Організаційно-правові засади становлення і діяльності господарських судів України

У другому розділі “Організація та діяльність органів господарської юрисдикції на різних етапах історії України” здійснено відповідний історичний екскурс з метою встановлення чинників і закономірностей організації господарських судів на українських теренах і виявлення тенденцій та перспектив подальшого розвитку цієї інституції.

У першому підрозділі “Законодавче регулювання діяльності органів господарської юрисдикції в період становлення і розвитку капіталізму в Україні (XIX -- початок XX ст.)” зазначається, що початком створення на території України господарських судів слід вважати заснування комерційного суду в Одесі у 1807 р. Тому саме ця подія і стала відправною точкою у подальшому дослідженні.

Комерційні суди як особливі, самостійні й своєрідні суди були покликані вирішувати справи, що виникали з торгових правовідносин незалежно від належності суб'єктів цих правовідносин до торгового чи іншого стану. Вони формувалися не як станові, а як суди спеціальної юрисдикції. Основною причиною створення комерційних судів був бурхливий розвиток торгівлі в окремих регіонах країни, що потребувало досконалих процесуальних форм. Розвиток торговельних відносин зумовив виникнення окремої категорії спорів -- торгових, які відрізнялися суб'єктним складом, специфікою предмета, необхідністю швидкого їх розв'язання.

На початку XIX ст. організація і діяльність комерційних судів регламентувалася конкретними статутами цих судів. Пізніше з'явився загальний нормативно-правовий акт, яким регулювався порядок створення і діяльності комерційних судів і який забезпечував реальну можливість доступного і оперативного вирішення торгових справ. Судова реформа 1864 р. ознаменувала новий етап у розвитку господарського судочинства, а також спричинила низку дискусій щодо доцільності існування комерційних судів. Результатом цих дискусій стало збереження торгових (комерційних) судів як особливих установ і заснування при деяких окружних судах торгових відділень. Головними доказами прихильників комерційних судів було те, що їх існування зумовлювалося специфічною галуззю права -- торговим правом, що припускало широке використання у цій сфері торговельних звичаїв, знавцями яких були купці. Цим пояснювалася їх обов'язкова участь у комерційних судах на правах членів суду поряд із суддями-юристами.

Доцільність існування комерційних судів піддавалася сумніву неодноразово, внаслідок чого на початку XX ст. комерційні суди збереглися лише в Одесі, Москві та Санкт-Петербурзі. У роботі робиться висновок про те, що вже тоді судочинству в комерційному суді були притаманні змагальність сторін, усний спосіб судочинства. Торговому судочинству того часу відомий такий спосіб вирішення справи, як мирова угода. Рішення комерційного суду можна було оскаржити шляхом подання апеляційної скарги у встановлені законом терміни. Існував також особливий порядок провадження справ про торгову неспроможність. Відтак зроблено висновок, що на початку XX ст. у країні був накопичений величезний досвід організації і діяльності комерційних судів, існувала відповідна нормативна база, що регулювала як судоустрій, так і судочинство.

У другому підрозділі “Труднощі та проблеми організації господарської юрисдикції в Україні у 1917-1920 рр.” обґрунтовується теза про те, що на всіх етапах становлення української державності (Українська Народна Республіка, гетьманат, Директорія УНР) поряд зі створенням деяких нових судових органів Центральна Рада, гетьман П. Скоропадський, Директорія УНР або цілком зберегли інститути дореволюційної російської судової системи, або орієнтувалися при формуванні власних судових органів на систему 1864 р. Проте складна політична та економічна ситуація, в якій приймалися законодавчі акти про судові органи, не сприяла ні нормальному функціонуванню органів державної влади в Україні, ні створенню комерційних судів або інших спеціальних державних органів щодо розгляду і вирішення господарських спорів.

Щодо радянської моделі організації судової влади, то створення судових органів почалося з ліквідації судових органів попередніх урядів. Так, 1917 р. у більшовицькій Росії було скасовано всі загальні судові установи: окружні суди, судові палати, Правительствуючий сенат з усіма департаментами, військові, морські та комерційні суди, проте альтернативи їм запропоновано не було. Спори між підприємствами вирішувалися виключно в адміністративному порядку.

Дисертант робить висновок про те, що у 1917-1920 рр. в Україні були відсутні умови, що забезпечували б функціонування спеціальних органів, покликаних розглядати і вирішувати господарські спори. Якщо законодавство про судоустрій УНР, гетьмана П. Скоропадського, УНР періоду Директорії допускало їхнє існування, зокрема у вигляді комерційних судів, то радянське законодавство виключало таку можливість у зв'язку з надмірною централізацією управління народним господарством.

