Поняття та види підсудності в кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Одне із центральних завдань сучасної судово-правової реформи пов'язане з побудовою нової судової системи з чітким визначенням компетенції судів та підсудності справ.

Нинішня ідеологія змін, яка передбачає зміцнення правового захисту і гарантій прав і свобод людини, обумовила спрямування вектору розвитку держави на розширення судової юрисдикції і встановлення нових правил судочинства на демократичних засадах, закріпила заборону створення надзвичайних судів та втілення в життя принципу спеціалізації організаційних начал судової діяльності. Все це вимагає чітко визначити, який суд, в якому складі і де повинен розглянути ту чи іншу справу по першій інстанції.

Правова реформа в Україні окреслила нову актуальну проблему встановлення підсудності справ різним складам суду, відповідно до їх нової диференціації. Особливого значення дане питання набуває внаслідок введення суду присяжних, що потребує чіткого визначення оптимального кола справ, яке доцільно надати на розгляд такого складу суду. Правила підсудності динамічно розвиваються як в процесуальному, так і в законодавстві про судоустрій, що набуло суттєвої трансформації в 2001-2002 роках. Питання підсудності неодмінно пов'язані з проблематикою функціонування військової юстиції та створення спеціалізованих судів, зокрема, суду у справах неповнолітніх, що вимагає чіткого визначення кола підсудних їм справ.

Дана проблематика особливо актуалізується внаслідок завершення розробки проекту КПК України, який має увібрати в себе новітні досягнення юридичної теорії та здобутки практики. Проведення активної кодифікаційної роботи українським законодавцем зумовлює беззаперечну важливість дослідження зазначених правових проблем.

Разом з тим, можна стверджувати, що проблематика підсудності кримінальних справ, а вона існує і важлива для реалізації функцій судової влади, - поки що не привернула до себе належної уваги українських правознавців. В Україні дотепер відсутні комплексні спеціальні дослідження інституту підсудності, а праці, присвячені його аналізу, нечисленні і мають фрагментарний характер. Потреба у досліджені теми підсудності диктувалась, перш за все, тим, що в сучасній вітчизняній юридичній літературі висвітлення інституту підсудності носить вузькоспеціалізований характер, що не дозволяє в повній мірі розкрити значення правил підсудності для побудови демократичної системи правосуддя. В той же час в судовій практиці виникло багато спірних питань щодо визначення підсудності, які потребують теоретичного осмислення та розробки практичних рекомендацій з огляду на нові концепції в правовій думці сучасності.

Вищезазначене підтверджує актуальність здійсненого в роботі комплексного дослідження проблем підсудності кримінальних справ та безпосередньо пов'язаних з ними питань здійснення правосуддя в умовах докорінних змін політико-правової та соціально-економічної складових українського суспільства.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексний системний аналіз інституту підсудності в кримінальному судочинстві, теоретична розробка сучасних проблем застосування правил про підсудність і формування на цій основі пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства та судової практики.

Відповідно до мети визначені наступні завдання дослідження:

уточнити поняття підсудності;

провести історико-правове дослідження інституту підсудності;

проаналізувати види підсудності, визначити їх ознаки та основу для систематизації в кримінальному судочинстві;

встановити основні принципові положення, що складають зміст інституту підсудності ;

розкрити юридичну природу надзвичайних, особливих та спеціалізованих судів та визначити для них правила підсудності;

дослідити підсудність кримінальних справ різним складам суду, зокрема, суду присяжних;

розробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства.

1. Загальна характеристика інституту підсудності кримінальних справ

Досліджуються поняття та значення інституту підсудності, його правова природа та механізми ефективного застосування в судочинстві України. Критично оцінюючи наявні в літературі дефініції підсудності (Л.Н. Гусєв, М.А. Мітін, М.С. Строгович, М.О. Чельцов, Ю.В. Хоматов, інші), які розкривають її або як властивість справи чи сукупність її ознак, або як частину компетенції суду, дисертант запропонував авторське поняття підсудності, спрямоване на подолання її дуалістичного розуміння. Підсудність - це відношення між юридичною справою та судом, в силу якого закон, в залежності від сукупності ознак і властивостей справи, визначає, в якому суді і в якому складі цього суду вона повинна розглядатися по першій інстанції. Інститут підсудності має подвійну правову природу, що проявляється в його одночасному закріплені як в процесуальному праві, так і в судоустрої. В роботі наголошується на відмінності поняття „підсудність” від категорій „компетенція”, „юрисдикція”, „підвідомчість”.

