Державне регулювання господарської діяльності. Антимонопольна політика в Україні

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Державне регулювання господарської діяльності

1.1 Поняття, мета, завдання, методи та форми державного впливу на господарську діяльність

1.2 Засоби державного регулювання господарської діяльності

1.3 Організаційно-правові методи державного впливу на розвиток господарських відносин

2. Антимонопольне регулювання в Україні

2.1 Антимонопольна політика в Україні

2.2 Антимонопольний комітет як орган, який забезпечує державний захист конкуренції

2.3 Антимонопольне законодавство. Напрями його вдосконалення

2.4 Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства

3. Порівняння міжнародної та української антимонопольної політики

Висновок

Список літератури

антимонопольний законодавство державний господарський



Вступ

Актуальність теми. Оскільки в умовах сучасної економіки ринок сам по собі не може забезпечити певну економічну стабільність, активну роль в її стабілізації зобов'язана відігравати держава. Це відбувається шляхом формування відповідної державної антимонопольної політики, пріоритетними завданнями якої є здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, сприяння розвитку добросовісної конкуренції, обмеження монополістичних зловживань в економіці, демонополізації економіки, що призведе до ефективного використання суспільних ресурсів, вільного вступу на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості за більш низькими цінами. В Україні становлення національного антимонопольного законодавства почалося на початку 90-х років минулого століття і воно ще «молоде» та не достатньо розвинене. Існує багато помилок, на які треба звернути увагу та виправити їх.

Метою даною роботи є розкриття основних засад антимонопольного регулювання, як особливої форми державного регулювання господарської діяльності.

Завданнями є: визначення державного впливу на господарську діяльність України та засоби її державного регулювання; розгляд діяльності Антимонопольного комітету України; визначення напрямів вдосконалення сучасного антимонопольного законодавства; розгляд міжнародної антимонопольної політики та антимонопольної політики України.

Об'єктом дослідження виступають відносини, які виникають між антимонопольними органами й суб'єктами господарювання в процесі здійснення контролю у сфері захисту економічної конкуренції.

Предметом виступає антимонопольне регулювання як особлива форма державного регулювання господарської діяльності в Україні.



1. Державне регулювання господарської діяльності

1.1 Поняття, мета, завдання, методи та форми державного впливу на господарську діяльність

Державний вплив на розвиток господарських відносин має довгу історію. Та на початку цієї історії, у XVII сторіччі, вважалося що тільки детальне керівництво з боку уряду здатне забезпечити порядок у господарській сфері. Пізніше, у XVIІI сторіччі, державне втручання у господарську діяльність було лімітовано. Адже на той час вершителями в економіці були свобода вибору, самостійність прийняття рішень та ринок. У XX сторіччі відбулося зміцнення економічної присутності держави. Це відбулося завдяки технічному розвитку і появою ряду нових галузей, поглибленням суспільного поділу праці. У цих умовах для забезпечення конкуренції було необхідне антимонопольне законодавство. Державне регулювання господарських відносин стало необхідним для здійснення соціальної політики, взагалі стратегії соціалізації в широкому змісті [1, c. 31].

Таким чином, державний вплив на розвиток економіки обумовлений появою нових економічних потреб, із якими ринок по своїй природі не може справитися.

На сьогодні регулювання в ринковій економіці здійснюється в набагато менших масштабах, але все одно роль держави в регулюванні господарських відносин велика.

Форми та методи державного впливу на розвиток господарських відносин регламентовані у Господарському кодексу України (ст. 10) [2].

Цією статтею передбачені наступні напрями економічної політики, що визначаються державою:

– структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

– інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

– амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

– політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

– цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

– антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

– бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

– податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

– грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

– валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

– зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

Також у статті 10 Господарського кодексу України зазначено, що держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення; у соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

Правовий господарський порядок в Україні формується на оптимальному поєднанні ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної та незалежної, демократичної, соціальної, правової держави [3, c. 33].

1.2 Засоби державного регулювання

Держава використовує безліч форм та механізмів для безпосереднього опосередкованого впливу на підприємницьку діяльність громадян, в яких проявляються різноманітні аспекти державного впливу на неї. Основні засоби державного регулювання господарської діяльності визначені статтею 12 Господарського кодексу України, до яких належать державне замовлення, ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітивів; регулювання цін та тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій цільових інновацій та субсидій [2].

