Поняття та характерні риси міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція 1

Поняття та характерні риси міжнародного права

1. Виникнення міжнародного права

Людське суспільство - це складна система взаємодії людей, продукт їх спільного життя, яке породжує певні суспільні відносини. Основною формою сучасної суспільної організації людського суспільства є держава, характеристиками якої вважається наявність публічної влади і територіальна організація населення. Держава здійснює регулювання суспільних відносин за допомогою спеціального апарату. Система правил поведінки членів людського суспільства і норм публічного управління утворює державне право.

Але різні групи людей взаємодіяли і на зовнішньому рівні. Міжплемінні стосунки з виникненням держав змінились міждержавними стосунками. Як і внутрідержавні відносини, міжплемінні, а у подальшому і міждержавні зв'язки регламентуються певними нормами поведінки. Спочатку виникають неписані правила (міжнародний звичай), а потім і писані (у формі міжнародних договорів) на міжплемінному рівні.

Втім, це ще не міжнародне право у сучасному розумінні.

У римському праві система правових норм, що визначали відносини між громадянами, іменувалася правом народів (jus qentium). Саме поняття було перенесене у середні віки на правила міжнародних відносин (jus inter qentes) - міжнародне право.

Через об'єктивну взаємозалежність держави вступають на світовій арені у відносини, які називаються міжнародними. У міру їх поглиблення і розвитку та для додання стабільності на певному етапі ці відносини приймають правову форму. Відбувається це тоді, коли під них підводиться правова норма, визнана в цій якості зацікавленими сторонами. Таким чином, міжнародно-правового характеру набуває лише частина найрізноманітніших відносин, які практично складаються між державами. І саме ця частина є об'єктом нашого дослідження. Якщо історик, скажімо, досліджує в тимчасовому просторі все різноманіття міждержавних відносин і обставини, за яких вони відбуваються, а економіст з цього виділить вирішальні економічні чинники, як пов'язані, так і не пов'язані з правовими нормами, то юрист-міжнародник має справу тільки з тими міждержавними відносинами, в основі яких або вже лежить конкретна правова норма, або ведеться робота із створення такої. Причому найскладнішим є для юриста не тлумачення вже готової норми, а процес становлення нової.

«Міжнародне право - мова міжнародного спілкування». Так визначила значення і сутність міжнародного права перша Всесвітня конференція МП, що відбулася у Нью-Йорку у 1995 році.

Міжнародне право - це живий організм, який знаходиться у безперервному оновленні і розвитку.

Постійно держави у відносинах одна з одною продукують сотні і тисячі норм. Ті з них, які багато разів повторюються і визнаються всіма, з часом складаються в принципи. Наприклад, принцип незастосування сили в міжнародних відносинах. Багато століть такого принципу не було. Швидше можна навіть говорити, що був принцип застосування сили. На підтвердження цього варто послатися хоча б на відому роботу одного з основоположників міжнародного права голландського юриста Гуго Гроція «Про право війни і миру» (1625 р.). В ній йдеться, що видно і з назви, про право війни. З часом, коли засоби руйнування стали надпотужними, з кінця XIX -- початку XX століття, юристи стали висувати ідеї і втілювати їх в норми, направлені на те, щоб виключити війну з життя суспільства. Дві світові війни і їх жорстокі наслідки перетворили ці норми на принцип.

Проте ж принципи діють не у вакуумі, а в суспільстві, в якому йде постійна боротьба між різними політичними силами. А за цими силами стоять економічні інтереси, у тому числі і кримінальні, яким правопорядок, і міжнародний в тому числі, ні до чого. Під їх натиском певні політичні сили вдаються до спроб з використанням самих різних приводів послабити правопорядок, підстроїти його під свої інтереси.