Підкреслюється, що правила підсудності визначають стійкій юридичний зв'язок між юридичною справою та судом на основі збалансування публічних інтересів правосуддя з правами приватного інтересу в сфері юстиції. Правила підсудності дозволяють визначити конкретний суд та його склад, які повинні розглянути справу по перший інстанції; лежать в основі права особи на законного суддю; сприяють досягненню завдань кримінального судочинства; підвищують виховну та попереджувальну роль правосуддя; є процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод людини; забезпечують реалізацію принципів правосуддя, зокрема, принципу незалежності суддів та можуть виступати елементом регулювання міжнародних відносин. З урахуванням значення інституту підсудності обґрунтовано доцільність створення у проекті КПК України окремого розділу під назвою “Підсудність кримінальних справ”.

Виходячи з важливого значення правил підсудності для здійснення правосуддя пропонується надати їм особливого принципового статусу. Утвердження такого статусу на рівні принципу буде мати наслідком і стабілізацію процесуальної форми в частині правил підсудності, і стабілізацію судоустрійних начал щодо розподілу компетенції між судами. Найбільш ефективно реалізувати зазначені правила здатен принцип законного судді, покладений в основу інституту підсудності. Узагальнений аналіз його складових елементів дозволив зробити висновок про те, що принцип законного судді є фундаментом правил підсудності, він являє собою суттєву гарантію правосуддя, забезпечення прав і свобод людини, відіграє роль судоустрійної засади, через його реалізацію досягається виконання завдань кримінального судочинства. В роботі наведено аргументацію щодо доцільності закріплення принципу законного судді в Конституції та КПК України. Зокрема, норму, згідно якої ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у тому суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена законом, слід включити до статті 55 Основного Закону. Тим самим принцип законного судді набуде статусу конституційного, що дозволить привести у відповідність з ним норми процесуального законодавства.

У хронологічній послідовності дається розгорнута характеристика історичного генезису інституту підсудності з античних часів до наших днів. Наводяться положення та приклади функціонування правил підсудності в Стародавній Греції та Римі, Київській Русі, в нормах Литовських Статутів, „Прав, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року та в період Гетьманщини, судової реформи 1864 року, революційних подій 1917-1921 років, за радянських часів, тощо.

Дисертант розглядає підсудність як історичне явище в нерозривному зв'язку із тими конкретно-історичними умовами, в яких вона функціонує, враховуючи економічні, соціально-політичні зміни в суспільстві та обумовлені ними зміни в організації судової системи. Як підтверджують досліджені історичні факти інститут підсудності є інструментом, що активно використовується в часи реакції, а саме шляхом введення надзвичайних судів, в часи військових загострень через розширення юрисдикції військових судів, в тому числі завдяки звуження колегіальності. На протязі всієї історії різним суспільним формаціям була властива диференціація повноважень судів по розгляду справ, залежно від характеру злочину та особи, яка його вчинила. Спеціалізація судів враховувала як предметні ознаки, так і персональні ознаки підсудності.

Систематизуються висунуті в дореволюційній, радянській та сучасній юридичній літературі види підсудності. При виділенні видів підсудності за вихідну було обрано ту тезу, що вид підсудності розмежовує повноваження судів в залежності від юридичних властивостей справи. Аргументується, що предметна, спеціальна та персональна підсудність є автономними видами підсудності, які не слід ототожнювати. Тільки врахування всіх видів підсудності дозволяє встановити конкретний суд, який має розглянути справу по суті. В сучасних умовах, на думку дисертанта, можна виділити такі відносно самостійні види підсудності: добровільну та обов'язкову (необхідну), звичайну та надзвичайну (екстраординарну), загальну та спеціальну (особливу), персональну, предметну (родову, реальну), територіальну (місцеву), виключну, альтернативну та за зв'язком справ.

