Право на доступ до екологічної інформації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Визначення поняття права на доступ до екологічної інформації

1.1 Поняття, зміст і види екологічної інформації

1.2 Орхуська конвенція про доступ до інформації

2. Механізм реалізації права на екологічну інформацію

2.1 Шляхи забезпечення доступу до екологічної інформації

2.2 Органи спеціальної компетенції в галузі забезпечення права на екологічну інформацію

2.3 Органи місцевого самоврядування

3. Система гарантій реалізації права на екологічну інформацію

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

екологічний інформація доступ право

У сучасний період розвитку суспільства великого значення набула поінформованість населення про різні явища, предмети, процеси навколишнього середовища, що відбуваються як у світі загалом, так і в конкретних країнах, зокрема. Тому серед комплексу екологічних прав громадян, які закріплені в чинному законодавстві України, особливого значення набуває право на доступ до екологічної інформації.

Конституція України у ч. 2 ст. 50 закріпила положення, згідно з яким кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена [1]. Разом з тим, у ст. 9 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” зазначається, що кожний громадянин України має право на вільний доступ до інформації про стан довкілля (екологічної інформації) та вільне отримання, використання, поширення і зберігання такої інформації, окрім обмежень, встановлених законом [2]. У свою чергу у п. 3. 6. Положення про порядок надання екологічної інформації сформульовано норму: “У запиті про надання екологічної інформації може бути відмовлено, якщо вона становить державну таємницю” [3], а це суперечить ст. 50 Конституції України. Тому, враховуючи, що Основний Закон держави має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі та повинні їй відповідати, можна стверджувати, що положення чинного законодавства, які встановлюють певні обмеження у доступі громадян до екологічної інформації, є неконституційними.

На практиці досить часто трапляються й інші способи обмеження права на доступ до екологічної інформації, зокрема шляхом віднесення її до комерційної таємниці. Проте, це є суттєвим порушенням екологічного законодавства, адже при зіткненні громадського і комерційного інтересів, перевага повинна надаватися саме громадському інтересу. Так, відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 21 Закону України “Про інформацію” до інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені відомості про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту [4]. Таке ж положення міститься і у ч. 1 ст. 7 Закону України “Про доступ до публічної інформації” [5]. Крім того, згідно з ч. 11 ст. 30 Закону України “Про інформацію” інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на захист. Тому суб'єкти господарювання завжди повинні відокремлювати відомості, що містять в собі екологічну інформацію, від інших видів інформації та надавати її громадянам, навіть якщо вони містяться в одному документі.

1. Визначення поняття права на доступ до екологічної інформації

1.1 Поняття, зміст і види екологічної інформації

Нова Конституція України значно розширила коло прав громадян У ній вперше знайшов відображення ряд екологічних прав, серед яких важливе місце займає право на екологічну інформацію. Ст. 50 Конституції закріплює: "Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на їх поширення" [1]. Регулювання доступу до екологічної інформації відіграє важливу роль в активізації діяльності державних і громадських організацій у сфері охорони довкілля. Як підкреслює Т.Р.

Захарченко "неможливо уявити собі сучасне цивілізоване, відкрите суспільство, яке б не забезпечувало своїм громадянам юридичних гарантії одержання інформації, яка їх цікавить, у тому числі екологічної" [51, с. 4] Саме тому важливо дослідити правовий статус екологічної інформації, визначити механізми її одержання і використання.

В Україні ряд еколого-нормативних актів прямо закріплюють право громадян на одержання інформаційних відомостей екологічного характеру.

Так, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" в ст. 9 надає громадянам право на одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення [3]; ст. 4 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" і ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров'я - право на інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь [9; 8]; ст. 10 Закону України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" - про безпеку ядерної установки чи об'єкта, призначеного для поводження з радіоактивними відходами, про рівні радіації на території України, в місцях проживання людей чи їх роботи [17]; ст. 4 Закону України "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" - про рівні опромінення людини та заходи захисту від впливу іонізуючих випромінювань у місцях їх проживання чи роботи [2]; ст. 14 Закону України "Про відходи" - про безпеку об'єктів поводження з відходами [16].

