Міжнародні стандарти рівноправ’я та захисту прав жінок та практика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут законодавства верховної ради України

УДК 341.231.14 (477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Міжнародні стандарти рівноправ'я та захисту прав жінок та практика України

12.00.11. - міжнародне право

Чижмарь Катерина Іванівна

Київ 2007

Загальна характеристика роботи

рівноправ'я захист право жінка

Актуальність теми дисертаційного дослідження визначається, перш за все, тим, що не зважаючи на те, що в сучасному міжнародному праві склався і ствердився принцип поваги до прав і свобод людини, жінки, як одна з найменш соціально захищених груп населення, все ще залишаються з різних причин суб'єктами-об'єктами систематичної різноманітної дискредитації, що актуалізує не тільки міжнародне співробітництво, а й наукові дослідження в цій сфері міжнародного права.

У підсумковому документі Всесвітнього саміту-2005 (Резолюція 60/5 Генеральної Асамблеї ООН) керівники держав світу підтвердили свій намір досягти повного та ефективного здійснення Резолюції 1325 (2000) Ради Безпеки. Вони підкреслили важливість урахування жіночої проблематики та створення рівних можливостей для активної участі жінок в усіх зусиллях щодо підтримки миру та заохочення до миру та безпеки, а також необхідність підвищення їх ролі у прийнятті рішень на всіх рівнях.

Рівноправ'я жінок знайшло визнання, закріплення і вдосконалення в численних універсальних міжнародних документах: Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. та практично у всіх основних універсальних та регіональних конвенціях щодо прав людини. Найбільш виразне втілення гарантія рівності прав чоловіків та жінок дістала в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. Зазначена Конвенція стала новим етапом у розвиткові принципу рівності прав жінок і чоловіків з урахуванням ґендерного підходу до його реалізації, який розвинув положення міжнародних пактів про права людини і перетворив їх на міжнародні стандарти. Останні передбачають необхідність особливих додаткових заходів для забезпечення рівноправ'я та захисту прав жінок, розвитку соціального становища останніх, щоб вони були спроможні реалізувати своє рівноправ'я. Це і є врахуванням соціальної конструкції статі, яка обумовлює перепони в реалізації жінками свого рівноправ'я внаслідок народження дітей, фізіологічних відмінностей їх організму, створення стереотипів ролі чоловіків і жінок в суспільстві.

В дисертаційному дослідженні різних аспектів цієї теми було використано і враховано праці російських та іноземних вчених, правознавців та міжнародників, зокрема, таких як: Л.А. Алексідзе, В. Брайтон, Е. Бредні, Г.К. Дмитрієва, М. Дженіс, В.Н. Додонова, Л. Зваак, В.А. Карташкіна, Ю.М. Колосова, К.Н. Кошунова, Р. Кук, Д. Кроуфорд, Х. Крюгер, Ф. Лич, Е. А. Лукашева, І.І. Лукашук, Дж. Мертус, А.П. Мовчан, Р.А. Мюллерсон, В.С. Нерцесянц, А.Н. Робертсон, К. Стармер, Г.І. Тункіна, Д. Харріс, С.В. Черніченко, Х. Чарльсворт, К. Чинкін, М.Л. Ентін; представників української школи міжнародного права М.О. Баймуратова, М.В. Буроменського, В.Г. Буткевича, В.Н. Денисова, А.І. Дмитрієва, В.І. Євінтова; а також публікації, дисертації і монографії останнього часу з проблемних питань захисту прав людини і, зокрема, жінок Т.М. Заворотченко, В.О. Іваненко, О.В, Наден, Н.М. Оніщенко, М.П. Орзіх, Л.В. Пастухової, Н.В. Плахотнюка, Ж.М. Пустовіт, В.П. Панова, П.М. Рабіновича, О. П. Руднєвої, А. Л. Федорової тощо.

Знайомство із згаданими працями дозволило виявити певні прогалини в розробці цієї тематики, зокрема питання еволюції міжнародних стандартів, їх сучасної міжнародно-правової регламентації, рівня імплементації в національне законодавство тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з плановою темою відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького „Формування міжнародно-правової позиції України щодо інтеграційних процесів Ради Європи у сфері захисту прав людини” (держ. реєстр. № 01944016317).

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційної роботи є міжнародно-правовий аналіз юридичного змісту міжнародних стандартів щодо рівноправ'я жінок і чоловіків, а також ступеня виконання Україною зобов'язань за Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., яка ратифікована Україною, для розробки наукових рекомендацій щодо приведення у відповідність з цими стандартами українського законодавства, вдосконалення національного механізму їх реалізації і підвищення відповідальності державних органів і посадових осіб за порушення цих стандартів.

Зазначена мета визначила необхідність вирішення таких завдань:

- проаналізувати соціальні і міжнародні процеси становлення і розвитку системи захисту рівноправ'я і захисту прав жінок в загальній системі захисту прав людини та її міжнародно-правову регламентацію;

- узагальнити практику укладення міжнародних договорів щодо захисту рівноправ'я і захисту прав жінок та їх імплементації в національне законодавство держав-учасниць, зокрема України;

- визначити стан та ефективність міжнародно-правової регламентації та інституціональних механізмів захисту рівноправ'я і прав жінок та їх реалізації в практиці України;

- визначити роль та значення міжнародно-правових стандартів захисту рівноправ'я та прав жінок для становлення національного законодавства держав-членів міжнародного співтовариства, у т.ч. України;

- розробити конкретні пропозиції до змін у чинному законодавстві України, науково-практичні рекомендації, спрямовані на вдосконалення захисту рівноправ'я і прав жінок в законодавчій, судовій та правозастосовній сферах.

Об'єктом дисертаційного дослідження є комплекс міжнародних правовідносин публічного характеру, що виникають у процесі захисту рівноправ'я та прав жінок.

