Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття доказів та джерел доказів у кримінальному процесі

2. Класифікація доказів

2.1 Особисті та речові докази

2.2 Поняття первинних та похідних доказів

2.3 Обвинувальні та виправдувальні

2.4 Прямі та непрямі (побічні) докази

Висновок

Вступ

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді - це сфера органів кримінально-процесуальної діяльності. Процес доказування - це пошук, виявлення, фіксація, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

На часі прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) як одного з кроків адаптації національного законодавства до правових систем країн Європейського Союзу. Кримінально-процесуальне законодавство повинно бути ефективним засобом протидії злочинності та інструментарієм захисту прав і свобод людини. Проте процес його удосконалення є складним і неоднозначним.

Проект нового Кримінально-процесуального кодексу України, прийнятий Верховною Радою у першому читанні, викликав неоднозначну реакцію фахівців. Навколо окремих його правових інститутів розгорнулась широка дискусія. Не менш гострою серед інших правових проблем залишається питання доказів. Серед науковців не склалось єдиного підходу щодо визначення поняття доказів. У науковій літературі висунута концепція доказів як єдності фактичних даних та їх процесуальних джерел, а інші вважають, що слід розрізняти докази, як відомості про факти, обставини та їх процесуальні джерела.

За чинним КПК України (ст.. 65) доказами є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці фактичні дані повинні бути: 1) Отриманими належним суб'єктом у ході здійснення ним кримінально-процесуальної діяльності; 2) з дотриманням визначеної законодавством процесуальної форми; 3) міститься у джерелах, вичерпний перелік яких зазначений у ч. 2 ст. 65 КПК України. Будь-яке відхилення від загальних вимог породжує для визнання доказів недостовірними чи недоступними, а, отже, непридатними для обґрунтування та прийняття процесуального рішення.

Отже, актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок роботи, оскільки цю проблему не можна вважати однозначною в силу її важливості для кримінального процесу.

1. Поняття доказів та джерел доказів у кримінальному процесі

Поняття доказів у науці кримінально-процесуального права є одним з провідних, найважливіших.

Таке поняття в даний час є легальним, воно закріплено в ч. 1 ст. 65 КПК, де докази визначено як всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Питання про сутність доказів, їх властивості протягом досить довгого часу привертало пильну увагу науковців, які пропонували різні тлумачення цього поняття. Деякі автори вважали, що доказами в кримінальній справі є факти реальної дійсності. Саме так свого часу визначав докази відомий вчений Л.Є. Владиміров. Він писав: «Кримінальним доказом називається будь-який факт, який має призначенням викликати у судді переконання в існуванні або неіснуванні будь-якої обставини, яка складає предмет судового дослідження». Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. -- Тула, 2000.-- С. 133.

Аналогічно визначав докази А.Я. Вишинський: «Судові докази -- це звичайні факти, ті ж здійснювані в житті явища, ті ж речі, ті ж люди, ті ж дії людей. Судовими доказами вони є лише тому, що вони вступають в коло судового процесу, стають засобом для з'ясування обставин, які цікавлять суд та слідство». Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве. -- М., 1950. -- С. 232.

Про докази як факти реальної дійсності писали і інші автори -- М.А. Чельцов, Див.: Чельцов М.А. Советский уголовный процесс. -- М., 1951. -- С. 134-135. М.Л. Якуб. Див.: Якуб М.Л. Советский уголовный процесс. -- М., 1953. -- С. 50.

Таке визначення суті доказів було притаманне тому періоду розвитку науки, коли чинне законодавство не містило чіткого визначення даного поняття. В КПК Української РСР 1927 року було зазначено: «Суд не обмежений ніякими формальними доказами, і від нього залежить з огляду на обставини справи, чи допустити ті або інші докази, чи витребувати їх від третіх осіб, для яких така вимога є обов'язковою (ст. 57). Доказами є показання свідків і потерпілих, висновки експертів, речові докази, протоколи оглядів та інші письмові документи, а також особисті пояснення обвинуваченого. Клятва та присяга як докази не допускаються (ст. 58). Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. Госюриздат. -- М., 1955. - С. 17.

