Правовий статус громадян в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія Служби безпеки України

Навчально-науковий інститут інформаційної безпеки

Курсова робота

з правознавства

На тему : Правовий статус громадян в Україні

Виконала Замкова А.Ю.

Перевірив Тихомиров О.О.

м. Київ - 2013 рік

Зміст

Вступ

Розділ 1. Основи правового статусу громадянина України

1.1 Поняття правового статусу громадянина України

1.2 Конституційний статус громадянина України

1.3 Адміністративно-правовий статус громадян та інших фізичних осіб

1.4 Громадяни як суб'єкти трудового права України

Розділ 2. Права, свободи, обов'язки, законні інтереси громадянина України

2.1 Громадянські і політичні права і свободи громадянина України

2.2 Економічні,соціальні та культурні права і свободи громадянина України

2.3 Конституційні обов'язки громадянина України

Розділ 3. Гарантії правового статусу громадянина

Висновки

Список використаних літератури

Вступ

Правовий статус громадянина - це правове положення в суспільстві людини, що володіє громадянством даної держави.

У структурі правового статусу громадянина центральним елементом є суб'єктивні юридичні права, волі й обов'язки, які передбачені Конституцією, іншими нормативно-правовими актами даної держави. Передумовою цих прав, воль і обов'язків є громадянство, тобто стійкий правовий зв'язок особистості й держави, що виражається в їхніх взаємних правах і обов'язках.

Гарантії (організаційні, соціально-економічні, політичні й ін.) реалізації суб'єктивних юридичних прав, воль і обов'язків громадянина доповнюють його правовий статус, роблять його реальним, а не фіктивним. Наступним додатковим елементом правового статусу громадянина є юридична відповідальність, що наступає у випадку невиконання громадянином своїх суб'єктивних юридичних обов'язків.

Правовий статус громадянина у відомій мірі відрізняється від правового статусу іноземця (громадянина іншої держави), особи без громадянства. Останні, наприклад, в Україні не беруть участь у референдумах, не обираються в органи державної влади й т.д.

Види правового статусу громадянина :

- загальний статус, тобто однаковий для всіх громадян України (закріплений Конституцією України);

- спеціальний статус, тобто закріпляючої особливості правового положення деяких категорій громадян;

- індивідуальний статус, що виражає всю повноту суб'єктивних юридичних прав і обов'язків даного громадянина( визначається, наприклад, його статтю, віком, родинним станом, наявністю утворення, займаною посадою й т.д.)

Права, свободи й обов'язки людини і громадянина є основоположною частиною Конституції України. Вирішення проблем прав людини в ній характеризується принципово новими для України підходами. Поняття прав людини відображає той факт, що за кожною особою визнається певний комплекс природних, невід’ємних прав та властивостей, які зумовлюються самим фактом існування людини і мають розглядатися як гарантії її гідності. Ідея природного права, загального для всього людства, так само як і існування того, що називається правами людини, визнано достатньо давно, як і те, що людина не може бути вільною в суспільстві, яке само не є вільним.

Самовизначення народу, що є передумовою його вільності, самого по собі недостатньо для того, щоб права і свободи людини стали реальністю. Вкрай важливою підвалиною можливості їх реалізації є формування громадянського суспільства і побудова правової держави, яка забезпечує виконання прав і свобод людини в законодавчо встановлених, достатньо гнучких межах, що обумовлені як природою самого права, так суспільними обставинами. Мова йде про особисті права, свободи і обов'язки людини і громадянина, що є соціальними за своєю суттю. Комплекс прав і свобод людини в цілому відповідає положенням

Метою даної роботи є розкриття поняття правового статусу громадянина України, поглиблення, узагальнення і закріплення теоретичних знань про правове положення людини в Україні, та його конституційне закріплення. Для досягнення поставленої мети на мою думку, слід розкрити наступні питання, що розкривають зміст правового статусу громадян: систему основних прав, свобод та обов'язків громадян, та конституційні гарантії цих прав.

Об'єктом дослідження є правовий статус громадянина України.

При написанні курсової роботи автором використано нормативну базу, наукову літературу та міжнародні документи з даної проблеми.

Розділ 1. Основи правового статусу громадянина в Україні

1.1 Поняття правового статусу громадянина України

У системі цінностей демократичного суспільства на першому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв'язку із здійсненням кардинальних демократичних перетворень, утвердження соціальної, правової держави проблема особи набуває особливо важливого значення.

Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, громадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємозалежними стають їхні інтереси й проблеми, підвищується їхня взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребують глибокого осмислення, узагальнення і відображення в законодавстві. При цьому особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав та свобод людини і громадянина.

