Правовий режим судноплавства по Дунаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Ріки здавна приваблювали до себе населення Землі. Невипадково, що найдавніші цивілізації і держави виникли саме у руслах великих річках. Людство використовує міжнародні річки як важливі шляхи сполучення як спосіб обмінюватись товарами і з метою виходу в море.

На даному етапі міжнародне співробітництво і відповідне міжнародно-правове регулювання взаємовідносин держав у сфері міжнародного судноплавства є єдиним можливим засобом збереження та раціонального використання водних ресурсів.

Мета роботи - надати поняття міжнародних рік і через них розкрити правовий статус Дунаю у системі міжнародних відносин.

Актуальність даної роботи обумовлена тим, що попри досить довгу історію розвитку та законодавчу закріпленість даного інституту міжнародного права - проблеми, пов'язані зі здійсненням судноплавства і несудноплавного використання Дунаю і міжнародних річок зокрема з'являються і нині.

Глава I. Поняття міжнародних річок

1.1 Поняття міжнародних річок

судноплавство дунай міжнародний правовий

Територією багатьох держав можуть протікати річки, іменовані міжнародними. Це, крім прикордонних водотоків, річки, які перетинають територію двох або кількох держав. Серед цих річок слід розрізняти власне міжнародні річки, тобто річки судноплавні, що мають безпосередньо вихід до моря, у використанні яких так чи інакше зацікавлені усі держави , крім прибережних, багато неприбережних держав, і річки багатонаціональні, у використанні яких заінтересовані виключно прибережні держави.

Міжнародними ріками можна вважати такі, що протікають територією двох чи більше держав і неминуче є предметом міжнародних-правових відносин прибережних держав. На відміну від міжнародних, національні річки розташовані повністю у межах держави й безпосередньо не торкнуться інтересів інших країн.

Міжнародне судноплавство перестало бути нині єдиним критерієм міжнародної річки, оскільки розвивається використання вод цих річок у промислових і сільськогосподарських цілях. Перетин чи поділ міжнародної рікою території декількох держав створює взаємозв'язок інтересів прибережних держав, як і обумовлює їх взаємні права та обов'язки щодо даної річки. Основним є правило , що будь-яка прибережна держава має використовувати води міжнародної річки в такий спосіб, щоб цим не наносити істотної шкоди правам будь-якої іншої прибережної держави щодо використання вод тієї ж річки. Усі прибережні держави мають рівних права використання вод міжнародної річки. Використання міжнародної річки у перелічених вище цілях призводить до необхідності укладання відповідного договору між усіма прибережними державами.

Міжнародні річки можуть поділятися на відкриті для міжнародного судноплавства, які, зазвичай, перетинають території декількох держав, і прикордонні річки, які, зазвичай, поділяють території декількох держав. Однак ця класифікація умовна, оскільки одна й та сама ріка може однією ділянкою перетинати території декількох держав, але в іншій - розділятись.

1.2 Судноплавство по міжнародних річках

Режим судноплавства на міжнародній річці мають встановлювати самими прибережними державами. Тільки прибережна держава володіє правом проходу своїх суден через річкові води, що входять до склад території іншої держави, виходячи з угоди, укладеного між прибережними країнами. У той самий час, в інтересах своєї торгівлі прибережні держави часто надають свободу судноплавства для торгових суден всіх країн. Та це їх право, але не обов'язок. Тому судна неприбережних країн не мають права проходу по міжнародним річкам, якщо інше не встановлено у міжнародному договорі. Ряд положень щодо судноплавства по міжнародних річках містять Барселонська конвенція і Статут щодо білоруського режиму навігаційних водних шляхів міжнародного значення 1921 року, які, проте, не отримали великого поширення. Питання про їх перегляд виникло у Асоціації міжнародного права, яка розробила та прийняла у Гельсінкської конференції у 1966 році проект статей щодо різних видів використання вод міжнародних річок. За цим документом, кожній прибережній державі належить право вільного судноплавства по міжнародній річці. Прибережні держави можуть надавати таке право і не прибережним державам. Гельсінкські правила є офіційною конвенцією, обов'язковою для виконання державами.

Інтеграційні процеси у Європі, створення загальноєвропейської системи внутрішніх водних шляхів, вимагають затвердження на загальноєвропейському рівні принципу свободи судноплавства і забезпечення вільного й рівноцінного доступу до ринків внутрішнього судноплавства. Однією з вирішальних умов досягнення цього, можна вважати, лібералізацію правил судноплавства по Рейну і Дунаю, усунення односторонніх обмежень свободи судноплавства, встановлених 2-м Додатковим протоколом до Мангеймської Конвенції 1968 р.

