Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

Кафедра теорії та історії держави і права

Реферат з дисципліни «Правознавство»

«Співвідношення понять права і свободи людини»

Шарак Валерії Олегівни

Київ - 2014

План

• Вступ
• Поняття права
• Поняття свобод людини
• Зміст права
• Класифікація прав та свобод людини
• Ретроспективний аналіз на прикладі економічних, соціальних, екологічних та особистих(громадянських) прав і свобод людини
• Висновок
• Список нормативних джерел та літератури


Вступ

Права людини в сучасному світі являють собою проблему, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства і кожної держави.

Поняття про права людини включає два аспекти: природні права людини, неподільно пов'язані з її існуванням та розвитком; набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус.

Свобода людини є вихідним поняттям проблеми прав людини-громадянина. Вона характеризується ознаками:

- всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах;

- людина має право робити все, що прямо не заборонено діючим законодавством;

- всі люди рівні в правових можливостях, правовому сприянні і правовій охороні;

- свобода людини - об'єктивна реальність, вона виходить за межі врегульовані правом, так як на неї впливають і інші соціальні норми (моралі, етики, релігійні норми та інші).

Міжнародне співтовариства приділяє правам людини велику увагу, для цього визначає міжнародно-правові стандарти в цій галузі, тобто в договірному порядку встановлює правові норми мінімально припустимого поводження держав з індивідами, що перебувають на її території.

Ці стандарти закріплені:

Ш Загальною декларацією прав людини (1948 р.);

Ш Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);

Ш Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.);

Ш Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1950 р.);

Ш іншими міжнародно-правовими документами.

Поняття права

Термін "право" (лат. "jus") має безліч тлумачень і визначень. Однак об'єднує ці тлумачення те, що всі народи і окремі люди вбачають у праві справедливість, захист, правду. Недаремно в українській мові слова "правильний", "правда", "правий (права рука)", "правило", "виправляти" та інші мають спільний корінь і означають істину, щось добре для себе і своєї держави. Навіть перший збірник законодавчих норм на території України називався "Руська правда". А в англійській мові одне слово "right" означає і право людини, і праву сторону, і правильні дії, і просто згоду.

Залежно від сфери знань, де використовується цей термін, розрізняють його філософське, соціологічне, психологічне та інші тлумачення; зміст кожного терміна відображає ті його сторони, аспекти, що входять до предмета відповідної науки.

О.Скакун дає таке визначення: "Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу" [9, с. 253].

На думку відомого українського правознавця Б. Кістяківського [8, с. 143], право є і державно-організаційним, і соціальним, і психічним, і нормативним явищем. Державно-організаційне, або державно-наказове, поняття права визначається як сукупність норм, виконання яких забезпечується державою. Тобто право - це те, що держава наказує вважати правом. Соціологічне поняття права український правознавець ставить на друге місце. У його інтерпретації це є правовідносинами.

Найбільш поширений погляд на право полягає в тому, що воно є нормою свободи. Таке розуміння права випливає з твердження, що "для суспільства в такій же мірі характерна свобода, в якій для природи характерна необхідність. Право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого - обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках" [7, с. 8].

Поняття свобод людини

Свободи людини - негативні повноваження фізичних осіб, як індивідуальні, так і колективні. Свободи реалізуються шляхом усунення державного регулювання з тієї чи іншої поведінки особи. Свободи, таким чином, виражають незалежність індивіда від влади держави у певних діях і визначають межі державного втручання у сферу особистості.

В літературі і законодавстві не проводиться різниці між змістом і сенсом понять свобод і прав, тому усталена юридична формула «права і свободи» зустрічається повсюдно. Також є приклади вживання конструкції «право на свободу». Проголосити те чи інше право свободою - означає визнати авторитет і компетентність суб'єкта права у даній діяльності беззаперечним і вищим, ніж авторитет і компетентність держави.

Історично, свободи переважно належать до першого покоління прав людини (XVII-XVIII ст.)

В Основному Законі знайшли закріплення наступні свободи людини і громадянина[3]:

· свобода політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України

· свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації (стаття 36);

· особиста свобода та недоторканність (статті 29);

· свобода пересування (стаття 33);

· свобода думки і слова (стаття 34);

· свобода світогляду і віросповідання (свобода сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність) (стаття 35);

· свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (стаття 54);

Цивільний кодекс проголосив такі свободи учасників цивільних відносин [5]:

· свобода договору (стаття 3);

· свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (стаття 3).

Зміст права

Під змістом права розуміють "всю сукупність правових приписів, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин; це визначені у праві юридичні права, обов'язки та заборони" [7, с. 25].

Розрізняють два види змісту права: соціально-політичний (економічна, політична, класова сутність та спрямованість права) та спеціально-юридичний (характеризує право як специфічне утворення, соціальний інститут, необхідний для належного функціонування суспільства).

Розроблялися різні теорії стосовно права та правових норм, які здебільшого передбачають дуалістичний підхід, тобто поділ права на парні категорії. Наприклад, такі:

1) Природне та позитивне право.

