Окремі титули права землекористування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

КУРСОВА РОБОТА

ОКРЕМІ ТИТУЛИ ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

Студент:

Шемчук Максим Петрович

Київ 2014, рік



ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПРАВО ПОСТІЙНОГО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ ДІЛЯНКАМИ

2. ОРЕНДА ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

3. КОНЦЕСІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

4. ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ, ЩО ВИНИКЛИ ВІДПОВІДНО ДО НЕЧИННОГО НИНІ ЗАКОНОДАВСТВА, А ДІЮЧИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНІ

5. «ТРАДИЦІЙНІ» ПРАВА НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ

6. ПРАВО ЗАГАЛЬНОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здійснення сучасної земельної реформи та законодавче закріплення різних форм власності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного землекористування.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. В юридичній літературі право землекористування розглядається насамперед як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, які закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення використання земельних ресурсів.

Таким чином, право землекористування є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів. Водночас право землекористування можна розглядати як правовідносини, що включають сукупність наданих прав і покладених обов'язків, пов'язаних із здійсненням землекористування.

У цьому зв'язку право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і поєднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів - користувачів земельних ділянок та регламентує їх права і обов'язки, що реалізуються у конкретних правовідносинах.

Право землекористування є правомочністю фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою, що виникає в процесі використання земельних ресурсів. Правомочність як суб'єктивне право землекористувача, надає його володарю можливості для добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки.

Право землекористування як важливий правовий інститут земельного правовідношення та правомочності землекористувача, базується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, що передбачені в ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, включені у зміст прав і обов'язків землекористувачів тощо.

Окремими титулами права землекористування є:

1. право постійного користування земельними ділянками;

2. оренда земельних ділянок;

3. концесія земельних ділянок;

4. права землекористування, що виникли відповідно до не чинного нині законодавства, а діючим законодавством не передбачені;

5. «традиційні» права на земельні ділянки;

6. право загального землекористування.



1. ПРАВО ПОСТІЙНОГО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ ДІЛЯНКАМИ

Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою…

Право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право постійного користування земельними ділянками є речовим правом виключного, постійного, первинного, оплатного характеру (оплата - умовна: плата вноситься у вигляді земельного податку).

Об'єктами права постійного землекористування є земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель державної або комунальної власності.

У зв'язку з цим право постійного землекористування має особливе значення для використання ділянок, які не підлягають передачі в приватну власність у силу їх особливої цінності або призначенні для забезпечення публічних інтересів.

Право постійного користування земельною ділянкою характеризується обмеженим суб'єктно-об'єктним складом.

Об'єктами права постійного землекористування є земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель державної або комунальної власності. У зв'язку з цим право постійного землекористування має особливе значення для використання ділянок, які не підлягають передачі в приватну власність у силу їх особливої цінності або призначенні для забезпечення публічних інтересів.

Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути тільки державні та комунальні підприємства, установи і організації.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації;

в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;

г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" (згідно ст. 92 ЗКУ).

Юридичне значення права постійного землекористування полягає у тому, що воно виключає можливість виникнення так називаної "подвійної" власності держави або територіальних громад та їхніх підприємств, установ і організацій.

Наявність цього інституту права формує систему земельних відносин, в яких держава або територіальна громада є власниками землі, а їхні підприємства, установи та організації - постійними користувачами земельними ділянками.

Повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування по наданню земельних ділянок юридичним особам у постійне користування визначені у ст. 122 ЗК.

Праву постійного землекористування притаманна й певна специфіка його виникнення. Порівняльний аналіз різних підстав виникнення права на землю дає можливість зробити висновок, що право постійного користування земельними ділянками для державних і комунальних підприємств, установ і організацій може виникати тільки на підставі їх відведення.

Це прямо передбачено у ст. 123 ЗК, за якою надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок.

Договірні та інші підстави набуття цього права неприпустимі. Таким чином, акт відведення земельної ділянки, як багатостадійний і комплексний юридичний факт, що породжує право постійного землекористування державних та комунальних підприємств, установ і організацій, становить єдину підставу його виникнення.

Між тим, існуюче зараз право постійного користування інших суб'єктів, що виникло до набрання чинності ЗКУ від 25.10.2001, зберігається.

Громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки (п. 7 розд. Х ЗКУ).

Щодо кола потенційних користувачів окремими земельними ділянками можуть існувати спеціальні обмеження - напр., відносно земельних ділянок водного фонду вони передбачені ст. 59.

