Правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу

Варто звернути увагу ще на особливий спосіб, у який користувалися римляни для фактичної зміни влади над видаваною заміж жінкою. Про цей спосіб згадувалось вище. Це -- зобов'язання, укладене в урочистій, релігійній формі, для однієї сторони -- віддати жінку з рідної сім'ї в чужу в заміжжя, а для іншої -- увести її в нову сім'ю в заміжжя (sponsalia). Звичайно, цю договірну угоду розглядають як попередній договір про укладання у майбутньому шлюбу і переводять “sponsalia” словом “змова” чи “заручини”.

Шлюбний договір про передачу жінки в історичній наступності покликаний був замінити собою насильницьке заволодіння жінкою, викрадення. І те й інше вело лише до фактичного володіння жінкою, і те й інше потребувало ще юридичного (usus) або релігійного (confarrtatio) обґрунтування. Проте, з виникненням у житті шлюбного договору (sponsalia), становище заміжньої жінки в її новій сім'ї чоловіка різко змінюється. Правда, ще і тепер жінка не творить сама для себе об'єктивного права, але це право шляхом приватної угоди почав творити за неї і для неї її домовладика... Так колись, при викраденні, від волі лише викрадача залежало, чи вважати придбану силоміць жінку за дружину чи за рабиню. При укладенні угоди (sponsalia) виразно встановлюється мета передачі жінки в нову для неї сім'ю. Ця мета -- віддання й одержання жінки у заміжжя. Шлюбний договір, що укладався у формі удаваного самопродажу жінки, піддався, з часом, зміні убік встановлення вільного шлюбу.

Потрібно мати на увазі той тип шлюбних договорів, який був уживаний головним чином, у Фівах. Але, на противагу договору удаваного самопродажу з перерахуванням у ньому, головним чином, обов'язків дружини, у фіванському контракті ми знаходимо виклад переважно обов'язків чоловіка. Так, у цьому контракті, звичайно, говориться: 1) про узяття жінки як дружини; 2) про величину шлюбного дарунка (вена дівоцтва); 3) про призначення сина її спадкоємцем усього нинішнього і майбутнього майна чоловіка; 4) про неустойки на випадок невірності чоловіка, припинення шлюбу за його бажанням і узяття ним іншої дружини (полігамія); 5) чоловік не може ні прогнати свою дружину, ні образити її, ні дурно поводитися з нею; 6) чоловік зобов'язаний давати дружині щорічне утримання, що сплачується щомісячно грошима і продуктами харчування, або, замість одержання від чоловіка щорічного утримання, дружина мала право користуватися частиною майна чоловіка, що ставала, тому спільною частиною подружжя (часткова спільність). З перерахованих ознак Фіванського контракту випливає, що ним установлюється власне вільний шлюб. Система майнових відносин, як вона дана Фіванським контрактом, частково нагадує нам систему Талмуда (стародавньоєврейське право): чоловік утримує дружину; у винагороду за це утримання він користується її майном.

V зв'язку з інститутом приданого в сучасній науці висловлено здогад про походження “пробного” шлюбу: він не супроводжувався умовою про придане і визначення майнових відносин подружжя. “Пробний” шлюб був тому цілком вільним шлюбом. Батько не втрачав при цьому права витребувати свою дочку від чоловіка у будь-який час. Отже, у “пробному” шлюбі дружина не належала до сім'ї чоловіка.

Прусський ландрехт становить собою начебто музей старожитностей. У ньому зустрічаються знайомі риси: 1) невільного шлюбу і 2) шлюбу вільного. У цьому відношенні прусський ландрехт, що з'явився на порозі XIX століття, є для нас ніби ще живим свідком тих порядків в галузі шлюбного права, з якими ми познайомилися вище. У ландрехті ніде не говориться, що чоловік купує владу над дружиною, але, з іншого боку, деякі його постанови говорять про повне особисте і майнове підпорядкування дружини чоловіку. Так, чоловік є “главою шлюбного суспільства”, а рішення його в загальних справах подружжя має перевагу над рішенням дружини. Тому дружина зобов'язана слідувати за чоловіком при зміні ним місця проживання. Далі, чоловік зобов'язаний захищати судом і поза судом особистість, честь і майно дружини, а дружина, за загальним правилом, не могла без згоди чоловіка вести будь-які процеси. Мало того, проти бажання чоловіка, особисто для самої себе, дружина не могла займатися будь-якою справою (промислом). Так само дружина за загальним правилом була обмежена в праві самостійно укладати договори і взагалі здійснювати юридичні дії. Однак, такі договори і дії були дійсні, якщо дружина робила їх для чоловіка, для його вигоди. Нарешті, на довершення усього, прусський ландрехт постановляє: “Те, що дружина здобуває, знаходячись у шлюбі, це вона здобуває, за правилом, для чоловіка”.

Викладене ясно свідчить, що при такому особистому і майновому становищі дружини ми маємо справу з невільним шлюбом, точніше, з різко вираженим пережитком його у прусському праві. Особистість дружини закрита в цивільному обігу особистістю її чоловіка. Становище прусської заміжньої жінки аналогічне тому становищу, яке встановлене Кодексом Наполеона у 1804 р. для заміжньої француженки.

Поруч із пережитками невільного шлюбу, у прусському ландрехті говориться не менш виразно про вільний шлюб. В основі цього шлюбу лежать, як ми знаємо, економічні інтереси колишньої сім'ї дружини. Захист цих інтересів відбувався шляхом приватних угод або шлюбних договорів. Необхідність у такому захисті наставала, головним чином, після того, як жінка набула майнової правоздатності у своїй сім'ї і тому могла нести майно зі своєї сім'ї в сім'ю чоловіка. Зовнішнім вираженням вільного шлюбу служить ретельне визначення сторонами умов і наслідків розлучення, долі вдови, а рівно особистого і, особливо, майнового становища заміжньої жінки.

