Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародне право

Міжнаромдне прамво -- це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, які виникають у результаті погодження між державою та іншими суб"єктами міжнародного співтовариства і регулює відносини з метою мирного співіснування.

За останні п'ять століть по Землі промайнуло близько 15 тисяч воєн, які забрали майже 4 мільярди життів - це відповідає 2 / 3 нинішнього населення Землі. Смерть і руйнування завжди були і залишаються супутниками війни. Сумна історія Карфагена, стертого з лиця землі, протягом століть неодноразово повторювалася.

Сучасне міжнародне гуманітарне право сформувалося в основному в середині 20 століття і в концентрованому вигляді відображено в статуті Організацій Об'єднаних Націй, який відкрив нову епоху в правовому регулюванні міжнародних відносин та нормативно закріпив найважливіші принципи міжнародного права. Ці принципи не тільки регулюють міждержавні відносини, а й стимулюють формування нових. Неухильне повагу міжнародної законності - це єдино можливий сьогодні спосіб дії для кожного суб'єкта міжнародного права.

В даний час актуальні багато проблем міжнародної безпеки, включаючи протидію розповсюдженню зброї масового ураження, запобігання і врегулювання регіональних конфліктів, боротьбу з тероризмом і наркобізнесом, забезпечення ядерної та радіаційної безпеки.

У багатьох країнах світу, в тому числі Росії та Сполучених Штатів Америки загострилася проблема тероризму, що має транснаціональний характер і загрозлива стабільністю в світі.

У міжнародних відносинах суттєвим є значення військово-силових аспектів. Ряд держав, наприклад, Ірак, КНДР, прагнуть посилити свій вплив на світову політику шляхом створення зброї масового знищення. МГП - це сукупність міжнародних норм, що встановлені в результаті домовленостей або існують внаслідок тих чи інших звичаїв.

МГП не розглядає питання, чи має право держава вдаватися до застосування сили. Воно вступає в дію тоді, коли збройний конфлікт уже виник, незалежно від причин, які його спровокували, від того, чи є виправдання цій війні.

МГП часто називають «правом збройних конфліктів» або «правом війни». Ці терміни можна вважати синонімічними.

При цьому необхідно розрізнювати МГП і право прав людини. Обидві галузі права мають загальні етичні і філософські основи, вони взаємопов'язані і взаємодоповнюються. Проте в них є відмінності,які необхідно враховувати в сфері реального застосування і те, й інше право покликані захистити особистість, але захищають вони її за різних обставин і різними способами.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, конвенції і пакти про права людини та норми звичайного життя, що належать до них, призначені в основному для того, щоб не допустити свавілля з боку держави передусім щодо власних громадян, Однак за надзвичайних обставин ці документи допускають відступи від деяких своїх положень. На відміну від них, норми і механізми МГП застосовуються тільки під час збройних конфліктів, мають на меті захистити їх жертви і розповсюджують свою дію на всі залучені в конфлікт сторони. Якщо під час збройного конфлікту деякі права людини, що діють у мирний час можуть бути обмежені, то гуманітарне право не допускає відступів від своїх положень ніколи і ні за яких обставин збройного конфлікту, бо саме для них і призначено.

Основні документи МГП та механізми їх застосування

Чотири багатосторонні міжнародні угоди, укладенні у Женеві встановлюють гуманітарні правила ведення війни, висунуті у 1864 році Червоним Хрестом.

Перша Женевська конвенція (1864 року) стосується поранених і хворих бійців на полі бою.

Друга Женевська конвенція (1906 року) розширює утримання першої у зв'язку з Гаагськими конвенціями 1899 року: вона стосується поводження збройних сил не тільки на полі бою, але і на морі.

Третя Женевська конвенція (1929 року) ввела нове положення, установив, що його умови ставляться не тільки до громадян країн, що ратифікували конвенцію, але до всіх людей незалежно від їхнього громадянства (не тільки до військових, але і до цивільного населення).

Четверта Конвенція (1949 року) по захисту цивільного населення і військових осіб під час війни була створена для того, щоб установити жорсткі стандарти захисту цивільного населення в місцях військових дій і на окупованих територіях, а також щоб після трагічного досвіду Другої Світової Війни заборонити військові злочини.