Говорячи відносно міжнародного правопорядку зараз, на початку XXI століття, слід вести мову про спроби ревізії міжнародного права, відміни ряду основних принципів і норм, що дозволило б наймогутнішій західній групі держав блоку НАТО вивести світову спільноту зі сфери дії «старого» міжнародного права і поставити його під свій безпосередній контроль. Захід, особливо США, намагається упровадити ідею про нерівність держав і закріпити це якимсь чином в міжнародному праві. При цьому відбувається фальсифікація, гра на побутових уявленнях людей: держави дійсно самим разючим чином не рівні одна одній. Фактично -- це так, не рівні, а юридично -- рівні безумовно. Так само як і у внутрішньому праві всі громадяни, незалежно від їх матеріального і іншого стану, юридично рівні один одному. Якщо відкинути цей провідний принцип, то світова спільнота сама себе відкине років на 400--500 назад, коли і формально і фактично визнавалася і затверджувалася нерівність людей і держав. Немає цього принципу -- немає права. Він, цей принцип, поки що є. І всі держави в світі суверенно рівні. Скажімо, та ж Панама. Будь вона тричі залежна від США економічно, з погляду міжнародного права у всьому їм рівна.

Тому, передусім, слід усвідомити, що право, як сукупність правил належної поведінки його суб'єктів, що забезпечуються судом, життєздатне, цілісне по формі і закінчене за змістом. Причому як у рамках однієї держави, так і у параметрах усього світового суспільства. Ефективність права визначається у кінцевому підсумку не випадками його недотримання або недобросовісного користування суб'єктивними правами (які будуть завжди, поки існує людське суспільство), а ступенем жорсткого реагування органів неупередженого і незалежного правосуддя на ту чи іншу неадекватність у поведінці суб'єктів права.

Міжнародне право -- це сукупність належним чином визнаних правових принципів і норм, регулюючих відносини між державами і дії інших суб'єктів міжнародного права на світовий арені.

Звернемо увагу на те, що йдеться про «належним чином визнані» принципи і норми. Це значить, що дотримання певних процедур необхідне для того, щоб положення якогось документа набуло характеру правової норми. Ці процедури висвітлюються в розділі міжнародного права, який називається «Право договорів». Але для більшої ясності вкажемо, що, наприклад, нав'язані силою норми взаємостосунків однієї держави з іншою не є правовими. Так, характер відносин США з Іраком, нав'язаний силоміць шляхом, вторгнення американських військ, не є правовим, хоча Ірак зараз формально і не протестує проти цього.

Так само Захід нав'язав в 1999 р. «мирне врегулювання» сербам в Югославії. Але врешті-решт законність такого «врегулювання» знаходитиметься у подальшому під питанням, а в даний час, на початку XXI ст., Захід силоміць встановлює бажаний йому політичний режим в Афганістані та в Іраку. Чи можна сказати, що робиться це належним чином? Ні, звичайно, бо порушені де які основні принципи і норми Статуту ООН.

Інший приклад -- рішення Ради Безпеки ООН із забезпечення миру. За смислом Статуту ООН рішення РБ ООН втілюються в життя не країнами, що ухвалювали такі рішення. Так, якщо постійні члени РБ ООН згодяться послати війська ООН в будь-який регіон світу, то вони не повинні використовувати для цього свої війська. Це повинні бути війська третіх країн, як правило, що розвиваються або нейтральних. І так було завжди. Великі держави в РБ ООН (СРСР, КНР, США, Англія і Франція) могли ухвалити рішення про направлення військ ООН, скажімо, на Кіпр, в Конго, Ліван і т.п., але формувалися такі війська з контингентів країн, що не входять в західний або радянський блок. Війська посилалися з Фінляндії, Швеції, Гани, Індії, Нігерії і ін.

Який в цьому був сенс? Великі держави могли ухвалити невірне рішення в РБ ООН, і воно могло б і не знайтися виконавців. У будь-якому випадку дії РБ ООН охоплювали представників всіх трьох груп держав -- соціалістичних, західних і тих, що розвиваються. Такої практики ООН дотримувалась більше 45 років.

З розвалом СРСР Росія як би перейшла в табір Заходу. І це істотно змінило ситуацію в ООН: рішення про направлення військ ООН стали прийматися великими державами, і вони ж надають в ці війська свої контингенти. Це -- ревізія значення Статуту ООН і практики, що склалася. Країни, що розвиваються, опинився на узбіччі міжнародного життя.

Інше, на що слід звернути увагу у визначенні поняття «міжнародне право», -- це згадка про інших суб'єктів цього права. Перш за все йдеться про нації (народи), які знаходять свою державність. Найпростіший випадок -- колишні союзні республіки СРСР. Дещо складніше -- становлення державності народів Абхазії і Придністров'я.

