Проблеми соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з виховно-трудових колоній

Основний зміст роботи

соціальний адаптація неповнолітній правоохоронний

У Вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, визначаються мета і задачі роботи, її методологічні та емпіричні основи, формулюються наукова новизна і практичне значення, виділяються положення, що виносяться на захист, вказується апробація результатів дослідження, його структура та науковий апарат.

Розділ 1 «Соціальна адаптація неповнолітніх як одна із форм соціалізації особистості» складається з трьох розділів, в яких розглядається, з використанням даних вітчизняних та іноземних дослідників комплекс взаємопов`язаних питань, які дозволяють встановити суттєві ознаки злочинності неповнолітніх, її характеристиці та детермінації. Особлива увага приділена аналізу проблемам сучасного «звучання» проблем соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі та механізму її здійснення.

У підрозділі 1.1. «Злочинність неповнолітніх: загальна характеристика і детермінація» на основі аналізу теоретичних положень наук кримінології, кримінального та кримінально-виконавчого права приходить до висновку, що злочинність неповнолітніх є, перш за все, соціально-правове явище, відносно масове, історично мінливе, досить стійке, самодетермінуюче, антагоністичне явище, що включає сукупність усіх злочинів, учинених у даному суспільстві й у певний період, і характеризується кількісними і якісними ознаками. На відміну від дорослих, особистість неповнолітніх засуджених формується досить інтенсивно. З другого боку, незрілістю особистості неповнолітніх пояснюється їх висока залежність від впливу навколишнього середовища і разом з тим нездатність протистояти її негативному впливу, особливо в складних життєвих ситуаціях.

У підрозділі 1.2. «Соціальна адаптація - важливий напрямок попередження злочинності неповнолітніх» автор систематизує виражені в спеціальній літературі погляди на сутність поняття соціальної адаптації звільнених з місць позбавлення волі. Обґрунтується своє поняття процесу соціальної адаптації як процес пристосування людини до постійно змінюваного найближчого соціального оточення, сприйнят-тя нею моральних вимог, установок і системи ціннісних орієнтацій мікросередовища, у тому числі злочинного. Процес соціальної адаптації вважається тоді успішним, якщо звільнений з місць позбавлення волі неповнолітній не вчинить нового злочину. Такий процес виконує превентивну, попереджувальну роль, як би стримуючи особу, не даючи їй приводу знову стати на шлях злочинності.

У зв'язку з цим дисертант пропонує відійти від традиційно прийнятих у спеціальній літературі поглядів на критерії процесу соціальної адаптації звільнених з місць позбавлення волі, формулює позицію відносно визначаючої ролі психологічного фактору, з'ясовуючи які ж мотиви і спонукання штовхають особу до вчинення злочину і обґрунтовує власний погляд на сутність і поняття соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі. Для викладу своїх міркувань щодо цього автор звертається до загальнотеоретичних положень, які характеризують злочинну поведінку таких осіб та її мотивацію. Автором показується особливість процесу соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі. Формування особистості має обмежений період, у процесі виховання й соціалізації у неповнолітніх спостерігається мінливість кола і змісту соціальних позицій, соціальних функцій. Тому від суспільства багато в чому залежить, у яке русло направити підлітків і яку поведінку варто очікувати від них у майбутньому при виборі самостійного життєвого шляху. Ефективність у боротьбі з правопорушеннями підлітків може бути досягнута тільки в їх попередженні, своєчасному виявленні й усуненні причин, які породжують ці правопорушення, що є також запорукою й успішної соціальної адаптації звільнених від відбування покарання. Причому головним напрямком у справі боротьби з правопорушеннями неповнолітніх повинна бути ефективність заходів попередження індивідуальної злочинної поведінки, диференціація виховних і примусових заходів впливу. Тут автором виділяються такі аспекти: організаційне, матеріальне, правове забезпечення попереджувальної діяльності; причини, з яких неповнолітні не піддаються перевихованню; основні напрямки при індивідуальній роботі з підлітками і співвідношення загальновиховних і спеціальних заходів; значення правильної орієнтації й мобілізації громадської думки.

