Кримінально-процесуальні гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ОСОБИ, ЯКА ПІДОЗРЮЄТЬСЯ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНУ

Спеціальність: Кримінальний процес та криміналістика, судова експертиза

НИКОНЕНКО МИХАЙЛО ЯКОВИЧ

Київ, 2007 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Конституція України проголошує, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, яка здійснює свою діяльність через відповідні органи і установи, підприємства, організації, а також через уповноважених нею посадових осіб. Саме на цих суб'єктів і покладається відповідальність за певну ділянку діяльності перед громадянином і, взагалі, людиною.

Для забезпечення прав людини в державі створені правоохоронні органи. Їх діяльність являє собою досить широкий спектр дій і рішень, регламентованих різними галузями права. В основу поділу сфер впливу тієї чи іншої галузі права покладено характер суспільних відносин, що потребують регулювання. У зв'язку із заявою (повідомленням) про злочин чи виявленням ознак злочину безпосередньо уповноваженими державними органами чи посадовими особами виникають кримінально-процесуальні правовідносини. Важливе місце в названих правовідносинах відведено регулюванню прав і обов'язків суб'єктів кримінального процесу на різних його етапах, які в теорії дістали назву стадій. Проте, є недостатнім передбачити нормою права ті чи інші права та обов'язки певних суб'єктів кримінального процесу. Права кожного суб'єкта, як і його законні інтереси, які є нерозривними з правами, оскільки доповнюють їх, повинні бути забезпечені державою, що випливає із цитованої ст. 3 Конституції України. Забезпечення прав і законних інтересів відбувається крізь призму системи кримінально-процесуальних гарантій.

Як свідчить практика, значною мірою потребує уваги з боку законодавця, а також теоретичного обґрунтування такий суб'єкт кримінального процесу, як підозрюваний. Адже зазначені в ст. 431 КПК України підстави визнання особи підозрюваним не влаштовують не лише практиків (а, власне, саме практичний бік проблеми є визначальним при виборі пріоритетних напрямів наукового дослідження), але й науковців.

Більше того, якщо місце підозрюваного як суб'єкта кримінального процесу в законі визначено (не дивлячись на те, що підстави його появи викликають певні дискусії), врегульовано в законі його процесуальне становище, то залишаються не врегульованими питання щодо місця, ролі і процесуального становища особи, яка не є підозрюваним у процесуальному розумінні, але стосовно якої виникло підозріння.

Саме така особа і є найменш захищеною в кримінальному процесі. Будучи втягнутою у сферу кримінально-процесуальних правовідносин, названа особа фактично не наділена правами, не завжди має конкретне найменування, що створює значну кількість проблем. Беручи до уваги, що в основу визначення кола осіб, які залучаються до сфери кримінально-процесуальних правовідносин, але є найменш захищеними, покладено підозріння як елемент кримінального переслідування, можливо стверджувати, що до їх числа слід включити запідозреного, так званого правопорушника і, власне, підозрюваного. Кожен з них виступає як особа, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Кримінально-процесуальним гарантіям прав і законних інтересів суб'єктів кримінального процесу приділяється значна увага з боку науковців, адже жоден суб'єкт кримінального процесу не може повноцінно існувати у сфері кримінально-процесуальних правовідносин без забезпечення його прав і пов'язаних з ними законних інтересів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України „Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року, Указу Президента України від 18 лютого 2000 р. „Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян”, підготовлено у відповідності з тематикою пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2004-2009 роки, яка затверджена наказом МВС України від 5 липня 2004 року №755 „Про затвердження пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років”, включено до планів науково-дослідних робіт Київського національного університету внутрішніх справ та кафедри кримінального процесу.

Мета і завдання дослідження.

Основною метою дисертаційного дослідження є розробити й обґрунтувати системи умов, способів і засобів, що становлять зміст кримінально-процесуальних гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, та внести пропозиції по удосконаленню кримінально-процесуального законодавства України в цій частині.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері кримінального судочинства, які регулюють забезпечення реалізації прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Предметом дослідження є система кримінально-процесуальних гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Методи дослідження. Відповідно до завдань дослідження, з урахуванням об'єкта і предмета дослідження, для досягнення поставленої в роботі мети застосовувалася сукупність дослідницьких методів.

