Політико-управлінська еліта України: особливості становлення та розвитку в умовах суспільної трансформації

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Сучасне суспільство - складна, організована, динамічна соціальна система, компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного функціонування та розвитку. Одним із основних суб'єктів управління суспільством виступає політико-управлінська еліта.

Для України, яка сьогодні активно розбудовує свою державність, нагальною практичною проблемою є формування професійної, ефективно діючої, якісної еліти. Її розв'язання досягається насамперед запровадженням таких демократичних процедур та інститутів, що забезпечують широке соціальне представництво в управлінській еліті, її своєчасне оновлення, запобігання олігархізації та відчуженню від мас.

З огляду на це виникає потреба глибокого й всебічного вивчення світових і вітчизняних теоретичних напрацювань з питань формування та функціонування політико-управлінських еліт, визначення їх місця та ролі в системі управління сучасним суспільством. Актуальність теми обумовлюється також її недостатнім теоретичним обґрунтуванням. Існують різні тлумачення й точки зору щодо сутності еліти, її місця та ролі в політичній системі сучасного суспільства, репродукції та рекрутування.

Сучасні суспільно-політичні процеси, що відбуваються в країні, характер нових викликів і загроз безпеці її внутрішньої та зовнішньої політики дають підстави стверджувати про завершення початкового етапу становлення України як незалежної держави й необхідність вибору і визначення стратегії та тактики її подальшого розвитку. Президентські перегони 2004 р., запекла політична боротьба на виборах до парламенту 2006 р. та складний, суперечливий процес формування та забезпечення дієздатності парламентської коаліції засвідчують необхідність такого вибору.

У зв'язку з цим цілком природним уявляється інтерес суспільства до проблеми лідерства, особи керівника-управлінця, його ролі в соціальному процесі, до закономірностей і особливостей становлення та розвитку тих соціальних прошарків, які беруть участь у підготовці й ухваленні найважливіших владно-управлінських рішень і своїми діями реально впливають на долі людей і країни в цілому.

В усіх державах, в тому числі й в Україні, визначальну роль у цих процесах відіграє саме еліта, її провідна складова - політико-управлінська еліта. Сучасна українська еліта є досить суперечливим суспільним феноменом. Не можна заперечувати ту значну й активну роль, яку відіграли елітні прошарки суспільства на початку становлення України як незалежної держави та формування її базових інституцій. У той же час не можна знімати з еліти відповідальність за прорахунки на цьому шляху: укорінення в Україні соціальної поляризації, корумпованості, відчуженості влади від суспільства. Мотиви особистого збагачення, політичного марнославства, домінування психології тимчасовості стали, на жаль, характерними для поведінки значної частини представників вітчизняної еліти.

Однією з ключових проблем сучасного етапу трансформаційних процесів в українському суспільстві є забезпечення якісних перетворень в елітних групах. Йдеться як про зміну загальних умов функціонування, так і про впровадження моделі та механізмів, які б сприяли прискоренню оновлення політико-управлінської еліти України. Вирішення зазначених питань залежатиме від відповідних політичних перетворень, тому перехід до парламентсько-президентської моделі має стимулювати створення нового інституційного нормативно-правового середовища для відтворення ефективної суспільно-політичної моделі функціонування політико-управлінських еліт України.

Незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль у даному напрямку, проблема становлення і розвитку політико-управлінської еліти, а також її впливу на формування Української держави все ще не стала предметом комплексного наукового дослідження. Надзвичайно актуальним для суспільства залишається також питання якісних змін, що їх набуває політико-управлінська еліта під час суспільної трансформації. Ці питання, на жаль, не отримують адекватної уваги з боку держави, науково-експертних і дослідницьких кіл. Сьогодні фактично відсутні ґрунтовні теоретичні й прикладні розробки щодо шляхів переходу від нинішньої кастової, зосередженої майже виключно на власних інтересах еліти, до еліти як сукупності соціальних прошарків, всебічно інтегрованих у суспільство і зорієнтованих на виконання в ньому надзвичайно важливої суспільно-продукуючої функції. Навряд чи можна сподіватися, що суспільна трансформація сама собою приведе до такого їх якісного перетворення.

Тому зосередження суспільної уваги та концентрація відповідних зусиль на вирішенні даної проблеми набуває невідкладного характеру і стратегічного значення.

Об'єкт дослідження - політико-управлінська еліта України.

Предмет дослідження - особливості становлення й розвитку політико-управлінської еліти України в умовах суспільної трансформації.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що необхідність урахування елітоутворюючих факторів у державотворчих процесах в Україні є об'єктивно вмотивованою. Зокрема, успішність розбудови ефективної державності в Україні багато в чому залежить від діяльності якісної, ефективно діючої політико-управлінської еліти, її своєчасного оновлення, формування механізмів її демократичного рекрутування, удосконалення політико-адміністративної взаємодії між центральною та регіональними елітами.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у визначенні особливостей становлення й розвитку політико-управлінської еліти України в умовах суспільної трансформації.

Для досягнення поставленої мети дисертантом вирішувалися наступні завдання дослідження:

- проаналізувати сутність, соціально-історичний генезис, етапи і моделі елітоутворення;

- виявити із застосуванням вітчизняної теорії “Універсального епохального циклу” фактори виникнення та становлення політико-управлінської еліти в сучасній Україні, а також дослідити їх вплив на розбудову політичної системи сучасної України;

- систематизувати теоретико-методологічні основи формування кадрового потенціалу політико-управлінських елітних утворень, виробивши шляхи й критерії підвищення якості політико-управлінської еліти в умовах трансформації українського суспільства;

- визначити чинники ефективної взаємодії політико-управлінської еліти і державного управління в українському суспільстві та окреслити теоретичні основи й практичні напрями оптимізації цієї взаємодії;

- проаналізувати вплив регіоналізації на державотворчі процеси та формування сучасних регіональних політико-управлінських еліт України;

- дослідити характер взаємодії центральної та регіональних політико-управлінських еліт України в умовах трансформаційних процесів на різних рівнях державного управління: макросоціальної взаємодії (політична еліта - бюрократія), мікросоціальному (політико-адміністративні команди) та міжособистісному (політичний діяч - державний службовець);

- удосконалити концептуальні визначення понять "політична еліта" та "державне управління";

- обґрунтувати критерії виокремлення понять "вищі керівні кадри" і "державне управління" та запропонувати змістовне їх наповнення для центральних і регіональних органів державної влади;

- розробити практичні рекомендації щодо оптимізації діяльності політико-управлінської еліти України в контексті інституціональних змін політичної системи України та формування нової системи взаємовідносин інститутів держави і громадянського суспільства;

- здійснити апробацію розроблених підходів в органах державної влади та місцевого самоврядування України.

