Процес доказування у кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Сумський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра права

Курсова робота

з дисципліни «Кримінальний процес»

на тему: «Процес доказування у кримінальному процесі»

Рязанець Юлія Валеріївна

ІV курс Ю-05

Науковий керівник:

викладач Ільченко О.В.

Суми 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика доказування у кримінальному процесі

1.1 Поняття, мета і значення доказування

1.2 Елементи та суб'єкти кримінально-процесуального доказування

1.3 Особливості предмета та меж доказування, їх співвідношення

РОЗДІЛ 2. Процес доказування в окремих стадіях кримінального провадження

2.1 Поняття доказів у кримінальному процесі, їх ознаки та класифікація

2.2 Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність. На всіх стадіях юриспруденції темі доказуванню приділялась значна роль. Це пояснюється тим, що під час кримінального судочинства розглядаються справи, які вирішують долю людини. І від того, на скільки точно, повно буде досліджено всі матеріали справи, від того, чи буде додержано вимог закону, залежатиме правильність рішення суду. Це має дуже важливе значення, оскільки основним завданням кримінального судочинства є дотримання всіх вимог закону для того, щоб кожен, хто скоїв злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинуватий не був покараним.

Питанню доказування також багато своєї уваги приділяли і приділяють вітчизняні та зарубіжні вчені. Адже Кримінальний процесуальний кодекс не містить визначення поняття доказування, через що в науковців існують різні думки щодо цього. Також немає визначення поняття джерел доказів, що призвело до того, що в кримінально-процесуальній літературі немає взагалі згоди з приводу того, що вважати доказом, а що його джерелом і чи є взагалі різниця між цими двома поняттями. Все це й зумовлює актуальність даної теми.

Стан наукової розробки. Питання процесу доказування є дуже актуальним, і тому воно знайшло своє закріплення у багатьох працях вітчизняних та зарубіжних вчених таких, як: Є.Г. Коваленка і В.Т. Маляренка, М.М. Міхєєнка, Л.Д. Удалової, Л.М. Лобойка, В.Т. Нора, С.С. Алексєєва, А.А. Старченко, Р.С. Белкін та А.І. Вінберг, С.М. Стахівського та інших.

Об'єктом даного дослідження є процес доказування на всіх стадіях кримінального провадження.

Предметом роботи є сукупність елементів, що складають зміст процесу доказування, визначення значення кримінально-процесуального доказування, характеристика особливостей процесу доказування на різних стадіях кримінального процесу, сукупність фактів та обставин об'єктивної дійсності, з'ясування яких є метою і завданням кримінального судочинства.

Мета даної роботи полягає у з'ясуванні сутності процесу доказування та основних проблем у цій сфері, розгляд основних понять даного питання з різних точок зору.

Реалізація поставленої мети обумовлює виконання таких конкретних завдань:

- визначити та проаналізувати поняття, мету та значення кримінально-процесуального доказування;

- встановити основні елементи доказування у кримінальному процесі;

- охарактеризувати суб'єктів доказування;

- проаналізувати особливості процесу доказування на різних стадіях кримінального провадження.

Методологія. Під час написання даної курсової роботи були використані такі методи дослідження: порівняльно-правовий, теоретико-прогностичний та діалектичний метод з системно-структурним підходом.

Структура. Дана курсова робота складається вступу, двох розділів, перший розділ містить три підрозділи, а другий - два, а також висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика доказування у кримінальному процесі

1.1 Поняття, мета і значення доказування

Встановлення істини та вирішення інших питань у кримінальній справі відбувається у формі кримінально-процесуального доказування. За допомогою доказування органи розслідування з'ясовують обставини справи, розкривають злочин і встановлюють особу, яка його вчинила, або роблять висновок про те, що злочин не був вчинений, чи дана особа його не вчинила.

Доказування має певні завдання, які хоча й не зазначені в законі, але є найважливішою частиною завдань кримінального процесу загалом (ст. 2 КПК) і полягають в охороні прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь. Від нього залежить швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону для того, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний[2].

Перш ніж говорити про процес доказування, необхідно чітко з'ясувати, що слід розуміти під поняттям доказування. На сьогодні чинний Кримінальний процесуальний кодекс не дає визначення доказування. Тому у криміналістино-правовій науці немає однозначного визначення поняття доказування.

