Розвиток ідей римських юристів в середньовічній Західній Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Варіант 23

Тема наукового дослідження: Розвиток ідей римських юристів в середньовічній Західній Європі

Вступ

Протягом усієї політичної історії західноєвропейського середньовіччя йшла запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, світськими феодалами (в першу чергу монархами) за чільну роль у суспільстві. Відповідно і однією з центральних проблем політико-юридичного знання виявилося питання про те, яка влада повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава).

Поетапний характер розвитку феодального суспільства багато в чому визначав особливості та динаміку середньовічної західноєвропейської політико-юридичної думки. Своєрідність останньої надавав також факт виключно сильного впливу на неї християнської релігії і римсько-католицької церкви.

Актуальність теми зумовлена тим, що висока юридична культура римської юриспруденції, юридичної техніки і та роль римських юристів, яку вони зіграли своїм детальним обґрунтуванням інститутів і норм діючого права, пояснюють і рецепцію римського права, його принципів юриспруденцією країн континентальної Європи, величезний вплив римських юристів на наступний розвиток правової думки.

До числа найвідоміших юристів періоду ранньої імперії належали Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і Модестин (II - III ст.). Пізніше, у V ст. спеціальним законом про цитування юристів положенням цих пґяти юристів була надана законна сила. їх твори стали важливою частиною кодифікації імператора Юстиніана (Corpus juris civilis) - Зводу римського цивільного права. Предметом виступають особливості та розвиток римського права та вчення юристів.

Метою написання даної роботи є розкриття та повний показ тієї епохи розвитку юриспруденції та розвиток ідей римських юристів.

юрист римський право юриспруденція

Виклад основного матеріалу

В загальнотеоретичному плані давньоримська політична та правова думка знаходилася під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. У своїх теоретичних конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їхні вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про "змішані" форми правління і т.п.

Проте, римські автори не обмежувалися простим запозиченням положень своїх попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі, з врахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності. Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави, як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда були використані римськими авторами (Цицероном і юристами) при створенні, по суті, нової концепції - поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки - юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час. Слід вказати й на інші характерні особливості римських вчень про державу і право, а саме: значно більшого розвитку в римському правознавстві набули загальна теорія права, державне право і найбільше - цивільне право. У галузі державного права набагато інтенсивніше, ніж у Греції, досліджувались аспекти влади, службових осіб, їхніх повноважень, громадянства. У галузі цивільного права було детально розроблено аспекти правоздатності, власності й зобовґязань.

Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття.

Зусиллями римських юристів була створена нова наука - юриспруденція. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного та галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для наступної історії права мала грунтовна розробка ними юридичних питань майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, по суті, розробили юридичну основу права людина на власність.

Початок світської юриспруденції, згідно з переказами, пов'язаний з іменем Гнея Флавія.

Тим не менше, заняття правом, світська юриспруденція, "цивільна мудрість" продовжує залишатися, за словами відомого римського юриста Ульпіана, "святою справою", а юристи - мовби жерцями. Ульпіан дає наступне пояснення цього: "За заслугами нас називають жерцями, бо ми турбуємося про правосуддя, сповіщаємо поняття доброго і справедливого, відособлюючи справедливе від несправедливого, відділяючи дозволене від недозволеного, бажаючи, щоб добрі справи робилися не тільки через страх покарання, але й шляхом заохочення".

Юристи тут виступають, як спеціалісти в галузі всіх соціальних норм і соціальних відхилень в цілому, а юриспруденція - як наука про всі ці норми і аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі і наслідків, як дослідження форм і засобів встановлення і підтримки нормативного порядку і належного покарання за його порушення.

При розгляді тих чи інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості і у разі колізії часто змінювали стару норму, з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворююча, а інколи і правотворча інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, яке дав би у змінених обставинах сам законодавець. Визнання римськими юристами реальності природного права, яке включається у право взагалі, і, в той же час, відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як і будь-яке інше право, яке вони визнавали, належить до діючого права і є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично діючого права.

