Методи правового регулювання відносин неплатоспроможності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

Методи правового регулювання відносин неплатоспроможності

Зміст

Вступ

1.Головні методи правового регулювання

2.Конкурс як метод правового регулювання

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На відміну від предмета правового регулювання (що є об'єктивним критерієм побудови системи права), його метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від предмета, визначається ним. Поняття методу буквально від грец. metodos означає шлях до.

За своїми ознаками процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника (ст. 212 ГК та ст. 7 Закону про банкрутство) - розпорядження майном боржника, мирова угода, санація (відновлення платоспроможності) боржника, ліквідація банкрута, є способами досягнення мети правового регулювання, а тому є спеціальними методами вирішення проблем неплатоспроможності. При цьому процедури, що передбачені нормами ГК, слід вважати господарсько-правовими методами (процедурами), а ті, що передбачені нормами Закону про банкрутство, - специфічними (спеціальними)процесуальними методами (процедурами), які в цьому Законі прямо названі судовими процедурами. Господарсько-правові і процесуальні методи є ідентичними за своєю назвою, але мають різне функціональне призначення. Господарсько-правові процедури визначають умови і порядок організації та здійснення господарської діяльності. Так, наприклад, процедура санації визначена в ЗВБ як система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом реструктуризації підприємства, боргів і активів та/або зміни організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Сформульоване законодавцем визначення поняття "санація" відповідає усім наведеним вище ознакам методу правового регулювання, оскільки встановлює комплекс певних юридичних заходів, прийомів, способів державного впливу на юридичну особу та на її процес виробництва для покращення суспільних відносин. Аналогічним чином Закон визначає поняття розпорядження майном та ліквідацію як сукупність господарсько-правових і процесуальних заходів щодо вирішення певних завдань процедури.

Судові процедури розпорядження майном боржника, мирової угоди, санації боржника, ліквідації банкрута виконують процесуально-правові функції та завдання - прийняття судом рішення про підготовку та введення відповідної процедури, контроль за виконанням положень Закону щодо її здійснення, контроль за підсумками процедури, прийняття рішення про припинення процедури, припинення провадження у справі тощо. Судові процедури, таким чином, є правовим регулюванням процедурної діяльності Господарського суду та учасників провадження щодо публічного контролю виконання завдань відповідних процедур та процесуального оформлення і закріплення їх результатів.

1. Головні методи правового регулювання

До головних (первинних) методів правового регулювання належать:

1) імперативний (централізований) метод, при якому відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом. Нормативний зміст доходить до учасників однорідних відносин певного типу зверху, від нормо-творчих державних органів і, як наслідок, характер відносин між суб'єктами перетворюється на відносини субординації, прямої підпорядкованості. Головні способи регулювання, що використовуються при імперативному методі, - зобов'язання та заборони;

2) диспозитивний (децентралізований) метод застосовується до юридично рівних суб'єктів у відносинах, що складаються на основі доброї волі їх учасників. Правомірні дії суб'єктів права, здійснювані ними за власним розсудом і ініціативою, тут виступають вже як не владне, а індивідуальне, "автономне" і добровільне джерело юридично значущих вчинків. Відповідно до цього стану суб'єктів їх відносини можна характеризувати як договірні, засновані на юридичній рівності і узгодженні (координації) волі їх учасників. Тому головним способом правового регулювання при диспозитивному методі стає дозвіл.

Окремими вченими (Л. А. Жук, В. С. Щербина та ін.), крім імперативного та диспозитивного методів правового регулювання, визначаються спеціальні галузеві методи господарського законодавства як метод рекомендацій, метод координації.

Положення ГК відображають різні рівні упорядкування суспільного життя: 1) ринкове саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання; 2) державне регулювання макроекономічних процесів; 3) відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, що і передбачає комплексне застосування різних методів регулювання з метою отримання оптимального результату.

На відміну від цивільно-правових методів, де сторони можуть відступити від положень цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, здійснення діяльності у сфері господарювання, як правильно відзначає О. В. Безух, можливе тільки у межах установленого правового порядку та з дотриманням вимог закону.