У юридичній літературі зустрічаються різні підходи до розуміння доказування. Так, наприклад, автори «Теории доказательств в советском уголовном процессе» вважають, що доказування слід розглядати як здійснювану у процесуальних формах діяльність органів розслідування, прокурора і суду та участі інших суб'єктів процесуальної діяльності зі збирання, закріплення, перевірки та оцінки фактичних даних, необхідних для встановлення істини у кримінальній справі і вирішення завдань кримінального судочинства [24, с. 298].

У процесуальній літературі процес доказування трактують як діяльність зі збирання, перевірки й оцінки доказів з метою встановлення фактичних обставин справи. Відповідно у цьому процесі зазвичай виокремлюються три елементи: збирання доказів, їх перевірка (у деяких авторів - дослідження) і оцінка [25,с. 44]. Так, В.Т. Нор пише, що це діяльність органів розслідування, прокурора і суду, а також інших учасників процесу, яка здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних (доказів), необхідних для встановлення істини у кримінальній справі [16,с. 74-75].

Водночас існують й інші думки. Як загальне поняття, зазначає П.А. Лупинська, доказування - це передбачена законом діяльність уповноважених на це осіб щодо встановлення обставин, які мають значення для справи [13,с. 44]. Так С. С. Алексєєв трактує поняття доказування у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні доказування - це діяльність суб'єктів, що спрямована на встановлення за допомогою доказів істинності обставин справи. Сюди автор включає збирання, перевірку та оцінку доказів. У вузькому ж розумінні автор розглядає доказування як обґрунтування сформульованих доводів і заперечень, переконання в їхній істинності тих чи інших осіб [3, 247-248].

С. Курильов розглядав доказування як суто пізнавальний процес, виключаючи з його змісту оцінку доказів [11,с. 58]. З наведеною позицією погодитись не можна, адже без такої оцінки (отримання опосередкованого знання) неможливо пізнати сутність злочинної події, що відбулась, обґрунтувати відповідні процесуальні рішення, тобто розв'язати завдання доказування. Інші науковці розглядають доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин справи і як логічне і процесуальне обґрунтування певного твердження, висновку у справі. Таким чином, дослідження є тільки частиною загального поняття доказування у кримінальному процесі. Так, В.М. Савицький пише, що доказування у розумінні діяльності відповідних органів і осіб щодо збирання, закріплення, перевірки та оцінки доказів рівнозначне дослідженню. Доказування тези, висновку завжди звернене до зовнішнього адресата, у той час як доказування у розумінні дослідження призначено перш за все для внутрішнього переконання самої особи, що пізнає [20, с. 341]. А.А. Старченко розглядає діяльність слідчих органів щодо виявлення, перевірки та оцінки доказів як дослідження і пише, що центральне місце у ньому належить доказуванню, тобто логічно обґрунтованому, що спирається на достовірно встановлені факти, висновку про винуватість притягнутих до кримінальної відповідальності осіб [21, с. 135].

М.М. Міхєєнко відзначає, що доказування - це діяльність суб'єктів кримінального процесу зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування [14, с. 11].

На думку С.М. Стахівського, доказування за своїм змістом є складною формою діяльності, на яку впливають певні чинники, а саме: вимога щодо виконання завдань кримінального судочинства; активна протидія учасників кримінально-процесуальної діяльності, які зацікавлені у вирішенні справи; втрата чи викривлення інформації, що має значення для розслідування; необхідність суворого дотримання процесуальної форми. Зміст процесу доказування розкривається через такі його елементи: збирання (формування) доказів та їх процесуальних джерел; перевірка доказів і джерел; оцінка доказів та їх процесуальних джерел; прийняття процесуального рішення та його аргументація (мотивація) [23, с. 264].

Так, Р.С. Белкін та А.І. Вінберг зазначають: «процес доказування - це виявлення носіїв інформації, за допомогою яких можна одержати відомості про події, збір цієї інформації, її процесуальне закріплення, перевірка і оцінка з метою достовірного встановлення обставин, які мають значення для вирішення кримінальної справи» [4, с. 264].

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є розумовою діяльністю, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах. Разом з тим, це і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом [15, с. 139]

Отже, бачимо, що вказані визначення про суперечності та нечіткість у

поглядах процесуалістів щодо визначення поняття кримінально-процесуального доказування, про різне бачення цього питання - від видалення оцінки доказів за межі цього поняття до включення до нього криміналістичних категорій.

