Принцип публічності у кримінальному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

УДК 343.131

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

ПРИНЦИП ПУБЛІЧНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза

Карабут Людмила Володимирівна

Луганськ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ імені Є.О. Дідоренка, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, доцент Середа Григорій Порфирович, Національна академія прокуратури України, ректор

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент Лобойко Леонід Миколайович, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального процесу

кандидат юридичних наук, доцент Письменний Дмитро Петрович, Київський Національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального процесу

Захист відбудеться «_6___» _____травня____ 2008 р. о «__12__» годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 у Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка, 27.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Академії адвокатури України за адресою: 01032, м. Київ-32, бульвар Тараса Шевченка, 27.

Автореферат розіслано «__3__»__квітня__2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат юридичних наук, доцент О.П. Кучинська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Необхідність здійснення боротьби зі злочинністю висуває на перший план потребу в законодавчому вреґулюванні здійснення ефективної боротьби з окремими злочинами. Для того щоб забезпечити виконання завдань держави у сфері боротьби з суспільно-небезпечними діяннями, законодавець наділяє органи, які ведуть кримінальний процес (органи дізнання, досудового слідства та прокуратури) відповідними повноваженнями. Реалізація наданих цим органам повноважень відбувається в інтересах усього суспільства, тобто носить не приватний, а публічний характер. У різні історичні періоди існування держави підходи до розуміння поняття «публічність» кримінально-процесуальної діяльності були різними, що відображалося в так званих історичних формах (типах, моделях) кримінального процесу, який пройшов шлях від інквізиційного, змагального до змішаного процесу.

Змішаний кримінальний процес у радянський період існування нашої держави був настільки публічним, що роль окремих громадян у ньому майже не проглядалася. Держава у той час перебрала на себе всі повноваження щодо вирішення кримінальних конфліктів у суспільстві.

Формування України як правової держави та громадянського суспільства є несумісним з існуючим досі в кримінальному процесі рівнем публічності кримінально-процесуальної діяльності. Протягом останніх років відбувається швидкий і потужний розвиток філософії права, у межах якої розробляється антропологічна концепція розуміння права (модернізована концепція природного права), що зумовлює необхідність урахування інтересів особи - суб'єкта кримінального судочинства. Суб'єктам кримінального процесу має бути надана законом і забезпечена державними органами, які ведуть процес, свобода у виборі варіанту поведінки щодо реалізації власних інтересів у кримінальній справі.

Водночас не можуть ігноруватися інтереси суспільства, що забезпечуються в кримінальному процесі завдяки існуванню принципу публічності. Викладене свідчить про необхідність вирішення на сучасному етапі розвитку правового реґулювання кримінально-процесуальних відносин, теорії та практики наукового завдання, сутність якого полягає в комплексному дослідженні принципу публічності в українському кримінальному процесі. Комплексне дослідження цього принципу є вкрай актуальним не лише для теорії кримінального процесу, а й для практики провадження в кримінальних справах, у межах яких реалізується цей принцип.

У юридичній літературі радянських часів принципу публічності приділена незначна увага, хоча, виходячи з радянської доктрини боротьби зі злочинністю, перед якою було поставлено завдання повного її викоренення, саме принцип публічності, пов'язаний з активністю діяльності державних органів у кримінальних справах, повинен був би стати предметом першочергового розгляду в теорії кримінального процесу. Принцип публічності на монографічному рівні комплексно не досліджувався. Єдиною роботою, що прямо присвячена принципу публічності, є кандидатська дисертація Л.А. Названової (Названова Л.А. Принцип публичности в стадиях возбуждения уголовного дела и предварительного расследования: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - Л., 1990. - 22 с.). Але в зазначеній роботі досліджується принцип публічності лише в досудовому провадженні, і ґрунтується вона на російському Кримінально-процесуальному кодексі 1960 року.

У 2007 році в Російській Федерації Л.А. Александровою опублікована монографія «Публичность как основание уголовно-процессуального права». У цій роботі методологічною основою дослідження стало положення про поділ усіх галузей права на галузі публічного і приватного права. Як принцип кримінального процесу в монографії Л.А. Александрової публічність не розглядалась.

Окремі положення цього принципу висвітлювалися в роботах вітчизняних учених-процесуалістів, зокрема С.А. Альперта, А.С. Барабаша, В.М. Боярінцева, І.М. Гальпєріна, Л.В. Головка, В.Г. Гончаренка, О.В. Гриненка, Ю.М. Грошевого, С.Л. Дерев'янкіна, А.Я. Дубинського, В.С. Зеленецького, Л.М. Лобойка, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайленка, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, О.В. Смирнова, С.М. Стахівського, Д.В. Філіна, М.Є. Шумила та інших учених. Досягнуті цими вченими наукові результати використані у дисертації як підґрунтя для аналізу досліджуваних питань.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на положеннях п. 1 ст. 7 Закону України від 11 липня 2001 року «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки»; Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 квітня 1992 року (розділ 2); Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої указом Президента України № 361/2006 від 10 травня 2006 року (розділ 3); положеннях щодо розробки теоретичних проблем розвитку вітчизняного законодавства і наукового забезпечення законодавчого процесу в Україні, затверджених постановою Президії Національної академії наук України № 272 від 5 листопада 2003 року (п. 3.1.); є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України: Плану наукових досліджень та розробок з удосконалення діяльності органів і підрозділів внутрішніх справ на 2002 - 2005 роки, Програми реформування в системі МВС України наукової та науково-технічної діяльності у сфері боротьби із злочинністю, затвердженої наказом МВС України № 491 від 15 травня 2003 року, “Програми реформування освітянської діяльності МВС України, затвердженої наказом МВС України № 1213 від 20 жовтня 2003 року, “Програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001 - 2005 роки”. Воно виконане згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу і правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ імені Є.О. Дідоренка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення проблем реалізації принципу публічності в кримінальному процесі України в умовах реформування правової системи України з урахуванням змін у підході до розуміння поняття права, пов'язаних із запровадженням в національне законодавство гуманістичних правових ідей.