1. Становлення та розвиток політико-управлінської еліти в історії політичної думки

Розкривається сутність проблем становлення та розвитку політико-управлінської еліти в історичному процесі.

Здійснено аналіз основних понять дослідження. Так, теорії еліт пройшли тривалий шлях розвитку. Слово "еліта" походить від латинського eligere і французького еlite - кращий, добірний, обраний. Цей термін використовували в генетиці та насінництві для позначення кращих сортів рослинництва. Починаючи з ХVІІ ст. слово "еліта" застосовували для позначення товарів найвищої якості, а потім - і відносно "обраних людей", насамперед вищої знаті. Проте до ХІХ ст. поняття "еліта" не мало широкого застосування в суспільних науках. Наукова концепція теорії еліти сформувалась у в другій половині ХІХ ст., коли у зв'язку з особливостями розвитку політичного життя настав період критичної переоцінки форм правління. Концепції еліт та погляди, які стосуються поняття "еліта", сягають витоків суспільно-політичного мислення.

На всіх історичних етапах розвитку людства виділялися привілейовані меншості, соціальні спільності, які були панівними в суспільстві. Характерна ознака такої соціальної спільності - безпосередня участь у прийнятті й реалізації важливих рішень. З точки зору російської дослідниці О. Гаман-Голутвіної, в сучасній науковій літературі склалися три головних підходи щодо трактування поняття "політична еліта", а саме:

- позиційний, який встановлює ступінь політичного впливу тієї чи іншої особи, виходячи з позиції в системі влади (до еліти, відповідно до такого підходу, належать, передусім, члени уряду, парламенту та ін.);

- репутаційний, заснований на виявленні рейтингу політика завдяки експертним оцінкам;

- природжений або такий, що базується на уроджених здібностях політика до прийняття стратегічних (політичних) рішень.

Найбільше поширення в науковій літературі отримав третій підхід, згідно з яким до політичної еліти належать особи, які приймають стратегічно важливі рішення в управлінні суспільством. Таким чином, політична еліта здійснює, насамперед, політичне управління суспільством. Тому політичне управління є найбільш суттєвою функцією політичної еліти. У своїй сукупності політична еліта забезпечує цілісність влади в суспільстві. Саме ця особливість робить необхідним виділення політико-управлінської діяльності як самостійної функції політичної еліти.

У контексті наведеної проблематики нас цікавитиме визначення поняття "політико-управлінська еліта", її особливі якості та ступінь сформованості. Для посттоталітарних суспільств дослідження явищ політико-управлінської еліти є вкрай важливими. В умовах державного соціалізму партійна та державна бюрократії монополізували доступ до ресурсів влади і розподілу власності, права на прийняття стратегічних рішень, участі у прийнятті й виконанні рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

На наш погляд, найбільш змістовною дефініцією терміна "політико-управлінська еліта" є така: це чиновники вищої ланки, які володіють формальною владою в організаціях та інститутах, займаються політичним управлінням і встановлюють правила організації життя в суспільстві.

Отже, сучасна політична наука висунула багато різних, часто протилежних за теоретичним підґрунтям інтерпретацій поняття політичної еліти. Визначено основні напрями обґрунтування феномену еліти: ірраціональний (підхід, що застосовується у філософських науках), харизматичний, біологічний, психологічний, технократичний та історичний. Однак практично всі дослідники під елітою розуміють порівняно невеликі групи вибраних осіб, яким або притаманні сильна воля та просторі знання, або вони обіймають керівне становище в політичній, економічній, військовій чи духовній сферах, чи поєднують обидві риси. Це групи, що, як правило, мають вищий соціальний статус, певну єдність інтересів і цілей, а також чималі офіційні повноваження, можуть контролювати діяльність ключових інститутів суспільства.

Аналіз генезису, етапів і моделей елітоутворення нами здійснено в рамках соціально-циклічної парадигми суспільно-історичного розвитку. Зокрема, суспільні зміни розглянуто в контексті соцієтальних (загальносистемних) процесів, станів і властивостей. Останні реалізуються в рамках єдиного соціально-історичного циклу. Інтегруючий же результат цих змін віддзеркалює соцієтальна психіка. Під соцієтальною психікою, на думку Е. Афоніна і О. Донченко, слід розуміти найбільш інтегральні, узагальнюючі характеристики суспільних процесів, станів, властивостей - свого роду колективний словник історико-культурної спадщини суспільства.

Суспільство як суб'єкт історії цивілізації проходить у своєму розвитку кілька епохальних циклів, кожний з яких складається з 2-х нормативних історичних періодів і 2-х перехідних (транзитивних) станів.

Перший нормативний період - "інволюція". Історичну специфіку цього періоду складає формування смислу подальшого суспільного розвитку, яке ґрунтується на засвоєнні якостей, набутих суспільством під час революції. Для інволюційного стану характерне згортання соціальних процесів у просторі, спрощення соціальної структури і традиціоналізм. Таке суспільство має "закритий" характер. Механізмом, що забезпечує стабільність його розвитку, є солідарність як чуттєвий прояв єднання людей.