Казуїстичність постанов ландрехту підтверджує їхнє договірне походження у вільному шлюбі, коли юридичне чуже одне одному подружжя, чи навіть батьки нареченої і сам наречений, намагалися шляхом договору заздалегідь передбачити багато подробиць шлюбного життя. Обов'язок чоловіка утримувати дружину і дітей не ґрунтується в стародавньому праві і ландрехті на верховенстві в сім'ї чоловіка, а становить собою також зворотну сторону права чоловіка користатися майном дружини. Таким чином, деякі привілеї дружини, швидше за все, повинні бути пояснені пережитками вільного шлюбу в його первісному вигляді, а не впливом у даному випадку на прусський ландрехт освіченого лібералізму століття. Саме вільний шлюб припускає у чистому вигляді повну роздільність майна подружжя. Усі види майна: окремого, сімейного (приданого) і внесеного, а рівно вільної власності дружини на утримання, отримуване нею від чоловіка, говорять на користь вільного шлюбу. Воля сторін видозмінювати майнові відносини подружжя шляхом договору зайвий раз свідчить про існування вільного шлюбу в прусському ландрехті.

У розділі 5 “Історія розвитку змісту “розлучення”, умов і форм його здійснення” досліджується питання правового становища заміжньої жінки в умовах розлучення в різних його варіаціях.

На початку VI століття від заснування міста Риму поняття про розлучення з'являється не разом з поняттям про шлюб, а тоді, коли останнє поняття досягає значного ступеня досконалості. Шлюб, як показано вище, проходить не одну стадію розвитку, перш ніж створюється погляд на нього як на союз індивідуальний із взаємними правами й обов'язками подружжя; а поняття про розлучення і зароджується саме при такому погляді на шлюб. На попередніх ступенях розвитку шлюбу поняття про розлучення не може ще створитися, тому що шлюб, хоча і є вже індивідуальним і навіть моногамічним, не може бути, однак, названий союзом між чоловіком і жінкою у зв'язку з сильним переважанням погляду на жінку як на рабу свого чоловіка і господаря. Таким чином, поява розлучення вимагає існування більш тонкого, більш досконалого поняття про шлюб, і внаслідок цієї причини воно сталося пізніше, ніж з'явилося взагалі поняття про шлюбне співжиття.

Стосовно тієї форми статевого співжиття, яке називається гетеризмом, внаслідок відсутності при ній міцного, постійного зв'язку між особами різної статі, не може бути і мови ні про шлюб, ні тим більше про розлучення. При індивідуальному шлюбі поняття про розлучення з'являється, як вже було сказано, не відразу, воно виникає тільки тоді, коли жінка трохи піднімається у своєму особистому становищі з первісного рабського становища. При виникненні шлюбу за допомогою викрадення з іншої общини, жінка розглядалася, як бранка і як така, що за стародавнім загальнонародним поглядом (jure gentium) вважалася рабою.

Говорити про розлучення при такій формі статевого співжиття неможливо. Точно так спочатку при встановленні індивідуального статевого співжиття за допомогою купівлі жінки про розлучення говорити ще не можна, тому що і тут жінка, спочатку попадала в рабське становище. І в тому і в іншому випадку вона прирівнювалася до рухомих речей і поруч з ними здобувалася і відчужувалася. Як коштовна річ, за яку заплачено, можливо, дуже дорого, жінка була дорога чоловіку, але вона була безправна і безмовна. Чоловік міг, звичайно, вигнати жінку зі свого дому. Але навряд чи хто побачить в цьому вигнанні присутність розлучення. Потім слід відзначити, що навряд чи таке вигнання і практикувалося, принаймні важко підшукати для нього мотиви. Навпаки, при описаному порядку для чоловіка не було резону позбавлятися своєї підвладної. Знаходячись у повній його владі, вона не утискувала його ні в чому, не утискувала його й у статевих відносинах, навіть при пануванні моногамічної форми статевого співжиття, вона була йому у всіх відношеннях тільки корисна і навіть необхідна, як годувальниця дітей і як робоча сила. При купівлі для шлюбу можливе було повернення купленої жінки тому, хто продав її, у випадку істотного недоліку в неї, що так чи інакше перешкоджає виконанню тієї мети, для якої її куплено (наприклад, безплідність). Тут з'являється перший натяк на розлучення, але розлучення в дійсності ще немає. Це -- розрив договору купівлі, але не шлюбного союзу. Таким чином, при купівлі для шлюбу, на першій стадії його розвитку не могло ще виникнути поняття про розлучення, але тоді ж створилися ті умови, за наявності яких при тій же купівлі для шлюбу, тільки в більш м'якому його вигляді, з'являється ідея і дійсно стає можливим розірвання шлюбу.

Саме згодом внаслідок родинної любові до дітей, з одного боку, і внаслідок пом'якшуючого впливу релігійних вірувань -- з іншого, батько і взагалі рідні дівчини, при її продажі, починають піклуватися про її майбутню долю і вимовляють для неї більш легке становище в домі чоловіка і, насамперед, свободу від тяжкої роботи. Такі договори про продаж для шлюбу значно підняли особисте становище дружини і дали початок поняттю про шлюб у дійсному розумінні слова, а разом з тим створили можливість появи розлучення. Відторгнення дружини в цей час було тісно пов'язане з питанням про повернення плати за неї, називаної в деяких народностей „калимом." Отже, ідея розлучення з'явилася спочатку не самостійно, а в залежності від обставин чисто матеріальних, економічних. У цьому підлеглому становищі питання про розлучення залишалося увесь час, поки шлюб відбувався за допомогою купівлі нареченої.

З посиленням релігійного освячення шлюбу і, особливо, з появою чисто релігійної форми здійснення шлюбу (confarreatio, Brahma) купівля-продаж для шлюбу виходили із уживання. Ця обставина впливає на лад сімейних відносин. Дружина перестає бути річчю, що купується, і стає подругою чоловіка, яка поряд із ним бере участь у відправленні сімейного культу. При цьому виробляється остаточне поняття про шлюб як союз між чоловіком і жінкою. Усе це не могло не викликати докорінної зміни і в погляді на розлучення, вивівши його з області майнових розрахунків і зробивши відношенням чисто особистим і разом з тим поставивши його під контроль богів. Дружину, введену в будинок з релігійними церемоніями, не так легко було вислати з дому. Унаслідок цього, якщо взагалі боги дивилися неприхильне на безпідставне розлучення і таке розлучення визнавалося гріхом проти них, то при confarreatio він був гріхом особливим.