Предметом дисертаційного дослідження є міжнародно-правові принципи та норми, які містяться в універсальних та регіональних договорах щодо міжнародних стандартів рівноправ'я та захисту прав жінок, вітчизняна і зарубіжна доктрина міжнародного права щодо концептуальних питань рівноправ'я жінок та чоловіків.

Методологічну основу дисертації складає комплексний підхід до використання системи загальнонаукових, філософських і спеціальних методів дослідження. Серед них метод діалектичного системного аналізу соціальних процесів у поєднанні з потребами правового регулювання прав жінок; формально-юридичний метод аналізу юридичного змісту міжнародних стандартів рівності прав жінок і чоловіків. Використані також порівняльний метод при аналізі фактологічних даних дотримання міжнародних стандартів у різних державах світу; логіко-нормативний метод - при обґрунтуванні напрямів розбудови чинного законодавства України; історико-юридичний метод - при аналізі становлення та розвитку принципу недискримінації рівності прав жінок і чоловіків та інші спеціальні методи дослідження.

В дисертації використані та проаналізовані найважливіші міжнародно-правові документи: Статут ООН, Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., а також універсальні конвенції, декларації і документи щодо захисту прав жінок та міжнародно-правова практика.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення і висновки створюють базу для: подальшого поглиблення вивчення проблеми теорії прав людини; забезпечення механізму імплементації принципу ґендерної рівності в міжнародне та національне право; сприяння послідовному і повному запровадженню у життя міжнародних стандартів щодо рівноправ'я жінок і чоловіків; підготовки загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, підручників і навчальних посібників з міжнародного права і прав людини.

Наукова новизна одержаних результатів. У рамках проведеного автором дослідження одержані результати, що мають наукову новизну, зокрема:

1. Обґрунтовано доцільність з ґендерних міркувань поділу міжнародно-правових актів ООН та її спеціалізованих установ із захисту прав жінок на дві категорії: акти, спрямовані на забезпечення рівноправ'я жінок, та акти, що мають на меті захист спеціальних прав жінок.

2. Сформульовано висновок про те, що змістом захисту прав жінок на внутрішньодержавному рівні є досягнення паритетного становища жінок шляхом імплементації міжнародно-правових норм в національному законодавстві рівноправ'я та захист їх прав. У свою чергу, імплементація основних норм міжнародних пактів про права людини, які перетворились на міжнародні стандарти щодо рівноправ'я чоловіків та жінок, стає ефективною лише за умови виокремлення саме ґендерного підходу до відповідних конвенційних норм, які розвивають положення універсальних міжнародно-правових документів.

3. Обґрунтовано тезу про те, що головним шляхом фактичної реалізації в Україні конвенційних норм щодо рівноправ'я чоловіків та жінок має стати подолання формального юридичного підходу по законодавчому закріпленню рівності людей на підставі статі, який на практиці залишає місце для фактичної нерівності у багатьох сферах життя.

4. Доведено, що міжнародні стандарти рівності прав чоловіків та жінок передбачають необхідність проведення на сучасному етапі українського державотворення комплексних нормотворчих заходів щодо прийняття спеціальних законів.

5. Аргументовано висновок, що закріплені в міжнародному праві напрями вирішення суперечностей між додатковими спеціальними заходами на користь жінок і принципом рівноправ'я дають зразок послідовного розуміння значення жінок у суспільстві, визначають шляхи подолання деформації уявлення про соціальну роль жінок у суспільстві і фактично забезпечують реалізацію принципу рівності прав жінок і чоловіків.

6. Зроблено висновки про те, що міжнародні стандарти щодо рівних прав між чоловіками та жінками містять у собі також принцип рівноправ'я жінок між собою незалежно від раси, кольору шкіри, національності, майнового стану, мови та релігії.

7. Обґрунтовано потребу кардинального спрямування національної законодавчої роботи на забезпечення прав людини з урахуванням ґендерних підходів та створення дієвого внутрішньодержавного механізму ґендерно-правової експертизи законопроектів.

8. Сформульовано висновок про необхідність проведення постійної цілеспрямованої освітньої та громадської роботи в межах державних та інших програм з роз'яснення та ефективної реалізації законодавства України та норм міжнародного права, які стосуються прав та інтересів сім'ї, жінок, молоді та дітей, а також з питань запобігання контрабанді та торгівлі жінками.

9. Сформульовано висновок про необхідність підвищення рівня представництва жінок в політичній та адміністративно-управлінській діяльності шляхом використання ґендерних підходів для створення на рівні державної політики (поруч з іншими засобами) відповідної матеріальної та моральної бази для активізації участі жінок в процесі управління.

Апробація і публікація результатів дослідження. Результати дослідження були викладені автором у доповіді на Міжнародній науково-практичній конференції „Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика” (Закарпаття, 2000, тези опубліковані).

Положення дисертації обговорено на засіданнях відділу міжнародного права і порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Основні положення і висновки дисертаційної роботи опубліковано у чотирьох статтях у фахових виданнях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів (11 підрозділів), висновків і переліку посилань на 260 джерел. Загальний обсяг роботи - 182 сторінки, у тому числі список використаної літератури - 11 сторінок.

Зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, сформульовано мету і основні завдання дослідження, визначено його об'єкт, предмет, методи, вказано основні джерела дослідження, розкрито новизну, теоретичну і практичну цінність дисертації, наведено відомості про апробацію, публікацію, структуру і обсяг роботи.

У першому розділі „Міжнародні стандарти рівноправ'я та захисту прав жінок у сучасному міжнародному праві” визначено джерела та принципи рівності прав чоловіків і жінок, показано роль міжнародних неурядових організацій у реалізації міжнародних стандартів прав людини без поділу на статі.

