Договір застави

Размещено на http://www.allbest.ru/

План роботи

Вступ

§1. Історичний розвиток законодавства про заставу

§2. Поняття та правова сутність застави

§3. Види застави як способу забезпечення виконання зобов'язань

Висновки по темі

Список використаних джерел

Вступ

Застава, на сьогоднішній день, є однією з найактуальніших тем, у цивільно-правовому регулюванні. Саме тепер, із формуванням й становленням нової правової системи, розвитком цивільного законодавства в цілому, й інституту приватної власності, зокрема, ми маємо можливість спостерігати за підвищенням правової свідомості громадян України, вдосконаленням правовідносин між особами, котрі грунтуються за принципами рівноправ'я та законності. Одним з способів реалізації принципів законності й рівності відносин є зобов'язальне право й, зокрема, інститут застави як способу забезпечення виконання зобов'язань. Належне виконання зобов'язань передбачає, що сторони, котрі беруть участь в зобов'язальних правовідносинах, виконують покладені ними обов'язки у точній відповідності з законом, договором, а й за відсутності таких вказівок - із тими вимогами, котрі звичайно пред'являються до виконання, а відтак - із діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці. Поруч із заставою у законодавстві виділяються ще і такі способи забезпечення зобов'язань як неустойка, завдаток, та порука. Застава безперечно має істотні переваги перед неустойкою, завдатком чи порукою, оскільки по-перше, договір застави майна забезпечує наявність й збереження майна на той момент, коли боржник якщо розраховуватись із кредитором, при чому вартість заставленого майна якщо зростати пропорційно до рівня інфляції. По-друге, застава майна боржника забезпечує кредитору-заставодержателю переважну можливість задовольнити свої потреби за рахунок предмета застави перед іншими кредиторами. По-третє, реальна небезпека втратити майно в натурі є гарним стимулом для боржника виконати свої зобов'язання належним чином й у визначений термін. Отже, можна говорити про винятковість застави як способу забезпечення виконання зобов'язань.

§1. Історичний розвиток законодавства про заставу

Застава як інститут цивільного права є одним з найстарших інститутів приватного (цивільного) права. Вона була відома уже римському праву, яким регулювались три види застави: фідуціарні догоди, ручний заклад, іпотека.[1]

При фідуціарній угоді боржник передавав кредитору (заставодержателю) взамін отриманих засобів певну річ у власність за умови, що у випадку виконання боржником зобов'язання заставлена річ винна бути йому (заставодавцеві) повернена. Якщо виконання немає, то річ залишалась у кредитора, хоча розмір боргу був значно менше, ніж вартість заставленої речі. У такій угоді стан боржника був дуже невигідним, оскільки кредитор ставав власником речі й міг передати її третім особам. До третіх осіб заставодавець уже не міг подавати позов, оскільки смердоті були добросовісними набувачами. За заставодавцем залишалось право отримати із свого кредитора відшкодування збитків.

Згідно договору ручного заставі річ передавалася в власність, а й у володіння. У умовах про заставу вказувалось, що у випадку виконання зобов'язань річ винна бути повернена боржнику. Заставодержатель ручного заставі, згідно загального правила не міг користуватися отриманою річчю й зобов'язаний був утримувати її в належному стані. як при фідуціарній угоді, то й при ручному закладі заставлене майно виключалось із цивільного обороту, що ускладнювало виконання боржником своїх зобов'язань, оскільки речі, що були у заставі на приносили йому прибутку. Наприклад, заставлена земельна ділянка, що не давала прибутку.

З подальшим розвитком торгівлі виявилось, що заставлене майно вигідніше облишити в боржника із метою створення йому умов для виконання свого зобов'язання. Такий вид застави отримав назву “іпотека”. Він, в першу чергу, відносився до нерухомого майна. Заставлена земля кредитору не передавалася, боржник продовжував нею користуватись й отримувати доходи.

У радянський період розвиток інституту застави пройшов два етапи. До Першого етапу можна віднести регулювання застави цивільними республіканськими кодексами, що були прийняті в період НЕПу (20-ті рокта ХХ ст.), коли в цивільному обігу бравши доля приватний капітал. Предметом застави могло бути будь-яке майно, що не вилучене із обігу, а також договірні вимоги, та декларація про “гірський відвід” й на “розробки родовищ корисних ископаемых”[2]. Об'єктом застави могли бути й цінні папери. Застава цінних паперів на пред'явника здійснювалась згідно правил, що були встановлені для застави промов. Застава ордерних паперів вчинювалась шляхом “передавальної надписи”[3] (індосаменту).

