Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження. Міжнародні відносини - системна сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації. Міжнародне співробітництво - процес взаємодії двох або кількох учасників, у якому виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації загальних інтересів. Основними суб'єктами міжнародного права є держави, які на принципах сучасного міжнародного права й грунтують основу співробітництва. В матеріалах курсової роботи було проведено дослідження думок різних науковців а також було дослідженно принципи сучасного міжнародного права, які визначені в Статуті ООН.

Мета та завдання дослідження. Головною метою роботи є вивчення та аналіз особливостей співробітництва України. Завдання:

- Дослідити принципи сучасного міжнародного права, їх поняття.

- Охарактеризувати зміст основних принципів міжнародного права.

- Визначити значення міжнародного співробітництва.

Об'єктом дослідження є принципи сучасного міжнародного права.

Предметом дослідження є правові аспекти принципів міжнародного співробітництва.

При написанні курсової роботи було використано такі методи дослідження: аналізу та синтезу літературних джерел (у всіх розділах), класифікації (при створенні плану курсової роботи), системний, структурно-логічний та порівняльно-правовий (для порівняння наслідків участі України в різних організаціях). При написанні роботи було використано літературні джерела іноземних та вітчизняних авторів. Застосування цих методів дало можливість всебічно розглянути питання співробітництва держав та принципів на яких грунтується це співробітництво.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, які містять 4 підрозділа, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг праці становить 33 сторінок, з них обсяг основного тексту - 25 сторінок.

1. Співробітництво держав як основний механізм в сучасних міжнародних відносинах

співробітництво міжнародний правовий

1.1 Поняття сучасних міжнародних відносин

Під міжнародними відносинами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.

Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасниках. З точки зору Р. Арона,»… міжнародні відносини - це відносини міжполітичними одиницями… Змістом міжнародних відносин є передовсім і відносини між державами: так, безперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди». У свою чергу міждержавні відносини виражаються у специфічній поведінці двох символічних персонажів - дипломата і вояка.

Натомість Д. Розентау вважає основними символічними суб'єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особа.

Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб'єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.

Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні організації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полегшують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч так званих «неурядових організацій», які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв'язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародного життя. Серед них можна виділити географічний, демографічний, економічний, воєнний, культурний, національний, науково-технічний, фактор громадської думки, міжнародного права та ін.

Міжнародні відносини охоплюють усі різновиди громадських і приватних відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами, ідеями.

Види міжнародних відносин:

* за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;

* на основі взаємодіючих суб'єктів - міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях, як глобальний (загальнопланетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.), локальний (східноєвропейський, північноамериканський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани - стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітництва, війни та ін.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центру управління. Тут діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. А це означає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія. [6 ст. 215]

1.2 Поняття міжнародного співробітництва і його значення

Розглядаючи міжнародне співробітництво, необхідно визначити саме поняття «співробітництво». Його можна трактувати як процес взаємодії двох або кількох учасників, у якому виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації загальних інтересів.

Всупереч повсякденному розумінню, співробітництво - це не відсутність конфлікту, а «порятунок» від його крайніх, кризових форм. Ілюзія «прозорості» змісту даного поняття стала причиною того, що спроби його визначення зустрічаються не дуже часто. Одна з них належить Ж.-П. Деррієннику, відповідно до якого «два актори знаходяться в стані співробітництва, коли кожен із них може бути задоволений тільки в тому випадку, якщо задоволений й інший, тобто, коли кожен із них може домогтися досягнення своєї мети тільки тоді, коли цього може домогтися й інший.

Результатом чисто кооперативного відношення може бути ситуація, у якій або обидва актори задоволені, або не задоволений жоден із них» [1 ст 240].

Традиційно відносини співробітництва містять у собі двосторонню й багатосторонню дипломатію, укладання різноманітних альянсів і угод, що передбачають взаємну координацію політичних інтересів: наприклад, із метою спільного врегулювання конфліктів, забезпечення спільної безпеки або розв'язання інших питань, що являють собою спільний інтерес для всіх сторін, які беруть у цьому участь.