У підрозділі 1.3. «Механізм соціальної адаптації звільнених від відбування покарання неповнолітніх злочинців» автором розкривається термін «механізм соціальної адаптації», який включено в науковий обіг, але, як підкреслюється дисертантом, його зміст у кримінально-виконавчому праві, ще цілком не розкрито і до кінця не вивчено. Уперши в юридичній літературі поняття «механізму соціальної адаптації звільнених від відбування покарання» було розроблено і введено в науковий оборот В.М. Трубниковим, ним же створено і якісно інше уявлення про «технологію» і проблеми протікання даного соціального процесу. Поняття механізму соціальної адаптації вживають частіше для опису не стільки психологічного механізму, скільки для характеристики процесу входження особи, яка відбула покарання, у нове для неї чи яке змінилося «середовище мешкання», а також для аналізу тих чинників, що несприятливо впливають на цей процес. Але поняття «механізм» і «процес» не завжди збігаються. Термін «механізм» у психологічній, педагогічній і кримінологічній літературі застосовується для пояснення людської діяльності - як правомірної, так і неправомірної (наприклад, у кримінології «механізм злочинної поведінки»). Механізм соціальної адаптації неповнолітніх визначається дисертантом в першу чергу як система відносин, що складається між особою, яка звільнилася від покарання у вигляді позбавлення волі, і соціальним оточенням, переломлювану через його психіку; ці відносини динамічні, мінливі і відбивають складний соціально-психологічний процес, що протікає в часі і просторі.

Розділ 1 «Процес соціальної адаптації неповнолітніх засуджених під час відбування покарання» складається з трьох розділів, об`єднаних єдиною метою: встановити природу процесу соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі і фактори, що впливають на процес її протікання.

У підрозділі 2.1. «Соціальна адаптація неповнолітніх злочинців на стадії відбування покарання» послідовно аналізується діяльність кримінально-виконавчих установ, спрямована на відновлення соціальних зв'язків засуджених підлітків, що, на погляд автора, повинна бути передумовою успішної адаптації звільнених від відбування покарання неповнолітніх. Аналіз усього різноманіття видів входження неповнолітніх у соціальне середовище свідчить, що на процес соціальної адаптації звільнених від покарання підлітків, явище складне й багатогранне, впливають чимало обставин: ефективність виконання покарання у вигляді позбавлення волі; моральна, психологічна й організаційна підготовка засуджених до звільнення; усвідомлене засвоєння засудженими нових соціальних ролей після звільнення від покарання; відновлення соціально корисних зв'язків, правового статусу громадянина. На жаль, на сьогоднішній день перелічені обставини все ще мають, так би мовити, негативне забарвлення, характеризуються знаком «мінус». Це результат деформації правових інститутів, адміністративно-силового характеру формування кримінально-виконавчої політики. На практиці складається так, що, караючи винну особу кримінальним покаранням, держава, до того ж ще й позбавляє його багатьох конституційних і цивільних прав. От і виходить у наявності подвійне, (а то й потрійне) покарання за вчинений злочин. Відторгнення засудженого неповнолітнього від суспільства продовжується іноді довгі роки, навіть і після звільнення від відбування покарання. Держава лише констатує зростання рецидивної злочинності серед звільнених з місць позбавлення волі неповнолітніх, а правильні слова про необхідність реабілітації часто залишаються лише на папері. Амністії, що застосовуються, помилування, пом'якшення вимог правил внутрішнього розпорядку кримінально-виконавчих установ, умовно-дострокове звільнення, демонструючи гуманні можливості кримінально-виконавчої політики, разом з тим залишають непорушним її фундамент, закладений ще в минулі роки. У цій частині наукового дослідження висвітлюється діяльність кримінально-виконавчих установ, спрямована на відновлення соціальних зв'язків засуджених підлітків, що, на погляд автора, повинна бути передумовою успішної адаптації звільнених від відбування покарання неповнолітніх. У Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими прямо вказується, що підготовка засудженого до звільнення - це тривалий процес, який розпочинається з першого дня ув'язнення. Результати роботи з адаптації неповнолітніх засуджених до життя в суспільстві залежать від ретельного планування цієї роботи і тривалості контактів із підлітками. Звільнення, яким би бажаним воно не було, зазвичай травмує і підлітка, і його сім'ю; його роль і відносини з членами родини неминуче змінюються за час перебування в місцях позбавлення волі. Постійні особисті контакти засуджених з рідними протягом усього строку їх перебування у виправних колоніях допомагають справитися з цією проблемою.

