Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

В умовах всезростаючої ролі права в житті суспільства на перший план цілком закономірно вийшли юридичні питання, пов'язані з правами особи.

Права людини, їх ґенеза, соціальне коріння, призначення - одна з вічних проблем історичного, соціально-культурного розвитку людства, яка пройшла через тисячоліття і незмінно знаходилася в центрі уваги політичної, правової, етичної, релігійної, філософської думки.

Права людини - складне багатовимірне явище. В різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійного або етичного, або філософського змісту в залежності від соціальної позиції класів, що знаходилися біля влади.

Спочатку розвиток інституту прав людини здійснювався в межах національного законодавства, хоча значення деяких актів не обмежувалось їх юридичною обов'язковістю у визначених національних правових системах. Такі акти сприяли розвитку суспільної свідомості і в інших країнах.

Важливим кроком в розвитку прав людини були буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст., які висунули не тільки широкий набір прав людини, але і принцип формальної рівності, який став основою універсальності прав людини, який надавав їм дійсно демократичний характер.

Подальшим етапом поглиблення і розвитку переліку прав людини була друга половина XX століття. Після Другої Світової війни, яка супроводжувалася грубими масовими порушеннями прав людини, вони виходять поза межі внутрідержавної проблеми і стають предметом постійної уваги світового співтовариства. Визнання Загальної декларації прав людини і основних свобод Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про попередження злочинів геноциду всіх форм расової дискримінації та ряду інших важливих міжнародно-правових актів є неоціненним внеском в розвиток цивілізації і культури XX століття.

Я обрав цю тему тому що мене зацікавила її актуальність. Питання про права і свободи громадянина є складовою частиною проблем фактичного становища особи в суспільстві й державі. Воно визначається не тільки юридичними нормами, а й іншими соціальними нормами і називається суспільним статусом особи. Відповідно правовий статус особи є лише частиною її суспільного статусу і стосується тільки її зв'язків з державою.

В даній роботі розглядається складний комплекс проблем пов'язаних з походженням поняття "права людини" його змістом, та основними видами прав людини.. Особливе місце в курсовій роботі займають питання правових гарантій забезпечення прав людини. Зокрема забезпеченість прав людини як на державному так і на міжнародному рівні.

Права людини повинні здобути провідне місце в політико- правових доктринах і в практиці сучасної України. Наше суспільство стане вільним , демократичним, гуманним тільки тоді коли на практиці буде втілений в життя конституційний принцип, зафіксований в ст. 3 Конституції України: "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Історія показує, що кожному поколінню потрібно захищати права особи, що людству ще невідома ситуація, при якій не потрібні були б зусилля для підтримки і захисту прав і свобод індивіда. Кожне покоління по своєму відповідає на вічний виклик історії, пов'язаний з відстоюванням таких цінностей як права і свободи людини

1. Поняття права людини

Права людини невіддільні від соціальної діяльності людей, від їх суспільних відносин, способів буття індивідів. Права людини органічно вплетені в суспільні відносини, вони є нормативною формою взаємодії людей, впорядкування їх зв'язків, координації їх вчинків і діяльності, запобігання протиріч, протиборства, конфліктів. По своїй суті вони нормативно формулюють ті умови і способи життєдіяльності людей, які об'єктивно необхідні для забезпечення нормального функціонування індивіда, суспільства, держави. Такі права, як право на життя, на гідність, недоторканість особи, свобода совісті, думок, переконань, автономія особистого життя, право на участь в політичному процесі та ін., є необхідними умовами влаштування життя людини в цивілізованому суспільстві, повинні бути беззастережно визнані і захищені державою.

До змісту прав людини і їх розподілу в суспільстві необхідно підходити конкретно-історично. Історично права людини змогли розвинутися і в результаті буржуазних революцій отримати універсальний характер для ряду регіонів світу, зокрема в США, Західній Європі завдяки поступовому прогресу по шляху до свободи, яка розкріпачує особистість і забезпечує формальну рівність всіх перед законом. В становленні прав і свобод людини велику роль відіграло ідеологічне, доктринальне підґрунтя - вчення про природні природжені права людини, які незалежні від позицій і свавілля державної влади; ціль останньої - забезпечення прав, визначених природою або Творцем. Панувавши до появи природно правових ідей етатиські погляди орієнтовані на підкорення індивіда державі як верховній силі, наділеній правом розпоряджатися долею людей на свій розсуд. Природно-правова концепція акцентує увагу на автономії особистості її індивідуальності.

