Теоретичні проблеми господарського договірного права.

Проаналізовано, яким чином система юридичних джерел (форм права) впливає на договірну саморегуляцію господарських відносин, яка є ефективним засобом гармонізації інтересів суб`єктів господарського обороту. Законодавчі норми мають ґрунтуватися на ідеї: 1) превенції (попередження під загрозою настання певних наслідків) найбільш небажаних варіантів поведінки сторін договору з точки зору публічних інтересів (недійсність договору); 2) захисту інтересів добросовісної сторони договору. Дисертанткою обґрунтовується теза про те, що довільне розширення в законодавстві в імперативний спосіб кількості істотних умов для господарських договорів окремих видів договірній саморегуляції не сприяє. Дисертантка доходить висновку про те, що: 1) мінімально необхідними істотними умовами майнового господарського договору має бути предмет та ціна договору та/або порядок чи спосіб обчислення цієї ціни на момент виконання договору; 2) для організаційних господарських договорів необхідними та достатніми істотними умовами мають бути умови про предмет договору та його строк; 3) для господарських договорів в сфері державного господарювання (державні контракти, договори купівлі-продажу об`єктів приватизації, концесійні договори, угоди про розподіл продукції тощо), правове регулювання яких розвивається в напрямку правової конкретизації, коло істотних умов має залежати від способу укладання цих договорів (конкурентний або неконкурентний) і значною мірою визначатися через закріплення в законі відповідних прав та обов`язків сторін.

Щодо проблеми адаптації законодавства про господарські договори до стандартів ЄС, то в контексті завдань, встановлених ст. 2 Договору про Європейський Союз 1992 р., вона має полягати в усуненні принципових, не сумісних із правовими актами Співтовариства, розбіжностей та проводитися з огляду на забезпечення пріоритетних національних економічних інтересів за допомогою власних правових засобів.

У підрозділі 2.3 „Правові звичаї (звичаї ділового обороту), їх місце в ієрархії джерел та особливості застосування” розглядаються особливості звичаю як соціального регулятора господарських договірних відносин. Під звичаєм ділового обороту дисертанткою пропонується розуміти соціальну норму, яка склалася у певній сфері господарської/підприємницької діяльності внаслідок постійного та уніфікованого її застосування (повторення) і яка сприймається суб`єктами господарювання як загальнообов`язкова для дотримання та виконання у цій сфері. Звичаї ділового обороту мають явно виражений темпоральний характер і з часом можуть втрачати значення, як застарілі і такі, що не відповідають поточним потребам ділової практики. Усталеність звичаю має здебільшого оціночний характер, оскільки законодавець не визначає, протягом якого саме часу має застосовуватися певне правило поведінки для перетворення його на норму звичаю. Зважаючи на відсутність в умовах адміністративно-розподільчої економіки об`єктивних умов для регламентації господарських договорів нормами звичаїв, а також досить детальну нормативно-правову регламентацію окремих видів господарської діяльності в сучасних умовах, наразі внутрішні (національні), в тому числі локальні, звичаї ділового обороту є нечисленними, а сфера їх застосування - незначною. Водночас в умовах глобалізації товарних ринків основне регулятивне навантаження виконують міжнародні торгові звичаї. В ієрархії джерел господарського договірного права звичай обіймає підпорядковане закону та нормам моралі місце, і не може витісняти узгоджені сторонами умови договору. Дисертанткою звертається увага на те, що між формою права та звичаєм ділового обороту існує рухливий зв`язок, який виявляється у трансформації звичаю в інституційне джерело. Така трансформація можлива: а) у випадку фіксації норми звичаю у затверджуваних суб`єктами господарювання документах (локальних актах бірж, зводах звичаїв портів тощо); б) через безпосереднє закріплення в нормах права звичаєвих за походженням норм (наприклад, права притримання). Джерелом господарського договірного права може виступати звичай, який діє незалежно від закону (consuetudo praetere legem), тобто за відсутності відповідного нормативно-правового регулювання, субсидіарне ж застосування звичаїв, що доповнюють закон (secundum legem), допускається лише у передбачених законом випадках. Сфера застосування звичаю ділового обороту обмежується лише майново-господарськими та організаційними відносинами за участю суб`єктів господарювання, які знаходяться у стані рівності. В договірних відносинах за участю держави звичай, який існує в необ`єктивованому (неформальному) вигляді, не може виконувати роль джерела права через особливості формування правосуб`єктності органів держави за принципом „дозволено лише те, що безпосередньо передбачено законом”. Дисертанткою доводиться, що особливості застосування судом звичаїв як джерела права полягають у тому, що обов`язок доведення існування звичаю має бути покладений на сторону, яка посилається на нього в обґрунтування своїх вимог або заперечень, за загальними правилами доказування в господарському судочинстві.

Дисертанткою проаналізовано інші конструкції, що несуть в собі ознаку звичайного (усталену практику відносин між сторонами та вимоги, що звичайно ставляться), але не є джерелом права. Ці поняття пропонується розуміти як складові узагальнюючого поняття - ділових узвичаєнь, тобто поширеної в певній сфері господарської/ підприємницької діяльності практики відносин. Обґрунтовується, що ділові узвичаєння можуть бути визнані умовами конкретного договору (так звані відсутні умови договору), що випливають із необ`єктивованої волі сторін, а не із норми звичаю, якщо це доведено заінтересованою стороною у встановленому процесуальним законом порядку. Обґрунтовується, що, на відміну від ділових узвичаєнь, звичай ділового обороту не може визнаватися засобом тлумачення договору/правочину, як це наразі передбачено ч. 4 ст. 213 ЦК.

