Основи права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття і система юридичної науки

Юриспруденція, або правознавство - спеціалізована галузь знань у сфері суспільствознавства. Якщо суспільствознавство - це наука про суспільство взагалі, то правознавство - система знань у галузі права і держави. Термін «правознавство» тотожний терміну «юриспруденція».

Термін «юриспруденція» виник у Стародавньому Римі наприкінці IV - на початку III століття до н.е. (лат. jurisprudentia - знання права) і зараз вживається у значеннях:

- науки про право і державу, тобто юридичної науки, інакше - теоретичної діяльності у галузі права;

- професійної практичної діяльності юриста (суддя, прокурор, слідчий, нотаріус, адвокат тощо).

Юридична наука - це система знань про об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, про загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки:

1. Суспільна наука, що має прикладний характер. Вона покликана обслуговувати потреби громадського життя, юридичної практики, юридичної освіти, забезпечувати юридичних робітників необхідними даними про видання і застосування законів.

2. Наука, що має властивості точних наук. Юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки. Юриспруденцію деякою мірою можна порівняти з медичною наукою, яка також поєднує теоретичну і прикладну (практичну) спрямованість. Юрист, як і лікар, має справу зі здоров'ям і життям. Діяльність юриста стосується «здоров'я» суспільства у цілому, духовного життя людини. Юрист проводить профілактичну роботу, «лікує» пороки у суспільному житті, духовному світі людини.

У цьому полягає гуманістична спрямованість професій юриста і лікаря, які виникли за стародавніх часів.

Наука, що втілює у собі позитивні якості наук про мислення.

Вона досліджує питання, пов'язані зі спроможністю відображати об'єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення законів і т. і.). Так, скажімо, одна із юридичних дисциплін - криміналістика[1] присвячена специфічним питанням людського мислення, застосуванню багатьох спеціальних знань при розслідуванні злочинів.

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основних галузей людських знань - суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

Головне призначення теоретичної юриспруденції (юридичної науки) - бути науковим орієнтиром для практики державного і правового будівництва на підґрунті пізнання і усвідомлення відповідних суспільних процесів та явищ. Юридична наука в сучасній Україні ґрунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденції та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності.

2. Предмет, методологія і фінкції теорії держави і права

Теорія ТДП - це загальнотеоретична юр. Наука, щл включає систему методологічних юр. Знань про держ. Правову діяльність, які відображаються у свідомості людини і досліджується в процесі виникнення розвитку виникнення, функціонування, призначення та розгляду сутності держави.

Предметом дослідження ТДП є загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування державноправової дійсності в суспільстві.

Функції.

Сутність, зміст, призначення теорії держави і права виявляється у її функціях. Вони визначаються особливостями її предмета, місцем і роллю у системі юридичних наук.

1. Політична - розробка принципів перетвор, держави та права їх інститутів, пізнання перспективних шляхів розвитку держави та права, державного апарату, правові системи та законодавства.

2.Ідеологічна - напрям світоглядного призначення науки,

діалектико - матеріалістична, тлумачення державно правових явищ.

3. Методологічна - напрям дослідження і вивченя державно правових явищ.

4.Інритаційна - напрям пізнання державно правової дійсності шляхом зьясування їх змісту для себе та розвязку інших.

5. Еврестична - напрям відкриття мовних закономірностей в процесі розвитку предмета дослідж тдп.

6. Прогностична - тенденції розвитку явищ, що вивчається у відповідності з об'єктивними законами їх розвитку.

7. Онтологічна - напрям пізнання держ правових явищ, їх окремих інститутів такими як вони є.

8. Системно-утворююча - побудова ТДП, як повної системи знань.

9. Практично-організаторська - напрям пізнання, що орієнтує правоохоронні органи та ін. суб'єкти діяльності про сучасні теоретичні знання в сфері правознавства.

10. Інформаційна - напрям пізнання, що інформує суб'єктів інформаційних відносин та явищ держ правової дійсності в певній к-ні.

11. Комунікативна - напрям дослідження і вивченя, що вирішує питання передачі нових знань із сфери загально-теоретичних наук, і навпаки.