Проаналізуємо зазначені засоби. Державне замовлення як засіб державного регулювання регламентується Законом України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб», сутність якого полягає у формуванні на контрактній основі складу та обсягів продукції або послуг необхідних для пріоритетних державних потреб (ст. 195) [4]. Держава розміщує державні контракти на поставку або купівлю певної продукції, виконання робіт або надання послуг серед суб'єктів господарювання. Виконання державного замовлення здійснюється відповідно до умов державного контракту, який являє собою форму договору, укладеного державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання, в тому числі і громадянином-підприємцем, як виконавцем державного замовлення. В цьому контракті чітко визначені економічні та правові та зобов'язання сторін з метою регулювання господарських відносин, які виникають між ними щодо виконання державного замовлення. Пріоритетні напрямки державного замовлення щорічно визначаються постановами уряду.

Ліцензування, патентування та квотування як засоби державного регулювання спрямовані на забезпечення єдиної державної політики, на захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства і споживачів. Правові аспекти ліцензування закріплені Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [5]. Ліцензування - це певне обмеження у здійсненні господарської діяльності громадянами, яке полягає у забороні здійснювати ті види діяльності, перелік яких встановлено вищеназваним законом без спеціального дозволу. Громадянин, який займається певним видом господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню, по закінченні ліцензійного процесу отримує спеціальний дозвіл - ліцензію. Ліцензія - це документ державного зразка, який надає йому право займатися тим видом господарської діяльності, який зазначено у ліцензії протягом визначеного терміну за умови виконання ним ліцензійних умов. Для того, щоб отримати ліцензію, підприємець звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. Рішення про видачу або відмову надається у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви. Ліцензування не може використовуватися для обмеження конкуренції у господарській діяльності. Ліцензія - єдиний документ дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства підлягають обмеженню. Ліцензування виступає прикладом вдалого державного регулювання та має позитивне значення, оскільки поліпшило систему ліцензування, встановивши єдині засади державної політики у цій сфері, визначивши органи з питань ліцензування та їх повноваження, ліцензійні умови, види підприємницької діяльності, які підлягають ліцензуванню, вичерпний перелік документів, які подаються до органу ліцензування для одержування ліцензії, плату за її видачу та підстави анулювання дії ліцензії.

З втратою чинності 1 січня 2011 року Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» і заміною терміну «патентування» на «збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності» і відповідно до ст. 267 Податкового кодексу України громадяни-підприємці, які здійснюють діяльність з надання платних побутових послуг за переліком визначених Кабінетом Міністрів України або діяльність у сфері розваг, чи займаються торгівельною діяльністю у пунктах продажу товарів або торгівлею валютними цінностями, зобов'язані сплачувати збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності для придбання торгового патенту [6].

Квотування як засіб державного регулювання поширюється на громадян-підприємців у випадках, якщо підприємець є суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [7] та проводить операції з експорту або імпорту продукції. Квотування експорту та імпорту здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій на здійснення зовнішньоекономічних операцій в межах встановлених квот на загальний обсяг експорту та імпорту. Чинним законодавством передбачені наступні види квот: квоти глобальні, квоти групові, експортні та імпортні квоти, квоти індивідуальні.

Сертифікація і стандартизація наступні засоби державного регулювання та водночас є складовими національної системи технічного регулювання, що регламентуються Законами України «Про підтвердження відповідності» [8], «Про стандартизацію» [9], «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» [10]. Поняття сертифікації надається у ст. 1 закону України «Про підтвердження відповідності» означає процедуру, за допомогою якої визначений в установленому порядку державний орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем екологічного управління, персоналу встановленим законодавством вимогам [8]. Сертифікаційна діяльність спрямована на забезпечення прав споживачів та підтримання національного товаровиробника на ринку товарів, робіт і послуг. У зв'язку з цим сертифікації підлягає як виробництво, технології, так і товар. Сертифікація буває добровільною чи обов'язковою. Добровільна здійснюється у випадках, коли у законодавстві не передбачена така сертифікація, а проводиться, виключно за ініціативою підприємця. Обов'язкова сертифікація прямо передбачена чинним законодавством з метою забезпечення безпеки та охорони довкілля.