Поряд із вказаними нормативними актами регулювання доступу до інформації (в тому числі і екологічної) визначається Законом України "Про інформацію" [7]. Щоправда, в законі навіть не виділено екологічну інформацію як окремий вид, а включено до інформації довідково-енциклопедичного характеру (ст. 24). Але екологічна інформація за своїм змістом і статусом не може бути зведена до довідково-енциклопедичної. На особливий характер інформації з питань екології вказується в цьому ж законі. Зокрема, в ст. ЗО передбачено, що правовий режим такої інформації встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів. На жаль, до цього часу Верховною Радою України не прийнято нормативного акту, який би закріплював режим екологічної інформації.

Аналізуючи законодавство, можна визначити різні види екологічної інформації. Наприклад, інформація може бути термінова, періодична і на вимогу. Термінова інформація стосується випадків виникнення надзвичайних екологічних ситуацій чи їх загрози. Про таку інформацію і порядок її поширення говориться в п.6 постанови Ради Міністрів УРСР № 100. У прийнятому Законі "Про екологічну інформацію" слід відобразити правовий режим такої інформації. Необхідно чітко визначити органи, строки, порядок обнародування цих відомостей. Подібна інформація повинна надаватись державними органами в найкоротші терміни. Звичайно, громадяни також не позбавлені права звертатись з вимогами про надання тої чи іншої інформації щодо аварій, стихійних лих, але надання повної, достовірної і щодо аварій, стихійних лих, але надання повної, достовірної і оперативної інформації в цих випадках є першочерговим обов'язком держави.

Законодавством передбачено надання періодичної інформації. Так, постанова № 100 встановлює перелік державних органів і конкретні строки, в які вони повинні надавати відповідну інформацію органам охорони здоров'я і охорони довкілля, а також строки обнародування узагальненої комплексної інформації через республіканські і місцеві газети, радіо і телебачення. Щоправда, ні на державному, ні на місцевому рівнях ця постанова не виконується.

Громадяни, громадські організації і державні органи при потребі можуть звертатися з вимогою про надання інформації, яка їх цікавить Механізм одержання в таких випадках екологічної інформації є предметом окремого дослідження.

Екологічну інформацію можна поділити на комплексну і індивідуальну. Такий поділ відображає її зміст. Зокрема, в комплексній інформації міститься вся система необхідних інформаційних компонентів.

В залежності від території, якої стосується екологічна інформація, можна розрізняти інформацію загальнодержавного, регіонального і локального характеру.

Умовно екологічну інформацію можна поділити на позитивну і негативну. Якщо представлені відомості характеризують стан довкілля чи його окремих компонентів як такий, що відповідає встановленим екологічним нормам і не є небезпечним для життя і здоров'я населення, то цю інформацію можна назвати позитивною. Якщо ж виявлено небезпеку для людей, наявність шкідливих джерел впливу, перевищення екологічних нормативів, така інформація - негативна.

Важливу соціальну, профілактичну, виховну роль відіграє еколого-правова інформація, її змістом є відомості про екологічні правопорушення, роз'яснення їх змісту, дані про притягнення до юридичної відповідальності осіб, які їх вчинили, про існуючі екологічні вимоги, норми і стандарти, еколого-правові нормативні акти тощо.

Згідно із Законом України "Про інформацію" за режимом доступу вся інформація ділиться на відкриту та інформацію з обмеженим доступом, яка, в свою чергу, може бути конфіденційною чи таємною. При цьому треба мати на увазі те, що ст.6 Закону України "Про державну таємницю" закріплює: "Не може бути віднесена до державної таємниці інформація про стихійні лиха, катастрофи та інші надзвичайні події, що загрожують безпеці громадян; про стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей" [8]. Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 року "Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці" до таких відомостей відносить інформацію про забруднення навколишнього природного середовища [3]. П.4ст. 4 вищезгаданої Конвенції ООН закріплює досить широкий перелік підстав для відмови в наданні екологічної інформації, зокрема, якщо її розголошення може негативно вплинути на конфіденційність комерційної та промислової інформації, що може сприяти зловживанням з боку службових осіб.