Методологічну основу дослідження складає загально діалектичний, метод системного аналізу, порівняльно-правовий, формально-логічний, соціологічні методи, статистичний.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані в результаті вивчення 278 кримінальних справ, що перебували в провадженні органів дізнання та слідства системи МВС України в м. Києві, Київській, Хмельницькій, Донецькій, Закарпатській областей, а також судів цих регіонів за період з 1999 по 2006 роки, матеріали анкетування працівників органів дізнання і слідчих органів (всього опитано 498 працівників правоохоронних органів), аналітичні та статистичні матеріали Верховного Суду України, статистичні дані МВС України. Використовувався також особистий п'ятнадцятирічний практичний досвід дисертанта, набутий за час роботи в слідчих підрозділах системи МВС України.

Наукова новизна одержаних результатів, насамперед, полягає в тому, що дане дослідження є першим в українській науці кримінального процесу монографічним дослідженням, в якому розглядається питання кримінально-процесуальних гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, на досудових стадіях кримінального процесу, яке проведене в умовах реалізації Концепції судово-правової реформи в Україні та розробки нового Кримінально-процесуального кодексу України. Автор уперше порушив і детально дослідив проблему процесуального становища особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Підтримуючи позицію тих науковців, які вважають, що кримінально-процесуальні відносини виникають з моменту, коли уповноваженим державним органом чи посадовим особам стало відомо про вчинений або такий, що готується, злочин, автор довів необхідність чіткого врегулювання в законі як найменування, так і процесуального становища особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, до офіційного визнання її підозрюваним чи обвинуваченим. Крім того, підготовлено пропозиції щодо удосконалення кримінально-процесуального законодавства з метою поліпшення діючої і створення додаткової системи гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, на стадії порушення кримінальної справи і стадії досудового розслідування.

До основних положень і висновків, в яких конкретизовано наукову новизну дисертаційного дослідження, слід віднести такі…

Вперше визначено поняття „особа, яка підозрюється у вчиненні злочину”, яке є широким і включає: три самостійні поняття - запідозреного, правопорушника і підозрюваного. Дане поняття за своїм змістом не співпадає з вимогами ст. 431 КПК України, обґрунтована позиція щодо відмовлення від поняття „стадія порушення кримінальної справи”.

Доведено, що передбачений ч. 2 ст. 149 КПК України тимчасовий запобіжний захід - затримання підозрюваного - вступає в протиріччя з вимогами ст. 106 КПК України.

Удосконалено:

- теоретичне поняття „підозрюваний” у кримінальному процесі;

- положення щодо закріплення в КПК України обов'язку прокурора допитати особу перед дачею згоди на взяття її під варту;

- пропозицію щодо недоцільності визнання затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину слідчою дією і запобіжним заходом у кримінальному процесі.

Набуло подальшого розвитку:

- положення, згідно якого порушення кримінальної справи не може вважатися підставою для визнання особи підозрюваним;

- положення щодо обчислення строків кримінально-процесуального затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину з моменту її фактичного затримання;

- положення щодо відмови від застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо особи, відносно якої не винесено постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані й аргументовані в дисертаційному дослідженні теоретичні положення, висновки і пропозиції є певним внеском у розвиток науки кримінального процесу.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій роботі, законотворчій роботі, навчальному процесі і діяльності органів слідства і дізнання при розгляді заяв і повідомлень про злочини;

- для подальшого вивчення проблем кримінально-процесуальних гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, на стадії порушення кримінальної справи і розслідування;

- у законотворчій роботі - для подальшого удосконалення кримінально-процесуального законодавства, внесення змін і доповнень до чинного КПК України, при розробці проекту КПК України, при формуванні окремих положень постанов Пленуму Верховного Суду України (акт впровадження Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 27 грудня 2005 року №06-19/15-1945), з курсу „Кримінальний процес України” в Київському національному університеті внутрішніх справ (акт впровадження від 27 грудня 2005 року), (акт впровадження ГСУ МВС України від 8 грудня 2005 року №13/6-647);

- у навчальному процесі - при підготовці підручників і навчальних посібників з кримінально-процесуального права, при підготовці лекцій, а також при підготовці до семінарських і практичних занять з курсу „Кримінальний процес України” в Київському національному університеті внутрішніх справ (акт впровадження від 27 грудня 2005 року);

- у практичній діяльності органів слідства і дізнання при розгляді заяв і повідомлень про злочини, проведенні перевірки заяв і повідомлень в стадії порушення кримінальної справи, при здійсненні затримання осіб по підозрінню у вчиненні злочину і вирішенні питання про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (акт впровадження ГСУ МВС України від 8 грудня 2005 року №13/6-647).

Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ України, представлене і обговорене на засіданні кафедри, схвалене нею і рекомендоване до захисту.

Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на науково-практичних конференціях, зокрема: „Майбутнє правної системи України” (Міжнародна науково-практична конференція молодих юристів. 15-16 березня 1996 року, м. Київ), „Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів” (Міжнародна науково-практична конференція. 19-20 жовтня 2000 року, м. Одеса). Окремі положення дисертаційного дослідження були предметом обговорення на Міжнародному семінарі, присвяченому питанням боротьби з тортурами (березень 2003 року, м. Київ).

Публікації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано шість наукових статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та тези доповідей на двох науково-практичних конференціях.

Структура дисертації обумовлена метою дослідження і поставленими завданнями і складається зі вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить - 255 сторінок, із яких основний текст - 209 сторінок, список використаних джерел, що включає 274 найменування, викладено на 27 сторінках, додатки - на 19 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається мета і основні завдання дослідження, об'єкт, предмет та методи дослідження, визначено наукову новизну і розкрито теоретичну та практичну значущість здобутих результатів, наводяться дані про апробацію та публікації.

Перший розділ - „Поняття особи, яка підозрюється у вчиненні злочину і її правовий статус у кримінальному процесі” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Поняття особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, її права, законні інтереси та обов'язки” обґрунтовано твердження про те, що з моменту виникнення кримінально-процесуальних правовідносин виникають і суб'єкти таких правовідносин, які потребують як чіткого законодавчого закріплення статусу, так і реального забезпечення прав і законних інтересів.

Автор аргументовано довів, що поняття „особа, яка підозрюється у вчиненні злочину” є складним і включає в себе три самостійні поняття - запідозреного, правопорушника і підозрюваного. Автором підтримана пропозиція В.С. Зеленецького і Л.М. Лобойка про те, що запідозреною визнається особа, доставлена до органу дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора або суду за підозрою у скоєнні суспільно-небезпечного діяння. Більше того, пропозиція зазначених авторів набула подальшого розвитку. Так, в тому випадку коли особа, яка підозрюється у вчиненні злочину, не доставлялась до органу дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора або суду, запідозреною її слід визнавати з моменту відібрання письмового зобов'язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора або суду. Що ж стосується стадії досудового розслідування, то, на думку дисертанта, запідозреною може визнаватись особа, відносно якої порушено кримінальну справу, а якщо справа порушена за фактом - з моменту відібрання письмового зобов'язання про явку до органу дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора чи до суду.

При цьому акцентувалась увага, що порушення кримінальної справи не може вважатись підставою для визнання особи підозрюваною.

На думку дисертанта, положення ч. 2 ст. 98 КПК України, згідно якого кримінальну справу повинно бути порушено щодо особи, не відповідає змісту принципу презумпції невинуватості, оскільки на даний момент неможливо зробити висновок про роль тієї чи іншої особи у вчиненні злочину. Обґрунтовано твердження, що застосування запобіжного обмеження щодо особи, відносно якої порушено кримінальну справу, є втручанням в її права і законні інтереси. До такої особи доцільним було б застосувати як захід кримінально-процесуального примусу (оскільки запобіжні заходи застосовувати неможливо) - зобов'язання про явку до органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду.

У підрозділі 1.2 „Поняття та загальна характеристика гарантій, що забезпечують реалізацію прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину” основна увага звернена на розкриття суті кримінально-процесуальних гарантій і їх значення для кримінального судочинства в цілому. Погоджуючись з точкою зору тих науковців, які характеризують кримінально-процесуальні гарантії через поняття „засоби” і „способи”, а також „умови”, дисертант зазначає, що певні умови, засоби і способи здійснюють свій вплив на суспільні відносини, врегульовані нормами права. Виникнення ж, зміна, припинення будь-яких правовідносин ґрунтуються на юридичних фактах. Отже, здійснюючи свій вплив на правовідносини в зв'язку з наявністю юридичного факту, умови, засоби і способи впливають тим самим на суб'єктів кримінального процесу, на їхню поведінку, права та обов'язки. І їхній вплив характеризується тим, що вони або визначають появу у процесі того чи іншого суб'єкта, або визначають поведінку суб'єктів, а також здійснюють захист одних суб'єктів перед іншими. А захист прав і законних інтересів одних суб'єктів процесу здійснюється через наділення певними обов'язками інших суб'єктів процесу, їхні права і законні інтереси не повинні виходити за межі правил, що складають зміст кримінально-процесуальної форми.