Стандартизація - це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних і можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів і послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

Сутність такого засобу, як державне регулювання цін та ціноутворення, у главі 2 Господарського кодексу України не висвітлюється. Проте ціні як істотній умові господарського договору присвячена ст. 189 Господарського кодексу України, а процесу ціноутворення в Україні приділяється глава 21 цього ж кодексу [2]. На жаль, діюче законодавство не містить визначення зазначених видів цін. Тільки в спеціальній літературі ці поняття виступають предметом дослідження.

Дотації, субсидії, пільги та інші економічні важелі підтримки суб'єктів господарювання, в тому числі й громадян-підприємців, є наступними засобами державного регулювання. Держава може надавати дотації громадянам - суб'єктам господарювання на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації.

Оподаткування є наступним засобом державного впливу на господарську діяльність громадян-підприємців, що опосередкується сплатою податків і зборів. Під податком слід розуміти обов'язковий платіж до бюджету, що справляється з платників податків.

Податки вважаються основною ланкою економічних методів впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання, так як саме вони впливають на такі фінансові регулятори, як державний бюджет, ціни, грошовий обіг, розмір фінансової допомоги суб'єктам господарювання, державні позики тощо.

Проаналізувавши засоби державного регулювання діяльності громадян-підприємців, можна дійти висновку, що державне регулювання господарської діяльності громадян - це діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, яка виявляється у цілеспрямованому, організуючому впливі на неї, здійснювану з метою підтримки та розвитку приватного підприємництва для досягнення певних соціально-економічних результатів.



1.3 Контроль за здійсненням господарської діяльності

Контроль за здійсненням господарської діяльності полягає в забезпеченні додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами господарського законодавства України.

Контроль за здійсненням господарської діяльності здійснюється у таких формах:

– державний контроль (здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади);

– самоврядний контроль (здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами);

– громадський контроль (здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місцевого самоврядування; профспілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями) [11].

Згідно зі ст. 19 Господарського кодексу України держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у таких сферах:

– збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб'єктами господарських відносин - за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

– фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин - за додержанням суб'єктами господарювання кредитних зобов'язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

– цін і ціноутворення - з питань додержання суб'єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

– монополізму та конкуренції - з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

– земельних відносин - за використанням і охороною земель;

– водних відносин і лісового господарства - за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

– виробництва і праці - за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов'язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

– споживання - за якістю і безпечністю продукції та послуг;

– зовнішньоекономічної діяльності - з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки [2].

Статус органів державної влади і посадових осіб, уповноважених здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються чинним законодавством України.

Державний контроль за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують державне чи комунальне майно, виконанням місцевих бюджетів здійснює Державна контрольно-ревізійна служба України, яка складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах.

Державний контроль за цінами здійснюється державними інспекціями з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами.

Державний контроль за додержанням податкового законодавства здійснюється органами державної податкової служби (обласними державними податковими адміністраціями, державними податковими адміністраціями міст Києва та Севастополя, податковими інспекціями у районах та містах), систему яких очолює Державна податкова адміністрація України.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції здійснюється Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями.

Державний контроль за використанням та охороною земель здійснює Державне агентство земельних ресурсів України. Державний контроль за використанням та охороною водних ресурсів здійснює Державний комітет України по водному господарству.

Державний контроль за використанням та охороною лісового господарства здійснює Державний комітет лісового господарства України. Державний контроль за додержанням законодавства про охорону земель та водних ресурсів здійснює спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів (Державний комітет України з технічного регулювання та споживчої політики) та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Державний контроль за додержанням законодавства у сфері охорони праці здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці (Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду); спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки (Державний комітет ядерного регулювання України); спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки (Державний департамент пожежної безпеки); спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці (Державна санітарно-епідеміологічна служба України).

Контролюючі органи здійснюють перевірки двох видів: планові та позапланові, які можуть бути як виїзними (здійснюватися за місцезнаходженням суб'єкта господарювання або за місцезнаходженням його відокремленого структурного підрозділу), так і невиїзними (здійснюватися шляхом витребування у суб'єктів господарювання необхідних для перевірки документів без безпосереднього виїзду на об'єкт перевірки).