У третьому підрозділі “Законодавче забезпечення державно-арбітражного розгляду господарських спорів в УРСР у 1921-1991 рр.” розглядається процес становлення органів державного арбітражу і його нормативно-правового регулювання, зумовлений радянською практикою господарювання. Спочатку створюються відомчі арбітражні комісії з метою розгляду спорів, що виникають між державними підприємствами, які пізніше скасовуються, з передачею спорів, що ними розглядалися, на вирішення міжвідомчих арбітражних комісій. Організацію арбітражних комісій було завершено у 1924 р. З початку 1930-х років почався тривалий процес формування системи органів господарської юрисдикції як особливих квазісудових органів для розгляду майнових спорів між державними підприємствами. Протягом усього цього періоду точилися наукові дискусії щодо правової природи арбітражу, котра так і не була визначена однозначно. Розглядалися арбітражі і як особливі судові органи, і як господарські органи, і як органи управління. У дисертації підкреслюється, що деякі науковці схилялися до визначення арбітражу як спеціального суду, котрий вирішував підвідомчі йому справи у судовому засіданні. Особливо це стосується періоду непу, коли діяв механізм ринкових відносин і арбітражні комісії виступали саме як спеціальні суди. Після згортання непу, з 1930-х років, починається той етап у історії становлення органів арбітражу, коли створюється спеціальна система органів для вирішення господарських спорів між юридичними особами -- державний арбітраж. Це пов'язане з централізацією як кредитної системи, так і промисловості й будівництва в цілому. Поява державного арбітражу стала результатом запровадження нових методів організації економіки, централізованого планування. Поступово функції держарбітражу розширюються, а відповідно розширюється і нормативно-процесуальна база його діяльності. У дисертації обґрунтовується висновок про те, що в цей період органи держарбітражу вже не належали до судової системи, бо підпорядковувалися органам управління. З 70-х років починається процес подальшої централізації держарбітражу, і до початку 80-х років організація і діяльність останнього вийшли на новий етап правового регулювання, чинником якого стали економічні і соціальні перетворення у країні. Органи держарбітражу вже становлять єдину систему, що не підпорядкована більше органам державного управління. Отже, радикально змінюються роль і місце держарбітражу в системі органів держави. В умовах розвитку ринкових відносин відбувається радикальна реформа органів держарбітражу, удосконалення процедури розгляду і вирішення господарських справ. Так відбулося перетворення арбітражу з адміністративного органу на судовий.

У четвертому підрозділі “Створення арбітражних судів і конституційні засади їх перетворення на органи господарської юрисдикції” аналізується процес формування системи арбітражних судів, поступового набуття ними рис органів господарської юрисдикції. Дисертант зазначає, що з прийняттям Закону України “Про арбітражний суд” розпочався процес створення системи арбітражних судів, виведення органів державного арбітражу з органів виконавчої влади, перетворення їх на самостійну систему спеціалізованих судових органів.

Проте з набуттям досвіду діяльності арбітражних судів виявилися певні недоліки законодавства, що регулює їх діяльність. Ці та інші чинники зумовили необхідність проведення судово-правової реформи, Концепцію якої було прийнято у 1992 р. Конституція України створила фундаментальне правове підґрунтя судово-правової реформи і реформування системи господарських судів. Правосуддя в Україні здійснюється лише судами, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації, найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди тощо. Реформування судової системи, прийняття Закону “Про судоустрій України” започаткували новий етап у реформуванні системи господарських судів, хоча, як зазначає дисертант, включення спеціалізованих судів до системи судів загальної юрисдикції, надання Верховному Суду України права перегляду в касаційному порядку постанов вищих спеціалізованих судів тощо вимагають детального аналізу і не є позитивними надбаннями судово-правової реформи.

Третій розділ “Формування господарської юстиції в умовах судово-правової реформи” присвячений дослідженню проблем судової діяльності в умовах судово-правової реформи в Україні та шляхам їх вирішення.

У першому підрозділі “Проблеми становлення системи господарських судів України” розглядаються господарські суди як системно-структурне явище в Україні та механізм їх функціонування. Дисертант зазначає, що у методологічному аспекті побудова ефективної системи господарських судів залежить від вирішення фундаментальних питань таких рівнів: удосконалення системи господарських судів як елемента системи судової влади в цілому; вдосконалення всієї системи судової влади, з одного боку, як системоутворюючого елемента для системи господарських судів, з іншого --як системного елемента державної влади.

Обґрунтовується теза про те, що судова система має вдосконалюватися відповідно до потреб сьогодення, водночас зміни судоустрою не повинні спричинити скасування оптимальних рішень, які витримали перевірку часом. Автор проаналізував деякі правові аспекти здійснення судової реформи, зокрема приєднання господарських судів до системи судів загальної юрисдикції, недоліки такого приєднання і сформулював пропозиції щодо вдосконалення організації діяльності судів.

З огляду на те, що інститут апеляційного провадження є для українського господарського судочинства новим, що прийшов на зміну перевірці законності й обґрунтованості рішень господарських судів у порядку нагляду, дисертант проаналізував основні стадії апеляційного провадження і визначив низку пропозицій, зокрема щодо зміни терміну подання апеляційної скарги.

У дисертації зазначається, що інститут касаційного провадження у господарському процесі, який діє з 21 червня 2001 року, суттєво відрізняється від традиційних форм касаційного провадження. З одного боку, воно обмежується перевіркою дотримання норм матеріального і процесуального права нижчестоящими судами. З іншого боку, до повноважень господарського суду касаційної інстанції належить право зміни рішення суду першої інстанції, постанови апеляційної інстанції, а також їх відміна і прийняття нового рішення. Це характерно не для класичної касаційної системи, а для ревізійного порядку перегляду судових актів у деяких зарубіжних країнах і вітчизняного цивільного процесу. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових актів не лише апеляційної, а й першої інстанції. Виникає парадоксальна ситуація: можна оминути суд другої, апеляційної інстанції і звернутися зі скаргою на рішення суду першої інстанції одразу до Вищого господарського суду. Автор пропонує внести відповідні зміни до ГПК з метою забезпечення обов'язковості апеляційного, а лише після нього -- касаційного оскарження рішення суду першої інстанції. Пропонується також передбачити винятки з цього правила щодо окремих категорій господарських справ, наприклад щодо спорів про визнання нормативно-правового акту вищого і центральних органів виконавчої влади недійсним. У перегляді рішення суду першої інстанції з даної категорії справ перевіряється лише правильність застосування норми матеріального права, а отже, йому не потрібні процесуальні повноваження апеляційної інстанції для встановлення обставин справи та їх доказування.