3. Основні теорії походження держави

юридичний право знання

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я - сукупність сімей (селище) - сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви - над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Я. Козельский, М. Радищев, І. Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Органічна теорія (Г. Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава - це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім - членом суспільства, а потім - громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга - частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського - одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна - панує, інша - гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство - боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем - відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава - не сила, нав'язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники - психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.



4. Функції держави: поняття, підстави для класифікації, форми та методи здійснення

Функції держави - це головні напрями його діяльності, що виражають сутність і призначення держави в суспільстві. У функціях держави виявляється його сутність особливої організації публічної політичної влади володіє спеціальним апаратом управління і примусу. У сучасній юридичній теорії існує кілька критеріїв класифікації функцій держави. Це обгрунтовано і наукової та практичної цілями. Не можна особливо виділити той чи інший критерій як найбільш правильний, так як вони використовуються з різними цілями і відображають різні сторони функціонування держави. Розглянемо основні критерії класифікації:

1. За сферами суспільного життя виділяють політичну, соціальну, економічну, духовну, екологічну.

2. За принципом поділу влади: законодавчу, управлінську, судову, інформаційну.

3. За способом здійснення: регулятивні та охоронні.

4. За ступенем соціальної важливості: основні і неосновні.

5. За тривалістю: постійні і тимчасові.

6. За сферами політичної спрямованості: внутрішні і зовнішні, які в свою чергу також поділяються:

o Внутрішні на: підтримання існуючого державного і суспільного ладу, захист панівного класу, економічні, оподаткування, фінансовий контроль, соціальні, духовні, політичні, екологічні, захист прав і свобод особистості, забезпечення законності і правопорядку.

o Зовнішні на: сприяння щодо забезпечення міжнародного миру, захист державного кордону і території, міждержавне екологічне, економічне і політичне співробітництво.

Як видно з вищевикладеного, деякі функції повторюються в різних класифікаційних групах, але в залежності від конкретного застосування змінюється і форма їх реалізації. Не можна так само сказати, що всі перераховані функції характерні для всіх абсолютно держав, у міру розвитку кожної держави в залежності від конкретно історичних умов деякі з них стають більш важливими в порівнянні з іншими. Виходячи з цього, можна виділити чотири основні функції, які виконує будь-яка держава:

· економічна, тобто розвиток економіки як всередині держави, так і встановлення міжнародних економічних зв'язків;

· політична, тобто забезпечення безпеки як всередині країни, так і на міжнародному рівні, захист державного суверенітету;

· соціальна, тобто забезпечення гідного рівня життя всього населення, охорона прав і свобод, задоволення соціальних потреб людей тощо;

· ідеологічна, тобто підтримка науки, культури, освіти, а так само політичної, релігійної, моральної ідеології;

У свою чергу Нерсесянц В.С. розглядаючи у своїй роботі функціональну діяльність держави, зазначає що «…держава - це не організація для вирішення економічних, культурних, екологічних та інших подібних завдань, хоча роль держави (і права) у належному вирішенні цих та подібних завдань досить велика», і далі зауважує «Специфіка, істота і сенс всієїфункціональної діяльності держави, всіх її функцій полягають в організації, реалізації та захисту певного (соціально-історично обумовленого) державно-правового порядку життя вільних людей». У зв'язку з цим він виділяє як основні функції:

· правовстановлювальних функція, тобто встановлення всіх джерел і норм чинного права;

· правореалізаторская функція, тобто втілення в життя встановлених норм права;

· правозахисна функція, тобто встановлення законності і порядку в усіх сферах життя суспільства;

· внешнегосударственная функція, тобто здійснення зовнішнього суверенітету держави;

Можна відзначити, що перші три функції відносяться до внутрішньої діяльності держави, тоді як четверта відповідає за відносини держави з зовнішнім світом.

З розвитком людства у держави можуть з'являтися і нові функції так, наприклад, у другій половині XX століття додалася екологічна. Діяльність людини поставила під загрозу існуванняжиття на землі і саме на державу покладено завдання з контролю за станом навколишнього середовища.

Таким чином, можна сказати, що визначати критерії класифікації функцій держави потрібно виходячи з того, які конкретно при цьому переслідуються мети.

