Аналіз системи принципів і норм, що регулюють особливості утворення юридичних осіб та їх діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Юридичні особи є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Враховуючи сучасну всепоглинаючу тенденцію глобалізації та інтернаціоналізації суспільного життя, актуальним постає питання щодо статусу юридичних осіб у міжнародному приватному праві. Оскільки всі суб'єкти міжнародного права тісно взаємодіють між собою, не є виключенням взаємодія юридичних осіб різних країн.

Експорт капіталу призводить до того, що підприємства, створені в одній державі, належать повністю або частково компаніям іншої держави. Основна діяльність великих монополій здійснюється взагалі в декількох країнах. Тут має місце проблема визначення національності і не лише тому, що їхня діяльність не обмежується лише територією країни, де була створена юридична особа, а й тому, що такі суб'єкти наділені правоздатністю та дієздатністю, і відповідно можуть виступати позивачами та відповідачами у судах - як національних, так іноземних.

Загальноприйнятого визначення, яке б дало чітке уявлення юридичної особи, в законодавствах різних правових систем не існує. Деякі з них дають лише узагальнене, обмежене формулювання цього поняття, а деякі взагалі не дають його. У законодавстві та практиці здебільшого визнається, що юридична особа створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відособлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає в цивільних правовідносинах та господарському обігу, відповідає за зобов'язаннями з договорів та деліктів. У зв'язку з деякою неповнотою законодавчого регулювання поняття юридичної особи чимало питань щодо юридичної особистості відповідного утворення вирішуються судами іноземних держав у межах конкретних справ, які ними розглядаються.

Метою дослідження є обґрунтування критеріїв визначення статусу юридичних осіб, порядку їх утворення, основних закономірностей функціонування в різних країнах світу, висвітлення проблем національності юридичних осіб; показати їхню важливість та одночасно принципи формування у сучасному світі.

Завданнями роботи є визначити поняття «юридичної особи», значення цього інституту, підстав класифікації юридичних осіб, а також їх видів.

Об'єктом дослідження є відносини у сфері міжнародного приватного права, а саме між такими його суб'єктами як юридичні особи.

Предметом дослідження є система принципів і норм, що регулюють особливості утворення юридичних осіб та їх діяльності, яка підкріплена нормативно-правовими актами як національного, так і міжнародного характеру.

1. Сутність юридичних осіб

1.1 Поняття та класифікація юридичних осіб

Юридична особа - це організація, що створюється в порядку, передбаченому законодавством, має власне найменування, характеризується організаційною єдністю, має відокремлене майно, права та обов'язки, переважно майнові, самостійно (від свого імені) виступає у цивільних правовідносинах та господарському обороті, відповідає за зобов'язаннями договорів та деліктів.

Термін «юридична особа» дістав визнання лише на початку ХІХ століття, до цього поширеними були назви «моральна особа», «містична особа» тощо.

Згідно із Цивільним кодексом України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді (ст. 80).

Як і будь-яка правова категорія, юридичні особи мають свої ознаки -- сукупність обов'язкових та мінімально необхідних внутрішніх характеристик організації, які в сукупності є підставою для визнання її юридичною особою. Визначення ознак, що становлять зміст поняття "юридична особа", -- з'ясування тих умов діяльності громадського (колективного) утворення, за наявності яких вона стає самостійним носієм прав та обов'язків, тобто юридичною особою.

Таким чином можна виділити наступні ознаки юридичної особи:

1. Майнова відокремленість - роздільність майна юридичної особи та її членів, засновників та інших осіб (держави чи автономного утворення, органів вищих рівнів, інших організацій); це визнана за юридичною особою здатність придбати майно, що буде відокремлене від майна інших осіб, насамперед засновників.

2. Організаційна єдність - означає, що юридична особа існує та діє як єдине ціле: колектив є цілісним механізмом, що формує єдину волю.

3. Участь у цивільному обороті від свого імені (власне найменування) - відмінне від найменування інших суб'єктів права. Воно необхідне для ідентифікації цієї особи у цивільному чи господарському обороті, тому що саме від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки.

4. Здатність організації нести самостійну майнову відповідальність - від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових та особистих немайнових прав і виконувати обов'язки.

5. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському.

Юридична особа самостійно, без доручення здійснює цивільну та господарську діяльність. Самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями власним майном. Іноді, відповідно до статуту, закону чи договору, відповідальність може бути покладена на інших осіб.

Як і в українському законодавстві (ч. 2 ст. 81 Цивільного кодексу України), за підставами виникнення виокремлюються юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Якщо підставою створення юридичної особи публічного права є публічно-правовий акт (закон чи адміністративно правовий акт), то для юридичної особи приватного права такою підставою є акт приватноправового характеру.

