Предметом дослідження є визначення правової природи права на самовизначення народів, характеристика його складових елементів та узагальнення практики ООН щодо здійснення цього права з особливим наголосом на палестинську проблему, яка тривалий час перебуває в центрі уваги міжнародного співтовариства.

Методи дослідження. В дисертації використані насамперед такі функціональні методи юридичної науки, як нормативний та природно-правовий, що застосовувалися при визначені як правової природи та складових елементів права народів на самовизначення. Використовувалися також загальнонаукові методи - історичний, системний та порівняльний, особливо при дослідженні етапів становлення та розвитку принципу самовизначення народів та узагальненні практики діяльності органів ООН в процесі його здійснення. Була залучена новітня методологія кодифікаційної техніки, що виникла в рамках ООН в процесі прийняття та виконання членами ООН резолюцій Генеральної Асамблеї, спрямованих на розвиток принципів міжнародного права відповідно до Статуту ООН, до яких відноситься і принцип рівноправності та самовизначення народів.

Наукова новизна отриманих результатів. У дисертації досліджено поступальний розвиток принципу самовизначення народів, що виник у формі політичного принципу, який мав обмежену дію в міжнародних відносинах, і перетворення його у принцип міжнародного права універсального характеру відповідно до Статуту ООН з наступною кодифікацією в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН. Досліджено також роль права на самовизначення в утвердженні міжнародно-правової позиції держав та їх практики в ООН як доказу цієї правової позиції, а також значення в цьому процесі практики самих політичних органів ООН. Складовою частиною міжнародно-правової позиції держав в ООН є питання про право палестинського народу на самовизначення, яке відрізняється своєрідністю змісту та засобів здійснення, що також знайшло відповідне узагальнення в дисертації.

Виходячи з цього, наукову новизну дослідження найбільш повно виражають такі теоретичні положення та висновки:

Нідерландська, Англійська, Французька та Американська революції XVI-XVIII століть, спираючись на концепцію народного суверенітету, проголосили самовизначення як утвердження у внутрішньому правопорядку держав індивідуальних та колективних прав людини проти тиранії “старого режиму”, заклавши тим самим теоретичні та практичні засади визнання внутрішнього та зовнішнього аспектів принципу рівноправності та самовизначення народів;

важливим етапом становлення принципу самовизначення народів у міжнародному праві стало обгрунтування в першій половині - середині XIX ст. італійськими юристами та патріотами Дж. Манзіні, М. Манчіні та іншими принципу національності як об'єктивного права націй на незалежність, який в цей період був реалізований в ряді європейських країн;

принцип самовизначення, ініційований президентом США В. Вільсоном як розв'язання національного питання в Європи після Першої світової війни, хоча й набув часткової реалізації (надання незалежності ряду “малих народів”, встановлення міжнародних гарантій захисту прав національних меншин, проведення плебісцитів або референдумів при визначенні державно-територіальної належності, утворення в рамках Ліги Націй мандатної системи), не містив поняття рівноправності всіх народів, і в силу цього не поширювався на колоніальні та напівколоніальні народи, в тому числі народи арабського світу, і він більше розумівся в політичному, ніж юридичному контексті;

право на рівноправність та самовизначення народів, встановлене в Статуті ООН, містить внутрішній та зовнішній аспекти, згідно з якими всі народи мають право вільно визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус, тобто вільно здійснювати свій політичний, економічний та культурний розвиток;

зовнішній аспект права на самовизначення може здійснюватися в таких формах, як створення суверенної та незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або встановлення будь-якого іншого політичного статусу в середині існуючої держави, вільно визначеного народом (наприклад, національно-територіальної автономії);

право на самовизначення сформувалося як колективне право з паралельним розвитком його як індивідуального права людини, де індивіди мають права, гарантовані міжнародним правом, стосовно власної держави;

право на самовизначення не розглядається міжнародним правом як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які можуть привести до часткового або повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав, що діють з дотриманням цього принципу у внутрішньому його аспекті;

зовнішньою правовою основою визнання права народу Палестини на самовизначення і створення незалежної держави слугують відповідні резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН, в яких визнається це право в особі Організації Визволення Палестини як єдиного законного представника цього народу;