В підрозділі 1.1 „Історичний огляд та еволюція становлення принципу рівності прав жінок і чоловіків в міжнародні стандарти рівноправ'я та захисту прав жінок” автор аналізує історичні етапи міжнародного руху за рівноправ'я чоловіків і жінок. Приклад „Декларації прав жінок” періоду Французької революції дав усвідомлений поштовх майбутнім поколінням для створення національних та міжнародних жіночих організацій. Однак більш організованого характеру рух за рівноправ'я жінок та чоловіків набув у ХІХ ст. Але спроба міжнародно-правового регулювання питань, пов'язаних з положенням жінок у суспільстві, відноситься до 1902 р., коли на міжнародній конференції в Гаазі були вперше відписані конвенції з питань шлюбу, розлучення та опіки.

Спроба вирішення проблеми рівноправ'я чоловіків і жінок на універсальному рівні належить до діяльності Ліги Націй, статут якої містив положення про справедливі умови праці для всіх незалежно від статі та про заборону торгівлі жінками. Але намагання Ліги Націй кардинально вирішити проблему рівноправ'я жінок були ще недостатньо ефективними.

Питання про правове становище жінок розглядалися Лігою Націй на 16-й сесії Зборів у 1935 році. Але відповідні заходи, які були розроблені вказаними Зборами, не вдалося реалізувати у зв'язку із початком Другої світової війни.

Що стосується Міжнародної організації праці, то в першій половині ХХ ст. нею було прийнято три конвенції з охорони праці жінок - Конвенція № 3 про працю жінок до і після пологів, Конвенція № 4 про працю жінок у нічний час та Конвенції № 5 про застосування праці жінок на підземних шахтах будь-якого виду. Але вказані конвенції були ратифіковані незначною кількістю країн-учасниць і тому мало застосовувалися на практиці.

У своєму сучасному значенні принцип рівноправ'я чоловіків та жінок знайшов адекватне відображення лише у Статуті ООН. Хоча Статут містить лише загальні принципи, що стосуються прав людини, однак вже з їх загального аналізу випливає, що основні свободи і права людини розповсюджуються однаковою мірою і в повному обсязі як на чоловіків, так і на жінок, і що принцип рівноправ'я чоловіків та жінок є частиною загального питання про основні свободи і права людини.

В подальшому цей принцип було включено до Загальної декларації прав людини 1947 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. та практично до всіх основних конвенцій щодо прав людини.

Найбільш виразне втілення тенденція гарантії рівності прав чоловіків і жінок дістала в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., яка ратифікована Україною і є частиною її національного законодавства. Відкриття цієї Конвенції для ратифікації і набуття нею чинності у 1981 році стало новим етапом в розвитку принципу рівності прав жінок і чоловіків з урахуванням ґендерного підходу до його реалізації. В буквальному перекладі і тлумаченні ґендер (від англійського слова gender) представляє собою соціальні особливості статі людини на відміну від біологічної статі (sex), а саме соціально-ролевий статус, що і визначає соціальні можливості людини -чоловіка і жінки - у всіх сферах життєдіяльності. У зв'язку з цим можна говорити і про ґендерну демократію (як систему волевиявлення обох статей в громадянському суспільстві) і про ґендерну політику (як утвердження партнерства статей у визначенні і здійсненні цілей, завдань і методів діяльності політичних структур держави). Тому саме Конвенція 1979 р. є результатом тридцятирічного досвіду діяльності ООН щодо забезпечення рівноправ'я жінок і спрямована на включення принципу ґендерної рівності в міжнародне право.

Виходячи з аналізу масиву вказаних вище міжнародно-правових документів і тієї специфічної ролі, що її покликана відігравати жінка в сім'ї та суспільстві, принцип рівноправ'я чоловіків та жінок може бути сформульований як рівне право на участь в управлінні державою, рівне право на працю, на освіту, рівність у цивільному та сімейному праві і визнання спеціальних прав працюючої жінки, пов'язаних з фізіологічними особливостями її організму і з її роллю матері і жінки у сім'ї та суспільстві. Вказаний принцип включає в себе також рівність між самими жінками, незалежно від раси, кольору шкіри, національності, майнового стану, мови та релігії.

Внутрішнім змістом міжнародного захисту прав жінок є надання шляхом імплементації міжнародно-правових норм в національне законодавство держав жінкам рівних прав з чоловіками у всіх сферах політичного, економічного і культурного життя, у сфері освіти, соціальних прав і у сфері цивільно-сімейних відносин, визнання і охорона спеціальних прав жінок, пов'язаних із шкідливим для їх здоров'я виробництвом і з охороною інтересів матері та дитини, визнання рівності між всіма жінками без розрізнення національності, раси, мови і релігії.

В підрозділі 1.2 „Міжнародно-правова регламентація стандартів рівноправ'я та захисту жінок” автором проаналізовано значний арсенал юридичних норм, що визначають і закріплюють права і свободи людини, загального і спеціального характеру, у тому числі і норми, спрямовані на захист прав жінок. Показано, що основний обов'язок щодо здійснення міжнародного співробітництва в галузі захисту основних свобод і прав людини Статут ООН накладає на Генеральну Асамблею і Економічну та Соціальну Раду, що діє під її керівництвом.

Проаналізовано різноманітні доктринальні погляди стосовно юридичної сили резолюцій Генеральної Асамблеї ООН як джерел міжнародного права. Показано особливе значення резолюцій ГА ООН, що прийняті одностайно та мають характер особливої морально-політичної сили й покладають на держави особливу морально-політичну відповідальність. До такого роду міжнародно-правових актів належить Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. як резолюція Генеральної Асамблеї ООН. Посилання на окремі положення Загальної декларації прав людини 1948 р. часто зустрічаються в резолюціях ООН, у конституціях різних країн, у внутрішньодержавному законодавстві та судових рішеннях. На неї часто посилаються члени Міжнародного Суду ООН, членом якого довгі роки був академік АН України В.М. Корецький.

Юридично обов'язковий характер мають також Міжнародні пакти про права людини, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 р. Вказані пакти, що їх схвалено державами-членами ООН, а потім підписано і ратифіковано ними, накладають на держави зобов'язання по перетворенню у життя також міжнародних стандартів щодо рівноправ'я чоловіків і жінок.