Згодом почався новий етап у розробці поняття доказів, пов'язаний з прийняттям в 1958 році загальносоюзного нормативного акта -- Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік, а потім і кримінально-процесуальних кодексів, зокрема чинного до даного часу КПК України, де було дано наведене вище визначення поняття доказів. В.Я. Дорохов, Див.: Дорохов В.Я. Понятие доказательств в советском уголовном процессе // Советское государство и право. -- 1964. -- № 9. -- С. 108-114.; Теория доказательств в советском уголовном процессе / [Ред. коллегия: докт. юрид. наук И.В. Жогин (отв.ред.) и др.]. -- Изд. 2-е, исп. и доп. -- М.: Юрид. лит., 1973. -- С. 207. Л.М. Карнеева, Див.: Карнеева Л.М., Кертэс И. Источники доказательств по советскому и венгерскому законодательству. -- М., 1985. -- С. 45. М.М. Михеенко, Див.: Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. -- К., 1984. -- С. 80-82. Н.М. Кипнис Див.: Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. -- М., 1995. -- С. 12-13. і багато інших авторів обґрунтовували свою точку зору -- доказами є не факти реальної дійсності, а відомості (інформація) про факти. Звичайно ж, розглядаючи докази як відомості про факти (а не факти реальної дійсності), ці автори піддавали аргументованій критиці першу точку зору. Див.: Теория доказательств в советском уголовном процессе. [Ред. коллегия: докт. юрид. наук И.В. Жогин (отв.ред.) и др.]. -- Изд. 2-е, исп. и доп. -- М.: Юрид. лит., 1973. -- С. 198-207.

Дійсно, важко погодитись з тим, що в кримінальному судочинстві дізнавач, слідчий, прокурор, суд оперують фактами реальної дійсності, фактами, яких вони зазвичай не спостерігають, які залишилися в минулому і які необхідно встановити для того, щоб з'ясувати всі обставини злочину, який було вчинено, і правильно вирішити кримінальну справу. Коли органи досудового слідства, прокурор, суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), одержують та вивчають висновок експерта, вони мають справу не з фактами реальної дійсності, а з відомостями, інформацією про те, що бачив або чув свідок, що робив обвинувачений, які відомості встановив експерт, котрий провів певні дослідження. Зауважимо, що такі відомості можуть відповідати дійсності, а можуть бути і помилковими або завідомо неправдивими, тобто йдеться саме про відомості, а не факти реальної дійсності.

Очевидно, що в названих випадках слідчий, прокурор, суд сприймають певні дані опосередкованим шляхом, вони самі не спостерігають безпосередньо ті події, про які розповідають допитувані особи, ті обставини, про які зробив висновок експерт. Тобто тут має місце опосередковане пізнання і інформаційна сутність доказів у цьому випадку більш-менш очевидна.

Але в деяких випадках можливе і безпосереднє спостереження дізнавачем, слідчим, судом певних обставин, пов'язаних із розслідуваним злочином. Так, скажімо, слідчий під час проведення огляду, обшуку, проведенні деяких інших слідчих дій безпосередньо спостерігає певну обстановку, наявність конкретних речей на місці події. Чи можна вважати, що в цьому випадку доказами будуть самі факти об'єктивної реальності, які мають відношення до злочину? Відповідь може бути тільки негативною. Доказами і в таких випадках є відомості, які зафіксовані в протоколах відповідних слідчих дій. Мотивуючи рішення, які слідчий приймає в справі, він посилається не на власні враження, не на ті факти, які він спостерігав, а на відомості, інформацію, яка міститься в протоколах слідчих дій. Ці протоколи буде досліджувати суд, на них будуть посилатися сторони в обґрунтування своєї позиції. Відомості, які відображені в протоколі, повинен буде проаналізувати суд у вироку, мотивуючи свою думку щодо достовірності таких відомостей.

Може скластися враження, що розуміння доказів як фактів об'єктивної дійсності було притаманне, як пише Ю.К. Орлов, «донауковій (архаїчній) трактовці доказів». Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе. Научно-практическое пособие. -- М.: Проспект, 2000. -- С. 35. Але таку точку зору можна зустріти і в роботах деяких сучасних авторів. Так, О.Р. Бєлкін визначає: «Судові докази -- це і є факти звичайного життя, які стають судовими доказами тільки у визначеному законом порядку і тільки в силу їх зв'язку з тим явищем, подією, фактом, які складають предмет не будь-якого, а саме судового дослідження». Белкин А. Теория доказывания. -- М., 2000. -- С. 11.

З урахуванням наведених вище аргументів такий підхід до визначенням доказів ми вважаємо несприятливим.