Дисертант розкриває зміст понять „умови”, „засоби” і „способи” і підкреслює, що це можуть бути будь-які положення, закріплені у нормах кримінально-процесуального права і які відповідають зазначеному вище призначенню, тобто і є кримінально-процесуальними гарантіями.

Підкреслюється, що найбільш значимими серед кола закріплених в законі умов, засобів і способів виступають кримінально-процесуальна форма, принципи кримінального процесу, процесуальні права та обов'язки суб'єктів кримінального процесу, заходи кримінально-процесуального примусу.

Другий розділ - „Кримінально-процесуальні гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину і їх реалізація в стадії порушення кримінальної справи і особливому провадженні” складається з трьох підрозділів, в яких досліджуються проблеми реалізації прав і законних інтересів особи на початковому етапі виникнення кримінально-процесуальних правовідносин.

У підрозділі 2.1 „Місце стадії порушення кримінальної справи у системі гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину” досліджується роль стадії порушення кримінальної справи у формуванні системи кримінально-процесуальних гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, а також вплив названої стадії на стан кримінально-процесуальних гарантій особи з моменту виникнення кримінально-процесуальних правовідносин і до прийняття рішення по суті. Особлива увага звертається на те, що кримінальний процес починається вже в стадії порушення кримінальної справи з моменту надходження заяви, повідомлення чи іншої інформації про злочин. Іншими словами - кримінальний процес розпочинається з появою приводів до порушення кримінальної справи. І це є важливим для того, щоб суб'єктам стадії гарантувати захист їх прав. Тому неточними будуть твердження, що в стадії порушення кримінальної справи вирішуються питання про те чи розпочинати кримінальний процес чи ні.

Обґрунтовано, що з метою підсилення гарантій отримання доказової інформації на початковому етапі провадження за заявами чи повідомленнями про злочин доцільно відмовитись від поняття „стадія порушення кримінальної справи”.

Висловлюється пропозиція про скасування в стадії порушення кримінальної справи інституту відмови в порушенні кримінальної справи як такого, що не сприяє захисту прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

У підрозділі 2.2 „Гарантії реалізації прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, у ході проведення перевірки інформації про злочин” досліджувались питання доцільності здійснення перевірки заяв і повідомлень про злочин з метою забезпечення реалізації прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Звертається увага, що коли в процесі не процесуальної перевірки інформації про інші події здійснюються процесуальні, а тим більше - слідчі дії як частина процесуальних, то при цьому грубо порушуються права і законні інтереси особи, яка підозрюється у вчиненні злочину. Адже вона, будучи фактично втягнена в сферу кримінально-процесуальної діяльності, юридично знаходиться в сфері не процесуальної діяльності без права на захист шляхом оскарження дій і рішень працівників правоохоронних органів, без права на з'явлення клопотань, без права отримати рішення за результатами перевірки. Тому момент залучення особи до сфери кримінально-процесуальної діяльності повинен негайно фіксуватись як привід для порушення кримінальної справи. А фіксуватися чи, іншими словами, оформлятися такий привід повинен шляхом складання передбаченого Кримінально-процесуальним кодексом документу.

У підрозділі 2.3 „Процесуальний статус особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, при протокольному провадженні та правові гарантії її прав і законних інтересів” досліджувались питання процесуального статусу основного суб'єкта окремого виду кримінально-процесуального провадження - правопорушника, з'ясовувався стан забезпечення його правами і гарантії їх реалізації, а також запропоновано шляхи підвищення рівня гарантій прав і законних інтересів основного фігуранта такого виду кримінально-процесуального провадження як протокольна форма досудової підготовки матеріалів. Підкреслено, що на стан гарантій прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, впливають обставини, пов'язані із процесуальним становищем осіб, які приймають участь у даному виді провадження як до передачі матеріалів прокурору, так і після порушення прокурором кримінальної справи.