Землі водного фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування:

а) державним водогосподарським організаціям для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами та смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами, а також ведення аквакультури тощо;

б) державним підприємствам для розміщення та догляду за державними об'єктами портової інфраструктури;

в) державним рибогосподарським підприємствам, установам і організаціям для ведення аквакультури земель лісогосподарського призначення - ст. 17 ЛКУ.

Стаття 17. Постійне користування лісами…

У постійне користування ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим державним лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. У постійне користування ліси на землях комунальної власності для ведення лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Ліси надаються в постійне користування на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища. У разі прийняття рішення про надання лісів у постійне користування обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Прийняття рішень Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами.

Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

Ст. 57 ЗКУ…

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Моментом виникнення права постійного користування на даний час є момент реєстрації постійного користування (ст. 125 ЗКУ, ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Стаття 125. Виникнення права на земельну ділянку…

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Як вказується у спеціальній літературі, існування права постійного користування з обмеженим суб'єктним складом знаходиться у суперечності із обов'язками України щодо адаптації вітчизняного законодавства до законодавства ЄС. Зокрема, з точки зору законодавства ЄС про конкуренцію (ст. 86.1 Угоди про заснування ЄС) надання права постійного користування може розглядатися як державна допомога. Така допомога допускається, але в обмежених випадках і для певної виправданої мети.

2. ОРЕНДА ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

Орендне землекористування є дещо новим, але достатньо розвинутим правовим інститутом земельного права. Земельно-правовими актами 30-х років минулого сторіччя оренда сільськогосподарських земель була заборонена. А з набранням чинності ЗК 1970 р. це положення було поширено на усі землі. Однак перебудова економічних відносин, яка почалася ще у радянський період, і здійснення аграрно-земельної реформи у незалежній Україні відновили орендне землекористування і надали йому нового правового змісту.

Згідно з ч. 1 ст. 93 ЗКУ.

Стаття 93. Право оренди земельної ділянки…

Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

У цьому законодавчому визначенні наведені найважливіші складові оренди землі - виділення ділянки як об'єкта оренди, договірні підстави виникнення розглядуваного права, визначення терміну дії оренди та її платний характер, належність орендареві лише правомочностей володіння і користування земельною ділянкою, її надання для здійснення певних видів діяльності.

Більш детально відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, регулюються Законом "Про оренду землі". Відповідно до ст. 3 цього Закону.

Стаття 3. Об'єкти оренди землі…

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

З цього випливає, що об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки усіх суб'єктів права земельної власності.

Тому немає будь-яких обмежень для їх надання в оренду. Важливо лише те, щоб ці ділянки належали на праві власності певним її суб'єктам.

Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами і водоймами, які розташовані на них, якщо це передбачено договором. Безумовно, будівлі та споруди можуть бути самостійними об'єктами орендних відносин як майно або майновий комплекс. Проте у даному разі йдеться про земельну ділянку як єдиний об'єкт оренди, що включає будівлі та споруди, на якому останні не є самостійними об'єктами, а орендуються разом із ділянкою.

Складнішою є справа з орендою земельних ділянок з водоймами або лісо-ділянками. Незважаючи на пріоритетність положень земельного закону, у цьому разі все ж таки треба враховувати ознаки водойм і лісо-ділянок як самостійних об'єктів права, визначені водним та лісовим законодавством.

Суб'єктами орендних відносин, пов'язаних з використанням земельних ділянок, є орендодавці та орендарі. Згідно з ч. 7 ст. 93 ЗКУ.

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Стаття 4. Орендодавці землі…

Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є сільські, селищні, міські ради в межах повноважень, визначених законом. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у спільній власності територіальних громад, є районні, обласні ради та Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Стаття 5. Орендарі землі…

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Орендарями земельних ділянок можуть бути:

а) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України в межах повноважень, визначених законом;

б) сільські, селищні, міські, районні та обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах повноважень, визначених законом;

в) громадяни і юридичні особи України, іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави.

Згідно з ч. 2 ст. 93 ЗКУ: Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Отже, усі перелічені суб'єкти права визнаються орендарями земельних ділянок.

Використання орендованих земельних ділянок здійснюється на підставі договору, який укладається між орендодавцем та орендарем. Відповідно до ст. 13 Закону "Про оренду землі".

Стаття 13. Поняття договору оренди землі…

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У Законі визначені умови та порядок укладання договору оренди земельної ділянки, а також інші вимоги, без яких він не може мати юридичної сили.