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити такі чотири підходи, що визначають вирішення цієї проблеми.

Зокрема ліберальна концепція виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина, можливе лише у випадках пов'язаних із забезпеченням суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін. У дусі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, суспільству (колективу, класу, певним об'єднанням). При цьому підході головними є соціально-економічні права громадян (людини) і права трудящих, у таких конституціях приводиться широкий перелік обов'язків. Прикладом такого підходу є Конституція УРСР 1978 року[1].

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи визначається нормами середньовічного шаріату. Так вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії, Латинської Америки. В цих країнах людина розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізовуватися окремо від племені.

Таким чином, природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні права невід'ємні від її буття, що випливають з розуму, або божественної волі, або з природи людини[2].

Конституція України, при висвітленні конституційно-правового статусу особи й громадянина спирається на ліберальну концепцію прав людини. Так у Конституції України із 48 статей ІІ Розділу, що присвячені правам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав та свобод. І тільки 4 статті закріплюють обов'язки громадян.

Розробники Основного Закону нашої країни виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав та свобод. Людину не можна позбавити її природних прав - це принижує її природу. Невід'ємні права людини - відправний пункт в обґрунтуванні свободи та рівноправності, непорушності власності, поділу влади та інших цінностей цивілізації[3].

Таким чином, правове становище громадянина в повному обсязі - це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна із галузей права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відносин: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними. Конституційно-правовий статус громадянина - поняття, яке відображає тільки те, що властиве усім і кожному члену суспільства, і “залишає” за своїми рамками все приватне, індивідуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому в конституційний статус громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які постійно у суб'єктів виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина - єдиний, неподільний і однаковий для всіх. До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони складають його зміст і структуру): громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи й обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому і її громадянами. Однак кожний елемент виконує власну роль в оформленні статусу громадян в суспільстві та державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відповідальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволенню її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний характер, - працюють на цю мету.

1.2 Конституційний статус громадянина України

Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначається законом.

Визнання Конституцією України єдиного громадянства в Україні є одним із нових суттєвих принципів громадянського суспільства, умовою існування міцної суверенної Української держави, яка будується на демократичних і правових засадах. Конституційне положення покликане забезпечити єдиний правовий статус для всіх громадян, які мешкають на території України та обрали українське громадянство. Усувається можливість юридичних утисків громадян, які прийняли громадянство інших держав, але мають помешкання на території України. З моменту прийняття Конституції України, яка набула чинності, встановлення принципу єдиного громадянства в Україні зумовлює однакове розуміння кожною людиною своєї причетності до долі незалежної держави - України. Важливо, що зникло підґрунтя політичних і юридичних колізій, які існують у тих державах, де конституціями і законами визначається інститут подвійного громадянства. Такий інститут породжує дуже велику кількість суперечностей, законодавчих неузгоджень внаслідок неоднакового обсягу прав і свобод, якими біпатрид (тобто особа з подвійним громадянством) можуть реально користуватися за місцем мешкання, і тими, за яким вони мають право отримувати захист відповідно до правопорядку, що діє на їхній етнічній батьківщині, громадянами якої вони також визнаються. Виходячи з таких принципів, у практиці міждержавних відносин склалась тенденція уникати застосування інституту подвійного громадянства, а користуватися ними тільки на основі двосторонніх угод.

Єдине громадянство проголошено в Конституції України як існуюче, що дає можливість застосовувати юридичні внутрішньодержавні механізми захисту прав і свобод громадянина за їх тісної взаємодії з міжнародно - правовими процедурами захисту прав і законних інтересів усіх громадян, виробленими та застосовуваними в міжнародному співтоваристві.

Єдине громадянство в Україні є умовою стабільності політичної і соціальної ситуації в країні, усуває моральну напругу, національну конфронтацію людей, які на засадах спільної патріотичної мети і солідарності будують незалежну державу Україну. Встановивши принцип єдиного громадянства, Конституція України вносити цим упорядкованість і урегульованість у суспільні процеси. Своєю чергою це дає, можливість координувати й узгоджувати інтереси різних соціальних груп і політичних сил, підводити правову основу під складну систему зв'язків і відносин людей у суспільстві. Отже, єдине громадянство в Україні - це міцний правовий зв'язок людини з державою, що зумовлено сукупністю їх взаємних прав, обов'язків і відповідальності. Такий зв'язок ґрунтується на визначеній державою наявності в людини, яка проживає в Україні, основних прав і свобод, гарантує повагу до гідності громадянина, що регулюється законом відповідно до міжнародно-правових актів. Громадянство спричиняє суттєві наслідки для людини: суб'єктивні права, їх обсяг, свободи, обов'язки, відповідальність[4].

