Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 347.191.4

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ПРЕДСТАВНИЦТВА У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Спеціальність: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Гелецька Ірина Олександрівна

КИЇВ 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті держави і права ім. В.М Корецького Національної академії наук України.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Венецька Марина Віталіївна, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Фурса Світлана Ярославівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин

кандидат юридичних наук, доцент Стефанчук Руслан Олексійович, Хмельницький університет управління та права, професор кафедри цивільно-правових дисциплін

Провідна установа: Одеська національна юридична академія Міністерства освіти і науки України, кафедра цивільного права (м. Одеса)

Захист відбудеться “27” вересня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права
ім. В.М Корецького НАН України за адресою: 01601, м.Київ-1, вул.Трьохсвятительська,4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м.Київ-1, вул.Трьохсвятительська,4.

Автореферат розісланий “26” серпня 2005 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор юридичних наук І.М. Кучеренко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Соціально-політичні та економічні перетворення, що відбуваються в Україні після проголошення незалежності, відкрили можливості для регулювання відносин громадян та юридичних осіб на основі загальновизнаних у світі принципів приватного права, зумовили посилення активності учасників суспільних відносин.

У зв'язку з цим неабиякого значення набувають гарантії реального і повного здійснення прав та обов'язків суб'єктів приватного права. Однією з таких гарантій виступає універсальна форма правового посередництва - представництво, що в умовах посилення автономії учасників економічних відносин є ефективним засобом розвитку цивільного обороту.

Значення правового регулювання відносин, спрямованих на надання допомоги у вчиненні юридичних дій суттєво збільшується в умовах радикального реформування суспільства, де значної ваги набуває діяльність представників.

У будь-якому разі без інституту представництва обійтись практично не можуть ні фізичні, ні юридичні особи. Так, його без сумніву потребують ті, хто, зважаючи на вік чи психічний стан, належать до категорії осіб, за якими взагалі не визнається наявність юридично значущою волі. Усі вони можуть бути самостійними учасниками цивільного обороту лише тоді, коли певні особи будуть діяти за них. У підприємницькій сфері виникає аналогічна потреба скористатися допомогою інших. Це можливо при зверненні за послугами до банків, експедиторів, адвокатів, до аудиторських, ріелторських чи брокерських фірм тощо, а також для подальшого розширення територіальних можливостей своєї підприємницької діяльності. Представництво часто є необхідною умовою реалізації правосуб'єктності юридичної особи.

Сформувавшись у головних рисах ще у стародавні часи, представництво, у свою чергу, дало життя різним правовим інститутам. З розвитком суспільства сфера застосування представництва охопила широке коло майнових та немайнових відносин.

Слід зазначити, що понад століття тому, окремі аспекти представництва були предметом аналізу Л.Н. Казанцева, В.М. Гордона, Н.О. Нерсесова.

У сучасних правових системах інститут представництва стає предметом спеціального дослідження В.К. Андрєєва, О.Л. Нєвзгодіної, В.О. Рясенцева. Однак останнє з них мало місце майже тридцять років тому і до того ж виконане на іншому законодавчому та теоретичному матеріалі. В Україні ж розглядалися лише окремі проблеми представництва (П.М. Крупко, С.Я. Фурса, Є.О. Харитонов).

Тому інститут представництва залишається мало дослідженим з позицій науки цивільного права, а його основні поняття, „представництво”, „повноваження” - і досі дискусійними. Іноді представництво вбачають там, де насправді воно відсутнє, один і той же термін часто використовується для позначення різних правових категорій. А точність термінології, яка потрібна в кожній науці, є особливо важливою, як загальновизнано, в юриспруденції, оскільки визначення понять, розроблених правовою наукою, пізніше відтворюються законодавцем.

Зміни, що відбулися останніми роками, зумовили необхідність широкого та докорінного реформування національного законодавства, а разом з тим і нового осмислення юридичної сутності та значимості інституту представництва, його відповідного правового регулювання. Саме тому актуальним є вивчення з нових доктринальних позицій інституту представництва як універсальної форми реалізації та здійснення учасниками цивільних правовідносин суб'єктивних прав та обов'язків.

Все викладене, а також відсутність аналітичних досліджень з приводу відносин представництва з урахуванням нововведень Цивільного кодексу України, дозволяє стверджувати про безумовну актуальність та своєчасність обраної теми, зумовлює необхідність дослідження інституту представництва та удосконалення на цій основі вітчизняного законодавства у сфері представництва.

