Громадянство як правовий інститут

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Громадянство як правовий інститут

1.1 Основні етапи становлення і використання терміну громадянство

1.2 Міжнародно-правова думка, щодо поняття громадянство

Розділ 2. Громадянство Європейського союзу як особливий правовий феномен

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

В сучасний період особливого значення набуває проблема взаємовідносин між державою і особою. Сюди належать і питання громадянства, які цікавлять вчених із стародавніх часів. Ще Аристотель в одній з його найвідоміших праць "Політика" піднімав питання про те, хто є громадянином, і дійшов висновку, що держава - це сукупність громадян.

Одним із основним атрибутів держави завжди залишалося і залишатиметься громадянство. Громадянство зародилося досить давно. Перші спогади про громадянство ми можемо зустрічати, ще за часів античних держав. Протягом історії даний інституту пройшов декілька етапів свого становлення. Проте серед науковців не має єдиного підходу до розуміння поняття громадянство. В міжнародній правовій літератури виділяють три основних підходи до визначення громадянства які представляють такі науковці як Дж. Кохен, У. Кімличка і У. Норман ; Дж. Каренс.

Інститут європейського громадянства є унікальний для міжнародного та конституційного права інститут.

Актуальність даної теми полягає в тому, що європейське громадянство перебуває на стадії його становлення і ще деякі аспекти даного інституту не є сформованими, тим більш в рамках сьогоднішньої євроінтеграції України в ЄС дана тема набуває неабиякої актуальності, адже в тому випадку якщо Україна вступить до Європейського союзу тема європейського громадянства буде стосуватися і нас.

Об'єктом дослідження даної курсової роботи є інститут громадянства.

Предметом дослідження є теоретично-правова основа громадянства і безпосереднє нормативне регулювання найважливіших питань європейського громадянства.

Завданням даної курсової роботи є дослідити питання які пов'язані з :

- становленням і використанням терміну громадянства;

- міжнародна правова думка стосовно визначення поняття громадянства та його сутності;

- історія розвитку європейського громадянства;

- розгляд європейського громадянства як особливого правового феномену.

Курсова робота була написана з використанням таких методів як індукція, дедукція, синтез, аналіз, діалектичний і історичний методи.

Громадянство ЄС запроваджене Маастрихтським договором 1992 р. як засіб захисту прав та інтересів громадян держав-членів. Зміст інституту розкривається в Договорі про Європейське співтовариство. Громадянином Союзу є кожен, хто має громадянство будьякої державичлена відповідно до законодавства відповідної держави. Громадянство Союзу доповнює, але не замінює національне громадянство.

Розділ 1. Громадянство як правовий інститут

громадянство держава юридичний маастрихтський

1.1 Основні етапи становлення і використання терміну громадянство

Громадянство є одним з атрибутів держави, тому питання громадянства традиційно є особливо актуальним і вагомим. Історичний аналіз поняття громадянства приводить нас до розуміння, що у всі часи існувала відмінність між «своїми» і «чужими». Тому джерело громадянства слід шукати ще в племінній і родовій організації суспільства. Головною ознакою приналежності до роду і племені була кровна спорідненість. Водночас жоден рід або плем'я не виключали можливість прийняття в них нових осіб, як правило, в результаті укладення шлюбу або усиновлення. Але, безумовно, виникнення громадянства (підданства) слід пов'язувати з виникненням держави, оскільки неможливо уявити державу без народу.

Поняття «громадянин» передує поняттю «громадянство», оскільки термін «громадянство» є похідним від поняття «громадянин», яке, у свою чергу, пов'язане з поняттям «місто» (ст.-сл. «град», «місто»), - захищена, штучно укріплена місцевість.

Як державно-правове явище громадянство оформилося разом із виникненням перших рабовласницьких держав (Афіни, Спарта, Рим),. Політична дійсність античної Греції в пору її розквіту (так звана класична епоха, V - VІ ст. до н. е.) характеризувалася, перш за все, існуванням громадянської общини, у якій згуртовані в замкнуту привілейовану групу, громадяни протистояли основній масі неповноправного або навіть зовсім безправного експлуатованого населення - переселенцям з інших міст і рабам. Поліс - це факт суспільного життя Стародавньої Греції. Полісна демократія є прикладом цілком розвинених форм громадянськості і розглядається як одна з найважливіших чеснот вільного і вихованого елліна, що відрізняє його від варвара або раба.

В ході еволюції давньогрецького суспільства громадянськість виявляється як вища форма патріотизму. Шляхи отримання громадянства у різних полісах Стародавній Греції відрізнялися. Розглянемо, на приклад, такі поліси, як Афіни і Спарта. В Афінах громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати народилися в Афінах і має розглядатися як підданство всього населення монархові, який виражає суверенну волю. Найважливіший обов'язок підданого - вірність і лояльність стосовно монарха, готовність віддати за нього життя. За часів феодалізму у Європі з'являються великі міста. Адміністративний устрій приватних і великокняжих міст включав дві структурні ланки: адміністративно-судовий орган влади в особі намісників, урядовників, старост тощо, який керував містом від імені феодального власника чи держави, і орган станового самоврядування міщан.

