Нормативний склад міжнародного правового права. Встановлення змісту іноземного права. Поняття та ознаки зовнішньоекономічної угоди. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

3. Поняття та ознаки зовнішньоекономічної угоди

Якщо аналізувати зовнішньоекономічну угоду, то, передусім, треба сказати, що актуальним для вітчизняного законодавства даний вид угод став нещодавно.

Тільки початку 90- x років у Росії триває швидке розвиток міжнародної торгівлі, у результаті відбувається розширення процесів взаємодії вітчизняних і закордонних підприємців. Найбільш значної ролі у цьому взаємодії грає діяльність фізичних юридичних осіб. Рух приватного капіталу наші дні стає однією з найважливіших чинників економічного розвитку будь-якої країни світу. Дрібний і середнього бізнесу приносить левову пайку наявних податків і зборів бюджет і формує валовий національний продукт більшості держав. Великі транснаціональні компанії нерідко визначають політику й економіку відразу країн. У результаті угоди, укладені між приватними особами, стають основний правової формою, властивій міжнародної економічної діяльності.

У цілому нині ми можемо стверджувати, що міжнародна господарську діяльність ввозяться різні види і формах, що потребує різних правових інструментів регулювання. У тому числі надто за умов ринкової економіки є діяльність приватних (фізичних і юридичних) осіб, відносини між якими регулюються приватним правом, передусім цивільне право та продемонструвати міжнародним приватним правом. Тому цивільно-правова угода є основним правової формою, яка опосередковує зрештою міжнародне економічне, включаючи торгову, діяльність. У цьому узагальненому вигляді її, найчастіше, називають міжнародної комерційної угодою.

У результаті сучасної юриспруденції підвищується роль громадянського обов'язку і міжнародного права.

Слід зазначити, що Російське законодавство який завжди встигає за що відбуваються змінами. Такий стан речей завдає суттєвої шкоди економіки та престижу нашої держави.

Нині можна говорити, у Росії назріла проблема більш чіткого врегулювання зовнішньоекономічної діяльності. Це, втім, характерне й багатьом інших країнах. У світі, у зв'язку з різноманіттям процесів міжнародного господарського взаємодії, у Російської Федерації законодавство і не відповідає потребам зовнішнього обороту. Певною мірою це пов'язані з відмінностями в підходах доколлізіонно-правовому регулюванні зобов'язань, що виникають з зовнішньоекономічних угод. Ускладнює ситуацію і ситуація що склалася у міжнародному комерційному арбітражі. Нині третейські суди, у яких суперечки, пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю, розглядаються набагато частіше, ніж, до судів загальної юрисдикції, мають занадто великий свободою на виборі применимого права.

Зовнішньоекономічна діяльність включає у собі зовнішньоторговельну діяльність, міжнародне інвестиційне співробітництво, виробничу кооперацію, валютні, і фінансово-кредитні операції, і навіть низку інших видів діяльності. Безперечно, що у наші дні і грає важливого значення економіки кожної держави.

При аналізі поняття і ознак зовнішньоекономічної угоди, насамперед слід безпосередньо визначити такі поняття, як «зовнішньоторговельна діяльність», «зовнішньоторговельна угода», «зовнішньоекономічна угода», «міжнародна комерційна угода» і «зобов'язання, що виник з зовнішньоекономічної угоди». Важливе значення має тут також зіставлення понять «зовнішньоторговельна угода» і «зовнішньоекономічна угода», і навіть понять «зовнішньоекономічна угода» і «міжнародний комерційна угода».

Якщо ж порівнювати поняття «зовнішньоекономічна угода» і «міжнародна комерційна угода», слід відзначити, термін «міжнародна комерційна угода» немає в сучасного російського законодавстві. У Цивільному кодексі РФ в п. 3 ст. 162 і п. 2 ст. 1209, використовується термін «Зовнішньоекономічна угода».

У цьому з упевненістю твердити про, терміни «зовнішньоекономічна угода і «міжнародна комерційна угода» загалом збігаються зі своєї сутності, хоча деякі незначні відмінності все-таки існують. «Зовнішньоекономічна угода» висловлює внутрішню позицію однієї держави стосовно угоді з участю іноземного елемента. Зокрема, участь Росії, її громадян, і її юридичних осіб у міжнародному економічне співробітництво був частиною їхнього зовнішньоекономічної діяльністю, яка оформляється скоєнням зовнішньоекономічних контрактів. Така сама діяльність із позиції двох і держав є міжнародної господарської діяльністю, а угоди її опосередковане, будуть міжнародними комерційними угодами.

