Суспільні відносини, що виникають при встановленні та призначенні покарання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. Однією із важливих проблем правозастосовчої практики є індивідуалізація кримінального покарання. Для її забезпечення чинний Кримінальний кодекс України передбачає вичерпний перелік видів покарань, встановлюючи підстави й умови, розмір, порядок та межі їх застосування. Важлива роль в індивідуалізації покарання і досягнення його мети належить покаранням, не пов'язаним з позбавленням волі. До їх числа належить покарання у виді штрафу, а також позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Незважаючи на те, що ці види покарання існують в кримінальному законодавстві України давно, і сфера їх застосування постійно розширюється, в теорії кримінального права вони досліджені недостатньо. Певну увагу в своїх наукових працях приділяли їм Л.В. Багрій-Шахматов, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, І.Г. Богатирьов, Е.К. Войшвілло, В. Галка, І.М. Гальперін, В.К. Грищук, Р.М. Гура, Т.А. Денисова, В.К.Дуюнов, З.Землянська, В.П.Козирєва, Г.О.Кригер, Н.В. Кузнеченко, А.В.Лужбін, Ю.Б.Мельникова, О.С.Міхлін, В.О. Попрас, Н.А. Сафаров, В.В. Сташис, А.Х. Степанюк, М.О. Стручков, В.Я. Тацій, В.М.Трубніков, В.І. Тютюгін, О.Г.Фролова, М.І.Хавронюк, О.Л.Цветинович, О.А.Шаповалов, М.Д. Шаргородський, Д.С.Шиян, С.С.Яценко.

Віддаючи належне роботам зазначених та інших учених, слід визнати, що рівень наукового дослідження штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як видів кримінальних покарань та як покарання, які можуть бути і як основними, і як додатковими, проблем його призначення видається недостатнім.

Мета дослідження. Метою курсової роботи є створення теоретичного обґрунтування поняття, юридичної природи покарань, що можуть призначатись і як основні, і як додаткові.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають при встановленні та призначенні покарання у виді позбавлення волі, штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Предметом дослідження є позбавлення волі, штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як покарання, які можуть призначатись як основні і як додаткові та інші види покарань.

Методи дослідження. Для розв'язання поставленої мети та завдань, досягнення наукової об'єктивності результатів дослідження використовувався комплекс загальнонаукових та спеціальних методів: історичний метод пізнання використовувався під час дослідження поняття та змісту призначення покарання, штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; формально-логічний - для встановлення ознак видів покарання, формулювання понять і вироблення пропозицій щодо вдосконалення Кримінального кодексу і практики їх застосування; метод системно-структурного аналізу - під час дослідження системи покарань; порівняльно-правовий метод - для виявлення різних підходів правового регулювання призначення покарань.

Комплексний характер дослідження зумовив звернення до праць із загальної теорії права, кримінально-процесуального, адміністративного, цивільного права тощо. Положення і висновки дослідження ґрунтуються на Конституції України та кримінальному законодавстві України і зарубіжних держав.

Структура курсової роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. У другому розділі розглядаються такі питання: система покарань та види покарань; характеристика основних покарань; додаткові покарання; покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

1. Історичний розвиток інституту кримінального покарання в кримінальному праві України

Інститут кримінального покарання, сприяє втіленню у життя соціально-превентивної функції кримінального права. І воно виступає основною формою реалізації кримінальної відповідальності. Це вимушений, але необхідний у сучасних умовах засіб боротьби з злочинністю. Кримінальне покарання історично зумовлено, існує у класовому соціально неоднорідному суспільстві як держави щодо злочину. Винаходом нашої держави, воно було разом із появою кримінального права тоді, коли зародилася державність.

У різні історичні періоди Російської держави кримінальне покарання мало свої особливості. Найважливіший пам'ятник давньоруського права - «Руська Правда» - допускав застосування кревної помсти, призначення кримінального покарання за чужу провину, до того ж часу покарання було широко представлене у вигляді штрафу.