Іншими суб'єктами міжнародного права є міжнародні організації. Вони створені державами для виконання певних, конкретно окреслених задач і діють в рамках того правопорядку, який закладений в їх статутних документах. міжнародний право дипломатія інститут

Яким чином проявляє себе міжнародний правопорядок?

Відомий італійський юрист Анцилотті писав, що право «виконує свої функції охорони і інтеграції шляхом розмежування сфер свободи його суб'єктів і координації їх діяльності, оскільки вони спрямовують її (діяльність) на досягнення загальних цілей».

Погоджуючись в цілому з цією формулою, відзначимо, що Анцилотті бачить як основну функцію права в охороні та інтеграції. Охороні чого? Безпеки держав. Саме для забезпечення своєї безпеки держави перш за все створюють численні норми міжнародного права. Вони це роблять через своїх уповноважених так само, як усередині кожної держави суспільство через своїх законодавців встановлює певну систему права. І абсолютно очевидно, що чим повніше в ході міжнародних переговорів буде врахований національний інтерес учасників, тим ефективніше і міцніше буде світовий правопорядок.

З іншого боку, якщо запанують інтереси якоїсь однієї держави або групи держав, тим більше крихким стане цей правопорядок, а міжнародна безпека буде поставлена під загрозу.

А про яку інтеграцію йде мова у Анцилотті? Про співпрацю держав, яка, знову-таки, можлива лише в тому випадку, якщо якнайповніші враховані інтереси сторін.

Яким чином це досягається? Шляхом, як указує Анцилотті, «розмежування сфер свободи» суб'єктів міжнародного права і «координації їх діяльності», але... «оскільки спрямовують її на досягнення загальних цілей». Тут також є наглядною аналогія з внутрішнім правом, яке обмежує свободу громадян в ім'я досягнення загальних цілей -- безпеки і благополуччя цих громадян.

Особливо відзначимо, що у визначенні Анцилотті підкреслюється важливість досягнення загальних цілей світової спільноти, а не корисливих цілей вузької групи держав. Від міжнародного правопорядку повинні виграти всі держави незалежно від їх відмінностей. І коли на практиці або в теорії йдеться про необхідність розвивати і удосконалювати міжнародне право, то завжди потрібно пам'ятати про те, що розвиток бажаний і можливий лише тоді, коли зберігаються основні постулати міжнародного права, які вироблялися і закріплювалися протягом тисячоліть. А постулати ці (або принципи) добре відомі: суверенна рівність держав; незастосування сили; загальна взаємна вигода; мирне вирішення міжнародних суперечок; невтручання в справи одне одного; взаємна повага суверенітету і територіальної цілісності і т.д.

Якщо ж раптом що-небудь з викладеного вище або іншого оголошується застарілим, віджилим, то, знову-таки, це повинна бути думка всієї світової спільноти, а не його «цивілізованої» частини.

Як первинна і основна умова нормального функціонування міжнародного права необхідне безумовне визнання з боку його суб'єктів принципу расta sunt servanda (договори повинні виконуватися). Цей принцип абсолютний, це -- вища норма. Таку норму ми можемо віднести до права природного, даного нам зверху. А все, решта норм -- право позитивне (узгоджене між суб'єктами).

І дійсно, не можна уявити собі мирне і вигідне співжиття держав, якщо якась з них стане ухилятися від необхідності виконувати узяті на себе зобов'язання. Прямим чином навіть найзапекліші збурювачі світового спокою не ставили під сумнів принцип расta sunt servanda. Але вони починали ревізувати сам світовий правопорядок, заснований на цьому принципі. Гітлер піддав ревізії правопорядок Ліги Націй, Захід зараз намагається ревізувати правову систему ООН.

2. Особливості міжнародного права

Міжнародне право -- це особлива система юридичних норм, існуюча паралельно із системами національного права держав.

Будучи надбудовною категорією, воно мов би постає над економічними, політичними, військовими і іншими міжнародними відносинами, активно на них впливає.

На кожному історичному етапі МП відбиває об'єктивні умови суспільного розвитку, хоча роль особистості (вчених-юристів, політиків та ін.) заперечувати теж не можна.