Планова перевірка, як правило, проводиться не частіше одного разу на календарний рік. Підставою для проведення планових перевірок є план-графік перевірок, затверджений центральним органом виконавчої влади, що очолює відповідну систему контролюючих органів.

Позапланова перевірка проводиться відповідно до наказу центрального органу виконавчої влади, що очолює відповідну систему контролюючих органів за місцезнаходженням об'єкта перевірки або за місцезнаходженням його відокремленого структурного підрозділу уповноваженими органами, виходячи з їхніх функціональних повноважень, за наявності хоча б однієї з таких обставин:

– за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України;

– за заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав унаслідок дій чи бездіяльності суб'єкта господарювання (об'єкта перевірки);

– за поданням органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення господарського законодавства суб'єктом господарювання (об'єктом перевірки);

– за ініціативою контролюючих органів - у разі безпосереднього виявлення ознак порушення господарського законодавства суб'єкта господарювання (об'єктом перевірки);

– на особисте прохання (суб'єкта господарювання) об'єкта перевірки;

– за інших обставин, передбачених у чинних нормативно-правових актах.

Основними завданнями перевірок є:

– здійснення державного контролю за додержанням законодавства у сфері господарювання;

– своєчасне попередження, виявлення та припинення дій, які містять ознаки порушення господарського законодавства, а у разі, якщо порушення припинено, - вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень;

– збір доказів у заявах і справах про порушення господарського законодавства;

– оцінка діяльності об'єктів перевірки щодо додержання господарського законодавства та виконання рішень чи розпоряджень контролюючих органів;

– аналіз рішень органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю на відповідність господарському законодавству.

Результати перевірок суб'єктів господарювання контролюючими органами, їх посадовими особами оформлюються відповідними актами.

При встановленні факту правопорушень до суб'єктів господарювання на підставі складених актів застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.

Суб'єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

2. Антимонопольне регулювання в Україні

2.1 Антимонопольна політика в Україні

Антимонопольна політика - це сукупність заходів держави щодо припинення зловживання монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням антимонопольного законодавства), та створення нових монополій та монополістичних об'єднань, з іншої.

Основними обов'язками держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали анти конкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Ще однією функцією держави в цьому напрямку є створення органу або органів, які б слідкували за дотриманням законодавства, а також вносили пропозиції щодо змін законодавства даного напрямку.

При проведенні антимонопольної політики керуються наступними принципами, основаними на особливостях її структури:

– вивчення ринків, знаходження серед них конкурентних і монопольних;

– диференційний підхід до монопольних ринків. Антимонопольна політика не повинна бути направленою проти монополізму взагалі. Кінцева мета антимонопольної політики в тому, щоб в економіці залишилася лише зона природних монополій;

– виділення зони природних монополій, які не підлягають демонополізації. Природна монополія - це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку ефективне при відсутності конкуренції в силу технологічних особливостей виробництва (в зв'язку з суттєвим зниженням витрат виробництва на одиницю товару по мірі збільшення обсягів виробництва), а товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами, в зв'язку з чим попит на даному товарному ринку на товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, в меншому ступені залежить від змін ціни та цей товар, ніж попит на інші види товарів;

– виявлення монополій, по відношенню до яких держава проводить жорстку антимонопольну політику. Злиття та приєднання дозволяють зміцнити і посилити позиції підприємства на ринку, але можуть призвести до обмеження конкуренції на певних товарних ринках. Злиття та приєднання є інструментами, за допомогою яких підприємства намагаються досягти різноманітних цілей, а саме: підвищити свою економічну ефективність, здобути чи посилити свою ринкову владу, вирішити питання виходу на інші ринки, підвищити результативність наукових досліджень тощо. На певних етапах розвитку окремих товарних ринків процеси злиття стають об'єктивною необхідністю для забезпечення економічної ефективності, конкурентоспроможності, а часто і простого виживання окремих підприємств в умовах посилення конкурентної боротьби на цих ринках чи погіршення загальноекономічної ситуації та поширення кризових явищ;

– поєднання антимонопольної політики, правових норм (антимонопольного законодавства) і організаційного механізму, який забезпечує їх реалізацію;

– синхронне проведення демонополізації і лібералізації цін, оскільки єдина лібералізація цін призведе до закріплення позицій монополій, які будуть спроможні вільно встановлювати свої ціни;

– розвиток і укріплення ринкових структур, які протистоять монополіям.