2. Правова характеристика окремих видів підсудності

Розглядаються правила визначення конкретної ланки суду, яка має розглянути справу по перший інстанції. Наголошується на тому, що в основу визначення предметної підсудності покладено не тільки вид (предмет) скоєного злочину, а й обсяг влади конкретного суду, які в однаковій мірі беруться до уваги. В залежності від тяжкості злочину, яка встановлюється двома ознаками - тяжкістю покарання та юридичною властивістю діяння, видом скоєного злочину (незалежно від покарання), - визначається суд, правомочний за обсягом влади розглянути справу по суті. Найбільш простим і прийнятним, на думку автора, є спосіб визначення підсудності відповідно до максимальної міри покарання, встановленої в законі за це діяння (in thesi). Аргументується недоцільність впровадження іншої системи визначення тяжкості покарання (in hipotesi), заснованої на корекціонізації злочинів, що передбачає залежність підсудності від встановленої в обвинувальному акті міри покарання за конкретний злочин.

Піддано критиці запропоноване суб'єктами законодавчої ініціативи в ст. 326 проекту КПК України істотне розширення повноважень апеляційних судів щодо розгляду справ по суті. Зокрема, кримінальні справи, у яких містяться відомості, що становлять державну таємницю, доцільно передати на розгляд не апеляційних судів, як це пропонується в п. 2 ст. 326 проекту КПК, а створеному в місцевих судах спеціалізованому складу суддів, юрисдикція якого має поширюватись на територію діяльності кількох місцевих судів.

Розглядаючи запропоновані в юридичній літературі різні підходи до вирішення проблеми розподілу справ між ланками судової системи, автор відстоює позицію, згідно якої створення системи мирових судів та диференціація складу суду є одним з найбільш оптимальних шляхів розвитку судоустрою та судочинства в напрямку організації ефективного правосуддя. Так, впровадження мирової юстиції, як один із перспективних напрямків розвитку предметної підсудності, дозволить розвантажити загальні суди від навали незначних справ, забезпечить доступність правосуддя та диференціацію процесуальної форми, не порушуючи функціональні повноваження окремих ланок загальних судів. До підсудності мирових судів слід віднести кримінальні справи про злочини, за вчинення яких максимальна міра покарання не перевищує двох років позбавлення волі, а також справи приватного обвинувачення та справи, які підлягають закриттю при досягненні мирової угод. Всі інші справи розглядатимуться по першій інстанції місцевими загальними судами, а апеляційні суди здійснюватимуть лише апеляційне провадження.

Звертається увага на те, що процесуальне законодавство України допускає зміну підсудності „у випадках особливої складності або важливості справи”. З метою дотримання принципу законного судді пропонується виключити із статті 34 частину другу та із статті 232 КПК України частину третю та відмовитись від впровадження подібних норм у проекті КПК. Визначення підсудності повинно бути обумовлено об'єктивними чинниками, а не залежати від суддівського чи прокурорського угляду.

Присвячений аналізу ознак, на підставі яких встановлюється конкретний суд, в якому справа розглядається по перший інстанції. Вказується, що головною підставою, за якою визначається територіальна підсудність, є місце скоєння злочину. Це питання актуалізується, коли місце скоєння діяння і місце настання суспільно-небезпечного результату не співпадають. Так, місцем вчинення тривалих злочинів є місце, де скоєно злочинний акт, з якого він почався, у випадку продовжуваних злочинів - де скоєні останні дії, а у випадку злочинної бездіяльності - де особа повинна була вчинити необхідні дії або де настав суспільно небезпечний результат. Місцем вчинення злочину за співучастю слід вважати те місце, де виконавець здійснив і закінчив свої суспільно-небезпечні дії. Якщо в різний час і в різних місцях скоєно декілька злочинів, то справа підсудна суду, в районі діяльності якого був скоєний останній злочин. Розглядаючи кожний з наведених критеріїв, а також аналізуючи конкретні приклади із правозастосовчої практики, автор формулює низку пропозицій щодо підвищення ефективності застосування правил територіальної підсудності. Зокрема, з метою конкретизації територіальної підсудності пропонується доповнити ст. 327 проекту КПК пунктом “3”: ”Кримінальна справа про злочин, який був розпочатий у районі діяльності одного суду, а закінчений в районі діяльності іншого, розглядається судом, в районі діяльності якого злочин був закінчений або припинений”.