Особливо велике значення міжнародне співробітництво відіграє для країн, які відстають у своєму розвитку. Без нього це відставання практично нездоланне. Тільки за допомогою світогосподарських зв'язків можна забезпечити відсутні споживчі та виробничі товари, отримати доступ до нових технологій та додаткових ринків збуту. Це дозволяє прискорити створення сучасного виробництва, в тому числі розрахованого на масового споживача. Усе це разом з освоєнням передового зарубіжного організаційно-технічного досвіду відкриває великі можливості для економії часу, сил і засобів.

У результаті процесу інтернаціоналізації господарського життя світ на зламі тисячоліть поступово набув нових якісних ознак. Тепер міжнародне економічне співробітництво, яке все більшою мірою являє собою фронтальну економічну інтеграцію, перетворилося на принциповий фактор розвитку окремих економік. При цьому, останні інколи навіть втрачають деякі ознаки своєї відособленості, перетворюючись на невід'ємні елементи широких міжнародних ринкових систем [2, c. 655].

Розвиток співробітництва між державами й іншими учасниками міжнародних відносин викликав цілу систему міждержавних і недержавних організацій глобального та регіонального значення. Зростання взаємозалежності світу, виникнення й загострення глобальних проблем надзвичайно збільшили об'єктивні потреби в посиленні багатостороннього співробітництва і сприяли розширенню його сфер. У той же час, якими б різноманітними не були ці сфери і напрямки, і яким би великим не було їхнє значення, центральним і найважливішим із них залишається економічне співробітництво, від успішності якого багато в чому залежить вирішення завдань взаємодії й в інших сферах. Особливого значення набувають питання економічної інтеграції. Вона тісно пов'язана з політичною інтеграцією, проте не зводиться до неї і не являє собою явище «вторинного» порядку.

В економічному відношенні міжнародна інтеграція являє собою висщу (у порівнянні з вищезгаданими) форму співробітництва. Це - створення єдиного економічного співтовариства на основі союзу двох або більше економічних одиниць. «Інтеграція, - пишуть П.-Ф. Гонідек і Р. Шарвен, - це одночасно процес і стан, що мають тенденцію замінити роздрібнені міжнародні відносини, що складаються з незалежних одиниць, новими більш-менш широкими об'єднаннями, наділеними мінімальними повноваженнями рішень або в одній чи кількох визначених областях, або в усіх областях, що входять у компетенцію базових одиниць. На рівні індивідуальної свідомості інтеграція покликана породити лояльність і прихильність до нового об'єднання, а на структурному рівні - участь кожного в його підтримці й розвитку» [3, c. 130].

Об'єктом міжнародного співробітництва може бути сукупність економічних, фінансово-кредитних і правових відносин, які виникають між юридичними особами різних країн для досягнення чітко визначеного економічного результату, як, наприклад, підвищення конкурентоспроможності, оптимізації залучення та використання ресурсів.

Підвищення конкурентоспроможності можна досягти завдяки міжнародному співробітництву за рахунок використання ефективних технологічних розробок учасників міжнародного коопераційного формування, залученню підприємств і фірм зі значним досвідом зовнішньоекономічної діяльності, розподілу виробничих, комерційних і технологічних завдань за рахунок досвіду й технічних можливостей учасників міжнародного об'єднання.

Оптимізація залучення та використання ресурсів проявляється за рахунок формування та використання матеріальних, технічних, фінансових, інформаційних і трудових ресурсів.

Наприклад, «функціоналізм» пропонує не просто розширення міждержавного співробітництва в окремих сферах, а має більш технічний характер. Він відображає у ньому шлях до досягнення політичної цілі - інтеграції держав у ширшу спільність через поступове відходження від їхніх суверенітетів. Національна держава розглядається як надто вузька з погляду можливостей для вирішення нових економічних, соціальних і технічних проблем, що можуть бути вирішені лише на рівні міжнародного співробітництва. Тому міждержавні відносини повинні бути перебудовані таким чином, щоб замість «вертикальної» територіальної замкнутості були створені діючі «горизонтальні» структури, адміністрація яких була б покликана координувати міждержавне співробітництво в конкретних сферах.

Це дозволить усунути економічні й соціальні причини конфліктів, а пізніше й перебороти державні суверенітети. У результаті тривалої еволюції співробітництво між державами стане настільки тісним, а їхня взаємозалежність настільки високою, що не тільки стане неможливим збройний конфлікт між ними, але буде досягнутий стан необоротності [4, c. 240].