мирний процес на Близькому Сході, що призвів до укладання ряду угод між ОВП та Ізраїлем - Мадридської угоди в Осло 1993 р. та Вашингтонської угоди 1994 р. призвели до створення на певній частині палестинських територій, що були звільнені від окупації їх Ізраїлем, Палестинської Автономії, яка набула часткової міжнародної правосуб'єктності, що є важливим практичним кроком на шляху до створення Держави Палестина, конкретизованого у 2003 р. планом так званої “дорожньої мапи”.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що в її положеннях та висновках міститься узагальнення міжнародно-правової практики органів ООН у сфері застосування принципу рівноправності та самовизначення народів, які можуть бути використані й для розв'язання інших подібних ситуацій. Саме ця практика ООН призвела до кодифікації даного принципу в рамках ООН, яка врахувала нові реальності у світі, що склалися після ліквідації колоніалізму. Положення та висновки дисертації можуть бути також використані в процесі викладання загальної частини курсу міжнародного права в юридичних навчальних закладах України та Палестинської Автономії, насамперед на юридичних факультетах Ієрусалимського, Віфлеємського та Наблуського університетів.

Апробація та публікація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Дисертант брав участь у науково-практичній конференції “Становлення і розвиток правової системи України” (21 березня 2002 р., м. Київ).

Структура та обсяг дисертації. Структура роботи побудована відповідно до цілей та завдань дослідження та визначається логікою наукового пошуку та ступенем розробки теми. Вона складається з вступу, трьох розділів та десяти підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 183 сторінок, в т.ч. список використаної літератури - 19 сторінок (339 джерел).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується сучасний стан дослідження в міжнародному праві статусу принципу рівноправності та самовизначення народу, сформульовано мету і завдання дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, форма апробації, наведено дані про структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ “Становлення та розвиток принципу рівноправності та самовизначення народів у міжнародному праві” присвячений дослідженню формування самовизначення народів у світлі європейських та американської революції XVI -XVIII століть, концепції національності першої половини-середини XIX ст., контексті Версальського договору 1919 р. і практики Ліги Націй та положень Статуту ООН стосовно встановлених в ньому універсальних правових засад цього права.

Нідерландська революція XVI ст. була першою в Європі революцією, що призвела до створення незалежної держави шляхом відокремлення Північних провінцій Нідерландів від іспанської корони. Вона сформувала два правових принципи - право народу на суверенітет і право народу на створення незалежної держави, які стали політико-правовою основою для досягнення країною незалежності, що настала 23 січня 1581 р. з прийняттям Генеральними Штатами Утрехтської унії. Вперше в суспільних відносинах народ виступив як суб'єкт влади, завдавши відчутного удару пануванню в Європі феодальної системи.

Подальшого розвитку концепція права на самовизначення народів набула в період Англійської революції XVIІ ст., чому сприяло поширення в Англії кальвіністських ідей у вигляді пуританізму. Однією з них була ідея “суспільного договору”, згідно з яким верховний правитель та його піддані зв'язані взаємними умовами підтримання певного суспільного порядку, і порушення цих умов з боку правителя мало тягти за собою припинення цього договору та усунення такого правителя від влади. В цей період були чітко розмежовані, з одного боку, права короля, а, з іншого, права народу, і це значно вплинуло на формування теорії природного права в плані самовизначення народу. Кульмінаційним моментом розвитку цієї концепції став Акт проголошення Англії вільною державою від 16 травня 1649 р., яким вводилася республіка. Цьому акту передувало віддання під суд короля Карла І Стюарта і скасування королівського звання як такого.