МП - це особлива система тому, що створюється суб'єктами даного правопорядку добровільно і переслідує, перш за все, мету спонукати держави до добровільної співпраці одна з одною, спираючись цілком на природний принцип расta sunt servanda.

Головною особливістю МП є те, що воно регулює виключно між владні відносини між державами. На відміну від національних правових систем МП діє тільки у відносинах між державами як такими. Тут діє древньоримський постулат - par in parem non habet imperium (рівний над рівним влади не має).

Іншою особливістю системи МП є відсутність в ній будь-якого наддержавного апарату примусу до дотримання правових приписів. Втім, існують виключення у вигляді, наприклад, санкцій за рішеннями РБ ООН.

Отже примушення у міжнародному праві -- виняткова міра, вживана компетентним органом (Рада Безпеки ООН) лише в цілях запобігання загрозі міжнародному миру і безпеці. Це і дозволяє говорити про те, що міжнародне право за своїм характером координаційне.

Особливою система МП є і тому, що склад правових норм особливий - договірні і звичаєві; склад суб'єктів правовідносин також особливий - насамперед держави. Особливість МП значною мірою визначається великими цілями - звільнити прийдешні покоління від бідувань війни і знову укріпити віру в основні права людини, у гідність і цінність людського життя.

3. Функції міжнародного права

Те, що в нормах МП втілюються загальноприйнятні для всіх держав стандарти в різних областях стосунків (наприклад, правила використання космосу) дає підстави говорити про певні функції МП в міжнародних відносинах.

Регулююча функція МП виявляється і у встановленні державами чітких правил поведінки у відповідних областях взаємодії. Без таких правил було б неможливим сумісне існування і спілкування держав (наприклад, порядок встановлення й припинення дипломатичних відносин).

Забезпечувальна функція МП виражається у прийнятті норм, що спонукають держави дотримуватись міжнародних зобов'язань (наприклад, положення про міжнародну відповідальність за порушення МП або механізми контролю за дотриманням міжнародних договорів).

Охоронна функція МП покликана захистити законні права і інтереси держав (наприклад, право на законну самооборону, створення оборонних воєнних союзів, заборона низки видів зброї та ін.).

4. Співвідношення міжнародного і внутрідержавного права

Міжнародне публічне право відрізняється від національного права: за суб'єктами та об'єктами регулювання права; за предметом правового регулювання; за способом утворення норм; за способом реалізації; за соціальною сутністю, способом функціонування.

Міжнародне публічне право - це підсистема міждержавної системи (держави, народи, нації, що борються за незалежність, міжнародні організації, міжнародні конференції, об'єднання держав, різноманітні міжнародні органи, міжнародне право та ін.).

Оскільки у міждержавній системі відсутній законодавчий орган, норми МП створюються самими суб'єктами міжнародного права, передусім державами, шляхом узгодження їх воль.

Норми внутрішнього права відповідають соціальній сутності відповідних держав. Норми МП обов'язкові для всіх держав (загальнодемократичні).

Суб'єктами внутрішнього права є фізичні і юридичні особи, органи держави. Суб'єкти МП - це головним чином суверенні держави (держави на стадії становлення), міждержавні організації, деякі державо подібні утворення (Ватикан), і лише частково фізичні і юридичні особи.

Однак суб'єкти МП не охоплюють усіх акторів міждержавної системи, наприклад, транснаціональні корпорації. Втім, актори міждержавної системи, що не є суб'єктами МП, створюються державами, і саме через держави і за допомогою держав МП регулює поведінку цих акторів.

МП має свій предмет регулювання, відмінний від предмету регулювання внутрішнього права (суспільні відносини усередині держави). Це відносини між всіма акторами міждержавної системи.

Оскільки у міждержавній системі не існує судових і виконавчих органів, ідентичних тим, що існують у державах, функціонування МП і насамперед його застосування відрізняється від функціонування і застосування внутрішнього права. Головну роль тут (у МП) відіграють держави, а також міжнародні організації.

Разом з тим МП - це право. Воно має всі ознаки права як соціального явища.

Слід мати на увазі, що, одного разу прийнявши на себе міжнародні зобов'язання, держава не може себе від них звільнити, посилаючись на ухвали внутрішніх законів, рівно як і на їх відсутність. З цього можна зробити висновок, що умови і термін дії норм міжнародного права залежать виключно від самого міжнародного права. А ось внутрішня норма може залежати від міжнародного права, особливо якщо в конституції держави визнаний примат його.