Історично першою й такою, що тривалий час домінувала за обсягами операцій, формою міжнародного співробітництва була міжнародна торгівля товарами та послугами. З погляду окремої національної держави така торгівля відбувається як експорт товарів і послуг, а також їх імпорт. Ця економічна діяльність може відбуватися за участі як приватних суб'єктів підприємництва, так і безпосередньо держави. У цьому випадку дещо умовно можна виділити дві взаємно пов'язані моделі міжнародної економічної діяльності, які єпідсистемами єдиного механізму національної участі в міжнародному співробітництві.

Перша модель взаємодії - співробітництво на приватному рівні - є провідною та визначальною для ринкової системи. І не дивно, адже саме лібералізація експортно-імпортної діяльності в країні розглядається як ключовий інструмент, від якого залежить застосування всіх інших важелів регулювання.

Друга модель - співробітництво за участі державних інститутів (як однієї зі сторін угоди або лише за участю таких інститутів) - у сучасних умовах є допоміжною за своєю природою. Вона використовується в тих сферах економічної діяльності, де з економічних причин або через певні обмеження державні органи беруть на себе відповідні комерційні повноваження. Трапляються й особливі випадки, в умовах так званої директивної економіки, наприклад колишньої радянської, в якій існувала державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність [5, c. 245].

Але об'єктивна необхідність у таких перетвореннях не означає усунення держави від обов'язків щодо створення сприятливих умов міжнародної торгівлі для національних експортерів та імпортерів, розв'язання численних технічних завдань. Важливим засобом стимулювання експорту з боку держави є забезпечення інформаційної підтримки національних виробників, зокрема підприємств малого та середнього бізнесу. Недостатній рівень розвитку малого та середнього бізнесу, зокрема з боку його участі в міжнародних товарообмінних операціях та інших формах міжнародного співробітництва, сповільнює формування ефективної та динамічної відкритої економіки країни.

Держава в особі спеціалізованих органів стежить за дотриманням правил добросовісної конкуренції, попереджає демпінг, у разі необхідності вдається до антидемпінгових та демпінгових процедур. При цьому після періоду активної денаціоналізації та радикального зниження її ролі у даний час перед країною постають завдання посилення регулюючих функцій уряду. Передусім, це стосується стимулювання експортного виробництва, проведення структурної політики, яка сприятиме раціоналізації імпорту. Особливо важлива роль держави в забезпеченні кращих передумов міжнародної інтеграції, участі в роботі міжнародних інститутів.

Загалом парламентські, урядові та інші структури відповідають за створення режиму міжнародної торгівлі, забезпечують її законодавчі межі та інституційну підтримку.

Щоправда, наслідки міжнародної торгівлі можуть бути не тільки позитивними, тобто сприяти поліпшенню результатів економічної діяльності. Адже ми маємо справу з відкритою економікою, яка грунтується на системі зворотних зв'язків та інколи суперечливих інтересах окремих її учасників. Це може призводити не тільки до ускладнення господарської діяльності на мікрорівні, а й до макроекономічних дисбалансів, зокрема до погіршення умов формування платіжного балансу, фінансових дефіцитів та до ускладнень у проведенні грошово-кредитної політики.

Розвиток міжнародної торгівлі як компонента міжнародної економічної діяльності так само характеризується випереджаючою динамікою порівняно із темпами зростання обсягів світового виробництва. Ця тенденція існує протягом кількох останніх десятиліть, причому вона зберігалася і протягом 90-х років і, як очікується, буде проявлятися й надалі.

Надзвичайно важливим є врахування досвіду країн з розвиненою ринковою економікою, особливостями яких є:

* по-перше, зменшення потреби в багатьох традиційних видатках сировини;

* по-друге, зростає кількість підприємств, які працюють за «швидким» циклом, коли етапи проектування, розроблення та випуску продукції стають єдиним процесом, а необхідність у запасах сировини, матеріалів, комплектуючих та устаткуванні скорочуються;

* по-третє, зростає інвестування коштів в інформаційно-електронну інфраструктуру;

* по-четверте, підсилюється ефективність здійснення управлінських операцій та

скорочується час для прийняття рішень і проходження їх через економічні механізми.

Важливими ознаками розвитку міжнародної торгівлі є її глобалізація і, що діє всупереч цьому процесу, її регіоналізація, коли торговельні потоки спрямовуються в країни, об'єднані різного характеру економічними угодами.