Ця мета зумовила поставлення і вирішення таких завдань:

дослідити поняття принципу публічності в сучасному кримінальному процесі України;

визначити функціональне призначення цього принципу в кримінальному процесі;

за результатами виконання перших двох завдань сформулювати визначення принципу публічності;

установити, з яких структурних елементів складається принцип публічності, і дати їх характеристику;

дослідити, яким чином співвідноситься принцип публічності з іншими принципами кримінального процесу;

установити, як відображається принцип публічності в змісті та структурі кримінально-процесуальної діяльності;

проаналізувати поняття й види правових гарантій реалізації принципу публічності в кримінальному процесі та дати їх характеристику.

Об'єктом дисертаційного дослідження є реалізація принципу публічності під час провадження в кримінальних справах.

Предметом дослідження є принцип публічності в кримінальному процесі.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використано сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дисертаційного дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи й концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі кримінально-процесуального права.

У процесі дослідження використовувалися такі методи: діалектичний, історико-правовий, логічного аналізу, системно-структурного аналізу, функціональний, порівняльно-правовий, статистичний та інші сучасні методи наукового пізнання. Усі методи дослідження використовувались у взаємозв'язку та взаємозалежності, що врешті-решт забезпечило всебічність, повноту та об'єктивність дослідження, коректність, несуперечливість та істинність наукових результатів. Так, для з'ясування сутності та функціонального призначення принципу публічності (розділ 1) перевага надавалася таким загальнонауковим методам, як історико-правовий, порівняльно-правовий та системно-структурного аналізу. З метою визначення того, як принцип публічності відображається в змісті та в структурі кримінально-процесуальної діяльності (розділ 2) застосовувалися методи логічного аналізу, функціональний, статистичний. Для аналізу окремих правових гарантій реалізації принципу публічності (розділ 3) використано методи системно-структурного та логічного аналізу.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій визначається емпіричною базою дослідження, яку склали матеріали анкетування 120 співробітників органів дізнання, 120 слідчих, 30 прокурорів і 30 суддів.

Зміст наукової новизни одержаних результатів визначають положення, які виносяться на захист:

вперше:

обґрунтовано положення про те, що офіційність кримінально-процесуальної діяльності є складовою частиною принципу публічності;

визначено ознаки офіційності: 1) діяльність дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів має державно-владний характер, бо всі дії та рішення вчиняються відповідно до норм права, що встановлені або санкціоновані державою, від імені держави, а самі вони є представниками державних органів; 2) усі дії службових осіб державних органів здійснюються з дотриманням процесуальної форми (процедури); 3) здійснення компетентними органами діяльності, спрямованої на захист загальносуспільних інтересів. Якщо ж тільки у них з'являється інший, окрім державного, інтерес, ці особи не можуть брати участі в розслідуванні та судовому розгляді справи, бо тоді відносини між службовими особами, що ведуть кримінальний процес, та іншими суб'єктами процесу втрачають офіційний (діловий) характер; 4) спілкування між суб'єктами кримінального процесу, які його ведуть, і всіма іншими суб'єктами має відбуватися, як правило, у місці провадження досудового слідства або судового розгляду кримінальної справи, що створює ділову (офіційну) атмосферу, і закінчуватися складанням протоколу процесуальної дії; 5) наявність атрибутивних характеристик службових осіб, які ведуть кримінальний процес, а саме: спеціальна форма одягу; посвідчення про зайняття певної посади в органі досудового розслідування, прокуратури чи суду; наявність класних чинів або спеціальних звань тощо;

доведено, що принцип публічності здійснює щодо кримінального процесу системно-організуючу функцію, визначаючи механізм виникнення, розвитку та закінчення кримінальної справи та структурну побудову кримінального процесу;

обґрунтовано, що принцип публічності, забезпечуючи активність органів дізнання, досудового слідства, прокурора, а в деяких випадках і суду (судді) у вирішенні завдань процесу, виконує функцію динамічного розвитку кримінально-процесуальної діяльності;

доведено, що структуру принципу публічності в кримінальному процесі складають такі правові положення: 1) ухвалення процесуальних рішень і здійснення процесуальних дій виключно органами дізнання, слідства, прокуратури й суду, які прийняли кримінальну справу до свого провадження; 2) неможливість представників сторін, які мають власний інтерес у справі, самостійно висувати (пред'являти) і змінювати обвинувачення; 3) обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду здійснювати свою діяльність незалежно від позиції, що її займають ті чи інші суб'єкти кримінального процесу; 4) самостійність (незалежність) органів дізнання, слідчих, прокурорів і судів (суддів) у провадженні процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень у кримінальній справі; 5) обов'язок усіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, службових осіб та громадян щодо виконання на всій території України рішень органів, які ведуть кримінальний процес; 6) відсутність у органу дізнання, слідчого, прокурора й суду дискреційних повноважень, тобто повноважень вчиняти певні дії та приймати рішення на власний розсуд; 7) обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора й суду (судді) щодо документування процесуальних дій під час провадження в кримінальних справах; 8) активність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду та їх службових осіб під час здійснення кримінально-процесуальної діяльності;