Серед джерел міжнародного права, що визначають рівність прав жінок і чоловіків, особливе місце займають резолюції Комісії ООН із становища жінок, яка готує рекомендації та доповіді Економічній та Соціальній Раді ООН зі сприяння правам жінок в політичній, економічній, громадянській та соціальній сферах і в галузі освіти. Конвенції і рекомендації Міжнародної організації праці та ЮНЕСКО також займають належне місце серед джерел міжнародного права, що нами аналізуються.

Важливим досягненням сучасного міжнародного права є створення міжнародного інституційного механізму імплементації міжнародно-правових норм в галузі захисту прав і свобод людини, у тому числі забезпечення рівності прав жінок і чоловіків; спеціальних структур, покликаних забезпечити їх реалізацію. До таких структур належать Верховний комісар ООН з прав людини; Комісія з прав людини, що діє в рамках ООН; Комітет з прав людини, створений у відповідності з положеннями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.; Комітет з ліквідації дискримінації по відношенню до жінок (Конвенція 1979 р.); Комітет з прав дитини (Конвенція 1989 р.) тощо.

В підрозділі 1.3 „Еволюція і вдосконалення міжнародних стандартів рівноправ'я та захисту прав жінок” ретельно проаналізовано заходи під егідою ООН, ОБСЄ та ін. щодо реального забезпечення рівних прав жінок. Ці заходи можна віднести до таких умовних груп.

1. За ініціативою ООН з 1976 по 1985 рік проводилося Десятиліття жінки під девізом „Рівність, розвиток, мир”, результати якого значно вплинули на укріплення і вдосконалення міжнародно-правового становища жінок. Проведенню Десятиліття передував Міжнародний рік жінки, ідею якого висунула Міжнародна демократична організація жінок на засіданні Комісії ООГ із становища жінок. В ході Міжнародного року жінки в Мехіко (Мексика) у 1975 р. відбулася Всесвітня конференція ООН, яка прийняла низку документів, зокрема Декларацію про рівноправність жінок та їх внесок в розвиток миру та Всесвітній план дій, які закликали усі уряди, усі спеціалізовані установи ООН, усе світове співтовариство в цілому до створення справедливого суспільства, в якому жінки, чоловіки і діти зможуть жити в умовах поваги, свободи та процвітання.

В рамках Десятиліття жінки Організацією Об'єднаних Націй було проведено три всесвітні конференції з прав жінок - в Мехіко (Мексика) у 1975 р., в Копенгагені (Данія) у 1980 р. та у Найробі (Кенія) у 1985 р., які значною мірою сприяли появі нових міжнародних документів з прав людини, зокрема жінок. Так, наприклад, під впливом першої конференції у Мехіко було прийнято Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., а під впливом Третьої конференції у Найробі - Конвенцію про права дитини 1989 р.

Важливе значення для вдосконалення правового становища жінок і дітей, підвищення рівня їх міжнародно-правового захисту в загальному механізмі міжнародно-правового захисту прав людини мала IV Всесвітня конференція в Пекіні (Китай) у 1995 р., яка прийняла Платформу дій і Пекінську декларацію.

2. Не менший інтерес в цьому плані викликають міжнародні конференції про права людини, що були проведені з ініціативи ООН. Перша з них відбулася у Тегерані (Іран) у 1968 р. з метою огляду позитивних здобутків реалізації рекомендацій Загальної декларації прав людини.

Значний інтерес викликали матеріали ІІ Міжнародної конференції з прав людини у Відні (Австрія) у 1993 р., яка звернула увагу на стан дотримання прав жінок і дітей, які вперше були розглянуті як невід'ємна складова загальних прав людини. В прийнятих на Конференції документах - Віденська декларація та Протокол дій - вперше офіційно був закріплений факт існування прав жінок і фактичного їх порушення.

3. В цьому ж плані привертають інтерес рішення низки заходів НБСЄ/ОБСЄ, що їх спрямовано на формування і вдосконалення так званого „людського виміру НБСЄ/ОБСЄ”. Приміром, Підсумковий документ Мадридської зустрічі представників держав-учасниць НБСЄ (від 6 вересня 1983 р.) підкреслив важливість забезпечення рівноправ'я чоловіків і жінок та їх згоду на прийняття необхідних заходів для заохочення однаково ефективної участі чоловіків та жінок в політичному, економічному, соціальному та культурному житті.

У свою чергу Копенгагенський документ Конференції по людському вирміру НБСЄ (від 29 червня 1990 р.) наголошував на рівності всіх людей перед законом і на їх право без будь-якої дискримінації на рівний захист з боку закону, який у зв'язку з цим забороняє дискримінацію у будь-якій формі.

Але з точки зору правових наслідків для національних правових систем, в тому числі України, найбільш цікавим є Документ Московських зборів Конференції по людському виміру НБСЄ (від 3 жовтня 1991 р.). Преамбула останнього вперше в міжнародній практиці проголосила міжнародний характер питань, що стосуються прав людини, основних свобод, демократії та верховенства закону, оскільки дотримання цих прав і свобод складають одну з основ міжнародного правопорядку.

4. Розглядаючи питання еволюції міжнародних стандартів рівності і захисту прав жінок, не можна не торкнутися розвитку Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини від 1950 р. Привід для цього дає черговий, вже 12-ий, Протокол до неї, прийнятий 4 листопада 2000 р. в Римі, який має відношення і до захисту прав жінок. Протокол № 12 дає можливість розгляду Європейським судом з прав людини справ за скаргами щодо дискримінації, у тому числі жінок.

5. Нарешті, слід звернути увагу на підвищення інтересу до прав людини, в тому числі до рівноправ'я і захисту прав жінок, в документах Європейського Союзу у зв'язку з прийняттям у 2000 р. Хартії основних прав ЄС. Більшість положень Хартії можуть бути і їх слід сприймати як важливу складову стандартів рівноправ'я і захисту прав людини, в тому числі жінок.