Антимонопольна політика проводиться двома напрямами. К першому з них відносяться форми і методи регулювання, призначення яких - в послідовній лібералізації ринків. Не зачіпаючи монополію як таку, вони націлені на те, щоб зробити монополістичну поведінку невигідною для крупного бізнесу. Це зниження митних податків, відміна кількісних обмежень (квот), покращення інвестиційного клімату для іноземних вкладників капіталу, підтримка малого бізнесу, спрощення процедури ліцензування, стимулювання виробництв, продукція яких може конкурувати з товарами монополій і ін. Вказані методи утворюють антимонопольну профілактику. Інше направлення об'єднує в собі засоби впливу на монополії, їх вживають, коли сукупність заходів першого направлення виявилася безрезультатною і запобігти появі монополій не вдалося.

2.2 Антимонопольний комітет як орган, який забезпечує державний захист конкуренції

Антимонопольний комітет України є державним органом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції, створення рівних конкурентних умов для всіх суб'єктів ринкових відносин, на який і покладається реалізація державної політики. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є участь у формуванні реалізації конкурентної політики в частині:

– здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

– контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних монополій;

– сприяння розвитку добросовісної конкуренції;

– методологічного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції;

– здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель [12].

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету України. Антимонопольний комітет України утворює територіальні відділення. До них належать: територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, повноваження яких визначаються Комітетом у межах його компетенції. У разі необхідності можуть утворюватись міжобласні територіальні відділення.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», територіальне відділення Антимонопольного комітету України очолює голова територіального відділення. Голова територіального відділення та його заступник призначаються та звільняються головою Антимонопольного комітету України. Заступник голови територіального відділення призначається та звільняється Головою комітету за поданням голови територіального відділення. Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України [12].

Треба приділити увагу такому важливому завданню Антимонопольного комітету, як здійснення контролю щодо творення конкурентного середовища та захисту конкуренції у сфері державних закупівель. Державні закупівлі повинні відбуватися з максимальною ефективністю за рахунок збільшення конкурентного процесу, тобто з максимально більшою кількістю конкурентних учасників. Важливо, щоб учасники саме конкурували між собою, а не були, наприклад, пов'язаними особами. Тому що це, так би мовити, конкурс, змагання учасників за те, щоб саме їхню пропозицію визнали найбільш економічно вигідною, а в разі здійснення закупівлі, яка має спеціалізований характер, такою, що відповідає за всіма критеріями, які були висунуті замовником. В іншому випадку такі дії можна характеризувати, як змова, що тягне за собою несприятливі наслідки як для замовників, так і для учасників - в разі відмови в участі у процедурі закупівлі замовником, і вважається порушенням законодавства. Для того, щоб в подальшому уникнути таких порушень з боку суб'єктів державних закупівель, в Законі України «Про здійснення державних закупівель» від 30. 07. 2010 року законодавець зробив Антимонопольний комітет України головним органом оскарження з метою неупередженого, своєчасного та ефективного захисту прав та законних інтересів осіб, пов'язаних із участю у процедурах державної закупівлі. Згідно цього закону Антимонопольний комітет України створює постійно діючу адміністративну колегію з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель [13].

Основними принципами діяльності Антимонопольного комітету є: принцип законності, гласності, захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів [12].

Антимонопольний комітет України бере участь у проведенні демонополізації окремих об'єктів; здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, забезпечує захист інтересів підприємців від його порушень; приймає розпорядження про примусовий поділ монопольних утворень у разі зловживання їх монопольним становищем; вносить до відповідних органів пропозиції щодо зміни сфери антимонопольного регулювання [14].

2.3 Антимонопольне законодавство. Напрями його вдосконалення

Антимонопольне законодавство - сукупність нормативних актів (правових норм), що регулюють діяльність господарюючих суб'єктів, спрямованих на створення, розвиток, підтримку конкурентного середовища, попередження, припинення анти конкурентної практики. У сучасному світі антимонопольне законодавство і проведена на його основі антимонопольна політика є одним з найважливіших засобів державного регулювання економіки, у силу чого воно зізнається самостійною галуззю законодавства. Ця галузь є комплексною: маючи в основі норми адміністративного права, антимонопольне законодавство включає також конституційні, цивільно-правові, кримінально-правові норми.