Але коли йдеться про процес доказування, слід мати на увазі дві його сторони: пізнавальну, розумову діяльність, коли за допомогою одних доказових фактів отримують знання про факт, який встановлюють, і практичну діяльність, яка знаходить свій вираз у виявленні, перевірці та оцінці доказів. Щодо мети доказування, то її нормативно визначити неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування. У більшості процесуальних літературних джерел зазначається,

що метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об'єктивної істини у справі. Так, Л. Лобойко зазначає, що об'єктивна істина є пізнавальним ідеалом, якого мають прагнути суб'єкти кримінально-процесуального доказування [12, с. 127]. Знайти об'єктивну істину в кримінальній справі - значить виконати одне із завдань кримінального процесу, тобто повністю розкрити злочин, що є необхідною передумовою успішного здійснення правосуддя.

Доказування має кримінально-правове та кримінально-процесуальне значення. Кримінально-правове значення полягає в тому, що:

- тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин і якою є його кваліфікація;

- доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.

Кримінально-процесуальне значення доказування:

- правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

- всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;

- участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

- докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі.

Отже, з усіх вище наведених визначень можна виділити такі особливості доказування:

1) це не що інше, як пізнання істини в кримінальній справі, тобто

встановлюється (у повній відповідності з дійсністю) подія злочину, винність або невинність певних осіб, обставини, які впливають на ступінь і характер відповідальності тощо;

2) це не лише практична, але й розумово-логічна діяльність осіб, які

ведуть кримінальний процес, та інших його учасників;

3) це діяльність, яка здійснюється визначеними кримінально - процесуальним законом органами і особами, тобто суб'єктами доказування;

4) це процес, який відбувається в часі і просторі, а не одноразовий акт;

5) це така діяльність указаних органів і осіб, яка здійснюється встановленій кримінально-процесуальним законом формі.

1.2 Елементи та суб'єкти кримінально-процесуального доказування

Процес доказування - це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень. Доказування являє собою процесуальну діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді і суду по оперуванню доказами.

Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. [12, c.119].

Існують різні точки зору щодо того, скільки і які саме елементи кримінально-процесуального доказування слід виділяти.

Так у ч.2 ст. 91 Кримінального процесуального кодексу визначається, що доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження[2]. Такі ж елементи виділяє і Л.Д. Удалова, а саме: збирання доказів і їх процесуальних джерел, перевірка доказів, оцінка доказів[26, c.68].

Щодо збирання доказів, то під ним розуміють врегульовану Кримінальним процесуальним кодексом діяльність сторін кримінального провадження, потерпілого із виявлення і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації. Збираються докази, як правило, в стадії досудового розслідування, але і суд може, за власною ініціативою або за клопотанням учасників процесу доповнювати матеріали досудового слідства або дізнання, викликаючи нових свідків, призначаючи експертизу тощо[2].

Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями.

Згідно з ч. 2 ст. 93 КПК сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, що передбачені кримінальним законом[2].

Щодо сторони захисту, потерпілого то ч. 3 ст..93 КПК визначає, що вони здійснюють збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів[2].

Найважливішими структурними елементами збирання доказів є пошук і вилучення доказової інформації.

Отже, збирання у кримінальному процесі слід розуміти як елемент доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим (компетентним) державним органом пошукових, пізнавальних, посвідчуючи і правозабезпечуючих дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах кримінального правопорушення, її вилучення та закріплення в матеріалах кримінального провадження.

Після збирання доказів, вони підлягають всебічній і об'єктивній перевірці особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом. Перевірка доказів здійснюється шляхом аналізу змісту кожного доказу окремо, співставлення з іншими доказами та джерелами їх походження, провадження повторних або нових слідчих дій, провадження оперативно-розшукових заходів з метою пошуку нових доказів, підтвердження, або, навпаки, спростування доказів, вже раніше зібраних[25, c.45].

Оцінити докази - означає з'ясувати їх переконливість, силу та придатність бути підставою для висновків по справі. Оцінка доказів - це здійснювана в логічних формах розумова діяльність суб'єктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належність, допустимість і достовірність, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення; висувають необхідні слідчі (судові) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин справи й кримінального правопорушення в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях[25, c.47].

Основні положення оцінки доказів єдині для всіх етапів кримінального провадження і передбачені в ч.1 ст.94 КПК: «Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення». Згідно ч.2 ст.94 КПК жоден доказ не має наперед встановленої сили[2].

Також у юридичній літературі деякі науковці виділяють і деякі інші елементи. Наприклад, Л.М. Лобойко поділяє процес доказування на п'ять елементів.

1) побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: подія злочину мала місце або події не було.

2) збирання доказів;

3) перевірка доказів шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і його джерела; шляхом провадження слідчих дій; або логічним шляхом.

4) оцінка доказів.

5) обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування - це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупність доказів і посилання на відповідні норми права. [12, c.122].