До публічно-правових юридичних осіб належать держава, адміністративно-територіальні одиниці, різноманітні державні органи та установи, торгово-промислові палати. Питання про віднесення до цієї категорії державних підприємств неоднозначне. Приватноправові юридичні особи утворюються суб'єктами права різних держав як колективної власності, так і заснованими на власності однієї приватної особи.

Говорячи про класифікацію юридичних осіб, то сказати безумовно, що така є - неможливо. Ця класифікація склалась внаслідок багатовікових світових традицій, хоча найменування можуть відрізнятись або не співпадати зовсім, все ж суть є однаковою. Отже, найпоширенішим є поділ юридичних осіб залежно від характеру об'єднання (осіб або капіталів) та ступеня відповідальності учасників за зобов'язаннями юридичної особи (усім своїм майном або виключно у межах внеску). Об'єднання осіб засновані на особистій участі їх членів у веденні справ підприємства. Об'єднання капіталів мають на меті концентрацію капіталів і уникнення учасниками ризику, що виникає у процесі господарської діяльності. У більшості країн континентальної Європи існує розподіл об'єднань підприємств на такі види:

· повне товариство,

· командитне товариство,

· товариство з обмеженою відповідальністю,

· акціонерне товариство.

При цьому спілки -- це об'єднання осіб,а товариства -- об'єднання капіталів.

У Великобританії існує дещо інша класифікація фірм за правовим статусом. Розрізняють товариства (об'єднання осіб з обмеженою чи необмеженою відповідальністю) і компанії (об'єднання капіталів з обмеженою та необмеженою відповідальністю).

У США існують два види об'єднань: товариства (об'єднання осіб) і корпорації (об'єднання капіталів). Товариства утворюються на основі закону, прийнятого в більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку. Товариство не визнається юридичною особою, але має певні властивості правосуб'єктності. За законодавством США товариства можуть бути повними і командитними. Корпорації бувають публічні, непідприємницькі та підприємницькі.

Законодавство держав допускає функціонування так званих спілок чи інших утворень, які не мають статусу юридичної особи. Так, німецький Цивільний звід, німецький Торговий звід, спеціальне законодавство ФРН, зокрема Закон про акціонерні товариства 1966 p., дозволяють діяльність спілок, що не мають статусу юридичної особи.

У сучасних умовах інтернаціоналізації комерційної діяльності виникають нові види юридичних осіб. Зокрема, так звані міжнародні юридичні особи, вплив яких на міжнародне економічне, зокрема й комерційне, життя безумовний.

Це юридичні особи, створені міжнародною угодою (договором), як, наприклад, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції і розвитку, Міждержавне Європейсько-азійське об'єднання вугілля і металу країн СНД, Міждержавний банк, також створений у рамках СНД і т.д.

1.2 Порядок утворення юридичних осіб та установчі документи

Створення підприємницького товариства є певним процесом. Він складається із цілого ряду юридичних і фактичних дій, як самих засновників, так й відповідних уповноважених державних органів (наприклад, державного реєстратора й т.п.). Ці дії умовно можна об'єднати в стадії (етапи). На окремих стадіях оформляються певні правові документи.

Традиційно розрізняють три порядки утворення юридичних осіб: дозвільний, явочно-нормативний та явочний. Розпорядчий порядок виникнення юридичної особи має місце в тому випадку, коли вона створюється внаслідок розпорядження (вираження волі) власника майна або його представника, це було характерним способом створення державних юридичних осіб. У країнах, що застосовують явочно-нормативний порядок, існує загальний нормативний акт, який регулює порядок виникнення і діяльності юридичних осіб. Такий порядок є найбільш поширеним і діє в Україні. Отже, юридичні особи виникають з моменту державної реєстрації, здійсненої в обов'язковому порядку в разі виконання передбачених у даному акті вимог. Дозвільний порядок полягає у вимозі отримання дозволу відповідного державного органу, підприємства тощо на створення юридичної особи. Зокрема, дозвіл відповідних державних органів необхідний для створення організацій, які будуть займатися діяльністю, пов'язаною із забезпеченням правопорядку, охороною здоров'я, освітою тощо.

При створенні юридичної особи враховується воля та ініціатива особи, яка приймає рішення про таке створення. Юридичні особи приватного права створюються з волі приватних осіб. Цими особами є як фізичні, так і юридичні особи. У законі можуть міститися певні вимоги до осіб, що створюють ту або іншу юридичну особу приватного права, так само як і заборони виступати такими для деяких категорій осіб. Особами, що приймають рішення про створення юридичної особи, можуть бути поряд з особами приватного права, також й особи публічного права.

Отже, за характером волевиявлення виділяють:

a) створення юридичної особи шляхом одностороннього волевиявлення (розпорядчий порядок) (розпорядження Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим). Цей спосіб створення юридичних осіб традиційно іменується розпорядчим порядком;

b) створення юридичної особи шляхом договору між її засновниками (договірний порядок). У таких випадках ініціатива щодо створення юридичної особи може бути виражена у будь-якій формі: договір учасників, рішення зборів засновників тощо.