Антимонопольне законодавство ґрунтується на концепції досягнення найвищого добробуту громадян у результаті надання господарюючим суб'єктам можливості вільно обмінюватися виробленими ними товарами й послугами на конкурентному ринку, який виступає універсальним регулятором суспільного виробництва. Основними цілями антимонопольного законодавства є: захист і заохочення конкуренції, контроль над господарюючими суб'єктами, що займають домінуюче положення на ринку, контроль над процесом концентрації виробництва й капіталу, контроль над ціноутворенням, сприяння дрібному й середньому підприємництву й захист його інтересів, захист інтересів споживачів.

Починаючи з 1992 року, коли було прийнято перший спеціальний закон щодо захисту економічної конкуренції - Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності», в Україні сформовано систему антимонопольного законодавства, що за оцінками експертів, відповідає європейським стандартам та є адаптованим до законодавства Європейського Союзу [15]. Так, правові й інституційні засади захисту економічної конкуренції в Україні визначають цілий ряд законодавчих актів. Основними з них є: Конституція України (ст. 42 якої закріплює гарантії державного захисту економічної конкуренції) [16], Закони України «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 р. [12], «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р. [17], «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. [18], «Про захист економічної конкуренції» від 11.02.2001 р. [19].

Ефективність антимонопольного законодавства полягає у створенні оптимальної системи інструментів і засобів правового регулювання економічних відносин та функціонування ефективних адміністративних механізмів їх впровадження, що забезпечуватиме стійкий розвиток ринку в державі, а також конкурентоспроможність національної економіки на міжнародному рівні. Основними елементами зазначеної системи є заходи щодо стимулювання та захисту економічної конкуренції, що забезпечується формами державного регулювання відносин у сфері економіки [20]. Впровадження таких заходів має здійснюватися збалансовано з урахуванням особливостей національної економіки, стану, структури й перспектив розвитку внутрішнього ринку, у тому числі в аспекті транснаціональних інтеграційних економічних процесів. При цьому треба брати до уваги комплексний характер зазначених заходів, це зумовлює необхідність визначення основних напрямів діяльності щодо розвитку системи захисту економічної конкуренції.

Основні напрями законотворчої діяльності щодо вдосконалення антимонопольного законодавства мають бути такими: підвищення правового забезпечення добросовісної конкуренції, ефективності антимонопольного регулювання та впровадження механізмів демонополізації ринків, а також оптимізації діяльності антимонопольних інституцій. Водночас треба акцентувати увагу на практичну цілеспрямованість законотворчої діяльності за визначеними напрямами.

2.4 Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства

Основними функціями антимонопольних органів є контрольна та розслідувально-юрисдикційна, які полягають у здійсненні контролю за станом товарних ринків, виявленням монополістів, а також порушень антимонопольно-конкурентного законодавства з метою відновлення стану ринків, майнового становища потерпілих від цього осіб та застосування господарських санкцій до правопорушників. Залежно від характеру порушень антимонопольно-конкурентного законодавства розрізняють такі їх види:

– недобросовісну конкуренцію;

– анти конкурентні дії (монополістичні зловживання);

– порушення щодо антимонопольних органів.

Недобросовісною конкуренцією відповідно до Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції» визнаються будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Розрізняють три великі групи правопорушень, що належать до недобросовісної конкуренції, а саме:

– неправомірне використання ділової репутації;

– створення перешкод господарюючим суб'єктам (підприємцям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

– неправомірні дії щодо комерційної таємниці конкурента/іншого суб'єкта господарювання (підприємця).

Своєю чергою кожна група зазначених правопорушень має численні прояви.

Анти конкурентні дії чи монополістичні зловживання поділяються на такі основні групи:

– анти конкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання;

– зловживання монопольним становищем на ринку;

– анти конкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;

– обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань концентрація без отримання відповідного дозволу Антимонопольного комітету у разі обов'язковості такої згоди.