У підрозділі 2.4 „Судова практика як соціальний регулятор договірних відносин” досліджено сутність та структурованість судової практики як джерела права. Регулятивна роль судової практики пов`язується дисертанткою, насамперед, із нормою ч. 2 ст. 124 Конституції України про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Зважаючи на те, що судове регулювання суспільних відносин посідає в соціальному регулюванні проміжне (опосередковуюче) місце між нормативним та індивідуальними рівнями, сутність судової практики не може бути визначена через поняття норми. Дисертанткою запропоновано розуміти судову практику: 1) як діяльність, що організаційно (через судове рішення) впливає на господарські договірні відносини, виступаючи при цьому проміжною ланкою між законодавством та договором; 2) як результат цієї діяльності (соціально-правовий досвід), який, власне, і є джерелом господарського договірного права. В праксеологічному аспекті пропонується розглядати судову практику як поняття, що позначає: 1) діяльність Конституційного Суду України як органу конституційної юрисдикції; 2) діяльність судів загальної юрисдикції, в тому числі господарських, по відправленню правосуддя, тобто вирішенню спору по суті, перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. За ієрархію, яка відображає „глибину індивідуалізації” судового регулювання, акти судових органів поділяються на: 1) акти правотворчості, якими є рішення Конституційного суду України з визнання неконституційними нормативно-правових актів та рішення інтерпретаційного характеру; правоположення - узагальнюючу судову практику Верховного Суду України та Вищого господарського суду України, спрямовану на забезпечення однаковості застосування судами норм законодавства (постанови Пленуму ВСУ, правові позиції по окремих справах, рекомендації та інформаційні листи ВГСУ); казуальну практику - акти (рішення та постанови), що ухвалюються господарськими судами при вирішенні господарських спорів по суті (первісна практика) та/або при апеляційному та касаційному перегляді судових рішень. Поряд із правоположеннями вищих судових інстанцій джерелом sui generis виступає також досвід цих інстанцій, який фактично має імперативний характер і, існуючи в латентному вигляді, скеровує суди першої інстанцій з метою правильного застосування останнім матеріального та процесуального права (вказівки по конкретній справі, обов`язкові для суду першої інстанції під час нового розгляду справи). Рішення КСУ через свою загальнообов`язковість мають задавати напрям і вихідні засади правозастосування для всіх судів України, спрямовувати узагальнюючу практику вищих судових інстанції та казуальне право; узагальнююча практика ВСУ та ВГСУ має складати основу казуального права, яке формується при розгляді конкретних спорів і не може конфліктувати із законом як нормативно-правовим джерелом регулювання господарських договірних відносин.

Проблема судової практики як джерела господарського договірного права розглянута крізь призму лакун у праві, які утворюються на ділянках правової уніфікації та конкретизації. Дисертанткою обґрунтовано, що судова практика як джерело права, крім регулятивних функцій, забезпечує також функцію підтримання належного деонтичного стану господарського договірного права як нормативної підсистеми, зокрема, через заповнення лакун за допомогою інтерпретації (тлумачення) судами норм права, застосування аналогії закону та аналогії права. На основі теорії логічного розвитку норм (Є.В. Васьковський) обґрунтовується теза про те, що застосування аналогії (та створеної при цьому судової казуальної норми) допускається лише у „горизонтальних” договірних відносинах. Звертається увага на те, що застосування аналогії закону та аналогії права до організаційних договірних відносинах за участю суб`єкта організаційно-господарських повноважень (органу держави, органу місцевого самоврядування) може призводити до порушення судовою казуальною нормою принципу формування правосуб`єктності зазначених органів.

У підрозділі 2.5 „Проблемні питання формулярного права в сучасних умовах господарювання” досліджується сутність формулярного права як „квазіправа”, автономної від держави нормотворчості, що виростає із ділової практики. Існування формулярного права пов`язується із конструкцією договору приєднання, легальне визначення якого законодавчо закріплене в ст. 634 ЦК. Під формулярним правом дисертанткою розуміються правила, які одноособово встановлені суб`єктом господарювання, закріплені в стандартній формі (тексті) договору певного виду, є загальнообов`язковими для усіх осіб, які можуть виступати контрагентами такого суб`єкта. Квазіправове регулювання в умовах ринкової економіки здійснюється множиною автономних центрів (на рівні окремих суб`єктів господарювання, насамперед, тих, що мають економічну владу). Цим зумовлюються не тільки особливості об`єктивації (фіксації) таких правил в численних розрізнених текстах, але й необхідність законодавчого коригування та судового контролю за таким видом соціальної регуляції. Аналізується співвідношення договору приєднання із типовими та примірними договорами як джерелами (формами) господарського договірного права, звертається увага на необхідність їх чіткого розрізнення. Наголошується на тому, що укладання господарського договору на основі типового договору ззовні може бути схожим із договором приєднання. Проте неможливість відхилення від якщо і не всіх, то абсолютної більшості умов типового договору, існує для обох адресатів нормативно-правового акту (контрагентів), а не лише для одного з них (сторони, що приєдналася), як це має місце в договорах приєднання.

Зважаючи на високий рівень нормативної регламентації господарської діяльності в сучасних умовах, в практиці господарювання „класичні” договори приєднання, що повністю складалися б із визначених лише однією стороною умов, практично не зустрічаються, через що в законодавстві мають встановлюватися вимоги щодо окремих умов договорів, які включаються в формуляри без обговорення („стандартні умови”).