Розгортання процесу глобалізації відбувається у певних формах чи, іншими словами, глобалізація має свої іманентні форми прояву. Вони здебільшого знаходять своє матеріальне втілення у:

* збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі;

* міжнародних прямих і портфельних інвестиціях, що більше використовуються в системі заходів національного економічного розвитку;

* переміщеннях робочої сили по всій сфері світового господарства;

* зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту, маркетингу, що

продукуються в більш розвинених країнах та використовуються в економічних системах, які поступово конвертуються у світогосподарські процеси.

Глобалізація економічних процесів спонукає до внесення коректив у зовнішньоекономічну політику країни. Йдеться, насамперед, про всебічне зміцнення і диверсифікацію фундаментальної основи зовнішньоекономічних зв'язків - галузей порівняльної і конкурентної переваги.

Також глобалізація зумовлює необхідність більшої системності й впорядкованості щодо присутності країни на головних міжнародних ринках сучасних товарів і послуг, інвестиційному, фінансовому, технологічному, робочої сили. Координація та законодавче врегулювання цієї діяльності сприятимуть органічному, еволюційному входженню її у світогосподарські процеси і структури, повнішій реалізації національних економічних інтересів.

З боку національних інтересів країни, можна зробити висновок, що основними цілями міжнародного науково-технічного співробітництва для будь-якої країни є збільшення обсягів виробництва, розширення надходження до неї передових технологій, ноу-хау, раціоналізація експорту, зокрема нарощування зовнішніх продажів складних виробів з високим ступенем переробки, забезпечення додаткової зайнятості та підвищення доходів передусім висококваліфікованих кадрів. Міжнародна торгівля країни вважається важливою ланкою економічного розвитку та гарантом національної безпеки. Вона дає змогу зберегти велику кількість спеціалізованих виробництв, здійснити важливі кроки щодо їх технологічної модернізації та інвестування.

Разом з тим з ряду товарних позицій будь-яка країна впевнено намагається розширити своє представництво на ринках інших держав.

Щодо зовнішньоторговельної політики, то вона повинна бути спрямована на лібералізацію експорту й імпорту (передусім промислової продукції), поступове зменшення тарифу та усунення нетарифних заходів, що стримують міжнародний обмін, одночаснозберігаючи високий рівень захисту окремих «чутливих» секторів і сфер внутрішнього ринку через митні та нетарифні обмеження, які доповнюються спеціальною галузевою конкурентною політикою. Відкриття «чутливих» ринків відбувається поступово, і насамперед, для країн із найменш розвиненою економікою. Таке відкриття внутрішнього ринку для окремих галузей та продукції певних груп країн, синхронізоване зі змінами в конкурентній політиці, дає можливість виробникам із інших країн поступово адаптуватися до умов та тиску конкуренції з боку третіх країн.

Ключове значення міжнародної торгівлі для країни зумовлюється тим, що ефективні динамізація розвитку та модернізація економіки, структурна реформа та залучення масштабних іноземних інвестицій, новітніх технологій можливі лише за умови формування розвитку спеціалізованого в ній виробництва, органічного входження в систему глобального розподілу праці.

Коли йдеться про особливості участі тієї або іншої країни в міжнародній торгівлі, виникає потреба в оцінюванні широкого комплексу геополітичних, історико-державних факторів експортно-імпортної діяльності, тих налагоджених міжнародних каналів збуту та закупівлі продукції, які й опосередковують товарний обмін країни із зовнішнім світом.

Відомо, що для суб'єктів економічного життя важливим фактором приросту прибутку, виробленого продукту є можливість зовнішнього збуту, тобто праця на споживачів продукції, які мешкають за кордоном. Тому міжнародна економічна діяльність є не тільки органічним елементом господарських систем країн, а й їхнім потужним каталізатором. Водночас державні кордони у сучасному світі стають дедалі прозорішими.

2. Принципи сучасного міжнародного права як фундамент міжнародного співробітництва

2.1 Поняття та кодифікація основних принципів міжнародного права

Принципи права - це певні ідеї, закономірності, положення, тенденції, які закріплені в нормах права, відображають зміст права, його суттєві положення та взаємодію з іншими суспільними явищами (мораль, політика, культура, економіка).