Обґрунтовується теза про недоцільність повного об'єднання господарських судів із загальними. Виконувані ними функції і завдання принципово різні. Якщо господарські суди розглядають справи, пов'язані з господарською діяльністю, то загальні суди здійснюють охорону правопорядку і прав громадян. Діяльність господарських судів зосереджена у сфері виробничо-господарських відносин юридичних осіб, загальних судів -- фізичних осіб, громадян. Об'єднання цих судів у одному відомстві призведе до погіршення діяльності кожного з них, а головне -- до погіршення якості розгляду господарських спорів, дестабілізації судової діяльності.

У другому підрозділі “Утвердження демократичних принципів судово-господарського процесу” проаналізовано принципи, а також характерні риси господарського процесу, розроблені наукою цивільного і господарського процесу. Зазначається, що принципи - це ідеї, які закріплені у нормах господарського процесуального права і які мають нормативний характер. У роботі наведено їх численні класифікації.

Принцип диспозитивності притаманний процесуальному праву майже всіх розвинених країн. Так, у Франції основними принципами цивільного судочинства називають насамперед принципи диспозитивності та змагальності, а вже потім -- гласності, оцінки доказів на розгляд суду тощо. Він дістав свій розвиток у новому господарському законодавстві України, що закріплює право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати в господарському суді свої матеріальні та процесуальні права. Але у законодавстві принцип диспозитивності не дістав конкретизації. Тому до ГПК пропонується ввести нові норми, що закріплюють принцип диспозитивності та розкривають його зміст.

Господарський процесуальний кодекс містить низку новел, що є змістом принципу диспозитивності, зокрема положення про відмову від позову, мирову угоду в суді першої інстанції тощо. Суд апеляційної і касаційної інстанції розглядає справи за відповідними правилами, передбаченими для суду першої інстанції. Це означає, що і тут сторони можуть укласти мирову угоду. Положення про це слід закріпити у ГПК.

Автор робить висновок про те, що вдосконалення принципів господарського судочинства відбувається шляхом не тільки збагачення їхнього змісту, а й встановлення нових принципів. Останнє зумовлене як необхідністю оптимізації процесуального законодавства, так і нагальною потребою зміцнення правового становища сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, а відтак зміцнення і розширення гарантій захисту їх прав. Закріплення в ГПК нових принципів має за мету піднести авторитет суду, створити йому кращі умови для дослідження й оцінки доказів та винесення обґрунтованих рішень.

У третьому підрозділі “Напрями та проблеми упорядкування оновленої процедури провадження у господарських справах” аналізується така важлива стадія господарського процесу, як підготовча, вносяться пропозиції щодо її вдосконалення. Дисертант зазначає, що підготовка справи до судового розгляду є самостійною обов'язковою стадією господарського процесу, що здійснюється суддею по кожній справі одразу після її порушення з метою правильного розгляду і розв'язання спору у встановлені процесуальні строки. ГПК детально не визначає всі можливі дії судді на цьому етапі, окреслюючи лише загальний напрям дій і коло питань, що потребують з'ясування на даній стадії господарського процесу. Дії судді по підготовці справи до розгляду передбачені статтею 65 ГПК, аналіз якої дає змогу стверджувати, що нею лише окреслено перелік підготовчих дій судді, причому більше організаційного, ніж процесуального характеру. Ця стадія ще не має концептуального вирішення, котре враховувало б значення принципів змагальності й рівності сторін.

Дисертант зазначає, що інститут мирової угоди набув поширення та почав законодавчо регулюватися в нашій державі лише останнім часом. Певні його особливості були відображені у ГПК в редакції Закону України “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 року № 2539-ІII. Донедавна господарський процес не знав інституту мирової угоди, оскільки вона називалась арбітруванням.

Відповідно до принципу диспозитивності сторони мають право вже на стадії підготовки закінчити справу мировою угодою (стаття 78 ГПК України передбачає укладення мирової угоди на стадії розгляду справи). Автор обґрунтовує пропозицію про внесення відповідних доповнень до ГПК. До переліку завдань стадії підготовки справи до судового розгляду слід додати завдання сприяти сторонам у примиренні, а до переліку процесуальних підготовчих дій -- вжиття заходів щодо врегулювання конфлікту шляхом укладення мирової угоди. Така практика законодавчого регулювання характеризує судочинство Англії і США, де значна частка спорів врегульовується до судового засідання, а у Франції передбачено обов'язок судді допомогти сторонам “розв'язати спір по-дружньому”.

Інститут досудового врегулювання господарських спорів частково зберігається у чинному законодавстві України, проте поступово втрачає актуальність. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим способом правового захисту, наданим державою учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають способи захисту своїх прав. Досудове врегулювання спору можливе також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого способу врегулювання спору.