Досить розповсюдженою в науковій літературі є і точка зору, прихильники якої визначають докази, по-перше, як відомості про факти, а, по-друге, як факти. Під фактами вони розуміють не події або явища об'єктивної дійсності, а безперечно установлені на підставі відомостей дані, які на певному етапі слідчий, прокурор, суд вважають доведеними, достовірними. Наприклад, слідчий одержав відомості про те, що підозрюваний знаходився на місці вчинення злочину; перевіривши такі відомості, слідчий переконався в тому, що відомості достовірні, вони відповідають дійсності. Слідчий дану обставину -- підозрюваний знаходився на місці події -- розглядає як факт, який в подальшому він використовує разом з іншими подібними фактами в логічному доказуванні, доведенні свого висновку про винність підозрюваного у вчиненні злочину.

Прихильник розглядуваної точки зору О Л. Трусов іменує відомості про факти доказами першого рівня, а факти, які використовуються в подальшому доказуванні-доведенні для обґрунтування наявності інших фактів, доказами другого рівня. Автор підкреслює, що докази-факти мають таку ж сутність як і наукові факти, вони мають властивість неспростовності. Курс советского уголовного процесса. Общая часть. -- М., 1989. -- С. 557.

На наш погляд, для такого подвійного розуміння доказів підстав немає. Визначення доказів тільки як відомостей (свідчень, інформації) повністю відповідає чинному законодавству і тому, що має місце в реальному доказуванні. Якщо, скажімо, слідчий, оцінивши відомості про факти, дійшов висновку про їх достовірність, то для нього такі відомості як би «перетворились» на факти, він вважає, що має справу з фактами і, посилаючись на такі факти, робить висновок про існування інших фактів. Але для прокурора, для суду оцінка відомостей як достовірних, яку зробив слідчий, не є обов'язковою. КПК в ст. 67 чітко закріплює найважливіше правило оцінки доказів: кожний суб'єкт процесу, який оцінює докази, робить це на підставі свого внутрішнього переконання, оцінка, яку давав один суб'єкт, не обов'язкова для іншого, ніякі докази не мають наперед встановленої сили. Тому ті відомості, які слідчий вважав достовірними, суд повинен буде перевірити і може визнати недостовірними -- помилковими або неправдивими. Інакше кажучи, те, що слідчий вважав доведеним фактом, «неспростовним» доказом, для суду не є таким, оцінка, яку дав відомостям слідчий, не обов'язкова для суду.

Зазначимо, що Верховний Суд України неодноразово звертав увагу на неприпустимість вирішувати наперед питання про оцінку доказів. Див.: Вісник Верховного Суду України. -- 1997.-- №4. --С. 35.

Таким чином, сама спроба вести мову про докази двох рівнів, про «неспростовні» докази не відповідає чинному кримінально-процесуальному законодавству. А от відомості, які містяться у визначених законом джерелах, одержані відповідно до вимог закону, є доказами перебігом всього кримінального процесу, на них посилатиметься слідчий, сторони, суд. Кожен з цих суб'єктів може висловлювати свою думку щодо достовірності таких відомостей, наводити певні аргументи на підтвердження своєї точки зору. Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК суд у мотивувальній частині вироку повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази. Тобто суд може визнати певні відомості недостовірними і відкинути, незалежно від того, що слідчий, а можливо і прокурор, вважали їх достовірними і поклали в основу обвинувачення.

На даний час розуміння доказів як відомостей про факти є досить розповсюдженим у науковій літературі України. Див.: Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За загальною редакцією В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. -- X.: ТОВ «Одіссей», 2008. -- С 221; Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. -- К.. 2007. -- С 90.

Визначення в чинному законодавстві доказів як фактичних даних, тобто даних про факти, на наш погляд, підкреслює дуже важливу обставину: доказами є тільки відомості про факти, обставини, не можна розглядати як докази припущення, умовиводи, міркування.

Щодо змісту відомостей про факти, то закон не містить будь-яких обмежень -- це можуть бути відомості про різні факти, обставини.

Для того, щоб відомості про факти могли використовуватися як докази, вони повинні мати таку форму, яка дозволить їх сприймати суб'єктам кримінального процесу протягом всього судочинства, тобто вони повинні бути зафіксовані певним чином -- записані в протоколах, а можливо також закріплені за допомогою технічних засобів. Отже йдеться про те, що можна виділити дві сторони, два компоненти розглядуваного поняття -- це відомості про факти, а також матеріальний носій, на якому ці відомості зафіксовані. Не заперечуючи цих двох компонентів, деякі автори виходять з того, что поняття доказів охоплює обидва компоненти і визначають докази як єдність відомостей про факти та матеріального носія таких відомостей, тобто доказами є, наприклад, відомості, які містяться в протоколі допиту свідка, і сам протокол допиту, які практично не можна розірвати. Див.: Тертышник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств. -- X., 1998. -- С. 8; Таке ж визначення міститься і в підручнику В.М. Тертишника. Див.: Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.,2003. --С. 285.