Форми і методи реалізації функцій держави

Всі функції держави реалізуються в певних формах і певними методами. У правовій літературі під формами здійснення функцій держави розуміються:

1. Діяльність основних ланок механізму держави, саме специфічні види р осударственной діяльності, а не діяльність недержавних організацій. Такими формами є законодавча, управлінська(виконавча), судова і контрольно-наглядова діяльність.

Розглянемо основні специфічні види державної діяльності.

Законодавча діяльність полягає в розробці, прийнятті та виданні законодавчими та представницькими органами законів, обов'язкових для виконання.

Управлінська чи виконавча діяльність являє собою засноване на законах оперативне, повсякденне виконання органами державного управління функцій держави у сферах розвитку економіки і культури, соціального забезпечення і охорони здоров'я, транспорту та зв'язку, охорони громадського порядку і оборони країни і т.д.

Судова діяльність, тобто реалізація функції держави, яка здійснює правосуддя всіма ланками судової системи країни.

Контрольно-наглядова діяльність - Це виконання функцій держави у вигляді дії всіх різновидів державного нагляду і контролю над законністю. У Росії особливе місце в системі цих коштів займає прокурорський нагляд за точним виконанням діючих законів.

Дана класифікація сприяє вивченню та вдосконаленню поділу праці між різними ланками механізму з виконання державою його функцій і тісно співвідноситься з принципом поділу влади.

5. Поняття, ознаки та структура механізму держави

Механізм держави - це система державних органів, державних підприємств, установ, організацій, що здійснюють завдання й функції держави.

Ознаки механізму держави:

а) наявність системи взаємозалежних, взаємодіючих, ієрархічно підпорядкованих органів і установ, підприємств, організацій;

б) наявність групи осіб, відмінною рисою яких є керування суспільством на професійній основі;

в) наявність можливості реалізації завдань і функцій держави як організаційними, фінансовими коштами, так і примусовими коштами, матеріальними знаряддями примуса;

г) наявність у кожного з державних органів і підприємств, установ, організацій своєї компетенції як правової основи їхньої діяльності.

У структурі механізму держави розрізняють:

а) державні органи;

б) державні підприємства, установи, організації



6. Історичні типи форми держави

Теорія держави визначає форму як засіб організації політичної влади, що охоплює форму правління, державно-територіальний устрій та політичний режим. Форма державного правління - характеризує порядок утворення й організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини одне з одним і з населенням.

В залежності від того, ким і як здійснюється державна влада, яким чином побудовані та діють органи влади, політична наука вирізнює монархії та республіки.

Монархія (від грецького слова «єдиновладдя») - це форма правління за якої, влада цілком або частково зосереджена в руках одноосібного володаря, голови держави - монарха (короля, царя, шаха, імператора, еміра, т.і.). Головні ознаки монархії влада передається за спадком; здійснюється безстроково; не залежить від населення (підданих).

Монархії бувають абсолютними й обмеженими (конституційними). Абсолютна монархія є такою формою правління, коли вся повнота державної влади належить монарху і здійснюється ним персонально. Конституційна монархія передбачає, що владу короля обмежено якимось представницьким органом, що діє на основі конституції. До наших часів монарх лишається єдиним носієм суверенітету держави в деяких державах (абсолютні монархії Брунею, Саудовської Аравії); конституційні монархії зберігаються й ефективно діють у Великій Британії, Японії, Іспанії, Швеції, Норвегії, Монако і т.ін. Виокремлюють також дуалістичні монархії, в яких державна влада носить подвійний характер. Юридично і фактично вона поділена між урядом, який формується монархом, і парламентом. Отже уряд не залежить від соціально-партійного представництва у парламенті та непідзвітне йому, а парламент висловлює інтереси буржуазії та тих верств населення, що мали право голосу (Кайзеровська Німеччина 1871-1918 рр.). В тих чи інших специфічних формах монархія зберігається майже у 1/3 країн світу.

Республіка (від лат «суспільне діло») - це форма правління, за якої голова держави є виборним та змінюваним, а його влада вважається похідною від волі виборців та представницького органу. Головні ознаки республіки: влада обирається; є строковою; несе політичну відповідальність перед виборцями; джерелом влади в республіці є народ.