Стаття 25. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.

Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Україна дотримується міжнародних принципів поваги до пав людини та її особистих свобод, закріплених у прийнятій 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН Загальній Декларації прав людини, де в статті 15 встановлено, що кожна людина має право на громадянство і ніхто не може довільно позбавити громадянства або його змінити. Конституція України визначає порядок , за яким тільки закон дає підстави набуття чи припинення громадянства в Україні. Цим законом за сучасного періоду є Закон про громадянство України.

У ньому зафіксовано, що громадянство в Україні, незалежно від його набуття, є рівним і єдиним. Незалежно від того, чи мають громадяни свій статус громадянства від народження, чи вони набули його на інших підставах, усі громадяни України користуються рівними правами і є рівними перед законом. У законі про громадянство в Україні не дозволяється розподіл на будь-які групи або прошарки, що породжувало б різні права і обов'язки. В Україні названий закон встановлює підстави набуття громадянства: за народженням, за походженням шляхом обрання громадянства протягом п'яти років при зміні державної належності території; як результат прийняття до громадянства шляхом поновлення в громадянстві та за іншим обставинами зазначеними в законі.

Конституційний статус громадянства дозволяє людині користуватися стосовно держави всіма правами і свободами. Це має суттєве значення, оскільки держава повинна піклуватися і захищати свого громадянина, в тому числі у соціальній сфері за будь-якої ситуації і де б він не перебував, гарантуючи йому в будь-який час повернення в Україну.

Водночас Конституція України в багатьох статтях, регулюючи статус громадянства, покладає на всіх громадян обов'язки щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності України, а також інші обов'язки, які регулюються законами України.

Стаття 92. Виключно законами України визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних ресурсів, виключної(морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки; 7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Серед можливостей реалізації громадянства в Україні Конституція України передбачає такі важливі права, як участь у політичному житті суспільства, в управлінні державними справами, право обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни України користуються рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування. Однією з важливих гарантій використання громадянами України своїх прав і свобод є закріплення у статті Конституції України гаранті повної державної юрисдикції щодо статусу громадянина, який не може бути вигнаний за межи України, або виданий іншій державі. Таким чином усувається можливість створення політичних біженців або дисидентів, які, використовуючи конституційні права, можуть складати політичну опозицію державі, своєю громадянською діяльністю і викликати її негативну реакцію. Україна гарантує своїм громадянам піклування і захист практично у всіх сферах їхнього життя, а також коли така необхідність виникла, - ї за кордоном.

Закон про громадянство дає можливість добровільно припинити стан громадянства особливо внаслідок добровільного виходу з громадянства, або обрання громадянства іншої країни. Припинення українського громадянства дозволяється законом в одному випадку без волевиявлення громадянина: це рішення держави про відміну прийому до громадянства, що має право визначати тільки Президент України, коли стають достовірно-відомі факти подання особою неправильних відомостей і документів. У системі правової держави особливе значення має гарантованість прав кожного громадянина України, обов'язок органів державної влади та місцевого самоврядування - захищати їх та забезпечити умови їх реалізації. З цією метою вперше в історії України основний закон закріпив принцип "обмовки в законі". Це є застереження стосовно прав і свобод громадянина, коли обмеження допускаються тільки за умови воєнного або надзвичайного стану і мають бути виключно окремими із зазначенням строку дій таких обмежень.

Обмовки, встановлені у статті 64 Конституції України, передбачають ці випадки при загальному принципі заборони будь-яким органам державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовим особам обмежувати конституційні права і свободи громадянина України.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56,57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції

Принципи обмовки в Конституції України належать до найбільш важливих і загальновизнаних у конституційному праві. Вони вимагають регулювання відносин держави і громадян тільки на рівні Основного Закону. Це означає також, що законодавчій орган - Верховна Рада України - питання, які стосуються прав громадян, не може делегувати або передавати для вирішення будь-яким органам виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Конституційне встановлення має усунути ще досі наявну в нашій країні практику обмеження прав і свобод громадянина, яка трапляється в законах, а більшою мірою - у правових актах, що видаються органами виконавчої влади різного рівня.

Воно також унеможливлює колізії щодо регулювання громадських прав і свобод у різних законодавчих актах.

У цьому підході міститься суттєва загальна конституційна гарантія прав і свобод громадянина, які визначаються державою як безпосередньо-діючі і становлять суть застосування законів, діяльності законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя, що закріплюються в нормах Конституції України[5].

Місце особи в суспільстві, а громадянина у державі визначається реальністю наданих їм прав та обов'язків.