Складність сімейних відносин визначається кількістю розлучень. Правова проблема розлучень, починаючи з давнини і закінчуючи сучасністю, дуже складна. Так, наприклад, один із кращих знавців сімейного права, професор Вестермарк, писав, що дуже поширена думка про те, що розлучення -- ворог шлюбу, і якщо зробити розлучення дуже легким, то воно може зруйнувати інститут сім'ї. Автор не погоджується з цією точкою зору. Думається, в розлученні необхідні ліки від нещастя і засіб до збереження достоїнства шлюбу, які кладуть кінець союзам, що не заслуговують цієї назви. Дисертант схильний стверджувати, що право на розлучення -- ще не запрошення розлучитися!

Слід сказати, що шлюб може бути розглянутий із двох боків: як союз релігійно-моральний і як союз юридичний. Тому і двоякого роду норми визначають шлюбні відносини, -- з одного боку вони підлеглі закону релігійно-моральному, і з іншого -- юридичному. Питання про розірвання шлюбу також має розглядатися з цих двох точок зору. З погляду морального воно, зрозуміло, є небажане, суперечне ідеї шлюбу. Але закон юридичний переслідує нерідко завдання менш піднесені, ніж моральний, і під впливом потреб співжиття може установити інші норми, ніж останній. Шлюб, як союз моральний, переважно укладається з наміром продовжувати його протягом усього життя; але певні обставини можуть розірвати моральну єдність подружжя і примусити їх за таких умов до продовження шлюбу в силу закону юридичного може бути визнано невідповідним цілям державної політики. Відношення між указаними законами в різних народів і в різні часи не однакове. Одні намагаються звести моральний закон про нерозривне єднання подружжя до закону юридичного і ототожнюють їх, забороняючи розірвання шлюбу; інші, напроти, надаючи шлюбним відносинам визначення закону морального, не зводять їх до необхідності і допускають вільне розлучення. Отже, питання про відношення цих законів є справа часу і місця, і установити тут тверді і вічні правила ще не вдалося жодному законодавцю. Одне тільки можна сказати, спираючись на історичний досвід, що ототожнення цих законів, що спостерігалося зрідка в історії, існувало недовго і наприкінці об'являлося шкідливим для суспільних цілей. Законами юридичними не можна створити моральність, не можна навіть підтримати її на належній висоті; усе, що може зробити закон юридичний, це ліквідувати крайні прояви аморальності. Примус, властивий цьому закону, скоріше порушить, ніж зміцнить суть моральних положень.

Всі цивілізовані народи стародавнього світу розрізняли стосовно шлюбу ці два закони: моральний і юридичний. У євреїв різниця між цими законами виражена була з особливою ясністю. З одного боку закон моральний, закладений самим Богом у серця людей, говорив: “А тому залишить людина батька свого і матір свою і приліпиться до дружини; і будуть (два) одна плоть,, (Буття, II, 24), так що вони вже не двоє, але одна плоть. „І так, що Бог сполучив, того людина не розлучає” (Євангеліє від Матфея, 5, 6, 19); з іншого боку Моисей у написаному законі для народу єврейського дозволив давати дружині розлучний лист, якщо вона не знайде благовоління в очах його, тому що він знаходить у ній щось противне (Второзаконие, гл. 24.1 ). Це закон юридичний. Ця постанова, як з очевидністю виявляється з її буквального значення, переслідує одну ціль -- упорядкувати звичаєве, що діяло до Мойсея, шлюбно-розлучне право, прибігаючи щодо виконання його до двох засобів: до недозволення розлучення без виконання певної формальності, тобто без написання і вручення розлучного листа і висилки дружини з дому чоловіка, і до заборони відновлення шлюбу з розлученою дружиною, що вийшла заміж за іншого, якщо вона, внаслідок нового розлучення з другим чоловіком чи його смерті, стане вільною. Можливо, що в цьому останньому обмеженні розлучення крилася ще і деяка політична мета -- бажання хоч трохи обмежити сваволю чоловіка при розлученні.

Питання про потребу чи непотрібність розлучень перед законодавцями царя Хаммурапі не стояло. Вони однозначно на боці розлучень. Тут також необхідно відмітити важливу роль договору в розвитку особистих прав дружини. Крім того, у законах Хаммурапі міститься цілий ряд норм, якими родичі дружини намагалися, очевидно, послабити дію влади чоловіка. Захищаючи правове становище заміжньої жінки у своїх законах, цар Хаммурапі встановлює три підстави для розлучення з боку дружини: перелюбство чоловіка; залишення ним дому і місцевості проживання; фізична неможливість виконання чоловіком подружніх обов'язків.

Імператор Візантії Феодосій II іде в цьому напрямку ще дальше -- він збільшує кількість підстав. Так, дружина могла розлучитися зі своїм чоловіком, довівши, що він винен в одному з таких злочинів: 1) у перелюбстві; 2) убивстві; 3) отруєнні; 4) державній зраді; 5) здійсненні підробок; 6) розкопуванні могил; 7) святотатстві; 8) розбої; 9) приховуванні розбійників; 10) викраденні худоби; 11) перетворенні в рабство вільного чи в присвоєнні чужого раба; 12) призначенні побачення у своєму домі на очах дружини з жінками зганьбленими; 13) замаху на отруєння, -- убивство дружини чи замах іншого роду на її життя і 14) якщо він піддавав її тілесним покаранням, не властивим вільнонародженим.

Російський термін “развод” не відповідає жодному з термінів латинських; він указує на участь у припиненні шлюбу влад публічних, що розлучають чоловіка і дружину; римські терміни, особливо repudium, указують на свавільні вчинки подружжя чи одного з них, що розривають шлюбний союз; влада публічна, за римським правом, у здійсненні розлучення не бере участі. Розгляд в дисертації усіх приводів до розлучення за давньоруським правом поруч, не означає, звичайно, що вони поруч стояли й у житті.

Дисертант намагався визначити життєву роль кожного з них і припускає, що приводи, які виникали внаслідок поразки в шлюбі елементу реального статевого і навіть економічного (як-от: перелюбство, нездатність до шлюбного співжиття, хвороба, безплідність, відсутність коштів до життя і господарська непорядність подружжя) заявили себе на практиці раніше, ніж приводи, джерело яких полягає у порушенні елементу морального, етичного чи релігійного (як-от: жорстоке поводження чоловіка з дружиною, безпідставне обвинувачення в безчесному вчинку, прийняття чернецтва).