Другий нормативний період - "еволюція" - є своєрідною контраверсією до інволюції. Історичною специфікою еволюції є так би мовити модернізація традиційного суспільства. Вона супроводжується розгортанням соціальних процесів у просторі, ускладненням соціальної структури тощо. При цьому суспільна рівновага підтримується інноваційною та комунікативною активністю. Джерелом інноваційної активності стає момент розкріпачення індивіда і посилення його предметно-когнітивного компонента в психологічній структурі особистості.

Нормативні періоди в історії суспільства чергуються його перехідними станами, коли трансформуються структура соціуму та основні соціально-політичні інститути суспільства, в тому числі такий важливий чинник державотворення, як політико-управлінська еліта.

Перехідні (транзитивні) стани суспільного розвитку - "революція" та "коеволюція" - характеризуються певною руйнацією суспільних інститутів і протилежними, за направленістю, векторами суспільних змін. Наприклад, "революція" закономірно веде до "інволюції" і, відповідно, до відтворення традиційного характеру суспільних інститутів. "Коеволюція", будучи фазовим переходом від "інволюції" до "еволюції", навпаки, руйнує традиційний характер суспільних інститутів, надаючи їм рис інноваційності. До того ж, цей перехід реалізується виключно в рамках одного епохального циклу і тому він змінює тільки полярність соцієтальних ознак якостей. "Революція" - це перехід, що поєднує в собі зміну напряму суспільного розвитку із зміною якісних характеристик суспільства. Цей процес водночас пов'язаний із радикальною зміною соцієтальних характеристик. "Революція" немовби "узагальнює" результати розвитку суспільства протягом усього епохального циклу і відкриває новий.

Однак уже і в такому вигляді вона, на наш погляд, у цілому підтверджує правильність запропонованої концепції історичного розвитку, що може стати теоретичною підставою для розробки нових методологічних підходів у системі наук про суспільство.

2. Теоретико-методологічні підходи до вивчення політико-управлінської еліти

Визначаються основні категорії елітологіїї. Термін "еліта" був використаний для позначення вищих соціальних груп у системі соціальної ієрархії укладачами Оксфордського словника в 1823 р. Проте це поняття тоді не знайшло великого поширення в суспільних науках. Тільки на зламі XIX-XX ст. В. Парето, Г. Моска та Р. Міхельсу вдалося більш предметно і конкретно сформулювати науково-філософську концепцію еліти.

Що ж таке еліта? Як уже відзначалося, в теоріях учених-елітологів відсутня одностайна думка щодо трактування цього терміна, навпаки, в них можна знайти цілу низку суджень, які часом спростовують одне одного. Схоже, що елітологи сходяться лише в одному - в постулюванні об'єктивної реальності елітних верств і їхньої життєвої необхідності для суспільства. В усіх інших аспектах між ними більше розбіжностей, ніж згоди. Якщо підсумовувати основні значення, в яких цей термін вживається філософами, соціологами і політологами, то вийде досить різноманітна картина.

Елітні верстви й відповідні владно-управлінські структури існують, як відзначалося вище, об'єктивно і є результатом природно-історичного розвитку економічних і соціально-політичних відносин. Еліта - об'єктивно існуючий і необхідний елемент суспільного буття, хоча вона може і не являти собою якогось організованого моноліту. Це неофіційно сформована спільність, не "клуб з постійним членством і фіксованим складом", а певна, визнана соціальна верства, що заохочується суспільством, підготовлених, добре обізнаних і розуміючих один одного людей, які мають високий соціальний статус і відповідні повноваження, а значить, і реальну можливість вирішального впливу на більшість владних інститутів, соціально-політичних і економічних формувань. Відрізняючись духовною спільністю, ці люди постійно спілкуються між собою, погоджують свої дії, працюють у багатьох офіційних і неофіційних владно-управлінських, комерційно-банківських і виробничих структурах.

Еліта характеризується інституціоналізованістю в тому, що її соціальна значимість, функції, авторитет формуються не одноразово, а передаються з покоління в покоління; вищим соціальним станом її членів; максимально можливими владними повноваженнями і збігом докорінних цілей, інтересів та орієнтації; груповим мисленням, спільністю волі й духовно-моральних якостей; односпрямованістю вектора кар'єрних устремлінь; часто подібністю віросповідання. Взаєморозуміння й атмосфера довірливості підкріплюються членством у закритих клубах і різних асоціаціях, вихованням у престижних коледжах та університетах, спільним відпочинком. Спілкування в неформальних умовах зміцнює внутрішньоелітні відносини, формує в елітних верствах атмосферу своєрідної спаяності, почуття належності до касти обраних, виховує групову свідомість. Нарешті еліту можна розглядати як носія органічної сукупності певних політичних, економічних, етичних, психологічних, моральних зв'язків і відносин, причому як горизонтальної та вертикальної, так і тимчасової спрямованості.

Еліта, таким чином, уявляється не як плоске, двомірне, а як складне багатомірне соціальне формування. Горизонтальна інтеграція забезпечує єдність дій та об'єднання політиків і керівників одного рівня, вертикальна - зв'язок нижчих базисних груп з вищими елітними групами і навпаки, час додає вищим верствам стабільності і справжньої елітності. "Короткострокові групи", навіть якщо вони працюють у межах кількох років чи одного покоління, не можуть досягти у своєму розвитку рівня еліти в її повному розумінні. З огляду на це, не всяка правляча "верхівка", особливо в періоди швидких змін і трансформацій, може називатися елітою. Саме в даному контексті можна говорити про те, що в сучасній Україні еліта в повному значенні цього слова ще не сформувалася (хоча певна верства і виконує функції еліти), для цього необхідний певний час і величезні зусилля.

Проблема співвідношення понять "еліта" і "клас" перебуває в центрі полеміки вчених, що визнає більшість сучасних елітологів. Більше того, багато з них вважають, що "історично теорії еліти розвивалися як реакція на марксистську теорію класів", хоча при цьому обмовляється, що з часом деякі елітаристи стали "ставитися до поняття класу з більшою терпимістю" (Р. Мартін).