Відмінною ознакою кримінального покарання по «Судебнику» 1497 р. був погрозливий характер кари. Навіть кваліфікована крадіжка каралася смертним покаранням [17].

В «Соборном Уложении» 1649 р. вказувалося: «казнити смертю без всякої пощади», «посадити за грати, щоб у то, дивлячись іншим неповадно було надалі так робити», «чинити жорстоке покарання, що государ вкаже». У основі законодавства лежала ідея спокутування рівним злом за заподіяне зло. Призначення покарань за злочин проти життя і здоров'я базувалося на принципі «око за око, зуб за зуб». Залякування було однією з найважливіших цілей покарання. «Покладання про покарання кримінальних та виправних» 1845 р., аби дати загальне поняття покарання, до системи покарань, поряд з іншими, включало страту, каторжні роботи, тілесні покарання [24].

До початку ХХ століття розуміння покарання як відплати за провину, яку злочинець повинен спокутувати, було традиційним. Джерело кримінального права цього періоду - Кримінальне Покладання Російської імперії 1903 р. Однак у російській кримінально-правовій науці теорія відплати критикувалася.

У другому й третьому десятиліттях ХХ століття в поглядах російських учених намітилася тенденція відійти від ставлення до покарання як відплату за провину, яку злочинець повиненен повен відповісти [23].

Після революції 1917 р. у першому ж систематизованому акті Радянської держави за питанням кримінального права проголосили відмови від покарання - відплати. У ст. 10 КК РРФСР 1919 р. закріплювалося, що «покарання не є відплата за провину, не є спокутуванням провини» [5]. Керівники спочатку непросто відкинули покарання - відплату, а й закріпили нове поняття покарання. Відповідно до ст. 7 розділу III «Про злочин і кару» «покарання - це заходи примусового впливу, з яких влада забезпечує даний порядок громадських відносин від порушників останнього (злочинців)». Поруч із терміном «покарання», у низці принципових норм, визначили утримання і завдання кримінального права, термін «репресія», а в дужках зберігалося звичне всім поняття «покарання»; в ст. 11 замість покарання вживалося словосполучення «заходи впливу».

Відповідно до ст. 8 КК РРФСР 1922 р. покарання застосовувалося із єдиною метою загального попередження нових порушень, як з боку порушника, так і з боку інших нестійких елементів суспільства. Законодавець визнавав покарання мірою оборони, воно мало бути доцільним і не повиненно було заподіювати злочинцю непотрібних і зайвих страждань (ст. 26 КК РРФСР 1922 р.) [5].

Основи кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р., а з їх занепадом і КК РРФСР 1926 р., виключили усяке нагадування про покарання і в Болгарії запровадили термін «заходи соціального захисту», які підрозділялися на заходи судово-виправного, медичного і медико-педагогічного характеру. Вони мали своїми цілями попередження злочинів, позбавлення їх можливості здійснювати нові злочини, виправно-трудовий вплив на засуджених. Усі заходи соціального захисту повинні були доцільними і не мали на меті заподіяння фізичного страждання й приниження людської гідності. Відмову законодавця від терміну «покарання» і заміна його на терміном «заходи соціального захисту» надалі було визнано необгрунтованою: це було як невдалим в термінологічному аспекті, так і «…не створювало необхідної правової бази до застосування кримінальної репресії» [28].

Постанова ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. «Про доповнені Положення про злочини державних (контрреволюційних і особливо, для Союзу РСР небезпечних злочинах проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщині» відновлює термін «кримінальне покарання», згадуючи про нього у санкції статей. З того часу поняття «покарання» міцно закріпилося у кримінальному законодавстві.

Питання ефективності кримінального права значною мірою зводиться до питання про ефективність кримінального покарання й залежить від правильного визначення цілей покарання.

До прийняття «Основ кримінального законодавства» питання відмінності понять «кримінальної відповідальності» і «кримінального покарання» не було предметом спеціального розгляду. Поняття «кримінальної відповідальності» з'явилося вперше лише «Основах кримінального законодавства» в 1958 р.