Інші автори під доказами розуміють тільки відомості про факти, а матеріальний носій, на якому зафіксовано такі відомості, іменують джерелом доказів. Вони не заперечують того, що практично не можна розділити відомості та їх матеріального носія, але виходять з того, що теоретично таке розмежування можливе і доцільне. Див.: Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. -- К., 1984. -- С. 77.

Вважаємо, що суперечки в цьому питанні не мають принципового характеру, а з практичної точки зору роздільний розгляд доказів як відомостей про факти, а джерел доказів як матеріальних носіїв таких відомостей, є цілком виправданим. Саме такий підхід обрав і Пленум Верховного Суду України, який в постанові № 5 від 29 червня 1990 року (із змінами від 4 червня 1993 року, 3 грудня 1997 року та ЗО травня 2008 року) «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановления вироку», зазначивши, що замість аналізу доказів деякі суди посилаються лише на прізвища потерпілих, свідків, та інших допитаних у справі осіб, не розкриваючи змісту цих та інших джерел доказів. Пленум вказав, що судам необхідно давати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи тощо (п. 16).

Таким чином, доказами є відомості про факти. Такі відомості містяться на певному матеріальному носії, який іменують джерелом доказів.

2. Класифікація доказів

Класифікація доказів -- це поділ їх на групи за певними підставами, які враховують притаманні доказам певних груп особливості.

В залежності від особливостей носія інформації, механізму сприйняття, зберігання та відтворення інформації докази поділяють на особисті та речові. Зауважимо, що не всі науковці провадять поділ доказів на особисті та речові. Заперечення проти такого поділу наведено в роботі: Курс советского уголовного процесса. Общая часть / Под ред. А. Д. Войкова, И.И. Карпеца. -- М.,1989. -- С.567. Особистими є фактичні дані, які сприймалися людиною, і відтворені нею в порядку, передбаченому законом. Йдеться про показання підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка, висновок експерта, протоколи слідчих дій, в яких зафіксовано обставини, які сприймали слідчий та інші учасники провадження відповідної слідчої дії, документи, в яких зафіксовано дані, що повідомляє певна особа. Для особистих доказів характерно те, що певна інформація, яку сприймала людина, являє собою опис обставин за допомогою слів чи інших кодових знаків -- цифрових, графічних. А речові докази -- це предмети матеріального світу, які несуть певну інформацію своїм зовнішнім виглядом, оскільки вони безпосередньо були піддані змінам у зв'язку із злочином, наприклад, замок із слідами злому, ніж з відбитками пальців злочинця т.ін. Деякі науковці пропонують дещо інший поділ доказів за визначеною підставою, вони до першої групи відносять докази, що одержуються від людей, а до другої -- докази, що містяться в предметах та документах. Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі: Науково-практичний посібник. -- К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. -- С. 100. Такій позиції, на наш погляд, бракує логіки. Адже документом можна назвати і заяви та пояснення осіб, та навіть протоколи слідчих дій, в яких зафіксовані відомості, одержані від людей. Саме особливості сприйняття та передачі доказової інформації слугують критерієм для розмежування речових та особистих доказів, зокрема документів, як самостійних джерел доказів, та документів -- речових доказів. Якщо доказова інформація, яку несе документ, передається графічним шляхом (тобто змістом), то маємо справу саме з документом. У тих випадках, коли документ несе інформацію не змістом (або не тільки змістом), а своїм зовнішнім виглядом, місцем знаходження в зв'язку з тим, що він як предмет матеріального світу безпосередньо піддавався впливу певної події, то він являє собою речовий доказ. В тих випадках, коли йдеться про речові докази, джерелом доказів є сам предмет матеріального світу, а доказом -- ті властивості цього предмета, які несуть інформацію, відомості, що мають відношення до справи. Якщо під час огляду місця події (оселі, де було вчинено вбивство) знайдено склянку з відбитками пальців підозрюваного, то джерелом доказів буде сама річ -- склянка, а доказом -- ті її властивості, які мають відношення до справи -- наявні відбитки пальців.

Доцільність розглядуваної класифікації визначається тим, що вона дозволяє в процесі перевірки, оцінки доказів враховувати притаманні їм особливості. Так, перевірка доказів, що їх слід віднести до особистих, передбачає необхідність перевірки особливостей тієї особи, яка сприймала і повідомляє інформацію. Стосовно показань свідка, потерпілого необхідно звернути увагу на характер взаємовідносин з обвинуваченим; фізичні дані, які впливали чи могли впливати на сприйняття якихось обставин -- зір, слух, вік, професію особи; час, який сплинув з моменту, коли особа сприймала обставини, про які вона дає свідчення; відстань, на якій знаходилась особа, від місця, де відбувалися події, про які вона повідомляє, т. ін.