Незалежно від порядку утворення юридичної особи, всі вони повинні мати установчі документи: розпорядчий акт, статут (положення); установчий договір і статут; протокол зборів тощо.

Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юридичної особи. Після неї наступає реєстраційна стадія. Реєстраційна стадія бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про державну реєстрацію юридичної особи.

Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Установчі документи - це прийняті та затверджені у встановленому порядку корпоративні акти, що визначають індивідуальні особливості правового статусу господарського товариства і є необхідними за законом. Установчі документи є основними актами, на підставі яких діє юридична особа.

Залежно від форми господарського товариства основним установчим документом може бути:

· статут (установчий документ для акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю, товариств з додатковою відповідальністю).

· засновницький договір (установчий документ для повних товариств і командитних товариств) (ст. ст. 120, 134 ЦК України).

Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Іншими словами, статут юридичної особи визначає її структуру, види і напрями діяльності, порядок управління та інші питання діяльності власне суб'єкта підприємницької діяльності.
У засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону. На відміну від статуту, головним для засновницького договору є визначення всіх параметрів взаємовідносин між учасниками юридичної особи, насамперед майнового і організаційного характеру - їх прав та обов'язків, порядку внесення вкладів, порядку розподілу прибутків та збитків.

Деякі автори вважають, що засновницький договір і статут юридичної особи мають однакову юридичну силу, а тому вони затверджуються і змінюються в однаковому порядку. Проте у разі суперечності між положеннями засновницького договору і статуту, перевагу слід віддавати засновницькому договору. Хоча тут виникає питання, з яким я особисто не погоджуюсь. Я вважаю, що перевагу слід надавати статуту, оскільки він є основним документом, яким регламентується діяльність юридичної особи.

1.3 Іноземні юридичні особи в Україні

Україна прагне залучити до своєї економіки потенціал іноземних юридичних осіб, їхня діяльність, поряд з іншими чинниками, допоможе піднести на вищий рівень економіку нашої держави.

Іноземними є юридичні особи, які створені за законодавством іншим ніж законодавство України і мають місце знаходження за межами України. Вид режиму, який встановлюється в Україні для іноземних юридичних осіб прямо визначається з самої ст. 29 спеціального Закону України «Про міжнародне приватне право», яка має назву «Національний режим діяльності іноземних юридичних осіб в Україні». В ній передбачено: «підприємницька та інша діяльність іноземних юридичних осіб в Україні регулюється законодавством України щодо юридичних осіб України». Ця норма є підставою для висновку, що іноземна юридична особа може мати такі самі права, як і українська юридична особа. Водночас закон допускає можливість виключення з національного режиму, якщо інше буде встановлено законом. Тобто законодавство України може встановлювати певні обмеження щодо прав іноземних юридичних осіб. Фактично наведена норма продубльована й щодо здійснення господарської діяльності в ч. 2 ст. 129 ГК України: «Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України». Наприклад, для іноземних юридичних осіб встановлені обмеження щодо заснування: 1) телерадіоорганізацій як суб'єктів господарювання в Україні у ч. 2 ст. 12 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 року; 2) інформаційних агенств у ст. 9 Закону України «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 року. Іноземні юридичні особи можуть бути лише співзасновниками телерадіоорганізацій та інформаційних агенств при умові, що дотримуються встановлені законодавством розміри часток у статутних капіталах створюваних організацій.

Іноземні юридичні особи підтверджують свій правовий статус витягом із торговельного, банківського або судового реєстру. Так, торговельні реєстри в Австрії, ФРН ведуть суди; у Швейцарії - суди та адміністративні органи. Витяг із спеціальної книги обліку містить необхідні відомості для заінтересованих суб'єктів, зокрема інформацію щодо назви юридичної особи; виду товариства (правової форми); змісту діяльності; зазначення осіб, які відповідають за її діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів; інформацію про основний капітал.

Розрізняють загальну (іноді її називають універсальною), галузеву і спеціальну правосуб'єктність юридичної особи . Перша - означає здатність особи бути учасником правових відносин взагалі. Друга - учасником відносин, які регулюються нормами певної галузі права. Третя - учасником певного кола правовідносин у межах однієї галузі права. Такий поділ є традиційним. Якщо мова йде про цивільну правосуб'єктність учасників об'єднань юридичних осіб, як наприклад, ТНК, то інтерес становить їх спеціальна правоздатність, адже вона притаманна учасникам цих об'єднань. Сьогодні спостерігається тенденція відхилення від принципу загальної правоздатності, особливо якщо йдеться про комерційні юридичні особи. Про це свідчать ст. 51 Цивільного кодексу Швейцарії, яка встановлює необмежену правоздатність юридичної особи; англійський Закон про компанії 1989 р., який відмінив принцип спеціальної правосуб'єктності; правова доктрина й судова практика Німеччини, відповідно до яких § 33 Німецького цивільного уложення слід розуміти як такий, що застосовується тільки до внутрішніх відносин у спілці, а не до всієї її діяльності; закони більшості штатів США, що встановлюють принцип загальної правоздатності корпорацій. Законодавству України також притаманний відхід від принципу спеціальної правоздатності. Йдеться про ч. 1 ст. 91 Цивільного кодексу України. Тут використано норму, яка з'явилася сто років тому у Цивільному кодексі Швейцарії, і відповідно до якої юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише фізичній особі.