Іншим етапом правового регулювання застави можна вважати початок 60-х - до 90-х років. На цей годину із внутрішнього обороту вилучається застава боргових зобов'язань, значно скорочується перелік умов, котрі можуть бути предметом застави. Саме на початку 60-х приймається Цивільний кодекс УРСР (18 липня 1963 р.), який, став основним регулятором відносин, що стосувалися застави. І лише згодом, у 1992 році 2 жовтня Верховною Радою України був прийнятий й уведений в дію закон “Про заставу”. законодавство застава нерухомий цивільний

На сьогоднішній день існує ціла низка нормативно-правових актів, що регульовують запитання застави, у тому числі постанова Пленуму Верховного Суду від 26 березня 1999 року №6 “Про практику застосування судами застави як запобіжного заходженню”, розроблено новий проект Цивільного кодексу України, проект (2322) від 21 грудня 1998 року Закон України “Про іпотеку” тощо.

§2. Поняття та сутність застави

Відповідно до статті 1 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу”[4] Застава - це спосіб забезпечення зобов'язань. З огляду на заставу кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Підстави виникнення застави. Підставами виникнення застави в Україні є закон й договір.[5] Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі.

Але головним джерелом виникнення заставного права залишається договір, коли для виникнення застави між заставодержателем й заставодавцем має бути досягнуто згоди щодо встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов'язання. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також тим, що визнання недійсності основного зобов'язання тягне за собою й недійсність застави. Окрім того похідність застави тісно пов'язана із тим, що застава завжди слідує долі основного зобов'язання й не має самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного зобов'язання автоматично стає підставою для припинення застави.[6] Якщо ж заставу було б встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у майбутньому, то невиконання зобов'язання боржником основного зобов'язання має значення лише у разі виконання кредитором - заставодержателем прийнятих у собі зобов'язань (за основним зобов'язанням)[7].

Відповідно до ст. 3 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу” застава може забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше ті, що нею забезпечуються лише вимоги, котрі відповідають закону та непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена уявна вимога.

Заставою може бути забезпечена дійсна вимога, зокрема така, що випливає із договору позики (банківської позички), купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.[8] Перелік, викладений у ст. 3 Закону України “Про заставу” не є вичерпним. Тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати у будь-якому договорі. Відповідно до ст. 12 Закону України «Про заставу», за загальним правилом, у договорі застави має бути вказано найменування (прізвище, імґя та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого зобовґязання, опис предмета застави. Також у договорі застави можуть міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Опис заставленого майна повинен містити індивідуальні ознаки останнього, які дозволяють встановити, яке саме майно є предметом застави, і відрізнити його від однорідних предметів. Ця вимога не стосується товарів в обороті або у переробці, оскільки вони визначаються родовими ознаками, однак у договорі має бути зазначено види товарів, якими можна замінити предмет застави. Лише за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства, а також тих умов, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди, договір застави відповідно до вимог статті 660 ЦК можна вважати укладеним.

Якщо предметом договору застави є вексель, то у договорі необхідно зазначити розмір кредиту (фактично -- оцінну вартість заставлених векселів) або максимальний можливий розмір заборгованості за позиковим рахунком; розмір кредитної ставки; вигляд індосаменту, за яким векселі передаються в заставу; право клієнта замінювати векселі, які забезпечують кредит; право банку гасити заборгованість клієнта у разі необхідності з коштів, що надходять в оплату векселів, які забезпечують кредит, а також з інших сум клієнта, що знаходяться в банку; місце зберігання заставлених векселів.

У випадку, якщо ліквідність векселів, що знаходяться у заставі, знизилася і зґявилися, сумніви щодо реалізації застави, банк може зажадати від позичальника заміни неліквідних векселів іншими, більш ліквідними. Цю умову також необхідно відобразити у договорі застави.

Оскільки застава не може існувати без основного зобовґязання, на нього також треба послатися у договорі застави.