Слід зазначити, що на відміну від сучасного російського права під час існування Радянського союзу законодавство переважно використало термін «Зовнішньоторговельна угода». Перехід від другого до першого терміну зрозумілий, оскільки міжнародна господарську діяльність не зводиться лише торгової. Вона також включає у собі міжнародне інвестиційне співробітництво, виробничу кооперацію, валютні, і фінансово кредитні операції, і навіть низку іншої.

Основною проблемою щодо вищевказаних понять і те, що російське право це не дає поняття ні зовнішньоторговельної, ні зовнішньоекономічної угоди, хоча законодавець і практика оперують цим поняттям. Разом про те, розкриття поняття «зовнішньоекономічна угода» має серйозне практичного значення, оскільки безпосередньо з застосовним правом. Якщо угода «внутрішня», вона лежать у національно-правовому полі, і регулюється правом відповідного держави. Якщо угода міжнародна (зовнішньоекономічна), вона перебуває у сфері дії приватного права кількох держав і виникають проблеми вибору права однієї з них, норми якого повинні бути застосовані. До відносинам, що випливають із такої угоди, за певних умов можна буде застосувати принципи і норми міжнародного (публічного) права. Нарешті, тут широко застосовуються звичаї міжнародної торгівлі, чи, згідно з ширшим терміном - звичаї міжнародного ділового обороту, які найчастіше об'єднуються загальним назвою «lexmercatoria».

З огляду на практично багато важать і відсутність рішення на законодавстві, у період даному питанню багато уваги приділяла вітчизняна юридична наука, що призвело до створення з так званого доктринального поняття зовнішньоторговельної угоди. Під зовнішньоторговельними угодами доктрина традиційно порозумівались угоди, у яких, по меншою мірою, жодна зі сторін є іноземним громадянином чи іноземним юридичною особою і змістом яких є операції з увезення товарів з-за кордону чи вивезенню товарів зарубіжних країн або якісь подібні операції, пов'язані з вивезенням чи ввезенням товарів. Зокрема, така позиція відбито у підручнику «Міжнародне приватне право», виданий1984г. У розділі 11 підручника, присвяченій зовнішньоторговельним угодам, виділено два загальних ознаки, притаманних такої угоди: «По-перше, одне з її сторін перебуває у іншій державі і, отже, здебільшого є іноземцем. По-друге, предмет такої угоди - зовнішньоторговельна операція (постачання товару, наймання майна, перевезення вантажу, надання послуг зовнішньоторговельного характеру тощо). Як очевидно з наведених прикладів найчастіше авторами називаються два ознаки зовнішньоторговельної (зовнішньоекономічної) угоди: по-перше, в угоді беруть участь особи різної національної (державної) належності і, по-друге, змістом угоди є операції з експорту-імпорту товарів, послуг тощо.

Нині у законодавстві також відсутня поняття зовнішньоторговельна угода. Проте законодавець визначає схоже з нею поняття «зовнішньоторговельна діяльність». Зокрема, Федеральний закон "Про регулювання зовнішньоторговельної діяльності" від 13 жовтня 1995 року дає таке поняття. Це - «підприємницька діяльність у сфері міжнародного обміну товарами, роботами, послугами, інформацією, результатами інтелектуальної діяльності, зокрема виключні права ними».

Л.А. Лунц визначав зовнішньоторговельні угоди, як угоди, у яких принаймні жодна зі сторін - іноземний громадянин чи юридична особа, і який спрямовані на увезення-вивезення з-за кордону товарів чи підсобні операції, пов'язані з такою ввозом-вивозом.

М.М. Богуславський до зовнішньоекономічним договорами пропонує відносити «які скоювалися під час здійснення підприємницької діяльності договори між особами, комерційних підприємств яких у різних країнах».

Зикін І.С. називає зовнішньоекономічними угоди між особами, чиї підприємства перебувають у різних країнах, здійснені з-поміж них під час здійснення підприємницької діяльності.

Цікаву думку з цього приводу висловлює Саушкин Д.В. Він іменує зовнішньоекономічної угоду "пов'язану з перетином її предметом межі держави". Він цурається ототожнення понять "зовнішньоторговельна угода" і "зовнішньоекономічна угода", позаяк у час коло останніх вельми широке. Як приклад він наводить договір дарування, "яка може бути зовнішньоторговельним, тобто володіти спрямованістю на одержання прибутку з безплатності".