Дослідження поставлених у роботі завдань, аналіз генезису наукової думки щодо досліджуваної проблематики, а також сформульовані у дисертації висновки засновані на загальних досягненнях юридичної науки, у тому числі на результатах досліджень відомих українських та російських вчених_цивілістів дореволюційного, радянського і сучасного періодів. Теоретичну основу дисертації складають базові наукові положення М.М. Агаркова, С.С. Алексєєва, В.К. Андрєєва, М.І. Брагінського, С.М. Братуся, Я.Р. Веберса, В.В. Вітрянського, В.М. Гордона, О.С. Йоффе, Л. Н. Казанцева, О.О. Красавчикова, П.М. Крупка, Н.С. Кузнєцової, О.Л. Нєвзгодіної, Н.О. Нєрсєсова, А.І. Пергамент, Н.В. Рабинович, В.О. Рясенцева, О.Н. Садікова, Н.О. Саніахметової, К.І. Скловського, Є.О. Суханова, Б.Б. Черепахіна, Р.Й. Халфіної, Є.О. Харитонова, С.Я. Фурси, Я.М. Шевченко, І.В. Шерешевського, Г.Ф. Шершеневича та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України „Приватно-правові засади нового цивільного законодавства України”.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є комплексний теоретичний аналіз правових норм, що регулюють відносини представництва, вироблення теоретичних та практичних рекомендацій щодо удосконалення цивільного законодавства у цій галузі.

Для досягнення вказаної мети сформульовано наступні завдання наукової роботи:

- дослідити відносини представництва в умовах ринкової економіки;

- здійснити порівняльний аналіз інституту представництва та інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи;

- деталізувати та систематизувати підстави виникнення правовідносин із представництва;

- класифікувати та дати правову характеристику суб'єктів, які беруть участь у представницьких відносинах;

- дослідити особливості представництва за законом у діапазоні виявлення характерних для нього ознак;

- визначити відмінність органу юридичної особи від її представника з позицій науки цивільного права;

- з'ясувати специфіку договірного представництва і такого особливого його різновиду як комерційне представництво;

- дослідити довіреність як універсальну форму уповноваження при договірному представництві та вказати на вихідні моменти, яких необхідно дотримуватися для реалізації отриманих уповноважень;

- сформулювати пропозиції щодо правового регулювання досліджуваних відносин.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення представницької діяльності.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти, які регулюють відносини представництва в Україні, вітчизняна та зарубіжна наукова література, а також судова практика з питань правового регулювання відносин представництва як однієї з найважливіших гарантій здійснення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків.

Методи дисертаційного дослідження. Методологічною основою дослідження є комплекс методів наукового пізнання: загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Історико-правовий метод використовувався при дослідженні розвитку інституту представництва; системно-функціональний - при визначенні основних правових засад правового регулювання відносин представництва; порівняльно_правовий - при з'ясуванні ідентичності та відмінності між представництвом та іншими формами встановлення і реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи. Використання формально-догматичного методу дослідження дозволило дати загально-правову характеристику поняттям представництво та повноваження. Формально-юридичний метод дозволив сформулювати нові правові норми, а формально-логічний - виявити суперечності чинного законодавства в досліджуваних відносинах та виробити пропозиції щодо його вдосконалення. представництво цивільний правовідносини представник

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що дисертація після прийняття Цивільного кодексу України є одним з перших комплексних досліджень проблем правового регулювання відносин представництва у цивільному праві, в якому обґрунтовано нові у теоретичному та важливі в практичному аспекті положення. На підставі одержаних у процесі дисертаційного дослідження результатів на захист виносяться наступні положення:

- додатково обґрунтовується висновок про те, що повноваження договірного представника, в силу особливостей представницьких правовідносин, може бути визначене як особливе суб'єктивне право - „секундарне право”, в якому праву представника на вчинення певних дій відповідає не обов'язок особи, яку представляють, а її зв'язаність з цим правом;

- робиться висновок про можливість існування у цивільному праві категорії „подвійного представництва” - при укладанні законним представником від імені недієздатного договору доручення, в якому довірителем стає недієздатна особа;

- враховуючи те, що довіреність визначена у ст. 244 ЦК України як письмовий документ, неправильною є вказівка п.1 ст. 245 ЦК України щодо форми довіреності, за якою остання має відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. У зв'язку з цим обґрунтовується необхідність внесення змін до ст. 245 ЦК України, якими встановити, що довіреність має вчинятися у письмовій формі. У тих випадках, коли довіреність видається для вчинення юридичних дій, що потребують нотаріального посвідчення, довіреність повинна вчинятися письмово з обов'язковим нотаріальним посвідченням;

- одержало подальший науковий розвиток положення про те, що здійснення дій органом юридичної особи від її імені не є представництвом. Існування представницьких правовідносин у діяльності юридичної особи може мати місце лише при виконанні таких функцій окремими працівниками юридичної особи, або іншими фізичними та юридичними особами. Тому доцільно п. 1 ст. 92 ЦК України викласти наступним чином: „Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють згідно з установчим документами та законом, а також через належним чином уповноважених представників”.