Місто становило окрему юридичну одиницю держави, а міська громада підпорядковувалась окремим законам; мешканці міста користувалися відмінними від інших мешканців того чи іншого краю правами, а отже, утворювали окремий стан. Міста різними шляхами здобували політичну свободу: шляхом викупу за гроші у сеньйорів і короля; збройного завоювання; за допомогою дипломатичних переговорів. У Х ст. на півдні Франції почали з'являтися, за прикладом італійських міст, вільні міста з консульським управлінням. Для того, щоб одержати право громадянства, досить було бути прийнятим до однієї з міських корпорацій, гільдій, цехів тощо з дотриманням усіх відповідних формальностей. Піддані в монархічних державах мали вельми обмежені політичні права, а в колоніальних країнах не мали їх узагалі, не брали участь у формуванні і діяльності органів державної влади. З розвитком капіталізму інститут підданства зазнавав зміни або замінювався інститутом громадянства якого «не знали ні рабовласницькі держави, ні феодальні держави. Він виник в епоху перших буржуазних революцій і становлення перших буржуазних держав». В основу теорії громадянства спочатку були покладені ідеї про національну єдність і рівноправ'я громадян. Вони не були відомі ні античному громадянству, ні феодальному підданству. Таким чином, зародження і формування націй пов'язане з розвитком буржуазного суспільства.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з Великою французькою революцією XVІІІ ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» стала обґрунтуванням ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Рівність «вільних громадян» як учасників суспільного договору була протиставлена ієрархії, притаманній абсолютній монархії, тому громадянство стало заміною підданству, котре позначало васальні відносини, особисту залежність індивіда від влади (держави), персоніфікованої феодальним сувереном. Французька буржуазна революція в «Декларації прав людини і громадянина» урочисто проголосила: «Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах», «усі громадяни мають право брати участь у законодавчій діяльності, як особисто, так і через своїх представників. Закон повинен бути рівним для всіх». Політико-правова ідея громадянства історично тісно переплітається з ідеями рівності і народного суверенітету, оскільки з громадянством позв'язувалося знищення феодальних станів і привілеїв, право на участь у здійсненні державної влади. Отримуючи громадянство, людина перестає бути виключно об'єктом владарювання і стає суб'єктом влади.

Поняття «громадянин», «громадянство» міцно утвердились у революційній Франції, що обумовлено кількома причинами. По-перше, ідеї рівності, національної єдності та інші демократичні переконання активно розроблялися науковцями того часу. Роботи французьких учених Ж.-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, А. Есмена та інших становили основну теоретичну базу для інституту громадянства. Незважаючи на деякі відмінності в ученнях цих мислителів, їх теорії, що представляли природно-правову доктрину, справили величезний вплив на зміст цього інституту. По-друге, поява понять «громадянин», «громадянство» мало величезне морально-політичне значення. Високе напруження революційної боротьби, патріотичний настрій більшості населення Франції формували ідеал громадянськості. Крупна буржуазія, добиваючись повного панування, прагнула привести державу і суспільство не тільки до політичної, але і національної єдності. Одним з основних гасел французької буржуазної революції було гасло рівності і національної єдності всіх французів. Національність особи не мала значення, головне, щоб громадянин був «французом по духу». І, по-третє, буржуазія прагнула до обов'язкового законодавчого закріплення ідей про громадянство. Таке закріплення повинно було служити гарантією від повернення до феодального абсолютизму, утиску прав і достоїнств особи. Про появу громадянства як державно-правового інституту свідчить факт його детальної правової регламентації. У революційних декретах від 3 листопада і 22 грудня 1789 р були врегульовані питання набуття і втрати французького громадянства. Тобто саме в цей час з'являються певні законодавчо закріплені процедури з питань громадянства. Буржуазна революція, що усунула станові обмеження для буржуазії, здійснювалася під ідеологічною дією «юридичного світогляду», що змінив теологічний світогляд Середньовіччя. На зміну феодальному ладу прийшов капіталізм, в основі якого лежав принцип приватної власності на засоби виробництва. Оформлення відносин між індивідом і буржуазною державою за допомогою інституту громадянства, поза сумнівом, мало прогресивний характер, порівняно з аналогічними відносинами у феодальному суспільстві. Але демократизм нового державно-правового інституту полягав лише в його формі. Подвійність правового становища громадян, обмеженість формулювань свободи і рівності, формальність проголошених політичних прав - така була суть громадянства, що зароджувалося. Ознаками громадянина проголошувалися свобода і рівність, але насправді їх поширення на громадян мало істотні обмеження. Розуміння свободи полягало в свободі приватної власності й індивідуалізації положення особи в суспільстві. Рівність визначалася як формально-юридична рівність усіх перед законом. Суть же загального рівноправ'я полягала лише у володінні пасивним громадянством.

Еволюція інституту громадянства продовжувалася; до осіб, які бажали стати громадянином, у різних країнах у різний час ставилися різні вимоги. Це була наявність певних цензів: майнове становище особи, рівень її освіти, тривалість мешкання індивіда в країні, національність, расові ознаки. В основному перераховані цензи поширювалися на тих, хто виявив бажання отримати громадянство тієї або іншої держави. Так, наприклад, до 1870 р. право американського громадянства мали тільки «вільні білі», а іммігранти багатьох національностей були позбавлені цього права аж до середини XX століття. Відверто націоналістичний, расовий принцип знайшов своє відображення в законі про громадянство Німеччини від 15 вересня 1935 р. Фашистський режим, виходячи з ідеї «кровної спільності» всіх німців, оголосив про визнання кожного німця, незалежно від його місця проживання, громадянином Німеччини. Сучасний інститут громадянства не обмежує, а навпаки - захищає права людей на громадянство. Так, на захист прав людини на громадянство і запобігання випадків відсутності громадянства було прийнято і ратифіковано ряд законодавчих актів, серед яких: Європейська конвенція про громадянство; Конвенція, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство; Факультативний протокол про набуття громадянства.

Таким чином, можна виділити три основні етапи становлення інституту громадянства: перший - розвиток громадянства за часів античності; другий - підданство і громадянство середньовіччя; третій - розвиток інституту громадянства після буржуазних революцій. Так, з плином часу, завдяки певним історичним подіям люди отримали політичні права і право називатися громадянином своєї країни. Становлення державно-правового інституту громадянства, принципи його правового регулювання перебувають під прямим впливом процесів, що відбуваються в конкретній державі, оскільки інститут громадянства не може не вбирати в себе особливості і суперечності відповідного етапу розвитку суспільства і держави. Отже, можна зазначити, що розвиток інституту громадянства не є закінченим, він триває постійно

1.2 Міжнародно-правова думка, що до поняття громадянство

Якщо аналізувати вищесказане то ми можемо сказати, що інститут громадянств має свою давню історію, але незважаючи на це на сьогодні немає єдиного підходу до розуміння його сутності.