Характеристика співвідношення правового статусу особи та правового статусу громадянина визначає особливості становища людини у державно-організованому середовищі.

Зазначимо, що категорії «правовий статус особи» та «правовий статус громадянина» мають самостійний характер, а їх взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності суспільства і держави і, по-друге, на наявності спільних та особливих ознак наведених юридичних понять.

Спільні риси підкреслюють похідний характер цих категорій та їх залежність від рівня організованості систем, що їх гарантують. Як правовий статус особи, так і правовий статус громадянина:

1. характеризують правове положення єдиного суб'єкта -- людини;

2. вони мають єдиний зміст;

3. певним чином встановлюються та закріплюються;

4. засновуються на гуманістичних принципах та загальнолюдських цінностях;

5. відображають рівень розвитку суспільства та держави і визначають його;

6. гарантуються системою засобів;

7. мають спільну мету -- упорядкування відносин між людьми та взаємодії індивіда і соціальної системи (нації, народу, суспільства, держави);

8. мають визначену структуру, що характеризується певною взаємодією компонентів.

Отже, правовий статус особи та правовий статус громадянина можуть існувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не має громадянства), а також можуть збігатися. Це має місце у разі наявності громадянства у особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених суспільством цінностей.

1.3 Адміністративно-правовий статус громадян та інших фізичних осіб

Людину в системі суспільних зв'язків прийнято називати фізичною особою. Термін “фізична особа” зустрічається не лише в цивільному, а й адміністративному законодавстві. Наприклад, правила реєстрації, затверджені Кабінетом Міністрів України 16.01.2003 p., навіть у своїй назві передбачили цей термін: “Тимчасовий порядок реєстрації фізичних осіб за місцем проживання”. Термін “фізична особа” має узагальнююче значення. Під фізичною особою в Україні розуміють громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Зміст адміністративно-правового статусу фізичної особи, в тому числі громадянина України, становить комплекс її прав і обов'язків, закріплених нормами адміністративного права, реалізація яких забезпечуються певними гарантіями.

Адміністративно-правовий статус громадян частиною їх загального правового статусу, визначеного Конституцією і законами України, зокрема Законом України “Про громадянство”, міжнародними договорами, а також іншими актами законодавства України [6].

Основою адміністративно-правового статусу громадян України є їхня адміністративна правоздатність. Це здатність мати права і виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру. Вона виникає в момент народження громадянина і припиняється з його смертю.

Адміністративна правоздатність не може бути відчужена. Громадянин не може навіть добровільно відмовитися від своєї правоздатності, така відмова не має законної сили. І лише на основі вироку або постанови суду адміністративна правоздатність може бути обмежена при вчиненні злочину або адміністративного проступку.

Наприклад, в особливій частині другого розділу Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП) встановлені норми, що передбачають відповідальність за окремі проступки у вигляді позбавлення прав на управління транспортним засобом або права полювання (ст. 130,85).

Сукупність конкретних прав, які особа може мати відповідно до закону, слід класифікувати на три групи: особисті, політичні та соціально-економічні. Особисті права і свободи громадянина -- це можливості задоволення їх особистих потреб. До особистих прав належать: право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, право вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї тощо.

Політичні права і свободи громадян виражаються в їх можливостях реалізувати свої волевиявлення щодо об'єднання в політичні партії, проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, про що завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, та інші права і свободи.

Соціально-економічні права громадян також стають можливими у зв'язку з використанням норм адміністративного права. Це забезпечення можливості заняття підприємницькою діяльністю, реалізації права на працю, відпочинок, соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту і здоров'я (ст. 42-49, 53 Конституції України).

До змісту адміністративно-правового статусу входять також обов'язки. Це обов'язки захисту незалежності й територіальної цілісності України, несення військової служби, шанування державних символів України, не шкодити природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, подавати щорічно до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про особистий майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом, та сплачувати податки і збори. Кожен зобов'язаний неухильно додержувати Конституції та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей (ст. 64--68 Конституції України).

Реалізація суб'єктивних прав і обов'язків громадян здійснюється в межах їх адміністративної дієздатності. Зокрема, своїми неправомірними діями громадяни створюють для себе відповідні, часто небажані обов'язки, наприклад, обов'язки нести адміністративну відповідальність за вчинене правопорушення.

Так, відповідно до вимог частини першої ст. 8 КпАП особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення.

1.4 Громадяни як суб'єкти трудового права України

Громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним цивільним статусом, тобто сукупністю обставин фактичного порядку, що характеризують цю особу як учасника юридичного спілкування. “Громадянський статус” як термін досить широко застосовується в цивільному праві. Але він необхідний також для визначення положення особи як суб'єкта кримінального, житлового, сімейного, трудового права.