У договорі оренди обов'язково має бути зазначено: об'єкт оренди з визначенням місця його розташування та розміру, термін дії договору, розмір та форма орендної плати, терміни та порядок її внесення і перегляду, основне цільове призначення, умови використання і збереження якості землі, умови повернення земельної ділянки орендодавцеві, обмеження щодо її використання, покладання на одну зі сторін ризику випадкового пошкодження і знищення об'єкта оренди або його частини, відповідальність сторін. За згодою сторін у ньому можуть бути наведені й інші дані.

При цьому як істотні, так і додаткові умови договору не повинні суперечити вимогам закону. Однак відсутність хоча б однієї з істотних умов є підставою для відмови у державній реєстрації договору або визнання його у встановленому законом порядку недійсним.

У Законі "Про оренду землі" закріплені й вимоги до оформлення договору оренди. Так, відповідно до ст. 14.

Стаття 14. Форма договору оренди землі…

Договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Договір, укладений на строк до п'яти років, підлягає нотаріальному посвідченню за бажанням однієї з сторін, а той, який укладено на термін більше п'яти років - в обов'язковому порядку. Невід'ємною частиною договору є план земельної ділянки. Закон передбачає також порядок укладання договору, який набуває чинності після його підписання сторонами та здійснення державної реєстрації.

Орендне землекористування може бути короткостроковим і довгостроковим. Згідно з ч. 3 ст. 93 ЗКУ.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

Водночас у межах цих термінів Закон допускає можливість укладання договору, термін дії якого обумовлюється певними умовами. До них можна віднести, наприклад, завершення виконання необхідного обсягу господарських робіт, закінчення будівництва, капітального ремонту або реконструкції жилих будинків та виробничих споруд тощо.

Орендне землекористування як спеціальний вид використання земельних ресурсів є платним. Відповідно до ч. 2 ст. 206 ЗК.

Стаття 206. Плата за землю…

Плата за землю справляється відповідно до закону.

Таким законом є Закон "Про плату за землю", відповідно до якого ця плата здійснюється у вигляді земельного податку або орендної плати. Однак для внесення плати за орендовані земельні ділянки цим Законом передбачено виняток, згідно з яким її розмір регулюється Законом "Про оренду землі".

Стаття 21. Орендна плата за землю…

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України (2755-17).

Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

У разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається. Закон передбачає і форми встановлення сторонами орендної плати. Вона може вноситись у грошовій, натуральній та у відробітковій (надання орендарем певних послуг орендодавцеві) формах.

Закон допускає поєднання зазначених форм та закріплення у договорі інших форм плати.

Однак орендна плата за земельні ділянки, що знаходяться у державній та комунальній власності, повинна вноситись лише у грошовій формі.

Оренді земельних ділянок приділено багато уваги у ЗК. Причому це стосується земель усіх категорій земельного фонду, незалежно від їх основного цільового призначення. Треба зазначити, що нині розвиток орендних відносин залежить не стільки від цього призначення, скільки від видів діяльності орендарів.

Відповідно до Закону підставою надання земельної ділянки в оренду є насамперед здійснення підприємницької діяльності, наприклад, фермерського господарства, з використанням землі як засобу виробництва, здійснення різних видів будівництва з використанням земельних площ як просторового базису тощо.

Законом передбачена можливість орендного землекористування й при здійсненні інших видів діяльності, зокрема ведення громадянами особистого селянського господарства або заняття садівництвом, обслуговування жилих будинків та гаражного будівництва.

Непідприємницьке орендне землекористування може здійснюватися і юридичними особами, наприклад, державними підприємствами, науковими установами, комунальними підприємствами, приватними підприємствами.

Певний інтерес становить правове регулювання суборенди земельних ділянок (згідно з ч. 6 ст. 93 ЗК).

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Отже, суборенда є різновидом орендного землекористування і являє собою переуступку орендарем права володіння і користування орендованою ним земельною ділянкою суборендареві.

Як договір оренди земельної ділянки, так і договір суборенди підлягають державній реєстрації, а на вимогу однієї з сторін - і нотаріальному посвідченню.

У Законі "Про оренду землі" закріплені й спеціальні вимоги до суборендного землекористування. Зокрема, умови договору суборенди мають бути визначені в межах договору оренди земельної ділянки і не суперечити йому. Термін дії договору суборенди не може перевищувати строку дії договору оренди. У разі припинення або розірвання останнього суборендний договір також втрачає чинність. Законодавство може встановлювати спеціальні обмеження щодо об'єктів оренди. Так, заборонена оренда земельних ділянок, на яких розташовані поховання (ч. 1 ст. 28 ЗУ «Про поховання та похоронну справу»).