обґрунтовано висновок про те, що прийняття слідчим рішення про направлення кримінальної справи до суду з постановою про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності не відповідає виконуваній ним функції кримінального переслідування (обвинувачення). Крім того, прийняття слідчим такого рішення є загрозою незалежності суду у вирішенні ним кримінальної справи щодо особи, якій пред'явлено обвинувачення. У зв'язку з цим висловлено пропозицію щодо вилучення з Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) статей 7 - 11¹;

з'ясовано роль кожної з кримінально-процесуальних ґарантій - 1) принципи кримінального процесу; 2) форма кримінально-процесуальної діяльності; 3) права та обов'язки суб'єктів кримінального процесу; 4) юридична відповідальність; 5) відомчий контроль; 6) прокурорський нагляд; 7) обґрунтування кримінально-процесуальних рішень; 8) оскарження дій і рішень органів, які ведуть кримінальний процес; 9) застосування заходів процесуального примусу; 10) взаємодія органів, які ведуть кримінальний процес, з іншими державними та недержавними органами - у забезпеченні реалізації принципу публічності в кримінально-процесуальній діяльності;

дістали подальший розвиток положення:

щодо суспільного значення принципу публічності в кримінальному процесі. Крім загальновідомого положення про те, що це значення проявляється у спрямованості дії принципу на забезпечення прав і свобод усіх членів суспільства через призму загальносуспільних інтересів у сфері кримінального та кримінально-процесуального правового реґулювання суспільних відносин, додано положення про те, що значення принципу полягає в забезпеченні рівності можливостей усіх членів суспільства у захисті своїх прав, порушених злочином;

про те, що особи, які мають власний інтерес у кримінальній справі або представляють інтереси суб'єктів процесу, не можуть бути наділені правом на провадження самостійного розслідування. Стосовно цього наведено додатковий арґумент, сутність якого полягає у тому, що заінтересовані суб'єкти не можуть забезпечити загальносуспільних інтересів, так само як не можуть їх забезпечити службові особи державних органів, які мають власний інтерес у результатах вирішення кримінальної справи;

удосконалено:

визначення принципу публічності в кримінальному процесі, під яким розуміють правове становище, згідно з яким діяльність у цьому виді процесу здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) від імені держави на підставі закону в загальносуспільних (державних) інтересах і полягає у виконанні службовими особами державних органів, які ведуть процес, усіх необхідних процесуальних дій і прийнятті рішень у кримінальних справах незалежно від позиції суб'єктів процесу, усіх інших фізичних і юридичних осіб, а також у документуванні цих дій і рішень у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом. Визначення доповнено положенням щодо документування кримінально-процесуальних дій і кримінально-процесуальних рішень.

Практичне значення одержаних результатів дослідження проявляється в тому, що вони мають значення для подальшого розвитку сучасної науки кримінального процесу, можуть бути використані для вдосконалення правового регулювання принципу публічності у кримінально-процесуальному законі, а також при викладанні в вищих навчальних закладах юридичного профілю навчальної дисципліни «Кримінальний процес» («Кримінально-процесуальне право»), у тому числі й у системі перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів дізнання і досудового слідства, прокурорів, суддів.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, проведених у межах дисертації, оприлюднені на ІV Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми реформування правової системи України» (м. Луцьк, 2007); «засіданні круглого столу» «Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства» (Дніпропетровськ, 2007).

Публікації. За темою дисертації опубліковано чотири наукові статті в наукових фахових виданнях, включених до переліку ВАК як таких, у яких можуть публікуватися результати дисертаційних досліджень, а також дві тези доповідей на зазначеній конференції та «засіданні круглого столу».

Структура дисертації визначається її метою, завданнями та предметом дисертаційного дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що поєднують дев'ять підрозділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Обсяг дисертації становить 163 аркуша (загальний - 198). Список використаних джерел містить 304 позиції і займає 28 аркушів, додатки містяться на 7 аркушах.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначені його мета і завдання, об'єкт і предмет, методологічні, теоретичні та емпіричні основи. Сформульовані положення і висновки, що визначають наукову новизну. Розкривається практичне значення отриманих результатів і апробації дисертації.

Розділ 1 «Сутність принципу публічності у кримінальному процесі» присвячений дослідженню ґенези розвитку уявлень про принцип публічності у теорії кримінального процесу, поняття, функціонального призначення і визначення принципу публічності, структури цього принципу та співвідношення його з іншими принципами кримінального процесу. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття і значення принципів кримінального процесу» автор дисертації з метою з'ясування сутності принципу публічності розглядає поняття принципів кримінального процесу взагалі та їхнє значення для провадження у кримінальній справі.

Дисертант аналізує літературу з принципів, звертаючись до положень загальної теорії права та теорії кримінального процесу, і підтримує позицію щодо розуміння принципів процесу як основних положень, що визначають усю систему процесуальних форм, всю побудову процесуальних відносин (М.С. Строгович) і регламентують найзагальніші і найважливіші сторони організації і діяльності органів правосуддя (А.Л. Ривлін, В.Я. Чеканов).