1.2 Орхуська конвенція про доступ до інформації

Відповідно до ст. 4 Конвенції „Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля” кожна із сторін повинна гарантувати, що за умов виконання пунктів цієї статті державні органи у відповідь на запит про надання екологічної інформації надаватимуть громадськості таку інформацію в рамках національного законодавства; включаючи, за наявності запиту і у відповідності до підпункту b) копії аючи, за наявності запиту і у відповідності до підпункту b) копії фактичних документів, які містять або охоплюють таку інформацію:

a) без необхідності формулювати свою зацікавленість;

b) у формі, відповідно до запиту, якщо тільки: державний орган не має підстав надати її в іншій формі, причому повинні бути вказані причини, що виправдовують надання інформації саме в такій формі; або інформація вже не була надана громадськості в іншій формі.

Екологічна інформація, надається в максимально стислі строки, але не пізніше одного місяця після подання заяви, якщо тільки обсяги та складність відповідної інформації не виправдовують продовження цього терміну до двох місяців після подання заяви. Подавець заяви інформується про будь-яке подовження строків і про причини, які є підставою для цього.

У запиті про надання екологічної інформації може бути відмовлено, якщо:

a) державний орган, до якого було направлено запит, не має у своєму розпорядженні відповідної екологічної інформації;

b) запит є очевидно необґрунтованим або сформульованим в надто загальному вигляді; або

c) запит стосується матеріалів, що знаходяться на завершальній стадії їх підготовки, або стосується внутрішнього інформаційного обміну міждержавними органами, коли такий виняток передбачається національним законодавством чи практикою, що склалася, при цьому враховується зацікавленість громадськості в розкритті такої інформації.

У запиті про надання екологічної інформації може бути відмовлено, якщо її оприлюднення може негативно вплинути на:

a) конфіденційність діяльності державних органів у випадках, коли така конфіденційність передбачається національним законодавством;

b) міжнародні стосунки, національну оборону або державну безпеку;

c) відправлення правосуддя, можливість для осіб бути відданими під справедливий судовий розгляд або спроможність державних органів проводити розслідування кримінального чи дисциплінарного характеру;

d) конфіденційність комерційної та промислової інформації у випадках, коли така конфіденційність охороняється законом з метою захисту законних економічних інтересів. В цьому контексті інформація про викиди, яка стосується охорони навколишнього середовища, підлягає оприлюдненню;

e) права інтелектуальної власності;

f) конфіденційність особистих даних і/чи архівів, що стосуються фізичної особи, коли ця особа не дала громадськості згоди на оприлюднення такої інформації згідно з положеннями національного законодавства;

g) інтереси третьої сторони, яка надала інформацію, якщо ця сторона не зв'язана зобов'язаннями поступати належним чином, або якщо на цю сторону не може бути покладено такого зобов'язання, і в тих випадках, коли ця сторона не дає згоди на оприлюднення відповідного матеріалу; або

h) навколишнє середовище, на яке поширюється така інформація, наприклад місця розмноження рідкісних видів.

Вищезазначені обґрунтування відмови тлумачаться з урахуванням зацікавленості громадськості в оприлюдненні цієї інформації та з огляду на те, чи стосується інформація, що міститься у запиті, викидів у навколишнє середовище. У тих випадках, коли державний орган не має у своєму розпорядженні екологічної інформації, котра міститься у запиті, цей державний орган в максимально стислий строк інформує подавця запиту про державний орган, до якого, як він вважає, можна звернутися із запитом про надання відповідної інформації, або передає цей запит такому органу та належним чином повідомляє про це подавця запиту. Кожна із сторін гарантує, що у випадках, коли інформація, що не підлягає оприлюдненню згідно з пунктами 3 c) і 4 може бути відокремлена від решти інформації без шкоди для конфіденційності інформації, яка не підлягає оприлюдненню, державні органи надаватимуть цю решту екологічної інформації.

Дана конвенція у ст. 9 передбачає також, що кожна із сторін, яка ратифікували цю конвенцію, в рамках свого національного законодавства повинна гарантувати кожній особі, яка вважає, що її запит з отримання інформації відповідно до умов статті 4 було проігноровано, неправомірно відхилено частково чи повністю, неадекватно задоволено, або підхід до розгляду такого запиту не відповідав положенням зазначеної статті, доступ до процедури розгляду прийнятого рішення в суді або іншому незалежному танеупередженому органі, заснованому згідно із законом.