Підрозділ 2.2. «Питання підвищення соціального статусу неповнолітніх» присвячений дослідженню питань підвищення соціального і правового статусу неповнолітніх в умовах позбавлення волі, висвітлення значення таких факторів як освіта, придбання робочої спеціальності й виховна робота адміністрації виховної колонії на процес соціальної адаптації неповнолітніх в майбутньому. Дані про вчинені злочини й особистість засудженого, одержані в результаті вивчення їх при прийомі до колонії, мають неабияке значення для розподілу засуджених неповнолітніх по відділенням соціально-психологічної служби, вони сприяють диференційованому підходу до різних груп засуджених у процесі виконання покарання, їх індивідуалізації. Інакше кажучи, правильний розподіл засуджених у межах однієї колонії створює необхідні умови для належного виконання покарання і застосування до них відповідних виховних заходів з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості засудженого, його поведінки і ставлення до праці й навчання в період відбування покарання. При цьому велике значення має і ступінь засвоєння умов і вимог режиму відбування покарання. У процесі пристосування засуджений виробляє позицію, що являє собою його суб'єктивне ставлення до цих умов і вимог адміністрації, визначає свою власну тактику поведінки. І, нарешті, на заключних етапах адаптації до режиму в колонії відбувається реалізація обраної тактики поведінки, в результаті чого засуджений неповнолітній займає цілком визначене становище у кримінально-виконавчій установі. Необхідно також мати на увазі, що таке пристосування фактично розпочинається з формування у засудженого неповнолітнього власного уявлення про середовище у колонії ще до прибуття у кримінально-виконавчу установу. Приділяючи великого значення поведінці засудженого неповнолітнього на початковому етапі перебування в місцях позбавлення волі, автор вважає за доцільне рекомендувати заснування так званих «адаптаційних загонів», практика створення яких розпочалася в Російській Федерації.

У підрозділі 2.3. «Специфіка підготовки неповнолітніх засуджених до звільнення від відбування покарання як етап соціальної адаптації» підкреслюється, що адаптація засуджених неповнолітніх під час відбування покарання і підготовки до звільнення багато в чому обумовлені рівнем їх освіти, виховної роботи. Автором підкреслюється, що серед неповнолітніх, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, спостерігається так званий «ефект грат», коли вони починають високо оцінювати деякі життєві цінності, які не цінують їх однолітки на волі. Складність проблеми полягає в тому, що, звільнившись із колонії, неповнолітні попадають знов-таки в те ж мікросередовище, яке не дозволяє реалізуватися їх глибинній орієнтації. Яких же ж необхідно прийняти заходів для підвищення ролі загальноосвітньої школи виховно-трудової колонії в роботі по виправленню підлітків? На погляд дисертанта, по-перше, повинно бути забезпечено єдиний підхід до організації й проведення всього виховного процесу в колонії. Учитель має зайняти в ньому провідне місце, що відповідає тим реальним можливостям, якими він володіє як педагог і вихователь, і тим завданням, які перед ним ставить держава. Причому, його роль як вихователя належить розглядати не як доповнення до навчальної роботи, а як самостійну функціональну діяльність, спрямовану на досягнення мети виправлення неповнолітніх правопорушників, які перебувають у колонії. По-друге, з огляду на те, що навчальний процес сам по собі вже повинен мати виховне значення, виховну роботу вчителі мають здійснювати не тільки в позакласний і позашкільний час, а й безпосередньо на уроках. Результати дослідження свідчать про те, що загальноосвітній рівень засуджених істотно впливає на формування їх інтересів і потреб: засуджені з більш високим рівнем освіти, як правило, проявляють і більший інтерес до продовження навчання, зацікавленість у роботі самодіяльних організацій, проведенні культурно-виховних заходів, вони відчувають потребу в літературі, сумлінніше ставляться до праці, до одержання спеціальності, підвищення своєї кваліфікації, серед них знижується число осіб, які систематично вживають спиртні напої, та ін. Високий рівень освіти, як правило, дає можливість звільненому правильно оцінювати життєві ситуації і приймати вірні рішення. Як свідчить практика, ця частина неповнолітніх засуджених у період відбування покарання характеризується з усіх боків краще, ніж ті, хто має більш низький загальноосвітній рівень.