- оскільки у повному та простому товариствах відсутні виконавчі органи, обґрунтовується думка про те, що визначений законом порядок ведення справ учасниками повного товариства та простого товариства, дозволяє стверджувати про існування підстав для виникнення представництва за законом або за договором від імені юридичної особи, залежно від обраного порядку ведення справ товариства;

- запропоновано доповнити п.1 ст. 37 ЦК України положенням, відповідно до якого встановлення піклування над особою, яка обмежена у дієздатності, припиняє відносини представництва між обмежено дієздатним та його малолітніми дітьми з приводу вчинення юридичних дій, що створюють, змінюють чи припиняють майнові права та обов'язки малолітніх дітей аж до поновлення обмежено дієздатного у цивільній дієздатності;

- аргументується висновок, за яким встановлений законодавством порядок призначення органом опіки та піклування помічника дієздатній фізичній особі для надання допомоги у здійсненні нею своїх прав та виконанні обов'язків, враховуючи специфіку оформлення відповідних відносин у ЦК України та коло повноважень такого помічника, визначених законом, дозволяє розглядати інститут помічників як своєрідну форму законного представництва;

- у зв'язку з тим, що метою комерційного представництва є не лише вчинення правочинів, а також і надання, пов'язаних з цим посередницьких послуг, пропонується юридичне визначення поняття комерційного представництва як правовідношення, в якому одна особа (комерційний представник) на основі та в межах наданих їй повноважень за певну винагороду вчиняє правочини та надає посередницькі послуги від імені та в інтересах особи, яку вона представляє.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення наукового дослідження полягає в тому, що у ньому сформульовано ряд висновків, які визначають напрями вирішення теоретичних та практичних проблем цивільно-правового представництва. Сформульовані пропозиції будуть корисними у законотворчій діяльності для удосконалення цивільного законодавства. Основні положення дисертації можуть бути використані у навчальному процесі при вивченні курсів „Цивільне та сімейне право України”, спецкурсу „Договірне право”, а також при підготовці підручників і навчальних посібників та стати основою для подальших наукових досліджень.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію виконано та обговорено на засіданні відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Результати, одержані в процесі роботи над дисертацією, оприлюднені на науково-практичній конференції „Проблеми кодифікації законодавства України” (Київ, 2003 року) та І Міжнародній науково-методичній конференції „Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу” (Хмельницький, 2005 року).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення у шести наукових публікаціях, з яких п'ять статей, опубліковані у збірниках, що належать до переліку наукових фахових видань ВАК України, а також тези однієї доповіді на конференції.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (186 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 205 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел - 14 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об'єкт, предмет та завдання дослідження, висвітлюється методологічна основа дослідження, науково-теоретична основа, формулюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів роботи, порядок апробації результатів дослідження.

Розділ перший дисертації „Суть та юридична природа представництва за цивільним правом України” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття та ознаки представництва” дисертант розкриває сутність поняття представництва через аналіз основних концепцій, які мають місце у науці цивільного права стосовно юридичної природи представництва, зокрема, концепції „дії”, концепції „правовідношення”. На основі загального вчення про правовідношення у дисертації поділяється думка про те, що представництво - це структурно-складне, тристороннє, таке, що поетапно розвивається правовідношення, в силу якого одна особа (представник) виступає від імені іншої особи (яку представляє).

Визнання представництва правовідношенням потребує визначення його місця у загальній системі правовідносин. Вихідною ознакою при такому визначенні, є виступ у межах цього правовідношення однієї особи від імені іншої: представник в силу наявного у нього повноваження встановлює або здійснює своїми цілеспрямованими діями права та обов'язки особи, яку він представляє між останньою та третіми особами. Відносини представництва є немайновими, так як не опосередковують відносин власності ні в статиці, ні в динаміці. Представництво виступає як засіб юридичної трансмісії прав та обов'язків між особою, яку представляють та третіми особами, між якими з допомогою представника встановлюються та здійснюються як майнові, так і немайнові правові зв'язки. Оскільки представництво є немайновим цивільним правовідношенням, воно характеризується тим, що в результаті його реалізації відбувається „організація” (виникнення, зміна, припинення) інших правовідносин (між особою, яку представляють та третьою особою), що дозволяє віднести його до числа організаційних правовідносин.

Участь третіх осіб у відносинах представництва обумовлює розмежування внутрішніх відносин представництва (між особою, яку представляють та представником) та зовнішніх - за участю третіх осіб. Внутрішні відносини представництва в силу своїх особливостей є організаційно_передумовними, так як їх метою є „організація” (виникнення, зміна чи припинення) іншого правовідношення (між особою, яку представляють та третьою особою). Зовнішні ж - як організаційно-інформаційні, суть яких полягає в обміні певною інформацією. Відносини між особою, яку представляють та третьою особою не можуть входити до складу правовідносин представництва; вони є лише результатом представництва, його кінцевою метою, так як виникають в силу реалізації повноваження представника і наділяють особу, яку представник представляв, певними правами та обов'язками з вчинених представником дій.