Право на самовизначення було й в центрі політичної боротьби в період Американської революції XVIІІ ст. 4 липня 1776 р. Другий континентальний конгрес, скликаний у Філадельфії, прийняв Декларацію про незалежність Сполучених Штатів Америки, в якій проголошувалося право американського народу встановлювати таку форму правління, яка б відповідала його інтересам. Це був новий політико-правовий принцип суверенітету народу, який проголосив право обирати республіку як політичну форму правління. Він був висунутий на противагу ненависним англійським порядкам, що насаджували в північноамериканських колоніях беззаконня та свавілля. Принципово новим тут було те, що право народу на суверенітет та незалежність визнавалося й за всіма іншими народами, виходячи з принципу рівноправності всіх народів. В дисертації встановлено, що у той період принцип самовизначення мав політико-правовий характер, не виступаючи принципом міжнародного права, оскільки він регламентувався внутрішнім правом та реалізувався внутрідержавними механізмами.

Наступним етапом в історії становлення принципу самовизначення стала Французька революція останньої чверті XVIІІ ст., яка, так само як і попередні революції, зв'язала цю проблему з доктриною народного суверенітету. Згідно з нею уряд мав засновуватися на волі людей, а не волі монарха, і люди, не задоволені урядом, повинні бути в змозі само організуватися за власними уявленнями. Це означало, що територіальний елемент в політичній спільності мав поступитися персональному елементу, внаслідок чого люди перестали бути простими придатками землі. Відповідно в Декларації прав людини та громадянина 1789 р. проголошено принцип рівноправності громадянина. Поряд з цим Французька революція не лише закріпила основні права людини, але й поєднала індивідуальні та колективні права громадян, вперше зв'язав між собою категорію прав людини з категорією прав народу.

Наступний крок в еволюції права на самовизначення був зроблений лише після 1848 р. Концепція індивідуального самовизначення як вершини демократії поступилася концепції національності як об'єктивного права націй на державну незалежність. Тим самим принципу самовизначення був наданий новий імпульс розвитку, в якому право націй на незалежність розумілося вже як об'єктивна необхідність. Відповідно права людини, проголошені Французькою революцією, були трансформовані в права нації. Це стосувалося перш за все самовизначення італійців, німців, угорців, так само як і датчан, чехів, словаків, хорватів, словенців та інших народів, що мешкали серед них. Але європейська ліберальна думка середини XIX ст. підтримувала вимоги перших, відмовляючи в цьому другим.

Після Першої світової війни проблема самовизначення перетворилася у фактор великого стратегічного значення. 8 січня 1918 р. президент США В. Вільсон запропонував прийняти Програму встановлення миру, відому як “чотирнадцять пунктів” Вільсона, одним з яких було питання про суверенітет зацікавленого в цьому населення. У процесі здійснення цього принципу ряд націй Центральної та Східної Європи отримали незалежність, а колишні німецькі колонії та великі частини Османської імперії були включені в мандатну систему Ліги Націй. Крім того, в мирних договорах 1920-1922 рр. велика увага була приділена захисту етнічних меншин. Одним з основних методів реалізації даного принципу стали плебісцити, проведення яких мало підтвердити етнічну та іншу основу для самовизначення даного населення. В дисертації зроблено висновок, що цей принцип, однак, не набув ще універсального значення і застосовувався більше, виходячи з політичної доцільності, тобто він не став юридично зобов'язуючою нормою. В силу цього принцип самовизначення націй не був включений до Статуту Ліги Націй, як це пропонував американський президент В. Вільсон. У цей період виникло й питання про самовизначення Палестини, яка, будучи підмандатною територією Ліги Націй, перебувала під управлінням Великобританії. Розв'язання цієї проблеми, однак, з самого початку ускладнювалося тим, що на території Палестини мешкали дві громади - арабська і єврейська, і остання намагалася розширитися за рахунок іммігрантів з інших країн, що зустрічало опір з боку палестинських арабів.

Принципові зміни були внесені у форму та зміст права на самовизначення Статутом ООН, п.2 ст.1 якого визначив його як зобов'язання держав “розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру”. Таким чином, даному принципу було надано самого широкого значення. Сфера його дії може охоплювати держави, нації та будь-які людські групи, які можуть бути організовані в держави, або бути формою нації чи лише групи. Тому принцип рівноправності та самовизначення може застосовуватися як до народів, так і до держав.

