Правове регулювання працевлаштування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

Правове регулювання працевлаштування в Україні

12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення

Шабанов Роман Іванович

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному

педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник

доктор юридичних наук, професор

Процевський Олександр Іванович,

Харківський національний педагогічний

університет імені Г.С. Сковороди,

завідувач кафедри цивільного і трудового права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

Хуторян Наталія Миколаївна,

Інститут держави і права імені В.Н. Корецького

НАН України, провідний науковий співробітник

відділу з проблем цивільного, трудового та

підприємницького права;

кандидат юридичних наук, доцент

Прилипко Сергій Миколайович,

Національна юридична академія України

ім. Ярослава Мудрого,

доцент кафедри трудового права.

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра трудового, аграрного та екологічного права, Міністерство освіти і науки України, м. Львів.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Конституція України визначила одними з найважливіших прав людини соціально-економічні права. Без цих прав неможливо забезпечити як гідність, так і саме існування людської особистості, без них багато в чому втрачають свій сенс усі інші права людини. Серед цих прав центральне місце посідає право на працю та його об'єктивна передумова - право на працевлаштування. Нове наповнення змісту цих прав виявило значну кількість соціально-економічних проблем, які потребують свого вирішення. Найбільш гострою економічною й соціальною проблемою ринкової економіки є безробіття. Вона характерна для будь якої країни з ринковою економікою. В Україні безробіття набуло масового характеру й складає реальну загрозу для розвитку держави й суспільства.

Саме тому подальше удосконалення законодавства про працевлаштування, а також практики його застосування є важливим політико-правовим завданням в рамках процесу становлення соціальної і правової держави в Україні.

З огляду на останні зміни у нашій країні, особливого значення набуває розробка концепції розвитку нашої держави, в якій було б відображено сучасну соціально-економічну ситуацію і перш за все зміни на ринку праці. До найбільш гострих проблем України на сучасному етапі розвитку відноситься проблема формування цивілізованого ринку праці, заснованого на плюралізмі форм власності, свободі підприємницької діяльності, трудової активності й свободі праці. Основні проблеми ринку праці у нашій державі пов'язані зі зростанням тривалості безробіття, збільшенням кількості громадян, які шукають роботу, а також із існуванням надзвичайних труднощів із працевлаштуванням соціально незахищених верств населення, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці і потребують додаткового захисту з боку держави. законодавство працевлаштування захист держава

Створення в Україні цивілізованого ринку праці, який би дозволяв громадянину оперативно знайти необхідну роботу з умовами праці, що відповідають вимогам безпеки й гігієни, з гідною заробітною платою, а роботодавцю - працівників необхідної кваліфікації, можливе тільки за наявності ефективної системи працевлаштування. Створення такої системи має базуватись, перш за все, на науковому осмисленні правових відносин, що виникають у цій сфері, правового статусу суб'єктів, їхніх прав та обов'язків, з урахуванням інтересів держави.

Недопущення масового безробіття, досягнення найповнішої й ефективної зайнятості визначено найважливішою задачею соціально-економічної політики держави. Розробка стратегії підвищення рівня зайнятості населення знайшла своє відображення у програмі діяльності Уряду “Назустріч людям”. Забезпечення належної оплати праці удосконалювання соціально-трудових відносин можливе тільки завдяки подальшому розвитку соціального діалогу. Уряд взяв на себе зобов'язання ініціювати створення нових та збереження діючих робочих місць, що визнані ефективними. Стратегічною метою Уряду є - досягнення нової якості життя громадян, запровадження соціальних, економічних та демократичних європейських стандартів життєдіяльності людини, суспільства та держави. Але всі ми повинні розуміти - досягнення зазначеного можливе тільки за рахунок наполегливої праці кожного члена суспільства. Праця - це основа матеріального розвитку і життя суспільства, джерело особистого і суспільного багатства. Вона визначає матеріальні умови буття людини і має прямий вплив на її становище у суспільстві.

На сьогодні, в Україні, сформований комплекс заходів, спрямованих на забезпечення балансу інтересів учасників ринку праці, сприяння працевлаштуванню населення й захисту від безробіття. Але треба відмітити, що даний комплекс заходів необхідно вдосконалювати з поглядом на сучасність. Необхідний науковий аналіз, проблем зайнятості та працевлаштування населення який дозволив би виробити конкретні рекомендації й пропозиції з метою їх подальшого нормативного закріплення.

Усвідомлення політико-правової та соціально-економічної важливості проблем правового регулювання працевлаштування, в цілому, характерне для науки трудового права. Відповідні питання постійно знаходяться в центрі уваги правової науки. Дослідженням цих проблем займалися і займаються такі вчені-юристи як: А.Ю.Бабаскін, З.В.Бабкіна, Я.І.Безугла, П.М.Василенко, В.С.Венедиктов, О.М.Волкова, В.П.Данукін, С.В.Дріжчана, В.В.Жернаков, П.І.Жигалкін, С.О.Іванов, Г.І.Кондратьєв, О.В.Магницька, Т.Г.Маркіна, А.Р.Мацюк, О.М.Медведєв, Ю.П.Орловський, В.П.Пастухов, О.С.Пашков, В.І.Прокопенко, О.І.Процевський, З.К.Симорот, О.В.Смирнов, В.М.Толкунова, К.П.Уржинський, Н.М.Хуторян, Г.І.Шебанова, та інші.