Тісний зв'язок внутрішніх та зовнішніх правовідносин представництва, об'єднаних фігурою представника, спільність їх кінцевої мети дозволяє розглядати ці правовідносини в якості структурних елементів єдиного тристороннього, такого що поетапно розвивається правовідношення представництва.

Підрозділ 1.2. „Представництво та інші інститути цивільного права”. На основі порівняльного аналізу представництва з іншими інститутами цивільного права, такими як фактичне представництво (діяльність посильних, перекладачів, посередників), комісія, договір на користь третьої особи, покладання виконання зобов'язання на третю особу, порука, управління майном, комерційна концесія, діяльність органу юридичної особи, автором доводиться, що представництво не є тотожним жодній іншій формі вчинення правочинів за допомогою третіх осіб. Залежно від особливостей тієї чи іншої форми посередництва розмежування між нею і представництвом можуть стосуватися сфери застосування, суб'єктного складу, мети, характеру і результату дій посередника як учасника певних правовідносин. При цьому принципова відмінність представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних суб'єктивних прав та обов'язків. Зовні це проявляється у тому, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє право - повноваження.

Підрозділ 1.3. „Підстави виникнення представництва. Види представництва” автор присвячує детальному аналізу підстав виникнення представництва за цивільним правом України. Підставами виникнення представництва є ті юридичні факти, з якими закон пов'язує визнання однієї особи представником іншої. За ст. 237 ЦК України такими можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства.

Залежно від традиційного поділу представництва на законне (обов'язкове) та договірне, проводиться дослідження підстав виникнення представництва кожного з них. Так, підставами виникнення законного представництва є народження дитини, посвідчене в установленому законом порядку, усиновлення, опіка над малолітніми та недієздатними, опіка над майном, призначення помічником. Акцентується увага на тому, що в окремих випадках законними представниками можуть бути учасники повного товариства або простого товариства при веденні справ від імені товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором або договором простого товариства (ст. 122, 1135 ЦК України).

Розглядаючи підстави виникнення договірного представництва, зазначається, що за нормами ЦК України перевага надається договору доручення, який традиційно вважається „договором про представництво”. Наводиться детальна характеристика вказаного договору, так як за конструкцією останнього можуть виникати і інші відносини договірного представництва, а саме: при здійсненні посередницької діяльності по випуску та обігу цінних паперів він використовується у діяльності торговців цінними паперами. Близьким до договору доручення є договір транспортної експедиції, який також можна вважати підставою виникнення договірного представництва. Але в цілому, на думку автора, вказаний договір не може вважатися представницьким правочином, хоча і не виключає використання окремих його елементів (дія від імені клієнта, за його дорученням, на підставі довіреності).

У дисертації розглянуто класичний поділ представництва на законне та договірне, а також пряме та непряме (повне та одностороннє, безпосереднє та другорядне) представництво.

Внаслідок аналізу підстав виникнення представництва, автором наводиться класифікація останніх.

Підрозділ 1.4. „Суб'єкти відносин із представництва. Повноваження представника” присвячений дослідженню питань суб'єктного складу відносин представництва. Представництво поетапно може створювати відносини між трьома суб'єктами: особою, яку представляють, представником та третьою особою. Оскільки третьою особою може виступати будь-який суб'єкт цивільного права, котрий має правосуб'єктність, необхідну для здійснення відповідної юридичної дії (причому, нестача правосуб'єктності у цієї особи може бути заповнена за рахунок наявності у неї власного представника), то мова у дисертації іде тільки про вимоги, яким повинен відповідати принципал (особа, яку представляють) і представник.

В якості особи, яку представляють, не завжди може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Вимоги до обсягу правосуб'єктності особи, яку представляють, необхідно висувати залежно від виду представництва про яке йде мова (законне чи договірне). Хоча, автором, на підставі аналізу поглядів окремих науковців, робиться висновок, що в ролі особи, яку представляють, може виступати як дієздатна так і недієздатна особа. Зокрема, у випадках, коли стосовно позбавлених дієздатності встановлено законне представництво, в укладеному діями представника договорі стороною стає не він, а недієздатна особа, яку він представляє. Тому є підстави визнати, що у такій ситуації з недієздатним по суті має місце „подвійне представництво”. Мається на увазі, що законний представник від імені недієздатного у межах, встановлених ст. 41 ЦК України укладає договір доручення, в якому довірителем стає недієздатна особа.

Окремо досліджується можливість виступу в якості особи, яку представляють (довірителя), неповнолітньої особи.

Стосовно представників зазначається, що правосуб'єктність останніх можуть мати лише дієздатні громадяни (незалежно від того чи набули вони дієздатність з досягненням необхідного віку чи шляхом емансипації) - в межах якої вони вважаються здатними до самостійного вчинення правочинів. Винятки із загального правила можуть мати місце лише у випадках, якщо законодавчий акт встановлює особливий режим щодо діяльності окремих осіб, яка включає в себе і пряме представництво. Автор досліджує можливість виступу в якості представників обмежено дієздатних осіб і відстоює позицію, за якою обмеження у дієздатності осіб, мало би тягнути за собою припинення відносин представництва між обмежено дієздатним та його малолітніми дітьми у сфері майнових прав та обов'язків останніх незалежно від наявності іншого з батьків. У зв'язку з цим, пропонується внести відповідні зміни до ст. 37 та п. 3. ст. 60 ЦК України.