Задля створення підґрунтя у дослідженні питання про місце принципу публічності у системі принципів кримінального процесу автор розглядає питання щодо цієї системи.

Автор дисертації аналізує і піддає критиці переліки принципів кримінального процесу, запропоновані ученими-процесуалістами (Т.М. Добровольська нараховує сімнадцять принципів, В.В. Назаров - дев'ятнадцять, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко - двадцять три, В.М. Тертишник - тридцять дев'ять).

Дисертант вважає, що значення принципів кримінального процесу розкривається через наступні положення: 1) принципи є гарантією ефективного здійснення кримінально-процесуальної діяльності; 2) їх використовують як основу для забезпечення ефективного механізму для вирішення можливих розбіжностей та недоліків закону; 3) норми-принципи є вихідними для тлумачення усіх інших кримінально-процесуальних норм; 4) принципи є засобом, завдяки якому досягається упорядкованість у вирішенні питань, з яких є прогалини у кримінально-процесуальному праві; 5) вони визначають побудову усієї процесуальної системи, а також її окремих стадій.

У підрозділі 1.2. «Ґенеза розвитку уявлень про принцип публічності у теорії кримінального процесу» здійснено огляд теоретичної та навчальної літератури із кримінального процесу, що стосується трансформації уявлень про принцип публічності у кримінальному процесі.

Теоретичні дослідження у кримінальному процесі завжди ґрунтувалися, головним чином, на законодавстві, чинному на момент дослідження. У розвитку вітчизняного кримінально-процесуального законодавства дисертант виокремлює чотири основних етапи, що узгоджуються із етапами розвитку теорії процесу. Ними є: 1) від ухвалення Статуту кримінального судочинства 1864 року до 1917 року (скасування Статуту у зв'язку з жовтневим переворотом); 2) від 1917 року до 1960 року (ухвалення Кримінально-процесуального кодексу України); 3) від 1960 року до 1992 року (початку роботи над проектом КПК); 4) від 1992 року до теперішнього часу.

На першому етапі у теорії кримінального процесу ще не склалося єдності думок щодо поняття принципу публічності у тому сенсі, що вкладається у нього у сучасній теорії.

На другому етапі в юридичній літературі стосовно наявності у кримінальному процесі принципу публічності висловлювалися неоднозначні позиції, що зводилися або до ототожнення принципу публічності із принципом законності (М.О. Чельцов, М.Л. Якуб) або ж до відстоювання самостійності публічності як принципу (М.С. Строгович).

На третьому етапі дискусії щодо існування принципу публічності у кримінальному процесі вже не мали такого гострого характеру як на другому етапі розвитку теорії процесу. Хоча окремі вчені продовжували відстоювати позицію щодо охоплення принципом законності принципу публічності (І.С. Галаган, Д.С. Сусло).

На четвертому етапі теоретичних суперечок щодо наявності чи відсутності у кримінальному процесі принципу публічності вже не виникає. У підручниках і у навчальних посібниках, за якими на даний час здійснюється підготовка юристів, публічність розглядається як принцип кримінального процесу.

У підрозділі 1.3. «Поняття, функціональне призначення і визначення принципу публічності» досліджені питання щодо визначення поняття принципу публічності у кримінальному процесі України та виконуваних ним функцій.

Розглянувши історичні форми кримінального процесу, дисертант дійшов висновку, що публічна форма кримінального процесу є більш прогресивною у плані захисту інтересів суб'єктів суспільного життя від злочинних посягань.

Важливою ознакою принципу публічності є офіційний характер відносин між службовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду з одного боку й усіх інших суб'єктів кримінального процесу - з іншого. Отже офіційність є складовою частиною, елементом принципу публічності.

Автор дисертації аналізує ознаки офіційності у кримінальному процесі, до яких, на його думку, належать: 1) всі дії дізнавачів, слідчих, прокурорів та суддів вчинюються ними від імені держави, а самі вони є представниками державних органів; 2) всі дії службових осіб державних органів повинні бути здійснені відповідно до встановлених правил із дотриманням процесуальної форми; 3) службові особи державних органів, які ведуть процес, здійснюють діяльність із захисту державних (суспільних) інтересів; 4) спілкування між службовими особами, які ведуть процес, і всіма іншими суб'єктами відбувається, як правило, у місці провадження досудового слідства або судового розгляду кримінальної справи; 5) наявність у службових осіб, які ведуть процес, атрибутивних характеристик, як то: спеціальна форма одягу; посвідчення про зайняття певної посади у органі досудового розслідування, прокуратури чи суду; наявність класних чинів або спеціальних звань тощо.

Далі дисертант аналізує зміст суспільно-політичної та правових функцій принципу публічності. Проведений аналіз дозволив йому розвинути положення щодо суспільного значення принципу публічності у кримінальному процесі. Окрім загальновідомого положення про те, що це значення проявляється у направленості дії принципу на забезпечення прав і свобод усіх членів суспільства через призму загальносуспільних інтересів у сфері кримінального та кримінально-процесуального правового регулювання суспільних відносин, додатково сформульовано положення про те, що значення принципу полягає у забезпеченні рівності можливостей усіх членів суспільства у захисті своїх прав, порушених злочином.

Результати здійсненого аналізу поняття принципу публічності і його функціонального призначення дозволив дисертанту сформулювати авторське визначення цього фундаментального для кримінального процесу принципу, як правового положення згідно з яким діяльність у цьому виді процесу здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) від імені держави на підставі закону в загальносуспільних (державних) інтересах, і полягає у виконанні службовими особами державних органів, які ведуть процес, всіх необхідних процесуальних дій у кримінальній справі незалежно від позиції суб'єктів процесу, усіх інших фізичних і юридичних осіб, а також у документуванні цих дій і рішень у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом.