Отже, обрання певного засобу правового захисту, в тому числі досудового врегулювання, є правом, а не обов'язком особи, котра використовує його добровільно. На думку дисертанта, доцільно зберегти порядок досудового врегулювання господарських спорів, але за умови дедалі більшого розширення категорій спорів, котрі не потребують такого порядку. Пропонується також запровадити альтернативність права сторін на використання цього порядку при розгляді окремих спорів (наприклад, за участю підприємців-громадян, деяких видів віндикаційних і негаторних позовів тощо). Автор пропонує скоротити (до 15 днів) і уніфікувати процесуальні строки розгляду претензій і внести відповідні зміни до законодавства.

У дисертації звертається увага на те, що основним об'єктом сукупності господарських процесуальних правовідносин на цій стадії є захист прав, свобод і законних інтересів громадян, а факультативним об'єктом -- зміцнення законності й правопорядку, попередження правопорушень, формування поважного ставлення до права і суду.

Аналіз норм ГПК, присвячених доказам, дає змогу автору зробити висновок про неповний перелік засобів доведення, до якого слід додати свідчення свідків. Тому пропонується внести відповідне доповнення до статті 32 ГПК України.

На основі класифікації учасників господарського процесу, їх поділу на різні групи дисертант дійшов певних висновків. По-перше, віднесення представників сторін та третіх осіб до учасників процесу не відповідає чинному господарському процесуальному законодавству, оскільки стаття 18 ГПК чітко визначає склад учасників судового процесу: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, що беруть участь у процесі у випадках, визначених законодавством. По-друге, представники і у матеріально-правових, і у процесуально-правових відносинах не є самостійними суб'єктами правовідносин, оскільки виражають свою волю не на власний розсуд, а виконуючи вказівки особи, яку вони представляють. Вони своїми діями створюють права і обов'язки безпосередньо для того, кого представляють. На аналогічних засадах визначається правове становище представника і в правових системах інших країн.

Важливого значення у забезпеченні об'єктивності та неупередженості судді відіграє стаття 20 ГПК, яка встановлює підстави і регламентує процедуру відводу (самовідводу) судді. Останній не може брати участі у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, що беруть участь у судовому процесі. Серйозні суперечності виникають у сторін судового спору при тлумаченні “інших обставин, що викликають сумнів у незаангажованості судді”. Дисертант пропонує внести доповнення до чинного господарського процесуального законодавства, конкретизуючи дане положення.

У цьому підрозділі проаналізовано статус учасників господарського процесу, співвідношення прав та обов'язків, інтересів деяких учасників (співпозивач, треті особи, що не висувають самостійних вимог, треті особи, що висувають самостійні вимоги тощо). Особливу увагу приділено питанням ролі й місця прокурора у господарському процесі, що вимагає більш чіткого регулювання правових наслідків поданих прокурором позовів в інтересах суб'єктів господарських правовідносин.

На думку дисертанта, проблема захисту публічного правопорядку є однією з актуальних у галузі господарського судочинства. Проте вітчизняна правова думка, законодавство і практика не визначають точно поняття публічного правопорядку (порядку). Якщо у країнах з розвинутою ринковою економікою правова доктрина і судова практика давно виробили критерії, керуючись якими можна встановити факт порушення публічного порядку, то в Україні це поняття викладено лише у постанові Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 грудня 1999 р. Це правопорядок держави, засадничі принципи, які є основою ладу, що існує в ній (стосуються її незалежності, цілісності, самостійності й недоторканості, основних конституційних прав, свобод, гарантій і т. ін.). Проте такого тлумачення явно недостатньо, тому доцільно, на думку дисертанта, визначити це поняття у спеціальному нормативному акті або у спеціальній постанові Пленуму Верховного Суду України.

У четвертому розділі “Організаційні засади судового управління у сфері господарської юстиції” аналізуються питання теорії управління у сфері господарського судочинства.

У першому підрозділі “Поняття судового управління в системі загальних категорій теорії управління” дисертант аналізує такі категорії, як управління, система, суб'єкт управління, об'єкт управління, зворотні зв'язки, організація, організаційна структура, і робить висновок про те, що судове управління є одним із специфічних видів управління, котре поєднує елементи державного управління і самоврядування, де суди виступають і як суб'єкти управління щодо учасників економічних відносин, і як об'єкти управління всередині судової системи.

У другому підрозділі “Судове управління як специфічний вид державного управління” обґрунтовується думка про те, що судове управління є різновидом соціального і здійснюється за його принципами, маючи низку особливостей. Його об'єктом є відносини: суддя -- закон, суддя -- суд і суддя -- людина, які характеризуються як соціальні. У центрі судового управління -- суддя і судове врядування. Незалежно від того, чи впливає воно безпосередньо на процеси цілісних соціальних утворень, підґрунтям завжди є регулювання поведінки людей.

Автор зробив висновок, що, по-перше, головне завдання судового управління -- усіляко сприяти здійсненню цілей правосуддя і завдань суду; по-друге, органи юстиції не тільки повинні захищати суди від місцевих впливів, втручання в їхню діяльність, а й самі суворо додержувати принцип незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону.