Стаття 28. Право власності на земельну ділянку, де розміщене місце поховання, а також на об'єкти, розташовані на місці поховання.

Землі, на яких розташовані місця поховання, є об'єктами права комунальної власності і не підлягають приватизації або передачі в оренду.

Моментом виникнення права оренди землі на даний час є момент державної реєстрації договору оренди (ст. ст. 126, 202 ЗКУ, п. 3 розд. ІІ ЗУ від 05.03.2009 №1066-VI).

Стаття 202. Державна реєстрація земельних ділянок: Державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом.

3. КОНЦЕСІЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК

Концесія як форма підприємницької діяльності властива використанню природних об'єктів та освоєнню їх ресурсів.

Вона була відома дореволюційному законодавству і здійснювалась на практиці, у тому числі на території сучасної України, при освоєнні природних багатств у видобувній промисловості, розробці лісових ресурсів, використанні земельних площ для дорожнього будівництва тощо. Концесійна форма використання природних ресурсів іноземними суб'єктами права існувала й у радянський період до другої половини 30 років минулого століття. Проте зі зміцненням позицій права виключної державної власності на землю та інші природні ресурси вона була заборонена.

Нині концесійна діяльність відроджується. Перш за все, слід відзначити прийняття законів України від 16 липня 1999 р. "Про концесії" та від 14 грудня 1999 р. "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг". Певною мірою до концесійного законодавства відноситься і Закон України від 14 вересня 1999 р. "Про угоди про розподіл продукції", який передбачає залучення інвестицій для здійснення видобутку корисних копалин та розподілу продукції гірничодобувної промисловості. Безумовно, для зазначених видів концесійної діяльності необхідні земельні ділянки. Тому чинний ЗК передбачає можливість використання земельних ресурсів (відповідно до ч. 1 ст. 94 ЗК).

Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку…

Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.

Із змісту цієї норми випливає, що для концесійної діяльності земельні ділянки надаються в оренду. Проте концесія не тотожна звичайній оренді землі, і тому концесійне використання земельних ресурсів відрізняється від орендного землекористування.

Відповідно до ст. 1 Закону "Про концесії" концесія - надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та (або) управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.

У цьому законодавчому визначенні концесії містяться деякі юридичні складові оренди, але не усі вони збігаються з аналогічними ознаками оренди землі. Такі складові концесії, як договірні засади її виникнення, платне і строкове володіння і користування (експлуатація) об'єктом концесії, наближають її до орендних відносин.

Проте навіть у них можна знайти ознаки, що відмежовують концесію від оренди, не говорячи вже про інші розходження між ними. Так, згідно зі ст. 1 розглядуваного Закону договір концесії (концесійний договір) - договір, відповідно до якого уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування (концесієдавець) надає на платній та строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності (концесіонеру) право створити (побудувати) об'єкт концесії чи суттєво його поліпшити та (або) здійснювати його управління (експлуатацію) відповідно до цього Закону з метою задоволення громадських потреб.

У наведених визначеннях Закону "Про концесії" зафіксовано декілька важливих особливостей концесійного використання земельних ресурсів.

По-перше, концесієдавцем може бути уповноважений орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, а, отже, земельна ділянка як об'єкт концесії належить на праві державної або комунальної власності.

По-друге, концесіонером може бути тільки вітчизняний або іноземний суб'єкт підприємницької діяльності. Тому, і земельна ділянка надається тільки для такої діяльності.

По-третє, на відміну від всіх інших видів підприємницької діяльності, яка здійснюється з метою одержання прибутку, метою концесійної діяльності є задоволення громадських потреб.

Окрім того, своє відображення в Законі "Про концесії", знайшли і інші особливості, зокрема у вимогах до концесієдавця і концесіонера. Концесієдавцем може бути орган виконавчої влади або відповідний орган місцевого самоврядування, уповноважений відповідно Кабінетом Міністрів України чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійного договору. Концесіонером є суб'єкт підприємницької діяльності, який відповідно до закону на підставі договору отримав концесію.

Певні особливості вбачаються і в об'єктах, які можуть надаватися у концесію. Згідно з ч. 2 ст. З Закону "Про концесії".