Розмаїтості застосування приводів до розлучення за часом, імовірно, певною мірою, відповідала розмаїтість застосування їх і за місцем. Пригадаємо, що джерела шлюбного права відрізнялися крайньою різнорідністю, ходили по руках у списках різних видів, пригадаємо також, що чинення шлюбних справ знаходилося тоді в руках місцевої влади -- єпископів, які користалися на той час більшою самостійністю -- і стане зрозумілою трудність достовірного відтворення історичної долі розглянутих нами приводів до розлучення і правового становища заміжньої жінки.

У розділі б “Особисте і майнове становище заміжньої жінки” розглядаються проблеми наслідків укладення шлюбу для жінки. Щоб усвідомити собі на підставі законів Ману особисте і майнове становище заміжньої жінки в сім'ї чоловіка, необхідно постійно мати на увазі два інститути: невільний і вільний шлюб. Суперечливість постанов законів Ману у сфері цивільно-правового становища заміжньої жінки, знаходить собі пояснення в існуванні цих двох інститутів шлюбу.

Майнове становище заміжньої жінки в невільному шлюбі характеризується повним її підпорядкуванням владі чоловіка. Вона нічого не могла здобувати для себе, і усе, що вона здобувала, належало не їй, а її чоловіку. "Жінка, дитя і раб, ці троє, -- говориться в законах Ману, -- визнані нездатними володіти майном; те, що вони здобувають, це -- майно того, чиї вони самі". Той самий правовий принцип проведений був, як відомо, і в римському праві. У законах Ману йдеться про те, що жінки повинні знаходитися день і ніч під владою своїх родичів і чоловіків. “Батько опікує жінок у дитинстві, чоловік опікує їх у молодості, сини опікують їх у старості; жінка нездатна до самостійності”. Закони Ману вказують на мотиви несамостійності жінки -- унаслідок прихильності до чоловіків, мінливості і природної безсердечності вони в цьому світі зраджують чоловікам, навіть ті, кого ретельно охороняють. Це пов'язане з мінливістю жіночого розуму і впливом творів римських письменників. Ясно, що при невільному шлюбі не могло бути і успадкування чоловіка своїй дружині.

Вона повинна бути постійно веселою, зайнятою роботою по господарству, помірною у витратах. Вона зобов'язана коритися тому, кому вона дана батьком чи братом, їй варто коритися йому за життя і не зневажати ним після його смерті. Доброчесна дружина повинна шанувати навіть і дурного чоловіка, як бога. Чоловік, навіть далекий від чеснот, розпусний чи позбавлений добрих рис, доброчесною дружиною повинен бути шанований як бог.

У вільному шлюбі особисте становище заміжньої жінки було, звичайно, більш незалежним. Поліпшенням свого особистого і майнового становища в сім'ї чоловіка заміжня жінка зобов'язана насамперед захисту своєї колишньої

сім'ї. Такий захист був викликаний матеріальними інтересами цієї сім'ї. Саме ж поліпшення сімейно-правового становища дружини відбувалося шляхом приватної угоди зацікавлених у тому осіб.

Інститут кетуби з'ясовує той шлях, яким учинилося придбання заміжньою єврейкою майнової самостійності. Кетуба була первісною клітинкою незалежності заміжньої жінки, її права самостійно володіти майном. З часом, з розвитком майнової правоздатності жінки в сім'ї Її батька, майнова самостійність заміжньої жінки посилилась. Заміжня жінка приносила із собою в сім'ю чоловіка з сім'ї свого батька майно, яке варто назвати майном внесеним, або приданим. За Талмудом, це придане входить до розряду майна, яке входить і виходить разом з дружиною. Придане давалося або батьком нареченої або навіть і нею самою. Дружина розпоряджається приданим -- наприклад, вона могла його продати.

Таким чином, інститути приданого (внесеного майна) і записаного майна сприяли подальшому розвитку майнової самостійності заміжньої єврейської жінки.

Оглянувши способи і форми укладення шлюбу в Стародавньому Єгипті, ми можемо викласти майнове й особисте становище заміжньої єгиптянки.

1. У шлюбі, який укладається за способом дійсної купівлі чи уявлюваної купівлі нареченої (самопродажу), заміжня жінка не мала ніякої майнової самостійності. Усе, що вона мала до шлюбу чи набувала в шлюбі, ставало власністю її чоловіка (невільний шлюб).

2. У шлюбах, які укладаються за способом, так би мовити, символічної купівлі дружини чи у вигляді позики чоловіком у дружини, забезпеченої всім майном чоловіка чи, нарешті, за способом пробного шлюбу, ми маємо системи деякої спільності і роздільності майна подружжя. Нарешті, пробний шлюб припускає систему повної і послідовно проведеної роздільності майна подружжя.

Таким чином, маємо в давньоєгипетському праві не одну якусь визначену систему майнових відносин подружжя, а кілька систем: 1) систему поглинання майна дружини майном чоловіка; 2) систему роздільності, прикриту в деякій частині майна дружини “боргом чоловіка дружині” (мемфіський контракт); 3) систему повної і явно вираженої роздільності (пробний шлюб) і 4) нарешті, систему деякої спільності. Звідси, у єгипетському праві так само, як і в руському праві, ми зустрічаємося з розвитком майнових відносин подружжя, а не з якимось одним майновим відношенням, раз та назавжди визначеним і характерним для єгипетського шлюбного права.

Що стосується особистого становища заміжньої єгиптянки, то воно також змінювалося в залежності від різних способів і форм укладення шлюбу.

1. У невільному шлюбі, що укладався у спосіб дійсної купівлі чи уявлюваної купівлі нареченої (самопродажу), заміжня жінка знаходилася в безпосередній особистій залежності від свого чоловіка.

2. У вільному шлюбі особисте становище заміжньої єгиптянки різко змінюється. У пробному шлюбі заміжня жінка є зовсім незалежною від чоловіка, тому що юридичне вона не належить до сім'ї чоловіка. Батько зберігає право витребувати її з сім'ї чоловіка.

Огляд особистого і майнового становища заміжньої єгиптянки приводить, нарешті, до висновку про першорядну роль договору у становленні стародавньоєгипетського шлюбного права. Якщо давньоєврейське право дає нам багато даних для визнання договору основою сімейного права заміжньої жінки, то стародавньоєгипетське право являє собою, так би мовити, цілу лабораторію, у якій ми спостерігаємо вироблення особистих і майнових прав заміжньої жінки. При цьому, не тільки колишня сім'я дружини, але і сама дружина були стороною в юридичній шлюбній угоді. Таким чином, сама жінка брала безпосередню участь у виробленні позитивного права, що регулювало її особисте і майнове становище в сім'ї чоловіка.