Предметом судового управління (адміністрування) є: питання організації судових органів, добір суддів і народних засідателів; управління кадрами судових органів; перевірка організації роботи судових органів; вивчення й узагальнення судової практики; ведення судової статистики. Судове управління складається з численних керуючих впливів, що забезпечують необхідний рівень роботи судів, належне функціонування органів правосуддя. Воно виконує такі управлінські функції, як прогнозування, планування, організація, загальне керівництво, оперативне розпорядження, регулювання, облік, контроль, перевірка виконання, інформаційне забезпечення та ін. Більшу частку зазначених функцій має перебрати на себе Державна судова адміністрація.

Дисертант обґрунтовує думку про те, що в процесі розвитку судових систем європейських країн та визначення концептуальних підходів до управління судовою діяльністю склалися декілька варіантів вирішення пов'язаних з цим проблем, котрі відображають особливості національних та регіональних традицій, специфіку історичного розвитку, правову культуру громадян. Це дістає відображення в групуванні національних правових систем у правові сім'ї.

У третьому підрозділі “Функції управління і особливості їх реалізації у межах судового управління” здійснено класифікацію функцій за різними критеріями. Автор стверджує, що реалізація цілей управління відбувається через систему функцій, тобто взаємопов'язану сукупність дій суб'єкта управління, що нормативно регулюються та контролюються уповноваженими державними і соціальними інститутами. У системі функцій розкривається призначення та значимість виконуваних дій. Основними функціями державно-управлінської діяльності, на думку дисертанта, є: передбачення, тобто вивчення перспективи і визначення програми дій; організація, яка означає створення певної структури; розпорядження, або приведення в дію тих чи інших елементів об'єкта управління; координація, яка полягає в узгодженні дій і зусиль учасників управлінських відносин; контроль за виконанням встановлених порядку і правил, розпоряджень суб'єкта управління, а у випадку недодержання вказаних положень -- застосування відповідних засобів впливу: примус, засоби відповідальності тощо. У дисертації здійснюється детальний аналіз кожної функції, специфіки її прояву в судовому управлінні. Обґрунтовується теза про те, що підвищення ефективності державно-управлінської діяльності можливе шляхом вдосконалення її змісту, тобто підвищення ефективності кожної функції окремо та їх сукупності.

У роботі показано, що суди, зокрема господарські як складні системні утворення, є об'єктом управлінського впливу з боку органів судового управління. Крім цього, суди здійснюють самоврядування, виконуючи низку управлінських функцій. Але не менш важливий управлінський вплив, який здійснюють господарські суди на економічні відносини, розглядаючи і розв'язуючи спори між суб'єктами цих відносин. І у цьому випадку господарські суди виступають як суб'єкт управління (регулювання) економіки України, приводячи поведінку суб'єктів господарської діяльності у відповідність із встановленими законодавцем у цій сфері нормами.

Сутність управління виявляється в його функціях: аналізі та оцінці економічних процесів з метою виявлення фактичного стану регульованої економічної системи (ця функція здійснюється шляхом систематичного узагальнення судової практики за даними статистики); прогнозуванні тенденцій розвитку економічних процесів, що ґрунтується на їх аналізі; організації процесів економічного регулювання (розробці та вдосконаленні економічних механізмів).

У дисертації підкреслюється, що судова влада являє собою складний правовий інститут, для нормального функціонування якого необхідно здійснення низки допоміжних функцій, спрямованих на його обслуговування і організаційно-технічне забезпечення. Всі ці функції повинна перебрати на себе Державна судова адміністрація як центральний орган державної влади зі спеціальним статусом.

У четвертому підрозділі “Державна судова адміністрація як орган судового управління” розглянуто питання сутності і компетенції Державної судової адміністрації, створеної з метою здійснення судового управління. Її основне завдання - організаційне забезпечення судів. Попри те, що цей орган створений у системі державної виконавчої влади, а не у судовій системі, органи суддівського самоврядування уповноважені його контролювати. Саме цим і визначається спеціальний статус Державної судової адміністрації.

Дисертант зазначає, що після видання Президентом України Указу про створення Державної судової адміністрації відповідні функції Міністерства юстиції України перейшли до неї. Проте Державна судова адміністрація не дублює функції міністерства, яке займалося кадровими питаннями, веденням статистики, персональним обліком, підвищенням кваліфікації, виконувало щодо судової системи функцію головного розпорядника коштів. Усе це тепер виконує судова адміністрація. Нова функція, якої не було у міністерства, -- забезпечення взаємодії з органами суддівського самоврядування. Разом з Радою суддів України Державна судова адміністрація визначає нормативні навантаження на суддю, організовує запровадження комп'ютерної мережі, забезпечує технічні засоби фіксації судового процесу, діяльність судових розпорядників, здійснює зв'язки з іншими органами та установами, в тому числі зарубіжних країн, вивчає практику організації діяльності судів, розробляє пропозиції щодо її удосконалення.

Обґрунтовується положення про те, що судам необхідні кваліфіковані кадри, своєрідні адміністратори, які б організовували і керували несудовими справами під керівництвом суддів. Обов'язки судових адміністраторів повинні розрізнятися залежно від місця перебування і розміру судів. Судовий адміністратор діє в адміністративній, а не юридичній сфері, тому йому необхідні відповідні навички управлінської діяльності. Дисертант пропонує покласти на судового адміністратора такі основні функції: керівництво кадрами, управління фінансами, потоками справ, інформацією, приміщеннями, технологічне управління, здійснення зв'язків з іншими державними установами, громадськістю, дослідницька і консультативна діяльність. Можливе здійснення цих функцій територіальними управліннями Державної судової адміністрації, повноваження яких законом про судоустрій не визначені.