В підрозділі 1.4 „Система консультативного обслуговування держав-членів ООН та міжнародних неурядових організацій у реалізації принципу рівності прав жінок і чоловіків” проаналізовано становлення саме системи консультативного обслуговування будь-якої з держав-членів ООН з метою сприяння цим державам у заохоченні та захисті прав жінок. У 1955 р. Генеральна Асамблея ООН винесла рішення про започаткування спеціальної програми під узагальнюючою назвою „Консультативне обслуговування в галузі прав людини”, складовими якої стали консультативні послуги експертів, стипендії в галузі спеціальної підготовки та освіти, а також семінари.

Важливу роль в реалізації принципу рівноправ'я жінок і чоловіків відіграють міжнародні неурядові організації. Стаття 71 Статуту ООН передбачає, що Економічна та Соціальна Рада ООН вповноважується проводити належні заходи для консультацій з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять до її компетенції. Відповідно до вказаної статті 71 Статуту ООН при ЕКОСОР був створений також Комітет з неурядових організацій, який координує роботу з неурядовими організаціями в системі ООН.

У другому розділі „Стан і проблеми імплементації та впровадження міжнародних стандартів рівноправ'я та захисту прав жінок в законодавстві України” досліджені характерні риси міжнародних процедур і механізмів імплементації міжнародних стандартів щодо рівноправ'я чоловіків і жінок, а так національні засоби їх проведення у життя.

В підрозділі 2.1 „Теоретичні питання та механізми імплементації міжнародно-правових стандартів щодо регулювання правового становища жінок в Україні” проаналізовано внутрішній зміст реалізації норм міжнародного права. Доведено, що основні принципи імплементації закладено вже в самому Статуті ООН. Як випливає зі статті 2 Статуту, Організація Об'єднаних Націй сприяє співпраці держав-членів в галузі основних свобод і прав людини, не втручаючись в їх внутрішні справи. А на підставі ст. 64 Статуту ООН держави-члени ООН надають за необхідності відповідні доповіді про заходи, що їх було вжито на виконання рекомендацій Генеральної Асамблеї ООН з питань, які входять до її компетенції. Відповідно до деяких міжнародних конвенцій держави-члени ООН зобов'язуються надавати доповіді стосовно вжитих ними заходів. До таких міжнародно-правових актів належить Конвенція про політичні права жінок 1952 р. Починаючи з 1959 р., держави-учасниці вказаної Конвенції періодично подавали звіти про заходи, що їх було вито відповідно до цієї Конвенції, і Комісія зі становища жінок розглядала ці звіти кожні два роки. У багатьох конвенціях з міжнародного захисту прав людини існує тенденція більш точно передбачати процедуру подання доповідей.

Під впливом практики імплементації міжнародного стандарту рівності прав чоловіків і жінок виникла і отримала розвиток згадувана нами вище концепція ґендерної рівності. Зобов'язання держав щодо забезпечення ґендерної рівності проголошені в Декларації про викорінення насильства щодо жінок, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 р. На принципах ґендерної рівності побудовано Пекінську декларацію і Платформу дій, які було прийнято в 1995 р. на IV Всесвітній конференції із становища жінок; Заключний документ 23-ї Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН 2000 р.; Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 (2000) від 31 жовтня 2000 р. про захист жінок під час збройних конфліктів. Усе це свідчить про загальне визнання світовим співтовариством необхідності забезпечувати чоловікам і жінкам фактичну рівність прав та основних свобод.

Україна як учасниця всіх універсальних міжнародних договорів і Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. прийняла на себе зобов'язання дотримуватися міжнародного стандарту рівності прав чоловіків і жінок. Законодавство України, яке є прикладом практичної імплементації основних міжнародних стандартів щодо рівноправ'я чоловіків і жінок, відповідає нормам сучасного міжнародного права.

Верховна Рада України у 1995 р. провела Парламентські слухання щодо реалізації в Україні Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. і прийняла відповідну Постанову про законодавчі дії, спрямовані на імплементацію принципу рівності прав чоловіків та жінок в нашій країні. Але реальне життя свідчить, що необхідне продовження заходів щодо викорінення насильства проти жінок, залучення їх до прийняття рішень в політичній і економічній сфері, забезпечення економічної рівності жінок на основі змін стереотипів стосовно соціальної ролі чоловіків і жінок в усій правозастосовчій діяльності.

У підрозділі 2.2 „Реалізація міжнародно-правових стандартів рівноправ'я жінок у правовій системі України” показано зв'язок національного законодавства нашої країни із нормами сучасного міжнародного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію 41/120 „Встановлення міжнародних стандартів прав людини”, в якій закріплено їх загальне розуміння та значення. Існування міжнародних стандартів прав людини широко визнане в доктрині міжнародного права. Але, якщо Загальна декларація прав людини 1948 р. у ст. 2 закріпила принцип рівності всіх людей, незалежно від статі, на декларативному рівні, то вказаний принцип в договірній формі закріплено в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., учасником якої є і Україна. Тому вказаний принцип став частиною правової системи України. Принцип рівноправ'я жінок і чоловіків змістовно пронизує також Пекінську декларацію та Платформу дій, що прийняті на IV Всесвітній конференції зі становища жінок. Україна, делегація якої була представлена на цій конференції, провадить у життя рішення вказаних міжнародно-правових документів.

Відповідно до Конституції 1996 р. в Україні визнається та гарантується рівність прав жінок і чоловіків згідно з міжнародно-правовими стандартами. Приведення внутрішнього законодавства України в галузі прав і свобод людини у відповідність із загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права почалося раніше. Зокрема, приєднання Радянського Союзу 5 червня 1991 р. до Факультативного протоколу до вищезгаданого Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. означало визнання юрисдикції Комітету з прав людини ООН у розгляді повідомлень громадян СРСР про порушення їх прав, викладених у Пакті. Самі ж Міжнародні пакти 1966р. були ратифіковані Президією Верховної Ради СРСР ще 18 вересня 1973 р. Усі ратифіковані міжнародні угоди України мають верховенство над внутрішнім законодавством країни. До них належать, крім перелічених вище, Конвенція про політичні права жінок 1952 р., Конвенція про права дитини 1989 р. тощо.