"Позитивне право виходить від держави, виражено в писаних нормах, міститься в нормативно-правових документах: законах, актах виконавчої влади і місцевого самоврядування, судових і адміністративних прецедентах, нормативно-правових договорах, правових звичаях.

Природне право має більш глибокий, ґрунтовний, вихідний для життя людей норматив поведінки, корениться в самій природі людини. Джерело прав людини - вона сама, її потреби і інтереси, її спосіб існування і розвитку. Вона ж виступає їх носієм. З цього погляду природне право як сукупність прав і обов?язків має загальносоціальне, людське походження, а не державне… є основою невід'ємних, природних прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), що існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні" [9, с.239].

В багатьох державах (в тому числі і в Україні) позитивне право ставиться вище природного, і у випадку непорозумінь, конфліктів проблеми вирішуються за правилами і нормами саме позитивного, державного права. Але так було не завжди і не всюди.

Наприклад, у Китаї до початку ХХ століття панували природне право, неписані норми етичного, релігійного спрямування, ритуали та звичаї. Приписи закону розглядалися як такі, що є дуже формалізовані, примусово нав'язані, не здатні зрозуміти всі нюанси та фактори життя людини. Закон сприймався радше як засіб залякування або теоретичний зразок поведінки. Тому у критичних ситуаціях вимагалося вирішувати конфлікти між собою та йти на компроміси, а не йти до суду чи інших юридичних закладів.

2) Соціальне та юридичне право.

Соціальне право - це комплексна галузь права, яка є сукупністю норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу практичної організації і здійснення соціального захисту населення з метою пом'якшення соціальної напруги в суспільстві. Соціальне право пов'язане з багатьма галузями права: конституційним (державним), трудовим, цивільним, сімейним, адміністративним, кримінальним тощо.

Юридичне право (спеціально-соціальне) є "наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави. Це - приписи законів; принципи і норми ратифікованих міжнародних договорів; судові рішення, що стали прецедентами; санкціоновані правові норми-звичаї та ін." [9, с.240].

Отже, зміст права - це закріплені в його нормах приписи, що встановлюють права і обов'язки певних суб'єктів і правові наслідки невиконання або неналежного їх виконання чи порушення процедури їх реалізації (матеріальний аспект), а також приписи, що визначають процедуру реалізації цих прав і обов'язків (функціональний аспект).

свобода людина право норма

Класифікація прав та свобод людини

Сучасна типологія прав і свобод досить різноманітна. Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють за сферою їх реалізації в суспільному житті:

Ш особисті(громадянські);

Особисті (громадянські) права - це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

Ш політичні;

Політичні права - можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це - право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, телебачення та ін. [3, статті 38, 39, 40 та ін.].

Ш економічні;

Економічні права - можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав - право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою - зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи та поєднували їх з правами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Ш соціальні;

Соціальні права - можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін.

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміються у позитивному значенні, визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування людської гідності, нормальне задоволення первинних потреб і духовного розвитку [3, статті 43, 45, 46, 48 та ін.].

Ш культурні;

Культурні права - можливості (свободи) збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і художню творчість [3, статті 53, 54].

Ш екологічні

Екологічні права - можливості (свободи) користуватися природним середовищем як природним середовищем проживання. Це - права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування та ін. Екологічні права є спорідненими з правом на життя.

Конституція України закріплює екологічні права громадян у ст. 50: «Кожний має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди».

Існує ще так звана класифікація, де права відносяться до першого і другого покоління прав людини. До першого покоління прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права. Пізніше з'явились соціальні та культурні права людини і громадянина та поглибилась роль економічних на користь населення. Найважливіші з них були включені до Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права.

Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 p.

Ретроспективний аналіз на прикладі економічних, соціальних, екологічних та особистих(громадянських) прав і свобод людини

Права і свободи людини і громадянина є пріоритетним видом прав і свобод. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 р. (у конституційних документах гетьмана Павла Скоропадського - у 1918 p.), це право розглядалося як одне з найперших, основоположних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство та індивідуальна свобода. У соціалістичних державах із тоталітарним режимом це право взагалі відкидалося як свідчення класове обмеженого буржуазного підходу до прав людини.

Досвід тривалого існування усіх без винятку країн комуністичної орієнтації показав, що заборона приватної власності є протиприродною і, у кінцевому рахунку, підриває мотивацію сумлінної, ініціативної праці, породжує масове соціальне утриманство, безвідповідальність тощо. Людина, позбавлена умов для вияву підприємливості, потрапляє у тотальну залежність від влади, позбавляється усякої свободи та індивідуальності.

Сьогодні мало хто наполягає на абсолютному характері приватної власності. У законодавстві ФРН, Франції, Італії та інших країн встановлюються допустимі межі приватної власності, говориться про її використання в інтересах суспільства. Введення такого роду обмежень аж ніяк не означає відкидання фундаментального характеру права приватної власності.

У статті 41 [3] закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом [3, стаття 42]. Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фіксуючи право приватної власності, право підприємницької діяльності та інші економічні права. Конституція України підкреслює: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує соціальну спрямованість економіки».