У XVII столітті в Московській державі указаним шляхом були створені суттєві перешкоди для діяльності приватної волі у сфері майнових відносин подружжя. Спільність майна, що розвивалася до цього часу за допомогою договору, яка вимагала до себе самого уважного ставлення з боку законодавця, припинилася, а разом з тим переміг остаточно і більш простий принцип роздільності майна. Зіставляючи припущення з думками дослідників, приходимо до наступних висновків:

1. Варто вважати більш правильною думку більшості дослідників про те, що в нас не було єдиної, споконвічної системи майнових відносин подружжя, що проходила б червоною ниткою через усю вітчизняну історію до наших днів включно. Пояснюється це тим, що питання про майнові відносини подружжя пов'язане: а) із захистом майнових інтересів колишньої, рідної сім'ї дружини, б) з інтересами самої нової сім'ї, що виникала внаслідок укладення шлюбу і в) вирішення цього питання в житті з вигодою для тієї чи іншої сторони перебувало під впливом волі особи і, зокрема, шлюбного договору.

2. Вірніше думати, що споконвічною системою була система підпорядкування майна дружини владі чоловіка. Ця система перебуває в самому органічному зв'язку з придбанням чоловіком жінки і формою невільного шлюбу.

3. Другою системою, що існувала спочатку, імовірно, поряд з першою системою і яка отримала над цією останньою, з часом, перевагу, була роздільність майна. Причинами її виникнення були, з одного боку, зростання майнової правоздатності жінки, зокрема дочки, у рідній її сім'ї; з іншого -- бажання рідної сім'ї зберегти за собою майно, яке забирає жінка з цієї сім'ї в сім'ю чоловіка.

4. Інтереси нової, що утворилася шляхом шлюбу, сім'ї штовхали її, однак, у бік утворення нової (третьої) системи: спільності майна подружжя. Для вироблення і зміцнення в житті цієї системи було потрібно багато часу. Системи, пов'язані з існуванням в житті невільного шлюбу і вільного шлюбу, дуже прості. Вони не вимагають творчості, суворо кажучи, вони заперечують майнові відносини подружжя. Система спільності, навпаки, добре чи погано, але встановлює ці відносини між подружжям. Історія руського права не могла не виробити цієї системи на зміну системи роздільності. Дисертант стверджує, що розвиток майнових відносин подружжя в історії нашого права повинен бути охарактеризований як складний процес, що вимагає самого уважного його вивчення.

Переходячи до огляду особистого становища руської заміжньої жінки у далеку давнину, необхідно, насамперед відзначити основний факт впливу на це становище тієї чи іншої системи майнових відносин між подружжям.

У пам'ятниках права збереглося декілька дуже цікавих у цьому відношенні даних, де говориться, що руські поводяться з дружинами жорстоко і тримають їх у суворій покорі: колись вони поводилися з ними ще лютіше, ніж тепер... Деякі чоловіки прив'язують дружин за волосся і січуть зовсім голих. Такі жорстокості, однак виняткові, і причинами бувають тільки невірність чи пияцтво. Тепер, як здається, чоловіки уже не так жорстоко поводяться з дружинами: принаймні батьки намагаються їх попередити і, видаючи дочок своїх заміж, укладають угоду. Вони жадають від зятя, щоб він забезпечував дружину пристойним одягом, годував її гарною і здоровою їжею, не бив, поводився ласкаво, і пропонують багато інших умов, трохи подібних до тих правил, які приписують в Англії звичаю, що одержали силу закону. Коли договір порушено, вони звертаються з проханням до суду. Це свідчення показує, що не тільки майнові відносини подружжя визначалися договором, як про те було сказано вище, але що саме й особисті відносини подружжя визначалися також за допомогою договору.

У цивільному праві з питань про особисті і майнові права заміжньої жінки французьке законодавство звертає на себе особливу увагу. Тільки в історії французького законодавства ми зустрічаємося з рішучою спробою перебудувати докорінно сучасне правове становище заміжньої жінки. Цивільне законодавство епохи великої революції являє собою виняткове явище. Воно намагалося поставити жінку в зовсім рівне становище з чоловіком, вважаючи, що природне право не установило ніякого розходження в цивільних правах людини в залежності від його приналежності до чоловічої чи жіночої статі. Самий шлюб, як підстава правового становища заміжньої жінки, уявлявся для законодавців французької революції у вигляді договірного відношення, що не відрізняється істотно від звичайного договору. Право повинне сприяти шлюбним з'єднанням, як договорам. Звідси -- відсутність (у шлюбі) примусу і дуже широка воля. Залишаючись послідовним, революційне законодавство проголосило свободу розлучення. Розлучення стало можливим не тільки в силу законних до того приводів, але і за взаємною згодою подружжя, а також і з волі одного з подружжя внаслідок простої відмінності характерів. За основною ідеєю законодавців революції, домашня тиранія повинна зникнути. Сімейна влада, створена в інтересах дітей, не повинна більше належати тільки батькові, але, відповідно до природи і стародавніх традицій звичаєвого права, разом батькові і матері. Таким чином, революційне законодавство піднімало матір до правового становища батька. Сім'я ґрунтувалася на свободі, коханні, а не на владі чоловіка і батька.

Що стосується особистого та майнового становища жінки в Україні за звичаєвим правом в період новітнього часу, то його краще розглядати через шлюб, як дзеркало правового становища жінки в Україні. Тому дисертант дослідив у цьому розділі норми шлюбу та умови його складання (умови до одруження; шлюбна правоздатність і перешкоди до шлюбу; передшлюбна угода; складання шлюбу; закінчення шлюбу; особисті та майнові наслідки одруження), а також норми щодо відносин поміж батьками та дітьми (родинна спілка, устрій родини, права на утримання).

Треба зазначити, що звичай в Україні вимагав слідуючих умов до одруження: 1) вік (18--16 років); 2) споріднення (покровність та духовне споріднення); 3) взаємну згоду молодих одружитися; 4) щоб минув певний термін після смерті попереднього подружжя та непевний, якщо одне з подружжя перебуває у безвісній відсутності; 5) щоб одночасно не було іншого дійсного шлюбу.