Стаття 3. Об'єкти, які можуть надаватися у концесію…

Об'єкти, які можуть надаватися у концесію, визначаються відповідно до цього Закону.

У концесію можуть надаватися об'єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у таких сферах господарської діяльності (крім видів підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і об'єднаннями):

- водопостачання та водовідведення у порядку, визначеному Законом України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", забезпечення функціонування зрошувальних і осушувальних систем;

- надання послуг міським громадським транспортом;

- збирання та утилізація сміття, оброблення відходів;

- пошук, розвідка родовищ корисних копалин і їх видобування, добування кам'яного вугілля, лігніту (бурого вугілля), його переробка у порядку, визначеному Законом "Про особливості оренди чи концесії об'єктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності";

- будівництво (комплекс дорожніх будівельних робіт, пов'язаних з будівництвом, реконструкцією, капітальним ремонтом) та/або експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, будь-яких інших дорожніх споруд;

- будівництво та/або експлуатація залізниць, аеропортів, злітно-посадкових смуг на аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів, інших шляхів сполучення, метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури;

- машинобудування;

- охорона здоров'я;

- надання телекомунікаційних послуг, у тому числі з використанням телемереж надання поштових послуг;

- теплопостачання у порядку, визначеному Законом України "Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів у сферах теплопостачання, водопостачання та водовідведення, що перебувають у комунальній власності", та розподіл і постачання природного газу;

- виробництво та (або) транспортування електроенергії;

- громадське харчування;

- будівництво жилих будинків;

- надання послуг у житлово-експлуатаційній сфері;

- використання об'єктів соціально-культурного призначення (за винятком тих, що розташовані у рекреаційних зонах);

- створення комунальних служб паркування автомобілів;

- надання ритуальних послуг;

- будівництво та експлуатація готелів, туристичних комплексів, кемпінгів та інших відповідних об'єктів туристичної індустрії;

- будівництво, реконструкція та експлуатація внутрішньогосподарських меліоративних систем та окремих об'єктів їх інженерної інфраструктури.

Об'єктами права державної чи комунальної власності, які надаються у концесію, є:

- майно підприємств, їхніх структурних підрозділів, що є цілісними майновими комплексами або системою цілісних майнових комплексів, яке використовується для забезпечення завершеного циклу виробництва продукції (робіт, послуг) у сферах діяльності, що визначені частинами другою і третьою цієї статті;

- об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, які можуть бути добудовані з метою їх використання для надання послуг по задоволенню громадських потреб у сферах діяльності, що визначені частинами другою та третьою цієї статті;

- спеціально збудовані об'єкти відповідно до умов концесійного договору для задоволення громадських потреб у сферах діяльності, що визначені частинами другою та третьою цієї статті.

Концесія може надаватися на окремі види підприємницької діяльності у сферах господарської діяльності, визначених частинами другою та третьою цієї статті. Об'єкти права державної чи комунальної власності, надані у концесію, не підлягають приватизації протягом дії концесійного договору. У разі прийняття після закінчення строку дії концесійного договору рішення про приватизацію майна об'єкта, що надавався у концесію, у колишнього концесіонера виникає право на викуп цього майна згідно з визначеними умовами приватизації, якщо ним у зв'язку з виконанням умов концесійного договору створено (побудовано) це майно або здійснено його поліпшення вартістю не менш як 25% вартості майна на момент приватизації.

Слід зазначити, що до прийняття законів "Про концесії" та "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" такі об'єкти надавалися в концесію на підставі указів Президента України. Нині діє постанова Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р., №2293 "Про затвердження Переліку об'єктів права державної власності, які можуть надаватися в концесію". Зазначена постанова розширює коло об'єктів, які можуть надаватися в концесію, магістралями автодорожнього будівництва, комплексами дорожнього сервісу, об'єктами енергетики та незавершеного будівництва. З метою розвитку туристичної діяльності останнім часом серед них з'явилися об'єкти історико-культурної спадщини, а саме: замок 1484 р. - пам'ятка архітектури національного значення (с. Свірж Перемишлянського району Львівської області), замок XVI-XVII ст. - пам'ятка архітектури національного значення, (с. Старе село Пустомитівського району Львівської області), палац XIX ст. - пам'ятка архітектури національного значення, (с. Тартаків Сокальського району Львівської області) тощо.