Відповідно до Конституції України забезпечується не лише рівність усіх форм власності - державної, приватної, комунальної, але й їх рівний юридичний захист.

Право на працю, що відноситься до соціальних прав, чітко проводить межу між так званими першим і другим поколіннями прав людини. До першого покоління прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права.

Протягом майже двох століть конституції демократичних держав Заходу обмежувалися правами першого покоління. Життя показало недостатність такого підходу для створення кожній людині гідних умов існування, рівноправної участі в справах суспільства і держави.

У XX ст. під впливом робочого руху, соціалістичних (лівих і правих) партій, а також діяльності соціалістичних держав (у тому числі СРСР) було поставлене питання про поглиблення розуміння економічних прав, про соціальні та культурні права людини і громадянина. Найважливіші з них були включені до Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Останній набрав чинності для СРСР 3 січня 1976 року.

Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя. [4, стаття 11]

Специфіка екологічних прав полягає у тому, що основою їх здійснення є об'єктивно існуюча екологічна система - навколишнє природне середовище. При цьому деякі екологічні права є природними правами, невід'ємними від життєдіяльності громадян, незалежно від їхнього правового закріплення. Такі права людини і громадянина реалізуються як об'єктивна необхідність і не потребують нормативно-правового оформлення.

Екологічному праву відповідає обов'язок уповноважених державних органів, підприємств, установ і організацій вживати заходів, спрямованих на оздоровлення навколишнього природного середовища, запобігання і зниження шкідливих для людини і навколишнього середовища наслідків.

Громадянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров'я населення. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

До громадянських належать право на життя, недоторканність особи, її житла, таємниця листування, телефонно-телеграфні переговори, право на повагу гідності людини, свободу віросповідання і світогляду, на вільне пересування, вибір місця проживання і заняття. [3, статті 27-35]

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими державами світу. Зокрема, в статті З Загальної декларації прав людини зазначено, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність». У [2, стаття 2]зазначається, що право на життя захищається законом і жодна людина не може бути навмисно позбавлена цього права. Положення міжнародно-правових актів повністю відображені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в [3, стаття 3] зафіксовано, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». У [3, стаття 27] закріплено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Водночас, кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань.

Україні, що стала на шлях переходу до іншої форми суспільного устрою і ринкових відносин, склалась надзвичайно складна соціально-економічна ситуація, яку справедливо називають кризовою. За період 1991-2000 рр. ВВП країни скоротився на 60%. Хронічними стали затримки з виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Відбувається занепад соціальної інфраструктури, у тяжкому стані - система охорони здоров'я, погіршилося забезпечення доступними продуктами харчування, для мільйонів сімей проблемою стало вирішення питання забезпечення житлом. Це зумовило катастрофічне падіння життєвого рівня переважної більшості населення, бідність, що в свою чергу негативно вплинуло на демографічні процеси в Україні, зокрема, на перевищення смертності над народжуваністю, зменшення рівня середньої тривалості життя та ін. Крім того, зросла неприродна і насильницька смертність. Демографічний стан будь-якої країни є відображенням як її соціально-економічного становища, так і дотримання державою фундаментальних прав людини. Україна належить до найбільш неблагополучних у цьому відношенні країн світу.

Висновок

Отже, права і свободи людини - це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб.

Права людини випливають з природного права, притаманного людині від народження, поширюються на всіх людей, що проживають в конкретній державі (громадян держави, громадян інших держав, осіб без громадянства). Права громадянина закріплюються за особою в силу її приналежності до громадянства держави (громадяни мають політичні й інші права, яких не мають інші особи).

До них належать такі права: економічні, соціальні, особисті(громадянські), політичні, культурні та екологічні.

Конституція визначає життя людини, її здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме утвердження прав і свобод людини є головним обов'язком держави, це визначає зміст і спрямованість її діяльності.

Список нормативних джерел та літератури

І. Нормативно-правові акти, включаючи міжнародні

1. Загальна декларація прав людини - 1948.

2. Конвенція про захист прав і основних свобод людини - 1950.

3. Конституція України. - 1996.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. - 1966.

5. Цивільний кодекс. - 2003.

6.

ІІ. Книжкові видання

7. Загальна теорія держави і права / За ред. проф. М.В.Цвіка, доц.. В.Д.Ткаченка, проф. О.В.Петришина. - Харків: Право, 2002.

8. Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами): Підручник. - К.: Кондор, 2002. - 353 с.

9. Правознавство: Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М. Колодій, А. Ю. Олійник, О. О. Лідопригора / За редакцією В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. - Київ: Юрінком Інтер, 2006. - 748 с.

10. Скакун О.Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. - Харків: Еспада, 2006. - 776 с.

11. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред.. О.В.Зайчука, Н.М.Оніщенко. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688 с.

12.

ІІІ. Публікації у періодичних виданнях

13. Мірошниченко М. Право: терміно-поняття, поняття, категорія // Право України. - 2006. -№3. - С.29-31.

14. Плавич В. Феномен права та його розуміння на сучасному етапі суспільного розвитку // Юридична Україна. - 2005. - №1. - С. 4-7.

Размещено на Allbest.ru