Так, Конституцією України визнаються частиною національного законодавства чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.9). За цією ж статтею укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

У Росії це зроблено дещо по іншому: п. 4 ст. 15 Конституції 1993 р. говорить, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права, а також міжнародні договори, укладені Російською Федерацією, є складовою частиною правової системи Росії; у випадку, якщо положення національного права суперечать положенням міжнародного договору Росії, слід застосовувати положення міжнародного договору; норми міжнародного права, що стосуються прав людини, мають пряму дію на території Російської Федерації.

Закріпивши подібні положення в Конституції, Росія явно пішла «попереду планети всієї», бо ніхто так беззастережно примат міжнародного права не визнає. Благо ніхто, здається, не збирається дотримуватись цих положень: важко уявити, як ця (або інша) країна могла б опинитися під прямою дією норм Пактів про права людини.

Не варто, таким чином, переоцінювати факт конституційного закріплення переваги права міжнародного над внутрішнім. Це зовсім не значить, що норми міжнародного права набувають таким шляхом прямої дії у внутрішньому правопорядку. Іншими словами, ви не можете застосувати їх на практиці або послатися на них в суді.

Співвідношення норм внутрішнього права і права міжнародного не вичерпується згаданим відсиланням до положень Конституції України, хоча аналогічні норми містять конституції багатьох країн. Те, про що говорять конституції -- кінцевий результат процесу співвідносності внутрішнього правопорядку і зовнішнього. Чому держави визнали примат міжнародного права? Тому що це не загрожує їм якимись серйозними неприємностями. Адже погоджуючи зовнішню норму, ви спираєтеся і постійно озираєтеся на ваш правопорядок і на ваші національні інтереси. Ви згодитеся лише на ті міжнародні норми, які не суперечать вашому внутрішньому праву і будуть вигідні вам у всіх значеннях, якщо, звичайно, не довірите «шевцям випікати тістечка». До того ж, навіть коли міжнародні норми «випечені», їх ще належним чином приймають компетентні внутрішні органи. Це практично виключає помилки (ухвалення невигідних норм). Втім, якщо з часом ви побачите, що все-таки помилилися, не засмучуйтеся: міжнародне право дає суб'єктам спосіб вийти з договору, який обтяжливий, або змінити норму внутрішнього права, яка прийнята на основі міжнародного договору. Просто потрібні кваліфіковані юристи-міжнародники, які у всіх випадках якнайповніше забезпечать інтереси своєї держави.

У цілому ж, співвідношення внутрішнього і зовнішнього права схематично виглядає так: норми міжнародного права держави виробляють з урахуванням внутрішнього правопорядку; а прийняті таким чином міжнародні норми входять певним способом в цей правопорядок, в чомусь змінюють його і світова практика привела до визнання державами примату (переваги) права міжнародного над правом внутрішнім. Витікає це з того, що право міжнародне саме спирається на норми внутрішнього права, в яких виражений суспільний інтерес держави. Якщо припустити, що зовнішні норми лише переносять в міждержавне спілкування суть внутрішніх норм, то проблеми примату одних норм над іншими не виникає. Якщо ж, навпаки, зовнішні норми (скажімо, в питаннях прав людини) пішли далі внутрішніх, то перші -- часто автоматично -- починають діяти у внутрішньому правопорядку держави. Подібний автоматизм закріплений в конституціях багатьох держав (зокрема України, Росії), хоча на практиці держави звичайно вимушені приймати спеціальні закони для імплементації (вживання) норми міжнародної у внутрішній правовій системі. Наприклад, участь України у Пактах про права людини привела до прийняття відповідних законів і багатьох підзаконних актів (про біженців, про релігію та ін.).

Але, наголошуючи на взаємному впливі зовнішніх і внутрішніх норм, навіть свого роду автоматизмі їх взаємостосунків, все-таки пам'ятатимемо, що у принципі кожна норма має силу тільки в правопорядку, частиною якого вона є. Наприклад, відповідно до Пакту про політичні права людини СРСР (а потім Україна) визнав право особи покидати свою країну і повертатися в неї; а за конституцією СРСР 1977 р. визнавався примат норм тих угод, які СРСР належним чином прийняв; але практична реалізація міжнародних норм про право на виїзд стала можлива тільки після ухвалення у нас відповідного закону, що набув чинності з 1993 р.