Проте більша частина праць, присвячених питанням працевлаштування, стосується радянського періоду, - періоду цілком відмінного від сучасних соціально-економічних і політичних умов. Періоду який характеризувався активним державним регулюванням відносин, що складаються при пошуку і влаштуванні громадянина на роботу, з метою планового забезпечення економіки кадрами. Наукові роботи, які з'явилися останнім часом в Україні приділяють увагу розгляду окремих питань працевлаштування, вони ще не враховують повністю тих змін, які відбулися в політичному та економічному житті суспільства.

Зокрема, в науці не існує єдиного підходу до визначення поняття працевлаштування, не досить ґрунтовно досліджені принципи правового регулювання працевлаштування, практично не розкрито на ґрунті чинного законодавства право громадян на працевлаштування та ряд інших питань. Крім того, нагальна необхідність прийняття нового Трудового кодексу України зумовлює потребу уточнення окремих положень, що стосуються працевлаштування.

Таким чином, зміни в соціально-економічному політичному та правовому житті нашого суспільства, теоретичні й практичні проблеми, пов'язані з поглибленим аналізом працевлаштування громадян, з вдосконаленням механізму реалізації права на працевлаштування, які мають виняткову актуальність в умовах становлення та розвитку ринкових відносин в Україні, і зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене відповідно до положень Урядової програми “Назустріч людям”, пріоритетних напрямів розвитку науки та техніки на період до 2006 року, встановлених Законом України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11.07.2001 р., планів наукових досліджень кафедри цивільного і трудового права Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди в рамках державної наукової програми “Правові засади розбудови державності”, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 24.12.2001 р. № 1716 “Про затвердження переліку державних наукових і науково-технічних програм із пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки на 2002 - 2006 роки”. Тема дослідження затверджена вченою радою Харківського державного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди 17 квітня 2002 року (протокол № 2).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є: по-перше - комплексне дослідження правових питань працевлаштування в Україні; по-друге - формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо змісту, ознак, підстав та механізму реалізації права на працевлаштування на підставі чинного законодавства з урахуванням останніх подій новітньої епохи та урядових програм; по-третє - вироблення на цьому підґрунті рекомендацій та пропозицій щодо удосконалення законодавства про працевлаштування та практики його застосування.

З огляду на широту проблеми й значну кількість нормативних матеріалів, різний ступінь розробленості й актуальності окремих аспектів працевлаштування в дисертації розглядаються питання, які мають найбільшу теоретичну й практичну значущість. Крім того, оскільки відносини з працевлаштування є предметом регулювання декількох галузей права, тому в дослідженні проаналізовані питання, які становлять предмет регулювання трудового права.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:

1) здійснити аналіз історії становлення й сучасного стану законодавства про працевлаштування;

2) визначити поняття “працевлаштування” з урахуванням проблем сьогодення;

3) визначити принципи правового регулювання працевлаштування;

4) з урахуванням найновішого законодавства дослідити право громадян на працевлаштування, розкрити його зміст і виявити умови реалізації;

5) дослідити поняття та особливості правовідносин із працевлаштування, права й обов'язки органів із працевлаштування;

6) з'ясувати особливості працевлаштування окремих категорій громадян, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці й потребують соціального захисту з боку держави;

7) розробити й аргументувати конкретні пропозиції щодо удосконалення законодавства про працевлаштування.

Об'єктом дослідження є право на працевлаштування як одне з основних соціально-економічних прав людини і громадянина; інститут трудового права з працевлаштування як гарантія реалізації кожним права на працю; система правовідносин у сфері реалізації права на працевлаштування.

Предметом дослідження є історія становлення та сучасний стан вітчизняного законодавства про працевлаштування, теоретичні та практичні проблеми розуміння терміна “працевлаштування”, чинне трудове законодавство України та міжнародні правові акти, що встановлюють механізм реалізації права на працевлаштування та механізм його захисту в сучасних умовах.

Методи дослідження. У роботі застосовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні правові методи дослідження. Зокрема, для досягнення мети і виконання задач дослідження були використані такі наукові методи, як: історичний - для розкриття генезису законодавства про працевлаштування, органів працевлаштування, інституту працевлаштування взагалі; нормативно-порівняльного аналізу - при вивченні досвіду нормативно-правового регулювання права на працевлаштування на міжнародному рівні; структурно-функціональний аналіз - при визначенні юридичної природи права на працевлаштування, визначенні місця та сутності фактичних юридичних складів у механізмі реалізації права на працевлаштування; при тлумаченні правових норм застосовувався формально-логічний метод. Здобувачем використовувалися також системний, формально-юридичний, абстрагування й узагальнення та інші методи пізнання.

Основні висновки та положення, що містяться в роботі, ґрунтуються на аналізі норм Конституції України, трудового законодавства та законодавства інших галузей права, міжнародних нормативно-правових актів та наукової літератури.