Складовими елементами, що створюють “громадянський статус”, є громадянство, стать, вік, стан здоров'я, сімейне положення, освіта, місце проживання, спеціальність, кваліфікація, зайнятість та інші дані, що характеризують особу.

Громадянський статус визначає лише вихідні позиції громадянина в правовому спілкуванні. При цьому такі риси та юридичні характеристики включаються до статусу, які притаманні саме цьому громадянину до вступу його в сферу конкретних правовідносин.

По цивільному статусу всі громадяни України рівні. Але в природі немає двох громадян, які були б абсолютно однаковими за віком, станом здоров'я, освітою, спеціальністю і кваліфікацією.

При вступі громадянина у трудові відносини кожний з елементів статусу обумовлює саму можливість поступлення на роботу (наприклад, вік, стан здоров'я), визначає зміст роботи, що буде виконуватись (освіта, спеціальність, кваліфікація), або неможливість бути зайнятим саме на цій роботі (судимість, стать тощо).

Реалізувавши своє право на працю шляхом укладення трудового договору (стаття 2 Кодексу законів про працю України), громадянин набуває статусу працівника. Для того, щоб вступити в трудові відносини громадянин повинен набути віку шістнадцять років. У виняткових випадках, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть прийматись особи, які досягли п'ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Саме з цього віку громадяни України набувають трудову правосуб'єктність, тобто своїми діями приймають на себе трудові права та обов'язки.

Працівники, тобто робітники, службовці, та інші категорії працюючих, є найбільш багато чисельною категорією громадян України. Від інших категорій громадян України в юридичному розумінні їх відрізняє те, що вони перебувають у трудових відносинах з державними, кооперативними, громадськими підприємствами, установами, організаціями і є суб'єктами трудового права. Як закріплено в статті 1 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни.

Виділення працівників із загальної категорії громадян, визначає їх належність до певної соціальної групи, правовий статус якої підпадає під регулювання окремої галузі права -- трудового права. Але правовий статус працівника не може існувати обособлено від правового статусу громадянина. Обидва ці статуси співвідносяться один до одного як окреме до загального. В трудових відносинах просто констатації правового статусу громадянина недостатньо. Цей загальний статус потребує реальної конкретизації і це здійснюється наданням громадянину додаткових прав і обов'язків, що випливають із відносин по застосуванню праці в суспільному виробництві.

Правовий статус працівника, якого він набуває поступивши на роботу, Дає можливість більш повно і всебічно розкрити його становище як суб'єкта трудового права. При цьому, в межах правового статусу працівника може проводитись диференціація з врахуванням особливостей тієї чи іншої групи працюючих, наприклад, молоді спеціалісти, молоді робітники, тимчасові і сезонні працівники, сумісники, інженерно-технічні працівники тощо. Ці групи в силу свого становища мають специфічний трудовий статус.

Правовий статус працівника тісно пов'язаний з трудовою правосуб'єктністю, якою визначається сукупність трудової правоздатності та дієздатності. Саме правосуб'єктність становить собою визнану державою можливість громадянина бути суб'єктом трудового права. Тому правосуб'єктність є лише передумовою до використання права, а не саме його використання. Право на працю мають всі громадяни, що досягли встановленого віку. Але правовий статус працівника набувають лише ті громадяни, які вступають в трудові відносини.

В основі трудової правосуб'єктності лежить здатність до праці, що обумовлюється фізичними і розумовими здібностями. Кожний громадянин має право займатись всякими видами праці. Але не кожна людина здатна виконувати роботу, в якій суспільство у даний час має потребу. Для цього необхідна професійна підготовка, навики виконання певної роботи, а досить часто навіть досвід. Повинна бути фактична здатність до систематичної, регламентованої певними правилами праці. Так здатність виконувати певну роботу може бути обмеженою віком, станом здоров'я, інколи навіть статтю. Так, жінки не можуть залучатись на підземні та інші роботи, заборонені їм відповідно до обмежень, встановлених законом.

Змістом правового статусу працівника є комплекс прав і обов'язків, що надані йому законом або на підставі укладеного трудового договору. В загальних рисах ці права і обов'язки закріплені в статі 2 Кодексу законів про працю. Це, наприклад, право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, право на вибір професії, роду занять і роботи. Відповідно до законів працівники мають також право на відпочинок, обмеження робочого дня та робочого тижня, щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади.

Держава забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Обов'язком працівника визнається сумлінна праця, додержання трудової дисципліни, дбайливе ставлення до майна власника підприємства, установи, організації.