З огляду на важливість питання судового управління зроблено ряд пропозицій щодо його побудови, правових основ діяльності, обсягу повноважень, складу адміністрації. На думку дисертанта, необхідно доповнити коло повноважень Державної судової адміністрації (крім тих, що встановлені Законом України “Про судоустрій України”) в межах її компетенції: 1) вимагати й одержувати від органів державної влади, організацій, установ і підприємств усіх форм власності, а також посадових осіб необхідні документи і матеріали, а також відомості про них; 2) контролювати витрати коштів територіальними місцевими й апеляційними судами, територіальними управліннями Державної судової адміністрації України, відповідними органами суддівського самоврядування, Академією суддів України; 3) залучати у встановленому порядку для виконання законопроектних, експертних, дослідницьких робіт і консультацій наукові організації, працівників державних і інших органів, установ і організацій, фахівців і експертів; 4) встановлювати за узгодженням з головою відповідного суду і Радою суддів фонд оплати праці суддів і працівників апаратів судів; 5) організовувати роботу служби судових розпорядників і управляючих справами; 6) надавати звіти про діяльність Управління відповідній Раді суддів.

Серйозною управлінською проблемою в системі господарського суду є добір і підготовка кадрів на посади суддів, підвищення кваліфікації працівників господарських судів. Тому необхідна більш чітка і повна регламентація підстав та організаційно-правових наслідків проведення оцінки діяльності працівників господарського суду і механізму реалізації кваліфікаційної атестації. Доводиться, що такий підхід може бути реалізований шляхом прийняття Верховною Радою України спеціальних актів.

Дисертантом обґрунтовано низку пропозицій щодо вдосконалення підготовки кадрів як для роботи у господарських судах, так і для юридичного обслуговування підприємств та організацій.

У висновках узагальнені теоретико-методологічні підходи й основні положення дисертації, сформульовані практичні рекомендації.

Судова влада в Україні виникла в результаті набуття судом додаткових, якісно нових функцій. Свідченням цього є сформульоване у ч. 2 статті 124 Конституції України положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В Україні створено єдину судову систему судів загальної юрисдикції у складі місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України. Відповідно запроваджено господарські суди замість арбітражних, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції. Господарські суди мають бути виокремлені із системи судів загальної юрисдикції, оскільки господарський суд наділений усіма повноваженнями й атрибутами незалежної і самостійної галузі судової влади. Це зумовлено низкою чинників: а) специфікою предмета діяльності (розгляд господарських спорів); б) особливістю кола суб'єктів як учасників господарського процесу (підприємств, організацій -- юридичних осіб); в) особливістю господарського процесу, що відрізняється оперативністю, відсутністю твердої регламентації процедури розгляду спорів і т. ін.

Суперечливим є положення про наділення Верховного Суду України правом перегляду в касаційному порядку постанов Вищого господарського суду України. На думку автора, Верховний Суд має здійснювати не касаційні, а ревізійні повноваження. Тому необхідно у процесуальному законодавстві передбачити таку стадію, як ревізія, яку здійснюватиме виключно Верховний Суд України. Необхідно також відмежувати ревізійну інстанцію від касаційної щодо спеціалізованих судів, розподіляючи ці дві судові функції за різними судовими органами, відповідно Верховним та вищими спеціалізованими судами.

Основна відмінність господарсько-судової форми захисту суб'єктивних прав полягає в тому, що встановлена законом для господарського суду форма діяльності є найбільш пристосованою для розгляду і розв'язання господарських спорів, впливу господарського суду на економіку.

Господарський суд насамперед створювався як незалежний орган з розгляду всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними й іншими органами. Основним його завданням як спеціалізованого суду в системі судів загальної юрисдикції є захист економічних прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин, сприяння зміцненню законності.

Пропонується замість поняття “економічні спори”, визначення якого у чинному господарському процесуальному законодавстві відсутнє, використовувати поняття “господарські спори”. Останні пропонується визначити як спори, що виникають між суб'єктами господарювання у зв'язку із здійсненням ними їхніх прав та обов'язків у процесі господарської діяльності.

Питання судового управління слід поставити в один ряд з такими важливими питаннями, як поділ влади і незалежність судової влади, оскільки поки суди не завершать перехід до сучасної структури управління, їхня незалежність буде значною мірою декларативною. Судове управління слід розуміти як сукупність управлінських впливів, спрямованих на забезпечення необхідного рівня роботи судів, належне функціонування органів правосуддя. Доцільно також судове управління називати судовим адмініструванням, що більше відповідає природі цього явища. Предметом судового управління (адміністрування) є: питання організації судових органів, добір суддів і народних засідателів; управління кадрами судових органів; перевірка організації роботи судових органів; вивчення й узагальнення судової практики; організація роботи з ведення судової статистики.

Суди, у тому числі господарські, є не лише об'єктом управлінського впливу з боку органів судового управління, не лише здійснюють самоврядування, виконуючи низку управлінських функцій. Не менш важливим моментом є управлінський вплив, який здійснюють господарські суди на економічні відносини, розглядаючи і розв'язуючи спори між суб'єктами економічних відносин, активно впливаючи на них з метою дотримання законності і державної дисципліни, усунення недоліків у господарській діяльності. У цьому випадку господарські суди виступають як важливий елемент в механізмі управління економікою України, приводячи поведінку суб'єктів господарської діяльності у відповідність із встановленими нормами законодавства у цій сфері.