Продовжується також використання концесійних засад у сфері автодорожнього будівництва, про що свідчить Указ Президента України від 29 січня 2008 р., №62/2008 "Про деякі заходи щодо розвитку автомобільних доріг в Україні". При цьому умови надання земельної ділянки відносяться до істотних умов договору концесії.

Згідно зі ст. 9 Закону "Про концесії".

Концесійний договір укладається на строк, визначений у договорі, який має бути не менше 10 років та не більше 50 років.

Таким чином, строк короткострокового концесійного використання земельних ділянок у два рази перевищує строк короткострокової оренди землі, що не відповідає ні вимогам ч. 5 ст. З зазначеного Закону, ні положенням ЗК.

Для здійснення певних видів концесійної діяльності Кабінетом Міністрів України можуть затверджуватися типові концесійні договори, наприклад Типовий концесійний договір, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2000 р., №643 і Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію автомобільної дороги, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р., №1519. Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, до концесійного договору додається договір оренди земельної ділянки.

Якщо концесіонер здійснює підприємницьку діяльність, яка згідно з законодавством України підлягає ліцензуванню, обов'язковість одержання концесіонером в установленому порядку відповідної ліцензії включається в істотні умови концесійного договору. Згідно із ст. 20 Закону "Про концесії" передача об'єктів у концесію не зумовлює перехід права власності на цей об'єкт до концесіонера та не припиняє права державної чи комунальної власності на ці об'єкти.

Майно, створене на виконання умов концесійного договору, є об'єктом права державної чи комунальної власності.

Майно, яке придбав концесіонер на виконання умов концесійного договору, належить йому на праві власності та може переходити у власність держави або територіальної громади після закінчення строку дії концесійного договору відповідно до умов, передбачених цим Законом та концесійним договором.

Концесіонеру належить право власності на прибуток, отриманий від управління (експлуатації) об'єкта концесій, а також на продукцію, отриману в результаті виконання умов концесійного договору.

Концесіонер має право відповідно до умов концесійного договору за рахунок власних коштів здійснювати реконструкцію, технічне переоснащення, поліпшення майна, отриманого в концесію.

Право власності на поліпшене, реконструйоване, технічно переоснащене майно залишається відповідно за державою або територіальною громадою.

Концесіонер має право на адекватне і ефективне відшкодування витрат, зроблених у зв'язку з поліпшенням майна, отриманого в концесію, за рахунок отриманого прибутку, якщо інше не передбачено концесійним договором.

Усе викладене дозволяє зробити висновок про те, що концесійне землекористування є самостійним видом строкового та платного володіння і користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на підставі договору концесії.

Це не виключає можливості надання земельної ділянки, що належить на праві приватної власності, у платне строкове володіння і користування концесіонера.

При цьому умови надання земельної ділянки відносяться до істотних умов договору концесії.

Але така земельна ділянка може надаватися тільки на підставі договору оренди. Таким чином, концесіонер може користуватися земельними ділянками, як на підставі договору концесії, так і на підставі договору оренди. В ч. 2 ст. 94 ЗК передбачено, що…

Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.

Слід звернути увагу на те, що у наведеній земельно-правовій нормі йдеться, не про види концесійної, а господарської діяльності, що є значно ширшою категорією.

У законах, які регулюють концесію йдеться про окремі види господарської діяльності, для здійснення яких можуть надаватися земельні ділянки в концесію.

Так, відповідно до ст. 1 Закону "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" об'єктами концесії можуть бути не тільки позаміські автомобільні дороги загального користування, а й розташовані на землях дорожнього господарства інженерні та допоміжні споруди, які зазначені в концесійному договорі.

До них належать земельні ділянки, зайняті майданчиками для стоянки транспорту і відпочинку учасників дорожнього руху, підприємствами та об'єктами служб дорожнього сервісу, шумо- та снігозахисними спорудами і насадженнями, протилавинними та протисельовими спорудами, з'їздами, придорожніми лісосмугами для захисту доріг тощо.

Вони призначені для обслуговування рухомого складу на дорогах, учасників дорожнього руху та розміщення різних сервісних і ремонтно-технічних служб.

Отже, закріплення в ЗК інституту концесійного землекористування стимулюватиме подальше розширення видів підприємницької діяльності з використанням земельних ресурсів на основі концесії.



4. ПРАВА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ, ЩО ВИНИКЛИ ВІДПОВІДНО ДО НЕЧИННОГО НИНІ ЗАКОНОДАВСТВА, А ДІЮЧИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНІ

У силу п. 5 Постанови ВРУ «Про введення в дію Земельного кодексу Української РСР» від 18.12.1990, положень п. 6 Постанови ВРУ «Про земельну реформу» від 18.12.1990 (з урахуванням рішення КСУ у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 №5-рп/2005) в Україні продовжує існувати низка прав, що не передбачені чинним земельним законодавством.