Проводиться порівняльно-правовий аналіз конструкцій публічного договору та договору приєднання. За буквальним тлумаченням положень ст.634 ЦК та ст.179 ГК у суб'єкта господарської діяльності, який розробив формуляр, відсутній обов'язок укладати договір з кожним, хто до нього звертається. Тому de lege lata публічний договір змістовно є більш вузьким поняттям ніж договір приєднання, оскільки останній не містить обмежень по суб'єктному складу та виду діяльності сторін.

Звертається увага на те, що правила ч. 2 та 3 ст. 634 ЦК стосуються тільки особливих підстав зміни або розірвання договору, які заявлені стороною, що приєдналася, а тому повинні застосовуватися субсидіарно із нормами ст. 651 ЦК. На думку дисертантки, зміна та розірвання договорів приєднання за умов, встановлених в ст. 634 ЦК, не є ефективним механізмом захисту прав інтересів слабкішої сторони: зміна умов договору приєднання означає фактичне перетворення його на договір із узгодженими умовами, а розірвання такого договору може перешкоджати реалізації економічних інтересів сторони, яка приєдналася. У зв`язку з цим особлива увага приділена питанню правової регламентації недійсності умов договору приєднання, оскільки в такий спосіб законодавець може коригувати вади формулярного права. На думку дисертантки, захист інтересів слабкішої сторони в договорі приєднання має здійснюватися: 1) через законодавче закріплення критеріїв нікчемності умов такого договору; 2) за допомогою інституту неособистого позову як процесуального захисту публічних інтересів, який має бути закріплена в господарському процесуальному законодавстві.

Розділ 3 „Правовий порядок у господарських договірних відносинах та проблема засобів його забезпечення” складається з п`яти підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Сутність категорії правового порядку у сфері господарювання” розглядаються теоретичні питання правового порядку як певного стану суспільних відносин та його значення для формування норм господарського договірного права. Проблема розуміння категорії „правовий порядок” у сфері господарювання пов`язується, на думку дисертантки, із соціальною співпрацею (суспільним розподілом праці), яка передбачає досягнення мінімально необхідного рівня узгодженості різноманітних інтересів окремих суб`єктів господарювання, держави та суспільства в цілому. Для цілей дослідження поняття інтересу та державного інтересу сприймаються дисертанткою в інтерпретації Конституційного Суду України в рішеннях у справі про охоронюваний законом інтерес від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 та справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99. Авторка вважає, що комунікативні властивості права, його публічність (в розумінні приналежності усім членам суспільства) зумовлюють практичну недосяжність розрізнення у формально-юридичному сенсі понять „приватний” та „публічний” інтерес. Основним питанням, яке має вирішуватися в процесі правового регулювання господарських договірних відносин, є не встановлення меж між приватними інтересами суб`єктів господарювання та публічними інтересами, а в тому, за допомогою якого юридичного інструментарію господарське договірне право може забезпечувати узгодженість інтересів суб`єктів господарювання та суспільства в цілому. Оціночність понять публічного та приватного інтересу ускладнює використання їх в якості системоутворюючих критеріїв унормування господарських договорів. Дисертантка вважає, що ключовою соціально-філософською ідеєю, яка може концептуально впливати на розвиток господарського права в цілому, є ідея солідаризму (в традиції Е. Дюркґайма і Т. Парсонса). У зв`язку з цим звертається увага на обов`язок співпраці сторін договору, закріплений в міжнародно-правових уніфікаціях (Принципах УНІДРУА та Принципах Європейського договірного права).

Категорія правового порядку розглянута дисертанткою також крізь призму економічної теорії господарського (конкурентного) порядку (В. Ойкен).

З позицій загальної теорії права правовий порядок пропонується розуміти як певну якісну характеристику стану врегульованих нормами позитивного права суспільних відносин в їх динаміці. В позитивно-правовому аспекті правовий порядок у господарських договірних відносинах (як складова суспільного господарського порядку) визначається дисертанткою як реальна відповідність дій (актів правореалізації) суб`єктів господарського договору встановленому для певних видів договорів правовому режиму.

Утвердження правового порядку пов`язується авторкою із юридичними засобами, що спрямовані на: 1) недопущення договірної саморегуляції, яка не відповідає публічним інтересам (конструкція недійсності господарських договорів); 2) забезпечення організованості, координації тих господарських відносин, що можуть опосередковуватися договірною формою (конструкція організаційного господарського договору); 3) виконання державою своїх функцій щодо забезпечення життєдіяльності суспільства (конструкція договорів в сфері державного господарювання); 4) забезпечення порядку в існуючих договірних відносинах (судове тлумачення господарського договору).

У підрозділі 3.2 „Теоретичні проблеми недійсності господарських договорів як засобу обмеження договірної саморегуляції” звертається увага на те, що перелік підстав недійсності господарських договорів, встановлений в ст.207 ГК, являє собою не тільки обмеження договірної свободи сторін, але й, насамперед, орієнтир їх вільного розсуду. Завдяки цьому орієнтиру створюється правова впевненість суб`єктів в тому, що вони можуть користуватися перевагами договірної саморегуляції своїх господарських відносин на власний розсуд з огляду на ті критерії, за якими закон визнає небажаність або шкідливість такої саморегуляції для суспільства або інтересів інших осіб. Дисертанткою обґрунтовується необхідність узгодження норми ст. 207 ГК із ст. 20, 174 ГК та розмежування підстав недійсності угод і підстав недійсності умов типових та примірних договорів як різновиду нормативно-правових актів. Обґрунтовується de lege ferenda, що господарські угоди, що не відповідають вимогам закону, або вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладені учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), або укладені із порушенням встановленого законом обов`язкового порядку та/або способу укладання господарських договорів слід визначати як нікчемні.