2. Механізм реалізації права на екологічну інформацію

2.1 Шляхи забезпечення доступу до екологічної інформації

Чинна Конституція містить три важливі різновиди організаційних способів юридичного забезпечення права громадян на екологічну інформацію, від дії яких залежить ступінь його реальності: по-перше, це створення і встановлення компетентності органів держави, які в залежності від їх повноважень, забезпечують правову організацію реалізації цього права; по-друге, це закріплення принципів і основ процедурно-процесуального порядку реалізації, охорони та захисту права на екологічну інформацію; по-третє, це встановлення відповідальності за порушення законодавства про екологічну інформацію. Проведемо аналіз зазначених способів.

В юридичній літературі зазначається, що найактивніша роль у практичній реалізації конституційних прав і свобод громадян відводиться органам держави, правотворча, правореалізаційна та правоохоронна діяльність яких спрямована на забезпечення цих прав [6, с 10]. Адже, по суті, механізм реалізації будь-якого права складається з двох обов'язкових стадій: а) волевиявлення громадянина та б) офіційної реакції на це волевиявлення з боку уповноваженого органу держави чи посадової особи [7, с. 62].

Такі положення дають можливість визначити зміст правової організації реалізації права громадян на екологічну інформацію як юридичне значимі дії по: а) визначенню в законодавчому порядку уповноважених в сфері забезпечення цього права органів, їх структури та наділення їх відповідною компетенцією; б) виконанню юридичних обов'язків по забезпеченню його реалізації; в) створенню умов для його реалізації; г) постійному спостереженню за реалізацією цього права; д) його охороні; е) застосуванню санкцій у випадках порушення права на екологічну інформацію.

Перший елемент змісту правової організації реалізації права громадян на екологічну інформацію вказує на правотворчу діяльність, в якій уособлюється Діяльність Верховних Рад України та Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування. Вона повинна спрямовуватись на розробку проектів законів про Право на екологічну інформацію та його гарантії (статті 92, 138, 143) Конституції України), про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, про Кабінет Міністрів України тощо.

Правотворча діяльність повинна спрямовуватися на недопущення колізій в законодавстві про екологічну інформацію.

Правореалізаційна діяльність є прямим продовженням правотворчої діяльності і уособлює в собі визначену в законодавчому порядку діяльність державних та самоврядних органів, громадських організацій та посадових осіб по забезпеченню прав людини і громадянина.

Організаційні структури реалізації екологічного інформування чітко визначені нормативних актах, але в той же час вони досить неоднорідні, їх наявність зумовлена важливістю і актуальністю еколого-інформаційних проблем, широким спектром різноманітних видів екологічної інформації.

З урахуванням визначених в еколого-правовій літературі поняття та класифікації видів і органів управління в галузі екології [4], управління в галузі забезпечення права на екологічну інформацію доцільно розглядати як врегульовані правовими нормами суспільні еколого-інформаційні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об'єднань, що спрямована на забезпечення інформації про використання природних ресурсів, їх відтворення та охорону, охорону інших природних комплексів, охорону довкілля та забезпечення екологічної безпеки. За суб'єктним складом таке управління можна поділити відповідно на державне, самоврядне та громадське, а за функціями управління - на загальне та спеціальне.

2.2 Органи спеціальної компетенції в галузі забезпечення права на екологічну інформацію

Саме на ці органи покладається основне навантаження щодо організації виконання зобов'язань держави по забезпеченню практичного здійснення громадянами своїх прав і свобод.

Такі органи доцільно поділити на: 1) органи надвідомчого управління і контролю; 2) органи спеціального поресурсового управління; 3) органи спеціального функціонального управління; 4) органи спеціального гани спеціального галузевого управління.

Надвідомчий характер відповідних органів залежить від тих особливих повноважень, якими наділені такі органи, зокрема щодо здійснення комплексного управління у відповідній галузі, координації у цій сфері діяльності інших міністерств, відомств, підприємств, установ та організацій.

Відповідно до правового становища та функціональних повноважень, визначених Законами України та положеннями про них, органами спеціального надвідомчого управління доцільно визначити: - Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України[3] та Міністерство охорони здоров'я України[2].