Застава може мати місце щодо вимог, котрі можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.[9] нею можуть забезпечуватись й вимоги, щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням, чи неналежним виконанням зобов'язань, хоча такі вимоги можуть й не виникнути, якщо боржник належним чином виконає зобов'язання. Єдина умова - сторони повинні домовитись про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Сторони договору застави. Сторонами договору застави є заставодавець й заставодержатель. Відповідно до ст. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору можуть бути фізичні особини, юридичні особини та держава. Отже, згідно цивільного законодавства - фізичні особини можуть вступати в заставні правовідносини із 18 років, тобто із виникненням дієздатності у повному обсязі, якщо смердоті не визнані недієздатними й не обмежені у дієздатності. Особи, котрі взяли шлюб до досягнення цього віку, набувають дієздатності у повному обсязі із моменту одруження. Згідно із цивільним законодавством суб'єктами цивільного права із різним обсягом прав та обов'язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково дієздатні (15-18 років) та особини визнані судом обмежено дієздатними.

Заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно й право застави на це майно.[10] Питання про те, хто може бути заставодавцем державного майна врегульовується положеннями законів України “Про заставу” та “Про власність”(ст. 37). Хоча зміни в Законі України “Про заставу” прийняті 25 лютого 1994 року[11] внесли деяку ясність у запитання, про те, хто може бути заставодавцем державної власності, та усе ж таки певна невизначеність залишається. В п. 1 ст. 37 Закону України “Про власність” передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачене законодавчими актами України. Якщо б вказаних змін в Україну “Про заставу” не було б, то, на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна було б зробити висновок, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодавцем. Однак, відповідно до п. 4 ст. 11 Закону України “Про заставу” це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою й на умовах, узгоджених із органом, уповноваженим управляти відповідним майном.

Предмет застави. Предметом застави може бути майно, яке може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.[16] Отже можна сказати, що предметом застави є не конкретні речі, а лише їхня вартість. Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності й занесені чи підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.[17] Згідно із Положенням про “Державний реєстру національного культурного надбання”, затвердженим постановою Кабінету міністрів України від 12 серпня 1992 року №466 .

За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік його поданий у додатку №1 до ст.379 Цивільного процесуального кодексу України.

Застава землі врегульовується не лише Законом України “Про заставу”, а і спеціальними нормами (п. 11 ст.6 Земельного кодексу України[19], ст.25 Закону України “Про сільські (фермерські) господарства”[20] та ін.)

Законодавство України передбачає існування об'єктів права власності з спеціальним режимом права власності ними, який у свою чергу має враховуватися й при заставі такого майна. Це такі дві групи як: 1) майно із особливою культурною цінністю; 2) зброя та спеціальна техніка.

Відповідно до ч.3 ст.4 та ст.5 Закону України “Про заставу” предметом застави можуть бути як речі, так їхні невіддільні плоди, якщо інше не передбачене договором. При цьому наступний врожай та приплід від тварин віднесені вже не до плодів, а до інших прибутків.

Предметом застави може бути й майно, яке перебуває на праві спільної власності. У зв'язку із тим, що для спільної власності характерне здійснення права власності в цілому рівною мірою кожним учасником, то тут для відчуження речі необхідна згода всіх учасників. Майно, що перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.[22]

Припинення застави. Принципове значення для характеристики застави мають підстави її припинення й способи реалізації заставного права. Стаття 28 Закону України "Про заставу" встановлює, що право застави припиняється в разі:

1) припинення забезпеченого заставою зобов'язання;

2) загибелі заставленого майна;

3) набуття заставодержателем права власності на заставлене майно;

4) примусового продажу заставленого майна;

5) закінчення дії права, яке становить предмет застави.

Хоч перелік підстав припинення застави, котрі передбачені в цій статті є вичерпним, однак неможливо заборонити, наприклад, виконати зобов'язання зарахуванням. Можливі і інші законні підстави припинення застави.

Однак найактуальнішою підставою припинення заставних правовідносин є звернення стягнення на об'єкт застави. Значення цієї підстави визначається тим, що саме від неї фактично залежить ефективність та можливість застосування застави.