Дисертанткою досліджено особливості нікчемності правочину, що порушує публічний порядок (ст.228 ЦК). З огляду на те, що норми Конституції України, як норми прямої дії, безпосередньо регулюють цивільні відносини поряд з актами цивільного законодавства, в контексті ст.203 ЦК сфера застосування ст.228 ЦК є розмитою, оскільки невідповідність змісту правочину актам цивільного законодавства може поглинатися невідповідністю його Конституції України. Категорії “публічний порядок” та “інтерес держави та суспільства” оцінюються дисертанткою із врахуванням рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді. Зазначається, що “публічний порядок” може розумітися і як порядок в сфері відносин, що є предметом регулювання цивільного законодавства, і у відносинах, обтяжених владним компонентом як відповідність поведінки суб`єктів договірних відносин інтересам суспільства і держави. Досвід використання категорії „публічний порядок” в законодавстві інших країн дає підстави стверджувати, що ця категорія значною мірою перебуває поза нормативно-правовими критеріями і встановлюється здебільшого за суддівським розсудом. Дисертантка вважає, що у випадку суперечності змісту договору актам законодавства (заборонам та позитивним зобов'язуванням), йдеться про антинормативну, протиправну поведінку сторін і відповідно про недійсність договору в силу ст. 207 ГК, ст.215 ЦК. Якщо сторони врегулювали свої договірні відносини на власний розсуд (за відсутності імперативних приписів законодавства, із відступленням від диспозитивних норм), то їх дії можуть бути антинормативними, але не протиправними в формально-юридичному сенсі. В цьому випадку договір може кваліфікуватися як такий, що порушує публічний порядок. З огляду на це публічний порядок визначається дисертанткою позанормативним критерієм договірної свободи, тобто соціально обумовленою ідеєю, принципом, який з необхідністю повинен бути дотриманий в договорах нарівні з ідеями справедливості, розумності, відповідності моральним засадам суспільства. З цієї точки зору уявляється недоцільним і в цілому таким, що не відповідає світовій практиці, закріплення в ст.228 ЦК переліку порушень публічного порядку.

У підрозділі 3.3 „Організаційні господарські договори - правовий засіб упорядкування і координації господарських відносин” дисертантка звертає увагу на те, що в ГК поняття організації господарської діяльності необґрунтовано звужується до поняття управління. Дисертантка виходить із того, що поняття організації та управління субординовані як родове та видове, і підкреслює, що організаційні (програмно-регулятивні) властивості притаманні будь-якому господарському договору, особливо довгостроковому.

Досліджуються проблемні питання кодифікації норм про організаційні договори у горизонтальних господарських відносинах. Легальне визначення організаційно-господарських зобов'язань (ч.1 ст.176 ГК) звужує організаційні відносини тільки до управлінських і не може поширюватися на організаційно-господарські зобов'язання, перелічені в ч. 2, 4 ст.176 ГК, а також на немайнові зобов'язання, що виникають між непідпорядкованими суб'єктами господарювання на основі договорів, за допомогою яких координується їх діяльність.

Дисертанткою пропонується наступна класифікація організаційних договорів:

1) організаційні договори субординаційного виду (владно-управлінського). В сфері управління такий організаційний договір може бути укладений або у випадку, коли обов'язковість його укладення передбачена законом, або в тій сфері, що охоплюється правоздатністю суб'єкта господарських повноважень. У першому випадку для державних органів як суб'єктів організаційно-господарських повноважень обов'язок укладення певних організаційних договорів повинен мати своє “розширення” (наприклад, у вигляді типового договору, затвердженого компетентним органом);

2) організаційні договори координаційного виду (між непідпорядкованими суб'єктами господарювання). Дисертанткою досліджено організаційні договори в сферах перевезення вантажів різними видами транспорту та електроенергетики, обов'язковість укладення яких в більшості випадків передбачена законодавцем. Дисертантка вважає необхідним включення в ГК загальних положень про організаційні господарські договори, в яких було б відображено особливості цієї конструкції, оскільки застосування загальних положень про договори (насамперед, вимог щодо змісту договору, порядку його укладення), які в цілому розраховані на майнові господарські договори, в ряді випадків є неможливим з огляду на немайновий характер організаційних договорів;

3) організаційні договори координаційно-субординаційного виду як синтетичного, що знаходиться на стику (або перехрещенні) договорів першого та другого виду. Сферою їх застосування є відносини між суб'єктами господарювання (асоційованими підприємствами, холдинговими компаніями), що ґрунтуються на економічній та/або організаційній залежності (простій або вирішальній) у формі участі у статутному фонді та/або управлінні. Важливо, що в таких відносинах юридичної (формальної) підпорядкованості може не бути.

Зазначається, що норми ч. 8 ст. 181, ч. 3-6 ст.180, ст. 208 ГК не повинні застосовуватися до організаційних договорів з огляду на немайновий характер останніх.