Так, Мінекобезпеки України, його органи на місцях покликані забезпечувати заінтересовані державні та громадські органи, підприємства, установи, організації та громадян інформацією про стан навколишнього природного середовища, випадки і причини його екстремального забруднення, рекомендаціями щодо заходів, спрямованих на зменшення його негативного впливу на природні об'єкти і здоров'я населення, про наслідки і результати цих явищ, екологічні прогнози, про притягнення винних до відповідальності (ст. 25 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").

Виконання міністерством такого функціонального обов'язку обумовлене додержанням міжнародного принципу, згідно з яким обов'язок надавати екологічну інформацію має покладатися на органи, на які покладена державна відповідальність за охорону навколишнього середовища (п. З розділу І "Доступ до екологічної інформації" проекту Конвенції ООН по забезпеченню доступу до екологічної інформації та участі громадськості в процесі прийняття рішень в галузі охорони навколишнього середовища[4]). З цієї точки зору доцільно підтримати визначення такої функції як екологічне інформаційне забезпечення, що безпосередньо вказує на гарантуючий характер її здійснення [4, с. 8].

На місцевому рівні всі зазначені повноваження здійснюють Державні Управління екологічної безпеки в областях, містах Києві та Севастополі Мінекобезпеки України.

Отже, з урахуванням вищезазначеного, доцільно зробити висновок, що Мінекобезпеки України, його органи на місцях проводять відповідну діяльність, завдяки якій збирається, обробляється, аналізується та узагальнюється екологічно значима інформація. Формами такої діяльності в основному виступають: повідомлення в засобах масової інформації, виступи керівників міністерства у пресі, підготовка та видавництво інформаційних бюлетенів, довідників, збірників, в тому числі Національної доповіді про стан довкілля в державі за рік.

Міністерство охорони здоров'я відповідно до покладених на нього повноважень зобов'язане забезпечити права громадян України на охорону здоров'я, передбачає також достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь (ст.6 Основ законодавства України "Про охорону здоров'я"), також покликане також покликане організувати державну систему збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та спеціальної статистичної інформації (ст.7 Основ).

Інформаційне забезпечення, яке здійснюється з метою вивчення, оцінки, прогнозування санітарної та епідемічної ситуації, розробки заходів, спрямованих на попередження, усунення або зменшення шкідливого впливу факторів навколишнього середовища, а також інформування з цих питань органів державної виконавчої влади, громадських організацій і громадян покладається на державну санітарно-епідеміологічну службу МОЗу України (статті 31-38 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення").

Основними заходами міністерства, спрямованими на забезпечення інформування громадян про вплив довкілля на їхнє здоров'я, про якість харчових продуктів, предметів побуту, на нашу думку, є: 1) організація і здійснення державної санітарно-гігієнічної експертизи; 2) гігієнічна регламентація небезпечних факторів і видача дозволів на їх виконання, 3) безпосереднє інформування про вплив таких факторів на життя та здоров'я.

З цією метою у системі МОЗу України створено Український Центр державного санітарно-епідеміологічного нагляду, який узагальнює практику здійснення органами санітарно-епідеміологічного нагляду цих та інших заходів. Зокрема, здійснюючи організаційно-превентивні заходи у вигляді експертно-оціночних Дій, посадові особи цих органів виносять рішення про необхідність проведення державної санітарно-гігієнічної експертизи довкілля побутових умов життя, якості питної води, продуктів харчування, умов праці, навчання та лікування, визначають склад комісії для її здійснення і затверджують висновки; відбирають зразки сировини, продукції, матеріалів для такої експертизи, інформують у засобах масової інформації про ці заходи.

2.3 Органи місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування складають другий блок органів управління в галузі забезпечення екологічною інформацією. Відповідно до Закону України від 21 травня 1997р. "Про місцеве самоврядування в Україні"[2], такими органами є: і 1) Ради (обласні та районні); 2) виконавчі органи

Ради (обласні та районні); 2) виконавчі органи сільських, селищних, міських Рад (комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи).

Екологічне інформування цих органів віднесено законодавством до делегованих повноважень і включає лише інформування населення про здійснення необхідних заходів щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, і епізоотій, інших надзвичайних ситуацій (ст. 33 Закону). Це ж повноваження делегується районними і обласними радами відповідним місцевим адміністраціям (ст. 44 Закону). Ці положення дещо відмінні від положень, визначених екологічним та природоресурсовим законодавством, яке не змінено відповідно до нововведень.