Отже, термін «Зовнішньоекономічна угода» є широким, вона вмикає і зовнішньоторговельну угоду. Традиційно обидва терміна можуть використовуватися як рівнозначні: правові норми, регулюючі відносини з зовнішньоекономічної угоді, поширюються і відносини з зовнішньоторговельної угоді, і навпаки.

Розглядаючи поняття зовнішньоекономічної угоди слід зазначити, що вона, як і кожна цивільно-правова угода, то, можливо односторонньої і двох- чи багатосторонній. Останні іменуються договорами (контрактами). Найяскравішими і поширеними прикладами обопільних умов є міжнародної купівлі-продажу, бартеру, комісії та інших.; прикладами багатосторонніх є фінансового лізингу, факторингу, угоди про спільної прикладної діяльності, про кооперацію та інших.

З упевненістю можна стверджувати, що важливе місце у системі зовнішньоекономічних угод займає договір міжнародної купівлі-продажу товарів. Упродовж багатьох десятиліть він був майже єдиною формою міжнародних господарських відносин. Внаслідок цього досі й у практиці, й у доктрині термін «міжнародна торгова угода» найчастіше (і з нашої думки помилково) застосовується у ролі збірного поняття, який усе види міжнародних економічних угод. У кожному разі можна говорити, що у сучасної міжнародної юридичній практиці термін «міжнародна торгова угода» вживається ширшому розумінні, ніж просто міжнародна купівля-продаж, фактично підміняючи собою поняття дво і багатосторонньої міжнародної комерційної (зовнішньоекономічної) угоди.

Не можна ні про те, що у сучасних умовах таке стан справ пояснюється як великою кількістю договорів купівлі-продажу на світових економічних зв'язках. Важливим кроком чинником і те, більшість інших міжнародних комерційних угод або ж пов'язані з купівлею-продажем (супутні угоди, наприклад, перевезення, страхування, розрахунки тощо. буд.), або є одній з різновидів купівлі-продажу (наприклад, ліцензійні договори, договори з надання послуг), або перебувають у більшої або меншою мірою елементи купівлі-продажу (наприклад, угоди про кооперації).

З іншого боку, нині договір міжнародної купівлі-продажу є найбільш розробленим в міжнародне право. Саме щодо цього договору уніфікація матеріального права досягла найбільш суттєвих результатів. У всіх вищевикладених чинників, найчастіше норми, призначені для регулювання купівлі-продажу, за аналогією застосовуються решти міжнародним комерційним угодам. Однак подія ця значить, що правове поняття договору міжнародної купівлі-продажу, дану у міжнародно-правових актах, треба використовувати визначення поняття зовнішньоекономічної угоди цілому.

Окремі види зовнішньоекономічних угод з своїм змістом істотно відрізняється друг від друга. Наприклад, зміст договору міжнародної купівлі-продажу відрізняється від змісту договору міжнародного бартеру чи договору міжнародного фінансового лізингу тощо. буд. Тому неможливо назвати загальну визначення всім міжнародних угод, у тому числі та його змістовний бік. Певне, у цьому немає потреби. Разом про те, всі види міжнародних угод незалежно від своїх змісту об'єднують у одну групу наявністю у них загального класифікаційного критерію - критерію «міжнародності». Отже, визначення поняття міжнародної комерційної угоди, відповідно і зовнішньоекономічної угоди, зрештою, зводиться до відповідальності питанням, за наявності яких обставин цивільно-правова угода набуває міжнародного характеру.

Якщо говорити безпосередньо про договорі міжнародної купівлі-продажу, то відповідності зі ст. 1 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. під договором міжнародної купівлі-продажу слід розуміти «договір купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційних підприємств яких у різних країнах». Аналогічне правило включено в1980г. в Нью-йоркську конвенцію про позовної давності міжнародної купівлі-продажу товарів 1974 р., в Гаазьку конвенцію на право, застосовне до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р., в Оттавские конвенції 1988 р. про міжнародний фінансовий лізинг й про міжнародне факторингу й у ін. Таке однаковість свідчить про загальновизнанности даного критерію у світі.