Належне місце у правовій системі України займають ратифіковані норми конвенцій та рекомендацій Міжнародної організації праці, учасником яких є Україна. Після вступу України до Ради Європи та ратифікації Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. дуже гостро постало питання про приведення українського законодавства та практики його застосування у відповідність з європейськими стандартами рівності прав жінок і чоловіків.

Крім того, створення Співдружності Незалежних Держав та прийняття 26 травня 1995 р. Конвенції СНД про права та основні свободи людини формують в країнах СНД нову систему органів по захисту прав людини. Але побоювання експертів Ради Європи стосовно небезпеки існування двох регіональних механізмів імплементації міжнародних стандартів прав людини і рівності прав жінок і чоловіків, на наш погляд, є недостатньо обґрунтованими. Система органів СНД, доповнена європейським регіональним механізмом, стала б суттєвою гарантією перетворення у життя основних прав і свобод людини і громадянина, а також стандартів рівності прав жінок і чоловіків на території всіх країн СНД. Тим самим були б створені сприятливі умови для зближення правових норм та принципів на Європейському континенті та більш ефективне формування правової демократичної держави як в Україні, так і на території країн-членів СНД.

В підрозділі 2.3 „Міжнародні зобов'язання України щодо забезпечення рівноправ'я та захисту жінок” проаналізовано процес реалізації норм міжнародного права у національному законодавстві. Відповідно до статті 6 Закону України „Про правонаступництво” від 5 жовтня 1991 р. Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. У свою чергу, чинна Конституція України стала основним національним законом, що гарантує ґендерну рівність. У ній знайшли відображення основні принципи, закладені міжнародною правовою практикою у досягненні рівних прав і можливостей чоловіків і жінок. Але ще до прийняття Конституції України, виходячи із міжнародних зобов'язань, зазначених у Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., учасником якої є наша країна, Кабінет Міністрів України 28 червня 1992 р. затвердив „Довгострокову програму поліпшення становища жінок, сім'ї, охорони материнства та дитинства” на період до 2000 р. В рамках вказаної Програми Міністерству праці України було доручено протягом 1993-2000 рр. розробити та реалізувати відповідні заходи.

В липні 1995 р. в Україні відбулися Парламентські слухання щодо ходу реалізації норм Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. Було зазначено, що законодавство України ще не повною мірою відповідає міжнародним стандартам у галузі прав людини, а існуючі недоліки ще не дозволяють зменшити розрив між декларованим і реальним становищем жінок в Україні.

Суттєвим позитивним кроком в реалізації міжнародних зобов'язань України відносно забезпечення рівноправ'я жінок та чоловіків стало прийняття 8 вересня 1997 р. постанови Кабінету Міністрів України № 993 „Про затвердження Національного плану дій на 1997-2000 рр. щодо поліпшення становища жінок і підвищення їх ролі у суспільстві”. При створенні даного документа були використані положення Платформи дій і Пекінської декларації. Так, Верховною Радою України 5 березня 1999 р. Постановою № 475-XIV було прийнято „Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок”. Поряд із законодавчою роботою, вказаний Національний план дій передбачає також вирішення низки практичних питань для досягнення фактичного рівноправ'я жінок і чоловіків.

Враховуючи позитивний досвід розробки стратегічних заходів щодо реалізації міжнародних зобов'язань України стосовно забезпечення рівноправ'я жінок і чоловіків, було затверджено також Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та сприяння впровадженню ґендерної рівності у суспільстві на 2001-2005 рр. Даний документ приділяє ще більш пильну увагу проблемам щодо жінок та торгівлі жінками. Так, на Міністерство внутрішніх справ, разом з іншими установами, покладено завдання постійно вивчати, узагальнювати та поширювати міжнародний досвід у справі запобігання контрабанді та торгівлі жінками та дітьми.

У третьому розділі „Гармонізація українського законодавства з міжнародними стандартами та гарантування рівноправ'я і забезпечення захисту прав жінок в окремих сферах” досліджені особливості такого процесу щодо різних сфер суспільного життя. У підрозділі 3.1 „Гарантування рівноправ'я жінок в політичній сфері” проаналізовано процес гармонізації національного законодавства з основними універсальними міжнародно-правовими документами в галузі політичних прав жінок. Конвенція про політичні права жінок 1952 р. надає жінкам право голосувати на виборах та бути обраними на рівних з чоловіками умовах, а також без будь-якої дискримінації займати посади на державній службі тощо. Хоча в Конвенції відсутній принцип універсальності, вона все ж таки стала першим міжнародно-правовим актом, що закріпив за жінками рівні з чоловіками політичні права.

Щодо українського законодавства з цього приводу слід зазначити, що Конституція України закріплює принцип рівності чоловіків і жінок у громадянсько-політичній сфері у ст. 24. В інших статтях, що регулюють порядок проведення виборів та референдумів, ця проблема не виокремлюється, що є непрямим свідченням поки що відсутності ґендерних підходів до вказаної проблеми. Хоча у світі існують так звані „ґендерні стереотипи”, тобто стандартизовані уявлення про моделі поведінки та риси характеру, які відповідають поняттям „чоловіче” та „жіноче”. Дані стереотипи є різноманітними моделями гендерної ідентичності. Проблема власної реалізації жінок в соціально-економічній та політичній сферах ставала предметом багатьох наукових досліджень. Взаємовідносини жінок зі світом політики допомагають зрозуміти деякі наукові концепції. До таких належать: концепція інтеграції жінок в політичне життя; концепція маргінальності, тобто подвійної відповідності стандартам фемінності та політичного діяча; теорія представництва, заснована на принципі „природної справедливості”. На ідеях останньої теорії побудована політика так званої „позитивної дискримінації”, інструментом якої стали ґендерні квоти, тобто визначення мінімальної кількості жінок, що беруть участь у владних структурах. Вперше питання про ґендерне квотування було поставлене шведськими соціал-демократами наприкінці 1960-х років. В 1970-80-ті роки ця практика активно застосовувалася в політичному житті Норвегії, Фінляндії. Характерною особливістю цього регіону стало комплексне вирішення „жіночого питання”. Проте деякі дослідники не підтримують ідеї квотування, розглядаючи його, по-перше, як фактор, що обмежує діяльність жінок-політиків, а, по-друге - як фактор, що збільшує кількість осіб, які не зацікавлені політикою.