Дисертант робить висновок, що найменування особи „правопорушником” є упередженим ставленням до дій такої особи, адже назвати особу правопорушником ніхто, крім суду, не має права. А тому пропонується особу, яка є основним фігурантом при протокольній формі досудової підготовки матеріалів називати також запідозреним.

Автор не підтримує позицію тих науковців, які вважають, що кримінально - процесуальний кодекс наділяє правопорушника правом дати пояснення і ознайомитися з матеріалами після закінчення досудової підготовки. З точки зору дисертанта, правопорушник правами в процесі взагалі не наділений. І тому дисертант не розділяє позицію окремих авторів, які вважають, що, виходячи із загальних положень КПК України, правопорушник наділений певним комплексом прав.

В підтвердження своєї позиції автор посилається на зміст тих статей, якими врегульовані ті чи інші права конкретних учасників процесу. Там скрізь йдеться про права суб'єктів процесу при провадженні дізнання, досудового слідства і при розгляді справи в суді.

Третій розділ - „Кримінально-процесуальні гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, у стадії досудового розслідування” складається із двох підрозділів, в яких досліджуються проблеми кримінально-процесуального затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину і проблеми застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення особі обвинувачення.

У підрозділі 3.1 „Гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, при затриманні її по підозрінню у вчиненні злочину” розглядаються питання щодо чіткого визначення межі між кримінально-процесуальним і іншими видами затримання. Акцентувалась увага і на проблемі співвідношення фактичного і кримінально-процесуального затримання, а також про співвідношення фактичного затримання. Автор виступив з критикою позиції про те, що об'єктивна потреба в затриманні підозрюваного до порушення кримінальної справи дійсно існує (на відміну від експертизи) і постійно реалізується на практиці. Обґрунтовується твердження, що кримінально-процесуальне затримання можливе лише після порушення кримінальної справи і підкреслюється, що вирішення питання саме таким чином є гарантією від незаконного затримання особи.

Дисертант висловлює твердження, що кримінально-процесуальне затримання не слід відносити до слідчих дій, а також запобіжних заходів і наводить аргументи для обґрунтування такого твердження.

Піддано критиці позицію авторів щодо того, що перелік підстав до затримання є вичерпним. Можливо було б говорити про вичерпний перелік підстав лише в тому випадку, коли б норма статті не передбачала „інших даних”. Адже підставами слід визнавати не обставини, зазначені в ч. 1 ст. 106 КПК, а підставами є докази, якими підтверджуються такі обставини.

Стверджується, що підстави затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину законодавець встановив в законі з метою охорони прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Проаналізовано і підтримано пропозицію про обчислення строку затримання особи з моменту фактичного затримання, тобто, примусового позбавлення свободи особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Пропонується з метою забезпечення прав і законних інтересів особи, затриманої по підозрінню у вчиненні злочину, передбачити в КПК України процедуру перевірки обґрунтованості затримання протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання, незалежно від наявності скарги затриманої особи. Така норма сприятиме підвищенню рівня гарантій прав і законних інтересів особи, затриманої по підозрінню у вчиненні злочину.

У підрозділі 3.2 „Гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, при застосуванні до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту” розглядаються проблемні питання, пов'язані із застосуванням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення особі обвинувачення.

Дисертант критично ставиться до положення закону про застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до підозрюваного без зазначення про винятковість такого застосування, що не сприяє захисту прав і законних інтересів такої особи.

Акцентується увага на тому, що саме в ст. 148 КПК України, якою врегульовано мету і підстави застосування запобіжних заходів, йдеться вже не як про виняток, а як про правила застосування запобіжного заходу до підозрюваного. Проте в названій статті нічого не сказано про обґрунтоване підозріння як фактичну підставу застосування запобіжного заходу до такого суб'єкта процесу. В зв'язку з таким станом речей, дисертант виступає з пропозицією, що на першому плані, при застосуванні до підозрюваного такого запобіжного заходу як взяття під варту, повинно бути обґрунтоване підозріння. Ця умова, на думку дисертанта, буде виступати гарантією від незаконного взяття під варту особи, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Аналізуючи міжнародно-правові документи, що стосуються тримання під вартою, дисертант акцентував увагу на тому, що „утримання під вартою до суду застосовується лише як крайній захід і протягом найкоротшого проміжку часу”. Таке положення дає підстави переглянути питання застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо підозрюваного. Дисертант зазначає, що детальне визначення підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту саме щодо підозрюваного в порівнянні з підставами обрання такого ж запобіжного заходу щодо обвинуваченого, викликається необхідністю диференційованого підходу при застосуванні найсуворішого запобіжного заходу щодо різних категорій осіб. Це сприятиме викоріненню фактів незаконного обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення особі обвинувачення і буде надійною гарантією її прав і законних інтересів.