КК РРФСР 1960 р. виходив з цього становища, що фізичне покарання є карою за скоєний злочин, але й має метою виправлення і перевиховання засуджених на кшталт чесного ставлення до праці, точного виконання законів, шанування правил соціалістичного гуртожитку, і навіть попередження скоєння нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ст. 20 КК) [5]. Розкриваючи зміст ст.20 И.С.Ной зазначав три становища, закріплених у цій статті: «по-перше, у ній міститься певна інформація про покарання як соціального інституту, по-друге, визначається результат, що має бути досягнутим при застосуванні покарання, і він, визначатьєся цілеспрямованістю та характером діяльності з досягненням зазначеного результату» [25].

«Основи кримінального законодавства Союзу і республік» 1991 р. поняття кримінального покарання визначали в такий спосіб: «Покарання є міра примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаній винною у скоєнні злочину, і яка полягає в установленому законами порядку позбавлення й обмеження права і свободи засудженого».

Було дано і інші визначення поняття покарання. Заслуговує на увагу визначення, дане А.І.Чучаевим: кримінальне покарання - це «міра державного примусу, встановлена кримінальним законом, яке застосовується лише до особи, визнаній винною у скоєнні злочину, призначається від імені держави за вироком суду» [26].

Кримінальне покарання - одне з найзначніших заходів державного примусу. Про це свідчить історичний досвід. Так, Ч.Беккариа у своєму трактаті «Про злочини і покарання» писав, що «лише закони можуть встановлювати покарання за злочин, і міська влада їх видання може належати лише законодавцеві.Ніякий суддя неспроможний, не порушуючи справедливості встановлювати покарання й інших членів товариства. Не справедливі покарання, котрі виступають поза межі закону» [27].

У різні часи і епохи суспільство дивилося на покарання під різними точками зору, виходячи з основних принципів, які панували на той час. І на сьогодні у світі немає єдиної точки зору щодо поняття покарання і мети покарання.

Але відповідно до чинного кримінального законодавства покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Основними ознаками покарання є те, що воно виступає заходом державного примусу і є юридичним наслідком злочину, має публічний характер, а також полягає у передбаченому законом обмеженні пав і свобод засудженого і виражає негативну оцінку держави і суспільства на вчинені злочинні дії. Покарання призначається лише особі, засудженій за вчинення злочину і тегне за особою судимість.

Основна мета покарання полягає у карі і виправленні засудженого, попередженні нових злочинів як з боку злочинця так і з боку інших осіб.

Узагальнюючи значимі теоретичні розробки, нині чинний Кримінальний Кодекс 2001 року закріпив на рівні закону «принцип законності», де визначено, «злочинність діяння, його карність й інші кримінально-правові наслідки визначаються лише чинним Кодексом».

2. Поняття системи покарань та класифікація покарань

2.1 Система покарань та види покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. У ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

З цього визначення видно, що поняття системи покарань містить у собі низку ознак, а саме:

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону на даний момент система покарань є закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;

г) система покарань передбачає їх розміщення у певному порядку за ступенем їх суворості. У ст. 51 КК вони розташовані починаючи від менш суворих до більш суворого. Подібного роду ступінчастість, «сходи» покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш чи, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають при зміні вироку в касаційній чи наглядовій інстанції, призначенні покарання в порядку ст. 69 КК чи заміні покарання більш м'яким [2, ст.82].

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, містить в собі такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна відповідальність за статтями 389, 390 і 393 КК. Так, ухилення від виконання громадських робіт карається за ст. 389 КК - арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класифікація має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за суб'єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення строку покарання та ін.

За порядком призначення покарань ст.52 КК підрозділяє всі покарання на три групи: а) основні покарання; б) додаткові покарання; в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання - не покарання, що призначаються у ви-році лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання - це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці. До них ст. 52 КК відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу [2, ст.52].