Іноземні юридичні особи в Україні мають конкретний обсяг прав та обов'язків, що їм кореспондують. Іноземні юридичні особи мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів.

2. Поняття особистого статуту та визначення національності юридичних осіб

2.1 Особистий статут юридичної особи та основні доктрини визначення особистого статуту юридичної особи

З поняттям «юридична особа» пов'язані поняття «національність», «особистий статут» і «особистий закон». Питання про зміст цих понять та їх співвідношення до сьогодні не отримало однакового вирішення у науковій літературі. Так, Л. Раапе вважав, що поняття «особистий статут» і «національність» юридичної особи збігаються. На думку T.А. Лунца, М. М. Богуславського, яку підтримує Л.О. Лялікова, поняття «національність» означає і «особистий статут», і «державну приналежність» юридичних осіб. М.М. Богуславський вказує на те, що особистий закон юридичної особи визначається її «національністю». Ю.М. Юмашев вважає, що «національність» компаній вказує, закон якої держави є «особистим законом» чи «особистим статутом». Протилежну позицію займає В.П. Звєков, зазначаючи, що особистий закон юридичної особи визначає його державну приналежність, «національність» і вирішує на цій основі питання її статуту.

У міжнародному приватному праві загальновизнаним є положення про те, що кожна юридична особа належить до певної держави, національним законодавством якої визначається її особистий статут, який має екстериторіальний характер, тобто обов'язковий для визнання за кордоном.

Особистий статут організації відповідає на запитання, чи є дана організація юридичною особою (чи це сукупність фізичних осіб, не наділених таким правом), визначає порядок створення та ліквідації юридичної особи, передбачає її організаційну форму та правоздатність, вирішує долю ліквідаційного залишку тощо.

Для того, щоб з'ясувати зміст особистого статуту юридичної особи необхідно встановити її «національність» і «особистий закон».

«Національність» юридичної особи - це приналежність до певної держави. «Особистий закон» - це право певної держави. Підтвердженням вказаного є ст. 25 за назвою: «Особистий закон юридичної особи» Закону України «Про міжнародне приватне право» від 2005 p., у ч. 1 якої зазначено, що особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи.

Отже, особистий статут відображає національну належність юридичної особи, але до цього часу не існує єдиного критерію визначення такої національної належності. На сьогодні пропонується кілька доктринальних підходів до вирішення цієї проблеми.

По-перше, це теорія інкорпорації, основний зміст якої і самого критерію інкорпорації (засновництва) зводиться до того, що компанія належить правопорядку країни, в якій вона заснована відповідно до її законодавства. Іншими словами, компанія, утворена за британським законом визнаватиметься британською компанією в тих країнах, колізійне право яких у цій галузі будується на принципах інкорпорації. Прийнято вважати, що дана ознака визначення особистого статуту іноземної юридичної особи властива країнам, що належать до англосаксонської системи права. Разом з тим і держави континентальної системи права у своєму законодавстві й судовій практиці активно її використовують. Російська Федерація, Білорусь, Казахстан, Китай, Чехія, Словаччина, Нідерланди законодавчо закріпили відсилання до закону місця інкорпорації як необхідний колізійний принцип відшукання особистого статуту.

По-друге, це теорія осілості (теорією «ефективного місцеперебування»), відповідно до якої особистим статутом юридичної особи є закон тієї країни, в якій розміщується її керівний орган (рада директорів, правління, інші виконавчі або розпорядницькі органи). Існує думка, що в цьому випадку не має значення, де здійснюється ділова активність такої юридичної особи. До числа держав, що керуються цим критерієм, належать: Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург, Німеччина, Польща та ще деякі інші країни Європейського Союзу. Як правило, юридична адреса суб'єктів господарювання міститься в їхніх статутах чи інших установчих документах, тому вважається, що, керуючись нею, легко встановити приналежність даної юридичної особи до відповідного правопорядку.

По-третє, це теорія центра експлуатації. Ще одним критерієм особистого статуту юридичної особи виступає місце здійснення основної діяльності. Її зміст досить простий: особистий статут юридичної особи визначається законом країни, де відбувається її господарська діяльність. Цей критерій здебільшого використовується в законодавстві та судовій практиці країн, що розвиваються, з метою оголошення «своїми» всіх утворень, що ведуть ділові операції на території даної держави. Ця теорія має певні корені політичного, юридичного та економічного характеру. Країни, що розвиваються, зацікавлені в залученні іноземного капіталу для розвитку національного господарства, і «прив'язати» їх до вітчизняного правопорядку держава може найпростішим шляхом -- з допомогою критерію «центра експлуатації».