Ю. Чорноус у своїй статті «Місце та значення слідчих дій у процесі доказування по кримінальній справі» також звернула увагу на етапи доказування. Вона виділила чотири етапи, серед яких: збирання доказів, дослідження доказів, оцінка доказів, безпосереднє залучення доказів для підтвердження чи спростування певного факту[27, c.188].

Отже, бачимо, що серед великої кількості думок щодо елементів, обов'язково всі науковці виділяють три головних етапи. Це збирання доказів, перевірка доказів та їх оцінка. Це основні елементи, без яких взагалі неможливий процес доказування.

Згідно з ч.1 ст. 93 збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом. Отже бачимо, що КПК передбачає наявність двох сторін при здійсненні доказування у кримінальному провадженні: сторони обвинувачення і сторони захисту[2].

Стороною обвинувачення є прокурор. У відповідності до ст.36 КПК прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов'язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора[2].

Стороною обвинувачення виступають також органи досудового розслідування. Так, у відповідності до ст.38 КПК органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є слідчі підрозділи:

1) органів внутрішніх справ;

2) органів безпеки;

3) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;

4) органів державного бюро розслідувань[2].

Досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового розслідування одноособово або слідчою групою.

Стороною обвинувачення виступає також керівник органу досудового розслідування. Так, згідно ч.1 ст.39 КПК керівник органу досудового розслідування організовує досудове розслідування[2].

Стороною обвинувачення виступає також слідчий органу досудового розслідування. Згідно ч.1 ст.40 КПК слідчий органу досудового розслідування несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій[2].

Оперативні підрозділи також можливо віднести до сторони обвинувачення, адже згідно ч.1 ст.41 КПК оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора. А у відповідності із ч.2 ст.41 КПК під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого.

Стороною захисту виступають підозрюваний і обвинувачений. Так, згідно ч.1 ст.42 КПК підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276 - 279 КПК, повідомлено про підозру або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення[2].

Згідно ч.2 ст.42 КПК обвинуваченим є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 Кримінального процесуального кодексу.

Стороною захисту є також виправданий і засуджений. Так, згідно ч.1 ст.43 КПК виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.

Згідно ч.2 ст.43 КПК засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.

Стороною захисту виступає також законний представник підозрюваного, обвинуваченого. Так, згідно з ч.1 ст.44 КПК якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана в встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом із ним залучається його законний представник[2].

В ч.2 ст.44 КПК зазначено, що як законні представники можуть бути залучені батьки (усиновлювачі), а в разі їх відсутності - опікуни, піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а також представники органів опіки і піклування, установ і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієздатний чи обмежено дієздатний[2].

Суб'єктом доказування у кримінальному судочинстві виступає також потерпілий. Згідно ч.1 ст.55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди[2].

В ч.3 ст.55 КПК зазначено, що потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв'язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого[2].

Суб'єктом доказування у кримінальному судочинстві виступає також представник потерпілого. Так, згідно ч.1 ст.58 КПК представником потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником.

Суб'єктом доказування є також законний представник потерпілого. Так, згідно ч.1 ст.59 КПК якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник[2].

Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК.

Реалізація сторонами обов'язку доказування являє собою спростування припущення про невинуватість особи, а тому теоретично та практично пов'язано зі змістом принципу презумпції невинуватості. Під презумпцією невинуватості розуміють вимогу, згідно з якою підозрюваний, обвинувачений або підсудний вважається невинуватим, доки його винуватість у вчиненні злочину не буде доведена у порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили[10, c.380].

Як уже вище зазначалось, обов'язок доказування лежить на стороні обвинувачення. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.

Недоведена винуватість обвинуваченого юридично прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви в тлумаченні закону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.

1.3 Особливості предмета та меж доказування, їх співвідношення

кримінальний доказування юриспруденція

Як відомо, метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об'єктивної істини. ЇЇ досягнення можливе лише тоді, коли у кримінальному провадженні з достатньою повнотою і достовірністю будуть встановлені факти і обставини, які мають значення для правильного вирішення цієї справи. Сукупність таких фактів і обставин утворюють предмет доказування у кримінальній процесі.

На думку М.М. Міхєєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіко предмет доказування в кримінальному процесі - це така сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі[15, c.132].

На думку А.П. Рижакова предмет доказування - це повний перелік обставин, які в обов'язковому порядку підлягають встановленню і підтвердженню (їх наявність або відсутність) з використанням доказів по кожній кримінальній справі[19, c.203].

