Відповідальність в сфері державного управління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сфера державного управління містить низку особливостей. В першу чергу вона характеризується наявністю широких прав та свобод, з іншого, будь-які права не є одностороннім зв'язком, а тягнуть за собою і обов'язки, за не виконання яких, або неналежне виконання наступає відповідальність. В нашій роботі ми розкриємо особливості таких видів відповідальності як політична та конституційна, на основі аналізу нормативно-правових актів чинного законодавства України коло суб'єктів політичної та конституційної відповідальності в сфері державного управління, визначимо проблемні питання співвідношення даних видів відповідальності в органах державної влади на прикладі вітчизняної та зарубіжної практики.

У сфері державного управління існують різні види відповідальності: дисциплінарна, кримінальна, адміністративна, конституційна, солідарна, моральна та ін.

Конституційну відповідальність визначають як передбачену Конституцією України реакцію відповідних державних інституцій на порушення принципів і норм Конституції України особами, на яких покладене виконання тих чи інших функцій держави.

Конституційна відповідальність є складним правовим інститутом, оскільки може поєднувати як правову, так і політичну відповідальності. Її суб'єктами виступають органи державної влади й окремі посадові особи.

Особливістю конституційної відповідальності є те, що вона може застосовуватись і за умов не порушення норм права. Конституційна відповідальність пов'язується з діями органів державної влади чи посадових осіб, які є негативними саме у політичному плані. Притягнення суб'єктів до конституційної відповідальності визначається не тільки за критеріями законності діяльності, а ще й конкретними потребами політики. Оцінка діяльності носить більше політичний, ніж юридичний характер.[11]

Політична відповідальність - 1) принцип політичної діяльності, що передбачає свідоме виконання політичного обв'язку і зобов'язань суб'єктів політики, дотримання ними загальноприйнятих норм і правил політичного життя та політичної боротьби, в тому числі моральних та етичних норм. Політична відповідальність може бути особиста (громадянина, лідера, політичного діяча), колективна чи групова (електорату, партії, інституту), а також самих держав перед громадянами та міжнародним співробітництвом. На рівні лідера, державного діяча, політичного інституту політична відповідальність містить: відповідальність декларованих цілей (обіцянок), зафіксованих у програмах і реальних її результатах; узгодження цілей діяльності та засобів їх реалізації, максимальна відповідальність останніх морально-етичним вимогам суспільства; реалізм і мінімізацію суб'єктивізму й ідеалізму політиків у сприйнятті та усвідомленні реальних загальносуспільних проблем і можливостей, їх розв'язання у конкретних ситуаціях; готовність до компромісів, солідарності в політичній діяльності; прагнення до справедливості. Безвідповідальність у політиці пов'язують з популізмом, демагогією, обдурюванням, цинізмом, корпоративізмом та суб'єктивізмом; 2) риса політичного чи державного лідера, що передбачає морально-етичні позиції та переконання у процесі політичної діяльності, спрямованні на розв'язання суперечності в політичній діяльності між справедливістю та її ефективністю, реальність сприйняття ситуації та своїх можливостей, врахування конкретної ситуації, орієнтація в політиці, її наслідках. Вирізняють різні зовнішні форми і вияви політичної відповідальності та контролю за нею (добровільна відставка, саморозпуск, відмова в політичній підтримці, суспільний осуд, чи визнання, підзвітність, санкції тощо), а також внутрішні форми вияву відповідальності (почуття обов'язку, совість, етичні та моральні переконання).[12, c. 66]

Ці два види відповідальності перебувають у тісному взаємозв'язку і дуже часто переплітаються в процесі державотворення. Проте, на відміну від політичної відповідальності, конституційна відповідальність настає за порушення не конкретної норми, а загальних вимог конституційно-правових приписів. Сюди насамперед можна віднести: 1) позитивну відповідальність уряду перед президентом країни і (або) парламентом; 2) “негативну відповідальність” або відповідальність у порядку імпічменту за дії, що суперечать закону.