Ще більш відверто висловлюються американські соціологи К. Прюіт і А. Стоун. "Елітарні теорії перебувають у конфлікті з марксистською ідеєю класової боротьби, - заявляють вони. - Якщо "Маніфест Комуністичної партії" проголошує, що історія суспільств, які існували дотепер, була історією боротьби класів, то кредо елітаристів полягає в тому, що історія даних суспільств була історією боротьби еліт. Нееліти є пасивними спостерігачами в цій боротьбі". Елітаристи, відзначають американські соціологи Дж. Корветарис і Б. Добратц, "усіма силами прагнуть спростувати марксистську тезу про те, що правлячий клас - це власники засобів виробництва, стверджуючи, що еліта - це продукт суто політичних відносин".

Як відзначає російський дослідник Г. Ашин, поняття "еліта", на думку багатьох елітаристів, малооб'єктивне, невиразне, цей термін обтяжений своєю етимологією, що змушує імпліцитно припускати наявність "кращих", "обраних" людей, якими звичайно і проголошуються можновладці, то чи не краще взагалі відмовитися від цього терміна. Тим більше, що його часто трактують як безкласове поняття, альтернативу класовій диференціації. Останній підхід явно спрямований на підміну розподілу суспільства на великі групи людей залежно від їхнього ставлення до засобів виробництва дихотомією "еліта - маса", що базується на різному доступі людей до влади - ознаці похідній, яка випливає із соціально-класової диференціації, і аж ніяк не породжує її.

На нашу думку, набагато логічніше було б використовувати поняття еліти не як альтернативу класової диференціації, а навпаки, для позначення її сторони і моменту.

Тим більше, що багато хто з елітологів виступають проти ототожнення її з правлячим класом. Хоча теорії В. Парето та Г. Моски і були явно спрямовані проти марксизму, функціоналісти часто пишуть про "сліди марксистського впливу" у працях класиків елітаризму і закликають "до кінця" звільнитися від цього вантажу. Вони не забувають, що Г. Моска, маючи на увазі еліту, вживав термін "правлячий клас", а В. Парето схвально відзивався про теорію класів і класової боротьби. Як уже відзначалося вище, на політичному просторі діють гравці, які володіють політичним капіталом і перебувають усередині державної корпорації, будучи її інсайдерами. Ці гравці і складають політичний клас. До нього входять люди, які професійно займаються політикою. Політичний клас є правлячим, оскільки він займається управлінням і розпоряджається ресурсами влади. В українській мові терміни "правлячий" і "управляючий" не тотожні один одному і мають різне значеннєве навантаження. Коли говорять про правлячий клас, мається на увазі, що членам цього класу належить влада.

Називаючи цей клас управляючим, підкреслимо, що люди, які займаються управлінням, не обов'язково мають владу, що може належати і комусь іншому. Співвідношення між поняттями "правлячий" та "управляючий" клас подібно співвідношенню термінів "власник" і "менеджер", перші є реальними володарями, що можуть, однак, залишатися і поза процесу. Управляючі не є власниками і, виконуючи функції управління та контролю, діють за дорученням власників.

3. Роль політико-управлінської еліти в державотворчих процесах

Системно аналізується зміст управлінської сутності політико-управлінської еліти. Ліквідація рудиментів радянської політичної системи й планової економіки призвела до значного розширення анархічних і корумпованих проявів у житті суспільства. Тотальна тінізація економіки, розвал національного виробництва, заміщення вітчизняних товарів імпортними, міжнародна фінансова залежність посилювали кризову ситуацію не лише в економіці, але й у сфері державного управління, всі складові механізму якої були суттєво ослаблені.

Останнє пов'язувалося з прагненням зруйнувати тоталітарну систему. Було віддано забуттю просту істина, що без сильної державної влади неможливо забезпечити стабільності суспільства й демократичного вектора його розвитку. За даних умов став зводитися до мінімуму позитивний вплив держави на соціальні процеси. У політико-управлінській еліті запанувало ліберальне уявлення про державу як нічного сторожа, який найменшою мірою має впливати на соціальні та економічні процеси. Ця позиція значно ускладнила становлення нових демократичних інститутів у сфері управління, оскільки передбачалось, що демократія не вимагає розгалуженого і могутнього апарату управління. Проте саме з сильною державою з розвиненою управлінською структурою, спрямованою на комплексну реалізацію потреб більшості громадян у суспільстві, пов'язано формування і зміцнення демократичних інститутів.

У становленні нових управлінських структур ситуація ускладнювалася також тим, що Україна, як і більшість країн колишнього СРСР, не мала тривалого досвіду самостійного розвитку в рамках національно-територіальних утворень. Нерозвиненість політичних систем, інститутів влади, політичних партій, відсутність деяких інших атрибутів влади призводили до великих складнощів на початковому етапі становлення державності й структур управління. Не можна забувати про те, що в незалежних новоутворених державах склався і функціонував фактично той же державний устрій, існували кордони, внутрішній територіальний поділ, що був успадкований від СРСР. Тому аж до 1996 р. найгостріше стояло питання про форму правління, систему, структуру, порядок формування, функції та повноваження гілок влади. Йшов пошук переходу від закритих до демократичних механізмів управління. Відкритість в управлінні передбачала, передусім, велику прозорість в ухваленні політичних рішень, активізацію механізму зворотного зв'язку, підконтрольність інститутам громадянського суспільства.

Питання про необхідність та значущість політико-управлінської еліти в політичному житті суспільства є найбільш актуальним для вітчизняної політологічної думки та практики. В тоталітарній свідомості міцно закріпилася думка, що державою може керувати кожний, і всі однакові у правах та здібностях громадяни можуть рівною мірою виконувати будь-які політичні ролі.

Реалізація цих ідейно-політичних настанов в масовій свідомості призвела врешті-решт до того, що неосвіченість, посередність та непрофесійність у політиці нині стають практикою політичного життя, яка нівелює найвеличніші з досягнень політичної еліти. Тому в умовах демократичного транзиту обґрунтування необхідності фахової спеціалізації політико-управлінської еліти набуває життєво важливого значення.