У дисертації акцентується увага на існуючій негативній тенденції недооцінки значення територіальної підсудності, що не виключає можливість вирішення питання про передачу справи в той чи інший суд довільно, на підставі суб'єктивних уявлень посадових осіб, які діють поза рамками судової процедури. З метою подолання подібної практики в дисертації запропоновано внести до проекту КПК України наступні зміни і доповнення:

1) викласти п. 1. ст. 328 проекту КПК в новій редакції, яка б точно визначала перелік підстав зміни територіальної підсудності, основними з яких виступають:

- відвід або самовідвід одного чи декількох суддів у відповідності з обставинами і порядком чітко визначених в окремих статтях КПК, якими виключається участь судді в розгляді справи, внаслідок чого не має можливості замінити їх іншими суддями (в т.ч. якщо у суді, якому підсудна справа не вистачає суддів для її розгляду);

- місце знаходження (проживання чи роботи) більшості учасників кримінального судочинства (обвинуваченого, потерпілого, свідків) за межами території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду, при наявності ініціативи всіх обвинувачених, вираженої у клопотанні;

- введення режиму надзвичайного стану;

2) закріпити за сторонами право ініціації зміни територіальної підсудності;

3) доповнити п.п. 2, 3, 4 ст. 328 вимогою: “...на підставах, вказаних в частині першій даної статті, про що виноситься постанова” або викласти дану вимогу в окремому п'ятому пункті.

Керуючись цими правилами, у випадку порушення територіальної підсудності, суд може розглянути справу тільки, якщо сторони не заперечують проти цього, а, отже таке порушення може бути обґрунтуванням для оскарження вироку як такого, що винесений незаконним судом.

Аналізуються проблемні питання застосування цих видів підсудності в кримінальному судочинстві, розглядаються різні підходи щодо уніфікації і диференціації судоустрою та процесуальної форми.

Науково обґрунтоване використання спеціальної або персональної підсудності та побудова системи судів за принципом спеціалізації, на погляд автора, в жодному разі не означає, що при розгляді справ має місце відхилення від загальних демократичних принципів, зокрема, принципу рівності громадян перед законом і судом, оскільки вони діють в рамках співвідношення загального і виключного. Спеціальна та персональна підсудність як інструменти побудови процесуальної форми та системи судових установ дозволяють забезпечити соціально корисний ефект за умови їх застосування лише в тих виключних випадках, коли це соціально обумовлено, дозволяє врахувати принципові відмінності правовідносин, є економічно обґрунтованим і дає додаткові можливості для забезпечення справедливого правосуддя.

Підкреслюється, що перелік осіб, до яких застосовуються спеціальна та персональна підсудність, має бути обмеженим і чітко визначеним, а тому застосування персональної підсудності щодо “... службових осіб, які займають особливо відповідальне становище”, запропоноване суб'єктами законотворчості до ст. 326 проекту КПК України, є необґрунтованим. З цих же підстав слід виключити з п. 2 ст. 325 проекту КПК, в якій визначається підсудність справ військовим судам, наступну фразу: „... та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України”. Аналізуючи проблеми реалізації спеціальної та персональної підсудності, пов'язані з існуванням військової юстиції, дисертант висловлюється за доцільність впровадження правила, згідно якого військові суди розглядають всі справи про військові злочини, які вчиненні визначеним законом колом військовослужбовців та військовозобов'язаних. Враховуючи тенденцію розширення участі України у миротворчих операціях за кордоном, запропоновано включити до проекту КПК наступну норму: „Військовим судам, які дислокуються за межами території України, підсудні кримінальні справи про передбачені Кримінальним кодексом України злочини, скоєні військовослужбовцями Збройних Сил України на території країни дислокації військового формування, або вчинені при виконанні службових обов'язків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України”.

Приєднавшись до позиції В. Сердюка, В. Коваля та низки інших науковців, які розглядають військові суди як спеціалізовані, автор пропонує виключити друге речення п. 1 ст. 19 Закону „Про судоустрій України”, згідно якого військові суди належать до загальних судів, а пункт 2 цієї статті викласти в такій редакції: „Спеціалізованими судами є військові, господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди”.