Згідно того, як формуються державні органи та якими єє принципи взаємин між ними, вирізняють президентські, парламентські та змішані (президентсько-парламентські) республіки.

Президентській республіці (США, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Болівія, Сірія, Росія, т. і.) притаманні жорсткий поділ законодавчої та виконавчої влади. Президент є головою держави і водночас очолює виконавчу гілку влади (чи керує урядом, чи цілком контролює його), він не несе відповідальності перед парламентом, оскільки обирається на загальних виборах всім населенням. Уряд призначається президентом і є відповідальними перед ним. Парламент в такій країні не може винести вотум недовіри уряду, але й президент не володіє правом розпуску парламенту. Він володіє також відкладальним вето щодо законопроектів парламенту, яке останній може подолати абсолютною більшістю (2/3) у повторному голосуванні.

У парламентських республіках (ФРН, Італія, Індія, Туреччина, Ізраїль та ін.) взаємовідносини між законодавчою і виконавчою гілками влади грунтуються на принципах співробітництва. Президент тут також є головою держави, але більше виконує офіційні високопредставницькі функції; виконавча ж влада зосереджена в руках уряду на чолі з прем» єр - міністром. Уряд формується партією (чи коаліцією партій), що отримали більшість депутатських місць у парламенті, та є відповідним перед парламентом.

Президентсько-парламентська (напівпрезидентська) республіка (Франція, Фінляндія, Польща, Україна, Болгарія, Австрія, Ірландія, Португалія) характеризується подвійною відповідальністю уряду - перед президентом і парламентом. Ця форма правління поєднує сильну президентську владу з ефективними можливостями контролю за урядом збоку парламенту. З одного боку, президент має широке коло повноважень: є головою держави, головним командуючим, має право відкладального вето щодо рішень парламенту, призначає премєр-міністра, взмозі розпустити парламент і призначити нові вибори, може ввести надзвичайний стан тощо. В той же час, парламент має можливість контролювати діяльність уряду і прем'єра через слухання важливих питань, звіти, затвердження бюджету країни, винесення вотуму недовіри (резолюції догани)

Політична історія державності знає й такі форми правління, що не можна вкласти у прийняту градацію. Так, Малайзія, за конституцією 1957 року являє собою дуже рідкий різновид конституційної монархії - виборну монархію в конфедерації, коли монарх обирається на 5 років, згідно черги між правителями дев'яти країн-учасниць.

В Об'єднаних Арабських Еміратах діє так званий колегіальний монарх - еміри всіх сьоми складових територій, що входять до федерації, утворюють Вищу Раду емірів. Рада є законодавчим органом та вирішує більшість питань, які відповідають компетенції голови держави.

Своєрідна форма монархії склалася і в межах країн Британської співдружності. Так, значна частина членів співдружності - це республіки, які мають власного президента - голову держави (Кенія, Індія, Гайона та ін.), але майже половина інших країн співдружності (Канада, Ямайка та ін.) визначають головою держави королеву Великої Британії.

Засоби об'єднання населення певної території, зв'язок громадян через політичні й територіальні утворення з державою, співвідношення між державою в цілому та її складовими територіальними одиницями і відбиває поняття «форма державного устрою».

Найбільш розповсюдженим видом теориторіально-політичної організації суспільства є унітарна держава.

В унітарній державі утворюються загальні для всієї країни представницькі, виконавчі та судові органи влади; функціонує єдині системи законодавства, правова і грошова система, єдина громадянство. Всі адміністративно-територіальні одиниці (області, округи департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус без якої-небудь політичної самостійності; але є автономними в господарчій і соціально-культурній галузі. Унітарні держави це - Польща, Угорщина, Болгарія, Італія, Швеція, Данія, Франція, Іспанія та ін. Рівень централізації влади в унітарній державі може бути високим і дещо послабленим, зокрема, в Україні унітаристський устрій включає таку територіальну одиницю, як Автономна Республіка Крим, що має свій парламент і законодавство.

