Виборчий закон 1907 р. в інтерпретації Є. Олесницького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виборчий закон 1907 р. в інтерпретації Є.Олесницького

Чуйко І.С.

Парламентська діяльність, що зосереджувалася у двох інституціях - Державній Раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові була невід'ємною частиною політичного життя східногалицького населення. В обох органах українці ніколи не мали вирішального голосу, складаючи виразну меншість, оскільки куріальна виборча система була несправедливою. Депутатів обирали по чотирьох куріях (виборчих групах), у кожній з яких визначальним у наданні права голосу був майновий ценз. Поділ на курії виходив із податкової спроможності населення. Відображаючи соціальну структуризацію суспільства, виборчий закон ігнорував національний фактор [1,с. 10].

Втім, встановлений порядок репрезентації інтересів, що мав усі ознаки феодальної упривілейованості, у цілому відповідав рівневі самоусвідомлення Східної Галичини, тому задовольняв загал аж до 90-х pp. XIX ст. Саме у цей час українські політики започаткували змагання за ґрунтовну реформу виборчої системи [2,с.27]. Боротьба за виборчу реформу стала для галицьких українців всенародною справою [3,с.97]. Активним учасником виборчого руху був і визначний громадсько-політичний діяч, правник і політик Є.Олесницький. реформа закон олесницький

Об'єкт даного наукового дослідження - закон про вибори до австрійського парламенту 1907 р. Предмет дослідження - основні теоретичні оцінки й організаційно- програмні пропозиції щодо реалізації виборчого закону до Державної Ради на території Східної Галичини на початку XX ст., відображені у науковій спадщині Є.Олесницького.

Мета досліджуваної проблеми ґрунтується на тому, щоб проаналізувати основні положення закону про вибори 1907 р. в інтерпретації Є.Олесницького та показати вплив нового виборчого закону на рівень національного самоусвідомлення українців Східної Галичини на початку XX ст.

Наукових праць з питань аналізу теоретичної спадщини Є.Олесницького, зокрема його ґрунтовних розвідок, науково-популярних і публіцистичних статей на суспільно-політичну і правову тематику, на сьогодні немає. Цінними для вивчення даної наукової проблеми є монографії сучасних дослідників І.Чорновола [2], О.Сухого [3] і Ю.Михальського [4]. Залучення у науковий обіг маловідомих ґрунтовних розвідок Є.Олесницького дає змогу здійснити комплексний аналіз основних надбань теоретичної спадщини правника у сфері виборчого законодавства Австро-Угорщини.

Наприкінці грудня 1904 р. центральний уряд прихильно поставився до вирішення назрілої й наболілої проблеми. 28 листопада 1905 р. прем'єр-міністр обіцяв, що у лютому 1906 р. уряд подасть на розгляд Державної Ради проект нового виборчого закону на основі загального, безпосереднього, рівного і таємного голосування. Восени за реформу виступила й основна більшість австрійського парламенту [4,с.86-87].

13 грудня 1906 р. було прийнято закон про вибори і передано для остаточної санкції імператору [3,с.117], який підписав проект 26 січня 1907 р. Парламентська комісія затвердила його у такому вигляді: на загальну кількість 516 місць полякам у Державній Раді припадало 78, українцям 28 місць [4,с.89].