Спадкове право -- це одна з тих царин, де право звичаєве здобуде можливість якнайширше розвинутись: як відомо, загальний закон у царині селянського успадкування чинності не мав. Спадкове право (спадкувати після батька) переважно належить тим прямим нащадкам спадкодавцем, які складають з ним один двір і ведуть одне спільне господарство. Чимало випадків такого успадковування спостерігається в багатьох селах України і за теперішніх часів.

Цілковиту роздільність майна звичай не знає. Майно подружжя спільне, право порядкувати спільним майном належить чоловікові. На відчужування потрібна згода обох одружених. Жінка може й сама порядкувати й розпоряджатися ним, коли немає чоловіка, який пішов на заробітки або в москалі тощо.

Звичай, що застарів та пережив причини, які викликали його до життя, повинен буде поступитися новому звичаєві, або ще краще -- новому законові. Той бо повніше задовольнить нові життєві вимоги та те оточення, що їх склало.

Висновки

У підсумках роботи зроблено узагальнення наукових результатів, які, на думку дисертанта, мають стати історико-теоретичною підставою для визначення ролі і місця правового становища заміжньої жінки в Україні. Великий сучасний інтерес до питання про взаємні відносини подружжя і спонукав автора досліджувати цю проблему.

В результаті роботи над дисертацією автор дійшов наступних висновків:

1. З виникненням майнової нерівності, тобто вже на вищому ступені варварства, поряд з рабською працею спорадично з'являється і наймана праця й одночасно як необхідний його супутник професійна проституція вільних жінок поряд із примусом рабинь віддаватися чоловікам. Таким чином, спадщина, заповідана груповим шлюбом цивілізації, двоїста, як двоїсте, дволике, внутрішньо роздвоєне, суперечливе й усе, що породжене цивілізацією: з одного боку -- моногамія, а з іншого -- гетеризм разом із його самою крайньою формою -- проституцією. Гетеризм -- це такий же суспільний інститут, як і всякий інший, він забезпечує подальше існування старої статевої волі -- на користь чоловіків. На ділі не тільки терпимий, але і широко практикований, гетеризм на словах зазнає осуду. Але цей осуд у дійсності спрямовується не проти причетних до цього чоловіків, а тільки проти жінок; їх нехтують і викидають із суспільства, щоб таким чином знову проголосити, як основний суспільний закон, необмежене панування чоловіків над жіночою статтю. Але разом з тим розвивається друге протиріччя усередині самої моногамії. Поруч з чоловіком, що скрашує своє існування гетеризмом, стоїть покинута дружина. Разом з одношлюбністю з'являються два незмінних, раніше невідомих характерних суспільних типи: постійний коханець дружини і чоловік-рогоносець. Поруч з одношлюбністю і гетеризмом непереборним суспільним явищем зробилося і перелюбство, заборонене, строго карне, але невикорінне. Вірогідність походження дітей від законного батька продовжувала, як і раніше, ґрунтуватися якнайбільше на моральному переконанні, і, щоб вирішити нерозв'язне протиріччя, Кодексом Наполеона було введено статтю 312: “батьком дитини, зачатої під час шлюбу, є чоловік”. Образно кажучи -- хто останній, той і батько.

Моногамія була першою формою сім'ї, в основі якої лежали не тільки економічні умови -- саме перемога приватної власності над первісною, а і природні, засновані на глибоко закладених почуттях, подружніх і родинних. На думку дисертанта, одношлюбність з'являється в історії як заснований на згоді союз між чоловіком і жінкою, як вища форма цього союзу. Але соціально-економічні умови перетворюють цей союз на поневолення однієї статі іншою, як протиріччя між статями. Стара відносна свобода статевих зв'язків аж ніяк не зникла з перемогою парного шлюбу чи навіть одношлюбності, вона перетворилась на нову форму гетеризму, яка і в період цивілізації крокує за людьми, немов похмура тінь, що лежить на сім'ї. Як стверджують наші сучасники, дев'яносто п'ять відсотків чоловіків генетичне схильні до “походів наліво”. Це як рудимент, що дістався у спадщину від первіснообщинних прабатьків: священний обов'язок перед людством -- запліднити якнайбільше самок. Сьогодні потреба в глобальному заплідненні відпала, але рефлекси залишилися.

2. Свобода розлучення збільшує (у надзвичайно здоровій формі) число шлюбів, вона, як це на перший погляд не парадоксально, зміцнює й оздоровлює шлюбні відносини і сприяє їх збереженню, вона зменшує кількість перелюбств і позашлюбних дітей, вона великою мірою олюднює стосунки між подружжям. Право на розлучення -- ще не запрошення розлучитися.

3. Жінка не виходила заміж, а її видавали заміж. Цю життєву формулу юристи виразили так: жінка була правоздатна до шлюбу, але не дієздатна до його встановлення. Годі й говорити, що жінка, позбавлена цієї дієздатності, не могла визначати своїх прав і обов'язків стосовно чоловіка. Ці права й обов'язки визначалися не за її волею; сукупність їх склала потім шлюбне право заміжньої жінки, що утворилося всупереч її волі. Заміжня жінка не творила для себе сама об'єктивного права. Дивна, на перший погляд, відсутність у жінки права укладати шлюб і брати участь у створенні норм, які визначають її правове становище в сім'ї, пояснюється дуже просто. Найдавніший уклад життя покоївся на пануванні фізичної сили. Ця сила давала права людині. Сильній же людині не було потреби обтяжувати себе вирощуванням жінки. Зброєю він добуде собі дружину, коли буде в тому йому потреба (викрадення). Добути собі дружину він може й іншими засобами, як, наприклад, шляхом купівлі. Очевидно, той чи інший спосіб здобування жінки виключає для неї всяку можливість вступати в угоду з чоловіком, визначати особисто свої права й обов'язки стосовно нього, як чоловіка.

4. Обидва способи здобування жінки: викрадення і купівля -- розрізняються між собою тим, що при викраденні немає угоди, як підстави шлюбу, будь з ким; при купівлі дружини угода складає вже сутність шлюбної угоди, але угода ця відбувається між чоловіком і родичами жінки. Таким чином, при викраденні правове становище заміжньої жінки винятково визначається волею чоловіка, саме визнання викраденої жінки дружиною залежить від викрадача. При купівлі жінки відкривається можливість для її продавця укладати угоду за відомих умов, як гарантією особистості жінки. Дотримання цих умов обов'язкове для покупця жінки.