Дана проблема знайшла відображення у статтях, монографіях, виступах на науковихё конференціях багатьох дослідників. Велику увагу їй приділяли представники західної елітологічної школи. Так, серед американських фахівців можна виділити Р. Барклі, Р. Даля, Дж. Партера, Т. Дая та деяких інших. Європейську школу представляють Л. Фройнд, Ж. Лакруа, А. Тойнбі, С. Дарлінгтон. У Росії та в Україні проблемою управлінської сутності еліти тією чи іншою мірою займаються Г. Ашин, О. Гаман-Голутвіна, І. Куколєв, М. Пірен, С. Вовканич, В. Полохало, В. Фесенко та ін.

Основні погляди елітаристів виглядають таким чином. Потреба в соціальному або політичному прошарку управлінців закладена в об'єктивних основах спільної життєдіяльності людей. Потреба управління закладена в самій природі суспільства, що обумовлено дією таких основних факторів: 1) психологічною та соціальною нерівністю людей, їх неоднаковими здібностями, можливостями і бажанням брати участь у політиці; 2) законом розподілу праці, який потребує професійного заняття управлінським трудом як умови його ефективності; 3) високою суспільною значимістю управлінської праці та її відповідним стимулюванням; 4) широкими можливостями використання управлінської діяльності для одержання соціальних привілеїв, оскільки політико-управлінська праця безпосередньо пов'язана з розподілом цінностей; 5) практичною неможливістю здійснення всеохоплюючого контролю діяльності політичних керівників; 6) політичною пасивністю широких верств населення, головні інтереси яких звичайно знаходяться поза політикою. Громадяни не можуть жити в ізоляції один від одного, вони кооперуються; будь-яка ж кооперація потребує управління, отже, людей, які його здійснюють, вони називають елітою. Остання завжди становить меншість суспільства, оскільки керуюча система повинна бути на порядок або на кілька порядків меншою за керовану, інакше ця система втрачає сенс.

На нашу думку, необхідні умови для формування чесного, компетентного і дисциплінованого апарату державних службовців у будь-якому суспільстві мають включати:

1) неухильне дотримання принципів добору й просування кадрів на основі об'єктивної оцінки їх професійної придатності; стабільність основних правил гри відносно просування і винагороди, що дає змогу службовцям планувати кар'єру, підвищувати кваліфікацію;

2) забезпечення державним службовцям оплати праці й набору соціальних пільг, що стимулюють працю і гарантують престижність положення державного чиновника;

3) систему нагляду й контролю за діями чиновницького апарату, здатність присікати можливі порушення і зловживання. Побудова сучасних моделей розвитку політико-управлінської еліти базується не лише на формальних, але й на неформальних принципах у державному управлінні. Адміністративно-державна діяльність еліти орієнтована на відвертість в управлінні, ефективне здійснення управлінських завдань. Для системи управління в трансформованому суспільстві надзвичайно згубним є застосування неперевірених або суперечливих методик, які можуть призвести до порушення стабільності системи. Ефективність, застосування тих або інших методів, прийомів, технологій залежить від характеру вибраної моделі. У зв'язку з цим найбільш переважною буде та модель розвитку політико-управлінської еліти, яка дозволяє врахувати як управлінський досвід конкретної країни, так і нові тенденції в управлінні суспільством.

4. Становлення політико-управлінської еліти України в умовах трансформації суспільства

Досліджуються масштаби перетворень, що відбуваються в суспільстві, як у глобальному, так і на локальному й регіональному рівнях. Вони не вкладаються у звичні теоретичні схеми, які дотепер пояснювали соціальні, економічні, політичні, культурні процеси і що здебільшого ґрунтувалися на детерміністських і лінійно-прогресистських ідеях. Відповіді на цивілізаційні виклики, що демонструють сучасні народи, країни, культури, настільки неоднозначні й непередбачувані, що визначити якусь цілком певну й безальтернативну тенденцію їх розвитку, а тим більше єдину парадигму дослідження й політичного дискурсу абсолютно неможливо.

Водночас аналіз наявних історичних фактів дає підстави стверджувати щодо закономірного характеру трансформації політичних систем у країнах "нових" демократій.

По-перше, швидкі темпи суспільних перетворень спостерігаються в тих країнах, де складалася гармонійна відповідність внутрішніх і зовнішніх чинників, забезпечена масова участь широких соціальних і політичних сил у реформуванні суспільства, де інституціональні передумови політичних реформ накладалися на історично сформовані демократичні традиції країн.

По-друге, в тих країнах, де одночасно здійснювались економічні й політичні перетворення, а також формувались засади національної державності, демократична трансформація набувала поступового, поетапного характеру.

По-третє, уповільнення темпів та невиразність результатів трансформації спричинювались відсутністю (або неповнотою) економічних та соціокультурних передумов, за яких процес демократизації ставав результатом боротьби політичних сил та еліт за владу.

По-четверте, процес демократизації в посттоталітарній країні має особливості, зумовлені історичним досвідом, традиціями, політичною культурою.

По-п'яте, успішність процесів демократизації зумовлювалась ступенем сформованості ринку та інституту приватної власності як передумови становлення середнього класу, потужністю груп інтересів та політичних партій, соціальною активністю громадян та наявністю в них імунітету від втручання й контролю з боку держави, що врешті є основою громадянського суспільства.

Пострадянську еліту деякі політологи поспішили назвати демократичною. Проте, на наш погляд, це передчасне твердження. Скоріше мають рацію вчені й аналітики, які схиляються до висновку про те, що кардинальної зміни еліти поки не відбулося, що це тривалий еволюційний процес, продукт об'єктивних і суб'єктивних, внутрішніх і зовнішніх, економічних і політичних, соціально-психологічних і духовних чинників суспільного розвитку. Поки ж ми маємо еліту, що лише формується, еліту молодого демократичного суспільства, що народжується.