Ця обставина чітко присутня в різних класифікаціях і визначеннях права, що його давали римські юристи. Так, Ульпіан у своєму поділі (що став класичним) всього права на публічне (право, яке "стосується становища Римської держави") і приватне (право, яке "стосується користі окремих осіб") відзначає, що, в свою чергу, "приватне право поділяється на три частини, оскільки воно складається з природних приписів, з (приписів) народів та (приписів) цивільних". "Частини" - це не ізольовані й автономні розділи права, а взаємодіючі та взаємовпливаючі компоненти і властивості, теоретично відокремлювані у структуру реально діючого права в цілому.

Римський юрист Гай підкреслює: "Всі народи керуються законами і звичаями, користуючись частково своїм власним, частково правом, спільним для всіх людей".

Ідею взаємозв'язку і єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається у кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, - таке природне право. В іншому розумінні "право" - це те, що корисне всім або багатьом в якійсь державі, - це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні у загальному понятті "права".

Включення римськими юристами природного права у поняття права в цілому відповідає їхній засадничій уяві про право, як моральне явище.

Ульпіан на початку своїх "Інституцій" підкреслює: "Тому, хто займається правом, необхідно, перш за все, з`ясувати, звідки пішло поняття права. Воно бере свій початок від справедливості, оскільки, як пояснив Цельс, право є справа добра і відповідності".

Творчість римських юристів справила глибокий вплив на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права у подальшій історії права. І в кодифікації Юстиніана (30-ті роки VI ст.), і в інших актах, які відігравали роль чинного права, положення римських юристів займали визначальне місце.

Вивчення ідей римських юристів, беззаперечно, має важливе методологічне значення. Право Римської імперії насичене класичними зразками юридичного вирішення найрізноманітніших життєвих ситуацій. Звернення до них сприяє розвитку у майбутнього юриста навичок не лише юридичного аналізу та мислення, але й практичного відбору та застосування необхідного нормативного матеріалу з метою адекватного вирішення правових проблем.

Незаперечну роль у відродженні, вивченні та популяризації ідей римських юристів відіграв Болонський університет, який був заснований у кінці XI ст. Відомо, що вивчення римського права у Болонському університеті здійснювалося на основі Кодексу Юстиніана. Згодом значна частина норм римського права стала основою європейських кодифікацій, право римлян використовувалося як діюче і в тих державах, які не мали правового механізму вирішення спірних питань, особливо в міждержавних відносинах, тощо. Болонський університет став центром розвитку юридичної науки у середньовічній Європі наприкінці XI ст. та продовжував зберігати ці позиції впродовж XII--XIII ст. Історичне значення функціонування та діяльності цього науково-освітнього закладу доволі багатогранне.

Важливо, що схоластична університетська юстиція ґрунтувалася на понятті права як «взірцевого права», тобто такого, яким воно має бути, а не таким, як воно є. Саме «взірцеве право» сприймається як своєрідна наука для суддів в їх професійній та суспільній діяльності, що опосередковувало практичне застосування досягнень юридичної науки. Зазначимо, що Болонський університет за період свого існування став визнаним центром розвитку юридичної науки, що зумовило створення об'єктивних умов її подальшого розвитку в середньовічних університетах Франції, Німеччини та інших державах.

Початок Середньовіччя ознаменувався феодальною роздробленістю багатьох європейських держав, що призвело до поділу правової системи в цілому на окремі правові частини, в межах яких діяли локальні правові норми. Відсутність загальних норм права ускладнювало процес утвердження та зміцнення імператорської влади, особливо в Німеччині та Північній Італії.

Існуючий стан справ опосередковував декілька шляхів вирішення цієї проблеми. Одним із них було формування власної системи загальних правових норм, а другий -- використання норм римського права як доповнення до місцевого звичаєвого права. Водночас практичне вирішення цієї проблеми в обох випадках потребувало звернення до римського права.