Є.Г. Коваленко визначає предмет доказування як коло фактів, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі для її правильного вирішення[7, c.118].

Л.Д. Удалова також визначає предмет доказування як коло обставин, що підлягають доказуванню і встановленню в конкретній кримінальній справі з метою її правильного вирішення [26, c. 110].

Як бачимо, поняття предмета доказування у процесуальній літературі визначається більш-менш однаково. Під ним прийнято розуміти сукупність фактів та обставин, які підлягають встановленню у кожній кримінальній справі для правильного вирішення питань матеріального і процесуального права.

Щодо законодавчого закріплення даного понятті, то законодавець не дає точного визначення предмета доказування, але в ст.. 91 встановлено перелік обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. До них Кримінально-процесуальний кодекс відносить:

1) подію кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання[2].

Серед обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, насамперед повинні бути встановлені ті, що стосуються події кримінального правопорушення (п.1 ст.91 КПК).

При доказуванні обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого (п.4 ст.91 КПК), необхідно встановити всі обставини, які пом'якшують, обтяжують чи виключають його кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження.

Обставини, що входять до предмета доказування і в кінцевому підсумку повинні бути встановлені по кожному кримінальному провадженні в результаті кримінально-процесуального доказування, можна назвати шуканими, або головними фактами. Проте, при здійсненні кримінального провадження встановленню підлягають так звані допоміжні факти (обставини), які не мають значення для доказування наявності чи відсутності події кримінального правопорушення, винності чи невинності певної особи тощо, але мають допоміжне, забезпечувальне значення для встановлення обставин, які входять до предмета доказування у кримінальному провадженні, для застосування заходів процесуального примусу, зупинення або закриття кримінального провадження[6].

При здійсненні кримінального провадження можуть бути встановлені і так звані супутні факти (обставини): вчинення особою, щодо якої не здійснюється кримінальне провадження дисциплінарного, адміністративного чи кримінального правопорушення; порушення прав громадян та інші порушення закону, допущені при здійсненні кримінального провадження. Встановлення таких фактів дає підстави направити матеріали провадження до відповідних органів, посадових осіб для застосування заходів дисциплінарного впливу, адміністративного стягнення, розпочати кримінальне провадження[6]

Законне, обґрунтоване і справедливе вирішення кримінальної справи по суті передбачає правильне вирішення питання не тільки про предмет доказування, а й про межі доказування по справі. У теорії і практиці доказування використовуються як поняття «предмет доказування», так і поняття «межі доказування», оскільки вони тісно пов'язані і залежні між собою при встановленні фактичних обставин по кожному кримінальному провадженню.

Під межами доказування у кримінальному процесі слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу (доказів та їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам[15, c.135].

Л.М. Лобойко вважає, що межі доказування - це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують:

1) повноту версій, які перевіряють;

2) глибину дослідження обставин, що підлягають встановленню;

3) обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наявності або відсутності цих обставин;

4) достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі[12, c. 124].

Щодо співвідношення понять «межі доказування» і «предмет доказування», то аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на це. Більшість процесуалістів схиляються до думки, що межі і предмет доказування співвідносяться як мета і засіб її досягнення. Крім того, якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Межі доказування визначають ступінь дослідження обставин, що підлягають встановленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, процесуальних дій, необхідних для цього.

Таким чином, оскільки предмет пізнання є утворенням цілісним, то і сам підхід до дослідження повинен бути цілісним, а значить, і завершеним. Така ж цілісна і завершена повинна бути і сукупність отриманих доказів. Неправильне визначення меж доказування (сукупності доказів) може призвести до його звуження або необґрунтованого розширення. При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків. Необґрунтоване розширення меж доказування

обумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.

РОЗДІЛ 2. Процес доказування в окремих стадіях кримінального провадження

2.1 Поняття доказів у кримінальному процесі, їх ознаки та класифікація

Серед основоположних категорій кримінального процесу докази посідають чільне місце. З метою єдиного підходу до розуміння змісту доказів у кримінально-процесуальному провадженні чинним законодавством передбачено легальне визначення цього поняття. Згідно із ст.. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значений для кримінального провадження та підлягають доказуванню[2].

Як бачимо, основою визначення поняття «доказів» є поняття «фактичні дані». На жаль, закон не розкриває поняття «фактичні дані», а в теорії кримінального процесу з цього питання немає єдиної точки зору.