Існують різноманітні класифікації принципів права, зокрема, в залежності від поширення їх дії виділяють:

1) загальні - до них належать: принципи верховенства права, соціальної справедливості, гуманізму, рівності громадян, демократизму, законності, взаємної відповідальності держави перед особою, а особи перед державою, принцип поєднання переконання та примусу в праві;

2) галузеві - діють передусім у конкретній галузі, їх дія обмежується відповідним предметом правового регулювання цієї галузі;

3) міжгалузеві - їх дія поширюється на декілька галузей права, які мають певне близьке значення;

4) принципи інститутів - це основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права. [7 ст. 62]

Основні принципи міжнародного права - це історично обумовлені основоположні загальновизнані норми, що виражають головний зміст міжнародного права, його характерні риси та володіють вищою, імперативною юридичною силою.

Це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного права. Вони являють собою найбільш загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Передумовою появи основних принципів міжнародного права стала необхідність міжнародного співтовариства у мирному житті після Другої світової війни. Усвідомлення цього фактора призвело до вироблення в міжнародному праві своєрідного кодексу, конституції міжнародних відносин, які отримали назву основних принципів міжнародного права.

Як усі юридичні норми основні принципи міжнародного права мають своє юридичне закріплення і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у

* Статуті ООН 1945 року;

* Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.;

* Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

Крім того, ряду принципів присвячені спеціальні резолюції Генеральної Асамблеї ООН. У результаті ці принципи затвердилися в загальному міжнародному праві як загальновизнані звичайні норми. Міжнародний Суд ООН зазначив, що деякі з принципів, насамперед, принцип незастосування сили чи погрози силою, існували як норми звичаєвого міжнародного права до прийняття Статуту ООН.

У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних принципів:

1) незастосування сили чи погрози силою;

2) суверенна рівність держав;

3) рівноправність і самовизначення націй та народів;

4) мирне розв'язання міжнародних спорів;

5) невтручання у внутрішні справи держав;

6) мирного співробітництва;

7) сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом.

Заключний акт НБСЄ додав до них ще три:

1) непорушності кордонів;

2) територіальної цілісності;

8) поваги і захисту прав людини.

Як підкреслюється в згаданих міжнародно-правових документах про основні принципи міжнародного права, усі вони взаємозалежні - зміст одного переплітається зі змістом іншого. Тому сутність кожного принципу можна з'ясувати лише в контексті інших.

Так, Міжнародний Суд ООН підкреслював тісний зв'язок принципів незастосування сили чи погрози силою, невтручання у внутрішні справи держав і суверенної рівності держав. Між принципами немає якої-небудь формальної супідрядності, але їх реальне значення не однакове. Очевидно, що найважливіше першочергове значення відведено принципу незастосування сили чи погрози силою, що відіграє головну роль у забезпеченні миру. У свою чергу, принцип мирного розв'язання міжнародних спорів є своєрідним доповненням до нього. Особливе значення відводиться принципу поваги прав людини і т.д.

Таким чином, кодифікація основних принципів міжнародного права відбувалася загалом у три етапи.

І етап: створення ООН і відповідно Статуту ООН. Саме в ньому було вперше зафіксовано сім принципів міжнародного права (1945 р.).

ІІ етап: деякі з принципів міжнародного права були викладені дуже стисло і тому в ООН була проведена робота з формулювання змісту основних принципів. Вона завершилась прийняттям 24 жовтня 1970 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН.

III етап: після цього 1 серпня 1975 року в Гельсінкі у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі було викладено не сім, а десять принципів міжнародного права. Цей документ розширив каталог основних принципів.

Дотримання основних принципів міжнародного права є суворо обов'язковим. Скасувати їх не під силу окремим державам чи групам держав.

Загалом принципи міжнародного права виконують одночасно дві функції:

1) сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками;

2) сприяють розвиткові міжнародних відносин, закріплюючи нові аспекти, що з'являються у суспільній практиці.

Характерною особливістю основних принципів міжнародного права є їх універсальність. Це означає, що вони стосуються всіх суб'єктів міжнародного права і є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Дія принципів розповсюджується навіть на ті сфери відносин суб'єктів, що з якихось причин не врегульовані конкретними нормами. Жоден суб'єкт міжнародного права не може розраховувати на будь-які переваги, що випливають з міжнародного права, не визнаючи при цьому його основних принципів.