Дунайській комісії і Центральній Комісії судноплавства по Рейну необхідно створити єдині стандарти у області технічних вимог до суден, кваліфікаційних вимог до екіпажу, вимог навігаційних правил, правил перевезення вантажів та інших. І навіть взаємно визнати зразок суднових посвідчень і посвідчень судноводіїв. Також є доцільним створення спільних органів управління судноплавством внутрішніми європейським водними шляхами.

Нині умови і правила проходу іноземних суден у міжнародних річках переглядаються у кожному окремому випадку відповідними угодами прибережних держав. Такі угоди, зазвичай, передбачають свободу судноплавства для прибережних держав. З метою виконання цих угод створюються річкові комісії які складаються із представників прибережних держав.

1.3 Несудоходноплавне використання міжнародних річок

До несудноплавного використання міжнародних річок відносять будівництво гребель для гідроелектростанцій , скидання промислових вод, рибальство, лісосплав тощо. Останнім часом такі види використання міжнародних річок набули більшого поширення, ніж традиційне судноплавство. Усі внутрішні питання несудноплавного використання вирішуються з урахуванням угод між прибережними державами. Єдиним загальним документом є Гельсінкські правила 1966 року, які містять статті про такі види використання, як розподіл вод, запобігання забруднення, лісосплав і т.д. В основі всіх цих видів використання лежить принцип: використання вод міжнародної річки однією державою не повинно завдавати шкоди водам річки, що протікають на території іноземних держав, якщо інше не передбачене відповідною угодою між цими державами.

Загальні правила щодо врегулювання питання, які виникають при будівництві гідроелектростанцій на міжнародних річках, містяться у Женевській конвенції про гідроенергію водних потоків, які мають значення для кількох держав, 1923 року. Зокрема, всі види робіт пов'язані з використання гідроенергії, які можуть призвести до фізичної зміни місцевості біля інших держав чи можуть заподіяти їм серйозні збитки, потрібно проводити виходячи з угоди зацікавлених держав.

Усі види не судноплавного використання річкових вод можуть завдавати шкідливого впливу рибним ресурсам на теренах і кордонах іноземної держави. Тому у випадку можливості виникнення протиріч між прибережними державами у цій галузі вони також повинні укладати відповідні угоди, що вони часто й робиться.

Так вирішувалися ці запитання в угодах СРСР із сусідніми країнами, наприклад, в угоді СРСР із Польщею про водне господарство на прикордонних водах 1964 року і в угоді СРСР із Фінляндією про прикордонні водні системах 1964 року. У першій, зокрема, вказувалося, що у прикордонних водах не можуть проводитися без взаємного узгодження будь-які роботи однієї зі сторін, що потенційно можуть вплинути на водне господарство протилежної сторони (ст. 9).

Комісія міжнародного права розробляє за дорученням Генеральної асамблеї ООН проект статей про несудноплавне використанні міжнародних річок.

Глава II. Правовий режим судноплавства по Дунаю

2.1 Розробка Конвенції 1948 р. і її основні тези

Після закінчення Другої світової війни США, Англія й Франція запровадили «версальський» режим судноплавства по міжнародних річках. 23 липня 1945 р. на Потсдамської конференції делегація США внесла пропозицію встановити режим вільного, необмеженого судноплавства внутрішніми водним шляхами Європи, які проходять територією двох чи більше держав. Пропонувалося також створити тимчасові міжнародні органи для Дунаю та Рейну за участі в них США, Великобританії, СРСР, Німеччини й прибережних держав, щоб врегулювати питання судноплавства у сфері забезпечення рівних стартових можливостей для громадян різних держав. Ці органи, відповідно до внесених делегацією США 22 вересня 1945 р. проекту угоди, мали функціонувати з урахуванням положень договорів і конвенцій, які діяли до листопада 1936 р. Отже, у проекті вдавалися до спроби «воскресити » відповідні положення Версальського договору, а водночас і колишні привілеї західних держав.