Що ж принесла нова виборча реформа українському населенню Східної Галичини? Газета «Діло» друкувала популярний виклад головних положень виборчого закону, представлений Є.Олесницьким. Доступне і докладне пояснення законодавчого нововведення містила й окрема брошура Є.Олесницького (1907). Автор стверджував, що українцям «дає новий закон спромогу вибрати ледве половину того числа послів (депутатів - І.Ч.), яке би нам належалось, а воля народу повязана у нас такими обме- женями і виємковими постановами, що значну часть з тих 28 мандатів, що їх нїби-то забезпечено Русинам, можуть нам забрати наші противники... Цїла задача наша мусить тепер лежати в тім, щоб ми не дали видерти собі анї одного з тих 28, для нас призначених мандатів. До того треба нам великої і дуже старанної орґанїзациї, треба злуки всїх а всїх сил наших і великої та тяжкої агітаційної працї, чого - на жаль - доси у нас якось не видно. А щоби - ж наші люде знали, як до тої виборчої працї забирати ся, як поступати, то мусять вони передвсїм познакомити ся з новим виборчим законом, т. є. пізнати і зрозуміти всї його постанови - мусять знати, як можна ті постанови для нас використати, а як треба на кождім кроцї боронити ся против штучок, підступів і насильств наших противників. А для тих штучок і насильств новий закон відкриває широке поле» [5,с.З--4].

За новим законом право голосувати надавалось чоловікам, які досягай 24 років, крім військовослужбовців, злочинців, позбавлених батьківських прав, утриманців громад та ін. He набули виборчих прав і жінки. Депутатом міг бути обраний той, хто володів правом голосування, досяг ЗО років і не менше трьох років мав австрійське громадянство [6,с.2]. Річний ценз осілості позбавляв права голосу значну частину австрійських підданих, яка змушена була в пошуках роботи часто змінювати своє місце проживання.

Виборчий закон скасовував куріальну систему, побудовану на основі майнового цензу. Натомість вводилися виборчі округи, які поділялися на сільські й міські. У Східній Галичині було створено 21 міський округ і 19 сільських, з першого обирали по одному депутату, з другого - по два [7,с.2]. Організація міських округів відбувалася так, щоб у кожному з них вийшов лише польський кандидат, незважаючи на чималу кількість українських жителів. Тому Є.Олесницький радив русинам у таких округах «.. .розвинути як-найсильнїйшу виборчу акцию, щоби - коли вже не поведе ся нам здобути нї одного мандату - бодай імпонуючим числом голосів зазначити руський характер східно-галицьких міст і наші права до тих міст. Без міст ніякий нарід не може розвинути ся і жити! І нам не вільно... зрікати ся прав до міст руської землі. Вибори, се найкрасша нагода права ті добувати, скріпляти і перед цілим сьвітом виявляти. Для того органїзация наша в тих 21 округах міських належить до перших задач наших в теперішнійхвили!» [5,с.12-13].

Із 19 сільських округів призначено 9 округів для українців (2 мандати). Поляки зобов'язалися не ставити у них своїх кандидатів, хоча дану обіцянку вони схильні були проігнорувати. Інших 10 сільських округів було створено так, що з них мали вийти по одному польському й українському депутату [7,с.2].

«Нема анї одного округа, - підсумував Є.Олесницький, - в котрім би Русин мусїв вийти. Всі мандати мусимо здобувати тяжкою борбою, бо в кождім окрузі, хочби в чисто-руськім, вільно стати Полякови і мандат здобути». Коли йшлося про «руські» мандати, то малося на увазі те, що у відповідних округах українське населення перебуває у більшості. «Однак коли та маса буде спати і остане мертвою масою - то маленька жмінка рухливих противників видре тій дрімучій масі мандати з рук. Для того працї невсипучої, аґітациї і орґанізациї треба в кождім, і в найбільше руськім окрузі виборчім» [5,с.16].

Ліквідація куріальної системи виборів мала неабияке значення для населення Східної Галичини, оскільки вела до нової розстановки політичних сил у краї [3,с. 121 ]. Проте взятий за основу виборчого закону принцип рівності представництва не реалізувався на практиці. Через нерівномірність виборчих округів та їх своєрідний розподіл в державі фактично існувала нерівність виборчого права в залежності від національної приналежності виборців. Так, один депутат припадав приблизно на 39 тис. німців,

55 тис. поляків і аж 102 тис. русинів. Українці, які складали 13, 2 % від загального числа населення імперії, мали тільки 6,4% представництва у парламенті [4 ,с. 8 9]. Тобто закон закріпив занижену кількість мандатів для українців, створював нерівномірні за кількістю виборців міські й сільські округи і винятково у Східній Галичині запроваджував двомандатні виборчі округи на основі пропорційного принципу голосування [8,с.8]. Такий стан речей повністю задовольняв польських шовіністів.