Зміст основних принципів міжнародного права відрізняється стабільністю, адже вони не піддаються впливові тих чи інших локальних змін у міждержавних відносинах. Разом з тим, зміст основних принципів характеризується динамізмом - закріплюючи досягнуте, вони розвиваються, мають до певної міри програмний характер.

Важлива функція основних принципів міжнародного права - забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів та цінностей, насамперед, миру і безпеки, життя і здоров'я, міжнародного співробітництва та інших цінностей міжнародного порядку мирного співіснування.

Будучи не лише правовими, а й політичними, моральними принципами міжнародних відносин, ці норми служать основою та системоутворюючим фактором всієї міжнародної нормативної системи, яка включає політичні та моральні норми, звичаї, норми ввічливості тощо.

Основні принципи міжнародного права - це критерій законності на всіх етапах функціонування міжнародного права, адже вони є нормативною основою правотворчого, а також право-реалізаційного процесу, прогресивного розвитку міжнародного права.

У доктрині міжнародного права вони (принципи) зазвичай поділяються на дві групи:

- принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки;

- принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом держав. [7 ст. 68]

2.2 Основний зміст принципів міжнародного права

Принцип суверенної рівності

Основний зміст принципу полягає в наступному: держави зобов'язані поважати суверенну рівність і своєрідність одна одної, а також суверенітет і правосуб'єктність інших держав. Кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свою політичну, соціальну, економічну і культурну систему, установлювати свої закони та адміністративні правила.

Усі держави володіють рівними основними правами і обов'язками. Вони зобов'язані поважати право визначати і здійснювати на свій розсуд відносини з іншими державами відповідно до міжнародного права. Кожна держава вправі брати участь у міжнародних організаціях і договорах. Держави повинні сумлінно виконувати свої зобов'язання за міжнародним правом.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав - одна із засад міжнародного права, полягає в тому, що держави повинні утримуватися від:

1) будь-якого втручання, прямого або не прямого, індивідуального або колективного, у внутрішні або зовнішні справи, що є внутрішньою компетенцією іншої держави;

2) будь-якої форми збройного втручання або погрози такого втручання проти іншої держави;

3) будь-якої іншої дії, воєнної або політичної, економічного або іншого примусу підкорити своїм власним інтересам здійснення іншою державою прав, властивих її власному суверенітету;

4) надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності або підривній чи іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повалення режиму іншої держави.

У Статуті ООН зазначається, що цей принцип не дає Організації права на втручання в справи, які належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави, і вимагає від держав-членів вирішувати такі справи у встановленому порядку. Зроблено лише один виняток: принцип не торкається застосування заходів на підставі глави VII (п. 7 ст. 2). Іншими словами, принцип невтручання не перешкоджає застосуванню примусових заходів до держави за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку погрози миру, порушень миру й актів агресії.

Принцип рівноправності і самовизначення народів Цей принцип втілений у Статуті ООН, у якому в якості однієї з цілей Організації зазначено: «Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів, а також застосовувати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру» (п. 2 ст. 1).

З цього випливає, що мова йде про міждержавні відносини, які повинні здійснюватися з урахуванням того, що всі народи рівноправні і кожен з них має право розпоряджатися своєю долею. Підкреслюється значення такого роду відносин для зміцнення миру у світі.

Що ж стосується поняття власне нації, то в сучасних умовах воно використовується в якості реальної єдності людей, що вважають себе утворюючими націю на основі спільності традицій, культури, мови, релігії. У свою чергу, під народом розуміється все населення, що постійно проживає на території держави - суб'єкта міжнародного права.

Даний принцип не повинен тлумачитись як заохочувальний і такий, що санкціонує будь-які дії, які призведуть до розчленування або порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних держав. [7 ст. 79]

Принцип поваги і захисту прав людини

Це один з визнаних лише в сучасну епоху основних принципів міжнародного права. Реальне міжнародне співробітництво у сфері сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини почалось після створення ООН. У Статуті ООН закріплений принцип загальної поваги прав людини й основних свобод. Більш детально цей принцип висвітлюється у Декларації про принципи міжнародного права, Заключному акті НБСЄ, а також у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактах про права людини 1966 р. тощо.

Кожна держава має суверенну владу видавати норми, визначальні права й обов'язки своїх громадян. Однак реалізація цієї влади повинна відбуватися в рамках міжнародного права.

