1917 - 1920 pp., розбудови УНР та ЗУНР.

РОЗДІЛ 2. Буковинський крайовий сейм як представницько-законодавчий орган коронного краю Герцогства Буковина

буковинський сейм австрійський імперія

Період від переходу території Буковини під юрисдикцію Австрійської імперії до утворення на теренах субрегіону автономного герцогства (остання чверть XVIII - перша половина ХІХ ст.) характеризувався початком та поступовим збільшенням масштабів нової хвилі імміграції до краю представників польської нації, - як чиновників і службовців, так і робітників (шахтарів з Велічки, Бохні тощо) з селянами (польських гуралів з Чадецького округу на польсько-словацькому прикордонні в Нижній Сілезії). Він пройшов для польської громади Буковини, що перебувала у стані формування, під знаком становлення ідеї створення її суспільних інституцій та усталення соціального і персонального складу. Цей процес суттєво уповільнювався непослідовною кадровою та економічною політикою віденського уряду на Буковині (більшість новоприбулих до краю поляків була державними службовцями чи посадовими особами), а також адміністративною залежністю Буковинського округу протягом 1786 (офіційно - з 1 лютого 1787 р. [9]) - 1849 рр. від Галицького дистрикту Королівства Галичини і Лодомерії. Остання обставина спричинилася до перенесення всього громадсько-політичного і культурно-освітянського життя Буковини до Львова. У таких умовах на провідних ролях в Королівстві перебували галицькі поляки, а їхнім буковинським співвітчизникам доводилося або переїжджати до Львова і займатися в Буковинському краї лише господарською діяльністю, або ж, залишаючись на Буковині, постійно виправдовуватися стосовно звинувачень у мовній та культурній експансії, які лунали щодо поляків з вуст українських (русинських), румунських, німецьких (австрійських) та єврейських громадських діячів.