Одночасно з появою природно-правової доктрини виникають погляди, які, не заперечуючи значимості держави, висловлюють певні застереження його ролі в житті суспільства. Таких поглядів дотримувались представники буржуазного лібералізму та індивідуалізму - Вільгельм Гумбольд, Бенжамен Констан. Джон Стюарт Мілль також відзначає шкідливість посилення державної влади без крайньої необхідності. Іншими словами, ідея природних природжених прав людини покликана запобігати всевладдю держави, яка перешкоджає розвитку свободи, індивідуалізму та автономії особистості.

Протилежною по змісту природно-правовій доктрині є позитивістський підхід особи до природи права людини і взаємовідносин з державою. Згідно цього підходу права людини, їх об'єм і зміст визначаються державою, яка "дарує" їх людині, здійснюючи по відношенню до неї патерналістичні функції.

З таких протилежних позицій оцінювались і оцінюються природа і суть прав людини.

Поряд з цим розбіжності природно-правового і позитивістського підходів до природи прав людини вимагають внесення певної ясності, перш за все, обмеження влади держави правами людини не повинно вести до зменшення її ролі яка вагома не тільки в охороні прав і свобод людини, але і в наданні їм законодавчої, тобто загальнообов'язкової форми.

Мета природно-правової доктрини - обмежити претензії держави на свій розсуд визначати об'єм прав і свобод людини, не рахуючись з необхідними для нормальної життєдіяльності індивіда набору прав, які об'єктивно притаманні йому від народження, і тому є невід'ємними, невідчужуваними, незалежними від волі держави. І хоча ці права належать людині від народження, але захищеність їм надає юридична форма, тобто форма закону. Тому ці права не можуть бути протиставлені державі, яка зобов'язана взяти на себе функцію не тільки їх захисту і забезпечення, але і їх законодавчого формулювання. Особливе значення має запис цих прав в Конституції.

Практика держав, які визнають природно-правову доктрину походження прав людини, однак не відкидає їх позитивістського оформлення, і природно-правова іпозитивістська доктрини в сучасному світі не виступають як антиподи. В сучасному світі позитивістський підхід до прав людини неминуче повинен опиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самоцінності індивіда, для того, щоб законодавчо виразити їх в певному каталозі прав людини. Набуваючи законодавчого вираження, права людини отримують додаткову "енергію", а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов'язує себе гарантувати і забезпечувати права і свободи.

Значення позитивістського закріплення природніх прав підтверджується конституційним досвідом США. Конституція Сполучених Штатів Америки 1787 року не містила перерахунку невідчужуваних прав, оскільки "батьки-засновники" виходили з того, що природні права які належать людині від народження не потребують позитивістського підтвердження в тексті Основного Закону. Їх перелік міг бути оцінений як вичерпний перелік прав і свобод, що могло б призвести до ущемлення тих прав, які не увійшли у перелік. Однак відсутність в Основному Законі США переліку федерально закріплених прав і свобод викликало критику цього документу. Під тиском громадської думки Конгресом США в 1789 році були запропоновані проекти поправок, які містили поняття про політичні і особисті права. Десять перших поправок до Конституції, які складають федеральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 року. Безпосередньо до прав людини відносяться 7 поправок, які передбачають свободу совісті, свободу слова, право народу мирно збиратися і звертатися з петиціями (Поправка I), право на охорону особи, недоторканість житла, паперів та власності (поправки II - IV) а також інші права; дев'ята поправка, що перелік у Конституції " певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом".

Конституційна практика розвинутих країн в певній мірі послабила суперечності природно-правового і позитивістського підходів до проблеми прав людини на основі конституційного закріплення основних прав і свобод, які виключають пригноблення і насильство держави по відношенню до особистості, відстоюючи її автономію і приорітет прав людини по відношенню до держави.