Перевірка речового доказу потребує з'ясування питання про те, де було знайдено певну річ, за яких умов, яким змінам вона могла піддаватися. Для аналізу інформації, яку несе така річ своїм зовнішнім виглядом, зазвичай необхідно проводити експертизу (для того, скажімо, щоб з'ясувати, кому належать відбитки пальців, чи придатна зброя для пострілу, т. ін.)

2.2 Поняття первинних та похідних доказів

Докази поділяють на обвинувальні та виправдувальні в залежності від того, підтверджують чи спростовують вони певну версію про вчинення злочину. На перших етапах розслідування справи слідчий висуває декілька версій, і, як того потребує КПК, починає їх одночасну перевірку. Отже і поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні провадиться щодо кожної версії. Після того, як певна особа стає підозрюваним або обвинуваченим, такий поділ доказів відбувається щодо версії про вчинення злочину підозрюваним чи обвинуваченим.

Докази, які підтверджують наявність події злочину, факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), а також наявність обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), визнаються обвинувальними, а докази, що спростовують припущення про злочинний характер досліджуваної події або про факт вчинення злочину обвинуваченим, і ті, що встановлюють обставини, які пом'якшують покарання -- виправдувальними. Зазначимо, що деякі автори вважають, що поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні провадиться тільки щодо тези про винність певної особи у вчиненні злочину, а також наявності обтяжуючих та пом'якшуючих обставин. Див.: Курс советского уголовного процесса. Общая часть. -- М., 1989. -- С. 562. Інші науковці провадять такий поділ стосовно всього обвинувачення, вважаючи обвинувальними докази, які підтверджують сам факт вчинення злочину, а також вчинення злочину певною особою. Див.: Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научно-практическое пособие. -- М.: Проспект, 2000. -- С. 68. Остання думка є, на наш погляд, більш слушною. Так, якщо провадиться розслідування в справі, яка була порушена за фактом вбивства, то докази про те, що потерпілий страждав на психічну хворобу, вчиняв спроби самогубства (і не виключено, що і в розслідуваній справі він також вчинив самогубство), можна вважати виправдувальними, оскільки вони спростовують припущення про вбивство. Докази про факти погроз на адресу потерпілого, наявність тілесних ушкоджень у потерпілого, що може свідчити про те, що потерпілий чинив комусь опір, можна розглядати як обвинувальні докази, адже вони підтверджують припущення про вбивство. На перших етапах розслідування, коли слідчий перевіряє декілька версій, один і той же доказ може розглядатися як обвинувальний щодо однієї версії і як виправдувальний -- щодо іншої. Коли, скажімо, слідчий перевіряє версії -- першу про вчинення вбивства потерпілого його дружиною, і другу -- про вбивство іншою особою в зв'язку з його службовою діяльністю, то докази, які свідчитимуть про те, що дружина потерпілого напередодні вбивства придбала зброю, що вона була спортсменкою, займалася стрільбою, своїй подрузі казала, що має намір вбити чоловіка через свої ревнощі, є обвинувальними щодо версії про вбивство потерпілого дружиною і виправдувальними щодо версії про вбивство його іншою особою в зв'язку із службовою діяльністю. Після того, як у справі з'являється підозрюваний або обвинувачений, докази поділяються на обвинувальні чи виправувальні в залежності від того, підтверджують вони факт вчинення злочину обвинуваченим (підозрюваним), чи спростовують його.

Деякі науковці вважають, що поряд з обвинувальними та виправдувальними доказами існують ще так звані «нейтральні» докази, які не можна віднести ні до обвинувальних, ні до виправдувальних. Див.: Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научно-практическое пособие. -- М.: Проспект, 2000. -- С. 69. Інші вважають, що якщо відомості на можна віднести ні до обвинувальних, ні до виправдувальних, то їх взагалі не можна використати як докази в кримінальній справі. Див.: Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С, Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. -- Воронеж, 1978. -- С. 127. На наш погляд, іноді в справі можуть бути докази, які не можна розглядати ні як обвинувальні, ні як виправдувальні, це, наприклад, відомості про осіб, які були очевидцями певної події, дані про наявність відповідної кваліфікації у перекладача чи експерта т. ін.