Пропонується запровадити в Україні інститут судових адміністраторів, які б організовували і керували несудовими справами під керівництвом суддів. Обов'язки судових адміністраторів повинні розрізнятися залежно від місця перебування і розміру судів. Судовий адміністратор діє в адміністративній, а не в юридичній сфері, а тому повинен мати навички управлінської діяльності. На судового адміністратора можуть бути покладені такі основні функції: керівництво кадрами, управління фінансами, потоками справ, інформацією, приміщеннями, технологічне управління, здійснення зв'язків з іншими державними установами, громадськістю, дослідницька і консультативна діяльність. Можливе здійснення цих функцій територіальними управліннями Державної судової адміністрації, повноваження яких Законом “Про судоустрій України” не визначені.

Для реалізації права юридичних осіб -- суб'єктів господарської діяльності на звернення з апеляційною скаргою до апеляційного суду і для виникнення апеляційного провадження необхідно подовжити термін подання апеляційної скарги -- з десяти днів до одного місяця з моменту прийняття рішення місцевим господарським судом.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність не лише судових актів апеляційної, а й першої інстанції. Виникає парадоксальна ситуація, коли можна оминути суд другої -- апеляційної інстанції і звернутися зі скаргою на рішення суду першої інстанції одразу до Вищого господарського суду. Слід внести відповідні зміни до ГПК з метою забезпечення обов'язковості апеляційного, а після нього -- касаційного оскарження рішення суду першої інстанції. Доцільно також передбачити винятки з цього правила щодо окремих категорій господарських справ, наприклад, щодо спорів про визнання нормативно-правового акту вищого і центральних органів виконавчої влади недійсним. У перегляді рішення суду першої інстанції з даної категорії справ перевіряється лише правильність застосування норми матеріального права, а отже, йому не потрібні процесуальні повноваження апеляційної інстанції для встановлення обставин справи та їх доказування.

Аналіз положень законодавства, що регулює організацію діяльності господарських судів, дає змогу дійти висновку про те, що конкретно принцип диспозитивності у законодавстві не закріплений. Тому до ГПК необхідно ввести нові норми, що закріплюють принцип диспозитивності і розкривають його зміст. Кодекс містить низку новел, що є змістом принципу диспозитивності, зокрема, положення про відмову від позову, мирову угоду в суді першої інстанції тощо. Суд апеляційної і касаційної інстанцій розглядає справи за відповідними правилами, передбаченими для суду першої інстанції. Це означає, що і тут сторони можуть укласти мирову угоду, і положення про це слід закріпити у ГПК України. Пропонується, з огляду на принцип диспозитивності, передбачити право сторін на стадії підготовки закінчити справу мировою угодою та внести відповідні доповнення до ГПК України (стаття 78 ГПК України передбачає укладення мирової угоди тільки на стадії розгляду справи). До переліку завдань стадії підготовки справи до судового розгляду слід додати сприяння сторонам у примиренні, а до переліку процесуальних підготовчих дій -- вжиття заходів щодо врегулювання конфлікту шляхом укладення мирової угоди.

3 принципом змагальності тісно пов'язаний принцип процесуальної рівноправності сторін. Його не можна змішувати з принципом рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Правові норми, в яких закріплені ці принципи, пропонується сконцентрувати в одній главі. Слід також доповнити ГПК України нормою про встановлення принципу змагальності, зміст якого відображено у статті 22.

Пропонується конкретизувати статтю 65 ГПК, передбачивши надання сторонам більшої самостійності у представленні доказів щодо предмета господарського спору, звільнивши суддю від необхідності проведення підготовчих дій щодо надання сторонами додаткових матеріалів. Це сприятиме повнішому утвердженню принципів змагальності та рівноправності сторін.

Враховуючи накопичений досвід, доцільно зберегти порядок досудового врегулювання господарських спорів, але за умови розширення категорії спорів, котрі не потребують такого порядку. Слід також запровадити альтернативність права сторін на використання цього порядку при розгляді окремих спорів (наприклад, за участю підприємців-громадян, деяких видів віндикаційних і негаторних позовів тощо). Необхідно скоротити (до 15 днів) і уніфікувати встановлені процесуальні строки розгляду претензій і внести відповідні зміни до чинного законодавства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Монографії:

1. Притика Д.М. Арбитражный суд: проблемы организации и деятельности. - К.: Орияны, 2000. - 320 с.

2. Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. - К.: Ін Юре, 2003. - 328 с.

Рецензії: Харитонов Є. Своєчасна відповідь науковця і практики на виклик часу // Право України. - 2003. - № 6. - С. 154-155.

Штефан М. Дослідження проблем створення, організації та функціонування господарських судів // Право України. - 2003. - № 7. - С. 158-160.

Брошури, розділи у колективних монографіях, підручниках, статті у наукових фахових виданнях:

3. Притика Д.М. Післямова до з'їзду суддів України // Юридичний вісник. - 1995. - № 1. - С. 95-98.

4. Притика Д.М. Арбітражні суди в Україні: історичний нарис та перспективи розвитку. - К.: Ін Юре, 1998. - 48 с.

5. Притика Д.М. Арбітражний процес: Навч. посібник. - X.: Консум, 1999. - Ч. ІІ, розділ І.