Правопорушенням щодо антимонопольних органів є дії (бездіяльність) суб'єктів господарювання, що створюють перешкоди для здійснення антимонопольними органами своїх функцій і повноважень. Проявами таких порушень є:

– неподання суб'єктами господарювання у встановлені строки інформації, подання неповної чи недостовірної інформації антимонопольним органам;

– створення перешкод працівникам антимонопольних органів щодо виконання ними своїх повноважень (проведення перевірок, вилучення чи накладення арешту на майно, предмети, документи, інші носії інформації);

– невиконання суб'єктами господарювання погоджених з антимонопольними органами установчих документів (у випадках економічної концентрації) або вимог та зобов'язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи концентрацію [21].

За правопорушення у сфері економічної конкуренції передбачаються такі види відповідальності: господарсько-організаційні санкції, господарсько-адміністративні штрафи, безоплатне вилучення майна; відшкодування шкоди [22].

Господарсько-організаційні санкції застосовуються у формі:

– примусового поділу суб'єкта господарювання, що зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку;

– надання обов'язкових до виконання вказівок щодо припинення виявлених порушень, відновлення попереднього стану на ринку;

– блокування цінних паперів;

– скасування дозволу на узгоджені дії у разі порушення умов його надання;

– вимога щодо обов'язкового спростування порушником в офіційних органах преси неправдивих, неточних або неповних відомостей;

– скасування на вимогу антимонопольних органів ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольного законодавства.

Зазначені санкції застосовуються здебільшого антимонопольними органами чи на їх вимогу самим порушником (примусовий поділ, спростування відомостей, що дискредитують конкурента) чи іншим компетентним органом (скасування ліцензії). Господарсько-адміністративні штрафи накладаються на суб'єктів господарювання та (або) їх посадових осіб за передбачені законом порушення антимонопольно-конкурентного законодавства. При цьому розмір штрафу залежить від виду порушення та (або) розміру незаконно отриманого прибутку. Рішення про накладення штрафів приймається антимонопольними органами на їх засіданнях.

Безоплатне вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) як у виробника, так і у продавця застосовується за відповідні акти недобросовісної конкуренції, з дотриманням передбаченого Кабінетом Міністрів України порядку. Відшкодування шкоди як форма господарсько-правової відповідальності передбачається у разі заподіяння внаслідок порушення конкурентного (антимонопольного) законодавства шкоди (як правило, майнової) учасникам конкуренції, споживачам, державі. Застосовується в судовому порядку за заявою заінтересованої особи (осіб), в інтересах держави - антимонопольних органів, прокурора.

Притягнення до відповідальності за порушення конкурентного законодавства може мати місце протягом спеціальних строків позовної давності, встановлених ст. 42 Закону України «Про захист економічної конкуренції» - п'ять років з дня вчинення порушення, а у разі тривалого порушення - з дня його закінчення. Крім випадків несвоєчасного, неповного подання інформації чи подання недостовірної інформації антимонопольним органам, створення перешкод працівникам антимонопольних органів щодо виконання ними своїх повноважень, щодо яких передбачено трирічний строк позовної давності [19].



3. Порівняння міжнародної та української антимонопольної політики

Як розглядалося раніше, антимонопольна політика - це комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на припинення, попередження й обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства.

Перший антимонопольний закон був прийнятий у США у 1890 році. Він мав назву Закон Шермана. Пізніше, його було доповнено Законом Клейтона (1914 р.), законом про Федеральну торгову комісію (1914 р.) та іншими, які склали основу антимонопольного законодавства США. Особливістю антимонопольного законодавства США є те, що закони прийняті близько століття тому, залишаються основою даного законодавства й дотепер.

Загалом, США мають досить великий досвід у обмеженні монопольної діяльності. Головний результат антимонопольного регулювання у цій країні полягає в тому, що американській державі в гострій боротьбі вдалося «приборкати» свої монополії.

В європейських країнах а також у Японії антимонопольний процес відбувався пізніше, ніж в США. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років у цих державах не існувало певної думки про законність монополістичних об'єднань. Так перші закони проти монополій в Європі були прийняті лише в 30-х роках XX ст. (Бельгія і Голландія - 1935 р., Данія - 1937 р., Великобританія - 1948 р., ФРН - 1957 р., Франція - 1963 р.). А у країнах Східної Європи такі законодавчі акти взагалі з'явились наприкінці 80-х років [23].