Включення до Статуту ООН принципу права народів на рівноправність та самовизначення з всеохоплюючим змістом конкретизовано Главою XI, в якій міститься “Декларація щодо несамоврядних територій. Поряд з цим Главою XIІ “Міжнародна система опіки” передбачалося створення в рамках ООН міжнародної системи опіки, що нагадувала мандати Ліги Націй. Це означало настання ери деколонізації, для якої етнічна тотожність не мала вирішального значення, оскільки критерієм її застосування визнавалося існування політичної спільності у вигляді колоніальної території.

У 1950 р. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції визнала, що право народів на самовизначення є основоположним правом людини. Такий підхід був узагальнений та підтверджений у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про надання незалежності колоніальним країнам та народам 1960 р. Зокрема, в ній підкреслювалося, що “підкорення народів іноземному гнобленню і пануванню та їх експлуатація являють собою заперечення основних прав людини, суперечить Статуту ООН та перешкоджають розвитку співробітництва і встановленню миру у всьому світі”.

Важливим етапом на шляху закріплення права на самовизначення як права, що належить всім народам, стали такі визначальні у сфері прав людини міжнародно-правові акти, як Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., в п.1. ст.1 яких встановлено, що “всі народи мають право на самовизначення”.

У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружних відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, яка є кодифікаційним актом семи таких принципів, в тому числі принципу рівноправності та самовизначення народів. Тим самим цей принцип було віднесено до основоположних принципів міжнародного права, на яких будується і підтримується сучасний міжнародний правопорядок.

Другий розділ “Зміст права народів на самовизначення як права всіх народів” присвячений виявленню складових елементів права на самовизначення та з'ясуванню характеру його взаємозв'язку з іншими принципами міжнародного права та визначенню тенденцій розвитку цього права.

Зміст права народів на самовизначення характеризується зовнішнім та внутрішнім аспектами. З точки зору міжнародного права зовнішній аспект містить у собі право народу на вільне відокремлення від держави, в межах якої він мешкає, та створення ним незалежної держави або об'єднання з іншою державою або вільний вибір будь-якого іншого статусу, який визначається народом. Внутрішня сторона права народів на самовизначення також має різні варіанти, що здійснюються в залежності від обсягу реалізації цього права - від зміни форми правління державного устрою та політичного режиму - до забезпечення політичних, культурних, мовних та інших прав у межах внутрішньої системи самоуправління як складової сучасного демократичного правління держави. Водночас, як підкреслюється в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., ніщо в принципі самовизначення народів “не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або сприяє будь-яким діям, які вели б до розчленування або часткового або повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних та незалежних держав, що діють з дотриманням принципу рівноправності та самовизначення народів, і внаслідок цього мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без різниці раси, віросповідання та кольору шкіри”. Зроблено висновок, що водночас сучасне міжнародне право захищає держави від розчленування навіть тоді, коли цього домагається етнічна група, що перебуває під владою держави з іншими етнічними характеристиками.

У дисертації показані політичні, економічні, соціальні та культурні елементи права на самовизначення, виходячи з специфіки суб'єктів, об'єктів, цілей та умов реалізації цього права. Поряд з цим проаналізовано різні аспекти правового змісту права народів на самовизначення у взаємозв'язку з іншими принципами міжнародного права, беручи до уваги конкретизацію останніх в нормативних джерелах його галузей.

У сучасних умовах, коли демократична форма правління, що будується на верховенстві права, стала міжнародним стандартом поведінки держав, подальший розвиток права на самовизначення пов'язаний перш за все з підвищенням рівня забезпеченості демократичних процедур у рамках внутрішньої управлінської системи держав, що передбачає ефективність демократичної форми правління та всебічний захист прав національних меншин. Відповідно належний рівень забезпечення прав людини, прав народів та національних меншин є сьогодні основним критерієм визначення законності будь-яких сепаратистських вимог, що можуть виникати серед певної частини населення держави. Так, в Декларації прав національностей України 1991 р. бенефіціантами рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав проголошуються всі народи та національні групи, що проживають на її території.