Федеративна держава є добровільним об'єднанням декількох самостійних державних утворень в єдину союзну державу. В наші часи федераціями є 20 країн світу: Австралія, Австрія, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Німеччина (ФРН), Індія, Канада, Мексика і т.ін. Територію федерації утворюють території її суб'єктів (штатів, кантонів, республік); внутрішні кордони федерації можливо змінити тільки за згодою її суб'єктів. У федерації існує два рівня влади: федеральний і республіканський, повновагий органів влади обох рівнів розгалужені федеральною конституцією. Федерації притаманно - подвійна правова система, подвійне громадянство, двопалатний парламент; зовнішньополітичні функції здійснюють союзні органі держави. Федерації будуються за територіальною (США), національною (Індія) або змішаними ознаками (Росія), які визначають характер і зміст державного устрою.

Конфедерація уявляє собою досить своєрідну форму організації політичної спільності. Фактично це - союз декількох незалежних держав, які поєднуються для проведення єдиної політики в спільних цілях (наприклад, для спільної оборони, рішення економічних, енергетичних, транспортних проблем і т.ін.). Для здійснення узгодженої політики держави конфедерації утворюють окремі органи управління; але їх рішення не мають прямої дії та повинні затверджуватись центральними органами влади країн - членів. У конфедерації відсутній єдиний вищій законодавчій орган, єдине громадянство; учасниці у повному обсязі здійснюють міжнародну діяльність, і можуть за власною волею залишити конфедерацію і розірвати конфедеративний договір.

Досить тривалий час конфедерацією був Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848), що являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів з метою підтримки зовнішньої і внутрішньої безпеки. Але поступово конфедерація перетворилась на федерацію, коли до ведення центральних органів були передані військовий бюджет, армія та призначення дипломатичного корпусу.

Крім названих форм державного устрою в історії мали місце й деякі специфічні форми - імперії, протекторати, ін. Імперії, зокрема, являли собою державні утворення, які мали: обширну територію, де окремі провінції могли не мати спільних кордонів з метрополією (центром); сильно централізовану владу; асиметричні відносини панування - підкорення між центром і периферією; різнорідний етнічний та культурний склад населення; слабо (чи формально) легітимну політичну владу; імперські еліти завжди прагнули глобальної експансії. В різні історичні епохи існували імперії Великих Моголів, Олександра Македонського, Римська, Британська, Російська та ін.

Протекторат - є формальною опікою слабої держави більш сильною, що, як правило, веде до втрати суверенітету першого, а може супроводжуватись і окупацією. Так, Велика Британія окупувала Єгипет у 1882 р., а в 1914 р. встановила над ним протекторат.

7. Ознаки, принципи, функції і сутність права

Право в сучасному розумінні - це система юридичних норм, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини на засадах справедливості та свободи. Це універсальний регулятор суспільних відносин. У цьому його основна сутність і головне призначення. Право являє собою єдину, цілісну систему. Воно є сукупністю обов'язкових до виконання правил (норм), встановлених державою. Саме в нерозривному зв'язку з державою полягає специфіка іпринципова відмінність права від інших соціальних нормативів, що діють в суспільстві і грунтують свій авторитет на інших джерелах (звичаї, традиції тощо).

Ознаки права

Общеобязательность	Право є єдиною системою суспільних норм, які обов'язкові для всього населення, що проживає на території певної держави.
Визначеність	Саме юридичні норми здатні точно, в деталях відобразити вимоги, що пред'являються до поведінки людей.
Забезпеченість	Якщо приписи не виконуються добровільно, держава вживає заходів для їх виконання.
Багаторазовість	У більшості випадків юридичні норми розраховані на необмежену кількість випадків застосування і мають певну невичерпністю.
Справедливість	Право висловлює загальну та індивідуальну волю громадян, які стверджують панування принципів справедливості в суспільстві.

Принципи права - це основні вихідні положення, юридично закріплюють об'єктивні закономірності суспільного життя.

Розглянемо деякі важливі принципи права.