5. Ідеї невільного і вільного шлюбу, як вираження протилежних матеріальних інтересів рідних сімей чоловіка і дружини, відіграють першорядну роль в організації особистого і майнового становища заміжньої жінки.

6. Договір був у стародавньому праві могутнім правовим фактором у справі поліпшення особистого і майнового становища заміжньої жінки.

7. В Індії, як у Китаї, діти всіх дружин вважаються повноправними і законними, тому що Схід, взагалі, не знає властивого Заходу своєрідного інституту незаконно народжених, інституту, що звалює всі негоди на третього безневинного (тобто незаконно народженого). Але тоді, як у Китаї при байдужості державної єдності син може досягти вищих почесних посад тільки завдяки своїм знанням і своїм власним заслугам -- в Індії син уже народженням своїм пов'язаний з кастовою відособленістю. Отже в Індії важелем усього політичного життя служило народження, тільки на ньому тримається розходження каст.

8. За Руською Правдою, за звичаєвим правом України і законами Хаммурапі вдова не може бути змушена, проти свого бажання, залишити дім свого чоловіка. Те ж саме правило ми знаходимо й у Талмуді. Таке положення характеризує поліпшення правового становища заміжньої жінки.

9. У давньоєгипетському праві маємо не одну визначену систему майнових відносин подружжя, а кілька систем: 1) систему поглинання майна дружини майном чоловіка; 2) систему роздільності, прикриту в деякій частині майном дружини „боргом чоловіка дружині"; 3) систему повної і явно вираженої роздільності (пробний шлюб) і 4) нарешті, систему деякої спільності. Звідси, у єгипетському праві так само, як і в руському і за звичаєвим правом України, ми зустрічаємося з розвитком майнових відносин подружжя, а не з якимось одним майновим відношенням.

10. У цивільному праві з питань про особисті і майнові права заміжньої жінки французьке революційне законодавство привертає до себе особливу увагу. Тільки в історії французького законодавства ми зустрічаємося з рішучою спробою перебудувати докорінно сучасне правове становище заміжньої жінки.

11. Закріплене в російському праві законом підлегле становище заміжньої жінки послабляється на початку XX століття: 1) наданням суду права регулювати сімейне життя подружжя і 2) слабко вираженим прагненням юриспруденції і практики надати самим дружинам право визначати за договором свої особисті відносини.

12. Юридичні інститути чоловічої і батьківської влади, а рівно опіки над жінкою, далекі російському та українському праву.

13. Протиріччя в становищі російської і української жінки, вільної в майнових відносинах і водночас підлеглої чоловіку в особистих відносинах, значною мірою зобов'язане своїм походженням у праві формальній творчості руського законодавця XIX століття.

14. Саме ж походження майнової свободи російської та української заміжньої жінки знаходиться в тісному зв'язку з чітким розмежуванням у їхньому житті родових інтересів сімей чоловіка і дружини, несприятливим розвитком шлюбного договору і сильним впливом основ помісної системи на приватноправову організацію майнових відносин.

15. Над жінкою і її правом давила і релігія. Можна і не згадувати про те, що “жінка -- судина диявола”, на думку багатьох батьків церкви. Але церква офіційно визнає, а іноді і повторює це нареченим при вступі в шлюб: “дружина та підкориться чоловіку”, “чоловік -- глава дружини”; “під владою чоловіка будеш, і він буде панувати над тобою”.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Глиняный В. П. Правовое положение замужней женщины с древнего времени и до конца XIX века: Монография. -- Одесса: Юридична література, 1999. --316с.

2. Глиняный В. П. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. -- Харьков, 2001. -- 830 с.

3. Глиняный В. П. О науке законотворчества древних //Юридична освіта і правова держава: Збірник наукових праць -- Одеса, 1997. -- С. 72--80.

4. Глиняний В. П., Глиняна К. М. Права жінок (із історії цивільного права) //Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. -- Одеса, 1998. Випуск 3 -- 4. -- С. 37 -- 44.

5. Глиняний В. П., Варчук Т. М. Про науку законотворчості в стародавні часи //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- Одеса, 1997. -- № 2. -- С. 28--34.

6. Глиняний В. П. Способи укладення шлюбу за законами Ману //Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. -- Одеса, 1999. -- Випуск 5. -- С. 240 -- 244.

7. Глиняный В. П., Глиняная Е. М. Из истории прав женщины //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць Одеської державної юридичної академії. -- Одеса, 1998. -- С; 107 -- 116.

8. Глиняний В. П., Глиняна К. М. Вплив релігії на створення держави та права в народів давнини //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- Одеса, 1999.--№1.--С. 115--121.

9. Глиняный В. П. Правовое положение незаконнорождённых по законам Востока //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць Одеської державної юридичної академії. -- Одеса, 1999. -- Випуск 6. -- С. 17 -- 27.

10. Глиняний В. П. Правове становище заміжньої жінки Стародавнього Єгипту //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- Одеса, 2000. -- № 1 -- С. 27-32.

11. Глиняний В. П. Історіографічний огляд проблеми правового становища заміжньої жінки з давнього часу і до кінця XIX ст. //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- Одеса, 2000. -- № 2. -- С. 120 --128.

12. Глиняний В. П. Наслідки укладення шлюбу по Законам Ману Давньої Індії //Актуальні проблеми політики. -- Одеса: Юридична література, 2000. -- С. 356.

13. Глиняний В. П., Кушнір В. Г. Джерело вивчення сімейних стосунків українців південно-східного поділля //Вісник Одеського державного університету. -- Одеса, 1999. -- Том 4. -- Випуск 2. -- С. 39.

14. Глиняный В. П. Источниковедческая база проблемы правового положения замужней женщины с древнего времени и до конца XIX века //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць Одеської державної юридичної академії. -- Одеса, 2000. -- Випуск 7. -- С. 49.

15. Глиняный В. П. Актуальность изучения правового статуса замужней женщины //Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць Одеської національної юридичної академії. -- Одеса: Юридична література, 2000.-- Випуск 9.--С. 117.