І по-четверте, не менш важливою є це теорія контролю, сформульована у судовій практиці під час Першої світової війни для боротьби з так званими "ворожими іноземцями" (зокрема з іноземними компаніями, країна походження яких належала до "ворожого табору"), відповідно до якої юридична особа має національність тієї держави, з території якої здійснюється контроль та управління її діяльністю. Такою державою зазвичай вважається держава "національності" засновників чи основних акціонерів компанії (держава "походження" статутного капіталу компанії).

Одна з найновіших теорій - теорія нашарування є компромісом між теорією інкорпорації та теорією осілості. Вона передбачає свободу вибору правових норм, що регулюють порядок заснування юридичної особи. Такий вибір здійснюється на підставі юридичного значення та правомірності акту заснування юридичної особи. Інші правовідносини за участю юридичної особи оцінюються також за обраною правовою системою - законом місця інкорпорації, проте імперативні норми держави - місця осілості юридичної особи - мають пріоритет перед нормами права держави, за якими засновувалася ця особа. Обидві правові системи застосовуються тільки альтернативно. Теорія нашарування використовується у разі, якщо цього бажає один з учасників правового процесу. Безперечно, у практиці застосування вказаної теорії виникають протиріччя між правовими нормами держави - місця інкорпорації юридичної особи, та держави - місця осілості юридичної особи.

У сучасних законодавствах більшості держав світу, як правило, застосовується не один, а декілька критеріїв визначення особистого закону юридичної особи. Так, згідно зі ст. 154 Федерального закону Швейцарії 1987 р. "Про міжнародне приватне право", до юридичних осіб застосовується право держави, в якій вони засновані, за умови виконання встановлених правом цієї держави вимог чи їх заснування відповідно до права цієї держави; до юридичної особи, що не задовольняє таких умов, застосовується право держави, з якої фактично здійснюється управління.

2.2 Проблема визначення національності юридичних осіб. Критерії встановлення національності юридичних осіб

Національність юридичної особи - це умовна категорія, яка позначає належність юридичної особи до конкретної держави. Саме національність організації дозволяє визначитися з питаннями щодо її правового положення (статусу), тобто є вона юридичною особою чи ні, які в неї порядок заснування та організаційна структура, вид (об'єм) правоздатності, підстави та порядок реорганізації й ліквідації. Оскільки особистий статут відображує національну належність юридичної особи, то відповідно критеріями встановлення національності юридичних осіб є теорія інкорпорації, теорія осілості, теорія експлуатації та теорія контролю.

«Національність» юридичної особи слід визначати через її «приналежність до певної держави». «Приналежністю до держави» стосовно юридичних осіб чи осіб з таким же статусом, але позначених іншою термінологією, слід вважати поширення на цих осіб законодавства і юрисдикції цієї держави в силу їх утворення відповідно до норм цієї держави. «Національність» юридичної особи зумовлює її «особистий статут».

У науковій літературі справедливо звернено увагу на посилення значення поняття «національності» юридичних осіб, оскільки суб'єктам права не байдужий ступінь зв'язку з певною державою, який з новою силою виявився в умовах інтернаціоналізації, концентрації виробництва і капіталу. На противагу цьому іноді стверджують, що для держави значення має встановлення тільки «власної» юридичної особи. Встановлення іноземної держави, до якої належить ця особа, для неї уже значення не має . З таким твердженням не можна погодитися, тому що факт «приналежності» іноземній державі юридичної особи може мати різні правові наслідки для суб'єктів права, що заінтересовані у встановленні такої приналежності. Наприклад, неоднаково можуть кваліфікуватися одні й ті ж дії суб'єктів права та правовідносини за їх участю.

Однак наведені вище критерії хоча і є доволі чіткими, але водночас вони є формальними. Практиці відомі випадки, коли ці критерії визначення належності юридичної особи не давали змогу досягнення конкретної мети, тому що вони не дозволяли побачити належність капіталу юридичної особи. Відомо, що як в Першу світову війну, так і в період Другої світової війни в практиці Великобританії та США при визначенні особистого закону юридичної особи («ворожої юридичної особи») виходили з принципу контролю, що дозволяв встановити, хто дійсно контролює відповідну юридичну особу у зв'язку з належністю капіталу, або управління юридичною особою.

Як в теорії, так і в законотворчості є певні зміни щодо врахування національності юридичної особи. М.М. Богуславський звертає увагу на те, що останніми роками в західній спеціальній літературі все частіше відділяється національна належність юридичної особи від особистого статусу юридичної особи. Більше того, пропонується при вирішенні колізійних питань щодо юридичної особи не звертатися до категорії особистого статусу. З'являється й така законодавча практика (ст.25 ЗУ «Про міжнародне приватне право»).