Повторимо знову, що у принципі ніщо не виключає рецепції (прийняття) міжнародних норм внутрішнім правом. При цьому мається на увазі, що рецепція:

а)змінює формальну силу норми у зв'язку з її переходом в інший правопорядок;

б)змінює дестинаторів (тих, до кого вона звернена) норми;

в)змінює тією чи іншою мірою зміст самої норми.

Особливо це відноситься до норм загального міжнародного звичайного права (дипломатичне і консульське право, право війни, морське право і т.п.).

Тобто норми МП відбивають права і обов'язки суб'єктів лише даної правової системи. Окремі органи держави, її фізичні і юридичні особи безпосередньо нормами МП у принципі не керуються. З іншого боку, беручи на себе міжнародне зобов'язання, держава зобов'язана забезпечити фактичне виконання на всій своїй території і всіма органами і особами, що перебувають під її юрисдикцією. Ця система заходів саме й охоплює поняття імплементації.

Імплементація МП досягається у різні способи. Держава може за конституцією визнати безпосередню (пряму) дію норм МП на своїй території.

Якщо Конституція не передбачає примату МП, то держава вживає заходів для включення положень взятих на себе міжнародних зобов'язань до вже чинних законів або приймає нові закони і правила. Такий метод називається трансформацією (перетворення).

В теорії МП досліджується питання про так званий примат МП. Тут слід виділити дві проблеми.

Згідно одній точці зору, примат МП означає його чільну роль серед правових систем. Згідно іншій - він означає обов'язок держав керуватися у своїх міжнародних відносинах насамперед міжнародним правом, а не іншими мотивами (військовими, економічними або будь-якими національними інтересами).

В плані наукового дослідження проблеми співвідношення МП і ВП існують дві теорії, моністична і дуалістична.

Моністична теорія виходить від єдності двох правових систем.

Дуалістична теорія визнає наявність двох самостійних правових систем, які розвиваються паралельно, ніколи не пересікаючись.

Мабуть істина знаходиться між цими позиціями. Адже з точки зору методів нормотворення, ВП і МП є самостійними системами. В той же час, з точки зору правозастосування вони нерозривно пов'язані, одне одного доповнюють; вже цей змінений правопорядок впливає на нові міжнародні норми і т.п. -- все повторюється знову.

5. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право

Міжнародні відносини ширші, ніж між державні, між владні. Діючими особами на міжнародній арені виступають також фізичні і юридичні особи у своїй особистій якості, а не від імені держави. Такі відносини регулюються нормами національного права (наприклад, закони держав про правовий статус іноземців на їхній території); нормами оборудок-контрактів, що укладаються особами різного громадянства; колізійними нормами (правилами, які визначають застосовне право тієї чи іншої держави до виникаючої правовідносини); міжнародними договорами, які уніфікують порядок правовідносин осіб різної національності у тій чи іншій сфері (цивільні, трудові, сімейні відносини).

Зазначений набір джерел норм, що регулюють міжнародні відносини такого характеру, дає підстави для розрізнення міжнародного публічного (міжвладного) права і міжнародного приватного (не міжвладного) права. Відповідно, наука МП розділилась також на дві частини: одні вважають, що міжнародне публічне і міжнародне приватне право складають два розділи єдиної системи МП; на думку інших, міжнародне приватне право входить до національних правових систем як галузь.

Міжнародне публічне право - система юридичних норм, які створюються державами (і частково іншими суб'єктами МП) шляхом узгодження їхніх воль і регулюють певні соціальні відносини; дотримання цих норм забезпечується у разі необхідності примусом, що здійснюється державами, а також міжнародними організаціями.

Це визначення свідчить, з одного боку, про відмінність міжнародного публічного права, а з іншого - вказує на складність його взаємодії з міжнародним приватним правом. Нерідко правовідносини перетікають із сфери одного з них до сфери іншого.

6. Нормотворення у міжнародному праві

Норми у МП створюються як угоди між незалежними суб'єктами між владних міжнародних відносин.