Окрім фізичної особи в якості представника може виступати і юридична особа. Оскільки ст.ст. 91, 92 ЦК України не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, звідси випливає, що юридична особа може практично в усіх випадках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогою наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа. Тому юридична особа може стати довірителем незалежно від своєї основної виробничої функції. Хоча це зовсім не означає, що можливість здійснення представництва юридичними особами не обмежується. Спірне питання про те, чи являються органи юридичної особи її представниками, повинне вирішуватися з урахуванням того, що представник і особа, яку представляють - два самостійних суб'єкта цивільного права. Орган в якості органу, „не є суб'єктом будь-яких прав та обов'язків, відокремлених від цивільних прав та обов'язків юридичної особи”. Тому коли громадянин (група громадян), які є його органом, здійснюють правосуб'єктність юридичної особи, в особі органу діє сама юридична особа.

Особлива увага звертається на дослідження правової природи повноваження представника. Виходячи із загальнотеоретичного аналізу різних концепцій трактування повноваження, дисертант, на підставі загальної теорії права доводить, що повноваження може трактуватися як „секундарне право”, в якому праву представника вчинити певні дії від імені особи, яку він представляє, відповідає не обов'язок останньої, а лише її зв'язаність з цим правом. Трактувати повноваження як „секундарне право” можливо лише у відносинах договірного представництва, оскільки, у законному представництві під повноваженням необхідно розуміти норму закону, яка і визначає поведінку представника.

Розділ другий дисертації „Представництво в силу закону” складається двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. „Представництво неповнолітніх та недієздатних”. В даному підрозділі розглядаються особливості представництва неповнолітніх та недієздатних. Автор досліджує питання здійснення законного (обов'язкового) представництва при реалізації малолітніми та неповнолітніми майнових прав, зокрема, договірних та порядок відповідальності самих неповнолітніх та їх представників за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків. У роботі вказується, що в якості законних представників можуть виступати батьки, усиновителі, опікуни. Щодо піклувальників, автор обстоює позицію, за якою незважаючи на те, що у цивільному праві існує загальноприйнятий погляд, що піклувальники не являються законними представниками неповнолітніх, все-таки останніх доцільно визнати саме такими, зважаючи на те, що інститут піклування більш тяжіє саме до інституту представництва. Аналіз правових норм, які регулюють участь законних представників у процесі укладання різного роду правочинів, одно- чи двосторонніх, дозволяє автору зробити висновок про доцільність встановлення у законодавстві правила, за яким при укладанні договору з неповнолітнім, зобов'язати батьків (усиновителів), піклувальників надавати, а контрагента перевіряти наявність згоди на укладання договору, до моменту його укладання, тим самим стимулювати дієздатного контрагента до того, щоб він з'ясував ставлення батьків або піклувальників до правочину, який укладається неповнолітнім.

В роботі проводиться аналіз майнової відповідальності неповнолітніх та характеру співвідношення її з відповідальністю батьків (усиновлювачі), піклувальників, винних у заподіяні шкоди.

Окремо розглядаються питання захисту інтересів недієздатних осіб. Автор не поділяє думки з приводу того, що відповідальність опікунів та закладів, що здійснюють нагляд за недієздатними не є способом здійснення законного представництва, так як названі суб'єкти відшкодовують таку шкоду в порядку самостійної цивільно-правової відповідальності. Аналіз змісту цивільно-правових норм інститутів представництва та опіки, дозволяє зробити дисертанту зворотній висновок.

Підрозділ 2.1. „Представництво юридичної особи”. У даному підрозділі розглядається порядок участі юридичної особи у цивільному обороті. Юридична особа може виступати у цивільному обороті через свої органи, учасників, а також представників, належним чином уповноважених.

У роботі знаходить відображення позиція, за якою не лише органи, але і працівники юридичної особи (продавці тощо) при виконанні своїх службових обов'язків не являються її цивільно-правовими представниками. На прикладі аналізу конкретних норм цивільно-правового інституту представництва у дисертації показано, що ці норми не можуть бути застосовані до взаємовідносин юридичної особи та її працівників. Автор підтримує думку про те, що в особі своїх органів та працівників безпосередньо (а не через представника) діє сама юридична особа.