Як відомо, права людини немислимі без держави і не існують поза нею. Кожна людина користується тільки тими правами і свободами - соціальними, економічними, політичними, громадянськими і культурними, передбаченими в конституції! законах країни. Це вихідне положення як національних систем права, так і міжнародного права, в загальновизнаним. Законодавство будь-якої держави визначає правовий статус, обсяг прав та обов'язків осіб, які перебувають на її території, насамперед, громадян цієї держави, а також іноземців і апатридів.

Тільки у світлі принципу поваги прав людини може бути виявлений зміст принципу самовизначення народів. Право на самовизначення не можна абсолютизувати, відриваючись від інших принципів міжнародного права. В іншому випадку воно, як показує досвід, буде використовуватися для порушення прав людини, включаючи право на життя, дестабілізуватиме людські відносини.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне місце також у національному праві. Тут він представлений як загальний принцип права цивілізованих націй і володіє абсолютною імперативною силою. Жодна норма міжнародного і національного права не може йому суперечити.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити наступні основні положення принципу поваги прав людини:

- визнання достоїнства, властивого всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою волі, справедливості, загального миру;

- кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН. Іншими словами, на кожній державі і міжнародному суспільстві в цілому лежить відповідальність за сприяння загальній повазі прав людини;

- права людини повинні охоронятися владою закону, щоб забезпечити національний мир і правопорядок, не вдаватися до тиранії і гноблення;

- держава зобов'язана поважати і забезпечувати всім особам, які знаходяться в межах її юрисдикції, права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, станового або іншого статусу;

- кожна людина має обов'язки відносно інших людей, суспільства і держави, до яких вона належить;

- держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно-визнаних прав людини;

- держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

- держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і реалізовувати їх.

Принцип міжнародного співробітництва

Ідея всебічного співробітництва втілена в Статуті ООН, а як принцип міжнародного права була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року. Цей принцип зобов'язує держав співробітничати одна з одною, незалежно від відмінностей їхньої політичної, економічної і соціальної систем.

Визначені також основні напрямки співробітництва: підтримка миру і безпеки; загальна повага прав людини; здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій сферах відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи держав; співробітництво з ООН і вжиття заходів, передбачених її Статутом; сприяння загальному добробуту народів, звільненню від дискримінації, економічному росту в усьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Принцип сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом

На відміну від інших принципів, що складалися в процесі розвитку міжнародного права і світового співтовариства, даний принцип стверджувався разом з розвитком міжнародного права. Без принципу сумлінного виконання міжнародних договірних зобов'язань міжнародне право не було б правом, оскільки саме в ньому закладене джерело юридичної чинності міжнародного права. Він відноситься до категорії необхідного права.

На межі XX ст. Л.А. Комаровський і В.А. Уляницький писали: «Обов'язковість договорів випливає прямо із логічною необхідністю з основних положень права, що забезпечує мирне співжиття народів».

Принцип сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом закріпив угоду держав про визнання юридично обов'язкової сили за нормами міжнародного права. Таким чином, єдиним способом створення юридично обов'язкових норм для суверенних держав є їхня угода.

Кожна держава повинна виконувати зобов'язання:

а) за статутом ООН;

б) за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

в) за міжнародними договорами, які відповідають принципам міжнародного права.

Законодавство держав повинно відповідати зобов'язанням за міжнародним правом. У свою чергу, невиконання або несумлінне виконання зобов'язань передбачає міжнародно-правову відповідальність. [7 ст. 89]

Висновки

Тож об'єктом міжнародного співробітництва може бути сукупність економічних, фінансово-кредитних і правових відносин, які виникають між юридичними особами різних країн для досягнення чітко визначеного економічного результату, як, наприклад, підвищення конкурентоспроможності, оптимізації залучення та використання ресурсів.

Особливо велике значення міжнародне співробітництво відіграє для країн, які відстають у своєму розвитку. Без нього це відставання практично нездоланне. Тільки за допомогою світогосподарських зв'язків можна забезпечити відсутні споживчі та виробничі товари, отримати доступ до нових технологій та додаткових ринків збуту.