Йдеться, напр., про права довічного успадковуваного та постійного володіння землею (ст. 6 ЗК УРСР в ред. 1990 р.).

Ще раніше законодавство передбачало існування й інших прав, зокр., «права індивідуальної забудови» (див., зокрема, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26.08.1948 «Про право громадян на купівлю та будівництво індивідуальних житлових будинків»).

Також ЗКУ 1990 р. в ред. 1992 р. було передбачено (ст. 7) існування права тимчасового користування землею, яке виступало як самостійний правовий титул поряд із правом тимчасового користування землею на умовах оренди. Від права оренди право тимчасового користування землею як окремий титул істотно відрізнялося.

Договір на право тимчасового користування землею мав досить короткий перелік істотних умов, до яких, в силу змісту ст. 7 ЗКУ в ред. 1992 р., належав лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування.

Плата за тимчасове користування землею вносилася у вигляді земельного податку (ст. 2 ЗУ «Про плату за землю», Форма договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затв. ПКМ від 17.03.1993 №197).



5. «ТРАДИЦІЙНІ» ПРАВА НА ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ

До «традиційних» прав на чужі речі належить земельний сервітут (гл. 16 ЗКУ, гл. 32 ЦКУ), емфітевзис (ст. 102-1 ЗКУ, гл. 33 ЦКУ), суперфіцій (ст. 102-1 ЗКУ, гл. 34 ЦКУ).

ЦКУ передбачає також існування права володіння чужим майном як речового права (гл. 31), втім, як видається, щодо нерухомого майна в сучасних умовах (за умов реєстрації речових прав на нерухоме майно) таке речове право позбавлене сенсу.

Права на чужі земельні ділянки є речовими правами виключного або невиключного (сервітут), постійного або строкового, первинного та зазвичай оплатного користування чужою земельною ділянкою для визначених потреб.

Земельний сервітут - «право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)» (ст. 98 ЗКУ). Правова природа земельного сервітуту буде детально розглянута у темі «Обмеження та обтяження прав на землю».

Емфітевзис - «відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб» (ч. 1 ст. 102-1 ЗКУ, ст. 407 ЦКУ). Правовому режиму емфітевзису присвячено ст. 102-1 ЗКУ, гл. 33, ст. ст. 407-412 ЦКУ.

Суперфіцій - відчужуване речове право користування чужою земельною ділянкою для забудови (таке визначення випливає із ч. 1 ст. 102-1 ЗКУ, ст. 413 ЦКУ). Суперфіцію присвячено ст. 102-1 ЗКУ, гл. 34, ст. ст. 413-417 ЦКУ.

Важливою ознакою прав на чужі речі є визначення їх переліку виключно законом шляхом формулювання закритого переліку (numerus clausus). Оскільки ці права є абсолютними, тобто встановлюють обов'язок для невизначеного кола осіб, ці особи повинні бути поінформовані про зміст і види таких прав шляхом вказівки у законі.



6. ПРАВО ЗАГАЛЬНОГО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ

Право загального землекористування земельним законодавством України прямо не передбачене. У ЗКУ містяться лише окремі вказівки на існування такого права - див. ст. ст. 83, 84 в частині згадування «земель загального користування» (право загального користування поширюється не лише на ці землі).

Натомість, існування права загального землекористування випливає із ч. 2 ст. 38 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища»: Законодавством України громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством України. Таким чином, право загального землекористування є правом невиключного безстрокового безоплатного користування земельними ділянками для задоволення життєво необхідних потреб.

Об'єктом права загального користування є всі землі України, за винятком обмежень, встановлених законом. Такі обмеження передбачені законодавством України про ПЗФ, оборону, про державний кордон, транспорт, телекомунікації тощо.

Напр., відповідно до ст. 16 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» на території природного заповідника забороняється «прохід сторонніх осіб», що виключає територію природного заповідника з переліку об'єктів права загального користування землею.

Об'єктом права загального землекористування є землі, щодо яких здійснення права загального землекористування не заборонене. Насамперед, це землі, спеціально призначені для здійснення права загального землекористування: землі загального користування населених пунктів (вулиці, площі, сквери, парки, набережні, проїзди тощо), спеціально визначені земельні ділянки в складі території ПЗФ (напр., зони стаціонарної рекреації національних природних парків - ст. 21 ЗУ «Про природний заповідний фонд України») тощо.