Політична відповідальність уряду в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління нерідко називають парламентською відповідальністю, пов'язуючи це її визначення з тим, що усі відповідні процедури відбуваються у парламенті. В президентських же республіках уряд, тобто кабінет при главі держави, несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій. Але у будь-якому разі вона у певній мірі є правовою відповідальністю у тому розумінні, що вона передбачена правовими нормами (насамперед конституції та контрольними правами парламенту). політичний конституційний відповідальність влада

Політична відповідальність уряду як елемент конституційної відповідальності настає у зв'язку з незадовільною його роботою або окремого міністра. Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, останній здійснює свої функції до того часу, доки його діяльність задовольняє парламент. Конституції визначають, як правило, чи розповсюджується парламентська відповідальність на окремих членів уряду, чи тільки на уряд у цілому.[10]

В Україні коло суб'єктів політичної та конституційної відповідальності визначається такими нормативно-правовими актами: Конституція України, Законами України “Про державну службу”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про Кабінет Міністрів України”, “Про місцеві державні адміністрації”, “Про статус народного депутата України”, “Про центральні органи виконавчої влади” та ін.

Але як в Конституції України, так і в інших нормативно-правових актах відсутнє поняття “конституційна” відповідальність. Вважають, що термін “конституційна відповідальність” набув об'єктивного змісту та отримав певне правове визначення після рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року. Так, при розгляді питання про офіційне тлумачення положень частини другої, третьої статті 124 Конституції України, чи мають право суди загальної юрисдикції приймати до свого провадження і розглядати по суті позовні заяви про поновлення на роботі, змінювати формулювання причин звільнення членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади та осіб, яких згідно з Конституцією України призначають на посади та звільняють з посад Президент України або Верховна Рада України, офіційно Конституційним Судом України було вжито терміни “політична” та “конституційна” відповідальності.

У Рішенні зазначено: згідно з Конституцією України передбачена політична відповідальність Кабінету Міністрів України. Припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади Президентом України відповідно до пункту 10 частини першої статті 106 Конституції України або відставка Кабінету Міністрів України у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри згідно зі статтею 87 Конституції України означає, що відповідна оцінка діяльності членів Кабінету Міністрів України та керівників інших центральних органів виконавчої влади може стосуватися як законності їх дій, так і мати політичний характер.

Зокрема, відставка Кабінету Міністрів України може бути наслідком політичної відповідальності як результату прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України, яка не має ознак юридичної відповідальності. Для останньої характерним є порушення юридичних норм, без чого неможлива реалізація санкції правової норми.

В даному рішенні Конституційний Суд чітко розмежував дисциплінарну відповідальність, що наступає в результаті порушення публічним службовцем трудового законодавства, і конституційно-політичну, що наступає за рішенням органу, який призначав чи обирав службовця на посаду.[11]

Політичну та конституційну відповідальність несуть як окремі індивіди (громадяни, глава держави, народний депутат, державний службовець, посадова особа місцевого самоврядування), так і групи осіб або органи державної влади (центральні органи держаної влади, місцеві державні адміністрації, політичні партії).

До суб'єктів політичної та конституційної відповідальності належать органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи. Суб'єктами такого виду юридичної відповідальності в Україні є: Президент України; Верховна Рада України; народні депутати України; Кабінет Міністрів України; Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри та міністри України; Верховна Рада Автономної Республіки Крим; депутати Верховної ради Автономної Республіки Крим; Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим; сільські, селищні, міські, районні у містах, районні та обласні ради; депутати відповідних рад; сільські, селищні та міські голови; голови районних та обласних рад; голови місцевих державних адміністрацій.

Основною формою конституційної відповідальності є дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їхніх посадових осіб.

На сьогоднішній день в Україні політична відповідальність уже закономірно стосується виключно представників попередньої влади і базується на основі їхньої колишньої провладної діяльності. Таким чином, політична відповідальність, у зв'язку з віднайденням в діях колишніх високопосадовців складу злочину або ж порушення відповідних законодавчих норм, автоматично перетікає у відповідальність юридичну або конституційно-правову чи конституційну, що особливо вигідно для тих осіб, які наполягають на аполітичності ряду судових процесів, що тривають нині над екс-урядовцями.

Політичну відповідальність іноді розуміють як відповідальність політиків перед суспільством, тоді як конституційно-правову - як відповідальність політиків перед політиками.

Говорячи про політичну відповідальність, йдеться, у першу чергу, про здатність політичних діячів, безпосередніх суб'єктів політичного процесу, відповідати за свої вчинки, за обрану стратегію політичної діяльності та її наслідки, за свої слова, обіцянки, прогнози, та їх відповідність (або невідповідність) очікуванням громадян.