Більш детально конкретизація прав і обов'язків працівника дається в Типових правилах внутрішнього трудового розпорядку, які в свою чергу знаходять відображення і подальшу розробку в галузевих і правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи чи організації.

Типовими правилами внутрішнього трудового розпорядку до основних обов'язків працівників віднесено працювати чесно і сумлінно; додержуватись дисципліни праці -- основи порядку на виробництві, тобто своєчасно приходити на роботу, дотримуватись встановленої тривалості робочого часу, використовувати весь робочий час для продуктивної праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу тощо; підвищувати продуктивність праці, своєчасно і ретельно виконувати роботи за нарядами та завданнями, норми виробітку і нормовані виробничі завдання, добиватися перевиконання цих норм; додержуватись технологічної дисципліни, не допускати браку в роботі та покращувати якість продукції; повністю додержуватись вимог з охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці та протипожежної охорони, що передбачені відповідними правилами та інструкціями, користуватися виданим спецодягом, спецвзуттям і запобіжними пристроями; утримувати в порядку та чистоті своє робоче місце, а також дотримуватись чистоти в цеху і на території підприємства, передавати працівнику, який змінює, своє робоче місце, обладнання і пристрої у справному стані; берегти і зміцнювати власність, ефективно використовувати машини, станки, інструменти, бережливо відноситися до матеріалів, спецодягу тощо; вести себе пристойно, додержуватись правил співжиття, утримуватися від дій, що створюють перешкоди іншим працівникам виконувати їх трудові обов'язки; вжити заходи до негайного усунення причин та умов, що перешкоджають або ускладнюють нормальне виконання роботи, а саме: простій, аварія. При неможливості усунення цих причин своїми силами негайно доводити про них до відома власника або уповноваженого ним органу; систематично підвищувати виробничу кваліфікацію.

Коло обов'язків, що виконує кожний працівник за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційними довідниками робіт і професій робітників, кваліфікаційними довідниками службовців, а також технічними правилами, посадовими інструкціями і положеннями, що затверджуються у встановленому порядку.

Трудовим договором або контрактом може проводитись подальша конкретизація трудових прав і обов'язків працівника з урахуванням його трудових функцій, службового стану, повноважень, наданих працівнику власником або уповноваженим ним органом.

Передбачені нормативними актами та угодами права і обов'язки встановлюють межі можливої та необхідної їх поведінки. Тому при визначенні поняття трудового договору стаття 21 Кодексу законів про працю законодавчо передбачає обов'язок працівника виконувати обумовлену з власником або уповноваженим ним органом роботу з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку. Разом з тим, чинне законодавство про працю встановлює" гарантії здійснення працюючими своїх прав. Ці гарантії проявляються в створенні органів по забезпеченню зайнятості населення, встановлення квоти на роботу громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці. Норми про квоту є обов'язковими для власника або уповноваженого ним органу, який повинен виділити визначену кількість робочих місць для цих громадян і заповнити ці місця за направленням органів по працевлаштуванню.

Забороняється необґрунтована відмова в прийнятті на роботу. В певних випадках, передбачених частиною 2 статті 232 КЗпП, встановлена можливість оскарження безпосередньо в судовому порядку відмови в прийнятті на роботу. Переведення працівників на іншу постійну роботу можливе лише за їх згодою. Звільнення з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу обмежується підставами, вичерпний перелік яких визначається законом. При цьому таке звільнення попередньо повинно бути погоджене з профспілковим органом, уповноваженим на представництво інтересів трудового колективу.

Важливим фактором, що визначає зміст трудового статусу працівників, є відповідальність за виконання трудових обов'язків. Якщо суб'єктивні права відображають засади соціальної свободи, то юридичні обов'язки і відповідальність відображають соціальні вимоги до працівників з боку держави. В даному випадку відповідальність слід розуміти не тільки як можливість застосування до працівника засобів стягнення, а як морально-правову категорію, що покликана забезпечити виконання працівниками своїх трудових обов'язків, здійснення своїх трудових прав відповідно з їх соціальним призначенням, це свідчить про високий ступінь його відповідальності. Громадянину, що досяг встановленого законом віку, належить право вільно і рівноправно вступати в трудові відносини. Ніхто не може примусити його іншим чином укладати трудовий договір. Ніхто також не може силою утримати працівника на роботі, коли він цього не бажає.

Тому, щоб громадянин став суб'єктом трудових відносин, необхідне погодження волі власника засобів виробництва або уповноваженого ним органу, з одного боку, і працівника -- з другого. Працівник повинен виявити бажання взяти на себе права, обов'язок і відповідальність за виконання певної роботи, а у власника або уповноваженого ним органу повинна бути потреба у виконанні цієї роботи і можливість платити працівнику винагороду за роботу, що буде виконуватись.