У цілому нині з даного визначення можна стверджувати, що з визначення міжнародності (загальноекономичности) угоди застосовується критерій місцезнаходження комерційних підприємств й визначити місця проживання фізичних осіб біля різних держав.

У російському праві також закріплено зазначений принцип. Зокрема, п. 2 ст. 1 закону про міжнародному комерційному арбітражі від 7 липня 1993 р. встановлює, що міжнародний комерційний арбітраж може розглядати цивільно-правові суперечки, які під час здійсненні міжнародних економічних зв'язків, «якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін перебуває поза кордоном».

Слід зазначити, що наявність зазначеного критерію не вирішує всіх негараздів, наявних у сучасному міжнародне право щодо визначення поняття зовнішньоекономічної угоди. Попри те що, що практично нічого завжди місцезнаходження комерційне підприємство можна легко встановлюється, існують ситуації, коли з цим виникають труднощі. Передусім що це стосується проблеми тлумачення поняття «місцезнаходження комерційне підприємство».

Існуючі міжнародні конвенції дають уточнювальну характеристику цього поняття є лише одна разі, коли продавець має одне, а кілька комерційних підприємств, зокрема на території тієї держави, де знаходиться покупець, з яким він входить у договірні зобов'язання. За такого стану виникає запитання у тому, чи є угода зовнішньоекономічної і який із зазначених комерційних підприємств буде цього суб'єктом. Рішення всіх цих та інших питань, що з наявністю в сторін кількох комерційних підприємств, передбачено в ст. 10 Віденської Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу1980г.: береться до уваги то комерційне підприємство, яке «має найтісніший зв'язку з договором та її виконанням». Причому використання більш-менш об'єктивного ознаки «найбільш тісному зв'язку» доповнюється суб'єктивним чинником: тісний зв'язок має бути відома сторонам чи передбачатись ними «у час до чи час укладання договору». Проте ця правова норма вирішує лише запитання, а чи не всю проблему загалом.

Наприклад, однією з основних складнощів при тлумаченні поняття «місцезнаходження комерційне підприємство» і те, що у англійською та російською перекладах Віденської конвенції 1980 р. є відмінності. Зокрема, у "англійському варіанті аналізованих поняття звучить, як «place of business» - місце комерційної діяльності, що дуже відрізняється від вітчизняного перекладу. Неозброєним оком помітно, що ці тлумачення вельми відрізняються друг від друга.

Право, що застосовується до змісту правочину (зобов'язальний статут).

Поняття зобов'язального статуту та сфера його дії. У кожній державі діють свої колізійні норми, за допомогою яких встановлюється право, що підлягає застосуванню до правочинів з іноземним елементом. В науці МПП право, яке підлягає застосуванню до правочину з іноземним елементом, часто іменується зобов'язальним статутом.

Слід зазначити, що під зобов'язальний статут підпадають далеко не всі аспекти правочину з іноземним елементом і тому важливим є визначення сфери дії зобов'язального статуту (тобто обраного права). У чинному законодавстві не встановлено, на які правовідносини, що виникають у зв'язку з укладенням, виконанням чи припиненням правочину, поширюється зобов'язальний статут - це можна визначити лише шляхом аналізу всієї системи колізійних норм. Так, спеціальні колізійні норми існують щодо форми правочину, правоздатності та дієздатності сторін правочину, довіреності, права власності на предмет зобов'язання, строку позовної давності, виконання зобов'язання, тощо.

Які ж питання залишаються у сфері дії зобов'язального статуту? Проект Закону про МПП у ст. 31 визначає сферу дії права, що застосовується до змісту правочину, закріплюючи, що воно охоплює питання дійсності та недійсності правочину, його тлумачення, права та обов'язки сторін й інші відносини, зокрема передбачені у ст. 46. Ця стаття визначає сферу дії права, що застосовується до договору - ним охоплюються: 1) дійсність договору; 2) тлумачення договору; 3) права та обов'язки сторін; 4) виконання договору; 5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору; 6) припинення договору; 7) наслідки недійсності договору; 8) передання вимоги та переведення боргу у зв'язку з договором. Такий підхід відповідає міжнародним традиціям регулювання, що знайшли своє відбиття у Конвенції про право, що застосовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р. Колізійні норми внутрішнього законодавства України щодо правочинів. Із втратою чинності ЦК УРСР актами внутрішнього законодавства, що містять колізійні норми щодо правочинів з іноземним елементом є ГК та Закон "Про зовнішньоекономічну діяльність". Ст. 6 зазначеного Закону містить низку взаємопов'язаних норм, призначених для визначення права, що підлягає застосуванню до прав та обов'язків сторін зовнішньоекономічної угоди і зовнішньоекономічного договору (контракту).