Наукова новизна одержаних результатів. На думку автора, наукова новизна дослідження визначається комплексним підходом до теми, який дав можливість дисертанту розробити, сформулювати та подати на захист ряд самостійних висновків, положень і пропозицій, які є новими або мають елементи новизни, становлять теоретичний і практичний інтерес.

Зокрема на основі дослідження літературних джерел, аналізу нормативно-правових актів у роботі:

1. Визначені основні етапи розвитку вітчизняного законодавства про працевлаштування, досліджено його сучасний стан.

2. Уточнено та сформульовано відповідно до міжнародних актів і новітнього українського законодавства поняття працевлаштування. Доводиться та обґрунтовується, що працевлаштування - це гарантія реалізації права на працю та “спосіб сприяння (забезпечення) зайнятості”.

3. Вперше сформульовано систему принципів, на яких повинна в умовах сьогодення будуватися державна політика в галузі правового регулювання працевлаштування.

4. Досліджено на підставі чинного законодавства право громадян на працевлаштування, розкрито зміст і способи його реалізації та захисту.

5. Наведено додаткові аргументи на обґрунтування того, що право на працевлаштування є самостійним соціально-економічним правом, яке належить усім громадянам України, тобто носить загальний характер.

6. Одержало подальший розвиток поняття правовідносин із працевлаштування досліджено зміст, підстави виникнення та припинення цих правовідносин.

7. Уточнено суб'єктний склад правовідносин із працевлаштування, зокрема наведено нові аргументи на підтвердження того, що суб'єктом правовідносин із працевлаштування може бути не тільки державна служба зайнятості, а й інші органи.

8. Уперше здійснено комплексний аналіз особливостей працевлаштування окремих категорій громадян.

9. Сформульовані й аргументовані конкретні пропозиції, засновані на теоретичних висновках дослідження, щодо удосконалення законодавства про працевлаштування та практики його застосування.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження, на думку автора, має і теоретичне, і прикладне значення. Теоретичне значення його результатів полягає в тому, що окремі положення роботи, підходи, висновки могли б бути використані для подальших досліджень окремих проблем працевлаштування. Теоретичні висновки та рекомендації можуть застосовуватися в практичній діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також під час розгляду трудових спорів.

Прикладне значення, полягає в тому, що сформульовані положення, висновки та пропозиції можуть бути використані в процесі правотворчої діяльності під час реформування трудового законодавства, зокрема, при підготовці нового Трудового кодексу України та відповідних нормативно-правових актів.

Результати дослідження можуть бути використані в навчальному процесі в закладах освіти, а саме в лекційних курсах, під час проведення практичних занять, при підготовці навчальної, довідкової та методичної літератури та в науково-дослідній роботі студентів.

Апробація результатів дисертації. Робота виконана та обговорена на кафедрі цивільного і трудового права юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди (2005 р.).

Бачення автором окремих аспектів досліджуваної теми оприлюднене у виступах на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки” (Сімферополь, 2003 р.)., на науково-практичній конференції “Кодифікація трудового законодавства України: стан та перспективи” (Запоріжжя, 2004 р.), за “круглим столом” “Конституція України - гарант розвитку творчих здібностей молоді” (Харків, 2002 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені в семи опублікованих дисертантом наукових роботах. Серед них: п'ять наукових статей (із них чотири опубліковані у виданнях, що визнані Вищою атестаційною комісією України фаховими з правознавства) та тези двох наукових доповідей.

Структура й обсяг роботи. Структура роботи зумовлена предметом, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять одинадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 182 сторінки. Обсяг списку використаних джерел - 15 сторінок (185 джерел).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, формулюються її мета, завдання, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, визначається предмет, об'єкт і методи дослідження, подаються дані про апробацію, публікації й обсяг роботи.

Розділ перший “Юридична природа інституту працевлаштування” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Становлення та розвиток законодавчого врегулювання працевлаштування”. В історії розвитку вітчизняного законодавства, у тому числі і законодавства про працевлаштування, умовно автор виділяє два періоди: радянський (із 1917 р. по 1991 р.) і ринковий (із 1991 р.). Основна відмінність у правовому регулюванні відносин із працевлаштування в зазначені періоди проявляється в ступені державно-правового впливу на відносини, що виникають при пошуку та влаштуванні громадянина на роботу.

Радянський період характеризувався активним державним регулюванням відносин, що виникають при пошуку та влаштуванні громадянина на роботу, з метою планового забезпечення економіки кадрами.

Сучасний (ринковий) етап, зокрема, характеризується:

- проголошенням свободи праці та зайнятості, права на добровільну незайнятість і на професійну діяльність за кордоном, установленням на рівні Конституції заборони примусової праці та заборони дискримінації в праці;

- офіційним визнанням безробіття, проголошенням права на захист від безробіття та встановленням системи матеріальної й соціальної підтримки громадян на випадок безробіття;

- наявністю спеціальних органів (державних і недержавних), що сприяють громадянам у пошуках роботи;

- наданням з боку держави громадянам, що особливо потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, додаткових гарантій у сфері зайнятості, включаючи проведення спеціальних заходів, що сприяють їх працевлаштуванню.