Види:

v Загальправові - це основні засади, які визначають найбільш суттєві риси права в цілому, його зміст та особливості як регулятора всієї сукупності суспільних відносин. Вони поширюються на всі правові норми і з однаковою силою діють у всіх галузях права незалежно від характеру і специфіки регульованих ними суспільних відносин (принципи соціальної свободи, соціальної справедливості, демократизму, гуманізму, рівноправності, єдності юридичних прав і обов'язків, відповідальності за вину, законності).

v Міжгалузеві - виражають особливості декількох споріднених галузей права (наприклад, кримінально-процесуального та цивільно-процесуального). Загальними принципами зазначених галузей права є, наприклад, колегіальність у розгляді кримінальних і цивільних справ, гласність судового розгляду. У той же час на родинні (суміжні) галузі права повною мірою поширюються і загальні правові принципи. Вони виявляються окремо у кожній галузі і інтегруються в міжгалузеві принципи.

v Галузеві - характеризують найбільш суттєві риси конкретної галузі права (наприклад, адміністративного і цивільного). Принципами цивільного права є рівність сторін у майнових відносинах, забезпечення договірної дисципліни та ін

Функції права

Під функцією права слід розуміти основні напрями впливу права на суспільні відносини, які зумовлюються соціальним призначенням права в житті суспільства.

Особливості функцій права:

ь Похідні від сутності правових явищ і визначаються призначенням права в суспільстві. Функції - це «світіння» сутності права в суспільних відносинах.

ь Виражають такий вплив права на суспільні відносини, потреба в здійсненні якого породжує необхідність існування правка як соціального явища.

ь Чи відображають головні риси права і спрямовані на вирішення конкретних завдань, що стоять перед правом на даному етапі розвитку суспільства.

ь Представляють напрямки активної дії права, упорядочивающего певний вид суспільних відносин. Одним з найважливіших ознак функцій права є її динамізм, рух, дія.

ь Мають постійністю, характеризуються безперервністю, тривалістю дії.

Функції

Зовнішні:

1. Політична - право у своїх нормах закріплює політичний лад суспільства, механізм функціонування держав, регламентує політичні відносини, регулює діяльність суб'єктів політичної системи.

2. Економічна - право, встановлюючи «правила гри» в економічній сфері, впорядковує відносини, закріплює форми власності, визначає механізм розподілу суспільного багатства.

3. Виховна - право, відображаючи певну ідеологію, робить специфічний педагогічний вплив на осіб, формує у суб'єктів мотиви правомірної поведінки.

4. Культурно-історична - право акумулює духовні цінності і досягнення світової культури.

5. Соціального контролю - контроль стимулює певну поведінку і обмежує небажані для суспільства поведінку і дію, тобто утримує від вчинення неправомірних дій.

6. Інформаційно-регулююча - інформує про можливості того чи іншого соціально значимого поводження і сприяє соціально корисного поводження.

7. Комунікативна - право, будучи інформаційною системою, виступає способом зв'язку між суб'єктом і об'єктом управління.

Внутрішні:

1. Регулятивна:

1.1. Динамічна - забезпечує активну поведінку людей, використання суб'єктивних прав (виборче право, право звернення до суду) або виконання позитивних обов'язків (сплата податків, виконання військового обов'язку).

1.2. Статистична - закріплює суспільні зв'язки і порядки (встановлення рівноправності громадян перед законом і судом, закріплення права власності).

2. Охоронна - функція спрямована на боротьбу і витіснення шкідливих і небезпечних для суспільства варіантів поведінки, охорону і захист прав особистості та інших суб'єктів права, забезпечення охорони законності в країні.

Другорядні:

1. Компенсаційна - функція полягає в компенсації збитків або шкоди, заподіяної незаконними діями державних органів, посадових осіб, інших осіб. Ця функція властива цивільного, трудового, кримінального права.

2. Обмежувальна - функція спрямована на обмеження дій осіб, що ущемляють права інших. Права і свободи людини можуть бути обмежені законом в інтересах захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави. Не допускається пропаганда соціальної, расової, національної та релігійної ворожнечі (ст. 29, 55 Конституції РФ).

3. Відновлювальна - функція спрямована на відновлення порушеного права, колишнього правового положення, повернення незаконно відібраного майна, поновлення на роботі, тісно пов'язана з компенсаційною, оскільки відновлення порушеного права тягне і компенсацію втрат.