Специфіка такого особливого суб'єкта кримінального переслідування як неповнолітній, на думку дисертанта, вимагає створення автономної підсистеми спеціалізованих ювенальних судів або судів у справах неповнолітніх. Повноваження цих судів визначаються правилами персональної підсудності. Разом з тим, правила предметної підсудності диференціюють склад суду в залежності від роду правопорушення (злочину), вчиненого неповнолітнім. До повноважень одноособового судді слід віднести розгляд справ про незначні правопорушення, які не вимагають проведення досудового слідства; провадження про призначення примусових заходів виховного характеру з наступним судовим наглядом за їх виконанням; вирішення питань про застосування до неповнолітнього в ході досудового слідства заходів обмеження їх свободи; провадження, щодо суспільно небезпечних діянь неповнолітніх, які не досягли віку кримінальної відповідальності. Всі інші справи про більш тяжкі злочини мають бути підсудні колегіальному складу суду у справах неповнолітніх і суду присяжних у справах неповнолітніх. В ювенальних судах колегіальний склад суду має застосовуватись більш широко ніж в загальних судах, що виступає додатковою процесуальною гарантією забезпечення прав та законних інтересів неповнолітнього. Якщо відповідно до правил підсудності за зв'язком справ неповнолітній підлягає віданню загального суду, то за ним має переходити комплекс додаткових гарантій, зокрема, розгляд справи колегіальним складом суду.

Аналізуючи спеціалізацію ювенальних судів, дисертант звертає увагу на необхідності застосування відповідних знань. Судді та народні засідателі мають проходити додаткову підготовку з питань психології неповнолітніх. Крім того, обрання народних засідателів для ювенальних судів із загальних списків має передбачати обмеження щодо осіб, позбавлених батьківських прав, а також щодо осіб, які раніше притягались до кримінальної відповідальності. Народними засідателями в цих судах повинні бути, перш за все, особи, які мають власних дітей або досвід їх виховання. Доцільно також формувати склад суду з представників різних статей, враховуючи існуючи психологічні відмінності.

Досліджені різні концепції визначення особливих та надзвичайних судів, зокрема, розроблені в Німеччині „формальна” та „матеріальна” теорії. Доводиться, що під особливими судами у вітчизняній та світовій юридичній практиці розуміються спеціалізовані суди, а, отже, вони мають повне право на існування. З метою усунення термінологічних та змістовних непорозумінь слід змінити редакцію ч. 5 ст. 125 Конституції та відповідної їй ч. 4 ст. 3 Закону “Про судоустрій України” і викласти їх в такій редакції: “Створення надзвичайних судів не допускається”. Тим самим буде проведена чітка межа між особливими (спеціалізованими) судами, щодо яких діють правила спеціальної підсудності, та надзвичайними судами, в основу яких покладена надзвичайна підсудність.

Як свідчить сторичний досвід потреба у створенні надзвичайних судів виникає в умовах запровадження воєнного стану та інших надзвичайних обставин. За своєю суттю інститут військової юстиції найкраще пристосований для застосування екстраординарної підсудності, шляхом надання військовим судам на розгляд справ, які за звичайних умов їм непідсудні.

Розглядаються питання об'єднання в одному проваджені кримінальних справ, які підсудні різним судам. Таке з'єднання справ можливе або в силу їх процесуального зв'язку, або в силу зв'язку матеріального, тобто побудованого на положеннях матеріального кримінального права і яке ґрунтується на об'єктивній (за співучастю) або суб'єктивній (за сукупністю злочинів) єдності.

Підсудність за зв'язком справ має забезпечити дію правил, згідно яких у випадку конкуренції за предметною підсудністю справа розглядається вищим судом; територіальною підсудністю - судом, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин; спеціальною або персональною підсудністю - загальним, а не спеціалізованим (військовим чи ювенальним) судом. При цьому, підсудність справ загальному суду (звичайна підсудність) має пріоритет над підсудністю справ спеціалізованим судам.

Аналізуючи зміст та значення вказаних правил підсудності, дисертант висловлюється за доцільність їх нормативного закріплення в окремій статті КПК України:

Стаття _____ Підсудність за зв'язком справ.

1. Якщо особа або група осіб обвинувачуються у вчиненні декількох злочинів, справи про які підсудні судам різного рівня, справа розглядається судом вищого рівня.