На підставі законодавства процес реалізації застави проходить протягом двох етапів. Перший, передбачений п. 6 ст. 20 Закону України "Про заставу" й полягає у тому, що спочатку заставодавцю необхідно отримати відповідне рішення суднового органу, якщо інше не встановлено законом чи договором. Можливість встановити порядок звернення стягнення щодо застави в самому договорі застави, котра запроваджена Законом України від 21 жовтня 1997 р., спрощує процедуру задоволення вимог заставодержателя, однак, саме внаслідок свого договірного характеру.

Допускається також звернення стягнення на заставлене майно в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках, спеціально передбачених законодавством України. Сама реалізація заставленого майна проводитися із аукціонів (публічних торгів), якщо інше не передбачене договором, а державних підприємств й відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, усі акції які перебувають у державній власності, -- лише із аукціонів (публічних торгів).

§3. Види застави як способу забезпечення виконання зобов'язань

Проаналізувавши Закон України "Про заставу", можна зробити висновок про те, що Закон виділяє наступні види застави:

1) іпотеку;

2) заставу товарів в обороті чи у переробці;

3) заклад;

4) заставу майнових прав;

5) заставу цінних паперів.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про заставу" іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (чи) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця чи третьої особини. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов'язане з землею -- будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухомого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насадження.

Зазначимо, що Закон України "Про заставу" (ст. 38), передбачивши можливість застави земельних ділянок, визначив лише два запитання. По-перше, ст. 31 встановлює, що предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки, по-друге, ст. 37 передбачає, що при іпотеці будинку чи споруди предметом застави разом із ним є також й декларація про користування земельною ділянкою, на якій розташовані вказані об'єкти.

Далі слід відзначити, що в заставних правовідносинах підприємство може бути як суб'єктом, то й об'єктом правовідносин. При цьому потрібно погодитись із І.М. Кучеренко, що "підприємство не може виступати в цивільному праві як суб'єкт правових відносин. Цю функцію виконує суб'єкт цивільних відносин -- юридична особа"[23]. Таким чином, коли підприємство є суб'єктом права застави (заставляє своє майно), воно також

Висновки по темі

Отже, за результатами проведеного дослідження можна зробити такі висновки:

1) Застава займає особливе місце серед всіх способів забезпечення зобов'язання. Це один із класичних цивільно-правових інститутів, що мають багатовікову історію й бере свій початок ще від часів римського права.

2) Застава є одним з найефективніших способів забезпечення виконання зобов'язань й може застосовуватись у будь-якому договорі, що укладається; заставлятись можуть усі види власності, а це означає, що застава урівнює становище всіх суб'єктів, що можуть приймати долю в заставних правовідносинах. Цим самим можна говорити про універсальність застави.

3) Застава має беззаперечну перевагу перед іншими способами забезпечення виконання зобов'язань , бо предметом застави є майно, майнові права та цінні папери, а не гроші, оскільки в умовах ринкової економіки, є такі негативні моменти як інфляція, спад виробництва, неплатежі за поставлені товари й такий спосіб забезпечення зобов'язань, наприклад, як неустойка втрачає практичне значення.

4) Інститут застави перебуває у постійному розвитку. Вдосконалюються правові норми, що регулюють питання.

Список використаних джерел

1. Азімов Ч.Н. Заставне право. - Х.: РИП “Оригінал”, 1993. - 43 з.

2. Брагинський М.И. Витрянский В.В. Договорное право. Загальні засади. - М.: Статут, 1997 - 682 з.

3. Брагинський М.И. Зобов'язання і їх забезпечення: неустойка, заставу, поручництво, банківську гарантію (коментар до нового ДК РФ). - М.: АТ “Центр ділової інформації”, 1995. - 127 з.

4. Вишневський А.А. Заставне право: Навчальне і практичний посібник. - М.: Бек, 1995. - 179 з.

5. Власник й право власності / За ред. Я.М.Шевченко. - До., 1994.

6. Цивільний кодекс Російської Федерації. Частина перша. Науково-практичний коментар. / Абова Т.Е., Аникина Е.Б., Бєляєва З.С. та інших. / Відп. ред. Т.Е.Абова, А.Ю.Кабалкин, В.П.Мозолин. - М.: Видавництво БЕК, 1996. - 714 з.

7. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. / Саниахметова Н.А., Харитонов Е.О., Червоный Ю. С. та інших. / Під загальною ред. Е.О.Харитонова. - Х.: Одіссей, 1999. - 848 з.

8. Громадянське й торгове право капіталістичних держав: Підручник. / Васильєв Е.А., Зайцева В.В., Костін А.А. та інших. / Відп. ред. Е.А.Васильев. - М.: Міжнародні правовідносини, 1993. - 560 з.

9. Громадянське право Росії. Частина перша: Підручник. / Антипов Н.П., Баринов Н.А., Бикова Т.А. та інших. / Під ред. З.И.Цыбуленко. - М.: Юристъ, 1998. - 464 з.

10. Громадянське це право України. У 2 частинах. Частина 1. / Пушкін А.А., Самойленко В.М., Гуля Р.Б. та інших. / Під ред. А.А.Пушкина, В.М.Самойленко. - Х.: Основа, 1996. - 440 з.

11. Громадянське право. / Агарков М.М., Братусь С., Генкин Д.М. та інших. - Ч.1. - М.: Юрид. издат. 1 тип. НКПС, 1938. - 280 з.

12. Громадянське право. У 2 томах. Том 1: Підручник. / Белякова А.М., Безсонова О.П., Гендзехадзе О.Н. та інших. / Під ред. Е.А.Суханова. - М.: Видавництво БЕК, 1994. - 384 з.

13. Громадянське право. У 2 томах. Том 1: Підручник. / Єм В.С., Зенин Е.А., Коваленка Н.І. та інших. / Під ред. Е.А.Суханова. - М.: Бек, 1998. - 816 з.

14. Громадянське право. Підручник для вузів. Частина перша. / Валиева Н.Г., Гонтало Б.М., Добринін Ю.Е. та інших. / Під загальною ред. Т.И.Илларионовой, Б.М.Гонгало, В.А.Плетнёва. - М.: Норма-Инфра - М, 1998. - 464 з.

15. Громадянське право. Частина 1. Підручник. / Єгоров І.Дз., Елисеев І.В., Іванов А.А. та інших. / Під ред. Ю.К.Толстого, А.П.Сергеева. - СПб.: Проспект, 1997. - 600 з.

16. Громадянське право. Частина перша. Підручник. / Антокольская М. В., Богачёва Т.В., Глушкова Л.И. та інших. / Під ред. А.Г.Калпина, А.И.Масляева. - М.: Юристъ, 1997. - 472 з.

17. Закон України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу”. // ВВРУ. - 1992. - №

18. Зобов'язальне право: теорія й практика. / Дзера О.В., Кузнєцова М.С., Луць В.В. та інші. / За ред. О.В.Дзери. - До.: Юрінком. 1998. - 912 з.

19. Кассо Л.А. Поняття заставі в сучасному праві (по виданню 1898 року) - М.: Стату, 1999. - 284 з.

20. Коментар до цивільного кодексу Російської Федерації: частини першої (постатейний). / Авілов Г.Е., Безбах В.В., Брагинський М.М. та інших./ Під ред. О.Н.Садикова. - М.: Контракт - Инфра-М, 1997. - 778 з.

21. Коментар до цивільного кодексу РРФСР. / Бєляєва З.С., Братусь С., Генкин Д.М. та інших./ Під ред. Е.А.Флейшиц, О.С.Иоффе. - М.: Юридична література, 1970. - 823 з.

22. Коментар частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації. / Брагинський М.И., Витрянский В.В., Звеков В.П. та інших. / Під загальною ред. В.Д.Карповича. - М.: Господарство право - Спарк, 1995. - 597 з.

23. Конституція України від 28 червня 1996 року. // ВВРУ. - 1996. - №30. - У розділі ст. 141.

24. Мейєр Д.І. Російське громадянське право. У 2 частинах. - Частина 1. (по виданню 1902 року) - М.: Статут, 1997. - 290 з.

25. Науково-практичний коментар до частини першої Цивільного кодексу Російської Федерації для підприємців. / Брагинський М.И., Витрянский В.В., Звеков В.П. та інших. / Під загальною ред. В.Д.Карповича. - М.: Господарство право - Спарк, 1999. - 736 з.

26. Основні інституції громадянського права розвинених країн. / Авілов Г.Е., Вильданова М.М., Гайдаенко Н.І. та інших. / Керівник авторського колективу В.В.Залесский. - М.: Норма, 1999. - 648 з.