Універсальність класичного римського права давала широкі можливості знаходження відповідних способів регулювання тих чи інших складних проблем правового характеру, що значно полегшувало здійснення законодавчого процесу в окремо взятій державі.

Амбіційні претензії монархів на необмежену владу в державі, посилення економічно-соціального розвитку середньовічних європейських держав та пожвавлення зовнішніх торговельних відносин вимагали прийняття досконалої законодавчої бази. Створення законодавчої бази такого зразка є неможливим поза використанням набутого століттями практичного досвіду, незважаючи на джерело його походження -- власне чи запозичене. Водночас вміле використання такого досвіду було під силу лише висококваліфікованим юристам, які досконало знали б римське право. Починаючи з XVI ст., Франція стала визнаним центром вивчення римського права. Поширенню права Римської імперії у Франції сприяли юридичні школи Орлеана, Тулузи, Монпельє та інших міст, які успішно функціонували за активної їх підтримки королівською владою. Необхідність регулювання складних суспільно-економічних та виробничих відносин у середньовічній Європі викликало до життя римське право.

У своїй праці «Три трактати про ораторське мистецтво» відомий римський правознавець Цицерон зазначав, що справжній законодавець (юрист) -- це той, хто дотримується законів, вміє давати поради, вести справи і охороняти інтереси клієнта. З огляду на такі вимоги, професори університетів докладали чималих зусиль для підготовки фахівців такого зразка.

Активний розвиток ідей римських юристів здійснювався на теренах Німеччини, яка була проголошена в 962 р. правонаступницею Стародавнього Риму і називалася «Священною Римською імперією германської нації». Німецькі монархи, вважаючи себе наступниками римських «августійших імператорів», активно сприяли відродженню римського права, з допомогою якого намагалися утвердити в державі абсолютну владу монарха. Вже за часів Болонської школи германці сприяли вивченню римського права в університетах.

Основною причиною виникнення був соціально-економічний і політичний розвиток німецьких земель. Водночас кількість перших університетів у Німеччині була незначною через фактичну відсутність у них вихідців з інших держав.

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк Туллій Цицерон (106-43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах "Про державу", "Про закони", "Про обовґязки".

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община. Основну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі скільки в їх "вродженій потребі жити разом". За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як "надбання народу", "справа народу" - "зґєднання багатьох людей, звґязаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів". Таким чином, держава в нього зґявляється як правове утворення, "загальний правопорядок", вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато прихильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приватної і державної власності розглядаються ним як порушення справедливості і права ("загального правопорядку").

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, "характером і волею того, хто править". За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі "всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх законодавства". При пануванні оптиматів "народ навряд чи може Користатися свободою", він позбавлений і участі "у спільних нарадах і у владі". При владі народу рівність стає несправедливою, "раз при ній немає ступенів у суспільному становищі".

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління "шляхом рівномірного змішання трьох його видів". "Благоволінням своїм, - пише він, - нас привертають до себе царі, мудрістю - оптимати, волею - народи". Ці достоїнства трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейтралізувати недоліки простих його форм. Адже царська влада таїть загрозу сваволі одновладного правителя і легко вироджується в тиранію. Влада оптиматів з найкращих перетворюється у владу багатих і знатних - олігархію. Повновладдя народу, на думку Цицерона, призводить до пагубних наслідків, до "божевілля і сваволі юрби", її тиранічної влади - охлократії. Недоліки простих форм ведуть до боротьби між різними верствами населення за владу, до зміни форм влади, їх недовговічності. Достоїнства змішаної форми державного правління - у правовій рівності громадян, у міцності держави. Такими достоїнствами, вважає Цицерон, володіє сенатська республіка: царська влада тут представлена повноваженнями консулів, влада оптиматів - повноваженнями сенату, народна влада - повноваженнями Народних зборів і народних трибунів. Він виступав за взаємну рівновагу влади в республіці, "рівномірний розподіл прав, обовґязків і повноважень", відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав за "загальне благо", "загальну згоду" римських громадян, рішуче засуджував прагнення до особистої диктатури. Вона й покладе кінець Римській республіці.