У ч. 8 ст. 6 закріплено, що права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше. Проблеми із застосуванням цієї норми породжуються невизначеністю терміну "зовнішньоекономічна угода", який вживається у тексті закону без будь-якого пояснення. Вважаємо, що цим терміном можуть охоплюватися односторонні зовнішньоекономічні правочини (наприклад рішення іноземного суб'єкта господарювання про заснування в Україні одноособового господарського товариства). На думку Д.В. Задихайла, зазначена норма спрямована на регулювання споживчих правочинів (хоча такі правочини не повинні підпадати під сферу регулювання Закону). Скоріш за все, законодавець просто продублював у тексті Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" норму ст. 569 ЦК УРСР, особливо не замислюючись над її змістом та співвідношенням з іншими колізійними нормами, закріпленими у ст. 6.

У ч. 8 ст. 6 також встановлюється, що місце укладення угоди визначається законами України. У ст. 211 ЦК передбачено, що якщо у правочині не вказане місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони. Відповідно до ст. 647 ЦК, договір є укладеним у місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. Таким чином, сторона (сторони) правочину наділені правом самостійно визначити в правочині (договорі) місце його укладання на власний розсуд. І навіть якщо фактично правочин було вчинено у іншому місці, місцем укладення правочину має вважатись місце, вказане у тексті правочину або визначене відповідно до правил ст. 211 та 647 ЦК. Такий формальний підхід законодавця зумовлений тим, що місце укладення правочину в багатьох випадках визначити неможливо або дуже складно (особливо це стосується правочинів, що вчиняються у мережі Інтернет), крім того, часто сторони вчиняють правочин в країні, зовсім не пов'язаної ні з ними особисто, ні з сутністю даного правочину.

Щодо зовнішньоекономічних договорів (контрактів) ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" містить такі колізійні норми:

1. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. Тобто діє принцип автономії волі сторін. Така автономія волі є необмеженою, бо закон не вимагає того, щоб обране право було пов'язане із правовідносинами, що регулюються.

Іноді сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) вважають, що обираючи право, що буде застосовуватися до укладеного між ними контракту, вони можуть уникнути застосування норм податкового, митного, зовнішньоекономічного законодавства, тощо. Але під обранням права мається на увазі обрання саме цивільного права, яке регулюватиме тільки ті питання, що підпадають під дію зобов'язального статуту.

Вибір права не може буди здійснений щодо деяких категорій зовнішньоекономічних договорів (контрактів):

- до зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється і офіційно реєструється.

- до зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

2. При відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є: продавцем - у договорі купівлі-продажу; наймодавцем - у договорі майнового найму; ліцензіаром - у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; охоронцем - у договорі зберігання; комітентом (консигнантом) - у договорі комісії (консигнації); довірителем - у договорі доручення; перевізником - у договорі перевезення; експедитором - у договорі транспортно-експедиторського обслуговування; страхувачем - у договорі страхування; кредитором - у договорі кредитування; дарувальником - у договорі дарування; поручителем - у договорі поруки; заставником - у договорі застави. Тобто основною прив'язкою виступає особистий закон однієї зі сторін контракту (тієї, яка здійснює виконання, що є істотним для договору цього виду). До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де створюються передбачені договором (контрактом) результати.

3. До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), прямо не зазначеними у ст. 6, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту (ця норма лише виражає загальне правило, за яким були побудовані попередні колізійні норми).

В ч. 15 ст. 6 передбачено, що при прийманні виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця проведення такого приймання, оскільки сторони не погодили інше. Таким чином питання виконання договору (контракту) частково випадають з-під сфери дії зобов'язального статуту.

За наявності такої розвинутої системи колізійних норм викликає подив ч. 5 ст. 382 ГК, яка закріплює: "Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність". Ця норма викладена вкрай суперечливо, бо спочатку законодавець визначає, що за відсутністю домовленості сторін щодо вибору права, має застосовуватись право місця укладення договору, а потім чомусь відсилає нас до спеціального закону, який також має визначити право, що підлягає застосуванню. Безумовно, ця норма має бути виключеною із ГК.