Починаючи з 1980-х років «громадянство» стало ключовим поняттям у політичному, соціологічному та освітянському дискурсі Європи. Дана тенденція пов'язується, насамперед, із офіційним визнанням злочинів проти людства часів Другої світової війни, багаторазовою зміною політичної карти світу, а також пошуками механізмів захисту прав громадян своїх держав. Водночас, термін «громадянство» хоча й не змінив свого звучання, за змістом сьогодні суттєво відрізняється від своїх історичних попередників. Проблемою визначення концепту «громадянство» на сучасному етапі розвитку суспільства займаються такі західні дослідники, як К. Хаас, Дж. Кохен, Дж. Каренс, У. Кімличка, У. Норман, Д. Арчібугі, Д. Хелд, Дж. Бенкс, Дж. Уелш, Е. Лінклейтер та інші автори.

У своєму найзагальнішому значенні термін «громадянство» більшістю дослідників визначається як легальний та політичний статус, що дозволяє громадянину користуватися правами та реалізувати обов'язки по відношенню до політичної спільноти, членом якої він є. В той же час у сучасній політичній науці виділяються три основні підходи до визначення даного поняття, які репрезентують такі дослідники, як Дж. Кохен, У. Кімличка і У. Норман ; Дж. Каренс.

Перший з перерахованих авторів визначає громадянство як легальний статус, що ввібрав у себе громадянські, політичні та соціальні права індивідів. Громадянин, таким чином, є легальним суб'єктом, що вільний діяти відповідно до законів та має право звинувачувати закони у недостатньому рівні забезпечення захисту своїх прав.

Представники другого напрямку (У. Кімличка і У. Норман) вважають громадян виключно політичними агентами, які є активними членами політичних інститутів суспільства.

Останній автор - представник третього напрямку визначає громадянство як членство у політичній спільноті, що є показником та проявом ідентичності людей. Останній підхід нерідко визначають як психологічний напрямок громадянства, що обов'язково демонструє рівень колективної ідентичності політичної спільноти.

Відношення між цими трьома напрямками є комплексним та взаємодоповнюючим. Адже можливість безперешкодної реалізації прав, якими громадянин користується, частково визначає рівень відповідності політичних дій влади потребам суспільства. У свою чергу, висока громадянська ідентичність здатна мотивувати громадян до активної участі у суспільно-політичному житті своєї спільноти. Однак, як зазначає дослідник К. Хаас, «нерідко участь громадян у життєдіяльності спільноти визначають саме через їх політичну участь і поведінку, в той час як, насправді, громадянська участь виявляється у цілому ряді практик соціального, легітимного, політичного, культурного характерів». Нині громадянство, на думку дослідника, позначається саме «активним членством» у суспільно-політичному житті соціуму. Таким чином, сьогоденний підхід до трактування «громадянства» спирається на концепт «активного громадянства», який було впроваджено протягом 1990-х років у навчальних закладах Великобританії, Австрії та Канаді як факультативний напрямок політичної освіти.

Історично західне (європейське) розуміння концепту «громадянства» може бути звернуте до політичної культури давньогрецьких полісів. Громадянами тоді вважалися вільні індивіди, тобто чоловіки, які залучалися до публічного життя у місті-державі. Тогочасна людина була «істотою політичною». Пізніше соціально-політична гегемонія Християнства у часи Середньовіччя поклала кінець колишньому трактуванню поняття «громадянство». «Людина політична», таким чином, була замінена на «людину віруючу». Публічна політична життєдіяльність поза релігійного укладу відкидалася Християнською Церквою. Усі питання суспільно-політичного врядування та управління визначалися лише відповідністю чи невідповідністю існуючого волі Бога. Республіканська специфіка трактування «громадянства» отримала свій розвиток у період Відродження в італійських містах-державах. Проте, лише Французька революція 1789 року запровадила тлумачення та практику реалізації громадянства в націях-державах у тому вигляді, що існує і донині. У наші часи, починаючи з кінця минулого століття, розпочинається абсолютно новий етап у розумінні концепту «громадянство». З 1980-х років Європа зіштовхнулася з неочікуваними викликами. Розпад Радянського Союзу виявився в дезінтеграції існуючого біполярного світу. Водночас політичний розвиток тогочасної Європи був досить інтенсивним та тяжів до подальшої інтеграції. Процес формування «єдиної Європи» вже було розпочато. Деякі з європейських країн були вже безпосередніми учасниками або перебували на шляху до європейської інтеграції. Поміж тим, більш чи менш жорстокі національно-визвольні рухи серед країн колишнього радянського табору: Югославія, Угорщина, Чехія, а також серед Західних націй-держав: Шотландії та Іспанії демонстрували, що національна та етнічна політика самовизначення набували все нової актуальності та важливості. Парадоксальним чином тоді сполучалися між собою потреби національно-культурного визнання та інтеграційні процеси у Європі. Постійні та чисельні міграції лише підсилювали ці тенденції. Все це призвело до утворення стійких анклавів національних культур та меншин у межах сучасного ЄС. У результаті Європа стала мультикультурним політичним простором, з яким не зіштовхувалась досі європейська традиція громадянства. Протягом переважної частини минулого століття, концепції громадянства, незважаючи на певні розбіжності, мали одну спільну характеристику: ідею того, що необхідною умовою для існування та реалізації концепту «громадянства» є наявність суверенної територіальної держави. Іншими словами, громадянство, включаючи як легальний його аспект, так і аспект політичної участі, концентрувалося та реалізовувалося в обмеженій територіальними кордонами політичній спільноті суверенній нації-державі з єдиною ідентичністю.

Процеси глобалізації вплинули та корінним чином змінили дану ситуацію: розвиток транснаціонального економічного співробітництва, конкуренція, комунікації, так само як і високий рівень міграції, культурні та соціальні зв'язки показали, якими вразливими та крихкими виявилися державно-національні кордони.