У 1977 році були прийняті два додаткових протоколи до Конвенції 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів і захисту жертв внутрішніх конфліктів.

І Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях -- зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється.

ІІ Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі -- встановлює правила поводження з поранених та хворих під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях.

ІІІ Конвенція про поводження з військовополоненими -- встановлює правила, яким повинні слідувати воюючі сторони при поводженні з військовополоненими.

ІV Конвенція про захист цивільного населення під час війни -- передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.

За основу Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини потрібно поважати, надавати захист, від наслідків війни, а також усім хто потребує надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд.

Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Окрім цього, сторони, які беруть участь у конфлікті, та коли військові зобов'язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об'єкти, а також вести свої воєнні дії відповідно до загально визначених правил та законів гуманності. Усі чотири Женевські та додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Але кожний із цих документів має свої повноваження та сфери застосування.

Перша та Друга Женевські Конвенції забезпечують захист полонених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Всі ці особи повинні користуватися заступництвом та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їхнє життя та завдавати їм будь-якої шкоди. Їх повинні підбирати, поводитись з ними гуманно та надавати їм максимально можливих та у найкоротші терміни медичний догляд, якщо цього вимагає їхній стан. У випадку взяття у полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил ворога, які потерпіли корабельну аварію, кожен із противників повинен надавати їм такий догляд, як і власне поранення. Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спалено без належного попереднього пізнавання та користування смерті за допомогою, якщо можливо, медичного огляду.

Цивільне населення, згідно з цими Конвенціями, повинно ставитися з повагою до поранених , хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію, якщо вони належать до ворожої сторони , а також не повинно допускати актів насильництва до них цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених та хворих без різниці між ними, за що вони неповинні зазнавати ні поранення, ні переслідування. Навпаки, цим особам належить визнавати підтримку в їхніх діях.

Окрім питань захисту хворих та поранених , Перша і Друга Женевські Конвенції надають особливу увагу питанням захисту медичного персоналу, обладнання та споруд.

Персонал, згідно з Конвенцією, користується розпізнавальною емблемою Червоного Христа або Червоного півмісяця на білому фоні і посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених та хворих. Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими та хворими.

Особи, затримання яких не є необхідним для догляду за військовополоненими, будуть підлягати репатріації. Затримані таким чином особи не вважатимуться військовополоненими і будуть користуватися значними пільгами для виконання своїх обов'язків. На окупованій території ресурси цивільного персоналу можуть бути реквізованими тільки в тому випадку, якщо забезпечується належне медичне обслуговування населення та догляд за пораненими та хворими, які вже проходять лікування.

Третя Женевська Конвенція визначає статус комбатанта та військополонених. Згідно з Конвенцією, особи, які входять до складу збройних сил що перебувають у конфлікті, є комбатантами (окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, котрий потрапляє під владу іншої сторони, стає військовополоненим.

На початку полону військовополонені повинні отримати можливість сповістити свої сім'ї та центральне агентство розшуку МКЧХ. Військовополонені, що визнані важко хворими та тяжко пораненими, підлягають негайній репатріації. Після закінчення воєнних дій військовополонені повинні бути негайно звільнені.

І ще одне положення, на яке доцільно звернути увагу: “Текст Конвенції буде вивішений у кожному таборі військовополонених для того, щоб надати військовополоненим можливість у будь-який час довідатися про їх права та обов'язки”.

Четверта Женевська Конвенція наголошує на певних елементарних нормах захисту, які стосуються кожної особи, яку зачепить збройний конфлікт, незалежно від її національності чи території, на якій вона проживає. Особливу увагу Четверта Конвенція приділяє цивільним особам (що знаходяться під владою ворога), які поділяють на дві категорії:

цивільні особи, які знаходяться у країні ворога;

населення на окупованій території.

Обидві ці категорії за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особистості, честі, сімейних прав, релігійних переконань, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитись гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Усіляке залучення до праці у примусовому порядку обмежується суворими правилами. Так, ні за будь-яких обставин не можна залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18р., а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б змушувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яку окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за постачанням населення. Щодо цивільних осіб, які знаходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з певних об'єктивних обставин або ж їх просто затримали - ставлення до цих осіб повинно бути таким же як і до іноземних загалом.