Удалова Л.Д. вважає, що факти - це об'єктивна реальність, яка існує незалежно від людини. Для того, щоб пізнати факт, необхідно сприйняти його безпосередньо або отримати про нього інформацію. Але злочин - це подія минулого, яка в момент доказування вже не існує. Якщо ж слідчий або суддя самі сприймали подію, що розслідується або розглядається в суді, то вони стають свідками і їх участь у процесі як суб'єктів доказування виключається. Вони можуть безпосередньо сприймати лише ту інформацію про злочин, яка збереглася у свідомості інших людей або на матеріальних об'єктах. Таким чином, обставини, які мають значення для справи, пізнаються не за допомогою фактів реальної дійсності, а лише відомостей про них[26, c.115].

Тому при досудовому розслідуванні, а також при розгляді справи в суді, сторони кримінального провадження використовують відомості про події і явища, які вже відбулися.

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання в кримінальному процесі як аргументів у доказування.

Допустимість доказів означає, що:

- фактичні дані мають бути одержані уповноваженим на це суб'єктом (державним органом або особою, яка веде процес);

- фактичні дані мають бути одержані з відомого, перевіреного та

незабороненого законом джерела;

- фактичні дані мають бути одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми;

- фактичні дані мають бути належно закріплені та засвідчені.

Допустимість доказу має бути визначена, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність [12, c.105-106]

Належність - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об'єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:

- чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;

- чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових

матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування; [22, c.287]

Достовірність - це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ[25, c. 47].

Достатність доказів - можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення.

Недостатність доказів має такі наслідки:

- відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад, про притягнення як обвинуваченого);

- прийняття протилежного рішення (наприклад, виправдувального вироку);

- скасування раніше прийнятого рішення (наприклад, рішення про арешт).

В кримінальному процесі докази класифікуються за такими критеріями:

1) за відношенням доказів до обставини, яка підлягає доказуванню:

- прямі (ті, які безпосередньо вказують на конкретну обставину або її відсутність, безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину, дають пряму, однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити).

- непрямі (вказують на окремі проміжні факти, на підставі яких

встановлюються різні елементи головного факту. Вони також можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування в сукупності з іншими доказами).

2) щодо обвнувачення, яке становить предмет розслідування і розгляду в певній справі докази поділяються на:

- обвинувальні;

- виправдувальні;

3) за особливостями відображення події злочину та за характером взаємодії з ним:

- первинні, тобто докази, отримані з першоджерел, докази, які виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події;

- похідні, тобто такі, які являють собою результати вторинного відображення слідів злочину, що походять від первинних показових джерел інформації.

4) за способом формування поділяються на:

- особисті, тобто такі, які походять від людей, містяться в показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій, висновок експерта;

- речові докази, тобто такі, які є об'єктами злочинних дій, знаряддя злочину, предмети, які зберегли на собі сліди злочину.

Отже, ознаками будь-якого доказу є належність, допустимість, достатність та достовірність. Лише наявність всіх цих ознак в сукупності дозволяє використовувати конкретні фактичні дані як докази у справі. Відсутність в кримінально-процесуальному кодексі України згадки про ці ознаки є прогалиною в законодавстві і потребує негайного вирішення.

Класифікують докази за різними ознаками, що обумовлено, в основному, різним їх значенням для кримінально-процесуального доказування.

2.2 Особливості процесу доказування на окремих стадіях кримінального судочинства

На кожній стадії кримінального судочинства деякі елементи процесу доказування мають свої характерні риси, що обумовлено в основному завданнями тієї чи іншої стадії.

Так, на стадії досудового розслідування найбільш повно проявляються усі елементи кримінально-процесуального доказування. Головне завдання цієї стадії - зібрати, дослідити, перевірити й оцінити докази з метою швидкого, всебічного, повного й об'єктивного встановлення обставин вчиненого кримінального провадження, осіб, які його вчинили, тощо[11, c.59].

Для виконання цього завдання сторони кримінального провадження, які згідно з КПК мають право здійснювати збирання, перевірку та оцінку доказів, вправі використовувати всі передбачені законом джерела і способи одержання фактичних даних, що дає можливість належним чином перевірити й оцінити всі одержані докази і прийняти правильне рішення, яке завершує провадження у даній стадії[2].

У стадії досудового розслідування проводиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому найбільш повно реалізуються всі його елементи, застосовуються науково-технічні засоби для збирання і перевірки доказів та їх джерел. Деякі слідчі та інші процесуальні дії по збиранню доказів проводяться тільки або переважно у цій стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваної, відтворення обстановки і обставин події, огляд місця події, освідування, впізнання). У цій стадії слідчий у процесі виконання своєї державно-правової функції розслідування кримінальної справи здійснює кримінально-процесуальні функції обвинувачення (з моменту притягнення особи як підозрюваної або обвинуваченої) і вирішення кримінальної справи (коли він закриває її). З'являється і кримінально-процесуальна функція захисту від обвинувачення, яку здійснюють підозрюваний, обвинувачений його захисник і законний представник.