КПК містить вимогу, адресовану слідчому, дізнавачу прокурору -- проводити дослідження обставин справи об'єктивно, тобто збирати та аналізувати як обвинувальні так і виправдувальні докази. На всіх етапах судочинства, приймаючи рішення, суб'єкти, в провадженні яких знаходиться справа, повинні врахувати як обвинувальні, так і виправдувальні докази.

2.4 Прямі та непрямі (побічні) докази

Докази поділяють на прямі та непрямі (побічні). В юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення підстав такої класифікації, вирішення питання про можливість або неможливість поділу всіх наявних у справі доказів на прямі та непрямі, визначення того, які саме докази можна вважати прямими, а які -- непрямими. Деякі науковці підставою поділу доказів на прямі та непрямі називають відмінності в структурі процесу обґрунтування обставини, яку доказують. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює таку обставину, а непрямим -- доказ, який встановлює ці обставини через «проміжний факт». Див.: Теория доказательств в советском уголовном процессе. [Ред. коллегия: докт. юрид. наук И.В. Жогин (отв.ред.) и др.]. -- Изд. 2-е, исп. и доп. -- М.: Юрид. лит., 1973. -- С. 268. Інші вважають підставою для поділу доказів на прямі та непрямі відношення доказів до тези, яку доказують, Див.: Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научно-практическое пособие. -- М.: Проспект, 2000. -- С. 64. або відношення доказів до обставин, які підлягають доказуванню, і способу доказування. Див.: Грошевий Ю.М., Стахівський СМ. Докази і доказування у кримінальному процесі: Науково-практичний посібник. -- К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. -- С. 104. На наш погляд, пов'язувати підстави для такого поділу тільки з обґрунтуванням певної тези (тобто з доказуваням у другому аспекті даного поняття) навряд чи правильно. Звичайно ж, висловлюючи свою думку, наприклад, у судових дебатах, учасники дебатів пропонують свою оцінку доказів, посилаючись на поділ доказів, зокрема, на прямі та непрямі. Але поділ доказів на прямі та непрямі відбувається перш за все в процесі збирання, перевірки та оцінки доказів, що дозволяє більш ефективно здійснювати такий процес і запобігає помилковим висновкам про наявність чи відсутність певних обставин, які необхідно встановити в кримінальній справі. Тому як підставу для такого поділу доказів ми розглядатимемо особливості структури процесу доказування.

У науковій літературі висловлені різні думки стосовно того, чи всі докази можливо класифікувати на прямі та непрямі, які саме докази можна розглядати як прямі. Так, А.І. Трусов вважає, що всі докази можна розглядати як прямі або непрямі в залежності від їх відношення до будь-якої з обставин, які підлягають доказуванню і з засобу їх доказування (під обставинами, що підлягають доказуванню автор розуміє тільки обставини, які складають кінцеву мету доказування). Прямими доказами пропонується вважати ті докази, які однозначно підтверджують або спростовують обставини, що підлягають доказуванню, а непрямими -- ті, що неоднозначно підтверджують або спростовують обставини предмета доказування. Див.: Курс советского уголовного процесса. Общая часть. -- М., 1989. -- С. 564. Аналогічна думка міститься в працях: Теория доказательств в советском уголовном процессе. -- М., 1973. -- С.268-272; Грошевий Ю.М., Стахівський СМ. Докази і доказування у кримінальному процесі: Науково-практичний посібник. -- К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. -- С 104. Прихильники такого підходу прямими доказами вважають фактичні дані, на підставі яких можна встановити будь-яку з обставин, що складають кінцеву мету доказування, такі, наприклад, обставини як подія злочину -- час, місце, спосіб вчинення злочину, обставини, які пом'якшують або обтяжують покарання, характер і розмір шкоди, завданої злочином. Тобто можлива ситуація, коли відомо, наприклад, що було вчинено розбійний напад, встановлено місце, час вчинення такого злочину, вартість майна, котрим заволоділи злочинці, тяжкість тілесних ушкоджень, яких було заподіяно потерпілому, але немає даних про винних у цьому злочині осіб. Всі зазначені обставини можуть бути встановлені на підставі доказів, які автори розглядуваної позиції називають прямими, тобто такими, які дозволяють безпосередньо встановити перелічені обставини. Така точка зору піддана аргументованій критиці Ю.К. Орловим, який вважає парадоксальною ситуацію, коли за наявності великої кількості прямих доказів лишається недоведеною важливіша обставина -- хто саме вчинив злочин. Він пропонує прямими доказами називати тільки ті фактичні дані, які встановлюють (або спростовують) тільки одну обставину -- факт вчинення злочину певною особою, а всі інші докази вважати непрямими. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научно-практическое пособие. -- М.: Проспект, 2000. -- С. 66-67. Свого часу М.С. Строгович пропонував проводити поділ на прямі і непрямі не всіх доказів, а тільки тих, на підставі яких встановлюється тільки одна з обставин предмета доказування, а саме винність певної особи у вчиненні злочину, а докази, з допомогою яких встановлюються інші обставини, він вважав такими, що не підлягають даній класифікації. Остання думка, на наш погляд, є найбільш слушною. Поділ доказів на прямі та непрямі можливий тільки щодо певної частини доказів, а саме тих, на підставі яких можливе встановлення (або спростування) тільки однієї обставини -- факту вчинення злочину конкретною особою. Всі інші докази (на підставі яких можна встановити інші обставини, котрі складають предмет доказування і передбачені ст. 64 КПК) можна вважати такими, що не підлягають поділу на прямі чи непрямі, вони так би мовити, «нейтральні» відносно розглядуваної класифікації.