Обґрунтовуються твердження, що надалі слід відмовитись від застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту щодо осіб, відносно яких не винесено постанови про притягнення як обвинуваченого.

ВИСНОВКИ

У висновках викладені узагальнені положення з основних проблемних питань теми дисертаційного дослідження:

1. Дисертант прийшов до висновку, що теоретичне поняття „особа, яка підозрюється у вчиненні злочину” є широким і включає в себе запідозреного, правопорушника і підозрюваного. Дане поняття за своїм змістом не співпадає з вимогами ст. 431 КПК України;

2. Появу в кримінальному процесі вищеназваних осіб (запідозреного, правопорушника і підозрюваного) слід пов'язувати з виникненням кримінально-процесуальних правовідносин. Іншими словами, появу їх слід пов'язувати з моментом, коли правоохоронним органам стало відомо про вчинений, чи той, що готується, злочин, а появу підозрюваного, крім того - лише після порушення кримінальної справи при наявності умов, передбачених в ст. 431 КПК України;

3. Порушення кримінальної справи не може вважатись підставою для визнання особи підозрюваним, оскільки підстави для порушення кримінальної справи і підстави для визнання особи підозрюваним не співпадають. Визнання особи підозрюваним за аналогією з визнанням потерпілим, цивільним позивачем і цивільним відповідачем потребує винесення окремої постанови;

4. Нами сформульовано і запропоновано власне поняття „підозрюваний.” Підозрюваним визнається особа, відносно якої є докази про причетність її до вчинення злочину, але які є недостатніми для пред'явлення обвинувачення, а з метою всебічного, повного й об'єктивного розслідування по справі виникає потреба допитати особу, призначити експертизу щодо дій особи чи затримати її;

5. На наш погляд, про визнання особи підозрюваним обов'язково виноситься мотивована постанова. З цього моменту особа буде визнана суб'єктом процесу. Ця постанова послужить підставою для затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину або для застосування щодо неї запобіжного заходу. Таким чином, підозрюваний виникає не в результаті затримання чи застосування запобіжного заходу, а при наявності мотивованої постанови, де йому роз'яснюються права підозрюваного;

6. З метою підсилення гарантій отримання доказової інформації на першому етапі розслідування по кримінальній справі, доцільно відмовитися від поняття „стадія порушення кримінальної справи”, а процесуальні дії, що проводяться на першому етапі з моменту виникнення кримінально-процесуальних правовідносин і до прийняття рішення про порушення кримінальної справи, повинні проводитися за правилами Кримінально-процесуального кодексу з наділенням їх тими само властивостями, що передбачені в законі для дій, які проводяться після прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Таким чином, підсилиться якість і обсяг доказової інформації, на підставі якої будуть прийняті об'єктивні рішення по справі;

7. Врегульована законом протокольна форма досудової підготовки матеріалів передбачає певний перелік способів збирання доказів, але забороняє, за окремими виключеннями, проведення слідчих дій, у зв'язку з чим послаблюються гарантії достовірності отриманих даних про обставини справи, а в цілому гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину. В ході протокольного провадження не може з'явитися підозрюваний. Наведені аргументи дають підстави стверджувати про недоцільність існування в такому вигляді протокольної форми досудової підготовки матеріалів;

8. Перераховані в ч. 1 ст. 106 КПК України обставини не є підставами для затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину, а є обставинами, при доказаності яких у справі і з'являться підстави для затримання;

9. З метою забезпечення прав і законних інтересів особи, затриманої по підозрінню у вчиненні злочину, строки затримання необхідно обчислювати не з моменту доставляння такої особи, а з моменту її фактичного затримання (наприклад, на місці вчинення злочину). І саме тоді уповноважені державні органи і посадові особи зобов'язані роз'яснити затриманій особі її права;