Інститути відновлення платоспроможності та банкрутства, являючи собою складову частину галузі господарського права, для вирішення своїх завдань використовують специфічну, притаманну лише їм сукупність прийомів та способів регулювання у межах галузевого методу правового регулювання. Так, наприклад, Господарський суд приймає заяву до розгляду та призначає розпорядника майна, порушивши справу про банкрутство стосовно неплатоспроможного боржника, Господарський суд вводить мораторій на задоволення вимог кредиторів тощо. Нормативний зміст нового режиму господарювання вводиться судом для боржника як суб'єкта правовідносин неспроможності, так само як і для інших учасників цих відносин (кредиторів тощо), він встановлюється та доводиться до відома заінтересованих осіб господарським судом, як органом державної судової влади. Частково можна погодитися з С. Г. Стеценком та іншими, що відносини Господарського суду з реалізації своєї юрисдикції з учасниками провадження у справі про банкрутство схожі на адміністративні відносини, оскільки мають подібні ознаки. Так, дійсно, ці відносини є суспільними відносинами, що виникають у процесі державного управління, оскільки вони являються:

1) зовнішньо-організаційними управлінськими рішеннями органу державної судової влади як органу публічної адміністрації, що породжують нові правовідносини, створюють права та обов'язки для суб'єктів права (порушення справи про банкрутство, визнання боржника неспроможним тощо); правовий боржник конкурсний юридичний

2) внутрішньо-організаційними управлінськими рішеннями, що впливають на структуру управління господарюючого суб'єкта-боржника (призначення розпорядника майна, керуючого санацією тощо); 3) публічно-сервісними діями органу публічної адміністрації, що створює умови для реалізації учасниками правовідносин неспроможності своїх прав та виконання обов'язків (розгляд питань у формі судового процесу з дотриманням процедур тощо); 4) реалізують в процесі провадження заходи впливу на учасників провадження, які за своєю правовою природою є заходами адміністративної відповідальності (усунення керівника від обов'язків, припинення повноважень арбітражного керуючого тощо).

В юридичній літературі висловлюється думка, що суди загальної юрисдикції у деяких випадках виступають у правовідносинах як "суб'єкти владних повноважень". Таке враження, на нашу думку, складається тому, що характер відносин між судом та суб'єктами відносин неплатоспроможності є подібним до відносин субординації, прямої підпорядкованості, як, наприклад, рішення суду про призначення розпорядника майна. У відносинах неспроможності для реалізації завдань процедури розпорядження майном боржника, застосовуються такі способи регулювання відносин, які використовуються імперативним методом: зобов'язання (зобов'язання боржника виконати умови мораторію на задоволення вимог кредиторів, встановлення обов'язку для керівника боржника узгоджувати свої дії з розпорядником майна тощо) і заборона (заборона боржнику відчужувати активи боржника, заборона перешкоджати діям розпорядника майна, заборона розпоряднику майна втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника тощо). Подібна компетенція господарського суду не притаманна таким формам провадження, які здійснюються на основі позову (позовне провадження) у господарському, адміністративному та цивільному процесах, а є специфічними способами впливу Господарського суду на учасників провадження у справі про банкрутство. У той же час, слід заперечити щодо характеристики суду як "суб'єкта владних повноважень", оскільки Господарський суд при розгляді справи про банкрутство не має власних правових інтересів до предмета судового розгляду та об'єктів прав учасників провадження, а діє з метою забезпечення кожному права на справедливий суд шляхом здійснення правосуддя. Господарський суд не є учасником правовідносин щодо організації управління господарюючим суб'єктом чи розпорядження майном банкрута, а при здійсненні процесуальної діяльності приймає лише такі рішення, які передбачені Законом про банкрутство з метою реалізації завдань відповідних процедур їх учасниками. Як правильно робить висновок В. М. Бевзенко, поділяючи думку Ю. П. Битяка, управлінські функції, здійснювані судами, за своїм обсягом, змістом і цільовою спрямованістю відрізняються від функцій управління, які виконуються іншими суб'єктами владних повноважень, зокрема органами виконавчої влади, оскільки еони є похідними щодо здійснюваної судами функції правосуддя, а суддя не є державним службовцем у вузькому розумінні цього слова.