Становлення нової політичної еліти в посткомуністичних країнах відбувається багато в чому на основі запозичення у старої еліти як управлінських якостей (адаптація та перетікання значної частини колишньої еліти в нову), так і частини колишніх механізмів рекрутування та функціонування політичної еліти. Це суттєво ускладнює процес елітоутворення, посилює його непередбачуваність.

Процеси посттоталітарної трансформації політичних режимів на теренах колишнього СРСР неминуче поєднуються з важливими змінами у складі та способах функціонування правлячих політичних еліт. У сучасних умовах ефективність і напрям змін, що відбуваються, значною мірою залежать від стану і поведінки політичної еліти, тобто тієї соціальної групи, яка безпосередньо бере участь у прийнятті рішень, пов'язаних з використанням державної влади.

На сьогодні перехід українського суспільства до нового сталого політичного й соціально-економічного розвитку ще далеко не завершено. Трансформація політичної еліти триває; зокрема можна відзначити зміну соціального статусу елітних груп, ускладнення структури, розвиток взаємодії політичної еліти з іншими учасниками політичного процесу.

Характеризуючи сучасний стан формування української політичної еліти, слід звернути увагу на деякі його особливості та тенденції. З початку 1990-х рр. - це насамперед такі наростаючі тенденції:

1. Від плюралізму - до монолітності. На даному етапі сучасний плюралізм усе більше зживає себе, без консолідованої ідеї суспільство нового системного стану не досягне, а це, у свою чергу, вимагатиме відтворення монолітності еліт і встановлення монополії на владу вузької правлячої групи, інакше кажучи, відбувається формування олігархій, втягнення у сферу політичних інтересів фінансової та підприємницької еліти.

Проте взаємовідносини держави з бізнесом (у формі патронажу) на різних етапах транзиту змінювались, поступово звужувалась зона привілейованих стосунків у діловій сфері. Наприклад, об'єктом "раннього" патронажу була спільність українського та російського бізнесу, яка тільки-но народжувалась, - політико-фінансові групи (олігархії). Згодом така тенденція може привести до утворення "малої олігархії", яка включатиме дві фінансові групи.

2. Від відкритості - до закритості. На цьому етапі однією з особливостей сучасного олігархічного корпоратизму, що формується, є його внутрішня гетерогенність і повний контроль над ЗМІ як засоби відчуження народу від влади, її закритості від зовнішнього впливу з боку громадськості. Наслідком цього є стійка тенденція до ще більшого розшарування суспільства.

3. Від гнучкості - до жорсткості. Сьогодні відбувається формування нового кадрового потенціалу і закриття еліти для нових членів, її само замкнутість.. Оновлюється сучасна елітарна група переважно за рахунок елітарних кадрів у середині самої структури (тобто кадровий резервуар став менш прозорим) за певними критеріями (подібними до критеріїв радянських часів, а саме: ретельність, особиста відданість та протегування з боку вищого керівництва). Зауважимо, що завдяки тому, що перевага надається не високим моральним і професійним якостям, а вищезазначеним критеріям, формуються принципи "негативного відбору", що веде до перетворення елітних груп на антиеліту. А практика використання влади вказує на вторинне значення цінностей права у структурі елітарної свідомості. Стиль діяльності чинних в Україні елітних груп зумовив вивищення їхніх корпоративних норм і цінностей над загальнонаціональними.

Таким чином, значне соціальне розшарування суспільства, постійне оновлення маргінальних верств, з одного боку, і "тінізація" суспільства з керівними над ним корпоративними олігархічними групами (кланами) - з іншого, є суттєвим негативним чинником на шляху демократичних реформ і створює соціокультурні передумови для становлення неототалітарного вектора політичного розвитку. Сучасне суспільство - складна організована динамічна соціальна система, компетентне управління якою є необхідною умовою її ефективного функціонування та розвитку. Одним із основних функціональних суб'єктів управління в суспільстві є політико-управлінська еліта.

5. Регіональний чинник становлення політико-управлінської еліти України

Розглядаються та конкретизуються концептуальні засади становлення порівняно нової для пострадянської гуманітарної науки дисципліни - політичної регіоналістики. Аналіз численних видань з проблем політичної регіоналістики доводить, що її основною парадигмою став процес дослідження регіональних політико-управлінських еліт. Саме увага до проблем інституалізації еліт, взаємовідносин владних угруповань, їх конфліктного протистояння на рівні регіону визначило ті основні напрями досліджень, які характерні для вітчизняної політичної регіоналістики.

Безумовним досягненням політичної регіоналістики на межі століть стало позитивно-критичне переосмислення західноєвропейської та північноамериканської дослідницької традиції, що сформувалась у процесі аналізу відкритих і розвинених соціальних систем.

Мабуть, саме вивчення еліт регіонального рівня є таким наочним полем, де методологія вітчизняних досліджень починає набувати цілком закінченої форми. Аналіз функціонування елітних угруповань стає тією фундаментальною темою, яка багато в чому визначає проблематику інших регіональних досліджень. Тим самим елітний простір виступає контекстом, своєрідним фоном вивчення всіх явищ і процесів, що розгортаються в суспільстві. Слід зазначити, що істотних змін зазнало саме поняття інституалізації еліт.

У середині 1990-х рр. під цим терміном дослідниками мався на увазі процес формування абсолютно нового феномену регіонального політичного життя, не в сенсі його відсутності в попередній період, а в сенсі його змістовного наповнення: розмитості меж, ступеня відвертості, нечіткості внутрішньої структури. Дискусії велися переважно про шляхи рекрутування елітних утворень. Питання містило в собі дихотомію: відбулось оновлення старої номенклатури чи їй на зміну прийшла абсолютно нова генерація політико-управлінської еліти. В рамках цієї дихотомії існувало велике розмаїття різних підходів (концепції конфлікту поколінь, бунту радикалів, повстання правлячої еліти проти тієї, що панує, політичного капіталізму та ін.).