Від встановлення «національності» юридичної особи залежить встановлення цивільної та процесуальної правоздатності юридичних осіб, обґрунтування юрисдикції суду (арбітражу), вирішення інших питань. «Національність» юридичної особи має значення й для інших галузей публічного права, зокрема, міжнародного, оскільки вона пов'язана, наприклад, з проблемою дипломатичного захисту юридичної особи від неправомірних дій інших держав (абз. З ст. 232, абз. 2 ст. 676 Закону Ліхтенштейну «Про зміни в регулюванні осіб і товариств» від 30 жовтня 1996 p.), з реєстрацією своїх прав, наприклад, інвестицій у сфері адміністративних відносин, з реалізацією правосуб'єктності ТНК і їх учасників як платників податків (фінансове право).

2.3 Колізійно-правове регулювання правового статуcу юридичних осіб

До всіх питань правового статусу юридичної особи застосовується загальна колізійна прив'язка, що підпорядковує їх вирішення єдиному національному правопорядку. Теорії визначення особистого статуту юридичної особи, які ґрунтуються на принципі розщеплення єдиного статуту юридичної особи та підпорядкування його окремих питань різним правопорядкам, не знайшли широкої підтримки у загальносвітовій доктрині міжнародного приватного права.

Останнім часом у теорії міжнародного приватного права обґрунтовується концепція так званого перенесення доміцилію юридичної особи, під яким розуміють переведення компанії за межі юрисдикції, відповідно до законодавства якої вона набула статусу юридичної особи, без необхідності її ліквідації в цій юрисдикції (С.М. Хеда). При цьому пропонується розглядати таку компанію як суб'єкт права одночасно двох юрисдикцій: право попередньої юрисдикції регулюватиме всі питання, пов'язані з правовим статусом юридичної особи, а всі аспекти фінансово-господарської діяльності "переведеної" компанії в новій юрисдикції входитимуть до сфери правового регулювання цієї нової юрисдикції.

Як уже відомо, до основних критеріїв визначення національності юридичної особи відносять наступні: теорія інкорпорації, теорія осілості, теорія ефективного місця діяльності, теорія контролю.

У сучасних законодавствах більшості держав світу, як правило, застосовується не один, а декілька критеріїв визначення особистого закону юридичної особи. Так, згідно зі ст. 154 Федерального закону Швейцарії 1987 р. "Про міжнародне приватне право", до юридичних осіб застосовується право держави, в якій вони засновані, за умови виконання встановлених правом цієї держави вимог чи їх заснування відповідно до права цієї держави; до юридичної особи, що не задовольняє таких умов, застосовується право держави, з якої фактично здійснюється управління. Як зазначено у ст. 3083 Цивільного кодексу канадської провінції Квебек 1991 статус і дієздатність юридичної особи регулюються правом країни, відповідно до якого ця юридична особа була заснована, без шкоди для застосування до її діяльності права країни, де така діяльність здійснюється.

Інколи законодавець йде шляхом застосування односторонніх колізійних прив'язок при формулюванні субсидіарного колізійного правила щодо визначення особистого закону юридичної особи (субсидіарна норма використовується тоді, коли основна норма з якої-небудь причини не може бути застосована або виявляється недостатньою для встановлення компетентного правопорядку). Так, за загальним правилом (ст. 25) Закону Італії про міжнародне приватне право 1995р., особистий закон юридичної особи визначається правом країни, на території якої був завершений процес її заснування, однак у випадку, коли орган управління такого правового утворення знаходиться в Італії або коли його основна діяльність здійснюється на території Італії, застосуванню підлягає італійське право.

Прикладом застосування "змішаного критерію" може служити і судова практика Великої Британії. Визначення національності юридичних осіб тут має найважливіше значення для цілей оподаткування. Якщо компанія заснована у Сполученому Королівстві, вона вважається британською компанією, незалежно від того, де фактично знаходиться центр її контролю. Якщо ж компанія заснована за межами Великої Британії, вона все одно може бути визнана британською, якщо в цій країні знаходиться центр її контролю.

В українському законодавстві питанню особистого закону юридичної особи присвячена ст. 25 Закону України про міжнародне приватне право. Відповідно до ч. 1 ст. 25 цього Закону, особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. Таким місцезнаходженням є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави (ч. 2 ст. 25). Таким чином, в Україні, за загальним правилом, національність юридичної особи визначається на основі "критерію інкорпорації". Разом з тим ч. З ст. 25 Закону формулює і субсидіарне колізійне правило: за відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи. Отже, варіант "змішаного критерію", прийнятий за основу українським законодавцем, виходить із застосування критерію інкорпорації як основного та критерію осілості як додаткового (допоміжного) для випадків неможливості визначення національності юридичної особи за принципом інкорпорації.