Антимонопольна політика Європейського Союзу (загальна політика з питань конкуренції) загалом спрямована на недопущення обмеження свободи конкуренції як підприємствами та індивідуальними підприємцями, так і державами-учасницями шляхом введення протекціоністських заходів, що надають національним підприємцям необґрунтовані переваги і пільги.

Державний контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм в європейських країнах організований за двома схемами. В одних країнах передбачаються обов'язки суб'єктів господарської діяльності повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, що містять обмеження конкуренції (нотифікації), а в окремих випадках і реєструвати їх у спеціальних реєстрах, щоб споживачі та конкуренти за необхідності мали змогу з ними ознайомитися. Це Німеччина, Голландія, Австрія, Англія, Швеція та деякі інші. В інших країнах (Франція, Бельгія, Швейцарія) законодавство передбачає обов'язкове сповіщення про угоди, що містять обмежувальну практику, лише у випадках, коли справа стосується зацікавленої сторони або безпосередньо державний орган, який здійснює контроль за дотриманням законодавства про конкуренцію та монополізм.

У всіх європейський країнах діють спеціальні державні органи, до завдань яких входить забезпечення контролю за дотриманням законодавства у галузі конкуренції та монополізму.

Загальноєвропейське антимонопольне регулювання засноване на двох принципах: заборона монополій, контроль і регулювання діяльності монополій.

Згідно з першим принципом, створення об'єднань, що прагнуть зайняти монопольне становище на ринку, розглядається як незаконна акція. Згідно з другим принципом, створення монополій і монопольні угоди забороняються, якщо вони порушують нормативно встановлені умови свободи конкуренції.

Антимонопольна політика не має на меті ліквідацію чи заборону крупних монопольних утворень, бо у суспільстві давно склалося розуміння того, що монополія, як один із основних факторів зростання прибутку не може бути «приборкана». Тому основним завданням є поставити її під державний контроль, усунути можливість зловживань монопольним становищем.

Можна назвати такі дві основні форми боротьби з монополіями:

– попередження створення монополій;

– перешкоджання використання монопольної влади.

Законодавство країн Заходу діє в основному за допомогою першої форми. Це відбувається тому, що на думку провідних спеціалістів у цій області значно легшим є не допустити виникнення монополії, аніж потім боротися з уже існуючою.

Підводячи результати, можна сказати, що в західних країнах проведення антимонопольної політики й антимонопольне законодавство одержали широкий розвиток, а головне, що цей механізм контролю за монополіями і її негативними наслідками успішно діє протягом багатьох років.

Але є і свої негативні чинники, наприклад, порушення непорушності загальної заборони монополій шляхом винятки з цієї заборони, що поширюється як на окремі компанії, так і на цілі галузі. Але в цілому можна сказати, що антимонопольні законодавства США і країн Західної Європи, хоч і принципово відрізняються друг від друга в багатьох відношеннях, є продуманими й економічно обґрунтованими, що обумовлює можливість їхнього часткового використання в антимонопольній політиці України.

На відміну від більшості країн з розвиненою ринковою економікою, для яких конкуренція була природним станом господарських відносин, Україні довелося пройти нелегкий шлях від планово-адміністративної системи, що практично виключала будь-які конкурентні відносини у сфері легального господарювання, до країни з міжнародно визнаною ринковою економікою. Цей процес передбачав і надалі передбачає активну роль держави не лише у створенні «здорової» ринкової конкуренції, але й у її подальшому розвитку та захисті [24].

Антимонопольне законодавство України відповідає вимогам світових стандартів. Але при цьому було б бажаним і введення на прикладі антимонопольної практики закордонних країн жорсткого контролю за виконанням даного законодавства. У нашій державі приймаються непогані закони, які стосуються регулювання антимонопольної діяльності, але введення їх в життя практично не відбувається.



Висновок

Підводячи результати, можна сказати, що на сьогодні роль держави в регулюванні господарських відносин є великою. Існує багато засобів регулювання господарської діяльності, наприклад: державне замовлення, ліцензування, сертифікація, надання дотацій, тощо. Але основним засобом є створення антимонопольного законодавства, яке б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття законів, які б не допускали антиконкурентних дій, а також передбачали відповідальність за недобросовісну конкуренцію.