У підрозділі 1.4. «Структура принципу публічності» виокремлено та із застосуванням методу системно-структурного аналізу проаналізовано структурні елементи принципу публічності у кримінальному процесі України.

При структурному аналізі правових явищ системне описання базується на виявленні типу організації (способу зв'язку) їхніх структурних складових. Серед різноманітних способів зв'язку компонентів системи для цілей дослідження дисертант обрав два: 1) вертикальний; 2) горизонтальний.

З урахуванням цих відправних позицій у цьому підрозділі з'ясовано, що основним положенням принципу публічності є закріплений у ст. 4 КПК обов'язок суду, прокурора, слідчого і органу дізнання в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Дане положення складається з інших, підпорядкованих правових положень, що є елементами системи аналізованого принципу, що у своїй сукупності утворюють другий рівень структурної організації принципу публічності. Через те, що всі вони у кримінальному процесі є рівнозначними між собою, спосіб їх зв'язку можна визначити як «горизонтальний».

До їхнього числа дисертант відносить наступні правові положення: 1) ухвалення процесуальних рішень і здійснення процесуальних дій виключно органами дізнання, слідства, прокуратури і суду, які прийняли кримінальну справу до свого провадження; 2) неможливість представників сторін, які мають власний інтерес у справі, самостійно висувати (пред'являти) і змінювати обвинувачення; 3) обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду здійснювати свою діяльність незалежно від позиції, що її займають ті чи інші суб'єкти кримінального процесу; 4) самостійність (незалежність) органів дізнання, слідчих, прокурорів і судів (суддів) у провадженні ними процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень у кримінальній справі; 5) обов'язок всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, службових осіб та громадян на всій території України виконувати рішення органів, які ведуть кримінальний процес; 6) відсутність у органа дізнання, слідчого, прокурора і суду дискреційних повноважень, тобто повноважень вчиняти певні дії і приймати рішення за власним розсудом; 7) обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) щодо документування процесуальних дій під час провадження у кримінальних справах; 8) активність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду та їх службових осіб під час здійснення кримінально-процесуальної діяльності.

Кожне із зазначених положень, що є структурними елементами принципу публічності, у дисертації досліджено у межах, необхідних для виконання завдань, поставлених у вступі до роботи.

У підрозділі 1.5. «Співвідношення принципу публічності з іншими принципами кримінального процесу» досліджено співвідношення принципу публічності з принципами, із якими він перебуває у найтіснішому зв'язку. Проаналізувати зв'язки принципу публічності з усіма принципами кримінального процесу практично неможливо, через те, що, по-перше, у теорії немає чіткої відповіді на питання щодо кількості принципів, а, по-друге, дослідження обмежене певними обсягами, обумовленими завданнями щодо розкриття основних положень щодо змісту принципу публічності.

Дисертант відзначає, що за юридичною силою спосіб зв'язку принципів у системі може бути вертикальним (наприклад, принцип законності > принцип публічності, принцип публічності > принцип встановлення істини) і горизонтальним (наприклад, принцип публічності - принцип диспозитивності, принцип публічності - принцип презумпції невинуватості, принцип публічності - змагальності).

У системі принципів об'єктивно існують і такі положення, що визначаються наявністю принципу публічності кримінального процесу. І хоча ці правові положення формально мають більшу юридичну силу (бо закріплені в Конституції України), вони є залежними від принципу публічності. У зв'язку з цим можна вести мову про особливий характер зв'язку між цими принципами. Таким принципом є конституційний принцип встановлення істини під час провадження у кримінальних справах (ст. 31 Конституції України).

Проаналізовано зв'язки принципу публічності з принципами диспозитивності (приділено найбільше уваги), законності, презумпції невинуватості, змагальності. Показано, що ці принципи перебувають з принципом публічності у двосторонньому зв'язку, вони є взаємозалежними, що підкреслює таку ознаку принципів як системність.

Розділ 2 «Відображення принципу публічності у змісті і структурі кримінально-процесуальної діяльності» присвячений дослідженню питання про те, яким чином принцип публічності проявляє свою дію (відображається) у змісті та структурі кримінального процесу.

У підрозділі 2.1. «Відображення принципу публічності у змісті кримінально-процесуальної діяльності» дисертант зазначає, що принцип публічності виявляє свою дію у кожній його структурній частині, у всіх видах процесуальної діяльності.

Дослідження розпочате із з'ясування питання про те, що є загальною підставою кримінально-процесуальної діяльності. Виходячи із встановленого у ст. 4 КПК обов'язку компетентних органів, дисертант визначає її як засновану на вимогах закону необхідність розпочати кримінально-процесуальну діяльність і продовжувати її до досягнення мети процесу через виконання всіх його завдань. Така необхідність визначається службовими особами державних органів, які ведуть кримінальний процес, на підставі вимог, що випливають із принципу публічності, а не зацікавленими у результатах вирішення справи суб'єктами або якимись іншими особами.

Існують підстави діяльності і в інших (окремих) структурних елементах кримінального процесу більших або менших за своїм обсягом (стадіях, етапах, діях тощо).