8. Співвідношення права і закону

Зміст зв'язку права і закону полягає в тому, що закон як відображення державної волі має бути адекватним формулюванням права, яке об'єктивно виникає в суспільстві. Коли говориться про відповідність закону праву, під останнім розуміється передусім так зване «природне право» - мораль, свобода, справедливість, рівність. Саме воно (як ідеал) і служить критерієм для оцінки діючого позитивного права, закону.

Співвідношення права і закону полягає в такому:

лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може бути правовим явищем лише як форма вираження права;

закон зобов'язаний бути завжди правовим, щоб стати обов'язковим - «дух закону» і «буква закону» не повинні мати розбіжностей.

Правовий закон - законодавчий акт, що створений на основі принципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток людини, громадянського суспільства і держави в правових межах. Інакше кажучи, правовий закон - це право, що набуло офіційного, формального вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набуло легалізованої, законної сили завдяки суспільному визнанню.

Загально-соціальні ознаки правового закону.

втілює справедливість, розуміння якої властиве певному суспільству (поняття справедливості історичне);

є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспільстві, слугує формою закріплення права;

виражає потреби, інтереси, солідарну волю народу;

проголошує і забезпечує права і свободи, честь і гідність людини і громадянина;

відповідає нормам конституції і має в своєму складі розумне співвідношення дозволів, обов'язків, заборон, без переваги останніх;

відповідає міжнародним актам про права людини, враховує також рішення Європейського Суду з прав людини;

є нормативною основою законності і правопорядку в суспільстві;

стимулює розвиток правосвідомості і культури суспільства, має високий ступінь впливу на суспільство.

Оцінка закону як правового і ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право, порядок і свободу. Народ, що має низьку правову культуру, може запропонувати (підтримати) і неправовий закон. Загальним правилом є таке: будь-який закон - правовий чи неправовий, належним чином ухвалений, підлягає виконанню, поки він не скасований. Перш ніж народ усвідомить необхідність правового закону, його виникнення може стимулювати правова доктрина, наукова думка в нормотворчості. Тому самої лише ознаки правового закону як вираження інтересів народу недостатньо. Принциповою ознакою закону є його відповідність принципу верховенства права, коли права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави. Звідси неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які дані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; ухвалений нелегітимним органом держави або з порушенням законодавчої процедури та ін., отже, не відповідає принципу верховенства права.

У більшості розвинених демократичних країн існує механізм контролю за змістом законів, за їх відповідністю вихідним людським цінностям. Він називається конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний Суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному закону.

Конституція апріорі визнається вищою точкою відліку для оцінки відповідності закону праву не як закон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що конституція може сприйматися, схвалюватися народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових, що вона - основний правовий закон, тобто верховенство права у практичному сенсі означає передусім верховенство конституції (хоч верховенство права і верховенство конституції не одне й те саме). Визнання конституції і підтримання її народом є тим критерієм, який свідчить про її наближення до ідеалу на певному етапі розвитку суспільства. Тому всі інші закони можуть бути перевірені на несуперечливість конституції, або, що те саме, на відповідність праву. Звичайно, абсолютно правового ідеалу, який задовольняв би всіх, не існує. Проте в демократичних державах XXI ст. діють такі правила: якщо закон суперечить конституції, він вважається неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського Суду з прав людини.

Переконання в тому, що законодавчий акт чи його окремі приписи не відповідають праву, може бути підставою для особи скористатися всіма законними заходами, щоб довести необхідність його/їх скасування. Можна піддавати конституційному оцінюванню не тільки акти поточного законодавства, але і конституційні закони (закони, що скасовують або доповнюють конституцію), саму конституцію як установчий документ (випадки відсторонення народу, його представників від розроблення і прийняття конституції, ігнорування справжніх інтересів суспільства, громадянина, порушення прийняття конституції й ін.).

Не варто протиставляти право і закон, як і ототожнювати їх. Вони існують на різних рівнях правової реальності. Право використовує закон як один із можливих її текстуальних джерел (форм). Різноманіття цих джерел (форм) не вичерпується законом, хоч би цей закон був і правовим.

Размещено на Allbest.ru