Цивільні права та обов'язки юридичної особи можуть виникати і внаслідок дій її представників, належним чином уповноважених, зокрема, таке можливе при здійснення діяльності керівниками філій і представництв юридичної особи, для чого вони наділяються довіреністю, за якою мають право укладати угоди від імені юридичної особи, що їх створила, у межах наданих повноважень. У роботі звертається на увага на особливості вчинення керівниками відособлених підрозділів юридичної особи правочинів від імені останньої, без належних на її укладання повноважень або з їх перевищенням.

За переконанням автора, представницькі функції у діяльності юридичної особи можуть здійснювати особи, належним чином уповноважені. У зв'язку з цим, пропонується зміст п. 1 ст. 92 ЦК України викласти наступним чином: „Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють згідно із установчими документами та законом, а також через належним чином уповноважених представників”.

Розділ третій „Представництво і довіреність” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. „Поняття договірного представництва”. Договірне представництво є своєрідний „штучний інститут”, в силу якого необхідні для укладання договору дії вчиняє одна особа (представник), а стороною, в укладеному договорі стає інший (особа, яку представляють). Воно засноване на розподілі властивостей контрагента як суб'єкта правочину між представником та принципалом та на припустимому поєднанні обох цих властивостей за допомогою фікції в особі, яку представляють. У дисертації представництво дієздатних осіб розглядається як таке, що має фідуціарний характер та виникає лише за їх згодою. Автором доводиться, що в основі добровільного представництва завжди є домовленість про представництво, тобто договір. Тому, з точки зору дисертанта, більш правильно йменувати добровільне представництво саме договірним.

Найбільш поширеною підставою виникнення такого представництва є договір, який пов'язує представника з особою, яку представляють. При цьому у випадках, коли вчинення юридично значущих дій входить до кола трудових функцій працівника (юрисконсульти, експедитори тощо), у роботі аргументується, що підставою для виступу від імені роботодавця може бути, поряд із видачею довіреності, трудовий договір. Аналіз ст.ст. 122 та 1135 ЦК України дозволяє дисертанту зробити висновок, що відносини договірного представництва можуть породжувати положення засновницького договору або договору простого товариства, але лише у тих випадках, коли змістом вказаних договорів надано право одному із учасників або товаришів на ведення справ товариства.

Досліджуючи питання значення волі та вад волі осіб у представництві, у дисертації поділяється думка, за якою необхідно враховувати вади волі і особи, яку представляють, і представника, причому, вказується, що вади волі представника перетворюють основний правочин у недійсний з вказаними у ЦК України наслідками, а вади волі особи, яку представляють, тягнуть за собою неможливість виникнення договору між особою, яку представляють, та третьою особою. Однак це не завжди перешкоджає тому, щоб основний правочин було визнано дійсним. Таке можливо через застосування п. 1 ст. 241 ЦК України.

Підрозділ 3.2. „Довіреність як форма уповноваження при договірному представництві”. У дисертації досить ґрунтовно розглядається правовий режим довіреності як універсальної форми уповноваження при договірному представництві.

Дисертант погоджується з думкою, за якою одностороннім правочином, в якому особа, яку представляють, наділяє повноваженнями є саме видача довіреності, а не довіреність. Оскільки видача довіреності є одностороннім правочином, вона має бути сприйнята лише представником. Тому автор не поділяє позиції законодавця з приводу адресування довіреності або представнику, або третій особі, і на доказ своїх тверджень наводить законодавчу норму ст. 1007 ЦК України.

Основним призначенням договору доручення є регулювання внутрішніх відносин між представником та особою, яку представляють; довіреність покликана забезпечити зовнішній ефект представництва, а саме: встановити правовий зв'язок між особою, яку представляють, та третьою особою через дії представника, тому автором доводиться, що довіреність є окремий від договору доручення документ. Вони не можуть вважати взаємовиключними документами, хоча в окремих випадках, законодавець дозволяє встановлення відповідних повноважень у самому тексті договору (ст. 243 ЦК України).

Характеризуючись одностороннім правочином, довіреність має відповідати вимогам, що ставить закон до правочинів. У дисертації з'ясовано основні вимоги, яким має відповідати довіреність, зокрема, довіреність має бути видана лише на вчинення правомірних (юридичних) дій. Вона повинна бути належним чином оформлена. З приводу форми довіреності, на думку автора, виникають певні неузгодженості у змісті п. 3 ст. 244 ЦК України, п. 1 ст. 245 ЦК України і ст. 205 ЦК України, а тому запропоновано змінити текст п. 1 ст. 245 ЦК України.

Оскільки довіреність це іменний документ, у ній має бути вказана особа, якій вона видана, а також особа, яка склала довіреність. У роботі припускається сумнів щодо доцільності видачі довіреності кількома особами (повіреними) або на ім'я, особливо, кількох осіб (довірителів).