Історично першою й такою, що тривалий час домінувала за обсягами операцій, формою міжнародного співробітництва була міжнародна торгівля товарами та послугами. З погляду окремої національної держави така торгівля відбувається як експорт товарів і послуг, а також їх імпорт. Ця економічна діяльність може відбуватися за участі як приватних суб'єктів підприємництва, так і безпосередньо держави.

Тож держави, на мою думку, співпрацюють, адже це вигідно обом сторонам. Звісно їхня співпраця повинна грунтуватися на правових засадах, якими і слугують принципи міжнародного сучасного права. Принципи права - це певні ідеї, закономірності, положення, тенденції, які закріплені в нормах права, відображають зміст права, його суттєві положення та взаємодію з іншими суспільними явищами (мораль, політика, культура, економіка).

Основні принципи міжнародного права - це історично обумовлені основоположні загальновизнані норми, що виражають головний зміст міжнародного права, його характерні риси та володіють вищою, імперативною юридичною силою.

Це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного права. Вони являють собою найбільш загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Як усі юридичні норми основні принципи міжнародного права мають своє юридичне закріплення і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у

* Статуті ООН 1945 року;

* Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.;

* Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних принципів: незастосування сили чи погрози силою; суверенна рівність держав, рівноправність і самовизначення націй та народу, мирне розв'язання міжнародних спорів, невтручання у внутрішні справи держав, мирного співробітництва, сумлінного виконання договірних зобов'язань за міжнародним правом. Заключний акт НБСЄ додав до них ще три: непорушності кордонів, територіальної цілісності, поваги і захисту прав людини.

Використана література

1. «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», прийнятий 31 травня 1997 р. - К. - 1998 р. / http://ruthenia.info/txt/drgluck/irteo/2T10.html

2. Новицький, В.Є. Міжнародна економічна діяльність України: підручник [Текст] / В.Є. Новицький. - К.: КНЕУ, 2003. - 948 с.

3. Дещинський, Л.Є. Міжнародні відносини України: історія і сучасність [Текст] / Л.Є. Дещинський. - Львів: Бескиди Біт, 2004. - 320 с.

4. Храмов, В.О. Зовнішньо-економічна політика: навч. посібник [Текст] / В.О. Храмов, Ю.А. Бовтрук. - К.: МАУП, 2002 р. - 541 с.

5. Цыганков, П.А. Теория международных отношений: учеб. пособие [Текст] / П.А. Цыганков. - М.: Гардарики, 2005. - 590 с.

6. Вегеш М.М., Остапець Ю.О., Бондар В.Л., Буркало В.В., Зан М.П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). - 3-тє вид., перероб. і доповн. - К.: Знання, 2008. - 384 с. - (Серія «Вища освіта XX століття»). - З додатком CDR980.

7. Пронюк Н.В. Сучасне міжнародне право [Текст]: навч. Посібник / Н.В. Пронюк - К.: КНТ, 2010. - 280 с

8. Кабанов В.Г. Діяльність міжнародних фінансових організацій на вітчизняному ринку фінансового капіталу / В.Г. Кабанов // Фінанси України. - 2009. - №9. - С. 100 - 102.

9. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник. - К.: Знання, 2004. - 406 с.

10. Колосова В.П. Розвиток відносин України з міжнародними фінансовими організаціями / В.П. Колосова. - К.: НДФІ, 2008. - 232 с.

11. Лук'яненко Д.Г., Поручник А.М., Циганкова Т.М. Міжнародна економіка: Навчальний посібник. - К.: КНЕУ, 1999. - 73 с

12. Мацко А.С. Міжнародне право: Навч. посіб. - 2-ге вид., стереотип. - К.: МАУП, 2003. - 216 с.: іл. - Бібліогр.: с. 207-211.

13. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть. 3-е изд., перераб. и доп. - М.: 2005. - 432 с.

14. Международное право. Ред. Игнатенко Г.В., Тиунов О.И. 3-е изд., перераб. и доп. - М.: 2005. - 624 с.

15. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

16. Морозов Г.И. ООН: время испытаний // США: экономика, политика, идеология. 1996. №5. С. 35-46.

17. Некоторые тенденции развития международного космического права: учеб. пособие / Ю.М. Колосов, И.Ю. Штодина - М.: МГИМО-Университет, 2006. - 100 с.

18. Нешатаева Т.Н. Международные организации и право. Новые тенденции в международно-правовом регулировании М.: Дело, 1998. -272 с.

Размещено на Allbest.ru