Українське законодавство про міжнародне приватне право містить колізійні правила і щодо визначення особистого закону тих організаційних утворень, які не є юридичними особами. Відповідно до ст. 27 Закону про міжнародне приватне право, особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, вважається право цієї держави. Це основне правило доповнюється додатковим, де законодавець закріпив односторонню колізійну норму: якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин. Інакше кажучи, якщо певна організація, яка в принципі має ознаки юридичної особи, не вважається такою за законом держави місця її створення, вона не наділятиметься статусом юридичної особи тільки через те, що ця організація діє на території держави, за законодавством якої вона є різновидом юридичних осіб. Разом з тим, якщо місцем здійснення діяльності такої організації є Україна, до її діяльності застосовуватиметься українське законодавство про юридичні особи, за винятком випадків, установлених законом, і тих, що випливають із суті правовідносин.

3. Юридичні особи в деяких країнах світу

3.1 Правове становище юридичних осіб в Німеччині

Юридичні особи приватного права у Німеччині поділяються на спілки (корпорації) та установи. Спілки -- відповідно на господарські та негосподарські.

Господарськими (комерційними) спілками є різноманітні торгові товариства, які визнаються суб'єктами права і регулюються спеціальним законодавством. Однак, як вже підкреслювалося, не всі види торгових товариств мають статус юридичної особи. Законодавство ФРН закріплює такі види торгових товариств: відкрите (повне) торгове товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, командитне, негласне, акціонерне, акціонерна командита. Повне та негласне товариства не мають статусу юридичної особи.

Акціонерною командитою є командитне товариство на акціях, яке поєднує в собі ознаки акціонерного товариства та командитного: вклади командитистів виражені в акціях.

У негласному товаристві, окрім власника, є негласний товариш (вкладник), якого юридично не існує для третіх осіб. Вкладник має право вимоги до власника, право на прибуток, у разі ліквідації НТ вправі вимагати повернення свого вкладу після розрахунків із кредиторами, несе збитки в межах свого вкладу, має право контролю за діяльністю, однак не бере ніякої участі в управлінні товариством.

У німецькому праві окремо виділяють товариства цивільного права -- діють на основі угоди фізичних осіб чи інших об'єднань, в якій вони зобов'язуються досягати передбачених цілей шляхом надання взаємних послуг і спільної діяльності. Такі товариства можуть мати так звані ідеальні цілі, об'єднуючи представників вільних професій (не підприємців) або ж власне підприємницькі цілі. Якщо ж у процесі реалізації підприємницької діяльності вона досягає великих обсягів чи буде облаштована підприємницьким чином, товариство має бути визнане відкритим торговим (повним) товариством і діяти відповідно до правил, що регулюють діяльність останнього. Договір про таке товариство зобов'язує учасників до виконання певних робіт чи надання послуг (ставлячи їх у становище кредиторів і боржників), тобто він має як організаційний, так і зобов'язальний характер. Кожен з учасників має право та зобов'язаний керувати справами товариства, а також дотримуватись принципів довіри та рівного ставлення до всіх учасників. Розподіл доходів і збитків здійснюється в такому товаристві без урахування внесків, хоча договором може бути передбачений інший порядок.

Сучасна німецька правова доктрина відмежовує від персональних об'єднань об'єднання капіталів, які називають корпораціями, хоча сам термін «корпорація» більш притаманний країнам англо-американської правової системи.

Як прототип корпорацій у праві ФРН розглядається цивільно-правова спілка, яка може бути правоздатною (має статус юридичної особи -- за умови реєстрації) або неправоздатною (не має статусу юридичної особи, оскільки не внесена до реєстру; це профспілки, студентські організації та ін.). Цивільно-правова спілка відрізняється від товариства цивільного права тим, що її статус не залежить від зміни учасників (членів) об'єднання.

Установи в німецькому праві -- це юридичні особи, що виникають на підставі односторонньої угоди (акту) приватної особи, яка створює установчий акт, визначає цілі та виділяє майно для їх досягнення.

Особи, які користуються послугами такої установи (дестинатори), не перебувають у відносинах членства ні між собою, ні з установою. Ними можуть бути як окремі особи, так і колектив певних осіб чи суспільство в цілому.

3.2 Правове становище юридичних осіб у Франції

У Франції статус юридичної особи, відповідно до наукової французької доктрини, мають об'єднання осіб та (або) капіталів, що існують з юридичної точки зору самостійно та незалежно від осіб, які до них входять. Такі об'єднання визнаються юридичними особами після їх реєстрації у відповідному державному органі або реєстрі - торговому реєстрі, префектурі тощо. А у 1984 р. Касаційний суд Франції виніс рішення, відповідно до якого статус юридичної особи може бути визнано за будь-яким об'єднанням осіб, що має мету, яка є ясно вираженою та такою, що не суперечить закону.