До особи, яка вчиняє довіреність, пред'являються усі вимоги, які існують у законодавстві стосовно осіб, що взагалі беруть участь у правочинах, тому, особа, яка видає довіреність повинна бути суб'єктом цивільного права, що володіє цивільною право- і дієздатністю. Про необхідність повіреного володіти достатнім обсягом право- і дієздатності іде мова у п.6 ч.1 ст. 248 та п.2 ч.1 ст. 1008 ЦК України, де відсутність цих факторів розглядається як підстава для припинення повноважень самого представника та договору. У роботі розглядається можливість вчинення довіреності малолітніми та неповнолітніми особами. Автор погоджується з тезою, що неповнолітні можуть самостійно видавати довіреності щодо вчинення тих правочинів, які за законом вони можуть вчиняти самостійно.

У підрозділі 1.3. „Комерційне представництво” визначається специфіка основних прав та обов'язків сторін у відносинах комерційного представництва. Єдиними незмінними ознаками комерційного представництва вважається виступ професійного представника в інтересах особи, яку він представляє і презумпція платності відносин сторін.

У роботі проводиться порівняльний аналіз понять представництва та комерційного представництва, внаслідок чого автор робить висновок, що незважаючи на те, що комерційне представництво походить від представництва взагалі, воно не є йому тотожним і на підтвердження вказує відмінні ознаки одного та іншого. Дисертант наводить аргументи з приводу того, що комерційне представництво представляє собою особливий феномен у торговому праві, оскільки включає в себе два види відносин - посередництво та представництво. Звідси, автор вважає, що комерційне представництво має трактуватися як правовідношення, в якому одна особа (комерційний представник) на основі та в межах наданих їй повноважень за певну винагороду вчиняє правочини та надає посередницькі послуги від імені та в інтересах особи, яку вона представляє.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення конкретного наукового завдання, суть якого полягає у всебічному дослідженні та обґрунтуванні представництва як однієї з найважливіших гарантій здійснення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків і формування на цій основі висновків та пропозицій щодо вдосконалення цивільного законодавства України. Основні висновки, одержані в результаті проведеного дисертаційного дослідження можуть бути зведені до таких.

Представництво є структурно-складним, тристороннім, таким, що поетапно розвивається правовідношенням, в силу якого одна особа (представник) має право виступати від імені іншої (яку представляє).

Принципова відмінність представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних суб'єктивних прав та обов'язків. Зовні це проявляється в тому, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє право - повноваження.

Підставами виникнення представництва є договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. За їх допомогою можливо диференціювати представництво на певні види (представництво в силу події і в силу юридичної дії, обов'язкове та добровільне).

Представництво поетапно може поєднувати трьох суб'єктів: особу, яку представляють, представника та третю особу. Якщо це принципал, то вимоги до обсягу його правосуб'єктності висуваються залежно від виду представництва про яке йде мова (законне чи добровільне). Хоча в ролі особи, яку представляють може виступати як дієздатна так і недієздатна особа. Ідеться про можливість існування у цивільному праві категорії „подвійного представництва” - при укладанні законним представником від імені недієздатного договору доручення, в якому довірителем стає недієздатна особа. Якщо це представники, то правосуб'єктність останніх можуть мати повністю дієздатні громадяни - в межах, в якої вони вважаються здатними до самостійного вчинення правочинів.

Повноваження договірного представника, виходячи із загальної теорії права, доцільно трактувати саме як „секундарне право”, якому відповідає не обов'язок, а зв'язаність особи, яку представляють, адже категорія „обов'язок” у представництві не вкладається в рамки традиційної формули обов'язку як необхідності вчинити певні дії або утриматися від них.

Найбільш поширеним із видів представництва є законне або обов'язкове представництво. Основною метою такого представництва є його спрямованість на захист прав та законних інтересів недієздатних осіб, що стає можливим як шляхом втручання у процес укладання різного роду правочинів, так і через залучення законних представників до договірної та позадоговірної відповідальності за протиправні дії підопічних.

Юридична особа виступає у цивільному обороті через свої органи, учасників, а також представників, належним чином уповноважених.

Добровільне представництво виникає за волею дієздатної особи, яка звертається за допомогою до представника для вчинення правочинів і, за загальним правилом, має фідуціарний характер. Більш правильно йменувати добровільне представництво саме договірним, так як у змісті останнього найкраще прослідковується підстава виникнення представництва.

Одностороннім правочином, в якому особа, яку представляють, наділяє повноваженнями є видача довіреності. В такому ж розумінні довіреність є юридичним фактом, що породжує правовідносини між представником та особою, яку він представляє. Вона, як односторонній правочин, має бути сприйнята представником. Довіреність і договір доручення є окремими документами, що не можуть замінювати один одного.

Характеризуючись одностороннім правочином, довіреність має відповідати вимогам, що ставить закон до правочинів. Зокрема, довіреність має бути видана лише на вчинення правомірних (юридичних) дій. Вона повинна бути належним чином оформлена.