Сьогодні аналітиків цікавить інший ракурс інституалізації еліт. У значній частині робіт констатується, що процес формування нової політико-управлінської еліти в регіонах вступив в останню фазу. Зрозуміло, це процес динамічний, тому самі елітні угруповання, взаємостосунки між ними істотно змінюватимуться з часом, проте на сьогодні дослідники відзначають: склалася відносно стійка соціальна група, що визначає тим або іншим способом ухвалення і реалізацію політичних рішень, актуальних для даного регіону.

Нинішній етап інституалізації владних еліт проходить в умовах певного дистанціювання регіональних еліт від центру.

Цей процес містить у собі протистояння, що набуло різних форм - від найбільш радикальних (як це мало місце під час президентських виборів 2004 р., виявлення сепаратистських тенденцій) до цілком помірних бажань донороутворюючих регіонів залишати в себе більше зароблених коштів.

Процес дистанціювання влади регіональної від політико-управлінських структур загальнонаціонального рівня виконує декілька функцій. По-перше, він дає змогу продемонструвати силу і ресурсну потужність територіальних еліт, показати, що регіональна влада може самостійно справитися практично зі всіма проблемами.

По-друге, це зіставлення сприяє підвищенню консолідації регіональної еліти, завдяки чому зникають (або набувають латентної форми) конфлікти в обласній адміністрації, а місцеві обласні ради стають "кишеньковими".

Нарешті, по-третє, адекватність позиції регіональних еліт місцевій політичній культурі дозволяє позиціонувати себе як артикуляторів і захисників регіональних інтересів, що дає їм відчуття народної підтримки.

Тема регіонального інтересу привертає останнім часом особливу увагу дослідників. У тому або іншому контексті її вивчали російські науковці А. Магомедов, А. Чернишов, В. Цогоєв, В. Гайдуків, В. Осипов та ін. В Україні проблемами регіоналістики займаються В. Лісничий, О. Радченко, С. Романюк, А. Чистобаєв, М. Чумаченко, Г. Щедрова та ін. Подібна увага пояснюється тим, що проблема легітимності регіональних політичних лідерів пов'язана з пошуками провінційними елітами своєї соціально-політичної ідентифікації. Йдеться про підтримку їхньої позиції в діалозі з центральними властями з боку провідних груп інтересів, населення регіону З часів існування радянської системи управління українська регіональна номенклатурна еліта була одним із вагомих джерел формування владної еліти союзного масштабу. У 1961 р. кількість представників України у складі ЦК КПРС становила 20 %, четверо з одинадцяти членів Політбюро ЦК КПРС були вихідцями з України.

У цьому контексті можна виділити дніпропетровську номенклатурну групу (клан), що була основним постачальником управлінських кадрів для вищих ешелонів влади.

Зі здобуттям Україною незалежності набула поширення практика формування владної еліти країни за рахунок регіональних еліт. Якщо в СРСР представництво регіоналів у вищих ешелонах влади було проявом цілеспрямованої й контрольованої політики центру, то в сучасній Україні, на наш погляд, боротьба за владний олімп має хаотичний, неконтрольований характер, і центр інколи відіграє пасивну роль.

Осмисленню цих процесів може допомогти, разом з історичною хронологією зміни регіоналів на вершині влади, соціологічна теорія соціальних капіталів П. Бурдьє. Основними видами капіталів є соціальний, економічний, культурний та символічний. В соціальних процесах, що відбуваються в українському суспільстві з 1991 р., певну роль відігравали різні види капіталів та їхні комбінації.

На думку українського дослідника А. Зоткіна, саме на хвилі популярності певного виду капіталу регіональна еліта, яка ним володіла і користувалася, завойовувала свої позиції в центрі. Зрозуміло, кожна могутня регіональна еліта, що боролася за владний олімп, використовувала не один капітал, а й ті або інші його комбінації. Проте у кожної з них був і залишається свій "козир", що давав їм кон'юнктурні переваги в конкретний період. Зміна пріоритетів розвитку суспільства корегувала привабливість того або іншого капіталу (а значить, і потенціал його використання), а це, відповідно, обумовлювало зміни у складі політико-управлінської еліти України.

Висновки

політичний державотворчий еліта управлінський

У дисертації наведено теоретичні узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що пов'язана з становленням то розвитком політико-управлінської еліти в умовах суспільної трансформації. Одержані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізація мети і завдань дають можливість зробити основні висновки та запропонувати наступні рекомендації.

1. Передусім слід зазначити, що хвилі модернізації систем влади історично завжди відображали суперечливий пошук міри поєднання дуальних відносин влади і свободи, соціального й індивідуального, егалітарних і елітарних ідеалів у конкретно-історичних умовах. При цьому історія країн виступає альтернативою кожного разу, коли влада і суспільство, правлячі й опозиційні еліти намагаються змінити зміст і вектор суспільного розвитку, а також характер моделей елітоутворення.

Водночас такі зміни не є одномоментним актом переходу від старої номенклатури до сучасної політичної еліти. Цей перехід має в цілому циклічний характер, коли реформаторський період змін поступається місцем своєрідному періоду інверсії і навпаки.

При цьому більшість авторів теорій еліт кінця ХХ ст. схиляються до думки про те, що:

а) правляча політична еліта проходить сьогодні черговий етап свого розвитку;

б) вона випробовує на собі вплив історичних особливостей минулого і загальних рис сучасного;

в) поступовість оновлення еліт та шляхів їх рекрутування зумовлюється характером поколінських змін;

г) процес формування правлячої політичної еліти ще не набув свого інституційного оформлення, коли політико-управлінська еліта врешті-решт сповна набуває рис самодостатності в політичній системі незалежної держави.

2. Найбільш типовим для нинішньої західної елітології є розгляд правлячої еліти у відриві від класової структури суспільства. Більше того, зберігається протиставлення дихотомії "еліта - маса" вченню про класи і класову боротьбу. І якщо марксистських елітологів можна дорікнути в гіпертрофуванні класового підходу, то більшість сучасних елітологів, на наш погляд, впадає в іншу крайність, відмовляючись бачити зв'язок еліти з ставленням до власності. Елітою стають або "кращі", "найбільш здатні" члени суспільства, або особи, які володіють реальними позиціями влади за своїм статусом і повноваженнями, приймають найважливіші політичні рішення. Але при цьому найчастіше не встановлюється зв'язок еліти з класовою структурою суспільства, з відносинами класів, з інтересами пануючого класу (чи класів), із сутністю соціально-політичної системи.