27. Покровський І.А. Основні проблеми громадянського права (з видання 1917 р.). - М.: Статут, 1998. - 353 з.

28. Пучковська І.І. Іпотека: заставу нерухомості. - Х.: Консум, 1997. - 132 з.

29. Севрюкова І.Ф. Види обмежених речевих прав й володіння в системі українського цивільного законодавства: Автореф.дис…канд.юрид.наук: 12.00.03 / Інститут держави й права ім. В.М.Корецького, НАН України. - До., 1998. - 20 з.

30. Радянське громадянське право. У 2 год. Частина 1. / Безрук Н.А., Бойко О.В., Брагинський М.И. та інших. / Відп. ред. В.А.Рясенцев. - М.: Юридична література, 1986. - 558 з.

31. Радянське громадянське право. У 2-х частинах. Частина 1. / Маслов В.Ф., Пушкін А.А., Бару М.Й. та інших. / Під ред. В.Ф.Маслова і А.А.Пушкина. - До.: Выща школа, 1983. - 482 з.

32. Радянське громадянське право. Підручник. / Братусь С.,

Граве К.А., Зимилева М. В. та інших. / Під ред. С.Н.Братуся. - М.: Вид-во юрид. літ., 1950. - 679 з.

33. Цивільне право України. Книжка перша.: Підручник. У 2 книгах. / Боброва Д.В., Дзера О.В., Довгерт О.С. та інші. / За ред. О.В.Дзери та Н.С.Кузнєцової. - До.: Юрінком Інтер, 1999. - 864 з.

34. Цивільне право. Загальна частина. / Підопригора О.А., Боброва Д.В., Дзера О.В. та інші / Під ред. Підопригори О.А., Бобрової Д.В. - До., 1995. - 416 з.

35. Цивільний кодекс України. Проект у редакції від 25 серпня 1996 року. // Українське право. - 1996. - №2(4). - З. 32-523.

36. Цивільний кодекс Української РСР. Від 18 июля 1967 року. // Бюлетень законодавства й юридичної практики України. - 1999. - №1. - З. 5-109.

37. Черних А.В. Запорука нерухомості у російському праві. - М.,1995.

38. Шершеневич Г.Ф. Підручник російського громадянського права (з видання 1907 року). - М., 1995. - 556 з.

[1] Азімов Ч.Н. Заставне право. - Х.: РИП “Оригінал”, 1993. - С.5.

[2] Азімов Ч.Н. Вказана праця. - С.6.

[3] Там саме - С.7

[4] Закон України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу”.

[5] Там саме.

[6] ст. 28 Закону України “Про заставу”.

[7] Черних А.В. Запорука нерухомості у російському праві. - М.,1995. -С.46.

[8] ст. 3 Закону України “Про заставу ”.

[9] Там саме.

[10] ст. 11 Закону України “Про заставу”.

[11] Відповідно до доповнень до ст. 11 Закону України “Про заставу” державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цого майна, за винятком цілісного майнового комплексу підприємства, його структурних підрозділів, будівель й споруд, застава які здійснюється із дозволу та на умовах, погоджених із органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

[12] Відомості Верховної Заради України. - 1992. №30. - З. 47.

[13] Ч.2 ст. 11 Закону України “Про заставу”.

[14] Ч.3 ст. 26 Закону України “Про заставу”.

[15] Азімов Ч.Н. Вказана праця. - С.16-17

[16] Ч.2 ст. 4 Закону України “Про заставу”.

[17] Ч.4 ст. 4 Закону України “Про заставу”.

[18] Відомості Верховної Заради України. - 1992. - №24. - З. 352.

[19] “Надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об'єктом застави лише за зобов'язаннями із участю кредитної установи.”

[20] “Земельна ділянка, Яка передано у власність для ведення сільського (фермерського) господарства може бути об'єктом застави лише за зобов'язанням із участю кредитної установи.”

[21] Відомості Верховної Заради України. - 1992. - №25. - З. 354.

[22] Ч.2 ст. 6 Закону України “Про заставу”.

[23] Власник й право власності / За ред. Я.Н.Шевченко. - До., 1994. - С.80.

Размещено на Allbest.ru