Сьогодні, як пише дослідниця Дж. Уелш, дослідження концепту «громадянства» перетинає національний контекст та оцінює можливості для розгляду даного поняття у регіональній та глобальній площині. На думку авторки, нині існує дві основні причини для необхідності розгляду «громадянства» саме у наднаціональному (постнаціональному) контексті. По-перше, прискорення процесів глобалізації, наслідки якої трансформують монополію суверенних держав на владу. Так, досліджуючи глобалізацію, Д. Хелд визначав її як процес, що передбачає взаємозв'язки та взаємозалежність комунікацій, держав, міжнародних інституцій, НДО, транснаціональних компаній, створюючи новий комплексний світовий порядок. Вона має як уніфікуючі, так і фрагментуючі ефекти. Проте, вони разом є досить важливими для накреслення нових кордонів та визначення сутності концепту «громадянства». Другим фактором є створення міжнародних гарантій для захисту прав людини - так звана «Правова революція». Ідея «прав людини», до речі, від самого початку позначала універсалізм у контексті глобалізованого розвитку суспільства. Таким чином, сьогодні європейська цивілізація зіштовхнулася з історично унікальною політичною ситуацією мультикультурноcті та руйнацією формальної гомогенності націй-держав, що вимагає пошуку нових оптимальних підходів до визначення поняття «громадянство» в Європі, виходячи з реалій існування нового європейського суспільства. Розпочавши свою інтеграцію економічно, поступово ЄС став чимось більшим, ніж просто фінансово-економічним союзом 28 європейських держав. Ця потужна наддержавна структура володіє нині всіма необхідними атрибутами суверенної держави минулого, проте, ними не обмежується. Поверх кордонів національних держав-учасниць, Союз проклав свої власні кордони, визначивши таким чином межі свого політичного утворення - Шенгенську зону. ЄС має власну столицю; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; конституцію; символіку: прапор, герб, гімн; спільну мову для спілкування - англійську, тощо. Більш того, дане утворення активно розробляє та провадить у життя свою економічну, правову, освітню, міжнаціональну та ін. політику. Пропагуючи девіз «Єдність у розмаїтті», керівництво ЄС прагне об'єднати дане полікультурне та мультинаціональне утворення єдиною європейською ідентичністю та світоглядом. Такі установки закладаються, насамперед, як пріоритетні цілі освітньої діяльності Союзу. Крім того, Маастрихтською угодою 1991 року було запропоновано статус європейського громадянина та сформульовано для нього мережу економічних та політичних прав. Це включало в себе право на вільне пересування та оселення у межах Європейського Союзу, право всім громадянам ЄС брати участь у виборах до Європарламенту тощо. Офіційне впровадження єдиного громадянства у межах ЄС є значним кроком у напрямку переходу від національного до глобального (світового) громадянства. Як зауважує з цього приводу Дж. Кохен: «Саме запровадження легального статусу громадянства ЄС робить досягнення глобального громадянства потенційно можливим». Водночас проблема визначення концепту «європейського громадянства» і нині залишається відкритою. Вирішення питання про тлумачення та практику громадянства у межах національно- державного, наднаціонального чи міждержавного рівнів ЄС постає одним із ключових завдань європейської політики. Розмежування специфіки реалізації концепту «громадянства» на цих трьох рівнях є найактуальнішим, на думку К. Хаас викликом сучасної європейської демократії.

Щодо вирішення даної проблеми, сучасними європейськими дослідниками було розроблено три, що в подальшому розвинулися у чотири основні концептуальні підходи. Дані напрямки теоретизування спрямовані на визначення концепту європейського «громадянства» шляхом аналізу тенденцій та перспектив розвитку Європейського Союзу.

Так, першим підходом до розуміння ЄС є прийняття того факту, що дане утворення було збудовано у відповідності та на основі національно державної моделі політичного врядування. Адже саме держави свого часу забезпечили суспільство основними демократичними інституціями та структурами. Автономія та суверенітет націй держав у межах Союзу, на думку представників визначеного підходу, мають бути збережені. Це завдання має бути першочерговим у політичному розвитку ЄС. Даний напрямок розробок називають конфедеративною моделлю ЄС.

Другий підхід, що іменується федералізмом, заснований на тому, що дефіцит легітимності ЄС має бути подоланий шляхом створення нових репрезентативних інститутів на загальносоюзному рівні. Центральні елементи європейської демократії мають бути зосереджені в законодавстві та урядових структурах ЄС. Усі здобутки та повноваження суверенітету націй-держав, натомість, мають перейти до органів Cоюзу. Більш того, для даного європейського федерального утворення мусить бути створена пан-європейська конституція. Цікаво зазначити, що категорія «громадянство» є досить сильно вплетеною у специфіку функціонування ЄС, що зазнає постійних трансформацій та реформ. Після Маастрихтської угоди, що набула чинності 1993 року концепт «громадянство» зазнав переформатування: як зазначалося вище, він позначився рухом від національної до постаючи наднаціональної форми громадянства. З точки зору федералістського підходу, європейське гро- мадянство, дійсно, стає громадянством наднаціональним: воно відкидає критерій національності та замінює його критерієм резиденції. Варто зауважити, що європейське громадянство, на думку К. Хаас, не є однозначним феноменом. У тексті згаданої угоди зазначено: «Кожен з громадян держав - учасниць ЄС є одночасно громадянином Союзу». Отже, ЄС не пориває зв'язки громадян з їх націями-державами, але оновлює (відроджує) їх на новому рівні. Умовою для набуття європейського громадянства є приналежність до однієї з націй-держав - членів Союзу. Таким чином, європейське громадянство носить переважно доповнюючий, а не замінюючий характер. У цьому контексті, конфлікт між конфедералістським та федералістським підходами закладений, насамперед, у різному тлумаченні їх представниками поняття «європейського громадянства». Насправді ж, європейське громадянство являє собою дворівневу модель, де наднаціональні права визначаються національною приналежністю. За третім підходом ЄС можна визначити як «Європу регіонів». У цій моделі міждержавні та регіональні спільноти, а також центральні інституції делегування повноважень регіонам, вважають її апологети, можна буде уникнути державно-централістського ефекту перших двох підходів. Представники цього напрямку досліджень вважають, що посилення могутності ЄС може йти паралельно з децентралізаційним ефектом регіоналізації політичного простору Європи. В цій моделі посилення локальних чи міждержавних етнокультурних ідентичностей та наростаюча євроінтеграція вважаються доповнюючими процесами на противагу послабленню політичної могутності та культурної гегемонії централізованої нації-держави.