10. З метою гарантій прав і законних інтересів особи, яка затримана по підозрінню у вчиненні злочину обґрунтовуємо, що в такій ролі особа може перебувати лише в межах 72 годин без права продовження строку затримання. Ми критично ставимось до вимог ст. 1652 КПК України, де йдеться про продовження суддею затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п'ятнадцяти діб, шляхом обрання запобіжного заходу. Оскільки, таким чином послаблюються гарантії прав і законних інтересів затриманої особи;

11. Нами обґрунтовано, що передбачений законом (ст. 1652 КПК) новий запобіжний захід вступає в протиріччя з вимогами Конституції України і підлягає реформуванню. Адже суддя, який, згідно Закону, вправі обирати запобіжний захід у вигляді взяття під варту, не повинен продовжувати затримання, яке, згідно ст. 106 КПК України, не може тривати більше ніж 72 години. У ч. 3 ст. 29 Конституції України записано, що затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Тобто, продовження затримання або затримання суддею не може бути здійснене. Але, якщо для пред'явлення обвинувачення затриманій особі 72 годин недостатньо, то згідно вже існуючого положення в законі (ч. 4 ст. 148 КПК) до підозрюваного може бути обрано будь-який запобіжний захід, не пізніше десяти днів з моменту застосування якого, підозрюваному має бути пред'явлене обвинувачення. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлено, запобіжний захід скасовується;

12. Обґрунтовано, що затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину, не може визнаватись слідчою дією і не може виступати в ролі запобіжного заходу, оскільки, як відомо, слідчі дії у кримінальному процесі є основним способом збирання і перевірки доказів в ході провадження досудового розслідування. А при здійсненні кримінально-процесуального затримання докази не збираються. Адже, затримання особи по підозрінню у вчиненні злочину здійснюється з метою з'ясувати причетність особи до вчинення злочину і вирішити питання про застосування щодо неї запобіжного заходу;

13. З метою підвищення рівня гарантій прав і законних інтересів особи, затриманої по підозрінню у вчиненні злочину, необхідно в законодавчому порядку зобов'язати прокурорів перед дачею згоди на взяття під варту такої особи, допитати її; кримінальний злочин досудовий

14. Необхідно відмовитися від застосування запобіжного заходу взяття під варту відносно особи, щодо якої не винесено постанови про притягнення її як обвинуваченого, оскільки таким чином послаблюються гарантії прав і законних інтересів особи, яка підозрюється у вчиненні злочину. Адже при відсутності підстав для притягнення особи як обвинуваченого не можуть виникнути підстави для взяття під варту. Іншими словами, підстави для притягнення особи як обвинуваченого завжди повинні виникати раніше ніж підстави для застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту;

15. В законі відсутні підстави для застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту стосовно підозрюваного. Необхідно, щоб підстави передбачали і вказівку про правову оцінку дій підозрюваного, а не лише застосовувати положення про поведінку особи за аналогією з підставами обрання запобіжного заходу до обвинуваченого.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Никоненко М. Деякі питання презумпції невинуватості і права особи на захист в кримінальному процесі // Право України. - 1999. - №4. - С. 39-40.

2. Никоненко М.Я. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів як окремий вид кримінально-процесуального провадження // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - Київ, 2000. - №2. - С. 226-233.

3. Никоненко М.Я. Поняття, види і зміст кримінально-процесуальних гарантій // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - Київ, 2001. - №1. - С. 59-68.

4. Никоненко М.Я. Новий погляд на кримінально-процесуальне затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 21. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. 2003. - С. 487-495.

5. Никоненко М.Я. Деякі аспекти застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину // Вісник Запорізького юридичного інституту. - Запоріжжя, 2006. - №2. - С. 198-206.

6. Никоненко М.Я. Проблемні питання застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення особі обвинувачення // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. - 2006. - №2(18). - С. 265-269.

7. Никоненко М.Я. Деякі аспекти охорони прав і законних інтересів підозрюваного // Майбутнє правної системи України. Тези доповідей та наукових повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції молодих юристів (15-16 березня 1996 року). Українська правнича фундація. - Київ. - 1996. - С. 94-97.

8. Никоненко М.Я. Визначення судових витрат як засіб забезпечення майнових інтересів підозрюваного і обвинуваченого // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції: „Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів”. Частина ІІ. Проблеми розкриття та розслідування злочинів. (Одеса, 19-20 жовтня 2000 року). - Одеса: НДРВВ ОІВС, 2000. - С. 56-58.

Размещено на Allbest.ru