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові - це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд, засуджуючи винного за ч. 3 ст. 368 КК (одержання хабара), може призначити основне покарання у виді позбавлення волі і приєднати до нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби. До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні. Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон - від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - від двох до п'яти років, позбавлення волі - від одного року до п'ятнадцяти років. Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.

2.2 Характеристика основних покарань

1. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т.ін. [2, ст.56].

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби [2, ст.56].

2. Виправні роботи застосовуються до особи за місцем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням у доход держави відповідного відсотка її заробітку [2, ст.57].

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років і обов'язково супроводжуються відрахуванням із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого.

Виправні роботи - це покарання, яке широко застосовується на практиці. Воно призначається, як правило, за злочини, що не є тяжкими, і до осіб, що не становлять значної суспільної небезпечності і тому не потребують ізолювання від суспільства. Виправні роботи є ефективним засобом виправлення засуджених, особливо в поєднанні з впливом з боку колективу, де вони відбуватимуть покарання. Засуджений до виправних робіт зазнає і певних право обмежень. Він не тільки втрачає частину заробітку, йому, крім того, не надається чергова відпустка. Час відбування виправних робіт не включається у трудовий стаж, у стаж, що дає право на відпустку, на одержання пільг і надбавок до заробітної плати. Протягом строку покарання забороняється звільнення засудженого за власним бажанням без дозволу органу, що відає виконанням цього виду покарання. Засудження до виправних робіт тягне за собою судимість [2, ст.57].

Слід, однак, мати на увазі, що за умови сумлінної роботи і зразкової поведінки час відбування виправних робіт може бути за рішенням суду включено в загальний трудовий стаж.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після винесення вироку суду, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Закон встановлює відповідальність за злісне ухилення від відбування виправних робіт [2, ст.389].

3. Службові обмеження для військовослужбовців за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем. Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим [2, ст.58].

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Засудження до цього покарання виключає протягом строку його відбування підвищення військовослужбовця за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Особи, що відбули покарання у вигляді службових обмежень для військовослужбовців, вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

4. Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають це покарання на гауптвахті. Після відбуття цього покарання вони вважаються такими, що не мають судимості (п. 4 ст. 89 КК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років [2, ст.60].

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Це покарання призначається на строк від одного до п'яти років. Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп [2, ст.61]. покарання кримінальний штраф арешт

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК) є спеціальним покаранням і може застосовуватися лише до військовослужбовців строкової служби. Воно полягає в примусовому направленні на встановлений у вироку суду строк в особливу військову частину -- дисциплінарний батальйон, призначений для відбування покарання військовослужбовцями, які вчинили злочин під час проходження ними строкової військової служби. Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправлення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного ставлення до праці і служби, правил співжиття, а також попередження вчинення ними нових злочинів [2, ст.62].

Особи, що відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні, не перестають бути військовослужбовцями. Після відбуття покарання вони повертаються у свою частину для подальшого проходження служби. Час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується. Однак за клопотанням командування частини, куди прибув військовослужбовець після відбуття покарання, бездоганна служба в дисциплінарному батальйоні може бути підставою для рішення командуючого військовим округом чи флотом про зарахування її в строк служби. Особи, що відбули покарання в дисциплінарному батальйоні, визнаються на підставі п. 4 ст. 89 КК такими, що не мають судимості.

Тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише як основне покарання на строк від шести місяців до двох років у випадках, прямо передбачених у санкції статті КК, за якою кваліфіковано злочин засудженого (наприклад, санкція ч. 1 ст. 404). Крім того, це покарання призначається тоді, коли суд, ураховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість позбавлення волі на строк до двох років застосувати тримання у дисциплінарному батальйоні на той же строк. Заміна покарання у виді позбавлення волі триманням в дисциплінарному батальйоні можлива при засудженні військовослужбовця строкової служби як за військовий злочин, так і за будь-який інший злочин.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, що раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) - це покарання, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці, а у разі необхідності - до професійного і загальноосвітнього навчання, з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства, а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених, так й інших громадян [2, ст.63].