Для виконання конкретної роботи, що визначається сторонами, працівник повинен мати належний стан здоров'я. Закон не встановлює межі непрацездатності працівника. Маючи певні вади здоров'я, наприклад, слабкий слух, зір, нездатність відрізняти кольори тощо, працівник стає нездатним виконувати певні роботи. Але це не виключає його здатності до праці взагалі. Є велика кількість робіт, де суворі вимоги щодо зору, слуху не пред'являються. Тому до виконання таких робіт громадянин може приступати і виконувати їх досить успішно. Наявність необхідного стану здоров'я визначається висновком медичного освідчення. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свій кошт організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на роботах, де є потреба у професійному доборі, наприклад, зв'язаних з рухом транспорту, а також щорічно обов'язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Ці медичні огляди проводяться з метою визначення придатності працівників до роботи, що їм доручається, і для запобігання професійних захворювань.

Працівники підприємств харчової промисловості, громадського харчування і торгівлі, водопровідних споруд, лікувально-профілактичних і дитячих закладів, а також деяких інших підприємств, установ, організацій проходять зазначені медичні огляди з метою охорони здоров'я населення. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюється Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Для успішного виконання певної роботи працівник повинен мати професійну підготовку і трудовий досвід. Професійна підготовка набувається шляхом проходження певного курсу навчання у навчальному закладі або на робочому місці. Така підготовка буде успішною, якщо правильно обрана професія, саме така, яка відповідає індивідуальній характеристиці людини: стану його здоров'я, рівню і якості його знань, загальній і спеціальній здатності (“можу”) інтересам і нахилам, планам і намаганням (“хочу”). Ці якості повинна виявити у громадянина професійна орієнтація, основи якої закладаються в сім'ї і загальноосвітній школі.

Професійна орієнтація -- комплексна проблема, яка має соціальний, економічний, психологічний, медико - фізіологічний і педагогічний аспекти. Вона повинна сприяти морально-психологічній підготовці учнів до праці, розширяти професійну обізнаність учнів, виховувати інтерес до суспільно значимих професій, озброювати учнів методом самостійного пізнання різних професій.

Саме тому Законом України “Про освіту” від 23 травня 1991 року перед школою поставлені завдання забезпечити всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство. Трудовий досвід визначається потребами конкретного трудового процесу, його умовами, ступеню складності робіт або трудових завдань. Працівник може мати тривалий трудовий стаж, досвід роботи по певній спеціальності, що свідчить про його професійну підготовку. Але він може не мати досвіду для виконання саме тієї роботи, що необхідна власнику або уповноваженому ним органу. Тому при прийнятті на роботу може встановлюватись перевірка професійної відповідності працівника для виконання певної трудової функції.

Право займатися трудовою діяльністю відповідно до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 22.09.2011 № 3773-VI мають також іноземці. Обсяг їх прав залежить від того, чи проживають вони в Україні постійно, чи іммігрували в Україну для працевлаштування.

Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю нарівні з громадянами України, мають рівні з ними права і обов'язки.

Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного дозволу на працевлаштування. Такий дозвіл оформляється за умови, коли в країні чи певному регіоні відсутні працівники, спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатнє обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців. Видається дозвіл на працевлаштування Державним центром зайнятості Міністерства праці України. Іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на цю посаду або зайняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України.

Розділ 2. Права, свободи, обов'язки, законні інтереси громадянина України

2.1 Громадянські і політичні права і свободи громадянина України

громадянин право свобода конституційний

Основне право громадянина - це встановлена державою та закріплена в Конституції можливість, яка дозволяє кожному обирати вид i мiру певної поведінки, використовувати надані йому блага, як в особистих, так i в суспільних інтересах.

В Конституції та законах України вживається вислів "права та свободи людини", "права та свободи громадянина". Бiльшiсть авторів, які досліджували це питання, схиляються до думки, що принципових вiдмiнностей мiж цими поняттями немає. Можна порівняти, наприклад, свободу наукової, технiчної творчості та право на творчість, право на вибір професії i свободу вибору професії. Ці та iншi приклади свідчать, що одну i ту ж правову можливість розглядають як право, i як свободу. Історично склалося так, що деякі права іменують свободами: свобода думки i слова, свобода світогляду та вiросповiдання, свобода мiтингiв, походів i демонстрацій[7].