Автор доводить, що з розбудовою демократичної та правової держави, особливе місце серед правових актів про працевлаштування повинні зайняти соціально-партнерські угоди, прийняті за участю представників працівників, роботодавців, органів виконавчої влади, в тому числі колективні договори. Це дозволить більшою мірою враховувати особливості окремих галузей, регіонів, організацій, підприємств, і підсилити диференціацію в правовому регулюванні зазначених відносин.

У підрозділі 1.2. “Поняття працевлаштування” зазначається, що працевлаштування включає сприяння громадянам у пошуках роботи (виду зайнятості) з боку державних і недержавних органів і може бути спрямоване на укладення як трудового, так і цивільно-правового договору, а також на здійснення трудової діяльності в інших формах (підприємництво, членство у виробничому кооперативі та ін.). Працевлаштування можна розглядати, з одного боку, як одну з організаційно-правових форм забезпечення трудової зайнятості населення, з другого - як юридичну гарантію реалізації прав громадян у сфері праці й зайнятості (у сфері залучення до праці). Сьогодні працевлаштування виступає гарантією реалізації ряду прав громадян у сфері праці, зокрема, права розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати професію і вид діяльності тощо.

У своєму остаточному прояві, на думку автора, працевлаштування повинне бути спрямоване на забезпечення громадян реальною можливістю працювати, та на підвищення ефективності економіки в цілому, що стосовно ринку праці виражається в правильному співвідношенні попиту та пропозиції трудових ресурсів, тобто в їхньому раціональному використанні.

Автором дається визначення поняття працевлаштування. Відзначається також, що поняття працевлаштування нерозривно пов'язане з визначенням права громадянина на працевлаштування. Дисертант доводить, що право на працевлаштування реалізується в конкретних правовідносинах із працевлаштування як суб'єктивне право. У цьому випадку праву громадянина кореспондується обов'язок органу із працевлаштування щодо сприяння в пошуку роботи та влаштуванні на неї. Обсяг вимог особи, що працевлаштовується, та обов'язків органу з працевлаштування буде різний залежно від виду органу (наприклад, державна служба зайнятості чи недержавне агентство з працевлаштування) та деяких інших факторів, тобто він буде індивідуальним у кожних конкретних правовідносинах.

До змісту права на працевлаштування дисертант включає такі основні правоможності:

- право звертатися до компетентних державних (органів служби зайнятості, органів соціального захисту тощо) та недержавних організацій за сприянням у пошуку роботи, включаючи право звертатися до органів служби зайнятості щодо отримання інформації з метою вибору сфери діяльності та працевлаштування;

- право вимагати від відповідних організацій належного виконання юридичних обов'язків із надання допомоги в отриманні роботи;

- право вимагати від роботодавця в передбачених законодавством випадках укладення трудового чи іншого договору на підставі направлення органу з працевлаштування;

- право звертатися до компетентних органів за поновленням порушених прав при неправомірній відмові органів із працевлаштування (включаючи органи служби зайнятості) в наданні відповідної допомоги в улаштуванні на роботу, а також у випадку необґрунтованої відмови роботодавця про прийом на роботу з нехтуванням направлення органу із працевлаштування.

У підрозділі 1.3. “Принципи правового регулювання працевлаштування” автор обґрунтовує необхідність їх попереднього дослідження, оскільки лише в тому випадку, коли певний напрямок державної політики базується на визначених принципах, можна говорити про його цілісність і системність. На думку дисертанта, до принципів правового регулювання працевлаштування належать зафіксовані в чинному законодавстві основні керівні засади, які виражають сутність правових норм у сфері регулювання відносин із приводу надання уповноваженими органами допомоги громадянам у пошуку роботи та влаштуванні на неї, роботодавцям у підборі працівників. Автор виділяє такі принципи правового регулювання працевлаштування: добровільність вступу громадян у правовідносини із працевлаштування; здійснення працевлаштування, як правило, спеціально уповноваженими на те органами; загальний характер працевлаштування; надання особливої підтримки особам, які потребують підвищеного соціального захисту й не здатні на рівних конкурувати на ринку праці; поєднання інтересів громадян, роботодавців і держави в правових нормах про працевлаштування; раціональне використання трудових ресурсів. Наприкінці цього підрозділу наголошується на необхідності розробки й прийняття закону “Про працевлаштування” та закріплення в ньому основних принципів правового регулювання працевлаштування. Дисертант вважає, що це допоможе виявити закономірності й властивості права на працевлаштування як самостійного правового явища, удосконалити систему органів із працевлаштування, визначити їх права та обов'язки, окреслити структуру цього права та його правове регулювання.

Розділ другий “ Правовідносини з працевлаштування” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття й особливості правовідносин із працевлаштування” на основі критичного аналізу проведених раніше досліджень поняття правовідносин із працевлаштування дисертант доводить, що правовідносини з працевлаштування слід розглядати як єдність трьох взаємопов'язаних, але відносно самостійних видів правовідносин, які виникають: 1) між органом із працевлаштування та громадянином із приводу звернення за сприянням у пошуку роботи й улаштуванні на неї; 2) між органом із працевлаштування й роботодавцем (організацією) з приводу сприяння в наданні підходящої роботи громадянину й необхідних працівників роботодавцю; 3) між громадянином і роботодавцем, до якого громадянин направлений органом із працевлаштування, з приводу можливого (у деяких випадках обов'язкового) влаштування на роботу.