Дисертант розглядає положення принципу публічності, що впливають на зміст кримінально-процесуальної діяльності, а саме: 1) обов'язок органу, який здійснював провадження у попередній частині діяльності, продовжувати діяльність у справі після передачі її до іншого підрозділу (ч. 3 ст. 104 КПК); 2) обов'язок щодо надання іншими державними органами допомоги службовій особі, у провадженні якої перебуває справа; 3) можливість провадження слідства у справі декількома слідчими (ст. 119 КПК); 4) обов'язок органу дізнання передати слідчому справу про тяжкий або особливо тяжкий злочин протягом десяти днів незалежно від того чи встановлена ним особа, яка вчинила злочин (ч. 2 ст. 108 КПК); 5) право слідчого приступити до провадження досудового слідства, не чекаючи доки орган дізнання виконає невідкладні слідчі дії у порушеній ним кримінальній справі (ч. 4 ст. 114 КПК).

Законодавець конструює норми доказового права таким чином, щоб зміст діяльності з доказування обставин вчинення злочину ґрунтувався на вимогах принципу публічності у кримінальному процесі. Останній впливає на доказову діяльність через декілька правових положень: 1) чітко визначений у законі предмет доказування (ст. 64 КПК); 2) можливість визнання доказами у кримінальній справі всяких фактичних даних, на підставі яких встановлюється наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винність особи та інші обставини (ч. 1 ст. 65 КПК); 3) обов'язок органів, які ведуть кримінальний процес, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК); 4) право особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду звернутися за допомогою до підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, доручивши їм провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у справі (ч. 3 ст. 66 КПК); 5) право будь-яких осіб подати докази (ч. 2 ст. 66 КПК); 6) обов'язок у випадках, передбачених законом, провести певні слідчі дії (наприклад, експертизу - ст. 76 КПК); 7) обов'язок суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, вільно оцінюючи докази, розглядати їх повно, всебічно й об'єктивно.

У підрозділі 2.2. «Відображення принципу публічності у структурі кримінально-процесуальної діяльності» зазначено, що принцип публічності впливає і на побудову (структуру) кримінального процесу. Дисертант зупиняється на обов'язковості наявності структурних елементів кримінального процесу та на їх послідовності у залежності від дії принципу публічності.

Вжиття усіх заходів, про які йдеться у ст. 4 КПК, можливе лише за умови «проходження» провадження по усіх стадіях кримінального процесу. Ця умова не суперечить одному із положень принципу публічності, згідно із яким здійснення кримінально-процесуальної діяльності (вжиття всіх заходів) відбувається незалежно від позиції, що її займають ті чи інші заінтересовані учасники.

Вплив принципу публічності на структуру кримінального процесу проявляється також через відсутність у сторін права оскаржувати процесуальні рішення органу дізнання, слідчого, прокурора і суду, якими справа переводиться із стадії у стадію.

Дисертант розглядає яким чином проявляється дія принципу публічності у кримінальних справах приватного і приватно-публічного обвинувачення, а також у справах публічного обвинувачення, у яких приймається рішення про звільнення обвинуваченого (підсудного) від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням його з потерпілим. Автор дисертації розглядає порядок дій прокурора у останніх справах у двох ситуаціях: 1) коли він погодився з постановою слідчого, складеною у порядку ст. 8 КПК; 2) коли прокурор порушив державне обвинувачення і підтримує його у суді, але суд під час розгляду справи констатує наявність підстав і умов, передбачених ст. 8 КПК

Розділ 3 «Правові гарантії реалізації принципу публічності в кримінальному процесі України» присвячений дослідженню питання про те, завдяки яким правовим гарантіям забезпечується реалізація принципу публічності, та характеристиці кожної із цих гарантій.

У підрозділі 3.1. «Поняття і види правових гарантій реалізації принципу публічності в кримінальному процесі України» зазначено, що роль чинників, які забезпечують реалізацію принципу публічності, виконує система передбачених законодавством положень, завдяки яким у кримінальному процесі може бути забезпечена наступальність, активність органів дізнання, слідчих, прокурорів і суддів у встановленні обставин вчиненого злочину та винних у цьому осіб і притягненні їх до кримінальної відповідальності.

Предметом розгляду у дисертації стали лише ті гарантії, що забезпечують публічну діяльність органів, які ведуть процес, бо тільки ці суб'єкти зобов'язані законом діяти у загальносуспільних інтересах.

Одні обов'язки органів, які ведуть кримінальний процес, пов'язані з виконанням процесуальних завдань (обов'язок порушити кримінальну справу, вжити заходів до покарання винних тощо), інші - з виконанням гносеологічних завдань (вжити заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину), тісно пов'язаних із процесуальними.

Виконання і тих й інших обов'язків потребує з боку держави належних гарантій. Останні, в залежності від того на забезпечення виконання яких обов'язків органу дізнання, слідчого, прокурора чи судді вони направлені, можна класифікувати на гарантії, що спрямовані на виконання процесуальних завдань, та гарантії, які забезпечують доказову діяльність цих органів.

До числа перших дисертант відносить гарантії незалежності суддів при виконанні ними службових обов'язків (ст. 376-379 КК); гарантії виконання судового рішення (ст. 382 КК); гарантії виконання постанов слідчого (ч. 5 ст. 114 КПК); гарантії виконання розпоряджень головуючого (ч. 2 ст. 271 КПК); гарантії з'явлення до суду народного засідателя (ст. 185⁵ Кодексу України про адміністративні правопорушення) та інші.