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув'язнення КК не передбачає.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк [2, ст.64].

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк лише за злочини, пов'язані з умисним вбивством при особливо обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої допускалося КК 1960 р. до 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі».

Актом помилування довічне позбавлення волі може бути замінено позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років [2, ст.87].

2.3 Додаткові покарання

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу призначається лише при засудженні особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим. Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний засуджений за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Вчинення таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу [2, ст.54].

В різних відомствах і службах виконавчої і судової влади для службових осіб встановлюються відповідні звання, ранги, чини і класи. Так, у Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах, військах внутрішньої і конвойної охорони, військах цивільної оборони України маються військові звання (наприклад, капітан, підполковник, генерал-майор та ін.). В органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання (наприклад, майор міліції, підполковник внутрішньої служби та ін.). Спеціальні звання передбачені в Податковій службі України, а також у Митній службі України (наприклад, інспектор податкової служби першого рангу, державний радник податкової служби та ін.).

Законом України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу» встановлюються різні ранги, залежно від тієї категорії, до якої віднесені посади, що обіймаються особою. Так, особам, що обіймають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєно 3, 2 чи 1 ранг, а, наприклад, до сьомої категорії - 15, 14 чи 13 ранг. Ранги також встановлені в дипломатичній службі (наприклад, Надзвичайний і Повноважний Посол, радник першого класу, аташе та ін.).

В органах прокуратури встановлені класні чини (наприклад, юрист першого класу, молодший радник юстиції та ін.). Такі ж чини присвоюються фахівцям арбітражних судів (крім суддів).

Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, у тому числі суддям арбітражних судів, а також судовим експертам.

Усіх зазначених вище звань, рангів, чинів або класів і може позбавити засудженого суд. Причому повноваження суду не обмежені:

він може позбавити цього статусу самостійно, незалежно від того, який орган присвоїв звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас.

Кримінальний закон не передбачає право суду позбавляти засудженого наукових ступенів і звань, а також почесних звань.

2. Конфіскація майна (ст. 59 КК) полягає в примусовому .безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого.

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого [2, ст.59].

Якщо, з огляду на конкретні обставини справи, суд визнає недоцільним застосування конфіскації майна при засудженні за злочин, за який конфіскація передбачена як обов'язкове додаткове покарання, у вироку повинні бути наведені мотиви прийнятого судом рішення з цього питання (ч. 2 ст. 69 КК).

Закон розрізняє два види конфіскації майна : а) повну конфіскацію, яка виражається у вилученні всього майна, що належить засудженому, і б) часткову конфіскацію, яка полягає у вилученні зазначеної у вироку суду частини майна.

У вироку суд обов'язково має вказати, чи все майно засудженого конфіскується або тільки його частина. У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити її розмір (1/2, 1/3 і т.ін.) або перелічити предмети, що підлягають конфіскації. Заміна конфіскації майна грошовою сумою, рівною вартості цього майна, не допускається.

Слід мати на увазі, що при конфіскації всього майна засудженого вона обертається лише на його особисту власність та його частку в загальній власності і не може бути обернена на частку інших осіб, що володіють майном разом з засудженим на праві особистої власності.

Не підлягають конфіскації предмети, необхідні засудженому, членам його сім'ї та особам, що перебувають на його утриманні. Перелік майна, яке не підлягає конфіскації, встановлюється законом України.

Від конфіскації майна як виду покарання слід відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, що не є покаранням. Спеціальна конфіскація полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддями і засобами вчинення злочину. В загальній формі вона передбачена в ст..81 КПК, де, зокрема, сказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що належали обвинуваченому, конфіскуються. Спеціальна конфіскація передбачена в деяких санкціях статей КК. Так, за ст. 201 обов'язковою є конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 - конфіскація незаконно зрубаних дерев і т.ін.

У справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя злочину, що належали підсудному, в тому числі автомашини, човни та інші транспортні і плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, за допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра), підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КПК.