2. У разі об'єднання в одному провадженні кримінальних справ по обвинуваченню однієї або декількох осіб у вчиненні декількох злочинів, коли ці справи підсудні різним однонайменним судам, справу розглядає той суд, у районі діяльності якого вчинено більш тяжкий злочин. У разі, коли вчинено кілька злочинів однакової тяжкості, справа розглядається судом, у районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство, або за місцем знаходження більшості свідків чи потерпілих.

3. При обвинувачені групи осіб, якщо щодо хоча б одного з обвинувачених справа підсудна військовому суду, справа щодо всіх обвинувачених розглядається військовим судом при відсутності заперечень особи, яка не є суб'єктом військового злочину. При наявності заперечень зі сторони вказаної особи кримінальна справа щодо неї виділяється в окреме провадження і розглядається відповідним загальним невійськовим судом. У випадку, якщо виділення кримінальної справи в окреме провадження неможливо, дана кримінальна справа у відношенні всіх осіб розглядається відповідним загальним невійськовим судом. Розгляд кримінальних справ військовими судами у відношенні осіб, які не є суб'єктами військового злочину не допускається, за винятком випадків, передбачених цією статтею.

3. Підсудність кримінальних справ різним складам суду

Наголошується на тому, що визначення підсудності кримінальної справи вимагає в сучасних умовах визначення не тільки конкретного суду, а й складу цього суду. Інститут підсудності доповнюється новим елементом - підсудністю справ різним складам суду. Аналізуючи різні судження вчених (Н.С. Алексєєва, В.Д. Бринцева, А.Ф. Коні, П.С. Елькінд, М.С. Строговича, А.А. Тарасова, М.Л. Якуба та інших) щодо формування складу суду, дисертант приходить до висновку, що диференційована побудова судової системи і процесуальної форми об'єктивно необхідна, однак, вона повинна провадитись із дотриманням процесуальних гарантій та демократичних принципів правосуддя.

Розгляд проблематики визначення оптимального складу суду засвідчив те, що підсудність справ різним складам суду повинна ґрунтуватись на засадах поєднання одноособового та колегіального порядку розгляду судами кримінальних справ. Проте пріоритетною повинна залишатися колегіальна форма, що вимагає максимального обмеження кола підсудних одноособовому судді справ.

В дисертації обґрунтовується доцільність запровадження правил альтернативної підсудності справ різним складам суду, які надають особі можливість обрати компетентний, на її думку, склад суду і забезпечують її суб'єктивне право на „свого” суддю. Альтернативна підсудність в даному випадку проявляється у праві сторін вимагати розгляд справи в колегіальному порядку одним з таких складів: або суддями та народними засідателями, або колегією професійних суддів, або судом присяжних.

Розглядаються світові тенденції розвитку інституту одноособового розгляду справ в історико-правовому аспекті. Основна увага звертається на те, що встановлена статтею 17 КПК України гранична межа підсудності справ одноособово судді у вигляді десяти років позбавлення волі (а при відсутності клопотання підсудного і понад десять років) є надзвичайно високою і не відповідає вітчизняній та світовій практиці. Дисертант доходить висновку, що підсудність суду в складі одноособового судді має бути обмежена справами про злочини, за скоєння яких максимальне покарання не перевищує трьох років позбавлення волі. Пропонується також надати сторонам право вимагати розгляду справи в колегіальному порядку.

Аналізуються окремі питання розгляду справ по перший інстанції різними колегіями суду, звертається увага на проблему співвідношення коронного та народного елементів. Піддана критиці існуюча в Україні практика обмеження колегіальних засад судочинства та участі народу у здійснені правосуддя. Дисертант обстоює позицію максимального розширення кола справ підсудних суду за участю народного елементу. Зокрема, обґрунтовується доцільність застосовування для розгляду преважної більшості справ суду в складі одного судді та двох народних засідателів, а також розширення кола підсудних суду присяжних справ і передачі на його розгляд справ про особливо тяжкі злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років. Таке рішення дозволить забезпечити демократичність правосуддя, доступність для більшого кола осіб процесуальних форм, що надають додаткові гарантії правосуддя.