Об'єктом права загального землекористування можуть бути й інші землі, проте можливість здійснення права загального користування ними істотно обмежується обов'язком не порушувати прав інших осіб.

Напр., не можна здійснювати право загального користування на територіях, зайнятих посівами деяких сільськогосподарських культур - витоптування рослин порушить право власника на них, не можна вдиратися на присадибну ділянку - це порушить право господаря на повагу до приватного життя тощо.

Суб'єктами права загального землекористування є громадяни України (це прямо передбачено законом), а також іноземці та особи без громадянства, які, за загальним правилом, користуються в Україні тими ж правами, що і громадяни України (ст. 26 КУ).

Зміст права загального землекористування включає лише правомочність користування.

Право загального користування не передбачає можливості володіння земельними ділянками, у тому числі можливості фактичного панування над земельною ділянкою та усунення від користування нею інших осіб.

Право загального користування набувається із народженням людини і припиняється із її смертю та «за визначенням» особливого оформлення не потребує. Це право є невідчужуваним.

У деяких випадках реалізація права загального користування допускається лише за згодою власників земельних ділянок.

Як приклад можна навести положення ч. 1 ст. 17 ЗУ «Про фермерське господарство», за якою дії щодо загального землекористування дозволяються лише за згодою власників земельних ділянок, або ч. 2 ст. 19-1 ЗУ «Про електроенергетику», за якою доступ до заборонних та контрольованих зон гідро-електротехнічних споруд сторонніх осіб можливий лише в порядку, встановленому власником гідро-електротехнічних споруд або уповноваженим ним органом.



ВИСНОВОК

Земельні ділянки, що знаходяться у власності держави та територіальних громад сіл, селищ та міст, можуть надаватися у тимчасове користування на підставі рішення відповідної ради.

Земельні ділянки, що знаходяться у приватній та колективній власності, можуть надаватися у тимчасове користування на підставі договору на право тимчасового користування землею.

Оренда землі - це строкове платне володіння і користування земельною ділянкою на підставі договору. Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами і водоймами, які розташовані на них, якщо це передбачено договором. Орендне землекористування може бути короткостроковим і довгостроковим.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Концесійне землекористування є самостійним видом строкового та платного володіння і користування земельною ділянкою державної або комунальної власності на підставі договору концесії.

Договір концесії являє собою угоду, відповідно до якої уповноважений орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування надають на платній і строковій основі суб'єкту підприємницької діяльності право створити об'єкт концесії або істотно поліпшити його і здійснювати управління ним згідно з законом з метою задоволення суспільних потреб.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

правовий землекористування юридичний

1. Мірошниченко А.М. Земельне право України: Підручник. - К.: Алерта, Центр учбової літератури, 2011. - 680 с.

2. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України.

3. Земельне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного та І.І. Каракаша. - Вид. 2, перероб. і доп. - К.: Істина, 2009. - 600 с.

4. Корнєєв Ю.В. Земельне право. 2-ге вид. перероб. та доп. Навч. посіб. - К.: Центр учбової літератури, 2011. - 248 с.

5. Земельне право України: Підручник / М.В. Шульга, Г.В. Анісімова, Н.О. Багай, А.П. Гетьман та ін., - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 368 с.

6. Правознавство: Підручник. В.Ф. Опришко, Ф.П. Шульженко, С.І. Шимон та ін., За заг. ред. В.Ф. Опришка, Ф.П. Шульженка. - К.: КНЕУ, 2003. - 767 с.

7. Екологічне право України: Підручник / За ред. А.П. Гетьмана, М.В. Шульги. - Х.: Право, 2005. - 380 с.

8. Земельний кодекс України.

9. Лісовий кодекс України.

10. Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

11. Шляхи підвищення ефективності управління земельними ресурсами міст України. - К.: ІРЦ «Реформування земельних відносин в Україні», 2005. - С. 69.

12. Закон України «Про оренду землі».

13. Аграрне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного. - К.: Істина, 2004. - 448 с.

14. Земельне право: Підручник / За ред. В.І. Семчика і ін. - К.: Істина, 2004. - 421 с.

15. Земельне право: Підручник. Погрібний О.О. і ін. - К.: Істина, 2004. - 397 с.

16. Закон України «Про концесії».

Размещено на Allbest.ru