2.4 Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові

3.Порівняльний аналіз призначення основних та додаткових покарань за кримінальним законодавством України та зарубіжних країн

Вивчення системи призначення покарань у кримінальному законодавстві зарубіжних держав сприяє проведенню порівняльного аналізу й розробці пропозицій щодо унормування ефективніших серед них у вітчизняному кримінальному законодавстві. Проблемою теоретичного характеру є обґрунтування пропозицій щодо урахування зарубіжного досвіду в процесі вдосконалення системи додаткових покарань та їх призначення. Програма інтеграції України до Європейського Союзу ставить питання щодо зближення українського національного і європейського права [11, с. 2]. Цей процес неможливий без ретельного аналізу стану і перспектив розвитку кримінального законодавства європейських держав.

Інститут призначення покарань посідає особливе місце у кримінальному праві. Поняття та види покарань за законодавством європейських держав у вітчизняній науці досліджували В.Т. Маляренко, О.В. Беца, С. Шалгунова, В.К. Грищук, І.В. Красницький, М.І. Хавронюк, Л. Мостепанюк, Б. Кирись, С. Халитон,І. Богатирьов, А. Ткачова та ін. Метою цього питання є вивчення понять та видів покарань, які наявні у законодавстві зарубіжних держав, а також порядку їх призначення, з метою застосування позитивного досвіду в процесі удосконалення національного кримінального законодавства України.

Система кримінальних покарань має бути встановлена і упорядкована залежно від тяжкості злочинів для співрозмірного застосування їх судом. Залежно від поділу покарань у кримінальних кодексах на основні і додаткові всі аналізовані країни можна поділити на дві групи: а) країни, у кримінальних кодексах яких немає такого поділу (Польща, Болгарія, Іспанія); б) країни, у кримінальних законодавствах яких є поділ покарань на основні й додаткові (Швейцарія, Голландія, Росія, Білорусь, Франція, ФРН). За правилами призначення додаткових покарань варто виокремити: а) країни, в яких у разі призначення додаткових покарань враховуються пом'якшуючі і обтяжуючі обставини (Швейцарія, Польща, ФРН, Іспанія, Франція); б) країни, які не враховують такі обставини (Росія, Білорусь, Голландія, Болгарія). За наявністю чи відсутністю приписів щодо призначення додаткових покарань можна виділити: а) країни, у кримінальних законах яких немає таких приписів (Франція); б) країни, в яких регламентовано порядок призначення (Швейцарія, Польща, ФРН, Іспанія, Росія, Білорусь, Голландія, Болгарія).

За КК Швейцарії правові наслідки злочинного діяння охоплює покарання, заходів безпеки та інших заходів. Система покарання складається з трьох груп: 1) позбавлення волі як основне покарання; 2) штраф; 3) додаткові покарання. До останньої групи належать: а) звільнення з посади члена виборчого органу або чиновника (на строк від 2 до 10 років) (ч. 1 ст. 51); б) позбавлення права бути обраним (на строк до 10 років) (ч. 2 ст. 51); в) позбавлення батьківської чи опікунської влади (ст. 53); г) заборона займатися певною професією, ремеслом чи укладати торговельні угоди (на строк від 6 місяців до 5 років) (ст. 53); ґ) висилання за межі країни; д) заборона відвідувати конкретний ресторан. Штраф - це покарання, що може застосовуватися як основне чи як додаткове (ст. ст. 48-50, 106). Відповідно до ст. 50 КК Швейцарії, якщо особа діяла з корисливих мотивів, то суддя може призначити поряд з позбавленням волі штраф у розмірі 40 тис. франків [15, с. 17]. У статтях Особливої частини КК Швейцарії не встановлено розмір штрафу. У разі призначення цього виду покарання суд самостійно визначає розмір з урахуванням того, щоб майнові невигоди для винного відповідали його вині, а також даним про його доходи і майно, про сімейний стан, професію, заробіток, вік і стан здоров'я. За КК Швейцарії додатковими покараннями визначено:

- звільнення з посади члена виборчого органу або чиновника (на строк від 2 до 10 років) (ч. 1 ст. 51);

- позбавлення права бути обраним (на строк до 10 років) (ч. 2 ст. 51);

- позбавлення батьківської чи опікунської влади (ст. 53);

- заборона займатися певною професією, ремеслом чи укладати торговельні угоди (на строк від 6 місяців до 5 років) (ст. 53).