Що ж стосується тенденцій розвитку зовнішнього аспекту права на самовизначення, то вони характеризуються розширенням прав його суб'єктів як учасників міжнародних правовідносин та еволюцією об'єкта цих правовідносин в контексті подальшого формування колективних прав народів, які мають бути визнані в міжнародному праві у відповідному кодифікаційному акті.

Третій розділ “Особливості здійснення права народу Палестини на самовизначення в умовах мирного врегулювання проблеми Близького Сходу” присвячений визнанню міжнародним співтовариством права народу Палестини на самовизначення, визначенню в міжнародному праві статусу Організації Визволення Палестини як єдиного законного представника палестинського народу та розгляду договірних відносин останньої з Ізраїлем, якими було започатковано мирний процес подолання палестино-ізраїльського конфлікту, що є арабо-ізраїльським конфліктом, зволікання з вирішенням якого підриває мир і безпеку у всьому регіоні Близького Сходу.

Визнання та реалізація права народу Палестини на самовизначення має свої особливості, які виділяють цю проблему з числа інших подібних проблем, що розглядалися в рамках ООН. Це стосується проблем взаємного визнання права Палестини та Ізраїлю на існування як незалежних держав, розв'язання територіальних питань, включаючи проблему статусу Єрусалима, встановлення гарантій підтримання миру та безпеки між ними і в регіоні Близького Сходу загалом, тобто винайдення реальних можливостей для обох народів жити в міжнародно-визнаних кордонах, вирішення проблеми палестинських біженців тощо. Однак тривалий час ці зусилля міжнародного співтовариства не знаходили належної відповіді з боку конфліктуючих сторін, ставши заручниками майже перманентного арабо-ізраїльського протистояння, що час від часу приймало форми широкомасштабної збройної боротьби, особливо у 1967 та 1973 рр., коли палестинські та ряд інших арабських територій опинилися під окупацією Ізраїлю.

Отже, протягом понад 50 років, починаючи з 1947 р., коли вперше проблема Палестини стала предметом розгляду ООН, вона залишається остаточно невирішеною, хоча міжнародне співтовариство доклало великих зусиль для розв'язання зазначених питань, виходячи з основоположних принципів міжнародного права. Ці зусилля стосувалися перш за все вироблення загальної правової основи для вирішення палестинської проблеми в рамках самовизначення разом з визнанням законних прав Ізраїлю на існування.

Так, 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 181(ІІ), згідно з якою передбачалося створення на території Палестини двох незалежних держав, утворення економічного союзу між ними та встановлення інтернаціоналізованого статусу Єрусалима, що є планом розділу Палестини між арабською та єврейською громадами з економічним союзом між ними. Цьому рішенню передувала заява Великобританії як мандатарія Палестини про те, що вона до 14 травня 1948 р. має намір відмовитися від мандату ООН на Палестину. Вказана заява була кульмінацією політики Великобританії, яка традиційно виступала за створення на палестинській території єврейської держави. Ця її позиція вперше була висловлена в Декларації Бальфура від 2 листопада 1917 р., в якій англійський уряд повідомив “Сіоністську Федерацію” про свою позицію на користь утворення в Палестині “національного вогнища для єврейського народу”.

Арабські держави оспорювали компетенцію Генеральної Асамблеї ООН робити такі рекомендації щодо Палестини. Однак не було сумніву, що згідно з загальними умовами ст. 10 Статуту ООН Генеральна Асамблея ООН може робити такі рекомендації щодо Палестини. Внаслідок цього арабські держави переглянули свою позицію щодо даного питання, хоча водночас наполягали на тому, що подібні резолюції можуть бути суто рекомендаційними, тобто юридично не зобов'язуючими.

Стосовно цього питання в дисертації з'ясовано, що тлумачення резолюції 181 (ІІ) свідчить, що Генеральна Асамблея ООН надала їй більшого, ніж рекомендаційного, значення. До неї були включені положення, які деталізували заходи щодо імплементації плану створення на території Палестини двох незалежних держав, включаючи звернення до Ради Безпеки ООН у разі необхідності “вжити заходів щодо імплементації даного плану”. Крім того, виходячи з функції контролю за підмандатними територіями з боку міжнародного співтовариства, які перейняла на себе ООН як правонаступниця Ліги Націй, прийняття зазначеної резолюції безпосередньо було пов'язано із здійсненням Генеральною Асамблеєю ООН своїх повноважень. Відповідно в дисертації зроблено висновок про відповідність даної резолюції Статуту ООН.