У цьому випадку мова йде про перспективну або ж позитивну політичну відповідальність, як таку, що передує певним політичним діям (чи бездіяльності) і має в своїй основі суб'єктивно-моральну складову, адже сприймається як певний обов'язок, дотримання неписаних настанов і виконання мовчазних загальнообов'язкових правил. Якщо конституційно-правова (юридична) відповідальність вказує на обов'язок відповідати перед законом, то політична відповідальність має своєю суттю настанову відповідати перед громадянами за невиправдані суспільні очікування.

Політична відповідальність настає у разі вчинення збитку державним чи суспільним інтересам суб'єктом політики (особою чи органом, наділеним владними повноваженнями) і буде негативно оцінена суспільством, громадськими організаціями та/чи політичними партіями, які є виразниками суспільних інтересів.

Негативна оцінка діяльності політиків з боку громадськості може проявитися вже на чергових політичних виборах, коли, приміром, провладна політична сила не буде повторно обрана до відповідного органу влади. Так само, коли йдеться про політичного лідера, главу держави, міського голову, яких не переобирають на наступний термін.

Іншим чинником реалізації політичної відповідальності є акція громадської непокори, масовий протест, страйк, мітинг чи демонстрація, організовані, до прикладу, опозиційними політичними силами із залученням широких мас зацікавленого у реалізації політичної відповідальності населення, суспільних груп, які не згідні із політичною поведінкою, діяльністю чи обраним політичним курсом правлячої політичної сили, виконавчого органу влади чи окремого політичного діяча.

Ідеальним і політично правильним вирішенням такої ситуації мало би бути визнання політичним суб'єктом свого промаху в політичній сфері (у разі об'єктивно висунутих обвинувачень з боку суспільства), спроба залагодження політичного прорахунку, а у випадку неможливості встановити порозуміння та двостороннього контакту з громадськістю - добровільне припинення своїх владних повноважень.[9]

Однією з найбільш складних питань співвідношення конституційної та політичної відповідальності є нечіткість розмежування цих понять і відсутність конкретності у нормативно-правових актах. Як уже ми зазначали, в Україні дана норма не є однозначно прописана на законодавчому рівні, а з цього випливає і трактування цих понять у відповідності до ситуації.

У конституційній теорії і практиці зарубіжних країн відомі два різновиди політичної відповідальності уряду - колективна та індивідуальна. Наприклад, в Іспанії, Казахстані, Росії, Чехії та Японії та в деяких інших країнах припускається тільки колективна відповідальність. У ст. 108 Конституції Іспанії, зокрема, зафіксовано таке положення: “За свою політичну діяльність Уряд несе солідарну відповідальність перед Конгресом депутатів”. За конституційним же правом ФРН ця відповідальність має індивідуальний характер, що знайшло свій відбиток у ст. 65 Основного закону: “Федеральний канцлер визначає основні напрями політики і несе за них відповідальність. У межах цих основних напрямів кожний федеральний міністр самостійно і під свою відповідальність веде справи своєї галузі”. У ФРН на конституційному рівні (ст. 65 Основного закону) визначають також найважливіші сфери діяльності Федерального канцлера і міністрів, на які розповсюджується їх парламентська відповідальність - це основні напрями політики (для канцлера) і відання справ своїх галузей (для міністрів). Відповідальність уряду в цілому розповсюджується на всі його рішення, що приймаються ним як колегіальним органом. Щодо обов'язку звіту, то він реалізується за допомогою інформації про стан справ у підзвітній сфері. Для цього використовується право виклику до комітетів Бундестагу, право депутатів на запит і право нижньої палати проводити розслідування (ст. 43, абз. 1). Можливі також публічні дебати у Бундестазі. На практиці конституційно-правовим виходом із кризових ситуацій служать передусім пропозиції з приводу несхвалення або осуду діяльності канцлера або окремих міністрів.

Особливостями відрізняється практика Великобританії а також інших англомовних країн, які сприйняли засади британської конституційної системи. У Великобританії уряд несе індивідуальну та колективну відповідальність перед парламентом. Найбільш серйозна її форма - це відмова урядові в довірі (у ХХ ст. застосовувалося двічі - в 1924 і 1979 рр.), а також резолюція осуду (у цьому столітті не застосовувалась). Питання же довіру в умовах режиму матеріалізму ставиться самим урядом, як правило, у зручний для нього час з метою здійснення тиску на парламент і заставити його прийняти урядовий білль. Якщо ж у довірі буде відмовлено, уряд буде змушений піти у відставку або запропонувати монарху розпустити Палату громад.