Автор дає таке визначення правовідносин із працевлаштування: це - правовідносини, які виникають, на підставі юридичних фактів (одностороннього волевиявлення або двостороннього акту) і реалізуються за допомогою вольових дій учасників, як правило, майбутніх суб'єктів трудових правовідносин. Реалізація цих правовідносин здійснюється за участі уповноважених органів із працевлаштування. Ці правовідносини означають для їх учасників набуття чи втрату суб'єктивних прав і юридичних обов'язків у сфері реалізації права на працю. Вони, як правило, передують виникненню трудових правовідносин і мають на меті їх появу. Таке розуміння правовідносин із працевлаштування вказує, що їх сутність спрямована на появу юридичних фактів, які зумовлюють виникнення трудових правовідносин.

У підрозділі 2.2. “Сторони правовідносин із працевлаштування” спочатку формується загальнотеоретичне підґрунтя для подальшого дослідження окремих видів суб'єктів зазначених правовідносин. Дисертант виходить з того, що суб'єктивний склад правовідносин із працевлаштування класифікується в юридичній літературі в такий спосіб: хто працевлаштовує (органи з працевлаштування), кого працевлаштовують (громадяни, яких працевлаштовують) і куди працевлаштовують (підприємства, організації), тобто роботодавець. Далі досліджується праводієздатність громадянина, який працевлаштовується, та пропонується таке визначення поняття “орган із працевлаштування”: це - державна чи інша організація, головним чи одним із головних напрямків діяльності якої є надання громадянам, які звертаються відповідно до чинного законодавства, сприяння в пошуку роботи й улаштуванні на неї з урахуванням інтересів громадян, що працевлаштовуються, роботодавців та держави.

Вказується, що залежно від виду органу з працевлаштування відповідна допомога в пошуку роботи й улаштуванні на неї може бути надана всім зацікавленим у зміні чи пошуку роботи громадянам чи тільки певним категоріям. Обсяг гарантій при влаштуванні на роботу залежить, перш за все, від виду органу з працевлаштування (державна служба зайнятості чи недержавний орган).

У підрозділі 2.3. “Зміст правовідносин із працевлаштування” дається характеристика суб'єктивних прав і обов'язків сторін, які й становлять собою зміст вказаних правовідносин. В роботі доводиться що кожен орган із працевлаштування має особливий правовий статус, завдання, повноваження, контингент громадян, що працевлаштовуються. Зазначається, що найбільший діапазон повноважень мають органи державної служби зайнятості, адже вони фактично покликані працевлаштовувати всі категорії населення, звідки, власне, й широта їхніх повноважень. Кожний праводієздатний громадянин, який звернувся до районного (міського) центру цієї служби, вправі отримати допомогу в працевлаштуванні.

Зазначається, що зміст правовідносин залежить від ряду конкретних факторів, серед яких найбільше значення мають такі: вид органу з працевлаштування, категорія громадян, що працевлаштовуються, вид працевлаштування.

У підрозділі 2.4. “Підстави виникнення, й припинення правовідносин із працевлаштування” робиться висновок, що за своєю юридичною природою підстави виникнення й припинення правовідносин із працевлаштування є правомірними діями, тобто юридичними актами (діями, які виконуються з метою породження юридичних наслідків). Автор доводить, що підставою виникнення правовідносин із працевлаштування між державною службою зайнятості та громадянином є одностороннє волевиявлення громадянина, яке повинне бути належним чином оформлено та зафіксовано. Досліджуються й інші підстави виникнення та припинення правовідносин із працевлаштування залежно від суб'єктного складу правовідносин, зокрема: договір як двосторонній акт, так, правовідносини між органом із працевлаштування й організацією (майбутнім роботодавцем) щодо надання відповідних кадрів і робочих місць можуть бути засновані на договорі. Договір як двосторонній акт є підставою для виникнення правовідносин із працевлаштування й у випадку надання роботи випускникам навчальних закладів, при укладанні між роботодавцем і навчальним закладом договорів про наступне працевлаштування. Правовідносини між громадянином, направленим органом із працевлаштування, й конкретним роботодавцем (організацією) виникають із моменту пред'явлення громадянином, який працевлаштовується, направлення роботодавцю. Ці правовідносини припиняються при влаштуванні на роботу (укладенні трудового договору), а також у випадку вираження громадянином волевиявлення про незгоду з пропонованою роботою. Одностороннє волевиявлення громадянина може бути підставою для припинення правовідносин із працевлаштування на будь-якій стадії.