Розділ 3 «Організаційно-правові питання соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від відбування покарання» охоплює проблеми організаційного та правового «інструментального» забезпечення процесу соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі.

У підрозділі 3.1. «Створення позитивного навколишнього середовища - важливий елемент соціальної адаптації» автором досліджується комплекс невирішених на сьогоднішній день ні в чинному законодавстві, ні в практиці відбування покарання, питань, пов`язаних з вибором місця проживання, працевлаштування, відновлення соціально-корисних зв`язків, сімейних стосунків. Одна з важливих соціальних функцій для звільненого - відновлення його сімейних стосунків. Важливість цих зв'язків обумовлена такими функціями родини, як-то: матеріальна (організація побуту, харчування і господарська діяльність), духовна (відтворення духовних сил, виховання дітей та ін.), біологічна (фізичне відтворення населення). Члени родини здійснюють їх відповідно до встановлених сімейних ролей, що служать своєрідними моделями поведінки функціонально зв'язаних людей - подружжя, батьків і дітей. Моделі сімейної поведінки визначають форму і зміст взаємодії суб'єктів у сімейних відносинах, забезпечуючи нормальний розвиток родини. При цьому рольову поведінку конкретного суб'єкта визначає сукупність вимог соціальної ролі та його індивідуальних особливостей. Після звільнення система взаємин особистості в родині, у побуті, на виробництві стає незрівнянно складнішою, ніж це було до відбування покарання, а це вимагає від звільненого додаткових емоційно-вольових зусиль при вирішенні виникаючих питань, до чого він повинний бути підготовлений. У той же час необхідно підкреслити, що сама по собі наявність родини ще не гарантує благополучного результату соціальної адаптації конкретної особи. Особливого значення набуває моральний потенціал родини, рівень її загальної та правової культури, обґрунтованість, стабільність позицій і, зрозуміло, матеріальні умови існування (суттєво підірвані останнім часом). Звертає на себе увагу та обставина, що звільнені від покарання часто є вихідцями з родин, неблагополучних у моральному й культурному відношенні (близько 30% усіх обстежених), і надалі, як правило, перебувають переважно в несприятливому для нормальної соціальної адаптації оточенні. Деякою мірою відновленню сімейних відносин звільнених могло б сприяти створення універсальної служби родини, до компетенції якої належали б господарсько-побутові, житлово-соціальні, медико-сексологічні, виховні, освітні, культурно-організаційні питання. Її реалізація через центри соціальної адаптації дозволила б створити ефективний механізм регулювання сімейних стосунків звільнених з метою попередження соціально-негативних відхилень у їх поведінці. Потрібно відзначити, що ідея створення центрів соціальної адаптації саме для неповнолітніх поступово пробиває собі дорогу й у практичній діяльності правоохоронних органів. Соціально корисні зв'язки звільнених від покарання неповнолітніх численні й дуже різноманітні. Наявність чи відсутність таких зв'язків у різних категорій звільнених обумовлює визначення позиції, яку вони займали в системі існуючих суспільних відносин. Звідси - класифікація соціально корисних зв'язків звільнених підлітків є разом з тим і класифікацією їх життєвих позицій. Оскільки їх життя протікає у сферах виробництва, політики й культури (включаючи побут і споживання), соціально корисні зв'язки звільнених неповнолітніх варто підрозділити відповідно на економічні, політичні й культурно-побутові зв'язки. У сфері виробництва розрізняють такі позиції, як соціальна належність, місце у професійно-кваліфікаційній структурі суспільної праці, посадове становище, ступінь участі в праці, рівень заробітної плати тощо. У суспільно-політичній сфері, де звільнений підліток бере участь у політичних відносинах, тобто виступає як громадянин, член громадських організацій, вирізняють такі соціальні позиції, займаючи які він бере участь у керуванні державою, у вирішенні завдань суспільства. І, нарешті, у сфері культури, побуту і споживання вирізняють такі позиції, які звільнений займає в сім'ї і трудовому чи навчальному колективі - його найближчому оточенні щодо освіти, художньої самодіяльності, структури споживання тощо. Демографічна характеристика звільнених від покарання неповнолітніх не є, власне, соціальною і в буквальному значенні слова не повинна, на перший погляд, утворювати самостійну групу соціально корисних зв'язків у структурі пропонованої класифікації. Але, як показує проведене дослідження, демографічні ознаки тісно пов'язані із соціальними (іноді цей зв'язок одержує юридичну форму, наприклад, у випадку встановлення вікового цензу) і тому існують підстави для доповнення економічних, політичних і культурно-побутових соціально корисних зв'язків демографічними ознаками (стать, вік, наявність родини, щільність населення, міграція тощо) Дисертантом розглядаються також проблеми правового стану неповнолітнього.