У порівнянні з іншими країнами світу Україна має деякі особливості щодо забезпечення жінкам рівних можливостей з чоловіками в політичній сфері. Так, з лютого 2000 р. в Україні діє програма „Ольга”, що присвячена підтримці партнерства жінок та чоловіків в політиці. Вона здійснюється Програмою розвитку ООН в Україні разом із шведськими партнерами і розрахована на п'ять років.

У підрозділі 3.2 „Правове регулювання охорони праці та здоров'я жінок” глибоко проаналізовано міжнародно-правові акти Міжнародної організації праці, які містять міжнародні стандарти захисту прав жінок. Серед них Конвенція МОП № 4 про працю жінок у нічний час 1919 р., Конвенція МОП № 41 (переглянута) про працю жінок у нічний час 1934 р., Конвенція МОП № 89 (переглянута) про нічну працю жінок у промисловості 1948 р., а також Рекомендація МОП № 13 про працю жінок у нічний час у сільському господарстпов'язані з науково-технічним прогресом та впровадженням автоматизації. В умовах сьогодення виникає інтернаціональна проблема більш ефективного міжнародно-правового забезпечення охорони праці жінок, яка пов'язана з автоматизацією виробництва і травматизмом.

В рамках Генеральної конференції МОП у 1964 р. розглядалося питання про неповний робочий день для працюючих жінок з урахуванням принципу недопущення дискримінації щодо заробітної плати, соціального забезпечення тощо. Законодавство цілого ряду країн передбачає неповний робочий день для жінок, у тому числі для вагітних, багатодітних тощо. При цьому на них розповсюджуються закони про охорону праці та соціальне страхування.

У деяких країнах практика неповного робочого дня для жінок ще призводить до дискримінації жіночої праці, адже при цьому на жінок не розповсюджуються ті соціальні права, що їх мають жінки, які працюють повний робочий день. При розгляді питання про прийняття міжнародно-правового документа стосовно неповної зайнятості протягом дня працюючих жінок, мова йде лише про дуже вузьку категорію працюючих жінок, таких як багатодітні або вагітні жінки. В умовах сучасного індустріального та технологічно розвинутого суспільства будь-яка нова міжнародна конвенція або рекомендація, на нашу думку, повинна вже, виходячи з ґендерних підходів, передбачати розповсюдження на цю категорію таких саме соціальних та економічних прав, якими користуються жінки, що працюють повний робочий день, в тому числі і надання оплачуваних відпусток пропорційно відпрацьованому часу.

В підрозділі 3.3 „Захист материнства і дитинства в Україні” розглянуто проблеми міжнародно-правового регулювання праці жінок у зв'язку з їх функціями материнства. В галузі міжнародно-правового регулювання праці охорона працюючих жінок у зв'язку з їх функціями материнства вперше розглядалася в Конвенції МОП № 3 про працю жінок до та після пологів, що була прийнята на першій сесії Конференції МОП у 1919 р. Щодо сільськогосподарської галузі, то лише у 1921 р. черговою міжнародною Конференцією МОП була прийнята Рекомендація № 12 про охорону праці жінок, що працюють за наймом у сільському господарстві, до та після пологів.

4 червня 1952 р. Адміністративна рада Міжнародного бюро праці скликала Генеральну конференцію МОП на 35-му сесію, де було прийнято Конвенцію №103 (переглянуту) про охорону материнства. Сфера її застосування охоплює промислові підприємства, а також непромислові та сільськогосподарські види робіт. Конвенція 1952 р. передбачає надання жінкам відпустки з вагітності тривалістю не менше 12 тижнів, яка включає період обов'язкової післяпологової відпустки тривалістю не менше 6 тижнів. Але лише 15 червня 2000р. МОП на своїй 88-й сесії прийняла Конвенцію № 183 (переглянуту) про охорону материнства, яка набула чинності 7 лютого 2002 р. Вказана Конвенція 2000 р. покликана надалі сприяти рівності всіх жінок у сфері праці, так само як і здоров'ю та безпеці матері та дитини. Вказується також, що в проблемі допомоги у зв'язку з вагітністю та пологами головну роль повинно відігравати національне законодавство.

Викладені положення про охорону материнства передбачаються також у п. 2 ст. 10 Декларації Генеральної Асамблеї ООН про ліквідацію дискримінації щодо жінок 1967 р. та у ст. 10 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Вказаний міжнародний стандарт щодо охорони материнства імплементований у законодавство багатьох країн світу.

Враховуючи положення Рекомендації МОП 1965 р. про працю жінок з сімейними обов'язками, 23 червня 1981 р. було прийнято Конвенцію МОП № 156 про рівне поводження та рівні можливості для працюючих чоловіків та працюючих жінок з сімейними обов'язками. Дана Конвенція розповсюджується на працюючих чоловіків та жінок, які мають сімейні обов'язки щодо дітей, що перебувають на їх утриманні. Під дію Конвенції підпадають всі галузі економічної діяльності та всі категорії трудящих.