До цих трьох моделей може бути додана четверта модель, - так звана космополітична модель. Наслідки глобалізації продемонстрували руйнацію спроб визначати громадянство через територіальні кордони державних утворень. В космополітичному підході немає привілейованих територіальних одиниць, куди можуть делегуватися автономія та суверенітет. У цій моделі пост Вестфальський порядок сьогодення формує основу для політичного укладу Європи. «Космополітичний проект», що розробляється сучасними західними дослідниками: Д. Арчібугі, Д. Хелдом , Е. Макгрю, У. Беком та іншими включає своє власне бачення демократії та громадянства. В даному контексті, поняття «громадянства» грає ключову роль, оскільки не лише передбачає «користування громадянськими, політичними, соціальними та культурними правами, а й висуває вимоги з подолання бар'єрів для рівного членства у політичній спільноті», пише Д. Хелд. Громадянству в даному концепті пропонується роль посередництва між різноманітними культурами, стилями життя, традиціями задля формування дійсно рівного та демократичного суспільства, заснованого на взаєморозумінні, прийнятті та готовності до діалогу. Дана альтернативна концепція «європейського громадянства» видається нам найбільш адекватною, оскільки саме вона спрямована на збереження та подальший розвиток демократичних цінностей європейського суспільства не тільки всередині окремих держав чи регіонів, але й на загальносоюзному, а в подальшому і на глобальному рівнях функціонування світової політичної системи. У прикладному плані ціллю концепції «космополітичної демократії» є збереження та оптимізація демократичних інститутів в епоху розгортання процесів глобалізації та її наслідків. Крім того, саме космополітична демократія, яку докладно описує у своїй роботі Д. Арчібугі, досить ефективно розгортається та функціонує на локальному, державному, міждержавному, регіональному та глобальному рівнях. А космополітизація європейського громадянства, у свою чергу, є найбільш вірогідним варіантом розвитку подій. Однак, попри все, питанням про те, яка з цих моделей стане домінуючою рисою подальшого європейського розвитку досі залишається невирішеним. На сьогодні можна тільки констатувати, що Європейський простір є відкритим полем для політичних дискусій. У підсумку доцільним видається наголосити на таких положеннях: Громадянство є ключовим поняттям сучасного політичного дискурсу об'єднаної Європи, адже воно визначає те спільне, що є у її членів, і те, що відрізняє їх від усіх інших. Раніше громадянство існувало суто у межах національно-державних кордонів, оскільки альтернативного політичного устрою не існувало. Розрив із пануючим уявленням про національне громадянство це є один з вимірів реструктуризації сучасного суспільства. Досить важливою темою постає сьогодні конструювання універсального (космополітичного) громадянства, що надаватиме міжнародні гарантії дотримання індивідуальних та колективних прав. Європейське громадянство вже не є сухим теоретичним концептом. Воно передбачає комплексну практику нетрадиційного (наднаціонального) співіснування в умовах полі культурності. Це є принципово новий спосіб мислення та поведінки.

Розділ 2. Громадянство Європейського союзу як особливий правовий феномен

Як ми вже розглянули інститут громадянства історично склався на рівні національних держав і традиційно розглядається юридичною наукою і практикою як усталений політико-правовий зв'язок фізичної особи з певною державою, що виражається в сукупності взаємних прав, обов'язків і відповідальності особи та держави. У цілому питання громадянства регламентуються конституційним законодавством держав. Однак окремі складники даного правового інституту (наприклад, по рядок набуття і втрати громадянства, правовий статус апатридів і біпатридів) вимагає не лише національного, а й міжнародно-правового регулювання. Особливої актуальності й практичної значущості він набув через те, що цей термін нерозривно пов'язано з поняттям «держава». Закріплення на рівні установчих договорів громадянства ЄС у черговий раз поставило перед науковцями й політиками питання про уточнення правової природи Євросоюзу й кінцеву мету його створення. Більшість науковців, обговорюючи ці питання, визнає той факт, що Євросоюз уже давно вийшов за межі міжнародної організації в її традиційному розумінні. Сьогодні він є наднаціональною (квазідержавною) організацією, яка реалізує численні суверен ні права, властиві державі, але не перетворюється, власне, на державу.

Ідея запровадження громадянства об'єднаної Європи не така вже й нова, як може здатися з першого погляду. Формування відповідної концепції розпочинається з 70х років ХХ ст., коли робляться перші кроки на шляху від економічного до політичного союзу, й налічує 5 основних етапів: (а) Паризький самміт (1974 р.), (б) самміт Європейської Ради у Фонтенбло (1984 р.), (в) підписання Маастрихтського договору про Європейський Союз (1992 р.), (г) підписання Амстердамського договору (1997 р.) й (д) підписання Договору про Конституцію для Європи (2004 р.). Запровадження європейського громадянства, як і трансформація самого ЄС (від союзу держав-членів до союзу народів Європи), зрештою, мало компенсувати певний дефіцит демократії в Євросоюзі, посилити захист прав та свобод людини і громадянина, підвищити популярність європейської інтеграції серед населення держав-членів ЄС. Уперше нормативне оформлення інституту союзного громадянства відбулось у Маастрихтському договорі (статті 8 8е). Відповідні зміни до нього були згодом внесені Амстердамським договором (статті 1721. Положення про громадянство ЄС також отримали належне відбиття в Договорі, що запроваджує Конституцію для Європи (ст. І10), та Договорі про функціонування Європейського Союзу, в ст. 20 якого констатується, що громадянином Союзу є кожен, хто має громадянство однієї з держав-членів, що громадянство Союзу доповнює собою національне громадянство й не підмінює його. На сучасному етапі розвитку інтеграції інститут громадянства ЄС (як і Європейський Союз у цілому) все ще перебуває на етапі свого становлення, а тому навколо його змісту точаться жваві дискусії. Це, однак, не перешкоджає формулюванню певних висновків щодо визначення його змісту й при значення.