У підрозділі 3.2. «Теоретичні та практичні аспекти вдосконалення процесу соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від відбування покарання» на основі аналізу кримінально-виконавчого законодавства та практики діяльності правоохоронних органів розробляється характеристика і класифікація нормативних способів забезпечення процесу соціальної адаптації неповнолітніх. Правове й організаційне вдосконалення соціальної адаптації осіб, звільнених від покарання, на погляд автора, повинно протікати в трьох напрямках: а) удосконалення (реформи) всієї кримінально-виконавчої системи; б) чітка регламентація всебічної допомоги й соціального контролю в період соціальної адаптації; в) створення центрів соціальної адаптації на місцях. Усі названі напрямки тісно пов'язані між собою, випливаючи одне з одного. Для вирішення проблем соціальної адаптації неповнолітніх набуває створення благодійних фондів та інших організацій громадськості. Організаційний аспект звільнення підлітків з кримінально-виконавчих установ припускає створення спеціальних умов на завершальному етапі відбуття покарання й у момент звільнення. Різноплановість цих спеціальних умов (особливий режим для звільненого, переведення в іншу установу з полегшеним режимом, інші форми контролю) дозволяє стверджувати, що вони покликані створити безболісні максимальні умови звільнення неповнолітнього з колонії. Усі витрати по прибуттю до місця проживання неповнолітньої особи, звільненої з кримінально-виконавчої установи, несуть державні органи. Однак на цьому організаційний аспект звільнення неповнолітніх із кримінально-виконавчих установ не завершується. Він тісно пов'язаний з організаційними заходами щодо створення умов для успішної соціальної адаптації звільненого в умовах життя на волі. «Компетентна влада повинна надавати чи забезпечувати послуги, щоб неповнолітнім було надано належне житло, робота, одяг і достатні кошти для проживання після звільнення, для того щоб сприяти успішній реінтеграції» (ст. 80 Пекінських правил). Проблемами, які виникають у процесі виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі, належить займатися і суспільству і державі. Урядові органи мають стежити за точним і неухильним виконанням судових вироків, ізоляцією засуджених. Усі інші питання, пов'язані із забезпеченням виконання і відбування покарання, повинно брати на себе суспільство (тримання приміщень; забезпечення засуджених одягом; підшук для них роботи та її організація; забезпечення освітнього й морального впливу; допомога в побутовому і трудовому працевлаштуванні звільнених). Звідси і відповідні заходи мають виділятися окремо від держави і суспільства. Оскільки в даний час почувається явна нестача коштів у державі й суспільстві на вирішення цих проблем, висувається пропозиція про будівництво приватних виправних установ, інвестування і тримання яких могли б узяти на себе комерційні структури із залученням іноземного капіталу (звичайно, що функції виконання покарання залишаться за державними органами). Автор вважає за доцільне висловити деякі свої міркування щодо проблем виховання неповнолітніх правопорушників: 1. Злочинність неповнолітніх у більшому ступені, аніж злочинність дорослих, становить патологічне, неприпустиме явище. У той же час, установивши винність підлітка, державні органи прагнуть застосувати примусові заходи, забуваючи, що, караючи його, тим самим принижують його власну гідність, що є непоправною втратою у вихованні. 2. Виховання підлітків не можна ставити під контроль представників влади, органів внутрішніх справ. Втручання держави у вирішення життєвих проблем неповнолітніх не завжди виправдано. Завдання кримінальної міліції, органів внутрішніх справ - розкривати злочини, здійснювати розпошук підлітків, які втекли з дому, і повертати їх до родини, а не займатися виховною роботою. 3. Організацією і здійсненням виховної роботи з неповнолітніми злочинцями, роботою з їх батьками належить займатися педагогам, психологам, лікарям, психіатрам (як це робиться у всіх цивілізованих країнах), спеціальними службами захисту й допомоги неповнолітнім, соціальні працівники (куратори), органи опіки й піклування, які повинні знаходитися на бюджеті місцевих органів влади. Саме вони могли б на високому професійному рівні виявляти небажані прояви вікових особливостей у поведінці і у психіці підлітків, вчасно усувати й попереджувати злочинні прояви. До речі (та це й непосильно), не можна повністю перекладати виховну роботу з неповнолітніми на педагогічні колективи шкіл, училищ, ліцеїв, коледжів. 4. Важливою теоретичною і практичною проблемою попередження рецидиву і правового нігілізму в підлітковому віці є ефективність покарання, застосовуваного до неповнолітніх. З урахуванням вищевикладеного автор вважає за доцільне: по-перше, варто законодавчо ввести нові принципи кримінальної і кримінально-виконавчої політики щодо неповнолітніх: створити нові види відповідальності, альтернативні кримінальній; покарання у вигляді позбавлення волі для неповнолітніх правопорушників повинно бути винятковим заходом впливу; передбачити нові види кримінальних покарань, альтернативні позбавленню волі. Необхідна самостійна система правосуддя для неповнолітніх - ювенальна юстиція. Як підкреслюється в ст. 5 Мінімальних стандартних правилах ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила), система правосуддя щодо неповнолітніх має бути спрямована в першу чергу на забезпечення благополуччя підлітків і на те, щоб будь-які заходи впливу на них завжди враховували як з особливості особистості правопорушника, так і обставин правопорушення. В Україні пропагуються і здійснюються практичні спроби до запровадження ювенальної юстиції в життя. Певний інтерес становить вітчизняний досвід створення спеціалізованих судів по справах неповнолітніх. Такі суди були створені після 1910 р. у Москві, Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Миколаєві. 5. Важливого значення для вирішення проблем соціальної адаптації неповнолітніх набуває створення благодійних фондів та інших організацій громадськості. Останнім часом в Україні є позитивна практика діяльності центрів соціальної адаптації (в містах Харкові, Донецьку, Житомирі, Луганську, Чернігові, Львівській та Автономній Республіці Крим). Наприклад, Програма Львівського регіонального центру соціальної адаптації наркоманів і колишніх засуджених визнана ООН кращою в Східній і Центральній Європі.