Розділ третій “Особливості працевлаштування окремих категорій громадян” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Працевлаштування вивільнюваних працівників” досліджується працевлаштування осіб, трудовий договір із якими припинено за п. 1 ст. 40 КЗпП України і які відповідно до законодавства визнаються вивільнюваними працівниками. Дисертант виділяє такі особливості цього виду працевлаштування: громадянами, які влаштовуються на роботу, можуть виступати працівники підприємств, установ, організацій, які ще перебувають у трудових правовідносинах; у деяких випадках функції працевлаштовуючого органу виконує роботодавець. Досліджуються права та гарантії встановлені трудовим законодавством для вивільнюваних працівників. Наголошується на тому, що правовий статус вивільнюваного працівника у сфері трудових правовідносин обмежено певним строком тривалості - не менше двох місяців. Надаються пропозиції щодо вдосконалення механізму реалізації права на працевлаштування вивільнюваними працівниками.

У підрозділі 3.2. “Працевлаштування випускників навчальних закладів” на основі аналізу чинного законодавства досліджуються особливості правового статусу молодого спеціаліста; розглядається поняття молодого спеціаліста, під яким у законодавстві розуміються випускники державних професійно-технічних та вищих навчальних закладів, потреба в яких раніше була визначена державним замовленням. Зазначається, що одним зі шляхів вирішення проблеми працевлаштування молоді є використання такої форми сприяння у реалізації права на працю студентами, які навчаються за кошти підприємств, а роботодавцям у підборі висококваліфікованих кадрів, як цільова контрактна підготовка спеціалістів із вищою й середньою спеціальною освітою. З метою удосконалення правового регулювання цільової контрактної підготовки спеціалістів автор пропонує врегулювати ці питання в законі про працевлаштування, де необхідно чітко визначити: зміст контрактів, що укладаються; порядок їх укладення; питання відповідальності роботодавців і навчальних закладів за порушення умов контракту, зокрема, за відмову випускникам у прийомі на роботу. Визначити підстави та порядок відшкодування студентом, який не виконує умов контракту, на користь роботодавця або навчального закладу витрат, які вони понесли в зв'язку з його навчанням. Встановити можливість укладення строкових трудових договорів із особами, які навчалися в рамках цільової контрактної підготовки.

У підрозділі 3.3. “Працевлаштування інвалідів” на підставі аналізу чинного вітчизняного та міжнародного законодавства дається визначення поняття інвалід: це особа, яка має порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюваннями, наслідками травм чи дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності й викликає необхідність соціального захисту такої особи. Вказується що основним заходом сприяння зайнятості інвалідів виступає квотування робочих місць. Сутність квотування вбачається дисертантом у тому, що роботодавець зобов'язаний виділити певну кількість робочих місць і влаштувати на них інвалідів. Наголошується, що квоти вважаються виконаними, незалежно від того, чи були прийняті на роботу інваліди, направлені органами служби зайнятості, чи інваліди, які звернулися до роботодавця самостійно.

Поняття “квота” для працевлаштування інвалідів у роботі визначається як кількість робочих місць для інвалідів (у відсотках від кількості працівників організації), яких роботодавець зобов'язаний взяти на роботу в цій організації, уклавши з ними відповідно до законодавства трудові договори.

У роботі розглядається та досліджується працевлаштування інвалідів у двох аспектах: з одного боку, як гарантія реалізації прав у сфері зайнятості, а з іншого - як один із заходів соціальної реабілітації інвалідів.

У підрозділі 3.4. “Працевлаштування жінок” наголошується на необхідності використання міжнародного досвіду, для забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок у сфері праці. Як приклад наводиться закон Швеції “Про забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок у сфері праці” 1991 року, який зобов'язує роботодавців забезпечувати рівний розподіл робочих місць між чоловіками й жінками. На підприємствах, де кількість працюючих чоловіків і жінок не є рівною, при прийнятті на роботу перевага віддається кандидатам тієї статі, представників якої менше. Подібний закон автор пропонує прийняти й в Україні.

Також досліджуються особливості правового регулювання працевлаштування жінок за допомогою бронювання робочих місць. Аналізується механізм бронювання та повноваження органів, які бронюють робочі міста для працевлаштування зазначеної категорії населення.

Надаються конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства в галузі працевлаштування жінок.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового вдосконалення правового регулювання працевлаштування. Головними теоретичними і прикладними результатами роботи слід вважати такі висновки та пропозиції:

Працевлаштування - це один зі способів сприяння досягненню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості за допомогою надання уповноваженими органами допомоги громадянам у пошуку роботи, а роботодавцям - у підборі необхідних працівників з урахуванням інтересів громадян, роботодавців і держави, що є одночасно гарантією реалізації права громадян на працю та інших прав в сфері зайнятості та праці. Працевлаштування включає сприяння громадянам у пошуках роботи (виду зайнятості) з боку державних і недержавних органів і може бути спрямоване на укладення як трудового, так і цивільно-правового договору, а також на здійснення трудової діяльності в інших формах (підприємництво, членство у виробничому кооперативі та ін.).

Поняття “працевлаштування” та “забезпечення (сприяння) зайнятості” не тотожні. Забезпечення (сприяння) зайнятості включає заходи, спрямовані на досягнення визначеного рівня зайнятості і має більш широкий зміст. Крім працевлаштування воно включає професійну орієнтацію, підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів, організацію суспільних робіт. Працевлаштування можна розглядати як одну з організаційно-правових форм забезпечення трудової зайнятості населення, як юридичну гарантію реалізації прав громадян у сфері праці й зайнятості (у сфері залучення до праці). У своєму кінцевому прояві працевлаштування повинне бути спрямоване на забезпечення реальної можливості громадян працювати та на підвищення ефективності економіки в цілому, що стосовно ринку праці виражається в правильному співвідношенні попиту та пропозиції трудових ресурсів, тобто в їхньому раціональному використанні.