Звичайно, колективна відповідальність міністрів може поєднуватися з індивідуальною відповідальністю останніх за доручену їм сферу діяльності. Ця практика характерна для таких держав, як Гватемала, Греція, Коста-Рика, Колумбія, Уругвай, Словаччина.

Можливе також притягнення міністрів до судової відповідальності за ініціативою парламенту (Румунія, Фінляндія, Франція), Розгляд справ може бути віднесений до юрисдикції верхньої палати (США), конституційного суду (Італія, ФРН) або спеціального судового органу (Висока палата правосуддя - у Франції, Марокко, Габоні; Державний суд - у Фінляндії).[10]

В Україні, коли йдеться про політичну та конституційну відповідальність, то найчастіше згадують, як порушників законодавства України службовці органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це переважно міські, сільські, селищні голови, голови місцевих державних адміністрацій.

Значна частина службовців, зокрема центрального та регіонального рівнів (голови обласних державних адміністрацій, міністри), йдуть у відставку за власної ініціативи.

Найчастіше причинами відставок публічних службовців було висловлення недовіри, розбіжності з керівництвом, сумісництво, скандали та незаконні оборудки із землею. Траплялися випадки, коли службовці йшли у відставку в результаті корупції, можливості виявлення фальшивого диплома та навіть, як не дивно, виконання судового рішення. Також часто причиною відставки є висловлення недовіри місцевою радою, як спосіб припинення повноважень, згадано стосовно голів Харківської та Львівської ОДА - А. Авакова та В. Горбаля, а також голови Новосанжарської РДА м. Долини.

Розбіжності з політичним курсом керівництва стали причиною відставки для міністра транспорту та зв'язку Й. Вінського, міністра фінансів В. Пинзеника.

За недотримання вимог щодо сумісництва позбулися своїх посад голова Новоселицької районної державної адміністрації Д. Шова, голова Кельменецької районної державної адміністрації Д. Власов та голова Сторожинецької районної державної адміністрації П. Брижак.

Скандали поставили крапку повноваженням представника Президента у Верховній Раді та заступника глави секретаріату Петра Олійника: “За версією слідства, 100 тис. у.о. суддя Зварич отримав у жовтні 2007 року від одного з львівських підприємців у кабінеті тодішнього губернатора Львівської області Петра Олійника”; міністра внутрішніх справ Юрія Луценка: “Як відзначив Литвин, причиною відставки міністра є інцидент на чолі з ним в аеропорту у Франкфурті-на-Майні в Німеччині”; голови Заставнівської РДА: “Глава Заставнівської райдержадміністрації Михайло Бойчук подав у відставку після скандалу з побиттям рибалок; заступник міського голови Калуша з питань охорони здоров'я Віталіна Радецька, яка опинилася у центрі скандалу, коли під час наради назвала галичан "циганами немитими і нечесаними”; полювання на людей, за інформацією в інтернет-повідомленнях, організоване депутатом Лозінським.[11]

До конституційної відповідальності в Україні притягують переважно службовців нижчого рівня і причинами такої відповідальності здебільшого є вчинення ними правопорушень.

Проте досить частими в Україні були відставки уряду, які зумовленні, в більшості випадків протистоянням уряду і президента: 4 лютого - 8 вересня 2005 року - уряд Ю.Тимошенко. 2005 - 2006 рр. - уряд Ю.Єханурова. 2006 - 2007 рр. - уряд В.Януковича. 2007 - 2010 рр. - уряд Ю.Тимошенко.

Проблемні питання конституційної та політично відповідальності на даному етапі розвитку державного управління в Україні є досить актуальними. Дуже часто ми не до кінця усвідомлюємо їх місце та значення. Чому ж так відбувається? По-перше, це зумовлено рівнем громадянського суспільства в Україні, слабкою правосвідомістю громадян та низькою політичною культурою. Дуже часто пересічні громадяни не усвідомлюють значення своїх діянь та виявляють апатію щодо справ державних, обумовлюючи це тим, що їх голос нічого не вартий. Державна ж влада, як і політична теж, користуються цим фактом і на всіх щаблях намагається використати цей чинник. По-друге, це стиль написання та прийняття нормативно-правових актів в Україні. Наші закони написані досить грамотно, існує ціла низка теоретичних напрацювань у сфері державотворення, проте, дуже часто вони суперечать один одному, або по крайній мірі є дуже не узгодженими та неконкретними. Що спричиняє неоднозначність їх трактування та багатоваріантність шляхів розв'язання. По-третє, система органів державної влади та державного управління в Україні несе відбиток радянського зразка і має, особливо на нижчих рівнях, адміністративно-командний характер, що виявляється у односторонньому зв'язку прийняті рішень та управління. Звичайно, що переліченні факти не характеризують усю картину проблем державного управління в Україні, в тому числі і відповідальності за невиконання обов'язків чи не дотримання законів, проте суттєво їх пояснюють.