Під час стадії підготовчого провадження суддя перевіряє належність і допустимість доказів. Дуже актуальною на цій стадії є проблема визнання доказів недопустимими. Адже при визнанні доказів недопустимими саме на цій стадії кримінального провадження забезпечується правомірність призначення судового розгляду, не допускаються оголошення та дослідження недопустимих доказів у суді, забезпечується безперервність судового розгляду, попереджається вплив на внутрішнє переконання суду при вирішенні питання про недопустимість доказів.

Допустимість доказів включає декілька критеріїв: 1) законність джерела доказу; 2) одержання фактичних даних у передбаченому законом порядку (з дотриманням процесуальної форми); 3) дотримання процесуальної форми закріплення доказу; 4) одержання фактичних даних належним суб'єктом кримінально-процесуальних правовідносин[17]. Ст.86 КПК визнає доказ допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому КПК України. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення[2].

У цілому процедура вирішення питання про недопустимість доказів під час підготовчого провадження потребує нормативного врегулювання, а крім того, і методичного супроводження діяльності суддів на цьому етапі судочинства. Процес вирішення питання про недопустимість доказів може бути розпочатий із подання клопотання будь-якою зі сторін. Копія цього клопотання повинна бути надана протилежній стороні завчасно з метою забезпечення умов для підготовки до спростування доводів сторони, що заявила клопотання. Навіть якщо клопотання про визнання доказів недопустимими подається в день судового засідання, таке слухання повинно бути відкладено[7, c.497].

На стадії судового розгляду здійснюється кримінально-процесуальне доказування i найбільш повно реалізуються вci принципи кримінального процесу, зокрема, безпосередність, усність i змагальність. На цій стадії, як i на вcix наступних судових стадіях, суд виконує свою державно-правову функцію здійснення правосуддя та кримінально-процесуальну функцію вирішення справи, а прокурор -- державно-правову функцію нагляду за точним i неухильним додержанням законів органами дізнання i досудового слідства та кримінально-правову i кримінально-процесуальну функцію підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції України). Кримінально-процесуальну функцію захисту виконують обвинувачений, його захисник i законний представник, цивільний відповідач та його представник. Такий розподіл функцій у суді створює найкращі процесуальні умови для всебічного, повного й об'єктивного дослідження судом за участі учасників судового розгляду нових доказів та їx джерел, що є у справі, з'ясування всіх обставин кримінальної справи i правильного їx вирішення[7, c. 498].

Перевірка доказів та їх джерел здійснюється судом за допомогою таких судових дій, як допит обвинуваченого, допит свідка, потерпілого, пред'явлення для впізнання, допит експерта в суді, дослідження речових доказів та документів, дослідження звуко- і відеозаписів, також суд може скористатися консультаціями та роз'ясненнями спеціаліста та, у виняткових випадках, визнавши за необхідне оглянути певне місце, проводить огляд за участю учасників судового провадження, а якщо цього вимагають обставини - за участю свідків, спеціалістів і експертів[11, c. 60].

Таким чином, бачимо, що стадія судового розгляду справи - це та стадія, в ході якої найбільш повно реалізується кримінально-процесуальне доказування. При цьому слід зазначити, що суд не лише досліджує встановлені по справі обставини, але також має право викликати нових свідків, призначати експертизу, витребувати документи, а також залучати до матеріалів справи документи й предмети, подані учасниками судового розгляду.

На стадіях апеляційного i касаційного провадження відповідно до завдань цих стадій проводиться в основному перевірка й оцінка доказів та їх джерел. Щодо права витребування апеляційною i касаційною інстанціями нових матеріалів, то воно основане на загальних правилах про збирання доказів[12, c.260].

Оскільки при розгляді справи в апеляційному i касаційному порядку суд, як правило, перевіряє законність i обґрунтованість вироку та інших судових piшень за тими доказами, які вже icнyють у справі, i додатковими матеріалами, то об'єктом перевірки i оцінки при цьому є як тi, що існують у справі, так i додаткові докази та їх джерела. Пepші перевіряються шляхом аналізу кожного з них окремо, зіставлення з іншими, що є в справі та подані в суд, додатковими матеріалами, а також шляхом витребування судом таких матеріалів. Інші перевіряються шляхом їх аналізу, зіставлення з тими, що вже існують у справі та іншими новими матеріалами, а також шляхом витребування інших нових матеріалів. При цьому перевірка додаткових матеріалів повинна здійснюватись самим судом, а не доручатись іншим органам або особам [7, c.357].