Право на працевлаштування належить усім громадянам, тобто носить загальний характер. Воно реалізується в конкретних правовідносинах як суб'єктивне право на отримання допомоги з боку вповноважених органів у пошуку роботи й улаштуванні на неї. Така допомога може бути надана як державною службою зайнятості, так і іншими організаціями з працевлаштування населення.

Пропоную доповнити ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України таким змістом: “...роботодавцю заборонено звільняти робітника, який потребує соціального захисту і не здатен на рівних конкурувати на ринку праці, якщо для нього не створено або не знайдено нове робоче місце”.

Серйозною проблемою, яка гальмує поширення цільової контрактної підготовки як одного з дієвих заходів сприяння працевлаштування випускників навчальних закладів, є відсутність належної регламентації відносин, що виникають у зв'язку з її реалізацією. З метою удосконалення правового регулювання, в роботі пропонується прийняти Закон “Про працевлаштування”, де врегулювати порушені питання. При цьому необхідно точно визначити зміст контрактів, що укладаються, порядок їхнього укладання і термін дії, врегулювати питання відповідальності роботодавців і навчальних закладів за порушення умов контрактів, зокрема, за відмову випускникам у прийомі на роботу. Також необхідно врегулювати питання, пов'язані з відшкодуванням випускником, який відмовився від укладення контракту з роботодавцем чи не виконує його умов, на користь роботодавця або навчального закладу витрат, які вони понесли в зв'язку з навчанням особи в рамках цільової контрактної підготовки, та деякі інші аспекти цієї проблеми.

Необхідно доповнити ст. 20 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” текстом такого змісту: “Квота для прийому на роботу інвалідів вважається виконаною, якщо на всі створені чи виділені для працевлаштування інвалідів робочі місця прийняті інваліди, з якими оформлені трудові відносини відповідно до норм КЗпП. Період роботи інваліда за трудовим договором у поточному місяці повинен складати не менш 15 календарних днів”. У зв'язку з відсутністю в законодавстві легального визначення поняття квоти для прийому на роботу інвалідів бачиться необхідним його закріплення в Законі України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.

Поширити бронювання робочих місць також і на жінок, які мають дітей віком до 14 років, якщо в родині немає інших працюючих осіб із самостійним заробітком.

Внести зміни в частину 3 ст. 184 КЗпП України. Замість слів “...обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору” пропоную інше формулювання: “Звільнення зазначених жінок у випадках закінчення строкового трудового договору допускається тільки після пропозиції їм іншої підходящої роботи”.

Доповнити статтю 5' КЗпП України другою частиною такого змісту: “У разі відмови у працевлаштуванні роботодавець зобов'язаний надати мотивовану відмову в письмовій формі, незалежно від того чи громадянин був направлений службою зайнятості, чи працевлаштовується самостійно. У випадку недодержання письмової форми відмови у працевлаштуванні, посадова особа, яка не надала такої відмови може бути притягнена до адміністративної відповідальності”.

Необхідно створити єдиний нормативно-правовий акт - закон “Про працевлаштування”, у якому необхідно систематизувати численні норми що регулюють працевлаштування. Цей закон повинен визначати поняття “працевлаштування”, принципи правового регулювання працевлаштування, коло органів, що працевлаштовують, їхні права й обов'язки, права й обов'язки громадян і роботодавців як суб'єктів правовідносин із працевлаштування, додаткові гарантії в області працевлаштування для громадян, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці та потребують соціального захисту у вигляді додаткових гарантій з боку держави, врегулювати діяльність недержавних кадрових агентств та інші питання.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ

1. Шабанов Р.І. Регулювання правовідносин між Державною службою зайнятості та роботодавцем // Збірник наукових праць. Серія Право. Випуск 2. - Х.: ХНАДУ, 2002. - С. 122-124.

2. Шабанов Р.І. Працевлаштування вивільнюваних працівників // Актуальні проблеми державного управління. Зб. наук. праць. - Х.: ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2002. - №3 (14). - С. 132-135.

3. Шабанов Р.І. Особливості працевлаштування молоді // Актуальні проблеми державного управління. Зб. наук. праць. - Х.: ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2004. - №1 (19). - С. 185-188.

4. Шабанов Р.І. Правове регулювання працевлаштування громадян України за кордоном // Актуальні проблеми державного управління. Зб. наук. праць. - Х.: ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2004. - №2 (20). - С.193-196.

5. Шабанов Р.І. Застосування інституту бронювання при працевлаштуванні жінок // Збірник наукових праць. Серія Право. Випуск 5. - Х.: ХНАДУ, 2005. - С. 56-59.

6. Шабанов Р.І. Деякі пропозиції щодо вдосконалення державної політики працевлаштування та зайнятості населення // Збірник статей науково-практичної конференції “Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки”. - Сімферополь, 2003. - С. 87-88.