На засіданнях Ради міністрів закордонних справ (РМЗС) держав-учасниць Антигітлерівської коаліції і Паризької конференції 1946 року делегації США, Великобританії та Франції намагалися вирішити питання річок, зокрема р. Дунаї, у межах мирних договорів із державами - союзниками Німеччини, тобто із їх участю. Радянська делегація виступала проти, зазначаючи, що питання режиму судноплавства по Дунаю - справа, передусім, самих придунайських держав і її не можна розв'язати лише у мирних договорах з конкретними придунайськими державами.

Паризька конференція прийняла рекомендацію скликати конференцію придунайських держав, і США, Англії та Франції з метою розробки нової конвенції щодо судноплавства Дунаєм за умов повної рівності. 5 грудня 1946 р. РМЗС постановила : «Навігація Дунаєм є вільною й відкритою для всіх громадян, торгових суден і товарів всіх інших держав з урахуванням рівності щодо портових і навігаційних зборів. Вищевикладене не поширюється на перевезення між портами однієї й тієї ж держави». Цей текст ввійшов й у мирні договори із Болгарією (ст.34), Угорщиною (ст.38) і Румунією ( ст.36) й у ст.1 прийнятої Болгарією, Угорщиною, Румунією, Радянським Союзом, Україною, Чехословаччиною і Югославією 18 серпня 1948 р. Конвенції щодо білоруського режиму судноплавства по Дунаю. Австрія приєдналася до Дунайської конвенції 7 січня 1960 р., а ФРН - з різних політичних причин - лише у 1999 році.

У цій Конвенції закріпилися положення про суверенну рівність всіх прибережних держав (ст.5,10,11,23,25), забезпечення рівності торгових суден всіх країн в питаннях навігації, користування портовими й іншими спорудами (ст.1, 24, 26, 40), створення найсприятливіших умов судноплавства (ст.3, 4, 8), передачу управління рікою лише прибережним державам (ст. 5 і слід.), гарантії проти використання міжнародно-правового режиму Дунаю у цілях військового чи економічного тиску окремими країнами (ст.12, 25, 30). Слід додати, що оголошена Конвенцією свобода судноплавства для суден усіх держав світу включає право заходу в порти, здійснення на них завантажувальних і розвантажувальних операцій, посадку і висадку пасажирів (ст.24), спрощений порядок проходження транзитних вантажів (ст.27) і заборону стягування транзитних зборів (ст.42). Реалізація свободи судноплавства забезпечується, зокрема, обов'язком придунайських держав утримувати свої ділянки річки у судноплавному стані й здійснювати необхідні роботи з підвищення рівня умов судноплавства (ст.3). Правила плавання суден встановлюються відповідними прибережними країнами, а в тих районах, де береги належать двом різним державам, - за згодою цих країн. У даному регулюванні повинні враховуватися Основні положення про плавання Дунаєм, прийняті Дунайської комісією. Ці положення було ухвалено у 1951 році, потім переглянуто в 1967 р. і систематично оновлено з урахуванням рекомендованих Європейської економічної комісією ООН Європейських правил судноплавства внутрішніми водними шляхами.

Конвенцією було створено Міжнародну Комісію зі захисту річки Дунай. Комісія , яка складається з делегацій Сторін, проводить наради щонайменше 1 раз на рік. Сторони Конвенції по черзі здійснюють президентство в Комісії, що триває рік, новопризначеному Президенту Комісії допомагають попередній президент і майбутній наступник.

У період між нарадами Комісії проводяться зустрічі Керівної робочої групи (КРГ), куди входять делегати (глави делегацій і/або призначені ними представники).КРГ готує питання для обговорення Комісією та здійснює загальне керівництво діяльністю експертних груп. З 1999 р. у Відні діє постійний Секретаріат Комісії захисту річки Дунай у складі 8 співробітників. Секретаріат очолює Виконавчий секретар, призначуваний Комісією.

Комісія створює Групи експертів (ГЕ) за тих чи інших питань.

Нині діють ГЕ з:

управління річковим басейном,

джерел впливу,

моніторингу й оцінки,

захисту від повеней,

управління інформацією та географічній інформаційної системі,

спеціальна група експертів (СГЕ) з участі громадськості

СГЕ із стратегічних питань.

ГЕ формують цільові групи з вирішення окремих питань з допомогою додаткових експертів.

Важливу роль в роботі Комісії грають спостерігачі. Комісією прийнято доповідні «Про керівні принципи щодо учасників із консультативним статусом і західних спостерігачів», які регламентують правила отримання консультативного статусу та статусу спостерігачів (для міжнародних стандартів і національних громадських організацій ) і правил їхньої участі у роботі комісії. Нині в Комісії статус спостерігача мають 15 організацій.