На практиці дуже часто виникають питання щодо права, яке має застосовуватись до договорів про відступлення вимоги чи передання боргу. Чинне законодавство не містить спеціальних колізійних норм щодо таких договорів. М.Г. Розенберг, аналізуючи практику МКАС вважає, що у даному випадку виникають дві групи зобов'язальних відносин, до яких застосовуються окремі колізійні прив'язки. Відносини між первісним та новим кредитором (боржником) мають регулюватися обраним ними правом або правом, визначеним на підставі колізійної норми. Тоді як питання припустимості відступлення вимоги (передання боргу) та умови її вчинення (згода кредитора, повідомлення третім особам тощо) мають визначатись відповідно до права, яке застосовується до основного договору.

Іноді внаслідок заміни осіб у зобов'язанні договір (контракт) втрачає ознаки зовнішньоекономічного. Наприклад, кредитор - іноземна компанія відступає право вимоги стосовно товариства, зареєстрованого в Україні, іншому українському суб'єкту підприємницької діяльності. У такому разі обидві сторони договору є вітчизняними суб'єктами господарської діяльності і їх відносини вже не можуть регулюватись іноземним правом.

Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить застереження про публічний порядок такого змісту: "Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України" (ч. 5 ст. 6). Аналогічна норма закріплена і у ч. 6 ст. 382 ГК. На практиці ця норма отримала неоднозначне тлумачення. На перший погляд, з цієї норми випливає обов'язкове застосування до зовнішньоекономічного договору (контракту) права України у будь-якому випадку, незважаючи на право, яке було обране сторонами або на підставі колізійної норми судом (арбітражем). Але таке розуміння даної норми суперечило б основним принципам колізійного права. Вважаємо, що у зазначеній нормі мова йде про невідповідність зовнішньоекономічного договору (контракту) вимогам імперативних норм публічного законодавства України та надімперативних норм міжнародного приватного права.

Що ж стосується правочинів споживчого характеру з іноземним елементом, то чинне законодавство України не містить колізійних норм, присвячених їх регулюванню. За аналогією до таких правочинів можуть застосовуватися норми ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Слід мати на увазі, що проаналізовані вище колізійні норми внутрішнього законодавства України будуть застосовуватись тільки у разі, якщо спір, що виник між сторонами, буде розглядатись компетентним судом України або міжнародним комерційним арбітражем, що знаходиться на її території, та за умови відсутності міжнародного договору, який містить відповідні колізійні норми або прямо регулює відносини з іноземним елементом.

Якщо ж спір між сторонами буде розглядатись за кордоном, то іноземний суд чи арбітраж застосовуватиме колізійні норми законодавства місця свого знаходження, які можуть значно відрізнятись від вітчизняних.

Міжнародні колізійні норми. Міжнародним договором можуть встановлюватись інші колізійні норми, ніж внутрішнім законодавством. Так, Угода СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності» 1992 р. відмовляється від складної системи прив'язок і передбачає, що, якщо сторони не здійснили вибір права, то застосовується закон місця укладення угоди. За низкою договорів України про правову допомогу права та обов'язки сторін за правочином теж визначаються за законодавством місця його вчинення, якщо інше не передбачене домовленістю сторін.

Новації проекту Закону про МПП. Наприкінці слід звернутись до положень проекту Закону про МПП, який передбачає досить істотне реформування колізійного законодавства у цій сфері.

Проект залишає принцип автономії волі як провідний, закріплюючи, що, зміст правочину може регулюватися правом, яке зазначене в правочині, якщо інше не передбачено законом.

Але у разі відсутності вибору права або якщо правочин згідно з обраним правом є недійсним, до змісту правочину застосовується право, яке має більш тісний зв'язок із правочином. Втім, на відміну від англо-американського колізійного права, проект не залишає питання щодо обрання такого права на виключний розсуд суду, а доповнює: "Вважається, якщо інше не випливає із закону, умов, суті правочину або сукупності обставин справи, що правочин більш тісно пов'язаний з правом країни, в якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє звичайне місце перебування або місце знаходження" (ст. 30 проекту). Таким чином, нібито зберігаючи старі прив'язки, проект розширює можливості суду, надаючи йому можливість відступити від жорстких формул прикріплення, зазначених у законі, і застосувати інше право, яке на його думку є більш тісно пов'язаним із правовідносинами. Аналогічні норми закріплені і у ст. 41, 42 проекту, що містять колізійні норми щодо договорів.