Так, під егідою ООН та за участю США на Близькому Сході нарешті розпочався мирний процес. Основою його стало проведення ряду міжнародних конференцій, насамперед Мадридської в жовтні 1991 р. та Вашингтонської в липні 1994 р., на яких за участю ОВП та Ізраїлю було вироблено конкретні механізми переговорного процесу щодо здійснення народом Палестини права на самовизначення разом з визнанням Ізраїлю та наданням йому гарантій безпеки із визначенням їх правової бази. В якості основного був прийнятий принцип “мир в обмін на землю”, сформульований раніше в резолюціях Ради Безпеки ООН 242(1967), 338(1973) та 420(1978). В результаті цих зусиль міжнародного співтовариства 30 серпня 1993 р. між ОВП та Ізраїлем була підписана Декларація принципів про тимчасові заходи щодо самоуправління, яка відкрила шлях до палестинського самоуправління в Секторі Газа та на Західному Березі річки Йордан.

Відповідно до згаданої Декларації самоуправління зазначених палестинських територій, які були звільнені від ізраїльської окупації, було здійснено на основі створення Палестинської Автономії, що є перехідною політичною формою народу Палестини з діючою Адміністрацією (урядом). Остання згідно з домовленостями ОВП та Ізраїлю, узгоджених з міжнародним співтовариством, має втілити в життя комплекс політичних, військових, економічних та інших заходів, спрямованих на створення умов для проголошення незалежної Держави Палестина.

Узагальнюються результати дисертаційного дослідження, які віддзеркалюють розвиток принципу самовизначення в історичній перспективі та зміст юридичного статусу самовизначення в сучасному міжнародному праві. Історія самовизначення пов'язана з історією доктрини народного суверенітету, проголошеного Французькою революцією, згідно з якою уряд повинен засновуватися на волі народу, і якщо народ не задоволений урядом своєї країни, то повинен бути в змозі відокремитися і організувати себе на свій розсуд. Самовизначення в контексті Французької революції стало дійсним ідеалом для всього людства як підтвердження прав людини проти тиранії “старого режиму”. Певним етапом у становленні самовизначення була концепція національності як об'єктивного права націй на незалежну державність. У результаті права людини, сформульовані Французькою революцією, були трансформовані в права націй. Велика роль у здійсненні цих прав належала плебісцитам, проведення яких у ряді європейських країн в останній чверті ХІХ ст. було формою виявлення волі населення в процесі створення нових держав на основі національних ознак, наприклад Італії, або в процесі вирішення територіальних спорів держав, наприклад уступка Великобританією Греції Іонічних островів.

1. Исторические предпосылки становления принципа самоопределения народов // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.11. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - С.526-533.

2. Становление принципа самоопределения народов в мирных договорах Версальской системы // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.12. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - С.530-537.

3. Особенности становления международной правосубъектности Организации Освобождения Палестины // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Вип.18. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. - С.360-368.

4. Роль ООН в признании и осуществлении права палестинского народа на самоопределение // Тези науково-практичної конференції “Становлення і розвиток правової системи України”. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К., 2002. С. 197-200.

АНОТАЦІЇ

Саід Б А Абуфара. Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - міжнародне право. - Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ, 2004 р.

Дисертація присвячена дослідженню становлення та розвитку принципу рівноправності та самовизначення народів в міжнародному праві. Особлива увага приділена з'ясуванню історичних витоків самовизначення, змісту права народів на самовизначення як права всіх народів та особливостей здійснення права народу Палестини на самовизначення в умовах мирного врегулювання проблеми Близького Сходу.

Ключові слова: міжнародне право, народний суверенітет, “14 принципів” Вільсона, принцип національності, права народів, права людини, принцип рівноправності та самовизначення народів, національні меншини, Ліга Націй, Статут ООН, підмандатні території, підопічні території, резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН щодо Палестини.