Тому доцільно погодитись, що чинне законодавство не є ефективною правовою основою будь-якого інформування громадян Радами [54]. Неконкретність, невиправдана лаконічність, у окремих випадках декларованість правових норм про екологічне інформування органами місцевого самоврядування призводить, на нашу думку, до фактичної відсутності відповідальних у цій сфері.

Вбачається, що ефективними засобами такого інформування могло б бути створення відповідних структурних підрозділів, наприклад, екологічних інформаційних центрів при виконавчих комітетах Рад. А вони, в свою чергу, створюючи відповідну базу даних, інформували б місцеве населення через засоби масової інформації про екологічно значимі події, а не лише про наслідки надзвичайних ситуацій.[59, с. 114]

Важливими заходами, які сприяли б забезпеченню екологічної інформації, на наш погляд, доцільно назвати діяльність цих органів по розробці і затвердженню місцевих екологічних програм, винесення на сесії рад питань "Про екологічну обстановку в регіоні", ведення особистих прийомів громадян з екологічних питань головами цих рад та виконкомів рад, висвітлення результатів виконання цих та інших заходів у місцевих засобах масової інформації.

Виходячи з положень законодавства про те, що первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста (ст.6 Закону), вбачається, що участь громади в екологічному інформуванні можлива шляхом винесення питань такого інформування на загальні збори (ст.8 Закону), або шляхом ініціювання нею розгляду цих питань у раді (ст.9 Закону).

3. Система гарантій реалізації права на екологічну інформацію

Гарантії реалізації права на екологічну інформацію - це сукупність юридичних засобів, які спроможні визначити якісно своєрідний процес регулювання суспільних еколого-інформаційних відносин, здатних забезпечувати використання, додержання, неухильне виконання і правильне застосування норм права про екологічну інформацію, здійснення суб'єктивного права громадян на екологічну інформацію та охорону (захист) цього права від різних посягань.

За своєю структурою гарантії реалізації права на екологічну інформацію включають: а) систему норм багатьох законів і підзаконних актів, які регулюють суспільні відносини в галузі забезпечення екологічної інформації; б) організаційно-правові, процесуально-правові та стимулюючі засоби забезпечення цього права; в) відповідальність юридичних і фізичних осіб за порушення законодавства у цій сфері.

Гарантії права на екологічну інформацію виконують і ряд функцій у правовому регулюванні, тобто тих типових, найбільш загальних напрямків, по яких забезпечується здійснення і захист права, ефективна його дія [5]. Основною серед них доцільно визнати забезпечення реалізації правового статусу особи, у результаті здійснення якої: створюється практична можливість користуватися правом на екологічну інформацію і ну інформацію і виконувати юридичний обов'язок щодо його забезпечення; виключається зловживання правом; стимулюється правова активність суб'єктів еколого-інформаційних відносин; реалізується загальна і спеціальна превенція порушень суб'єктивного права та невиконання обов'язків; здійснюється захист (охорона) права на екологічну інформацію, забезпечується відновлення порушеного суб'єктивного права і необхідна поведінка зобов'язаної особи [6]. Крім цього, гарантії реалізації права на екологічну інформацію виконують і інші функції - інформаційну, мотиваційну, стимулювання правомірної поведінки та ін.

За видом гарантованого блага гарантії реалізації права на екологічну інформацію базуються на конституційному праві громадян на зазначену інформацію та праві на її поширення. За галузевою приналежністю - це засоби реалізації одного з видів екологічних прав громадян.

Основою класифікації гарантій реалізації права громадян на екологічну інформацію стали: аналіз чинного законодавства і досягнення наукового пізнання у цій сфері. При здійсненні цієї класифікації були використані такі загальні критерії: співвідношення соціального змісту і юридичної форми у механізмі правового гарантування права на екологічну інформацію, співвідношення нормативних і організаційних гарантій реалізації права, залежність класифікації гарантій реалізації від об'єкта гарантування, поділ гарантій за галузевою приналежністю та формами реалізації, гарантії правового статусу суб'єктів еколого-інформаційних відносин та інше.