До гарантій доказової діяльності, здійснюваної органами, які ведуть процес, автор дисертації відносить обов'язок свідка з'явитися у зазначені місце і час і дати правдиві показання про відомі обставини у справі (ч. 1 ст. 70 КПК, ст. 384, 385 КК); кримінальну відповідальність за перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК) тощо.

Гарантії реалізації принципу публічності у кримінальному процесі можуть бути класифіковані також у залежності від того якою галуззю права вони врегульовані. За цим критерієм вони поділяються на: 1) кримінально-правові; 2) адміністративно-правові; 3) процесуально-правові.

У підрозділі 3.2. «Характеристика правових гарантій реалізації принципу публічності в кримінальному процесі України» складається із трьох пунктів, у яких характеризуються кримінально-правові, адміністративно-правові та кримінально-процесуальні гарантії реалізації принципу публічності.

У пункті 3.2.1. «Кримінально-правові гарантії реалізації принципу публічності» зазначено, що дієвість кримінально-правових гарантій є найвищою у порівнянні з іншими їх видами.

Ступінь кримінально-правового гарантування виконання обов'язків органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) визначається значущістю вкладу кожного із них у реалізацію завдань кримінального процесу. До такого висновку спонукає аналіз норм розділу 18 КК «Злочини проти правосуддя», серед яких дисертант виділяє три групи норм-гарантій.

Перша група кримінально-правових норм гарантує реалізацію принципу публічності у діяльності колегіально діючого суду або одноособово діючого судді при виконанні ними обов'язків з розгляду і вирішення кримінальних справ. До їх числа належать, наприклад, норми, що передбачають кримінальну відповідальність за втручання у будь-якій формі в діяльність судді з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися винесення неправосудного рішення.

Друга група гарантій принципу публічності у кримінальному процесі присвячена забезпеченню отримання достовірних доказів та істинних висновків у кримінальній справі (М.І. Бажанов). Публічні інтереси у кримінальному процесі можуть бути забезпечені лише у разі вирішення справи на підставі сукупності допустимих, належних, достовірних доказів. Ці гарантії діють протягом всього провадження у кримінальній справі, і навіть раніше - до її порушення - на етапі прийняття первинної інформації про злочин. До їхнього числа дисертантом віднесені: відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину; відповідальність за завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок, завідомо неправдивий переклад, а також за відмову від давання показань або відмови від виконання покладених на них обов'язків щодо провадження судової експертизи чи здійснення перекладу.

Третя група кримінально-правових гарантій реалізації принципу публічності спрямована на недопущення під час провадження у кримінальній справі випадків протидії своєчасному розслідуванню або судовому розгляду кримінальної справи.

Кримінально-правовими гарантіями забезпечення усунення чи нейтралізації протидії компетентним державним органам є кримінальна відповідальність за розголошення таких даних як службовими особами, які ведуть процес так і іншими суб'єктами, за приховування тяжких та особливо тяжких злочинів, за приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано.

У пункті 3.2.2. «Адміністративно-правові гарантії реалізації принципу публічності» дисертант зазначає, що більшість із правопорушень, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення (КпАП), частково пов'язані із кримінально-правовими заборонами. Так, якщо кримінальним законом передбачено відповідальність свідка за відмову від давання показань або давання завідомо неправдивих показань органу дізнання, слідчому, прокурору, суду, що може мати місце лише після явки свідка до цих органів, то адміністративним законодавством встановлено відповідальність за неправомірну поведінку свідка (та деяких інших учасників) до моменту з'явлення до органу, що веде процес (наприклад, злісне ухилення від явки до суду свідка).

Адміністративне право гарантує також з'явлення до суду суб'єктів процесу, які уповноважені законом на вирішення кримінальних справ, зокрема народних засідателів (ст. 185⁵ КпАП «Перешкоджання явці до суду народного засідателя»).

Законодавством про адміністративні правопорушення передбачена також відповідальність за несвоєчасну відповідь на окрему ухвалу, постанову чи подання. Гарантійне для реалізації принципу публічності значення встановлення такої відповідальності полягає у тому, що вона спонукає посадовців, які отримали подання, окрему ухвалу чи постанову, виконати зазначені в них вимоги, повідомити про них особу, яка веде кримінальний процес, сприяючи таким чином реалізації принципу публічності.

Встановлений законом доволі стислий термін для відповіді виконує дисциплінуючу функцію як для особи, якій адресовано подання, окрему ухвалу чи постанову, так і для органу дізнання, слідчого та суду, які у разі ненадходження відповіді про усунення порушень закону, виходячи з положень принципу публічності, у відповідності зі ст. 254-257 КпАП зобов'язані вжити заходів до складання протоколу про адміністративне правопорушення.

У пункті 3.2.3. «Кримінально-процесуальні гарантії реалізації принципу публічності» автор дисертації відзначає, що кримінально-процесуальні гарантії можуть забезпечувати виконання всіх правил, встановлених законом щодо процесуальної діяльності, котрі слід називати загальними гарантіями кримінально-процесуальної діяльності. Гарантії, спрямовані на виконання приватних завдань кримінального процесу, є приватними гарантіями реалізації принципів процесу.

Реалізація принципу публічності у кримінальному процесі забезпечується завдяки встановленим у законодавстві загальним кримінально-процесуальним гарантіям та гарантіям реалізації лише цього принципу (приватним гарантіям).