Отже, прямі докази своїм змістом підтверджують або спростовують факт вчинення злочину конкретною особою, а непрямі докази дозволяють зробити тільки припущення про можливу причетність певної особи до вчинення злочину і безпосередньо встановлюють деякі доказові (проміжні) факти. І тільки на підставі певної сукупності непрямих доказів із додержанням деяких умов можна буде зробити висновок про винність особи у вчиненні злочину. Так, наприклад, потерпілий та свідок-очевидець розповіли на допиті про обставини заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень, вказали винну в цьому особу. Такі відомості, що містяться в протоколах допиту, є прямими доказами, тому що з їх змісту можна буде зробити безпосередній (одноступеневий) висновок про винність конкретної особи у вчиненні злочину (звичайно ж докази необхідно буде перевірити, оцінити, визначити їх достовірність). Якщо ж слідчий в справі про вбивство одержав показання свідка, який пояснив, що чув, як підозрюваний погрожував потерпілому, то такі відомості є непрямими доказами, з їх змісту неможливо зробити категоричний висновок про винність підозрюваного у вбивстві, але вони дають підстави для припущення про можливу причетність його до розслідуваного злочину. Такі докази також підлягають перевірці та оцінці для встановлення їх достовірності, після чого можна буде зробити висновок про те, що підозрюваний погрожував потерпілому. Коли слідчий матиме певну сукупність непрямих доказів, скажімо, відомості про те, що підозрюваного бачили, коли він заходив до оселі потерпілого, відомості про те, що підозрюваний пропонував свідкові купити у нього ювелірні прикраси, схожі на ті, що були викрадені у потерпілого після вбивства, у підозрюваного було вилучено зброю, яка була знаряддям вбивства потерпілого, т. ін., слідчий, перевіривши такі докази, переконавшись у їх достовірності, зможе зробити висновок, що саме підозрюваний вчинив вбивство потерпілого. Отже, використання непрямих доказів ускладнює процес доказування, інакше кажучи, потребує іншої структури процесу доказування в порівнянні з використанням прямих доказів, таке доказування є двуступеневим. Адже спочатку необхідно перевірити непрямі докази, визначити їх достовірність, на їх підставі встановити проміжні факти, а після цього визначити зв'язок між проміжними фактами і однією з обставин, які складають кінцеву мету доказування, а саме, встановити винність певної особи у вчиненні злочину.

Різновидом непрямих доказів є так звані «докази поведінки». Йдеться про фактичні дані про дії обвинуваченого після вчинення злочину, такі як спроба ухилитися від слідства та суду, вплинути на свідків, умовити їх давати неправдиві показання, приховання або знищення речей, які мають відношення до злочину, т.ін. Питання про доказове значення таких даних викликає суперечки серед науковців. Докладно питання про використання в доказуванні «доказів поведінки», «подібних фактів» розглянуті в роботі: Теория доказательств в советском уголовном процессе / [Ред. коллегия: докт. юрид. наук И.В. Жогин (отв. ред.) и др.]. -- Изд. 2-е, исп.идоп. -- М.: Юрид. лит., 1973. --С. 274-279. Ми вважаємо, що можливо використовувати як непрямі докази дані про таку поведінку обвинуваченого, яка свідчить про «злочинну освідченість», тобто про знання обвинуваченим таких обставин, які могли бути відомі тільки особі, причетній до злочину. Так, наприклад, якщо обвинувачений докладно розповідав про обстановку на місці вчинення злочину, про розташування певних речей, а потім відмовився від своїх показань, стверджує, що він ніколи не бував на місці злочину, то така його обізнаність може розглядатися як непрямий доказ, що свідчить про причетність до злочину. Звичайно ж на підставі таких доказів не можна одразу зробити висновок про винність особи, але разом з іншими доказами такі дані можуть використовуватися в доказуванні.