До інших заходів кримінально-правового характеру належать: превентивна застава, конфіскація небезпечних предметів і майнової вигоди, опублікування вироку. Незрозумілим залишається позиція законодавства щодо виведення конфіскації майнових вигод за межі системи покарань.

КК Голландії розмежовує основні й додаткові покарання. До основних належать: а) тюремне ув'язнення; б) ув'язнення; в) громадські роботи; г) штраф. Додатковими покараннями є позбавлення певних прав (обіймати державну чи іншу посаду, служити у збройних силах, бути радником у судах, права займатися певною діяльністю, виборчих прав); поміщення до державного виправного будинку (на строк від 3 місяців до 3 років); конфіскація (предметів чи майнових прав, одержаних виключно шляхом кримінального правопорушення); опублікування вироку. Особливістю додаткових покарань, передбачених у КК Голандії є те, що вони можуть бути призначені самостійно, у сполученні з основним або з іншим додатковим покаранням. Штраф як основний вид покарання може бути і додатковим покаранням до тюремного ув'язнення чи ув'язнення, тобто може бути застосований і як основний, і як додатковий вид покарання (ст. 9) [13, с. 57]. У системі покарань, передбачених КК Голландії, немає такого покарання, як ідшкодування потерпілому завданої шкоди. Однак відповідно до ст. 36 таке покарання може бути призначене судом разом з будь-яким іншим покаранням. У КК Голландії пердбачено заходи, що не належать до кримінальних покарань: конфіскація (предметів, на які накладено арешт) і позбавлення незаконно одержаних доходів. Грошові суми, одержані від зазначених заходів, надходять до державної скарбниці.

КК Росії традиційно поділяє усі покарання на основні і додаткові, а також покарання, що можуть застосовувати і як основні, і як додаткові. Відповідно до ст. 45 КК РФ, штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю застосовуються і як основні, і як додаткові [16, с. 82]. Позбавлення спеціального, військового або почесного звання, класного чину і державних нагород застосовуються лише як додаткові покарання (ч. 3 ст. 45). Зазначимо, що на відміну від КК України, кримінальний закон Росії передбачає можливість позбавлення не тільки спеціального і військового, а й почесного звання, а також державних нагород, але не передбачає можливості позбавлення рангу і кваліфікаційного класу. За вчинення конкретного злочину може бути призначено лише одне основне покарання, а додаткове застосовують у випадках, коли є спеціальне застереження у санкції статті Особливої частини КК, або в порядку ч. 3 ст. 47 КК. Відповідно до ч. 3 ст. 47 КК РФ, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як додаткове покарання і у випадках, коли не передбачено у відповідній статті Особливої частині, але за типом і ступенем суспільної небезпеки вчиненого злочину й особи винного суд визнає неможливим зберігання за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Як основне може бути призначене лише одне покарання, а як додаткове - одне або декілька різних видів покарань. Штраф як додаткове покарання призначають у випадках, передбачених відповідними статтями Особливої частини КК. Відповідно до змін, внесених до КК Росії, федеральним законом (далі - ФЗ) від 8 грудня 2003 р. штраф обчислюють у рублях, а не у мінімальних розмірах оплати праці й встановлюють в розмірі від 2,5 тис. до одного мільйона рублів або в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період від 2 тижнів до 5 років. За тяжкі й особливо тяжкі злочини штраф можуть призначати у розмірі від 500 тис. або в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період понад 3 років, у випадках, спеціально передбачених відповідними статтями Особливої частини цього кодексу. Конфіскацію майна як вид покарання було скасовано 11 березня 2003 р. За поданням Президента РФ через низьку ефективність. ФЗ від 27.07.2006 р. № 153-003 „Про внесення змін до окремих законодавчих актів РФ” з огляду на прийняття ФЗ „Про ратифікацію Конвенції Ради Європи” Про попередження тероризму” і ФЗ „Про протидію тероризму” Кримінальний кодекс РФ доповнено гл. 15.1 „Конфіскація майна”. З огляду на це розділ VI КК РФ отримав назву „Інші заходи кримінально- правового характеру”, що узгоджується із ч. 2 ст. 2 КК РФ. Глава 15.1, яка містить ст. ст. 104.1, 104.2 і 104.3, не означає повернення в Кримінальний кодекс конфіскації майна як виду покарання [10, с. 7]. Йдеться про нове кримінально-правове регулювання конфіскації майна, що віднесене до інших примусових заходів кримінально-правового характеру, які не входять до системи покарань. Треба зазначити, що питання конфіскації майна посідає значне місце у Європейській Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію (прийнята у Страсбурзі 1999 р.). Зокрема в п. 3 ст. 19 „Санкції і заходи” визначено, що „кожна сторона приймає такі законодавчі й інші заходи, які можуть бути потрібними для того, щоб наділити себе правом конфіскувати або іншим чином вилучати знаряддя вчинення злочину й доходів від кримінальних правопорушень, або майна, вартість якого еквівалентна таким доходам”.