Перевірку роботи Комісії здійснюють незалежні аудитори, призначувані на пропозицію Сторін Конвенції. Аудиторами не може бути громадяни країни громадянства Президента чи Виконавчого секретаря Комісії.

2.2 Проблеми судноплавства по Дунаю й шляхи їх вирішення

Як відзначалося вище, ФРН до 1999 року не була учасницею Конвенції щодо режиму судноплавства по Дунаю 1948 року й, попри таке становище ст.2 Конвенції, встановлювала, що конвенційний режим поширюється на судноплавну частину річки від Ульма до Чорного моря і ФРН була пов'язана з договірними зобов'язаннями щодо надання всім державам світу свободи судноплавства зі своєї частини річки. Даний висновок полягає в загальновизнаному принципі міжнародного права про нерозповсюдження дії міжнародного договору на ті держави, що не беруть у ньому участь. Проте до 1978 року ФРН фактично підтверджувала становища Дунайської конвенції, надаючи суднам придунайських держав право свободи судноплавства на своїй ділянці річки й користуючись цими правами протягом усього Дунаю на території інших придунайських держав. 3 квітня 1978 р. уряд ФРН оголосив встановлення дозвільного режиму судноплавства, крім ділянки між містами Регенсбург і Кельхейм, пославшись на проведення дорогих робіт з поліпшення навігаційних умов цієї ділянки. У відповідь на протести придунайських країн уряд ФРН заявив, що судноплавство по німецькій ділянці Дунаю не підпорядковується міжнародному режиму, а допускається тільки основі взаємності; що слід і далі дотримуватися дільниці між містами Пассау і Регенсбург; для ділянки Регенсбург -Кельхейм було підтверджено запровадження дозвільного режиму судноплавства, а у відношенні ділянки Кельхейм - Ульм встановлювалося, що торгове судноплавство неможливе у зв'язку з поганими судноплавними умовами.

У нотах урядів Болгарії, Угорщини, Чехословаччини і Радянського Союзу, спрямованих уряду ФРН на період 1978-1980 років, запровадження дозвільного режиму судноплавства дільницею Дунаю Регенсбург -Кельхейм обґрунтовано кваліфікувалося як порушення норми міжнародного права про свободу судноплавства Дунаєм, що склалася протягом півтора століття внаслідок однакової договірної практики.

Нині для суден більшості придунайських держав прохід у ділянці Регенсбург -Кельхейм відкритий виходячи з умов про судноплавство внутрішніми водним шляхами. Проте розглянута ситуація є дуже показовою в теоретичному плані, бо ще раз переконливо підтверджує висновок про необхідність установлення режиму використання конкретної міжнародної річки з урахуванням угоди з участю всіх прибережних держав.

На початку 1990-х років минулого століття у зв'язку зі геополітичними змінами у дунайському регіоні (розпадом Радянського Союзу) на берегах Дунаю з'явилися нові країни - Молдова, Словаччина, Україна, Хорватія. У той самий час Росія стала єдиною учасницею Конвенції, де немає берега на Дунаї. В той самий час Німеччина оголосила про свій намір стати учасницею Дунайської конвенції, яка, проте, не містила ні умов приєднання до неї нових учасників, ні вступу до Дунайської комісії нових членів.

З метою підготовки зміни й доповнення до Дунайської конвенції в 1993 року створили комітет із підготовки дипломатичної конференції з її перегляду, у якій поруч із учасниками Дунайської конвенції 1948 року ввійшли Німеччина, та нові придунайські країни. Зацікавлення в роботі з перегляду виявили Франція, Нідерланди, Туреччина, Чехія, ЄС, ЄЕК ООН, представники котрих за запрошення підготовчого комітету брали участь у його роботі на правах спостерігачів.

Оскільки робота з оновленню Конвенції затяглася, членами підготовчого комітету було прийнято рішення щодо підписання на першому етапі Додаткового протоколу Дунайської конвенції, з розробленими нею поправками, переважно тих, що стосуються кола її учасників. Додатковий протокол було підписано 26 березня 1998 року. Відповідно до нього Німеччина приєдналася до Дунайської конвенції як договірна сторона на однакових правах із державами - учасниками та з правонаступниками, якими за ст.1 Протоколу є Австрія, Болгарія, Угорщина, Хорватія, Молдова, Румунія, Росія, Словаччина, Україна й Югославія (тоді СРЮ). Ці самі держави, включаючи Німеччину, ввійшли до складу Дунайській Комісії. Сфера застосування Конвенції поширювалась на Дунай від Кельхейма до Чорного моря після виходу у море через трасу Сулинського каналу. Встановлено також, що зміни до Конвенції були прийняті за умови згоди всіх його сторін.