Значення поділу доказів (а точніше -- певної частини доказів) на прямі та непрямі в тому, що слідчий, прокурор, суд повинні чітко визначитися під час дослідження доказів, з якими саме доказами вони мають справу, якщо наявні докази можна віднести до непрямих, то на їх підставі не можна зробити однозначний висновок про винність або невинність особи у вчиненні злочину. Разом з тим, поділ доказів на прямі та непрямі не означає протиставлення прямих та непрямих доказів і тим більш не дозволяє зробити висновок про перевагу одних доказів перед іншими.

В багатьох справах прямі докази взагалі відсутні і доказування здійснюється тільки на підставі непрямих. В юридичній літературі пропонують певні правила доказування з допомогою непрямих доказів. До таких правил перш за все відносять необхідність мати певну сукупність доказів, які являють собою «ланцюг», всі ланки якого не протирічать одна одній. Див.: Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі: Науково-практичний посібник. -- К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. -- С. 106. Зазначимо, що можна собі уявити і такі випадки, коли між непрямими доказами є деякі протиріччя, але вони повинні бути усунуті. Сукупність непрямих доказів повинна бути такою, щоб були перевірені та відкинуті всі можливі версії щодо осіб, які вчинили злочин, і лишилася тільки одна версія. Цікаві приклади використання непрямих доказів у доказуванні наводить М.П. Шаламов. Див.: Шаламов М.П. Теория улик. -- М., 1960. Звичайно ж автор посилається на справи, розглянуті кілька десятків років тому. Але сутність непрямих доказів з того часу аж ніяк не змінилася, а звернення до вказаної роботи дозволяє ще й відчути дух того часу.

Висновок

Таким чином, підбиваючи висновки, необхідно зазначити, що доказами в кримінальному процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Докази - це будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч.1 ст.65).

Список використаної літератури

1. Конституція України. Офіційне видання. - К., 2004

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Офіційне видання.-К., 2004

3. Кримінально-процесуальний кодекс України з постатейними матеріалами відповідальний редактор Шибіко В.П.- К.,2001

4. Кримінально-процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар.-К-2003

5. Алиев Т.Т., Громов Н.А., Макаров Л.В. Уголовно-процессуальное доказывание. -- М., 2002. -- С. 15.

6. Белкин А. Теория доказывания. -- М., 2000. -- С. 11.

7. Владимиров Л.Е. Учение об уголовных доказательствах. -- Тула, 2000.-- С. 133.

8. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве. -- М., 1950. -- С. 232.

9. Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. -- К.. 2007. -- С 90.

10. Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі: Науково-практичний посібник. -- К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. -- С. 100.

11. Дорохов В.Я. Понятие доказательств в советском уголовном процессе // Советское государство и право. -- 1964. -- № 9. -- С. 108-114.

12. Карнеева Л.М., Кертэс И. Источники доказательств по советскому и венгерскому законодательству. -- М., 1985. -- С. 45.

13. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. -- М., 1995. -- С. 12-13.

14. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / За загальною редакцією В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. -- X.: ТОВ «Одіссей», 2008. -- С 221

15. Кримінально-процесуальне-право України: Підручник / За загальною редакцією Ю.П. Леніна. - Х.: ТОВ «Одіссей», 2009. - 816с.

16. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. -- К., 1984. -- С. 80-82.

17. Муравин А.Б. Уголовный процессе. -- X., 2000. -- С. 121-122.

18. Некрасов С.В. Юридическая сила доказательств в уголовном судопроизводстве. -- М., 2004.

19. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе. Научно-практическое пособие. -- М.: Проспект, 2000. -- С. 35.

20. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Научно-практическое пособие.

21. Теория доказательств в советском уголовном процессе / [Ред. коллегия: докт. юрид. наук И.В. Жогин (отв.ред.) и др.]. -- Изд. 2-е, исп. и доп. -- М.: Юрид. лит., 1973. -- С. 207.

22. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. -- К.,2003. --С. 285.

23. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. -- Х., 2003. -- С. 231.

24. Удалова Л.Д. Кримінальній процес України. -- К., 2005. -- С. 109.

25. Вісник Верховного Суду України. --2002. -- №2. -- С. 18-19.

Размещено на Allbest.ru