Правити в державі, за Цицероном, повинні найкращі. "Тому, якщо вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе, - а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише найкращих людей, - то благо держави, безсумнівно, буде вручено мудрості найкращих людей. Тим більше, що сама природа влаштував так, що не тільки люди, що перевершують інших своєю доблестю і мужністю, повинні мати зверхність над більш слабкими, але й ці останні охоче коряться першим". Рабство теж обумовлене самою природою, яка дарує кращим людям панування над слабкими для їх же користі. Мудрий же державний правитель, згідно з Цицероном, повинен бачити й угадувати шляхи і повороти в справах держави, усіляко сприяти міцності і довговічності держави.

Особа, що відає справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, витриманою і красномовною. Вона повинна бути обізнаною у державознавстві і "володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливий". Досвід минулого, на його думку, показує: держава така, якими є люди, що займають у ній найвище положення. "Зло не тільки в тім, що проступки здійснюють перші особи, скільки в тім, що в них знаходилося дуже багато тих, хто їм наслідує".

Управління державою Цицерон вважав сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і чеснот, але й уміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага. Він радив вивчати науки про державу і право - "такі науки, що зможуть зробити нас корисними державі". Служіння їй - "сама славна задача мудрості і найбільший прояв доблесті і її обовґязок".

Обовґязок ідеального громадянина, згідно з Цицероном, - слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим, зазіхати на чужу власність, але і подавати допомогу потерпілим від несправедливості і трудитися для загального блага. У республіці не може бути відстороненості від політики: "при захисті свободи громадян немає приватних осіб".

Право. Як і природу держави, природу права Цицерон бачить у природі людини і виводить право з поняття закону, що відповідає природному праву. Такий закон "є закладений у природі вищий розум, що велить нам робити те, що робити належить, і забороняє протилежне". Це - "вищий закон, що, будучи загальним для всіх століть, виник раніш, ніж який би то не було писаний закон, вірніше, раніш, ніж яка-небудь держава взагалі була заснована", її справжнім джерелом і носієм природного права є людський розум ("розум є закон"), загальний для божества і людини: "ми, люди, повинні вважатися звґязаними з богами також і законом". Отже, у Цицерона природне право - це "істинний", "вічний і незмінний закон" для всіх народів, "як би наставник і володар усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону".

Природний закон, на його думку, мірило для розрізнення благого закону і дурного, права від безправґя, чесного від ганебного.

Основою права, за Цицероном, є справедливість ("ми народжені для справедливості") і схильність любити людей. Справедливість вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність, їй повинні відповідати закони, встановлені в державі. Закон "є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене відповідно до найдавнішого начала всього сущого - природою, з якою узгоджуються людські закони, дурних людей караючи стратою і захищаючи й оберігаючи чесних". Сенс закону саме в тім, що він прийнятий і встановлений для всіх і заради блага всіх, - так Цицерон формулює важливий правовий принцип. Основний закон республіки - " ("Благо народу - вищий закон!").

У своїй політичній діяльності Цицерон у цілому залишався вірним його теоретичній концепції держави. Під час правління тріумвірів його імґя було включено в проскрипційні списки осіб, що підлягають смерті без суду.

Творча спадщина Цицерона вплинула на всю наступну історію політичної і правової думки. Його положення про державу як правове спілкування, її форми, республіку, про громадянина як субґєкта права і держави, про природне право і закони привернуть увагу багатьох наступних мислителів.

Серед найбільш відомих римських правотворців виділялися філософи і політичні діячі Луций Анней Сенека (3-65 р.), Епіктет (біля 50 - біля 140 р.) і Марк Аврелій (121-180 p.).