Передусім зазначимо, що конструкції «громадянство ЄС» і «громадянство держави» не тотожні за змістом. Під громадянством держави прийнято розуміти правовий зв'язок між особою й державою без з'ясування етнічного походження особи, на що прямо вказано в Європейській конвенції про громадянство. Європейський Союз - це не суверенне у творення, а тому зв'язок між ним та особами, які визнаються його громадянами, не може бути ідентичним за змістом зв'язку між державою та її громадянами. Національні уряди, яким належить виключне право визначати зміст установчих договорів, що відіграють роль Конституції ЄС, з особливою ретельністю підійшли до формулювання поняття «громадянство ЄС», аби уникнути двозначності під час його тлумачення. Так, якщо у ст. 8 Маастрихтського договору було вказано на запровадження громадянства ЄС і зазначалося, що кожен громадянин держави-члена є громадянином і Союзу, то в Амстердамському договорі конкретизується правова природа громадянства Євросоюзу шляхом внесення уточнення про те, що воно має доповнювати, а не замінювати собою національне громадянство, тобто таке громадянство є субсидіарним. Внесення змін виникло у зв'язку з необхідністю подальшого поглиблення політичної інтеграції в об'єднаній Європі й уточнення, який рівень влади в Союзі є суверенним, визначаючим політику як всередині держави, так і в наднаціональному об'єднанні в цілому. Указівка на субсидіарність загальноєвропейського громадянства була відтворена згодом у Конституції для Європи і включена в текст Ліссабонських угод. Не менш важливого значення для уточнення характеру і змісту загальноєвропейського громадянства, розкриття спів відношення між ним і національним громадянством має спосіб його набуття і припинення. Оскільки кожна держава самостійно визначає у своєму законодавстві, хто є її громадянами, це підтверджує її суверенність. Реалізація цього суверенного права здійснюється шляхом прийняття парламентом спеціального законодавчого акта. На відміну від національних урядів, над національні інститути ЄС позбавлені такого права, тому що питання розроблення і прийняття установчих договорів, що регламентують порядок набуття і припинення громадянства Союзу, фактично перебувають під контролем національних урядів. Крім того, підкреслимо, що на сьогодні й держави-члени ЄС повністю зберігають за собою право визначати, хто є їх громадянами. На цьому, не зважаючи на те, що відповідне положення закріплено у ст. 3 Європейської конвенції про громадянство, було спеціально наголошено в Декларації про громадянство держави-члена, що додавалася до Договору про Європейський Союз. Виходячи з указаних застережень слід визнати: хоча Суд Європейських співтовариств і вимагає, щоб реалізація даної компетенції національними урядами здійснювалася при дотриманні комунітарного права Євросоюзу, на сучасному етапі функціонування ЄС про цедура набуття і втрати громадянства Союзу буде реалізовуватися в державах-членах не однаково, бо воно визначається національним законодавством. У цілому ж підкреслимо, що нормативно-правові акти Євросоюзу, що регулюють питання, пов'язані з громадянством ЄС, містять приписи, які сприятимуть поступовій уніфікації відповідного законодавства держав-членів ЄС. Громадяни держав-членів ЄС автоматично набувають громадянство Євросоюзу. Їм не потрібно спеціально звертатися до його органів з метою отримання громадянства ЄС. Більше того, національні й зарубіжні паспорти громадян держав-членів ЄС уніфіковані за формою та змістом і мають відмітку про входження держави до Європейського Союзу.

Установчі договори не містить положень, які стосувалися б втрати громадянства ЄС. Оскільки ж питання набуття і втрати громадянства перебувають у компетенції національних урядів, існують підстави вважати, що втрата громадянства відповідної держави-члена ЄС матиме наслідком автоматичну втрату й громадянства Євросоюзу. Принаймні, важко уявити ситуацію, коли Європейський Союз може не визнати факт позбавлення державою членом громадянства певної особи і продовжувати розглядати її як громадянина ЄС. Зміст громадянства ЄС складають взаємні права та обов'язки людини й держави. З юридичної точки зору дія такої конструкції можлива і щодо громадянства Союзу, тому що право ЄС наділяє фізичних осіб правосуб'єктністю. Громадянство останнього можна умовно охарактеризувати як нерозвинену модель національного громадянства, бо воно передбачає переважно гарантування прав, що окреслюють правові відносини між громадянами ЄС та інститутами Союзу (приміром, вибори до Європейського парламенту, подання петицій) або полегшують перехід з під юрисдикції однієї держави члена до юрисдикції іншої (вільне пересування територією Союзу). Європейський Союз тривалий час уникав закріплення стандартного переліку основ них прав та свобод людини і громадянина на рівні установчих договорів. Неприйнятність подальшого існування такої ситуації остаточно була усвідомлена лише на початку ХХІ ст., коли під час роботи Лаакенського самміту було поставлено низку актуальних для по дальшого вдосконалення діяльності ЄС питань, зокрема, яке місце серед інших правових норм Євросоюзу має займати розроблена у Ніцці Хартія про основні права. Уперше вказану традицію було порушено під час розроблення і прийняття Конституції для Європи, до змісту якої було інкорпоровано Хартію Союзу про основні права, що, на думку деяких науковців, наблизило її за формою і змістом до західноєвропейських конституцій. Однак саме через це під час опрацювання Ліссабонських договорів супротивники федералізації Євросоюзу наполягли на вилучені Хартії з основного змісту установчих договорів. Разом із тим держави-члени ЄС вирішили не обмежуватися підходом, використаним у Маастрихтському договорі (ст. 6), де лише констатувалося, що Євросоюз поважає основні права особистості, які гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини та основновоположних свобод (далі - ЄКПЛ) і які випливають із загальних конституційних традицій держав-членів як загальні п принципи права Союзу. Окрім даного положення також було вказано на наступне. По-перше, Євросоюз визнає права, свободи і принципи, викладені в Хартії ЄС про основні права, яка має таку ж юридичну силу, що й договори (за останньою Хартія прирівнюється до установчих договорів, але, на відміну від Конституції для Європи, вона не виступає складником Ліссабонських договорів, залишаються самостійним джерелом права). По-друге, Сою з приєднується до ЄКПЛ, у зв'язку з чим його громадяни отримують можливість подавати скарги до Європейського Суду з прав людини на дії чи бездіяльність не лише національних урядів, але й наднаціональних інститутів і органів ЄС. По-третє, основні права, гарантовані ЄКПЛ, входять до змісту права Союзу як загальні принципи. Необхідно визнати, що використаний при розробленні Ліссабонських договорів підхід щодо нормативного оформлення прав та свобод людини і громадянина дав змогу вирішити одну з найскладніших для Євросоюзу проблем у сфері правової регламентації на рівні комунітарного права. Аналізуючи підходи Європейського Союзу до розв'язання проблеми забезпечення й гарантування прав та свобод людини і громадянина, В. В. Маклаков зазначає що спочатку в Європейських співтовариствах, а згодом і в ЄС утворилися 2 рівні регулювання прав людей, що мешкають на території цього наднаціонального об'єднання: (1) національний рівень, який за загальним правилом регламентується конституційним та іншими галузями права держав-членів Союзу; (2) права і свободи, що надаються самим ЄС і відповідно регулюються ним. Відповідно, громадяни держави-члена ЄС, що перебувають на території іншої держави-члена ЄС, розглядаються як іноземці, але при цьому набувають більш привілейованого правового статусу, аніж інші іноземці з країн, які не є членами Союзу. Фактично після запровадження громадянства Європейського Союзу д ля громадян усіх держав-членів ЄС було встановлено єдиний правовий статус у межах території цього об'єднання.