Крім того, якщо чинним законодавством щодо певних видів договорів сторонам заборонено обирати право, що підлягає застосуванню, то в проекті така заборона залишилася лише щодо засновницького договору, що "є установчим документом юридичної особи з іноземною участю". Такий договір має регулюватися правом місця знаходження юридичної особи (ст. 45). На думку В.І. Кисіля, подібне регулювання, хоча й відповідає загальній тенденції встановлення гнучкого колізійного регулювання, але криє в собі загрозу свавільного обходу сторонами законів, що мають з договором тісніший зв'язок. Однак не слід забувати, що проект передбачає можливість встановлення заборони вибору права сторонами правочину у спеціальних законах (ч. 1 ст. 30, ст. 41).

Як уже зазначалося вище, проект відмовляється від окремого регулювання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і містить загальні колізійні норми щодо правочинів та договорів. У той же час, проект виділяє окрему групу правочинів споживання, для яких є властивою хоча б одна із таких умов: 1) укладенню договору передувала спеціальна оферта або реклама в країні, в якій споживач має звичайне місце перебування, та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій країні; 2) замовлення від споживача було прийняте у цій країні; 3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів. Щодо таких договорів проект передбачає кумуляцію прив'язок. До них застосовується право, обране сторонами, але засоби захисту споживача визначаються також імперативними нормами права його звичайного місця перебування. А у разі відсутності вибору права сторонами до договору, в тому числі до його форми, застосовується право країни, в якій споживач має звичайне місце перебування (ст. 43).

4. Визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні

Законна сила судового рішення обмежена територією тієї держави, судом якої воно ухвалено. Для визнання та виконання рішення за межами цієї держави необхідно пройти спеціальну процедуру. В науці під визнанням рішення іноземного суду розуміють поширення його дії на території іншої держави з дозволу останньої і ті правові наслідки, які тягне рішення суду держави визнання, що набрало законної сили. Виконання ж іноземного рішення означає реалізацію його шляхом застосування до боржника заходів державного примусу у виконавчому провадженні. Визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання, яке можливе лише внаслідок відповідного розпорядження компетентного суду тієї держави, де випрошується таке виконання.

Розгляд судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів є особливою формою взаємної правової допомоги, яка надається Україною та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів.

Згідно із ст. 81 Закону № 2709-1V в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та завданих збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.

Правове регулювання визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні здійснюється відповідно до розд. VIII ЦПК "Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні".

Умови визнання та виконання рішення іноземного суду.

Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої мас виконуватися в Україні.

1. Згідно зі ст. 81 Закону України № 2709-1V від 23.06.2005 року «Про міжнародне приватне право» в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах:, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили. Стаття 82 цього Закону визначає, що визнання та виконання вказаних рішень здійснюється у порядку, встановленому законом України.2. Коментована стаття і розділ VIII ЦПК встановлюють порядок визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні. Визнання рішення іноземного суду - це поширення його законної сили на територію України, а його виконання - застосування засобів примусового рішення іноземного суду в Україні на підставі відповідного рішення національного суду.3. Дана стаття встановлює дві альтернативні умови, які визначають можливість визнання рішення іноземного суду та примусового виконання його в Україні: 1) якщо зазначене визнання та виконання рішення передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 2) за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

приватноправовий судовий законний

Список літератури

1. Богуславський М.М. Международное частное право. -- М.: Международные отношения, 1994. -- С. 414

2. Кисиль В.Й. Правовая реформа в СССР и некоторые аспекты международного частного права // Советское государство и право. - 1990. - № 1. - С. 98-104.

3. Лебедев С.Н. О природе международного частного права // Советский ежегодник международного права. -- 1979. -- М., 1980. -- С. 61-80.

4. Макоеский А.Л. Проблемы природы международного частного права в советской науке // Труды ВНИИСД 29. - М, 1984 - С. 206-224.

5. Матвеев Г.К. Предмет, система и задачи дальнейшего развития международного частного права // Советский ежегодник международного права. - 1978. - М., 1980. - С. 285-297.

6. Мюллерсон Р.А. О соотношении международного публичного, международного частного и национального права // Советское государство и право. - 1982.- № 2. - С. 80-90.

7. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право. -- К.: Юрінком Інтер, 1997.

Размещено на Allbest.ru