У дусі поглядів Сенека вважав долю, провидіння причиною всіх причин. Людські відносини розглядав як частину світових відносин, які люди не в силах змінити. Люди - "рідні один одному", адже природа створила всіх людей з однієї і тієї ж матерії і для тих самих цілей. Усі люди - члени одного світового цілого, абсолютно рівні один одному, і кожна людина священна для іншої. Сенека вважав усіх людей не тільки рівними, але й однаково благородними. Навіть раби часто набагато шляхетніше своїх панів. Завдяки розуму і товариськості люди в боротьбі за існування опанували природними стихіями і живуть тісними співтовариствами.

Разом з іншими стоїками Сенека доводив природну необхідність держави. Земну державу розглядав як частину держави космічної, Всесвіту, членами якого є всі люди. "Ми, - писав цей стоїк, - повинні представити в уяві своїй дві держави: одну - яка містить в собі богів і людей; у ній погляд наш не обмежений тим чи іншим куточком землі, межі нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; інша - це та, до якої нас приписала випадковість. Ця друга може бути афінською чи карфагенською або звґязана з ще яким-небудь містом; вона стосується не всіх людей, а тільки однієї визначеної групи їх". Розум і необхідність велять слідувати правилам природної держави, як окремим людям, так і їх спільнотам.

Подібні ідеї розвивав і Епіктет. Він різко критикував багатство і засуджував рабство. "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим. Як не уживаються одне з одним доброчинність і порок, так свобода і рабство". Епіктет закликав до особистого морального удосконалення і належного виконання тієї ролі, що визначена долею.

Марк Аврелій розвивав уявлення про державу "з рівним для всіх законом, керованим згідно рівності і рівноправності всіх, і царстві, яке вище за все шанує свободу підданих". У творі "До самого себе" він писав:". світ подібний Граду. Адже хто міг би вказати на який-небудь інший загальний устрій, до якого був би причетний весь рід людський? Звідси, з цього Граду, і духовне начало у нас, і розумне, і закон". У дусі стоїків він викладав моральні максими: "Недозволено поруч із благом розуму і громадськості ставити щось чужорідне: схвалення юрби, захопленість владою, багатством, життям, повним насолод"; "У житті найкраще - справедливість, істина, розсудливість, мужність -. самодостатність духу" та ін.

Висновок

Середні століття - період спаду в історії політичних та правових вчень в порівнянні з Античним світом. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, спрямованість значної частини цієї свідомості до потойбічних, позаземним ідеалам, панування догматичного мислення, суворо орієнтованого на тексти святого писання і канони церкви, - все це різко звужувало тематику і зміст політико-правових доктрин. Виведення на перший план проблеми співвідношення церкви і держави неминуче породжувало суперечки про сутність, цілі та завдання держави, про його відмінності від церкви. Логічно це вело до постановки та вирішення проблем державного суверенітету. Спори про співвідношення церкви і держави супроводжувалися також виявленням відмінностей між власне правом як сферою державної діяльності та законами совісті, віри, моралі, зверненими у внутрішній світ людини. У найбільш радикальних теоріях тієї епохи вже проголошувалися свобода совісті і невтручання церкви у державні справи.

У цілому політико-правова ідеологія середньовіччя мало зробила для розвитку ідей свободи і рівності людей.

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

Завдяки римським юристам римське право стало фундаментальним внеском у цивілізацію, що не втратив свого значення й у XXI столітті. У Середні віки римське право будуть називати ratio scripta. (писаний розум).

Список використаної літератури

1. Історія політичних і правових вчень. Середні століття і Відродження. М., Наука, 1986.

2. Історія політичних і правових вчень. Підручник. Під редакцією В.С. Нерселянца. М., 1996 р.

3.Демиденко Г.Г. / Історія вчень про право і державу - Навчальний посібник / Харків: Консум, 2004. 432 c.

4. Карсавін Л.П. Культура середніх століть. Київ, 1995.

Размещено на Allbest.ru