7. Шабанов Р.І. Перспективи регулювання відносин по працевлаштуванню громадян в новому Трудовому кодексі України // Збірник статей науково-практичної конференції “Кодифікація трудового законодавства України: стан та перспективи”. -Запоріжжя, 2004. - С. 333-334.

АНОТАЦІЯ

Шабанов Р.І. Правове регулювання працевлаштування в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню правового регулювання працевлаштування в Україні. У роботі аналізується: поняття “працевлаштування”; право на працевлаштування в системі прав та свобод людини, розкривається його зміст; принципи правового регулювання працевлаштування; питання, пов'язані зі здійсненням державної політики зайнятості та працевлаштування населення. Піддані теоретичному осмисленню загальне поняття та окремі елементи правовідносин із працевлаштування. Розкрито права й обов'язки органів із працевлаштування як суб'єктів вказаних правовідносин. З'ясовано особливості працевлаштування окремих категорій громадян, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці й потребують соціального захисту за допомогою інститутів бронювання та квотування робочих місць. На підставі проведеного дослідження сформульовано обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення законодавства України про працевлаштування.

Ключові слова: працевлаштування, право на працевлаштування, правовідносини з працевлаштування, юридична гарантія, бронювання робочого місця, ринок праці.

Шабанов Р.И. Правовое регулирование трудоустройства в Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.05 - трудовое право; право социального обеспечения. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка. - Киев, 2005.

Диссертация посвящена исследованию правового регулирования трудоустройства в Украине. В разделе 1 рассматривается становление и развитие законодательства о трудоустройстве. Особое внимание автор уделяет структуре органов по трудоустройству и их правовому статусу. На основе критического анализа различных точек зрения ученых трудового права относительно понятия трудоустройства с учетом положений международных актов и украинского законодательства диссертант дает свое определение понятия трудоустройства. Исследуется право на трудоустройство, в системе прав и свобод человека, его обеспечение и гарантирование как одно из направлений социального и правового государства. В частности, сделан вывод о том, что право на трудоустройство является одним из основных социально-экономических прав, которое носит общий характер, реализуется в конкретных правоотношениях как субъективное право на получение помощи со стороны уполномоченных органов, как государственных так и не государственных, в поиске работы и устройстве на нее. Рассматривается система принципов, на которых должна базироваться политика государства в области обеспечения занятости и трудоустройства населения. Так как именно принципы выражают сущность правовых норм в сфере регулирования отношений по поводу оказания помощи гражданам в поиске работы и устройстве на нее, а работодателям в подборе необходимых кадров, с учетом интересов государства.

В разделе 2 исследуются правоотношения по трудоустройству, которые диссертант рассматривает как единство трех взаимосвязанных, но относительно самостоятельных видов правоотношений, которые возникают: между органом по трудоустройству и гражданином; между органом по трудоустройству и работодателем; между гражданином и работодателем, к которому он направлен органом по трудоустройству по поводу заключения трудового договора, то-есть устройства на работу. Изучены основания возникновения и прекращения указанных правоотношений, в частности, сделан вывод о том, что основанием возникновения правоотношений по трудоустройству может быть как односторонний акт - волеизъявление гражданина, так и двусторонний акт - договор. Данные правоотношения прекращаются при устройстве гражданина на работу (заключении трудового договора), а также в случае одностороннего волеизъявления гражданина, которое может быть основанием для прекращения правоотношений по трудоустройству на любой стадии. Раскрыты права и обязанности субъектов указанных правоотношений.

В разделе 3 исследован механизм реализации права на трудоустройство категориями граждан, которые не могут на равных конкурировать на рынке труда и нуждаются в социальной защите. Рассматриваются особые юридические гарантии реализации права на труд, которыми наделены: высвобождаемые работники, выпускники учебных заведений, инвалиды, женщины.

На основании проведенного исследования сформулированы обоснованные предложения относительно усовершенствования законодательства Украины о трудоустройстве.

Ключевые слова: трудоустройство, право на трудоустройство, правоотношения по трудоустройству, юридическая гарантия, бронирование рабочего места, рынок труда.

Shabanov R.I. Legal regular of job-placement in Ukraine. - Manuscript.

The thesis for the Candidate's Degree in Law by specialty 12.00.05 - Labor Law; the Law of Social Ensuring. - Kyiv National University named afte Taras Shevchenko - Kyiv, 2005.

The thesis is devoted to the research of job-placement legal regulation in Ukraine. The work gives the definitions of `job-placement'; the right to the job-placement in the system of rights and freedoms of a man, it exposes its maintenance, the principles of job-placement legal regulation; the questions connected with the fulfillment of state policy of employment and job-placement. The dissertation discloses the rights and duties of agencies in job-placement as the subjects of these legal relations. The peculiarities of some categories job-placement of citizens who need social protection are analyzed here. The proposals as to the improvement of Ukrainian legislature about job-placement are formulated and theoretically substantiated.

Key words: the job-placement, the right to the job-placement, legal relations in job-placement, legal guarantee, working place reserving, labor market.

Размещено на Allbest.ru