Суд, здійснюючи свої повноваження, може втрутитися не в саму господарсько-правову процедуру, а лише процесуальними методами вирішити питання законності її здійснення, якщо про це є заява учасників провадження, або з власної ініціативи та лише при наявності фактів неналежного виконання чи певних порушень законодавства з боку її учасників. Метою втручання є захист прав учасників правовідносин, усунення порушень (припинення повноважень арбітражного керуючого, керівника боржника, продовження строку процедури тощо) і забезпечення здійснення, руху (просування) господарських процедур. Зазначені повноваження суду вказують на особливості даного виду провадження.

Аналізуючи зміст судового контролю, наприклад, В. В. Добровольська вказує, що він поділяється на два види: зовнішній і внутрішній. Зовнішній контроль дістає вияв у повноваженнях, діяльності та функціях Конституційного суду України, а внутрішній - у діяльності всіх судів (загальних і спеціалізованих) у процесі розгляду справи та її вирішенні. До внутрішнього судового контролю вона відносить господарський судовий контроль, сутність якого полягає у встановленні державної дисципліни, наразі при здійсненні процесу банкрутства та захисту інтересів і прав підприємців. Судовий контроль за формою втручання поділяється нею на прямий (безпосередній) та непрямий (опосередкований).

Диспозитивний метод правового регулювання виявляється у відносинах, що складаються, наприклад, у роботі зборів кредиторів та комітету кредиторів, де передбачено досягнення учасниками узгоджених рішень на основі їх доброї волі (визначення складу комітету кредиторів, узгодження кандидатури арбітражного керуючого тощо). Так, диспозитивними за природою регулювання є відносини розпорядника майна із залучення спеціалістів для забезпечення виконання своїх повноважень, відносини членів комітету кредиторів з визначення порядку продажу майна банкрута, відносини комітету кредиторів та керівника боржника щодо прийняття рішення та укладання мирової угоди тощо. При цьому відносини суб'єктів мирової угоди, незважаючи на особливості її укладання, характеризуються як договірні, засновані на юридичній рівності та узгодженості волі їх учасників.

Питання оцінки стану платоспроможності та прийняття рішення щодо подальших процедур також має диспозитивний характер, оскільки ці відносини здійснюються самими кредиторами разом з арбітражним керуючим та визначають, чи зможе боржник після вжиття тих чи інших заходів виконати свої зобов'язання перед ними (конкурсними кредиторами).

Таким чином регулювання процесів неспроможності і банкрутства ґрунтується на принципах економічної доцільності та методі субординації у відносинах між різними суб'єктами права: судом, арбітражним керуючим, комітетом кредиторів та окремим кредитором. У той же час, правовідносини між окремими кредиторами у їх взаємному статусі, не враховуючи лише обсяг права голосу, також засновуються на методі диспозитивного регулювання, що характеризується відносинами юридичної рівності. Такий спосіб впливу на суб'єктів економічних відносин визначає метод координації.

2. Конкурс як метод правового регулювання

Правовий інструментарій Закону про банкрутство, який ґрунтується на конкуренції (змагальності) сторін у справі, визначає конкурс як специфічний метод правового регулювання, що застосовується при неспроможності та банкрутстві як головний прийом диспозитивного регулювання відносин у сукупності з елементами імперативного методу (рекомендації, субординації тощо). Конкурс оголошується та діє в межах правовідносин внутрішнього середовища підприємства відносно тих цінностей, які є об'єктами прав у неспроможності та банкрутстві.