Дуже багато доповнень до Четвертої Конвенції стосовно захисту цивільного населення і цивільних об'єктів внесено з прийняттям Додаткових протоколів і зокрема Першого - міжнародні воєнні конфлікти. На деяких положеннях цього протоколу необхідно зупинитися.

До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції 1977 року.

Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року іДодатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.

До січня 1998 року Женевські конвенції були ратифіковані 188 державами зі 191. Учасниками Додаткового Протоколу І стали 153 держави, а Додаткового Протоколу ІІ - 145 держав. Той факт, що ці документи стали договорами, котрі налічують більшу кількість учасників, ніж ООН, свідчить про універсальний характер цих міжнародно-правових актів.

Серед інших договорів в галузі МГП, багато з яких мають звичайний характер, окремі документи заслуговують на особливу увагу. Це:

1925 рік. Протокол про заборону застосування під час війни отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів.

1954 рік. Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту.

1972 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної), токсичної зброї та про їх знищення.

1976 рік. Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище.

1980 рік. Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що наносять надмірні пошкодження, або такими, що мають невиборчу дію. У цю конвенцію входять:

Протокол І про осколки, що не виявляються.

Протокол ІІ про заборону або обмеження застосування мін, мівн-пасток ьта інших пристроїв.

Протокол ІІІ про заборону або обмеження застосування запалювальної зброї.

1993 рік. Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброїта про її знищення.

1995 рік. Протокол (Протокол ІV, новий, до Конвенції 1980 року), що стосується засліплюючої зброї.

1997 рік. Конвенція про заборону застосування, накопичення, виробництва і передачу протипіхотних мін та про їх знищення.

1999 рік. Протокол ІІ до Конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту міжнародного характеру.

Відповідальність військовослужбовців за порушення норм МГП

Розглянувши систему чинного законодавства України та міжнародно-правових актів щодо законів та звичаїв ведення війни, можна навести наступну класифікацію злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку:

1. злочини проти миру (статті 436, 437 КК України);

2. злочини проти безпеки людства (статті 439, 440, 441, 442 КК України);

3. злочини проти міжнародного правопорядку (статті 438, 443, 444, 445, 446, 447 КК України).

В Кримінальному кодексі знаходиться блок, підпорядковуючий військові злочини, які можуть бути вчинені в районі військових дій. В цю групу військових злочинів входять:

1. умисне вбивство, катування, нелюдське поводження;

2. умисне спричинення тяжких страждань або скоєння серйозного фізичного каліцтва, спричинення шкоди здоров'ю;

3. нелюдське і принижуюче поводження, що супроводжується образою людської гідності;

4. взяття заложників;

5. незаконне позбавлення волі;

6. депортація чи незаконне переміщення частини або всього населення окупованої території в межах цієї території чи за її межі;

7. переміщення державою, що окуповує, частини свого цивільного населення на окуповану нею територію;

8. позбавлення права на неупереджене і нормальне судочинство;

9. невиправдана затримка з репатріацією військовополонених або цивільних осіб;

10. присилування до служби у збройних силах супротивника.

Це тяжкі злочини і майже всі передбачають (при наявності тяжких обставин) смертну кару або великі терміни позбавлення волі.

Ст. 438 КК України, відповідно до міжнародних норм, передбачає кримінальну відповідальність за порушення законів та звичаїв війни.

Регламентація у КК України однакового підходу до такого роду порушень повною мірою відповідатиме міжнародним нормам, які не розмежовують відповідальності за ці дії, залежно від того, хто є суб'єктом (військовослужбовець чи цивільна особа) або якого характеру є збройний конфлікт (міжнародного чи неміжнародного).

За статтями 433 та 434 КК України злочини кваліфікуються у тих випадках, коли вони вчинені спеціальним суб'єктом (військовослужбовцем) та в умовах збройного конфлікту неміжнародного характеру. В усіх інших випадках ці злочини мають кваліфікуватися за статтею 438 КК України.

Зазначення у диспозиції ст. 438 КК України термінів “військовополонений” та “цивільне населення”, є вкрай недосконалим. Міжнародні конвенції називають більш широке коло осіб, які під час збройних конфліктів підпадають під захист міжнародного гуманітарного права, проте категоріями “військовополонений” або “цивільне населення” охопити їх проблематично. На підставі практики міжнародного гуманітарного права слід застосовувати таке визначення, як “особи, які перебувають під заступництвом під час збройного конфлікту”.