З цього приводу, цікаво висловився колишній голова Федерального конституційного суду (ФКС) Німеччини, сьогодні Президент ФРН Р. Герцог: "Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому об'ємі, в якому вони гарантуються державними нормами. Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як над позитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати або звертатись до поняття над позитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС використовував такі поняття. Основний закон виключає конфлікт між діючою Конституцією і над позитивними правами людини. Додержавні права - це ті ж права людини, санкціоновані державою"

Артур Хефлігер (Швейцарія) в статті "Ієрархія конституційних норм і її функція в захисті прав людини" розрізняє природні права людини, основні права і права, що відповідають Конституції.

На думку Хефлігера, у відповідності з теорією природного права, є права, які надаються індивіду з метою забезпечення його людської гідності і яким притаманна позачасова дія. Ця ідея втілена в преамбулі Загальної декларації прав людини.

Поряд з цим права людини, які служать захисту прав індивіда, майже без винятків з здавен гарантувалися внутрідержавним порядком Швейцарії (в основному писаними нормами і тільки в незначній мірі неписаними). Прийнята в 1874 році федеративна Конституція заснована на ліберальних цінностях. Оскільки права людини при прийнятті Конституції були інтегровані у внутрідержавне право, то з часом Верховний Суд Швейцарії відмовив їм у визнанні в якості неписаних основних прав. Основні права гарантуються у внутрішньому праві Конституції федерації і законодавством кантонів. Це ті права на які поширюється судовий захист. Однак деякі важливі права не названі в Конституції. В такому випадку Федеральний суд іноді визнає неписані основні права і таким чином ліквідує пробіли в Конституції.

Західнонімецький вчений К. Штерн пише: "Основні права, закріплені в конституціях держав, ґрунтуються на правах людини: вони вбирають в себе особистісне і природно-правове начало, що міститься в них. В якості суттєво нового елемента виступає позитивно-правова інституалізація. Державно-правове визнання і гарантованість означають великий прорив в ідеї прав людини... Запозичені із постулатів і декларацій як права природні, вони стали правами в юридичному розумінні"

Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріпленням основних прав людини в конституціях демократичних держав.

право людина конституційний демократичний

2. Види прав та їх характеристика

Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі, існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттєво вони не відрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна умовно поділити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):

1. Особисті права громадян України - "це права, що передбачені для задоволення особистих потреб, інтересів людини".

2. Політичні права - "передбачені для забезпечення можливості участі в здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними справами".

3. Економічні права - "використання їх дає можливість особистості реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи інші потреби".

4. Соціальні та культурні права - "надають можливість брати участь в розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і здоров'я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість задоволення культурних потреб та їх розвитку".]

Розглянемо вищенаведені права та свободи більш детальніше

2.1 Особисті права і свободи

Поняття та види особистих прав і свобод людини.

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість посягання державних органів, громадських організацій, службових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм моралі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушують закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокрема, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, хуліганство тощо; Кодекс законів про працю України містить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивільний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

"Cеред досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави".

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавілля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; право чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зобов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх громадян.

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встановлює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гарантії реалізовуються у таких правах і свободах, як недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Можна навести наступний перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України:

1) рівність перед законом (Ст. 24);

2) право на життя (Ст. 27);

3) повага честі і гідності (Ст. 28);

4) вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23);

5) гідне існування (Ст. 48);

6) недоторканість особистості (Ст. 29);

7) свобода (Ст. 29);

Серед наведеного переліку особистих прав треба приділити більшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

Право людини на життя і повагу до її гідності.

Це право проголошується всіма міжнародно-правовими актами про права людини і майже всіма конституціями країн світу як невід'ємне право людини, що охороняється законом. "Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". (ст. 27 Конституції України)

Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зводяться до заборони вбивства -- це закріплюється Кримінальним кодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особливо з терористичними акціями.

Гарантіями права на життя є системи охорони здоров'я і, зокрема, попередження дитячої смертності, охорони від нещасних випадків на виробництві, профілактики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки та ін.

Гідність конкретизується у правах людини, які захищає держава. Гідність, якщо вона належним чином захищена, -- це фундамент демократії та правової державності.

2.2 Політичні права і свободи

Політичні права і свободи -- це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави.