3 урахуванням уже традиційного поділу гарантій на загальні та спеціальні, загальними гарантіями реалізації права громадян на екологічну інформацію доцільно визначити економічні, політичні, ідеологічні (загальносоціальні) гарантії, що створюють реальну обстановку для здійснення цього права та правових норм, які його закріплюють,[5, c. 2] а спеціальними - гарантії безпосередньої дії, суто гарантії, юридичні засоби, які забезпечують конкретні умови і порядок реалізації. (захисту) зазначеного права. Загальносоціальні гарантії врешті-решт визначають життєдіяльність юридичних гарантій, які не можуть бути вище соціальних передумов, бо право ніколи не може бути вище ніж економічний устрій і обумовлений ним культурний розвиток суспільства [6].

Економічні гарантії реалізації екологічних прав громадян, в тому числі і права на екологічну інформацію, в юридичній літературі поєднуються з як найшвидшим реформуванням економіки, з підвищенням життєвого рівня, з вирішенням питання права власності на природні ресурси, з підвищенням затрат держави на забезпечення екологічної безпеки [7, с. 4]. Так, соціально економічний зміст мають конституційні норми (ст. 3 ,4, 6), які закріплюють право власності Українського народу на всі природні ресурси в межах території України, її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, право приватної власності на землю, забезпечення екологічної безпеки на території України і підтримання екологічної рівноваги. При цьому важливою є теза про те, що власність ю є теза про те, що власність зобов'язує, оскільки не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, а забезпечення екологічної безпеки є обов'язком держави.

Політичні гарантії реалізації права на екологічну інформацію відіграють важливу роль при саморегулюванні власної поведінки суб'єктів еколого-інформаційних відносин. Свобода слова і думки, вільне вираження своєї думки і переконань; свобода об'єднань у політичні і громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення різних (в тому числі і екологічних) інтересів; участь в управлінні державними справами, у всеукраїнських та місцевих референдумах; право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, збиратися на збори, мітинги, походи і демонстрації (в тому числі і екологічного спрямування), закріплені у відповідних статтях Конституції (статті 34,36,38,39) та деталізуються у екологічному законодавстві (ст.9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").[60, с. 45]

Ідеологічні гарантії реалізації права на екологічну інформацію пов'язані з відродженням та зростанням духовного і культурного рівня народу, підвищенням освіти, правової свідомості. Саме падіння екологічної культури, духовності, моралі, відсутність екологічних знань, усвідомлення глобальності екологічних проблем називається в літературі основною причиною екологічної кризи в державі [47].

Підвищення ролі загальних гарантій права громадян на екологічну інформацію сприятиме подоланню екологічної кризи в державі, але за умови, якщо вони будуть активно вплетені в юридичний механізм забезпечення Цього права.

З огляду на спеціальні гарантії реалізації права на екологічну інформацію, то їх теж доцільно поділяти на загально-юридичні та спеціально-юридичні. Так, загально-юридичними гарантіями, на нашу думку, можуть бути названі всі гарантуючі засоби, визначені Конституцією, які можуть бути віднесені до реалізації будь-якого іншого конституційного права. Це, зокрема: й держава, зміст і спрямованість діяльності якої визначають всі, закріплені Конституцією права і свободи людини та їх гарантії. Держава відповідає пере; людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є ї головним обов'язком (ст. 3 Конституції України);

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, органи яки: здійснюють свої повноваження виключно у межах, визначених Конституцією України (ст.6 Конституції України);

принципи верховенства права і визнання норм Конституції нормами прямої дії гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини безпосередньо на підставі Конституції України;

гарантоване право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службовим осіб; право звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Раді України з прав людини; право після використання всіх національних засобів правового захисту, звертатися за у, звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідник міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна; право будь-якими не забороненими засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст.5 Конституції України);

парламентська законодавча діяльність стосовно прийняття законів про права свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина (п.1ст.92 Конституції України);

Президент України як гарант прав і свобод людини і громадянина (ст.102 Конституції України);

Кабінет Міністрів України як основний орган, який вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (п.2 ст.116 Конституції України);

місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (п.2 ст.119 Конституції України);

прокуратура України, на яку покладається представництво інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом (п.2 ст.121 Конституції України);

здійснення правосуддя в Україні виключно судами (ст.124 Конституції України);

інші гарантії, наприклад, обов'язок держави захищати права споживачів та здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції, усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів (ст.42 Конституції України).