У КК Республіки Білорусь до покарань, які можуть слугувати як додаткові належать: позбавлення військового або спеціального звання, конфіскація майна, громадські роботи, штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 48) [11, с. 67]. Громадські роботи як додаткове покарання можуть поєднуватися зі штрафом або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Конфіскація майна за КК Білорусь є лише додатковим покарання за тяжкі й особливо тяжкі злочини, вчинені з корисливих мотивів, у випадках, передбачених законом. КК Білорусі забороняє призначати конфіскацію майна як додаткове покарання до штрафу та виправних робіт, а також виділяє спеціальну конфіскацію, що застосовується незалежно від категорії злочину і виду покарання, тобто може бути використана поряд із загальною конфіскацією (ст. 61). Спеціальна конфіскація означає примусове вилучення у власність держави: нарядь і засобів вчинення злочину; речей, вилучених з обігу; майна, здобутого злочинним шляхом; предметів, безпосередньо пов'язаних зі злочином, якщо вони не підлягають поверненню потерпілому або іншій особі. Згідно зі ст. 48 КК Білорусь, штраф може призначатися і як основний, і як додатковий вид покарання, але в жодній санкції Особливої частини КК він не передбачений. Отже суд може його призначати на свій розсуд, що на наш погляд, є недоліком кримінального законодавства. Штраф обчислюють у базовій величині, диференційовано залежно від тяжкості злочину і наявност корисливих мотивів. КК Білорусі прямо передбачає можливість застосування штрафу при засудженні за тяжкий і особливо тяжкий злочин (ст. 50). У ч. 2 ст. 50 цього кодексу зазначено, що сума штрафу визначається з урахуванням матеріального становища засудженого, ступеня суспільної небезпеки. Наприклад, за діяння невеликої тяжкості в межах від 50 до 500 мінімальної заробітної плати. При цьому, за корисливі злочини його розмір збільшується вдвічі. Є цікавою норма КК Білорусі щодо застосування інших заходів кримінальної відповідальності, які формуються при фактичному засудженні. Заходом кримінальної відповідальності вважають засудження з відстрочкою виконання покарання, яке полягає у встановленні судом строку відстрочення виконання покарання, в тому числі й додаткового. За заявою засудженого, залежно від його поведінки протягом іспитового строку, суд може звільнити засудженого від призначеного за вироком покарання, якщо за цей період засуджений довів, що він виправився. У такому випадку засуджений звільняється від відбування і додаткового покарання. Такий захід кримінальної відповідальності застосовують до осіб, які вперше вчинили злочин невеликої і середньої тяжкості.