Юридичні особи приватного права Франції створюються у вигляді спілок (об'єднань, союзів); праву Франції не притаманний інститут установи. Основними видами спілок є асоціації (association) та товариства (societe).

Серед приватних юридичних осіб у Франції виокремлюють об'єднання зі спільною економічною ціллю (об'єднання за економічними інтересами). Їх легалізовано в 1967 році з метою створення відповідної організаційної форми для тих монополістичних об'єднань, діяльність яких не пов'язана безпосередньо з одержанням прибутку і спрямована на всебічне сприяння виробничій і комерційній активності членів об'єднання, концентрації ресурсів у найбільш перспективних галузях і проведення єдиної економічної політики в межах усього об'єднання.

Асоціаціями є об'єднання осіб, діяльність яких спрямована на досягнення соціальних, культурних, наукових, благодійних й інших так званих ідеальних цілей. Вони не мають на меті одержання прибутку і займаються господарською діяльністю лише остільки, оскільки це необхідно для забезпечення їхньої основної діяльності. За асоціаціями держава визнає спеціальну правоздатність та залишає за собою право контролю за їх діяльністю.

Товариство у французькому праві -- це договір, в силу якого дві чи кілька осіб (підприємці -- фізичні чи юридичні особи) домовляються створити спільне майно та розподіляти вигоди чи вилучати можливу економію з цього. В юридичній літературі розглядаються й інші тлумачення. Особливе місце в економічному житті Франції мають різноманітні торгові товариства, діяльність яких регулюється Законом про торгові товариства (1966 р.). Товариство вважається торговим, якщо предметом його діяльності є вчинення торгових угод, а метою -- одержання прибутку. Усі легальні (зареєстровані) товариства (окрім негласних) у Франції мають статус юридичної особи.

Для цієї держави є характерним функціонування юридичної особи в одній особі, але за умови якщо за час діяльності юридичної особи її члени вибули й залишився тільки один учасник. В такому випадку діяльність такої юридичної особи дозволяється.

Основні види торгових товариств Франції та ФРН збігаються: повне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, командитне, негласне, акціонерне, акціонерна командита.

Висновок

юридичний цивільний установчий

Таким чином, аналізуючи мою роботу можна зробити висновки про те, що запорукою високого економічного розвитку будь-якої країни є успішне функціонування юридичних осіб, що є різного роду підприємницькими об'єднаннями. При чому діяльність юридичних осіб впливає не лише на національну економіку, вона все частіше виходить за територіальні межі певної країни, тобто збільшується роль юридичних осіб як суб'єктів міжнародного приватного права.

У роботі було висвітлено основні питання, що стосуються визначення національності юридичної особи, її особистого статуту, який встановлює обсяг правоздатності юридичної особи, а також розглянути правове становище юридичних осіб в інших країнах. Варто зазначити, що розбіжність критеріїв визначення національності в різних країнах створює труднощі у вирішенні питань особистого закону юридичних осіб. Тут має місце питання оподаткування - підприємства, намагаючись знайти більш вигідне положення для своїх установ, вивозять свій капітал закордон. В умовах збільшення вивезення капіталу і збільшення числа багатонаціональних компаній, вибір належного критерію прив'язки до тієї чи іншої національно-правовій системі стає складною проблемою. Відповідно виникають суперечки щодо того, яку колізійну прив'язку слід застосовувати для визначення права юридичної особи. Тому для вирішення таких колізій держави вдаються до уніфікації правових норм та заключають двосторонні договори про уникнення подвійного оподаткування.

Література

1. Боярська З.І. Міжнародне комерційне право: Навч. посібник. -- К.: КНЕУ, 2001. -- 143с.

2. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. -- К. Істина, 2005. -- 312с.

3. Международное частное право: Учебник. / Богуславський М.М. - М., 1999.

4. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / За ред. В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана - К.: Юрінком Інтер, 2007. -- 368с.

5. Международное частное право: Учебник. / Дмитриева Г.К. - М.: Проспект, 2000.

6. Міжнародне приватне право: Підручник / За ред. А.Д. Довгерта і В.І. Кисіля. - К.: Алерта, 2012. - 376с.

7. Міжнародне приватне право. навч. посіб. / За ред. С.Г. Кузьменка. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 316с.

8. Міжнародне приватне право: Підручник. - 4-те вид., перероб і допов. / Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. - К.: Атіка, 2009. - 500с.

9. Підприємницьке право: Навч. посіб. / За ред. О.В. Старцева. К. : Істина, 2006. - 208с.

10. Чубарєв В.Л. Міжнародне приватне право: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2006. - 608с.

11. Шимон С.І. Цивільне та торгове право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: КНЕУ, 2004. - 220с.

12. Юлдашев О.Х. Міжнародне приватне право: Теоретичні та прикладні аспекти. - К.: МАУП, 2004. - 576 с. - Бібліогр.: с.553-556.

Размещено на Allbest.ru