Згідно з міжнародно-правовими актами до осіб, які перебувають під заступництвом під час збройного конфлікту, можна віднести: військовополонених та осіб, статус яких прирівняний до статусу військовополонених; жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру; осіб, свобода яких обмежена; інших осіб, які не беруть безпосередньої участі або припинили брати участь у воєнних діях.

Спеціальним суб'єктом віддання наказу про вчинення, зазначених у ст. 438 КК України, дій є військовий начальник під час збройного конфлікту міжнародного характеру або керівник організованого руху опору, що належать до сторони, яка перебуває у стані війни чи іншому збройному конфлікті, як міжнародного так і неміжнародного характеру.

МГП - це сукупність міжнародних норм, що встановлені в результаті домовленостей або існують внаслідок тих чи інших звичаїв.

МГП не розглядає питання, чи має право держава вдаватися до застосування сили. Воно вступає в дію тоді, коли збройний конфлікт уже виник, незалежно від причин, які його спровокували, від того, чи є виправдання цій війні.

МГП часто називають «правом збройних конфліктів» або «правом війни». Ці терміни можна вважати синонімічними.

При цьому необхідно розрізнювати МГП і право прав людини. Обидві галузі права мають загальні етичні і філософські основи, вони взаємопов'язані і взаємодоповнюються. Проте в них є відмінності,які необхідно враховувати в сфері реального застосування і те, й інше право покликані захистити особистість, але захищають вони її за різних обставин і різними способами.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, конвенції і пакти про права людини та норми звичайного життя, що належать до них, призначені в основному для того, щоб не допустити свавілля з боку держави передусім щодо власних громадян, Однак за надзвичайних обставин ці документи допускають відступи від деяких своїх положень. На відміну від них, норми і механізми МГП застосовуються тільки під час збройних конфліктів, мають на меті захистити їх жертви і розповсюджують свою дію на всі залучені в конфлікт сторони. Якщо під час збройного конфлікту деякі права людини, що діють у мирний час можуть бути обмежені, то гуманітарне право не допускає відступів від своїх положень ніколи і ні за яких обставин збройного конфлікту, бо саме для них і призначено.

Право збройних конфліктів

міжнародний гуманітарний право відповідальність

У XX ст. світ пережив дві світові війни, які були безпрецедентні за людських втрат і нанесеному збитку. Розвиток технологій, винайдення і вдосконалення нових видів озброєння призвели до того, що на землі накопичений арсенал, якого вистачило б для повного знищення декількох таких планет, як наша. На озброєння день за днем надходить нова зброя, винаходити в кабінетах вчених. Так, в ході корейської війни початку 50-х рр.. XX ст. було застосовано 9 раніше невідомих видів зброї, у В'єтнамі (1964-1975) - 25, у чотирьох арабо-ізраїльських збройних конфліктах (60-80-і рр..) - 30, а у війні в зоні Перської затоки (1991) - близько 100 .

Найбільш смертоносне з усіх винайдених видів зброї - ядерна. Зусиллями багатьох держав сьогодні загроза глобальної ядерної війни істотно зменшена.

Уже з другої половини XIX ст. почався процес закріплення норм міжнародного права, спрямованих на захист людей, які страждають від лих, викликаних збройними конфліктами. Ці норми проголошені міжнародними документами, які становили в сукупності основу сучасного міжнародного гуманітарного права.

Процес вироблення конвенцій зайняв тривалий історичний період. У 1964 - 1906 - 1929 роках були прийняті краснокрестние Женевські конвенції «для поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях». У 1899 і 1907 були прийняті Гаазькі конвенції.

Після Другої світової війни було прийнято чотири основних документи міжнародного гуманітарного права, суттєво підсилили захист жертв збройних конфліктів:

· Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях від 12 серпня 1949р.;

· II Женевська конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної зі складу збройних сил на морі від 12 серпня 1949р.;

· III Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949р.;

* IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949р.

У 1977р. положення цих конвенцій були розширені двома додатковими протоколами:

· Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949р., Що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I) від 8 червня 1977р.;

· Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949р., Що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II) від 8 червня 1977р.