Звертається увага на те, що організаційно-господарські зобов`язання не можуть забезпечуватися такими правовими засобами, що спрямовуються на захист майнових інтересів кредитора, а також завдатком. Натомість можливим є забезпечення належного виконання зобов`язань, що виникають з організаційних господарських договорів координаційного типу, неустойкою (штрафом).

У підрозділі 3.4 „Договори в сфері державного господарювання - правовий засіб забезпечення публічних інтересів (на прикладі державних контрактів)” дисертанткою розглянуті теоретичні і практичні проблеми правового регулювання державних контрактів, які складають особливий тип господарських договорів в сфері державного господарювання. При цьому існування державного господарювання визнається однією з передумов виконання державою покладених на неї Конституцією України завдань по забезпеченню життєдіяльності суспільства. Серед договорів в сфері державного господарювання виокремлюються господарські договори за участю органів держави, які укладаються ними в межах своїх організаційно-господарських повноважень із суб`єктами господарювання різних форм власності, в тому числі державного сектору, і спрямовані на виконання державою своїх економічних і соціальних функцій (договори публічної спрямованості). В таких договорах держава виступає свого роду агентом публічних інтересів.

Державний контракт визначається як плановий договір, в основі якого знаходиться акт державного планування (державне замовлення) і обов'язковість укладення якого для певного кола суб'єктів господарювання імперативно встановлена законом.

Проведено періодизацію історії розвитку законодавства про державні контракти та договори із казною, як їх прототипи. Звертається увага на те, що, попри особливості законодавства дореволюційного періоду (до 1917 р.), періоду непу, радянського законодавства другої половини 80-х - початку 90-х років минулого сторіччя, головною метою регулювання цих договорів залишається забезпечення публічних інтересів, сформованих на основі життєво важливих для суспільства потреб у певних благах .

Досліджуючи правове регулювання державних контрактів, дисертантка обґрунтовує положення про те, що:

1) в основу моделі державного контракту як правового засобу має бути покладена концепція трансформації плану в договір (А. Г. Биков), адаптована до умов соціально-ринкової економіки. Відповідно до цієї концепції положення державного замовлення (планового акту) трансформуються в умови договору через волевиявлення сторін і, відповідно, зміна чи скасування планового акту можуть впливати на долю договірного зобов'язання також лише через узгоджене волевиявлення сторін;

2) належне та реальне виконання має бути принципом виконання зобов`язання, яке виникає на підставі державного контракту: саме таке виконання державним виконавцем своїх обов`язків за державним контрактом здатне забезпечувати задоволення пріоритетних державних (публічних) потреб. Необхідність цільового використання коштів державного бюджету та забезпечення прав суб`єктів господарювання зумовлює те, що оплата державним замовником поставлених товарів, виконаних робіт, наданих послуг не може виконуватися інакше, аніж це передбачено контрактом (зокрема, переданням виконавцю будь-якого майна або заміною способу виконання). Доводиться, що регулювання державних контрактів має виключати можливість застосовування цивільно-правових норм про притримання (ст.594-597 ЦК) та передання сурогату виконання - відступного (ст.600 ЦК), які унеможливлюють або значно ускладнюють досягнення необхідної соціально значущої мети таких договорів (забезпечення пріоритетних державних потреб).

Проведено порівняльне дослідження господарських договорів в сфері державного господарювання та адміністративних договорів, оскільки від їх розмежування залежить, зокрема, визначення юрисдикції спеціалізованих судів щодо розгляду відповідних договірних спорів. Доводиться, що об`єктом адміністративних договорів між суб`єктами владних повноважень (як підпорядкованих, так і непідпорядкованих один одному) є дії організаційного (управлінського) характеру, а метою - підвищення ефективності виконавчої діяльності як специфічного виду державного управління. Господарські договори в сфері державного господарювання опосередковують не управлінські відносини між органом держави та суб`єктом господарювання, а господарську діяльність з виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, пов`язані, насамперед, із реалізацією державою своїх повноважень власника і не породжують адміністративних прав та обов`язків сторін.

У підрозділі 3.5 „Судове тлумачення господарського договору і його роль у забезпеченні правового порядку в договірних відносинах” аналізуються теоретичні та практичні питання судового тлумачення договору, зростання ролі якого пов`язується авторкою із домінуванням загальнодозвільного типу правового регулювання господарських відносин.

Судове тлумачення договору, як вважає дисертантка, є специфічним засобом регулятивного впливу суду на договірну саморегуляцію господарських відносин та її підтримку через усунення двозначності розуміння окремих умов договору і, відповідно, привнесення стабільності в динаміку договірного зобов`язання.

Звертається увага на подібність, але не тотожність способів тлумачення норм права та способів тлумачення договорів. За смислом ст.213 ЦК для тлумачення правочинів застосовуються граматичний, системний та функціональний способи тлумачення.

Безпосередньою метою тлумачення господарських договорів як інтелектуального процесу є встановлення і пояснення істинного правового змісту (смислу) договору, справжнього наміру сторін, письмовим виразом якого є договір. Дисертантка визнає головною презумпцією судового тлумачення те, що воля сторін не має вад, які зумовлювали б недійсність договору, що піддається інтерпретації.

Закріплення в ст.213 ЦК загального (ч.3) та спеціальних способів (ч.4) тлумачення пов`язується дисертанткою з тим, що в сучасних умовах протистояння основних теорій тлумачення - теорії волі („текстуалізму”) та теорії волевиявлення („суб`єктивістської”) поступається місцем функціональному тлумаченню, як їх своєрідному синтезу. Найбільш наочно ця тенденція відображена у Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів та Принципах УНІДРУА. Разом з тим, на думку авторки, головним принципом юридичної герменевтики має залишатися те, що тлумачення правового тексту будь-якого виду виключає довільне ставлення до нього (філософська традиція Г.-Ґ. Ґадамера).