Суттєва специфіка основних прав та обов'язків сторін у договорі, що породжує відносини комерційного представництва порівняно із звичайним договором доручення, у сукупності з правилами ст. 243 ЦК України дозволяє говорити про відносну самостійність комерційного представництва. Єдиними незмінними ознаками комерційного представництва необхідно вважати виступ професійного представника в інтересах особи, яку він представляє і презумпцію платності відносин сторін.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Гелецька І.О. До питання про правовий статус піклувальника. - Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 19. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. С. 378-383.

2. Гелецька І.О. Представництво - особливий вид цивільних правовідносин. Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 20. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. С. 304-309.

3. Гелецька І.О. Підстави виникнення представництва. - Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 23. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. С. 287-293.

4. Гелецька І.О. Органи і представники юридичної особи. - Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 25. К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. С. 406-414.

5. Гелецька І.О. Правова природа довіреності як форми уповноваження при договірному представництві // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Випуск 4 (12). 2004. С. 105-111.

6. Гелецька І.О. Інститут представництва за новим Цивільним кодексом України. - Проблеми кодифікації законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. За загальною редакцією члена-кореспондента АПрН України В.П. Нагребельного, к.ю.н. Н.М. Пархоменко К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. С. 101-104.

Анотація

Гелецька І.О. Правове регулювання відносин представництва у цивільному праві. - Рукопис.

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Київ, 2005.

У дисертації досліджено правове регулювання відносин представництва у цивільному праві як універсальної форми реалізації та здійснення учасниками цивільних правовідносин суб'єктивних прав та обов'язків. Проведено порівняльно_правовий аналіз представництва з іншими формами встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами з допомогою третьої особи. Визначено та систематизовано підстави виникнення відносин представництва. Встановлено коло суб'єктів відносин із представництва, дано їх правову характеристику. Розглянуто особливості представництва за законом у діапазоні виявлення характерних для нього ознак. З'ясовано відмінність органу юридичної особи від її представника з позицій науки цивільного права. Проаналізовано специфіку договірного представництва і такого його різновиду як комерційне представництво. Досліджено правову природу довіреності як універсальної форми уповноваження при договірному представництві. На основі проведених у дисертації досліджень зроблено висновки та пропозиції щодо вдосконалення цивільно-правових норм, які регулюють відносини представництва.

Ключові слова: представництво, підстави виникнення представництва, суб'єкти представництва, повноваження, законне представництво, договірне представництво, довіреність.

Аннотация

Гелецкая И.А. Правовое регулирование отношений представительства в гражданском праве. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 - гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. - Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2005.

Диссертация посвящена комплексному исследованию правоотношений представительства в гражданском праве. В работе рассмотрено понятие и существенные признаки представительства, его место в системе гражданских правоотношений, особое внимание уделено сравнительно-правовому анализу и соотношению с другими формами реализации гражданских правоотношений между двумя и более лицами с помощью третьего лица.

Подробно проанализированы основания возникновения отношений представительства и виды представительства в гражданском праве Украины. Придерживаясь традиционного деления представительства на законное и договорное, автор проводит исследование оснований возникновения каждого из них. Акцентируется внимание на том, что в отдельных случаях законными представителями могут быть участники полного товарищества или простого товарищества при ведении дел от имени товарищества, если иное не установлено учредительным договором или договором простого товарищества. Особо рассматривается договор поручения как основание возникновения договорного представительства, так как по модели последнего могут возникать отношения договорного представительства при осуществлении посреднической деятельности по выпуску и обороту ценных бумаг.

Анализ оснований возникновения представительства, дал возможность автору классифицировать их, провести группирование последних по признаку принадлежности к единичным юридическим фактам или юридическим составам. Также проведено деление представительства на представительство вследствие юридического действия и юридического события.

Так как третьим лицом в таких правоотношениях может быть любой субъект гражданского права, в работе особо рассматривается правовое положение представителя и представляемого. Автор, анализируя взгляды отдельных ученых, отстаивает точку зрения о том, что в роли представляемого может выступать как дееспособное, так и недееспособное лицо.

Отдельно рассматривается вопрос относительно правовой природа полномочия представителя. Исходя из общетеоретических концепций толкования полномочия, диссертант, на основании общей теории права, приходит к выводу, что полномочие может толковаться как “секундарное право”, в котором праву представителя на совершение определенных действий от имени представляемого, соответствует не обязанность последнего, о только его связанность этим правом.

В работе рассматриваются особенности осуществления представительства несовершеннолетних и недееспособных граждан посредством анализа участия законных представителей при реализации малолетними и несовершеннолетними имущественных прав, а именно, договорных и порядок ответственности самих несовершеннолетних и их представителей за неисполнение или ненадлежащее исполнение своих обязанностей.

С учетом того, что представляемый и представитель самостоятельные и противоположные друг другу субъекты гражданского права, в диссертации находит отображения позиция, что не только органы, но и работники юридического лица не являются его гражданско-правовыми представителями. Автор поддерживает точку зрения о том, что в лице своих органов и работников непосредственно (а не посредством представителя) действует само юридическое лицо.