Особливою рисою громадянства Союзу слід назвати його динамічність. У Ліссабонських договорах закріплено всього чотири блоки прав, що характеризують його специфіку: а) право вільно пересуватись і мешкати на території держав-членів. Серед багатьох нововведень, запроваджених Конституцією для Європи, що були відтворені й у Ліссабонських договорах, особливу увагу потрібно звернути на положення, в якому зазначається, що Євросоюз забезпечує відсутність контролю за особами в межах внутрішніх кордонів, і провадить спільну політик у стосовно надання притулку й щодо імміграції й контролю за зовнішніми кордонами, засновану на солідарності між державами - членами ЄС; б) право обирати й бути обраним на виборах до Європейського парламенту, а також на муніципальних виборах у державах-членах ЄС, де мешкають громадяни Союзу, на тих же умовах, що і громадяни будь-якої держави-члена ЄС; в) право користуватися за хистом з боку дипломатичних і консульських установ будь-якої держави-члена ЄС на території країн, що не входять до його складу, де не представлена держава-член Євросоюзу, громадянином якої вони є, на тих самих умовах, що й громадяни цієї держави; г) право направляти петиції до Європейського парламенту, подавати скарги Європейському омбудсману і звертатися до інститутів і консультативних органів Союзу будь якою мовою Договору й отримувати відповіді тією ж самою мовою. Підкреслимо, що даний перелік не є вичерпним, бо, як уже зазначалося, ЄС не тільки приєднався до ЄКПЛ (відмітимо, що ще до цього Союз після підписання Маастрихтського договору на підставі ст. F мав дотримуватися прав та основ них свобод, гарантованих ЄКПЛ і які випливають зі спільних конституційних традицій держав - член і в Євросоюзу, а й зрівняв за юридичною силою установчі договори з Хартією ЄС про основні права. В.І. Сало характеризує Хартію як документ, унікальний не лише для ЄС, а й для світової практики захисту прав людини. І ми з ним погоджуємось. Його висновок обґрунтовується тим, що Хартія (а) вперше поєднала в собі усі категорії прав людини; (б) стосується сфери дії як міжнародного, так і конституційного права; (в) містить нову схему прав і свобод; (г) не відтворює практики поділу прав на основні (громадянські й політичні) й другорядні (соціально-економічні й культурні), а пропонує розглядати правовий статус людини і громадянина ЄС в єдності й не дискримінаційності прав і свобод. В основу класифікації розробники документа поклали не вид або сферу застосування прав та свобод, а принципи цінності (повага людської гідності, забезпечення свобод, рівність, солідарність і право суддя), що спираються на спільну духовну, моральну й історичну спадщину народів Європи. У Преамбулі Хартії особливий наголос робиться на неподільності й універсальності прав, оскільки вони становлять підвалини людської гідності, свободи, рівності й солідарності. Як наслідок, робить висновок В.І. Сало, викладені в Хартії спеціальні права хоча і зберігають переважно програмний характер, однак не вважаються другорядними. Про динамічний характер прав і свобод, що розкривають правовий статус громадян ЄС, свідчить практика звітування Європейської комісії перед Європейським парламентом, Радою й Економічним і соціальним комітетом про застосування статей 20-25 Договору про функціонування Євросоюзу. Такі звіти готуються кожні 3 роки й повинні враховувати темпи розвитку інтеграційного процесу в Союзі. У свою чергу, Рада за згодою Європейського парламенту відповідно до спеціальної процедури може одно голосно постановити рішення, згідно з яким буде розширено вищенаведений перелік прав.