Піддаючи формально-логічному аналізу ст.213 ЦК, за правилами якої здійснюється тлумачення господарських договорів, авторка звертає увагу на те, що вимога про тлумачення договору може заявлятися як в рамках судового провадження у справі зі спору про виконання договору, так і до виникнення спору між сторонами. В останньому випадку має місце превентивне звернення сторони/сторін договору до суду із вимогою постановити рішення про тлумачення змісту договору, що зумовлює необхідність закріплення особливостей розгляду таких справ в процесуальному законодавстві. Значення судового рішення про тлумачення договору полягає у встановленні фактів, які можуть мати преюдиціальне значення, його правовим ефектом - попередження спору-конфлікту або договірного правопорушення завдяки усуненню двозначності у розумінні змісту договору.

Правила тлумачення договору, встановлені ст. 213 ЦК, мають своїм адресатом, насамперед, суд. Суд повинен дотримуватися тексту договору, навіть якщо при цьому виявляються його розбіжності із намірами сторін. При встановленні справжньої волі сторін угоди важливо надавати їй такого смислу, при якому вона визнається законною, дійсною, тобто коли відсутні передбачені законом підстави недійсності угоди. Тлумачення договору не повинно пов`язуватися із визнанням його недійсним через вади волевиявлення.

Зазначається, що тлумачення тієї чи іншої умови договору є можливим лише в тих випадках, коли сторони мають право сформулювати таку умову самостійно, відступивши від диспозитивних норм закону.

Під виглядом тлумачення договору суд не може змінювати договір, особливо у випадках, коли йдеться про істотні умови договору, зокрема, його предмет.

Аналізуючи спеціальні способи тлумачення договору, дисертантка вказує на некоректність правила ч.2 ст.637 ЦК про врахування при тлумаченні типових умов договору (типових договорів), оскільки типові договори de lege lata є нормативно-правовими актами. Через це може йтися лише про оцінку відповідності змісту договору імперативним положенням типових договорів, тобто про відповідність договору вимогам законодавства.

Особливості інтерпретації господарських договорів зумовлюються місцем господарського права, як комплексного інституту, в системі права України. Практика господарських судів, проаналізована дисертанткою, свідчить про те, що від правильності тлумачення змісту господарських договорів залежить розв`язання таких взаємопов`язаних проблем: 1) кваліфікації договору (визначення його виду), особливо непоіменованого або змішаного договору; 2) вибору норми, що підлягає застосуванню.

Тлумачення господарських договорів має здійснюватися з огляду на законодавчо визначену мету правового регулювання господарської діяльності. У зв`язку з цим пропонується закріпити в ГК правило про телеологічне (цільове) тлумачення господарських договорів. За відсутності усталених вітчизняних традицій пропонується запозичити правило „contra proferentem”, закріплене в Принципах УНІДРУА (ст.4.6) та Європейських принципах договірного права (ст. 5:103), а також правило про те, що в будь-якому випадку договір приєднання має тлумачитися на користь сторони, що приєдналася.

У Висновках за результатами здійсненого дослідження викладені найбільш важливі наукові положення, зокрема: визначення соціальної сутності феномену договору як універсального засобу саморегуляції суспільних відносин та як акту правореалізації; функцій договору як угоди/правочину та як зобов`язання на різних стадіях механізму правового регулювання господарських відносин; місця господарського договірного права як галузевого інституту в системі права України та його зв`язків з іншими елементами цієї системи, що відображають процеси спеціалізації в праві; особливостей елементного складу господарського договірного права та проблеми правових лакун (прогалин); системи джерел господарського договірного права як сукупності взаємно пов`язаних соціальних регуляторів, що сформувалися на нормативному рівні соціального регулювання господарських відносин; сутності судової практики як засобу забезпечення деонтичних характеристик господарського договірного права (повноти, збалансованості, узгодженості); сутності формулярного права як результату індивідуальної нормотворчості, яка виникла із розвитком господарського обороту і визнається законодавцем як обов`язкова для невизначеного кола осіб; сутності правового порядку як якісного стану врегульованих соціальними нормами суспільних відносин; планового договору (державного контракту) як засобу забезпечення публічних інтересів в товарах, роботах, послугах; ролі судового тлумачення у забезпеченні правового порядку в господарських договірних відносинах в їх динаміці.

Сформульовані пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства України (зокрема, ст.179, 180, 186, 199, 202, 207 ГК, ст. 213, 634 ЦК) та доповнень ГК статтями 7-1 „Дія актів господарського законодавства у часі”, 179-1 „Господарський договір і закон”, 188-1 „Особливості зміни та розірвання господарських договорів за державним замовленням (державних контрактів)”. Викладені пропозиції та рекомендації спрямовані на подальше формування та удосконалення господарського договірного права як інституту господарського права, а також практики правозастосування, в тому числі судового, норм про господарські договори.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії, підручники, навчальні посібники, коментарі (загальним обсягом 51, 4 д.а.):

1. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти). Монографія. К.: Юрінком Інтер, 2006. - 592 с. (32,1 д.а.)

2. Господарські договори: особливості змісту та порядку укладання// Цивільне право України. Підручник: У 2-х книгах. Книга перша./ За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової Н.С. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - С. 743-760 (0,8 д.а.)