Стадія перегляду судових рішень за ново виявленими обставинами складається з комплексу процесуальних дій, характерних для чотирьох стадій кримінального процесу: досудового розслідування, підготовчого провадження, розгляду справи в місцевому суді та в суді апеляційної інстанції. А отже, вона має такі caмi особливості збирання, перевірки i оцінки доказів та їх джерел, що притаманні вказаним чотирьом стадіям.

Значні особливості має процес доказування на стадії виконання вироку. Слід зазначити, що єдиним процесуальним джерелом доказів тут є офіційні документи (piзнi довідки, характеристики, копії вироків тощо). Вони подаються до суду адміністрацією виправно-трудових установ, органами, які займаються виконанням вироків, прокурором, засудженими, їх захисниками, або подання яких витребує сам суд. Пояснення засудженого та інших осіб, які викликані в судове засідання, не є доказами, хоч вони перевіряються й оцінюються судом нарівні з документами[7, c. 358].

Отже, аналіз особливостей доказування дає можливість зробити висновок, що кожна стадія кримінального процесу має свої особливості доказування. Доказування на різних стадіях здійснюється у формах і способами, що залежать від особливостей кожної стадії.

ВИСНОВКИ

Отже, у ході написання даної курсової роботи було розкрито всі поставлені завдання та досягнуто мети. Аналіз процесу доказування дає можливість говорити про те, що на сучасному етапі законодавство про докази та доказування в кримінальному процесі має немалу кількість прогалин, а тому потребує значного вдосконалення. Відсутність нормативного закріплення певних положень в кримінально-процесуальному кодексі України, а також в законах та підзаконних нормативних актах призводить до певних суперечностей та неоднозначного тлумачення процесуалістами одного й того ж поняття.

Згідно і КПК та з думкою багатьох вчених елементами процесу доказування є збирання, перевірка та оцінка доказів. Суб'єктами доказування виступають сторони кримінального провадження, а саме сторона обвинувачення, сторона захисту та потерпілий.

Предметом доказування у кримінальній справі є ряд обставин, які підлягають встановленню. А щодо меж, то під ними розуміють такий обсяг доказового матеріалу (доказів ті їх джерел), який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин справи і прийняття процесуальних заходів для запобігання злочинам. Щодо співвідношення, то поняття предмету доказування виражає, що повинно бути з'ясовано, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи.

Також при аналізі особливостей доказування можна зробити висновок, що кожна стадія кримінального процесу має свої особливості доказування. Доказування на різних стадіях здійснюється у формах і способами, що залежать від особливостей кожної стадії. Особливими в кожній стадії кримінального процесу є: коло засобів доказування; коло суб'єктів доказування; коло обставин, що підлягають доказуванню; межі доказування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України : прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України від 28 черв. 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - ст. 141

2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 № 4651-VI //Відомості Верховної Ради України/ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

3. Алексеев С. С. Проблемы теории права. Курс лекций в двох томах /С. С. Алексеев. - Свердловск, 1973. - Т. 2. - 401 с.

4. Белкин Р.С. Криминалистика и доказывание / Р.С. Белкин, А.И. Винберг. - М.: Юрид. лит., 1973. - 216 c.

5. Вапнярчук В. Поняття кримінально-процесуального доказування[Електронний ресурс]/ В.Вапнярчук// Вісник. Проблеми боротьби зі злочинністю. - 2009. - №4(67). - с. 193-201. - Режим доступу к журналу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vapnu/2011_4/VapnyarchukB.pdf.

6. Гончаренко В.Г. Предмет доказування у кримінальному судочинстві[Електронний ресурс]/ В.Г. Гончарено// Вісник Академії адвокатури України . - 2011. - №1(20). - с. 120-122. - Режим доступу к журналу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vapnu/2011_4/VapnyarchukB.pdf.

7. Коваленко Є.Г.Кримінальний процес України: підручник/ Є.Г. Коваленко, В.Т. Маляренко - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 704 с.

8. Коваленко І. Поняття і значення кримінально-процесуального доказування[Електронний ресурс]/ І.Коваленко// Право України. - 2010. - №1. - с. 230-235. - Режим доступу к журналу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_gum/pruk/2010_1/34.pdf.