Впровадження суду присяжних повинно проходити одночасно на всій території України, а не поетапно в окремих областях, що дозволить забезпечити право особи на здійснення правосуддя законним складом суду та дозволить запобігти виникненню практики передачі кримінальних справ з суду одного регіону (де відсутній суд присяжних) до іншого (де суд присяжних діє).

У дисертаційному досліджені стверджується думка про те, що право особи на захист своїх прав і свобод в суді присяжних, закріплене в нормах Конституції України і є чинним конституційним правом. В даному випадку у особи є право, але влада його не забезпечує. Спираючись на пряму дію норм Конституції України (статті 8, 21, 55, ч. 4 ст. 124, ч. 2 ст. 129), обвинувачений має право вимагати розгляду його справи судом присяжних у випадку, якщо за скоєний ним злочин передбачено покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Проте, враховуючи відсутність на даний час законодавчої бази для створення і діяльності суду за участю присяжних, доцільним було б введення мораторію на довічне позбавлення волі до прийняття відповідного закону, що забезпечить права і гарантії особи при здійсненні правосуддя в повному обсязі.

Висновки

підсудність кримінальний законний

У висновках узагальнено теоретичні результати дослідження, сформульовано основні положення і практичні рекомендації, що відображають зміст дисертаційного дослідження і заслуговують на пріоритетну увагу.

Запропоновано визначення поняття підсудності, розкрито його значення та основні положення принципу законного судді як основи інституту підсудності. Визначено ознаки, критерії окремих видів підсудності, зокрема, предметної, територіальної, спеціальної, персональної, надзвичайної та за зв'язком справ. Так, правила предметної підсудності залежать від суспільно-політичних процесів, визначаються повноваженнями суду та правовими критеріями, що встановлюють тяжкість вчиненого злочину шляхом кваліфікації за статтями кримінального закону і ґрунтуються на таких ознаках як тяжкість покарання та вид (род) скоєного злочину. Застосування в чинному законодавстві суми приєднаного до кримінальної справи цивільного позову в якості критерію розмежування предметної підсудності є недоцільним.

Стверджується думка щодо необхідності впровадження в Україні мирових і ювенальних судів та окреслено коло підсудних їм справ. Узагальнено окремі питання військової юстиції, досліджені в дисертації. Зокрема, пропонується сформулювати основну формулу визначення підсудності кримінальних справ військовим судам на основі, виключно, військових злочинів, вчинених військовослужбовцями та військовозобов'язаними. Зазначається, що неврахування екстраординарних ситуацій, за яких діяльність “цивільних” судів є малоефективною або взагалі неможливою, може призвести до перевтілення військових судів у надзвичайні, що, як свідчить історія, вже не раз відбувалось. Сформульовано критерії підсудності різним складам суду: одноособовому судді, колегії професійних суддів, колегії суддів та народних засідателів, а також суду присяжних. Основний наголос робиться на розширенні кола справ підсудних колегіальному складу суду, особливо за участю представників народу. Відмова від вагомої гарантії правосуддя, якою є колегіальність, на користь швидкості розгляду та економічної доцільності допустима лише в незначній мірі, коли загроза покарання не є занадто суттєвою для особи.

Запропоновано зміни до чинного законодавства України та доповнення до проекту КПК України.

Література

1. Проблеми визначення поняття підсудності // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 14. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - С.334-340.

2. Підсудність кримінальних справ // Актуальні проблеми державотворення в Україні: Мат-ли IV міжвузівської наук.-практ. конф. - Рівне, 2001. - С.150-153.

3. Значення інституту підсудності в кримінальному судочинстві // Часопис Київського університету права. - 2002. - №1. - С.72-75.

4. Проблеми класифікації підсудності // Наукові записки. Серія „Право”. Випуск 3. - Остріг, 2002. - С.288-292.

5. Судовий захист прав людини: проблеми підсудності // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Мат-ли VIII регіональної наук.-практ. конф. - Львів, 2002. - С.278-280.

6. Територіальна підсудність в аспекті судового захисту прав людини // Наукові записки. Серія „Право”. Випуск 4. - Остріг, 2003. - С.274-278.

7. Проблеми визначення меж підсудності при одноособовому розгляді кримінальних справ // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 23. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - С.506-511.

8. Дискусійні аспекти зміни підсудності в проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. праць. - Донецьк, 2004. - №1. - С.145-154.

Размещено на Allbest.ru