Переважна більшість положень конвенцій та рекомендацій МОП імплементовано у законодавство України. Державою гарантований рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги, що, зокрема, встановлений Законом України „Про допомогу сім'ям з дітьми” 1992 р. Вказаний Закон окремо визначає також відповідальність місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та громадян за порушення його положень. Іншим підтвердженням уваги в Україні до поліпшення становища сім'ї, охорони материнства та дитинства можна вважати прийняття постанови Кабінету Міністрів України „Про заходи щодо посилення охорони материнства та дитинства” 1998 р. та схвалення Постановою Верховної Ради України „Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок” 1999 р. Таким чином, можна зробити висновок про те, що на декларативному рівні в Україні визнається пріоритетність інтересів матері та дитини у суспільстві та відмічається прагнення створити правові, соціально-політичні та соціально-економічні умови для поліпшення становища жінок, найповнішого розкриття їх можливостей.

У підрозділі 3.4 „Гармонізація українського законодавства у сфері захисту жінок від насилля” проаналізовано проблему міжнародно-правового регулювання насильства щодо жінок. Всесвітня конференція 1995 р. у Пекіні прийняла документи, у текстах яких закріплена рішучість всіх країн світу перешкоджати та усувати будь-які форми насильства щодо жінок та дівчат. Цю проблему не залишили поза увагою і в такому важливому документі, як „Декларація тисячоліття ООН” від 8 вересня 2000 р. Визначення терміну „насильство щодо жінок” містить „Декларація про викорінювання насильства щодо жінок”, проголошена Резолюцією 48/104 ГА ООН від 20 грудня 1993 р., в якій також перераховуються випадки, що їх охоплює дане поняття.

Не залишає поза увагою проблему насильства щодо жінок і міжнародне гуманітарне право. За Женевською конвенцією про захист громадянського населення під час війни 1949 р. саме жінки належать до осіб, які підлягають захисту.

На жаль, на сьогоднішній день найбільш гострим аспектом проблеми насильства щодо жінок стала торгівля жінками. За своєю суттю вона є сучасною формою рабства, пов'язаною з викраденням, насильством і безжальною експлуатацією людей. 15 листопада 2000 р. ГА ООН був прийнятий Протокол про запобігання та боротьбу з торгівлею людьми, особливо жінками і дітьми та про покарання злочинців до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Вказаний Протокол є першим міжнародно-правовим інструментом, який спрямований на вирішення всіх аспектів проблем, пов'язаних з торгівлею людьми. Він містить положення про кримінальну відповідальність за торгівлю людьми, про захист жертв, співпрацю та заходи запобігання тощо.

Окрім документів ООН, існує і багато регіональних міжнародно-правових механізмів з цього приводу. Зокрема, розробляється Рамкове рішення Ради Європи про торгівлю людьми, яке має на меті уніфікувати національне законодавство задля забезпечення ефективної боротьби з торгівлею людьми з метою експлуатації тощо. Пропозиція щодо Рамкового рішення суттєво доповнює вже прийняті Радою Європи такі міжнародно-правові акти, як Спільні дії від 1996, 1998 та 2000 рр., а також спеціальні програми STOP та DAPHNE. Як результат вказаних міжнародно-правових регіональних ініціатив, закони всіх країн-членів Європейського Союзу спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми з метою примусової проституції та сексуальної експлуатації.

Україна як член Ради Європи також вживає відповідних правових та організаційних заходів щодо охорони жінок від насильства. Основними регуляторами відповідних запобіжних заходів стосовно недопущення насильства щодо жінок є Закон України „Про попередження насильства в сім'ї” від 2001 р., Кримінальний кодекс України 2001 року, постанова Кабінету Міністрів України „Про програму запобігання торгівлі жінками та дітьми” від 25 вересня 1999 р. № 1768, Указ Президента України „Про додаткові заходи з метою запобігання зникненню людей і поліпшення координації дій правоохоронних органів та інших органів виконавчої влади в їх розшуку” від 18 січня 2001 р. тощо.

У висновках, які завершують дослідження, здобувачем сформульовано найсуттєвіші результати роботи, а також вносяться конкретні пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства з питань правового забезпечення ґендерних підходів щодо міжнародних стандартів рівноправ'я жінок та чоловіків:

1. Сучасний стан міжнародних відносин потребує якісного поглиблення сфери міжнародно-правового регулювання забезпечення прав людини і основних свобод завдяки загальному визнанню міжнародних стандартів щодо прав жінок, основою якого повинен стати ґендерний підхід до рівності прав жінок і чоловіків.

2. Особливої актуальності питання дотримання міжнародних стандартів щодо рівності прав жінок і чоловіків набуло для нашої країни після ратифікації Україною Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р. та набуття нею чинності.

3. Внутрішнім змістом міжнародного захисту прав жінок є надання шляхом імплементації міжнародно-правових норм в національному законодавстві України жінкам рівних прав з чоловіками в усіх сферах життя на підставі ґендерного підходу до норм Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.

4. Міжнародний стандарт щодо рівноправ'я жінок та чоловіків передбачає необхідність проведення в Україні на сучасному етапі державотворення особливих додаткових заходів для розвитку саме жінок, щоб вони були спроможні фактично реалізувати своє рівноправ'я.

5. Міжнародно-правові акти ООН та її спеціалізованих установ із захисту прав жінок доцільно умовно поділяти з ґендерних міркувань на дві категорії: акти, спрямовані на забезпечення рівних прав жінок з чоловіками, та акти, що мають на меті захист спеціальних прав жінок.

6. Закріплені в міжнародному праві напрями вирішення суперечностей між додатковими спеціальними заходами на користь жінок і принципом рівноправ'я зразком послідовного розуміння значення жінок у суспільстві, визначають шляхи подолання деформації уявлення про соціальну роль жінок у суспільстві і фактично забезпечує реалізацію принципу рівності прав жінок і чоловіків.

7. Визначальним моментом принципу рівноправ'я жінок слід вважати рівноправність у сфері політичних і економічних прав. Проблема політичних і економічних прав жінок набуває особливого значення виходячи з міжнародного досвіду: саме в цих сферах особливо великою є дискримінація жінок у світі.