Ці права і свободи пов'язані з участю в суспільному житті, її управлінні державою. В Україні політичні права належать переважно громадянам, хоча деякими з них (наприклад, свобода об'єднуватися в неполітичні організації, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення) можуть користуватись також іноземці і особи без громадянства. І'ромадяни, що асоційовані як народ, реалізовують владу, а громадянин як індивід бере участь у реалізації державної влади. Щодо політичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 років. Політичні права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивідуально, так і колективно. Наприклад, тільки колективним є право на збори, мітинги, об'єднання у політичні партії та громадські організації, яке одноособово здійснити неможливо. Закріплені в Конституції України політичні права і свободи відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, які передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. і (Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та інших міжнародно-правових актах. Регламентація політичних прав і свобод здійснюється у відповідних законодавчих актах, насамперед в законах про вибори, про всеукраїнський та місцеві референдуми, про політичні партії в Україні.

До політичних прав і свобод належать: право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст. 36--40 Конституції України).Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Суверенітет українського народу -- це найважливіша основа конституційного ладу України. Практичну реалізацію він отримує через реалізацію кожним громадянином своєї волі в політичному житті країни. Найбільш узагальненим, інтегруючим усі інші політичні права і свободи є право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування. Право кожного громадянина брати участь в управлінні справами держави -- важлива ознака демократизму держави.

2.3 Соціально-економічні

До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї; на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на освіту; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41--54 Конституції України).

Всі ці права і свободи є тісно взаємопов'язаними. Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності закріплене в ст. 41 Конституції України. Воно означає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Встановлюється, що право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Суттєве значення для стабільності економічних відносин має закріплене в частині четвертій ст. 41 Конституції положення, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, що право приватної власності є непорушним. Але можливе й примусове відчуження об'єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, передбачене ст. 42 Конституції України. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Відповідно не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом. Держава повинна захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Підприємницька діяльність, включаючи і право на її здійснення, регулюється законами України "Про власність", "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" та рядом інших законодавчих актів. Законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Право на працю передбачене ст. 43 Конституції України. Воно визначається як право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. На жаль, цей конституційний припис має суттєві розбіжності з реальністю. Вперше на рівні Конституції України встановлюється, що використання примусової праці в нашій державі забороняється. Але не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. У ст. 43 Конституції містяться такі принципові положення: а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється; в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Нерідко, особливо останнє положення цієї статті, державою порушується.

..Право на соціальний захист закріплене в ст. 46 Конституції України і включає в себе право на забезпечення громадян в разі повної, часткової або тимчасової втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Право на забезпечення є одним із найважливіших соціально-економічних прав громадян. Воно визначається Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права (ст. 9). Детально це право регламентується в поточному законодавстві України. Конституція (частина друга ст. 46) встановлює гарантії цього права: а) функціонування загальнообов'язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Встановлюється, що пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля в Україні вперше на конституційному рівні закріплено в ст. 50 Конституції і означає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. У ст. 16 Конституції встановлено, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду українського народу. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку є необхідною умовою права людини на здоров'я, на життя і світовим співтовариством визначається як один із найважливіших чинників існування людства.

Право на освіту передбачене ст. 53 Конституції України. Важливою гарантією цього права є обов'язок держави забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. На конкурсній основі громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах. Встановлено, що громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантуються право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Право на освіту більш детально регламентується в Законах України "Про дошкільну освіту" від 11 липня 2001 р., "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 р., "Про освіту" 1991 р. (у редакції 1996 р.), а також в інших нормативно-правових актах.

У ст. 54 Конституції України встановлено, що громадянам України гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з іншими видами інтелектуальної діяльності. Йдеться про культурні права. Закріплюється, що кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Відповідно ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава зобов'язана сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. При цьому держава повинна забезпечувати збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, вживати заходів щодо повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. Більш детально ці права регламентуються в законах України "Про авторське право і суміжні права" в редакції від 11 липня 2001 р., "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей" від 21 вересня 1991 р., "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 р. та інших законодавчих актах.

Отже, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

3. Правові гарантії захисту прав людини в Україні

Право може розглядатись не лише як сукупність норм, встановлених державою, а і як певні можливості людини, їх свободи, що існують в суспільстві.