3. Договір поставки. Договір на перевезення вантажів// Господарське право: Практикум/ За заг.ред. В.С. Щербини. - К., Юрінком Інтер, 2001. - С. 246-256, 268-278 (1,3 д.а)

4. Господарський договір та способи його укладання. Навчальний посібник. - К.: “Наукова думка”, 2002. - 262 с. (14,7 д.а.)

5. Господарські договори// Науково-практичний коментар Господарського кодексу України/ Кол. Авт.: Г.Л. Знаменський, В.В. Хахулін, В.С. Щербина та ін.; За заг. Ред.. В.К. Мамутова. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - C.302-326 (2,5 д.а.)

Статті у наукових фахових виданнях (загальним обсягом 13 д.а.):

1. Про договірну свободу у господарських відносинах// Держава і право. Щорічник наукових праць молодих вчених. 1999. Вип.2.- С.205-211 (0,4 д.а.)

2. Деякі питання правового регулювання проведення торгів// Вісник Вищого арбітражного суду України. - 1999. - № 3. - С.181-186. (0,55 д.а.)

3. Тлумачення договорів // Вісник господарського судочинства. 2001. - № 2. - С.157-164. (0,77 д.а.)

4. Теоретичні питання тлумачення договорів // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 2. - С. 187- 196. (1,03 д.а.)

5. Проблемні питання договорів зберігання цінностей державного матеріального резерву// Вісник господарського судочинства. - 2003.- № 1. - С.146-152. (0, 71 д.а.)

6. Державні контракти: історія і сучасність// Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 2. - С.128-136. (0,84 д.а.)

7. “Публічний порядок” як оціночна категорія договірного права: спроба тлумачення// Вісник господарського судочинства. - 2004. - № 1. - С. 331-338. (0, 79 д.а.)

8. До питання про недійсність господарських договорів// Вісник господарського судочинства. - 2004. - № 2. - С. 200-207. (0,8 д.а.)

9. Принцип свободи договору за Цивільним та Господарським кодексами України // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Випуск 61. - 2004. - С.64-68. (0, 84 д.а.)

10. Договори приєднання// Вісник господарського судочинства. - 2004. - № 3. С. 172-179. (0, 75 д.а.)

11. Концептуальні засади розвитку господарського договірного права України Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр./ НАН Украины. Ин-т экономико-правовых исследований; Редкол.: Мамутов В.К. (отв. ред.) и др. - Донецк: ООО “Юго-Восток, Лтд”, 2005. - С. 58-62. (0,4 д.а.)

12. Питання недійсності умов договору приєднання// Вісник господарського судочинства. - 2005. № 1. - С.224-230. (0, 74 д.а.)

13. Спеціалізація норм права в сфері регулювання господарських договірних відносин // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Вип. 67. - 2005. - С. 19-22 (0, 7 д.а.)

14. Господарське договірне право як нормативна підсистема: постановка проблеми// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Вип. 68. - 2005. - С. 59-63 (0, 76 д.а.)

15. Про деякі особливості відповідальності споживача в договірних відносинах енергопостачання// Вісник господарського судочинства. - 2005. № 2. - С. 172-179. - (0, 83 д.а.)

16. Господарське зобов'язання: поняття та види// Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005., Т.І. - С. 320-324. (0, 36 д.а.)

17. Договір як засіб саморегуляції господарських відносин: загальна характеристика// Бюлетень Міністерства юстиції. - 2005. - № 8. - С.40-48. (0, 59 д.а.)

18. Про види джерел господарського договірного права// Бюлетень Міністерства юстиції. - 2005. - № 10. -с.46-55. (0, 62 д.а.)

19. Організаційні договори в сфері господарювання: сутність, види // Правничий часопис Донецького університету. - № 2(14). - 2005. - С. 27-33 (0, 56 д.а.)

20. Деонтичні характеристики господарського договірного права України як нормативної підсистеми// Підприємництво, господарство і право. - 2005. - № 12. - С.70-73. (0,5 д.а.)

21. Судова практика як засіб забезпечення деонтичної повноти господарського договірного права// Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 2. - С. 81-84. (0,46 д.а.)

22. Неособистий позов як процесуальний засіб захисту публічних інтересів в господарському судочинстві// Юридична Україна. - 2006. - № 2. - С. 78-83 (0,6 д.а.)

23. Адміністративні договори та розмежування юрисдикції спеціалізованих судів// Вісник господарського судочинства. - 2006. - № 1. - С. 117- 124 (0,82 д.а.)

24. Дія в часі норм про господарські договори// Підприємництво, господарство і право. - 2006. - № 3. - С. 24-27 (0,5 д.а.)

25. Лакуни в господарському договірному праві та способи їх заповнення// Бюлетень Міністерства юстиції. - 2006. - № 3. - С. С.78-88. (0,7 д.а.)

АНОТАЦІЇ

Беляневич О.А. Теоретичні проблеми господарського договірного права. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.04 - господарське право; господарсько-процесуальне право. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2006.

Дисертація містить комплексний аналіз теоретичних проблем господарського договірного права як одного з базових інститутів господарського права України, передумов його формування та розвитку, особливостей структури та елементного складу.

Визначено сутність договору як універсального засобу саморегуляції суспільних відносин та його функції в механізмі правового регулювання господарських відносин.

Досліджено систему джерел (соціальних регуляторів) господарського договірного права, яку утворюють нормативно-правові акти, звичаї ділового обороту, судова практика, формулярне право, і аксіологічними засадами якої слугують норми моралі.