Свідченням можливості цього треба вважати доповнення цього переліку правами, що розкривають зміст союзного громадянства, а також новим колективним правом громадян ЄС - громадянською ініціативою, під якою розуміють адресовану Європейській комісії пропозицію одного мільйона громадян Євросоюзу стосовно розробки законопроекту з метою прийняття на рівні Союзу нового нормативного акта (ст. 11 ДЄС, ст. 24 Договору про функціонування Європейського Союзу). Норму, що закріплює дане право, вперше було включено до установчих договорів ЄС у процес розробки Конституції для Європи (ст. І-47). Гарантування Європейським Союзом реалізації вищенаведеного переліку прав стало можливим завдяки визнанню ключовою засадою правового статусу громадян ЄС принципу недискримінації за ознакою національного громадянства. Указаний принцип, закріплений у Римських угодах і розвинений Амстердамським договором, покладає на національні уряди обов'язок надавати громадянам інших держав-членів ЄС у сферах, що регулюються правом Союзу, той самий обсяг прав та обов'язків, що надають ся власним громадянам.

До винятків з дії принципу належить право держав-членів ЄС не до пускати іноземців (зокрема, і громадян інших держав-членів ЄС) до посад, безпосередньо пов'язаних зі здійсненням реальних державновладних повноважень, що треба розціню вати як засіб збереження суверенітету держав-членів ЄС. Підкреслимо, що набуття загальноєвропейського громадянства не перешкоджає особі реалізовувати в повному обсязі всі права й обов'язки, надані їй як громадянинові конкретної держави-члена ЄС, і разом з тим гарантує їй отримання комплексу нових прав і свобод. Інститут громадянства традиційно передбачає наявність в особи не лише прав, а й обов'язків. Варто визнати, що поняття «громадянство Євро союзу» передбачає й наявність обов'язків у громадян останнього. Однак їх переліку установчі договори не містять. На думку Ю. Лепешкова. одним з імовірних пояснень цієї ситуації є бажання розробників установчих договорів забезпечити певну стабільність правовому статусу громадянина ЄС. Однак може бути й інше пояснення: національне громадянство до кола основних обов'язків громадянина традиційно відносить військовий обов'язок та обов'язок платити податки.

Вочевидь, намір закріплення аналогічних обов'язків за громадянами Союзу неодмінно викликало б протидію з боку держав-членів Євросоюзу, оскільки це фактично передбачало б передачу останньому реалізації низки принципових для збереження суверенного статусу державної влади прав, а отже, зайвий раз зачіпало б болісну для держав-членів ЄС проблему державного суверенітету. У зв'язку з тим, що громадянство Союзу має додатковий характер, відповідно до принципу субсидіарності його громадяни на території різних держав-членів ЄС матимуть різний обсяг прав.

Ця проблема може бути вирішена або шляхом уніфікації національного законодавства держав-членів Європейського Союзу у сфері прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, що, звичайно, важко уявити з огляду на різне ставлення національних урядів до проблеми правового регулювання різних категорій прав людини та громадянина, або шляхом делегуванням від повідних повноважень інститутам ЄС, що на сучасному етапі є ще більше малоймовірним. Підсумовуючи вищенаведене, зробимо висновок, що, запровадивши громадянство об'єднаної Європи, Євросоюз і держави-члени ЄС зробили до волі сміливий крок на шляху до політичної інтеграції.

Громадянство Союзу нормативно оформлює безпосередній правовий зв'язок між останнім і громадянами держав-членів ЄС, створюючи умови для втілення в життя ідеї розбудови Європейського Союзу не лише як високо інтегрованої організації держав-членів, а й як союзу на родів.

Можна припуститися думки, що втілення в життя ідеї громадянства ЄС об'єктивно сприятиме поступовій ерозії правових відносин між громадянином і національними інститутами влади, оскільки реалізація низки таких важливих прав і свобод, як, наприклад, свобода пересування, право вибору місця проживання, соціальні права тощо, сьогодні переноситься повністю або частково на рівень Європейського союзу.

Висновок

Отже, можна говорити, що ознаки громадянствами можемо побачити ще досить давно, а саме в період античних держав, де вже вирізняли своїх і чужих. В Римській імперії виділяли римське населення і чужаків яких називали пілігримами.

Але тільки з прийняттям перших конституцій можна вести мову про громадянство в його сучасному розумінні. Його виникнення безпосередньо пов'язано з першими буржуазними революціями, втіленням ідеї рівності членів державної спільноти (у подальшому - рівності членів нації в її державно-правовому значенні), яка в свою чергу формується під безпосереднім впливом ідеї природних прав людини. Законодавче закріплення ідеї народного суверенітету призводить до того, що виникає необхідність чіткого визначення кола осіб - громадян, які мають право на його здійснення. На появу перших законодавчих актів, що регулювали питання набуття і припинення громадянства, значною мірою вплинуло також посилення міграції населення, яке було викликано розвитком капіталістичних відносин, побудовою шляхів сполучення.

Громадянство є унікальним функціональним феноменом державно-організованого суспільства. Це надзвичайно важливий інститут як для держави, так і для кожної людини окремо. Громадянство об'єднує людину і державу і утворює в кінцевому підсумку останню. Його можна сміливо віднести до обов'язкових ознак сучасної держави, оскільки будучи правовим зв'язком між людиною і державою, воно в сукупності цих зв'язків визначає народ держави і робить можливим існування держави.

Громадянство пов'язано з одним із головних питань кожної держави - питанням про владу, оскільки через інститут громадянства визначаються особи, які є носіями влади в державі. У зв'язку з цим завжди існує потенційна можливість зловживання цим інститутом в політичних цілях.

Проте унікальним правовим інститутом виступає європейське громадянство. Яке навіть за своїм визначенням відрізняється від інших.

Інститут європейського громадянства є досить молодим по своїй суті, адже виникнення його пов'язують з підписанням Маастрихтського договору про Європейський Союз 1992 року. В подальшому даний інститут пройшов еволюцію в ряді інших договорів і на даний момент закріплений в Лісабонському договорі 2008 року де визначається, що громадянином є кожен хто має громадянство будь-якої держави-члена відповідно до законодавства відповідної держави.

Громадянство ЄС має особливу правову природу яка відрізняється від визначення громадянства в звичайному розумінні. На мою думку даний інститут перебуває на стадії становлення. Також наявність такого інституту як європейське громадянство дає нам можливість визначити Європейський союз як федеративну державу.