Паритет - основний принцип визнання дійсності міжнародної норми. Тобто, у нормах МП відбиваються загальноприйнятні для держав стандарти поведінки у різних областях стосунків (наприклад, правила використання космосу).

Право мусить кореспондувати зобов'язання поважати право партнера.

Нормотворення у МП почалося з формування звичаїв.

Міжнародно-правовий звичай - це таке правило поведінки, що склалося у міжнародній практиці, за яким суб'єкти МП визнають юридично обов'язковий характер.

Особливість звичаєвої норми полягає у тому, що вона не оформлена у вигляді юридичного документу з чітким словесним формулюванням правила (наприклад, звичай надавати покровительство послам і забезпечувати їхню недоторканість).

Формулювання звичаєвих норм у вигляді писаних правил, об'єднаних у міжнародному договорі, і систематизація норм називається кодифікацією. Так, Комісія МП ООН кодифікувала норми міжнародного звичаєвого права, що відносяться до дипломатичного права, права міжнародних договорів і ін. у формі відповідних міжнародних конвенцій.

В наш дуже інтенсифікований технократичний час міжнародне суспільство не може задовольнитися кодифікаційною діяльністю. Згідно Статуту ООН вона має функцію формулювання нових правил (п.1а, ст.13 - «прогресивного розвитку» МП), що не встановлені у якості звичаю, але необхідні для упорядкованих міжнародних відносин (наприклад, порядок участі держав у діяльності з дослідження і використання космічного простору).

Утворення норм звичаєвого права - процес довготривалий. Однак час складання нових звичаїв скорочується в результаті діяльності міжнародних організацій. Якщо у деяких резолюцій ООН з одного і того ж питання протягом десятка років одностайно приймається таке саме рішення, прийнятне для держав, можна говорити про становлення нової норми звичаєвого права. Це ще не договірна норма, оскільки резолюції міжнародних організацій за рідким винятком носять рекомендаційний характер. Наприклад, так відбувається становлення норм у сфері міжнародного співробітництва з підтримання і збереження якості навколишнього середовища.

Звичай зберігає дієвість і після кодифікації (для держав, які не стали учасниками кодифікованих конвенцій).

Від звичаїв слід відрізняти міжнародні узвичаєння (обыкновения). Це міжнародна практика, за якою не визнається характер юридично обов'язкової норми, але якої дотримуються держави у порядку взаємної ввічливості (церемоніали).

МП все більше стає договірним правом. Укладення угод і договорів - це сьогодні основний спосіб нормотворення.

В останні роки розвивається концепція «м'якого права». До нього належать міжнародні акти, що не мають характеру договору, але наділені значною морально-політичною силою (резолюції, декларації, програми дій та ін.).

Втім, така оцінка відповідних актів пов'язана з певним суб'єктивізмом. У залежності від обставин та чи інша держава може тлумачити будь-яке положення міжнародного документу або як норму м'якого права, або як рекомендацію.

Нормотворення в даній правовій системі засноване на вільно вираженій волі суб'єктів. Відповідно в рамках цього правопорядку невірно використовувати такі поняття, як «закон», «законність», «законодавство», навіть якщо йдеться про обов'язкові рішення Ради Безпеки ООН.

7. Міжнародне право, зовнішня політика і дипломатія

Зовнішня політика - це загальний курс держави в міжнародних відносинах і її конкретні кроки у напрямі реалізації цього курсу.

Дипломатія - це найважливіший інструмент здійснення зовнішньої політики держави.

Зовнішня політика і дипломатія мусять відповідати МП і спиратися на нього, аби «створювати умови, за якими забезпечується справедливість» (Преамбула Статуту ООН).

МП розвивається під впливом сукупності зовнішньополітичних курсів держав. Дипломатія забезпечує досягнення спільного знаменника при здійсненні державами своєї зовнішньої політики. Цим знаменником є МП, оскільки компроміси в дипломатії досягаються і реалізуються, здебільшого, через використання юридичної мови. У цьому і полягає діалектична єдність і взаємодія зовнішньої політики, дипломатії та МП.

Думка про те, що в міжнародних відносинах сила домінує над правом, хибна. Адже окремі факти це зовсім не правило. Гуго Грацій ще у 1625 році писав у своїй відомій праці «Про право війни та миру»: «Народ, що порушує право природне і право народів, підриває основу свого власного спокою у майбутньому».