У Висновках підводяться загальні підсумки дослідження всього комплексу теоретичних і практичних проблем, пов «язаних з підготовкою неповнолітнього до звільнення від відбування покарання і здійснення ефективного процесу соціального процесу. Формулюються загальні і окремі положення теоретичного характеру, а також концептуально викладаються рекомендації з вдосконалення кримінально-виконавчого законодавства. Обґрунтовується:

1. Необхідність на законодавчому рівні врегулювати не безпосередньо сам процес соціальної адаптації неповнолітніх, а конкретну діяльність органів та організацій, спрямовану на забезпечення благополучного протікання складного для звільнених психологічного процесу;

2. Необхідність передбачення у Кримінально-виконавчому кодексу України правового забезпечення оптимального і ефективного механізму соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених з місць позбавлення волі;

3. необхідність розширення кола осіб, які перебувають на обліку у службах по справах неповнолітніх;

4. доцільність розробки проекту Типового положення про центри соціальної адаптації звільнених від відбування покарання у вигляді позбавлення волі, створюваних при обласних, районних держадміністраціях України;

5. потреба у формуванні теоретичного поняття «соціальна адаптація неповнолітніх», мета якого - теоретична фіксація системи основ надання соціальної допомоги та застосування соціального контролю за поведінкою звільненого від відбування покарання неповнолітнього;

6. доцільність нормативного визначення конкретних категорій неповнолітніх, яким повинно бути надане соціальне сприяння;

7. необхідність створення матеріальних умов для соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від покарання, які не мають певних занять, достатнього рівня освіти, місця проживання, а також інвалідів та обмежено працездатних. З цією метою при центрах соціальної адаптації місцевих органів влади заснувати фонди матеріальної допомоги, створити спеціальні гуртожитки, невеликі виробництва для працевлаштування нужденних. Забезпечити в таких центрах наступництво виховного впливу, надання мінімальних безкоштовних послуг, у тому числі харчування, сприяти придбанню спеціальності, закріпленню в трудовому колективі.