У дисертації виокремлено і послідовно у контексті забезпечення реалізації принципу публічності розглянуто наступні кримінально-процесуальні гарантії: 1) інші (окрім принципу публічності) принципи кримінального процесу; 2) кримінально-процесуальна форма; 3) правовий статус суб'єктів кримінального процесу; 4) юридична відповідальність; 5) відомчий контроль; 6) прокурорський нагляд; 7) обґрунтування процесуальних рішень та ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук, про взяття під варту тощо); 8) право на оскарження дій і рішень органів, які ведуть процес; 9) заходи процесуального примусу; 10) гарантована законом взаємодію органів, які ведуть кримінальний процес, з іншими державними та недержавними органами.

На підставі проведеного аналізу автор дисертації дійшов висновку про те, що кримінально-процесуальні гарантії здійснюють системний забезпечувальний вплив на реалізацію принципу публічності у діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду під час провадження у кримінальних справах.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації відображені результати, що свідчать про вирішення конкретної наукової задачі, що має істотне значення для теорії кримінального процесу, а саме: уперше комплексно досліджено принцип публічності у кримінальному процесі України.

Наукові результати підтверджують досягнення мети дослідження та виконання всіх завдань, поставлених у вступі до дисертації. Основними результатами дисертаційного дослідження, на думку автора, є наступні.

Принцип публічності - це правове положення, згідно з яким діяльність у цьому виді процесу здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (суддею) від імені держави на підставі закону у загальносуспільних (державних) інтересах, і полягає у виконанні службовими особами державних органів, які ведуть процес, всіх необхідних процесуальних дій у кримінальній справі незалежно від позиції суб'єктів процесу, усіх інших фізичних і юридичних осіб, а також у документуванні цих дій і рішень у порядку, визначеному кримінально-процесуальним законом.

Принцип публічності є складним, багатогранним правовим феноменом. Його утворює сукупність відносно самостійних правових положень, що перебувають між собою у двох видах зв'язків: 1) вертикальному; 2) горизонтальному.

Принцип публічності здійснює щодо кримінального процесу системно-організуючу функцію, визначаючи механізм виникнення, розвитку та закінчення кримінальної справи та структуру (побудову) кримінального процесу. Даний принцип виконує також функцію динамічного розвитку кримінально-процесуальної діяльності та забезпечує активність органів дізнання, досудового слідства, прокурора, а у деяких випадках і суду (судді) у вирішенні завдань процесу. Завдяки цій функції принципу публічності рух кримінальної справи із стадії у стадію відбувається безперешкодно.

Необхідно закріпити у кримінально-процесуальному законі правову заборону на дискреційні повноваження, для чого ст. 4 КПК доповнити частиною 2 такого змісту: «Органи, зазначені в частині 1 даної статті, зобов'язані діяти так, як прямо вказано у законі. Службовим особам цих органів забороняється за власним розсудом вчиняти дії, не передбачені даним Кодексом».

Для забезпечення можливості реалізації інтересів потерпілого, який з поважних причин позбавлений можливості брати участь у справі після прийняття на себе обвинувачення, від якого у суді відмовився прокурор, статтю 267 КПК треба доповнити частиною 3 такого змісту: «У разі неможливості подальшої участі потерпілого, який заявив вимогу про продовження розгляду справи і підтримання обвинувачення після відмови прокурора від державного обвинувачення, у судовому розгляді право на підтримання обвинувачення мають його близькі родичі».

Для забезпечення врахування позиції прокурора, який підтримує державне обвинувачення у суді, після виникнення підстав до закриття кримінальної справи за примиренням потерпілого з підсудним статтю 282 КПК доцільно після частини 1 доповнити новою частиною такого змісту: «У разі дачі прокурором висновку про неможливість закриття кримінальної справи за примиренням підсудного з потерпілим, суд продовжує слухання справи у звичайному порядку до постановлення вироку».

У зв'язку з тим, що про кримінальну відповідальність за протиправне розголошення особою, яка провадить дізнання, слідчим чи прокурором даних дізнання чи досудового слідства мова може йти лише у контексті завдання шкоди інтересам розслідування у кримінальній справі, частину 1 ст. 387 КК після слова «дані» слід доповнити словами: «якщо розголошення цих даних завдало чи могло завдати суттєвої шкоди дізнанню або досудовому слідству».

Для законодавчої фіксації моменту, з якого можливе примирення потерпілого з підсудним у справах публічного обвинувачення ст. 8 КПК треба доповнити частиною 3 такого змісту: «Примирення підсудного з потерпілим може мати місце лише до видалення суду до нарадчої кімнати для постановлення вироку».

Реалізація принципу публічності у кримінальному процесі забезпечується сукупністю правових гарантій. Систему таких гарантій складають: 1) кримінально-правові гарантії; 2) адміністративно-правові гарантії; 3) процесуально-правові гарантії.

Статтю 264 КПК доцільно доповнити частиною 5 такого змісту: «Відмова прокурора від державного обвинувачення у справах про злочини, якими завдано шкоду державним або суспільним інтересам, а також інтересам юридичних осіб, тягне за собою постановлення судом виправдувального вироку».

Частину 2 ст. 282 КПК доцільно викласти в такій редакції: «Якщо в ході судового засідання прокурор відмовився підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий не бажає скористатися правом на заявлення вимоги про продовження судового розгляду і підтримання обвинувачення, суд (суддя) діє у відповідності з частинами 4 і 5 статті 327 цього Кодексу».