Права людини - це можливості, що надаються людині з метою забезпечення її існування та розвитку в конкретних умовах, які об'єктивно визначаються рівнем розвитку суспільства і повинні бути рівними для всіх людей.

Проблема реалізації прав і свобод громадян є однією з найскладніших і найменш досліджених проблем юридичної науки. Вона має велике теоретичне і практичне значення. Теоретичне осмислення механізму І правового регулювання неможливе без вирішення цієї проблеми. її практичне значення полягає в тому що саме в процесі реалізації права людини і громадян стають реальними засобами забезпечення потреб індивіда.

Існує загальний, єдиний і рівний для всіх громадян правовий статус Громадяни України мають рівні можливості брати участь в усіх сферах економічного, політичного і культурного життя, незалежно від раси національності. Повнота використання громадянами цих можливостей залежить від їх особистої ініціативи, енергії. Тому правові можливості громадян, що реалізуються, а також практичні результати їх правових дій неоднакові.

Завдяки тому, що правовий статус є єдиним і рівним для всіх громадян стає можливим розкрити його зміст через загальні права і обов'язки, ям можуть бути набуті і реалізовані будь-яким громадянином. Тут мова йде І про ті права і обов'язки, які властиві для всіх і кожного члена суспільства Загальні права і обов'язки належать всім громадянам, незалежно віл будь-яких особливостей їх соціального, службового, сімейного і т.п. становища.

Загальні права і обов'язки не виключають, а навпаки, передбачають наявність прав і обов'язків, які їх конкретизують (в деяких випадках - доповнюють) відповідно до різних людей, що характеризуються специфічними рисами соціального, службового, сімейного становища. В цьому випадку мова йде про спеціальні права і обов'язки службовців, робітників, військовослужбовців, учнів і т.п., про особливі права і юридичні обов'язки. передбачені законодавством для окремих груп населення поєднаних специфічними рисами їх становища. . Крім поняття єдиного (загального) правового статусу; спеціальних

правових статусів слід розрізняти поняття індивідуального правового статусу особи. Поняття правового статусу громадянина включає в себе тільки те, що однаково властиве правовому статусу всіх громадян держави, залишаючи за рамками ті особливості, які є властивими для статусу окремих категорій осіб, а тим більше для індивідів, названих поіменно. Індивідуальний правовий статус особи, тобто правовий статус конкретної особи (громадянина, іноземця, апатриду), визначається загальним правовим статусом, а також набором спеціальних правових статусів. Слід зазначити, що індивідуальні статуси не завжди можуть змінюватися за бажанням самих суб'єктів. їх зміст де термінується багато в чому інтересами більш високого соціального рівня аж до кінцевих інтересів суспільства.

Правовий статус особи характеризується, таким чином, через: а)загальний правовий статус; б)спеціальний правовий статус; б)індивідуальний правовий статус, носієм якого виступає конкретна особа. Загальний правовий статус, спеціальний правовий статус і індивідуальний правовий статус співвідносяться між собою як загальне, особливе і окреме. Тут характеристика правового статусу особи подається в статистиці, поза моментом його здійснення, реалізації, поза характеристикою стадій проявлення його структурних елементів.

Сучасний період розвитку держав визначається інтенсифікацією

процесу визначення та забезпечення державами прав людини. Це

виявляється у прийнятті та ратифікації міжнародних актів стосовно прав людини, створення спеціальних органів для спостереження за

дотримання В сучасному світі визначились певні тенденції розвитку прав людини. Основними серед них є:

поширеність уявлень про первинність інтересів людини як суб'єкта прав над інтересами суспільства та держави;

поширення принципу юридичної рівності людей та взаємності прав і обов'язків суб'єктів;

розширення кола прав людини; зміцнення системи гарантій захисту прав людини; зростання кількості країн, що визнають міжнародні стандарти та міжнародний контроль за дотриманням прав людини.

Держава є умовою забезпечення і захисту прав людини. Ось чому

права людини розглядаються невід'ємно від прав громадянина. Це дає з одного боку, визначити, наскільки держава забезпечує та охороняє права людини, а з іншого - якою мірою законодавство відповідає правам людини.