Нині згаданим комітетом проводиться подальша робота з оновлення Конвенції з метою її адаптації до нових політичних і власне економічним умов, гармонізації режиму судноплавства на Дунаї з режимом на Рейні з погляду певних правил ЄС, розширення компетенції Дунайській Комісії. Розглядається і можливість приєднання до Конвенції інших держав, що поєднані з Дунаєм внутрішніми водними шляхами і навіть ЄС. Особливу увагу комітет приділяє уточненню умов участі суден прибережних і неприбережних держав в перевезеннях Дунаєм.

Менш відомий нещодавній позов за вихід до моря між Молдовою та приморською (дунайською) Україною. Молдова наполягала на своєму єдиному виході до моря -- мізерній ділянці берега (завдовжки близько 500 м) у гирлі Дунаю, поблизу селища Джурджулешти. Наприкінці 1996 р. вона розпочала будівництво там торгового порту, здатного обслуговувати її експортно-імпортних операцій. Проте задля порту потрібно як мінімум ще 4500--5000 м берегової лінії на Дунаї. Молдова більше шести разів безуспішно просила Україну поступитися їй (на прийнятних умовах) такою ділянкою берега. Під різними приводами Україна відхиляла ці прохання. Але на початку нового століття погодилася виділити 600 м своєї берегової лінії на Дунаї.

У межах РЕВ в 1977 р. між Угорщиною і Чехословаччиною був укладений договір про будівництві на Дунаї, а згодом й спільної експлуатації, комплексу з двох взаємопов'язаних ГЕС в чехословацькому містечку Габчиково (у Словаччині) й угорському --Надьмароше. Але у другій половині 80-х і особливо на початку 90-х, після саморозпуску РЕВ, виникла гостра конфліктна ситуація. Передусім Угорщина, а згодом й Чехословаччина стали висувати різноманітні претензії один одному: екологічного характеру, економічні, політичні, вимоги щодо зміни прикордонної лінії (на користь Чехословаччини при відведення води із Дунаю від Надьмароша). Після розвалу як РЕВ, і ЧССР Словаччина все-таки перекрила Дунай і побудувала частково ГЕС в Габчиково. Угорщина ж не стоїть осторонь і продовжує конфлікт, перетворивши вирішення двосторонньої суперечки на затяжний міжнародний конфлікт: ще 1992 р. вона звернувся зі скаргами на Словаччину до суду у Гаазі, до Ради безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), до Ради Безпеки ООН. Проте рішення цього складного питання поки що не знайдено.

Фактично більше немає «наскрізного» шляху -- діють лише ділянки у минулому єдиного дунайського шляху. Західнонімецький канал Рейн--Майн--Дунай, відкритий для судноплавства у 1992 р., після 70 років будівництва з залучення великих витрат, може бути тепер реалізований з очевидною користю. Дунайська комісія існує у Будапешті. Роботи з розчищення річища річки, з підтримки умов нормального судноплавства -- одне з головних обов'язків Дунайській Комісії.

Висновок

Розглянувши у цій роботі поняття міжнародних рік,основні засади їх використання,правий режим судноплавства по Дунаю й сучасні проблеми, пов'язані з ним, я дійшла висновку , що право міжнародних рік - це динамічна і актуальна галузь міжнародного права. Адже у світі постійно змінюється політична й економічна обстановка, а також існує ряд інших чинники, що впливають на світове співтовариство. Відповідно з'являються нові проблеми, що потребують врегулювання на міжнародному рівні.

Проблеми використання міжнародних річок, на мою думку, завжди будуть актуальними, оскільки все, що торкається інтересів одночасно кількох держав - викликає якісь розбіжності й вимагає подальшого діалогу між ними.

Отже, я вважаю, що необхідно приділяти увагу дотриманню існуючих принципів і норм у галузі річкового права. Більш того, адаптувати їх до сучасних умов за допомогою прийняття змін чи розробки нових правил користування міжнародними річками.

Размещено на Allbest.ru