В лiтературi права та свободи поділяють:

1. За значенням їх для носія на:

а) основні (безумовно необхiднi для існування людини, наприклад, право на життя);

б) неосновні (не є життєво необхідними, наприклад, право на участь у профспілках);

2. За способом здійснення на:

а) активні (вимагають активних дуй, наприклад,право на освіту);

б) пасивні (не вимагають активних дій особи, наприклад, свобода світогляду);

3. За суб'єктами здійснення на:

а) iндивiдуальнi (здійснюються одноособовими діями, наприклад, право на свободу переконань);

б) колективні (можуть бути реалiзованi лише спільними діями групи носіїв прав, наприклад, право на утворення громадських об'єднань)

3. Залежно вiд ролі держави на:

а) "негативні права" (для їх здійснення державі досить утриматись вiд втручання в свободу особи, наприклад, право на виховання дітей);

б) "позитивні права"(для їх здійснення необхідно прийняття певних заходів з боку держави, наприклад, право звертатися до суду за захистом)

Щодо діючої Конституції, то вона не містить класифiкацiї прав та свобод. На думку авторів серед прав та свобод громадян, закріплених у Конституції, можливо виділити такі групи:

1) особисті

2) полiтичнi

3) економiчнi

4) соцiальнi

5) екологiчнi

6) культурні

Громадянські права і свободи людини. Громадянські (особисті) права і свободи людини - це ті права, які мають забезпечити особисті потреби людини, її особисте життя.

До громадянських належать право на життя, недоторканність особи, її житла, таємниця листування, телефонно-телеграфні переговори, право на повагу гідності людини, свободу віросповідання і світогляду, на вільне пересування, вибір місця проживання і заняття[8].

Право на життя. Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є право на життя. Універсальність цього права і його природний характер підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими державами світу. Зокрема, в ст. З Загальної декларації прав людини зазначено, що «кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканність». У Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. у ст. 2 зазначається, що право на життя захищається законом і жодна людина не може бути навмисно позбавлена цього права. Положення міжнародно-правових актів повністю відображені у Основному Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а в ст. 3 Основного Закону зафіксовано, що “людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. У ст. 27 Конституції закріплено, що кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Водночас, кожен має право захищати своє життя і здоров'я від протиправних посягань[9].

Право на повагу до гідності людини закріплено у ст. 28 Конституції України. Це право є метою всіх інших прав людини, джерелом її прав і свобод. “Честь дорожче за життя” - це правило, що пішло з давніх часів, обґрунтувало можливість дуелі, на якій людина захищала честь і гідність, ризикуючи своїм життям. У сучасному розумінні гідність - це сукупність високих моральних світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності. Посягання на гідність людини може відбуватись шляхом як фізичного, так і психологічного впливу. У ст. 28 Конституції України враховані міжнародні стандарти прав людини і закріплена норма про те, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ці положення Конституції України відповідають ст. 5 Загальної декларації прав людини 1948 р. і ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ратифікованих Україною[10].

Право на свободу та особисту недоторканність означає свободу людини самостійно визначатися зі своїми діями, розподіляти свій час тощо. Право на свободу - це фактично і є сама свобода, тобто можливість людини здійснювати будь-які правомірні дії. Свобода є природною властивістю кожної людини, що народжується вільною і має право обирати для себе обмеження у вигляді моральних, релігійних, корпоративних норм. Право на особисту недоторканність, закріплене в ст. 29 Конституції України, означає право людини на фізичну, моральну та психологічну недоторканність особи, захищеність від будь-якого неправомірного посягання на її свободу, життя, здоров'я, честь і гідність, в тому числі, право не бути свавільно позбавленим волі. Свобода людини ніким не може бути свавільно обмежена.

Право на невтручання в особисте та сімейне життя. Особисте (приватне) життя важливо визначити як фізичну та духовну сферу, що контролюється самим індивідом і має певний суверенний статус. Законодавство не може втручатися в цю сферу, воно повинно запобігти будь-якому втручанню. Закон встановлює межі недоторканності приватного життя.

Право людини на таємницю листування та інших видів комунікації є продовженням та однією з основних гарантій права на охорону приватного життя. Це право, передбачене міжнародними нормами (ст.12 Загальної декларації прав людини документ від 10.12.1948), знайшло своє відображення у переважній більшості сучасних конституцій. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України). До іншої кореспонденції належать факсимільний, мобільний зв'язок, електронна пошта, Internet тощо. Обмеження цього права припускається лише на підставі закону та судового рішення[11].

Право на недоторканність житла. “Мій дім - моя фортеця”, - так говорить давнє англійське прислів'я. Сутність права на недоторканність житла (ст.30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, житловий будинок, а й усі допоміжні приміщення, якими користуються у повсякденному житті. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.