Для нашої країни зараз дуже необхідна реформа системи державного управління та всіх похідних від неї елементів. Введення нових елементів управління, зокрема збільшення відкритості цих органів для громадян, можливість громадян впливати на прийняття рішень, а також перетворення державних службовців Україні та й політиків на так званих “слуг держави” або “веберівських бюрократів”, які на основі професійних навиків та вмінь виконують свої функції і отримують за це заробітну плату відповідно до рангу. А у разі не виконання чи неналежного виконання своїх обов'язків, несуть за це відповідальність. В нашій держав потрібно на законодавчому рівні чітко окреслити визначення політичної та конституційної та політичної відповідальності та коло її суб'єктів. Це сприятиме чіткості розуміння цих понять, та дасть можливість належного несення цієї відповідальності. А для громадянина країни, якому не байдужа доля держави, та й своя теж, дасть можливість більш чітко та логічно здійснювати контроль за діяльністю депутатів, які представляють його на законодавчому рівні та державних органів, що виконують ці закони. Тільки з такими змінами, наше суспільство зможе усвідомити свою вагому роль та місце у державі, що вже згодом, сприятиме утвердженню міцного громадянського суспільства та консолідації демократичного політичного режиму.

Список використаної літератури

1. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 15 квітня 2011 р.(ОФІЦ ТЕКСТ)/К: ПИЛАВОДА А.В., 2011. 56 с.

2. Закон України від 17.11.1992 № 2790-XII “Про статус народного депутата України”.[Електронний ресурс] - Режим доступу// http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2790-12

3. Закон України від 16.12. 1993 № 3723-ХІІ “Про державну службу”. [Електронний ресурс] - Режим доступу//http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/ 3723-12

4. Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР “Про місцеве самоврядування в Україні”.[Електронний ресурс] - Режим доступу// http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80

5. Закон України від 09.04.1999 № 586-XIV “Про місцеві державні адміністрації”.[Електронний ресурс] - Режим доступу// http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/586-14

6. Закон України від 11.07.2002 № 93-IV “Про статус депутатів місцевих рад”. [Електронний ресурс] - Режим доступу// http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/93-15

7. Закон України від 07.10.2010 № 2591-VI “Про Кабінет Міністрів України”.[Електронний ресурс] - Режим доступу// http://zakon1.rada.gov. ua/laws/show/2591-17

8. Указ Президента України від 02.04.2010 № № 504/2010 “Про Положення про Адміністрацію Президента України”.[Електронний ресурс] - Режим доступу //http://www.president.gov.ua/documents/10812.html

9. Балуцька Л. Політична відповідальність в Україні: виважена теорія чи недолуга практика? [Електронний ресурс] /Балуцька Л. - Режим доступу// http://postup.brama.com/usual.php?what=71425

10. Георгіца А. Конституційне право зарубіжних країн. [Електронний ресурс] / Георгіна А. - Режим доступу// http://www.lection.com.ua/ pravo/kpzk/konstitutsiyna-vidpovidalnist-uryadiv-u-zarubizhnih-krayinah-konstitutsiyne-pravo-zarubizhnih-krayin

11. Зелений Б. Конституційна відповідальність публічних службовців в Україні. [Електронний ресурс] / Зелений Б. - Режим доступу// http://www.gromada. lviv.ua/article/542

12. Політична наука. Словник: категорій, поняття і терміни. /За ред. Кухти Б./ Львів: “Кальварія”, 2003. 495 с.

13. Теліпко В. Конституційне та конституційно-процесуальне право України: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / Теліпко В. /К.: Центр учбової літератури, 2009. 568 с. [Електронний ресурс] - Режим доступу// http://radnuk.info/pidrychnuku/konct-protsec/466-konst-prostes/7857-s-2-------------.html

Размещено на Allbest.ru