6. Притика Д.М. Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар, 2-е вид. - X.: Консум, 2002. - Вступ, розділи І, XII.

7. Притика Д.М., Тітов М.І. Арбітражний процес. Навч. посібник. Ч.І. - X.: Консум, 1999. - 544с.

8. Притика Д.М. Арбітр. Арбітраж. Арбітражний процесуальний кодекс. Арбітражний суд // Енциклопедія сучасної України. - К.: Поліграфкнига, 2001. - Т.1. - С. 627-630.

9. Притика Д.М. Судова влада України: шляхи розбудови та становлення // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. - 1994. - №1. - С. 182-190.

10. Притика Д.М. Деякі аспекти організації діяльності та структури судової системи США // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. - 1995. - № 1. - С. 156-163.

11. Притика Д.М. Конституційні засади правосуддя і напрями вдосконалення господарського судочинства // Право України. - 1997. - №1. - С. 19-21.

12. Притика Д.М. Конституція України і розвиток господарського судочинства // Правова держава. - 1997. - № 8. - С.42-52.

13. Притика Д.М. Реформування господарського судочинства // Юридичний вісник. - 1997. - №4. - С.70-79.

14. Притика Д.М. Конституція України і розвиток господарського судочинства // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. - 1997. - №1. - С.15.

15. Притика Д.М. Конституція України і деякі проблеми реформування системи правосуддя // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 1998. - №1. - С.14-16.

16. Притика Д.М. Арбітражні суди України у забезпеченні конституційного принципу рівності суб'єктів права власності // Право України. - 1998. - №8. - С.3-7.

17. Притика Д.М. Зміцнення законності та протидія проявам злочинності в економічній сфері // Право України. - 1999. - №5. - С.14-17.

18. Притика Д.М. До восьмої річниці створення системи арбітражних судів України // Право України. - 1999. - №6. - С.3-4.

19. Притика Д.М. Вищі спеціалізовані суди як конституційна гарантія демократизації судової влади // Право України. - 1999. - № 12. - С.11-14.

20. Притика Д.М. Шляхи та перспективи розбудови судової системи України // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 2000. - №1. - С.6-10.

21. Притика Д.М. Досудове врегулювання господарських спорів -- запорука стабільності економічних зв'язків // Весы Фемиды. - 2000. - №2 . - С.40-42.

22. Притика Д.М. Деякі проблеми застосування арбітражними судами кредитного законодавства. Злочини у фінансово-кредитній сфері // Вісник Вищого арбітражного суду України. - 2000. - №3. - С.212-214.

23. Притика Д.М. Арбітражні суди України: завдання по удосконаленню організації роботи // Право України. - 2000. - №4. - С.3-7.

24. Притика Д.М. Судова незалежність: етика і проблеми корупції // Право України. - 2000. - №6. - С.З-5.

25. Притика Д.М. Роль арбітражних судів у забезпеченні законності в економічних правовідносинах і протидії економічним правопорушенням // Право України. - 2001. - №1. - С.8-14.

26. Притика Д.М. Арбітражні суди в Україні: історія, сьогодення, перспективи розвитку // Право України. - 2001. - №2. - С. 19-23.

27. Притика Д.М. Арбітражні суди в Україні: історія, сьогодення, перспективи розвитку // Право України. - 2001. - №3. - С.7-14.

28. Притика Д.М. Арбітражні суди України: 10 років на сторожі законності в господарських відносинах // Право України. - 2001. - №6. - С. 13-16.

29. Притика Д.М. Роль господарських судів у захисті прав інтелектуальної власності // Інтелектуальний капітал. - 2002. -№1. - С.28-29.

30. Притика Д.М. Історичні витоки організації і діяльності господарських судів України (до 80-річчя утворення арбітражно-судової системи) // Вісник господарського судочинства. - 2002. - №4. - С.6-12.

31. Притика Д.М. Організаційно-правові засади діяльності спеціалізованих колегій по захисту інтелектуальної власності // Право України. - 2002. - №6. - С.62-64.

32. Притика Д.М. Проблеми діяльності господарських судів України в умовах реалізації Закону про судоустрій // Право України. - 2002. - №9. - С.3-6.

33. Притика Д.М. Интеллект нуждается в защите // Юридическая практика. - 2002. - №18 (228).

34. Притика Д.М. Закон нуждается в изменениях // Юридическая практика. - 2002. - №50 (260).

35. Притика Д.М. Методологічні проблеми організації господарських судів України // Право України. - 2003. - №1. - С.18-20.

36. Притика Д.М. Сучасні правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції України // Право України. - 2003. - №2. - С.3-7.

37. Притика Д.М. Правові проблеми судового управління // Право України. - 2003. - №3. - С.З0-З6.

38. Притика Д.М. Судова незалежність: етика і проблеми корупції // Національна безпека України. - 2003. -№1. - С.31-34.

39. Притика Д.М. Судове управління як специфічний вид державного управління // Вісник господарського судочинства. - 2003. - №1. - С.132-138.

40. Притика Д.М. Судова влада у контексті політичної реформи // Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 2. - С. 113-115.

41. Притика Д.М. Захист економічних прав та інтересів суб'єктів господарської діяльності та держави - функція господарських судів України // Право України. - 2003. - № 5. - С. 8-14.

Размещено на Allbest.ru