Проблема правовідносин неплатоспроможності розглядається в аспекті їх функціонального призначення у процесі правового регулювання. Конкурсні правовідносини виникають у конкурентному середовищі та ґрунтуються на конкуренції, але межі конкуренції у відносинах неплатоспроможності, порівняно з загальноцивільними відносинами, є більш вузькими, оскільки конкурс не охоплює усіх суб'єктів господарювання, що діють в економіці, а стосується лише окремого боржника та визначеного кола його кредиторів, вимоги яких допускаються судом до участі у конкурсі (конкуренції). Юридична особа як суб'єкт права неспроможності з точки зору її зовнішнього середовища існування (умови, що перебувають поза фірмою й існують незалежно від неї, не контролюється нею, але впливають або можуть впливати на її функціонування) і внутрішнього середовища розглядається як сукупність чинників, що створюються, а також контролюються її органами управління: управлінська праця, майнова база та трудова діяльність людей задля досягнення поставленої мети господарювання через організацію виробництва (розподіл праці, кооперація, спеціалізація). Неефективна управлінська праця призводить до необхідності зміни режиму управління, яка відбувається за нормами конкурсного права. Право на участь у конкурсі виникає з дня публікації (оприлюднення) оголошення про порушення справи про банкрутство та/або з дня публікації оголошення про визнання боржника банкрутом, яким кредитори, інвестори та інші скликаються до участі у ньому. Конкуренція між боржником та кредиторами, яка виникла у зовнішньому економічному середовищі, припиняється, але виникає новий рівень конкуренції, яка переноситься у внутрішнє середовище боржника, об'єктом якої стають у першу чергу права і повноваження власника (засновників, акціонерів), що ґрунтуються на корпоративних засадах і дають право контролювати організацію управління господарством боржника і його економічними ресурсами. Майно та управління ним стають об'єктом конкуренції, а суб'єктами конкуренції є сторони у справі - боржник з його виконавчим органом (власник, керівник) та кредитори, власник боржника та кредитори між собою, а також інші учасники провадження - інвестори. Таким чином принциповою ознакою права неплатоспроможності є конкуренція між усіма учасниками провадження у справі про банкрутство з приводу заволодіння зазначеними об'єктами прав.

Конкуренція у неплатоспроможності розглядається у декількох площинах, в залежності від процедури провадження: 1) у процедурах відновлення платоспроможності - між власником майна боржника і органами управління боржника з одного боку та кредитором (колективом кредиторів) з іншого боку з приводу управління об'єктами права, які пропонується називати конкурсною масою; 2)в ліквідаційній процедурі, де об'єктом конкурсу є лише майно боржника, що підлягає продажу, його пропонується називати не конкурсною масою, а ліквідаційною масою.

Наявність конкурсної маси у підприємства-боржника характеризує його як конкурсоздатного та є економічною передумовою і юридичною підставою для відновлення конкурентоспроможності та платоспроможності боржника, про яку законодавець вказує в преамбулі до цього Закону.

Відсутність же у боржника конкурсної маси (майна), достатньої для оголошення конкурсу з метою відновлення платоспроможності боржника, вважається економічною умовою і юридичною підставою для визнання боржника банкрутом та його ліквідації, оскільки такий боржник є неконкурсоздатним, і сторони у справі не бажають, а власник боржника не здатний відновити господарську конкурентоспроможність боржника.

Висновок

Необхідність перевірки боржника на здатність до відновлення платоспроможності (конкурсоздатність) випливає з поняття банкрутства, визначеного у ст. 1 Закону про банкрутство, оскільки умовою для визнання боржника банкрутом є визнана Господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди. І навпаки, перевірка боржника на здатність до відновлення платоспроможності (конкурсоздатність) є умовою для застосування процедур відновлення його платоспроможності, що випливає з визначення поняття неплатоспроможності.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Основний Закон України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 142.

2. Бюджетний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2009. - № 38 - Ст. 534.

3. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 12. - Ст. 120.

4. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 12. - Ст. 120.

5. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 10. - Ст. 108.

6. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - N 10. - Ст. 108.

7. Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2009. - № 43. - Ст. 641.

8. Податковий кодекс України // Голос України. - 2010. - 3 грудня.

9. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2009. - № 5. - Ст. 40.

10. Цивільний процесуальний кодекс країни // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 12. - Ст. 120.

11. Лімська декларація керівних принципів контролю.- 23.04.2001 р. (Прийнята IX Конгресом Міжнародної організації вищих контрольних органів (INTOSAI) в 1977 році).

12. Декларація про загальні принципи діяльності вищих органів фінансового контролю держав-учасниць СНД.

Размещено на Allbest.ru