МП - засіб подальшої демократизації і гуманізації сучасної системи міжнародних відносин.

Ідеал майбутнього - перетворення МП у істинний кодекс поведінки всіх народів.

8. Система міжнародного права

Як вже було зазначено, МП - є підсистемою міждержавної системи і, своєю чергою, складає цілісну систему.

Система міжнародного права - об'єктивно існуюча цілісність внутрішньо взаємопов'язаних елементів: загальновизнаних принципів міжнародного права, договірних і звичаєво-правових норм, галузей та інститутів МП. У цій системі знаходиться місце й резолюціям міжнародних організацій, і рішенням арбітражних та судових міжнародних органів.

Первинні компоненти системи МП - міжнародно-правові норми, які групуються у галузі і інститути МП.

Галузь міжнародного права - сукупність юридичних норм, що регулюють відносини суб'єктів МП у певній області, котра утворює специфічний предмет МП, наділена значним ступенем універсальної кодифікації і характеризується наявністю принципів, застосовних щодо конкретної області правовідносин.

Отже критерієм диференціації норм і принципів МП є предмет МП. Предмет міжнародного права - це цілком визначена правова категорія, під якою розуміються міжнародні правовідносини, що складаються у процесі діяльності суб'єктів МП.

Відповідно до теорії сучасного МП під поняття його предмета підпадає весь комплекс міжнародних правовідносин і весь цей комплекс являє собою загальний предмет.

Однак враховуючи те, що правовідносини, які виникають у сфері міжнародного спілкування, дуже різноманітні, оскільки виникають вони у різних сферах діяльності (морській, договірній, економічній та ін.), природно припустити, що у кожній з подібних сфер (галузей) складаються свої специфічні правовідносини, що у свою чергу утворюють специфічний предмет МП тієї або іншої галузі міжнародно-правових відносин.

Таким чином, юридичним критерієм розмежування груп норм і принципів МП на галузі права є специфічний предмет МП, що регламентує правовідносини суб'єктів права у певній галузі.

Міжнародно-правовий інститут - це група норм і принципів, що регулюють певну область правовідносин (наприклад, інститут визнання держав, інститут міжнародної відповідальності та ін.).

Взаємозв'язок і взаємозалежність компонентів у системі МП виявляється головним чином у двох напрямках: по-перше, якщо відбуваються істотні зміни у одній галузі або у одному інституті, то це відбивається зазвичай на змісті низки галузей і інститутів МП (наприклад, заборона війни потягла зміни у інституті відповідальності).

По-друге, при тлумаченні і застосуванні норм МП необхідно мати на увазі, що кожна з них складає частку системи МП у цілому і її зміст не може бути правильно зрозумілим поза зв'язком з іншими компонентами системи. «При тлумаченні і застосуванні… принципи є взаємопов'язаними і кожен принцип повинен розглядатися у контексті усіх інших принципів» (Декларація про принципи МП - 1970 року).

Зазначене свідчить також і про інтегративні якості системи МП: якості системи МП не є простою сумою якостей її складових компонентів. Вони надають системі МП нову якість, як це відбулося з МП у ХХ столітті.

Систему МП не слід ототожнювати з системою науки МП. Перша - об'єктивно існуюче соціальне явище, друга - результат наукової думки окремих юристів або колективів юристів-міжнародників. Це - МП у суб'єктивному розумінні й викладені фахівців. Вона спирається на доктрини, концепції і наукові школи, які, природно, пов'язані з національними інтересами, традиціями, звичаями, устроєм життя, рівнем розвитку продуктивних сил, суспільною свідомістю і т.п.

Значення системи науки МП полягає у тому, що вона є своєрідною ниткою Аріадни у великому лабіринті багатосторонніх і двосторонніх договорів, якими пов'язана кожна держава.

Існує багато визначень поняття МП. Насамкінець розгляду питання звернемося до найбільш загального і прийнятного з них.

Міжнародне право - це система юридичних норм і принципів, що регулюють міжнародні відносини і виявляють узгоджену волю держав, зумовлену дією закономірностей міжнародних відносин на певному етапі розвитку суспільства.

Размещено на Allbest.ru