Проаналізовано сутність правового порядку у господарських договірних відносинах та правові засоби його забезпечення: конструкцію недійсності господарських договорів, організаційні договори, договори у сфері державного господарювання, судове тлумачення договорів.

Ключові слова: господарське договірне право, господарський договір, договірна саморегуляція, джерела господарського договірного права, правовий порядок, організаційні договори, договори у сфері державного господарювання, тлумачення договору.

Беляневич Е.А. Теоретические проблемы хозяйственного договорного права. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.04 - хозяйственное право; хозяйственно-процессуальное право. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2006.

Диссертация содержит комплексный научный анализ теоретических проблем хозяйственного договорного права как одного из базовых институтов хозяйственного права Украины: предпосылок формирования, места в системе права Украины, источников, специальных юридических конструкций, направленных на обеспечение правового порядка в хозяйственных отношениях. Указанные вопросы впервые в украинском правоведении исследованы с междисциплинарных позиций - общей теории человеческой деятельности (Л. Фон Мизес), экономической социологии (в традиции М. Вебера - Э. Дюркгейма - Т. Парсонса), социологии права и синергетики. Разработаны некоторые вопросы общей теории договора, в частности, его сущности как вида социального действия и как универсальной формы социальной саморегуляции (самоорганизации) общественных отношений, участники которых могут находиться в разном правовом положении относительно друг друга. Рассмотрены функции договора в механизме социального регулирования хозяйственных отношений, в котором выделены нормативное, в том числе нормативно-правовое, индивидуальное и судебное регулирование. Проанализированы функции договора как сделки и как обязательства на разных стадиях механизма нормативно-правового регулирования. Изучены особенности договора как акта правореализации, которые обусловлены предметом правового регулирования той или иной отрасли права и методом правового регулирования. Обосновывается, что функционирование хозяйственного договорного права как отраслевого института (системы норм) связано с процессами специализации в праве (интеграции/унификации, дифференциации и конкретизации). В данном аспекте изучены взаимосвязи норм, которые образуют данный институт, с общими положениями гражданского законодательства о сделках, обязательствах и договорах. Рассмотрены особенности структуры и элементного состава хозяйственного договорного права, в частности, специальных норм-предписаний, логических норм. Уделено внимание вопросу нормативно-правовых и иных (неюридических) ограничений принципа свободы договора в хозяйственных отношениях.

Рассмотрены деонтические характеристики хозяйственного договорного права как нормативной системы (согласованности, сбалансированности, полноты). С позиций деонтической логики исследована проблема пробелов в праве и способов их заполнения, одним из которых является судебная практика.

Источники хозяйственного договорного права определяются как воплощение и результат общественного (коллективного) опыта, который формируется в процессе социального взаимодействия. Обосновывается возможность включения в целостную систему источников хозяйственного договорного права наряду с формами права (нормативно-правовыми актами) иных социальных регуляторов - норм морали, обычаев делового оборота, формулярного права, а также судебной практики. Одновременно за нормами морали как непосредственными регуляторами договорных отношений признается статус аксиологических (ценностных) оснований хозяйственного договорного права. Исследованы возможность, пределы и особенности применения обычаев делового оборота в хозяйственных договорных отношениях, в том числе с участием государства. Судебная практика рассматривается как результат (социально-правовой опыт) деятельности судов всех уровней, организационно воздействующей на договорные отношения. Предложена структура судебной практики как источника права: решения Конституционного Суда Украины, правоположения высших судебных инстанций и “казуальное” право. Определены особенности формулярного права как произрастающего из делового оборота и автономного от государства вида нормотворчества (“квазиправа”).

Проанализирована сущность правового порядка в хозяйственных договорных отношениях как смыслообразующей категории рассматриваемого правового института. Изучены правовые средства его обеспечения: конструкция недействительности хозяйственных договоров, организационные договоры, договоры в сфере государственного хозяйствования (на примере государственных контрактов). Исследованы вопросы теории и практики судебного толкования хозяйственных договоров как способа поддержания договорной саморегуляции, предупреждения нарушений договорных обязательств и возникновения хозяйственных споров.

Ключевые слова: хозяйственное договорное право, хозяйственный договор, договорная саморегуляция, источники хозяйственного договорного права, правовой порядок, организационные договоры, договоры в сфере государственного хозяйствования, толкование договора.

O. Belyanevych. Theoretical problems of business contract law. - Manuscript.

Dissertation for the academic degree of the doctor of legal sciences, specialization 12.00.04. - Business Law, Business Procedure Law. Kyiv National University of Taras Shevchenko, Kyiv, 2006.

The dissertation contains complex analysis of theoretical problems of business contract law as one of the basic institutions of Ukrainian business law, the prerequisites of its formation and development, structural peculiarities and composition. It defines the essence of a contact as a universal instrument of self-regulation of public relations and its functions in the mechanism of legal regulation of business relations.

The author has researched the system of sources (social regulators) of business contract law which is formed by legal acts, business customs, court practice, formulary law, and which has moral standards as its axiological grounds.

The author has analysed the essence of legal order in business contractual relations and the legal means that secure such legal order: construction of invalidity of business contracts, organizational contracts, contracts in the sphere of state economic activity, and court interpretation of contracts.

Keywords: business contract law, business contract, contractual self-regulation, sources of business contract law, legal order, contracts in the sphere of state economic activity.

Размещено на Allbest.ur