Головний висновок, до якого можна дійти, аналізуючи стратифікацію політичного класу, полягає в тому, що його верхньою верствою (будь-то моноцентрична модель держави чи поліцентрична) і є правляча еліта.

3. Слід зазначити, що з утратою державою владних позицій у процесі трансформації політико-управлінська еліта в Україні позбулася своїх позитивних якостей. Використання традиційних, досить дієвих засобів, методів в управлінні суспільством дало можливість еліті здійснювати не формальну, а фактичну владу над ходом приватизаційних й інших процесів. Ці не властиві еліті масштаби владних повноважень, дисбаланс функцій призвели до досить швидкої, в умовах трансформаційних перетворень, втрати її ефективності. Якісний склад, професійний рівень української політико-управлінської еліти значно знизився, і вже до кінця 1990-х рр. в Україні об'єктивно назріла необхідність посилення адміністративного потенціалу держави, що спричинило зміну загальних параметрів і характеристик діяльності еліти.

4. Побудова сучасних моделей розвитку політико-управлінської еліти базується не лише на формальних, але й на неформальних принципах у державному управлінні. Адміністративно-державна діяльність еліти орієнтована на відвертість в управлінні, ефективне здійснення управлінських завдань. Для системи управління у трансформованому суспільстві надзвичайно згубним є застосування неперевірених або суперечливих методик, які можуть призвести до порушення стабільності системи. Ефективність застосування тих або інших методів, прийомів і технологій залежить від характеру вибраної моделі. У зв'язку з цим найбільш переважною буде та модель розвитку політико-управлінської еліти, яка дає змогу врахувати як управлінський досвід конкретної країни, так і нові тенденції в управлінні суспільством.

Отже, новій еліті, щоб стати справжнім суб'єктом прогресу, доведеться ще довго й болісно вчитися демократії, причому, вчитися не по формі та зовнішнім проявам, а по суті. Для цього, на нашу думку, необхідно виконати кілька умов, а саме:

1) оптимізація взаємин усіх гілок влади в поєднанні з підвищенням якості та ефективності органів місцевого самоврядування, підвищення авторитету судових органів. При цьому, на наш погляд, повинен змінитись характер владарювання у бік перетворення його на управління на базі законності, демократії й соціальності. Дана концепція припускає максимальне звуження можливостей політичних лідерів ухвалювати рішення, що межують із свавіллям, ставлять людей перед черговим революційним вибором;

2) упровадження в практику науково-обґрунтованих кадрових технологій, становлення точного порядку відбору, призначення і відставки вищих посадовців, особливо в президентських і урядових структурах;

3) розвиток ідейно-політичного плюралізму, багатопартійності, недопущення монополії будь-якої соціальної групи на засоби масової інформації, оскільки очевидно, що тільки за наявності конструктивної опозиції, вільних і незалежних ЗМІ можлива відкрита й постійна критика недоліків і помилок, реальна та ефективна еліта. Але цього недостатньо.

5. Отже, проаналізувавши соціально-політичні умови формування політичних еліт в Україні, можна зробити висновки, що українське суспільство переживає глибоку соціально-економічну та політичну кризу, Україна не має цілісної та ефективної політичної еліти, що відповідала б загальнонародним інтересам, конкретно-історичним умовам, традиціям і менталітету народу. Натомість існує нестабільний конгломерат з напівзруйнованого минулого та запозиченого, часто напіввипадково, чужого досвіду. В результаті замість співробітництва гілок влади маємо їх постійне деструктивне суперництво. Тому вкрай назрілим стало завдання створення цілісної політичної еліти, яка могла б здійснювати послідовне реформування суспільства.

6. Українське суспільство ще не визначилось остаточно з концептуальними засадами подальшого суспільно-політичного розвитку, що не дає можливості вищім владним структурам та політичній еліті країни розробити й здійснювати ефективні соціально-економічні перетворення. Причин цього, як мінімум, дві. Перша полягає у слабкій теоретичній розробці та недостатньому узагальненні існуючого у світі досвіду переходу від авторитарно-бюрократичних політичних систем до ефективних форм демократичних політичних систем. Друга - співвідношення політичних сил у вищих органах влади, передусім у Верховній Раді, яке недостатньо повно репрезентує нагальні інтереси населення України й не дає змоги виробити та прийняти остаточні засадничі підвалини концепції розвитку держави.

7. Для нинішнього етапу формування продуктивної еліти необхідний дієвий механізм, що знімає конфронтацію в елітних прошарках. Одним з його елементів може стати пакт про згоду між усіма гілками влади, всіма впливовими соціальними силами країни.

8. Політична мета передавання влади - забезпечення певного ступеню самоврядування, щоб перешкодити відокремленню територій. Отже важливішим чинником, який об'єднує процеси децентралізації, регіоналізації, регіоналізму, сепаратизму, автономізації, федералізації та інші відцентрові тенденції є питання розподілу влади. На початковому етапі будівництва державності зростає роль регіональних еліт, які в процесі боротьби за центр утворюють первинне "ядро" політико-управлінської еліти. Регіональна політика України потребує пошуку компромісного рішення: регіональним елітам слід активно включитися в політичний процес, бо вони повинні бути "зав'язані" на центр. В контексті співвідношення "регіони-центр", Україна фактично йде латиноамериканським шляхом розвитку: швидкий розвиток крупних центрів досягається за рахунок стрімкого занепаду найближчої периферії.

Підводячи підсумки, можна сказати, що політико-управлінська еліта грає ключову роль в будь-якому суспільстві. Її дослідження - найважливіше завдання гуманітарних наук і елітознавства. Суспільству необхідно подолати ілюзію, що управляти країною можуть всі.