Далі у поясненні Є.Олесницького йдеться, що новий виборчий закон пропонував прямий спосіб голосування (кожен, хто володів правом голосувати, мав віддавати голос сам особисто). У сільських округах вибори повинні були проходити лише у тих громадах, у яких кількість населення перевищувала 1200 жителів, решта менших громад об'єднувалися для досягнення відповідного числа виборців [9,с.2]. Тобто питання про об'єднання населених пунктів в один виборчий округ було розв'язане не на користь українців, оскільки в інших краях імперії виборчий округ створювали в тих громадах, де кількість населення перевищувала 500 чоловік.

Про початок виборчої кампанії, а також час і місце проведення виборів мали повідомляти оголошення в урядових газетах і плакати [5,с.18].

Щоб кожен, хто володів правом голосувати, допускався до голосування, мусив бути внесений до так званої «виборчої лїсти» - списку виборців конкретної громади, який складав начальник останньої [9,с.2]. Правильність і достовірність таких списків мали виняткове значення, оскільки, як вважав Є.Олесницький, «не можна недбальством тратити анї одного голосу. Кождий голос важний і може заважити при виборах» [5,с.25].

Староства для всіх громад одного повіту виготовляли «карти лєґітимацийні» і «карти до голосованя». У перших фіксували місце і час виборів, другі призначались для віддачі виборчих голосів [10,с.1].

Вибори проводила виборча комісія, яка складалася зі семи чоловік. Трьох членів обирала громадська рада, а трьох - виборчий комісар. Сьомого учасника обирали шість уже обраних. Виборча комісія мала право вирішувати про допущення чи недопущення виборців до голосування і про зарахування відданого голосу. Вибори повинні були проходити у присутності виборчого комісара, обраного староством. Він дбав про дотримання громадського порядку і спокою під час виборів, а також про точне виконання постанов виборчого законодавства. Комісарові допомагав писар [10,с. 1 ].

Далі Є.Олесницький ретельно описав послідовність проведення виборів на окремих виборчих дільницях і спосіб підрахунку голосів [10,с.2].

Щоб уберегтись від зловживань виборчої комісії, а саме викрадення чи заміни відданих карток, їх фальшивого прочиння або підрахувати, виборці могли залучити до спостереження за проведенням виборів своїх «мужів довір'я». Останніх у селах мало бути від 2 до 5 чоловік, у містах - до 10 [5,с.32]. Є.Олесницький вважав, що «право покликуваня мужів довіря є одним з найліпших прав, які дає новий закон виборчий, - і ми Русини повинні з сего права користати. Особливо там є обовязком жадати таких мужів довіря, де нема певности, що громадська рада покличе від себе до комісиї людий певних, сьвідомих і розумних. ...на мужів довіря подавати належить найліпших, най- певнїйших і найсьвітлїйших людий з громади, конечно письменних, а по можности інтелігентних... лише такі люди зуміють належите вже своєю присутностию запобігати надужиттям». Під час виборів заборонено будь-яку агітацію [10,с.2].

У кожному виборчому окрузі намісництво визначало центральне місце виборів, де мала працювати головна виборча комісія. Вона повинна була підсумувати голосування в окремих громадах, оголосити остаточний результат і нарешті відправити виборчі акти з цілого округу до намісництва [5,с.38].

Далі політик докладно пояснив, скільки голосів мусить набрати кандидат, щоб міг бути обраний депутатом; коли застосовується, окрім першого голосування, «поновний» або «тїснїйший» вибір; що таке пропорційна система виборів і як вона діє на практиці у Східній Галичині; яким чином обирають заступників депутатів; коли відбувається верифікація виборів парламентом (перевірка їх істинності) тощо [5,с.40-51].