16. Глиняний В. П. Соціальний захист дітей за звичаєвим родинним правом України в кінці XIX ст. //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць Одеської національної юридичної академії. -- Одеса, 2001. -- Випуск 9.--С. 67--71.

17. Глиняний В. П. Правове становище жінки України в кінці XIX ст. за звичаєм спадкування //Держава і право. Збірник наукових праць інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. -- Київ, 2000. -- Випуск 11. -- С. 75--79.

18. Глиняний В. П. Невільний і вільний шлюб у давньоримському і давньоруському праві //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- Одеса, 2000. --№4.--С. 180--184.

19. Глиняний В. П. Правове становище заміжньої жінки в давньоєврейському праві (способи укладання шлюбу) //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- Одеса, 2000. -- № 3. -- С. 123 -- 125.

20. Глиняний В. П. Філософія права про статус жінки //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ.--Одеса, 2001.--№ 1.--С. 136-- 138.

21. Глиняний В. П. Підстави для розлучення за законами Хаммурапі //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. -- Одеса, 2001. -- № 2. -- С. 114.

22. Глиняний В. П. Витоки єврейського шлюборозлучного права //Актуальні проблеми політики. -- Одеса, 2001. -- Випуск № 12. -- С. 567.

23. Глиняний В. П. Статус позашлюбних дітей у спадковому праві (історико-правовий екскурс) //Охорона дитинства. Дитяче право: теорія, досвід, перспективи: Збірник наукових праць Одеської національної юридичної академії.--Одеса: Юридична література, 2001.--С.147.

24. Глиняный В. П. Улучшение правового положения русской замужней женщины в результате раздельности имущества супругов //Юридический вестник Одесской национальной юридической академии. -- Одесса, 2002. -- № 1. -- С. 123-125.

25. Глиняный В. П. Порівняльна характеристика невільного і вільного шлюбу у стародавньому Римському і стародавньому Російському праві //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць Одеської державної юридичної академії. -- Одеса: Юридична література, 2002 -- Випуск -- 11. -- С. 88.

26. Глиняный В. П. Личное и имущественное положение замужней еврейской женщины //Держава і право. Збірник наукових праць інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. -- Київ, 2002. -- Випуск 15. -- С. 73.

27. Глиняний В. П. Особисте і майнове становище заміжньої жінки у Систематичному зводі законів Російської імперії 1812--1822 //Наукові праці Одеської національної юридичної академії. -- Одеса, 2002. -- № 13. -- С. 40.

28. Глиняный В. П. Договор как фактор улучшения положения замужней женщины в древнеримском и древнерусском семейном праве //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць Одеської національної юридичної академії. - Одеса: Юридична література, 2002 -- Випуск -- 13. -- С. 159.

Анотація

Глиняний В. П. Правове становище заміжньої жінки із стародавнього до новітнього часу. -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 -- теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. -- Одеська національна юридична академія. -- Одеса, 2002.

Дисертацію присвячено комплексному історико-теоретичному аналізу становлення та розвитку правового становища заміжньої жінки в різних країнах в межах досліджуваного часу. Автор, відмовляючись від доктринерського підходу, який панував раніше в літературі, створив широку історичну панораму, де правове становище заміжньої жінки від стародавнього до новітнього часу подано у його дійсному, не спотвореному ідеологічними забобонами, вигляді.

Дисертант провів узагальнююче дослідження таких способів укладання шлюбу, як викрадення, купівля, давнина, місце дочки, як доказ первісного безправного становища заміжньої жінки, а також з'ясував наслідки невільного і вільного шлюбу, які дають можливість вивчити роль договору у розробці сімейного права, проаналізував становище жінки як предмета договору.

Обґрунтовано правове становище заміжньої жінки у зв'язку зі спільністю і роздільністю майна подружжя, яке проливає світло на особисте становище дружини і вдови-опікунки.

Проаналізовано фактори, які вплинули на поліпшення правового становища заміжньої жінки, в тому числі і такого, як розлучення.

Ключові слова: право, заміжня жінка, шлюб, сім'я, закон, розлучення, договір, цивільне, правове становище.

Summary

Glinyanyi V. P. The legal status of a married woman from the ancient times up to nowadays. - Manuscript.

Dissertation for the Doctor of Jurisprudence scientific degree 12.00.01 - the theory and history of the state and law; the political and legal doctrines history. -Odessa national academy of law. - Odessa, 2002.

The dissertation is devoted to the theoretical analysis of the formation and development of the legal status of a married woman in different countries from the ancient times up to nowadays. The author of the dissertation gave the reasons for the legislator's attentions to the problems of the formation of the legal status of a female. That's really very important for the legislative processes in our state.

Glinyanyi examines the entire process of the origin, formation and development of the legal status of a married woman. He has created a wide historical panorama, where everything is shown as in the real life. He investigated this question paying attention to two extremely important factors, i.e. to the ancient ways of getting married and secondly,- to the meaning of freedom of a woman.

The author of the dissertation has carried out the research of such ways of getting married as kidnapping, purchase, etc. He also dwells upon the daughter's position as the proof of the primitive illegal status of a married woman.

The author has found the consequences of a forced and a free marriage. This gives the possibility to investigate the role of the contract in the development of the family law. The status of the woman was analyzed as the subject of the contract.

Key words: law, (a) married woman, marriage, family, statute, divorce, contract, civil, legal, status.

Аннотация

Глиняный В. П. Правовое положение замужней женщины с древнего до новейшего времени. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 -- теория и история государства и права; история политических и правовых учений. -- Одесская национальная юридическая академия. -- Одесса, 2002.

Диссертация посвящена комплексному общетеоретическому анализу становления и развития правового положения замужней женщины в разных странах на протяжении указанного времени. Диссертант обосновал причины такого или иного решения законодателя в вопросе становления правового положения замужней женщины, что является важным для законотворческих процессов в нашем государстве.

С учётом новых подходов осуществлён юридический анализ статуса замужней женщины, рассмотрены факторы, которые повлияли на улучшение её правового положения. Автор подробно рассматривает исторические процессы развития сложной системы зарождения, становления, и развития правового положения замужней женщины, отказываясь от доктринерского подхода, который господствовал ранее в литературе. Представлена широкая историческая панорама, где правовое положение замужней женщины с древнего до новейшего времени показано в своей соответствующей действительности, неискажённом идеологическими предрассудками, виде.