Особливе значення серед гарантій прав людини має відповідність національного законодавства міжнародним стандартам в цій сфері. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі. Вони сприймаються в процесі регулювання не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Шляхом їх виконання є видання законодавчого акта, який, з одного боку, буде заснований на міжнародних приписах, а з іншого, - враховуватиме особливості законодавства певної країни. Саме тому у ст.9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Можливим є втілення міжнародних стандартів у сфері прав людини шляхом застосування банкетного способу викладу нормативного матеріалу, тобто прямого посилання на текст міжнародно-правового документа чи встановлення зобов'язання державних органів щодо використання міжнародних норм у сфері прав людини, що спрощує процес уніфікації національного та міжнародного законодавства.

Висновки

Становлення і розвиток прав людини має тривалу історію, супроводжувався боротьбою доктрин і традицій характерних для тої чи іншої країни. Незважаючи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають тільки на основі принципів демократії, свободи, рівності, справедливості, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.

В сучасному світі, коли проблема захисту прав людини вийшла за межі кожної окремої країни, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, у яких відображав ся б повний каталог основних прав людини. Ці права відображені в ряді важливих міжнародно-правових актів, які встановили загальні стандарти прав та інтересів особи, це зокрема: Міжнародний Біль про права, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Європейська конвенція про захист прав і свобод людини тощо.

Основні права і свободи людини забезпечують різноманітні сфери життя людини. Можна виділити слідуючи види прав людини: особисті, політичні, культурні, соціальні та економічні права людини. Таким чином, було визначено ту межу прав людини, нижче якої держава не може опуститись. Це значить, що права і свободи людини з об'єкта внутрідержавної компетенції, стали справою всього міжнародного співтовариства.

Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як найвищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дають можливість зробити висновок про формування в сучасний період ще одного права людини - права на міжнародний захист.

Однак реальна можливість здійснення та захисту основних прав людини конкретною особою забезпечується насамперед юридичними механізмами тієї або іншої держави. Іншими словами, основними гарантами прав людини є національне законодавство і сама держава, на території якої проживає дана особа. Про це, зокрема свідчать і встановлені процедури міжнародного правозахисну: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому разі, якщо вона вичерпала всі внутрідержавні засоби правового захисту (до речі, слід вказати й на те, що скористатися таким правом можуть громадяни не кожної держави, а лише такої, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів). Тому саме держава (відповідно до ст. 2. Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) зобов'язана забезпечити кожну людину, якщо її права порушені, ефективними засобами правового захисту.

Список використана література

Першоджерела

1. Конституція України. - К.: Основа, 1996

2. Всеобщая декларация прав человека (офиц. текст). - М.: Права человека.

3. Европейская Конвенция о защите прав человека и основньіх свобод и дополнительньіе протокольі: С науч. комент. - М.: Норма, - 1996.

4. Конституція Сполучених Штатів Америки /В кн.: Девід П. Каррі Конституція Сполучених Штатів Америки. Посібник для всіх. - К.: Веселка, 1993.

5. Устав ООН /Права человека: Сборник универсальньіх и региональньіх международньіх документов. - М.: Изд-во МГУ, 1990.

Монографії

1. Бойко В. Права людини під захист суду //Юридичний вісник України. - 1997. - № 24. - С. 1-2.

2. Даниленко В. Декларация прав и реальность: К 200-летию Декларации прав человека и гражданина. - М.: Межд. отношения, 1989.

3. Общая теория прав человека /Ин-т. гос. и права РАН; Отв. ред. Е.А. Лукашева. - М.: Норма, 1996.

4. Котюк В.О. Теория права: курс лекцій - К.: Вентурі, 1996.

5. Мамут Л.С. Етатизм и анархизм как типьі политического сознания. - М., 1989.

6. Мюллерсон Р.А. Права человека: идеи, нормы, реальность. - М., 1991.

7. Рабінович П. Рішення Європейського Суду з прав людини: спроба концептуально-методологичного аналізу //Право України. - 1997. - № 12

8. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. - К., 1994.

9. Шмельова Г. Юридичні механізми забезпечення прав людини // Право України. - 1994. - № 10. - С. 49-51.

Размещено на Allbest.ru