Розуміючи, що новим виборчим законом українці були надто покривджені, досвідчений юрист і авторитетний парламентарій Є. Олесницький своїм популярним викладом зумів пояснити його основні положення і переконати широкий загал, що «се є ті заповіди виборчі, які точно сповнити велить нам всім наш народний інтерес і обовязок» [ 11 ,с. 3].

Проблемою для Східної Галичини залишалося те, що закон не поширювався на виборче право до крайового сейму. Тому боротьба за демократизацію виборчої системи мала продовження. Врешті виборчий рух за запровадження загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права завершився виборчою реформою до Галицького сейму 1914 р. Однак у зв'язку з початком Першої світової війни закон ніколи не був введений у дію.

Отже, масовий народно-демократичний рух в Австро-Угорщині призвів до запровадження у 1907 р. нового виборчого права до Державної Ради. Критично оцінивши виборчий закон, український політик Є.Олесницький прийшов до висновку, що він не відповідав дійсним потребам українського народу та характеризувався обмеженістю і недосконалістю. Водночас юрист пояснив, яким чином положення закону можна використати на користь галицьких українців. Є.Олесницький радив, як у ході проведення виборів уберегтись від зловживань і фальсифікацій з боку польських шовіністів. У тлумаченні нового виборчого закону політик зробив наголос на тому, що хоч галицькі українці не знайшли у ньому відображення своїх головних вимог, проте отримали можливість збільшити українське представництво у Відні. Нарешті, Є.Олесницький авторитетно закликав українське населення Східної Галичини до організованості, ініціативності та рішучості від початку виборів і аж до підбиття їх підсумків, тобто під час проведення передвиборчої кампанії, перебігу виборів, підрахунку голосів тощо. Адже послідовне відстоювання національних прагнень українського народу парламентським шляхом могло стати реальністю лише за умови активної громадянської позиції кожного українця. Актуальність таких гасел, незважаючи на столітню давність, зберігається і до сьогодні.

Список використаних джерел

1. Гончарук TB. Виборчий рух галицьких українців наприкінці XIX ст. - 1914 р. / Автореф. дис... канд. іст. наук: 07. 00. 01 / Київ, ун-т ім. Т.Шевченка. - K., 1998. - 16 с.

2. Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901 (нарис з історії українського парламентаризму). - Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича HAH України, 2002. - 288 с.

3. Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії XIX - початку XX ст. 2-е видання, доповнене. - Львів: Львівський національний університет ім. І. Франка; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича HAH України, 1999. - 226 с.

4. Михальський Ю.В. Польські політичні партії та українське питання в Галичині на початку XX століття: (1902-1914). - Львів: Каменяр, 2002. - 166 с.

5. Олесницький Є. Новий виборчий закон про вибори до державної ради популярно пояснив Д-р Евген Олесницкий. - Львів: Накладом «Народної Ради» у Львові. З друкарнї Народової,

1906. - 53 с.

6. Олесницький Е. Новий виборчий закон. (Популярний виклад головних постанов) // Діло. - Львів, 1907. - 16. (29. січня).

7. Олесницький Е. Новий виборчий закон. (Популярний виклад головних постанов) // Діло. - Львів, 1907. - 17. (ЗО. січня).

8. Уська У Українське питання в Галичині у політиці австрійського уряду в 1907-1914 рр. / Автореф. дис... канд. іст. наук: 07. 00. 02 / Львів, ун-т ім. І.Франка. - Львів, 2005. - 19 с.

9. Олесницький Е. Новий виборчий закон. (Популярний виклад головних постанов) // Діло. - Львів, 1907. - 18. (31. січня).

10. Олесницький Е. Новий виборчий закон. (Популярний виклад головних постанов) // Діло. - Львів, 1907. - 19. січня (1. лютого).

11. Олесницький Е. Новий виборчий закон. (Популярний виклад головних постанов) //Діло. - Львів, 1907. - 4. н. ст. лютого.

Размещено на Allbest.ru