Основна роль в системі гарантій реалізації права на екологічну інформацію належить спеціально-юридичним гарантіям[8, c. 10]. В основу класифікації таких гарантій можна покласти будь-який критерій, наприклад, форми юридичного закріплення; об'єкт гарантування; сфера суспільних відносин, на яку вони розповсюджуються; належність до суб'єктів права; форми реалізації права; функціональне спрямування тощо.[9, с. 5]

Саме такий підхід дозволить виявити найбільш сприятливі умови та засоби для реалізації конкретного суб'єктивного права, способів його забезпечення, стадій реалізації.

Висновки

Право на екологічну інформацію - одне з основних прав людини в екологічному праві України. Кожна особа на національному рівні повинна мати можливість належного доступу до екологічної інформації, повинна бути поінформована про стан навколишнього природного середовища. Цьому праву повинен відповідати обов'язок держави надавати необхідну інформацію, яка є у розпорядженні тих чи інших органів, на які покладені функції щодо інформування населення про екологічне становище у державі.

Крім цього, особа повинна не просто наділятись таким правом, їй законом повинні надаватись реальні можливості впливати, брати участь у прийнятті відповідних нормативно-правових актів у сфері екології. Це право людина повинна реалізовувати через відповідні громадські організації, які беруть участь у прийнятті державних рішень щодо зазначених питань.

Ще донедавна екологічні катастрофи, зокрема техногенного походження, їх причини та наслідки впливу на довкілля, життя та здоров'я людей замовчувалися, а інформація про них залишалась засекреченою. Саме тому важливим є законодавче закріплення права на екологічну інформацію та наукова розробка теоретичних його положень.

Однак в законодавстві, на нашу думку, поряд з декларуванням цього права повинні закріплюватись способи його втілення на практиці. З цією метою науковцями досліджується система гарантій та механізм реалізації права доступу до екологічної інформації, важливе місце серед яких займає юридична відповідальність за його порушення.

Список використаних джерел

1. Конституція України : від 28.06.96 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0. - Назва з екрана.

2. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 26.06.91 року № 1264-XII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1264-12. - Назва з екрана.

3. Про порядок надання екологічної інформації : Положення, затверджене наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища від 18.12.2003 року №

169 [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0156-04. - Назва з екрана.

4. Про інформацію : Закон України від 02.10.92 року № 2657-XII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2657-12. - Назва з екрана.

5. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011року № 2939-VI [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2939-17. - Назва з екрана.

6. Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля : Конвенція ООН вiд 25.06.1998 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1264-12. - Назва з екрана.

7. П'ятковська І. До питання про суб'єкти, що зобов'язані надавати екологічну інформацію / І. П'ятковська // Вісник екологічної адвокатури. - 2006. - № 30. - С. 16-18.

8. Козак З. Порядок доступу до екологічної інформації: окремі правові проблеми / З. Козак, Н. Стецик // Вісник екологічної адвокатури. - 2006. - № 30. - С. 18-21.

9. Екологічна експертиза: право і практика. / В.І. Андрейцев, М.А. Пустовойт, С.В. Калиновський та ін.; За ред. В.І. Андрейцева, М.А. Пустовойта. - К.: Урожай, 1992. - 208 с.

10. Кобецька Н.Р. Правовий режим екологічної інформації. // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Вип. ІV. Ів-Франківськ. - 2000р.

11. Костецька Т.А. Інформування громадян про роботу місцевих рад: проблеми правового регулювання і організації. // Правова держава. Вип. 2 - 3. - К., 1992. - с. 103 - 108.

12. Кравченко С. Захист екологічних прав громадян в Україні та США: порівняльний аналіз. // Право України. - 1995. - № 5 - 6. с. 33 - 36.

13. Кравченко С. Конвенція про доступ до інформації та участь громадськості у прийнятті рішень у сфері навколишнього середовища. // Право України. - 1998. - № 6. - ст. 113 - 117.

14. Кравченко С. Як захистити екологічні права громадян. // Урядовий кур'єр. - 1995. - 27 червня.

15. Кравченко С. Дорога до Орхуса очима громадськості. // Світ в долонях. - 1999. - № 1. - ст. 2 - 5.

Размещено на Allbest.ru