Крім Женевських існують ще й Гаазькі міжнародні конвенції, прийняті на1-й (3 конвенції) та 2-й (13 конвенцій) мирних конференціях у Гаазі у 1899 і 1907 роках. Гаазькі конвенції містять положення про мирне вирішення міжнародних суперечок, про відкриття військових дій, нейтралітету, захисту мирних жителів, режим військовополонених. Але я вважаю, що назва «мирна» не зовсім підходяще, тому що центром уваги обох конференцій було питання не про те, як усунути війни, а про те, за якими правилами їх вести.

Згодом Гаазькі і Женевські конвенції не раз порушувалися в ході воєн, тому я вважаю за необхідне створення механізму правозастосовчої політики, зводить до мінімуму порушення міжнародного гуманітарного права.

Загальний захист цивільного населення від небезпек, що виникають у зв'язку з воєнними операціями, можлива тільки за умови, що воюючі сторони можуть відрізнити цивільне населення від тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях (комбатантів).

Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, конфліктуючі сторони зобов'язані завжди розрізняти між цивільним населенням та комбатантами та вживати всіх можливих заходів обережності, щоб оберігати цивільне населення. У той же час, якщо цивільному населенню створюють умови захисту від насильства і нападів з боку противника, то це передбачає, що воно не бере участі в конфлікті.

Під час Другої світової війни непоодинокими були випадки, коли цивільні особи ставали жертвами репресій. Такі факти зафіксовані, наприклад, в ноті Молотова німецького уряду від 27 квітня 1942р.: «... В селах Лотошинського району Московської області гітлерівці закатували і повісили 153 людини, 13 сімей живцем спалили ... Тільки за січень 1942р. з Харкова надійшли відомості про страту 370 заручників у якості репресій за дії партизанів ».

Сучасне міжнародне гуманітарне право забороняє акти насильства або загрози насильства, що мають основною метою тероризувати цивільне населення.

Міжнародним гуманітарним правом передбачені обмеження ведення військових дій.

Відповідальність в міжнародному гуманітарному праві

Міжнародне право передбачає відповідальність держав і окремих осіб, які порушили правила ведення війни. Фізичні особи за скоєння злочинів, проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності підлягають кримінальному покаранню.

До злочинів проти миру відносяться: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни тощо

Військові злочини - вбивства, катування, відведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства чи катування поранених, хворих, військовополонених, заручників, безглузде руйнування міст і будов, пограбування або знищення суспільної чи приватної власності та ін

Злочини проти людяності - вбивства, винищування, поневолення, заслання і інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів з метою здійснення злочинів або у зв'язку з будь-якими злочинами, такими, що підлягають юрисдикції Трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були здійснені, чи ні (ст. 6 Статуту МВТ).

Військові злочинці піддаються покаранню за законами країни, на території якої вони зробили свої діяння. У деяких випадках для цього створюються міжнародні суди. Згідно з нормами міжнародного права держави зобов'язані ввести в дію національні закони, необхідні для забезпечення ефективного переслідування військових злочинців. Це зобов'язання покладено як на воюючі, так і на невоюющих держави. Покарання має застосовуватися до всіх винним: власним громадянам та іноземцям, незалежно від місця і часу вчинення ними злочинів. Міжнародно-правовими актами передбачено можливість видачі злочинців. Московської декларацією від 30 жовтня 1943р. визначено, що військові злочинці мають бути «відіслані до країн, в яких були здійснені їх огидні дії, для того щоб вони могли бути засуджені й покарані». Нормами міжнародного права встановлено і коло осіб, на яких не поширюються строки давності за скоєння злочинупроти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. До таких осіб належать: виконавці та учасники злочинів; ті, хто безпосередньо підбурює до вчинення; представники державної влади, які допустили їх вчинення.

На військових злочинців не поширюються норми, що регулюють право притулку. Декларація про територіальний притулок від 14 грудня 1967 року закріпила норму, згідно з якою на право шукати притулку і користуватися ним «не може посилатися ніяке обличчя, щодо якого існують серйозні підстави вважати, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності» .

Ось яскравий приклад злочину політичних діячів проти світу. США і інші члени НАТО, розв'язавши агресію проти Югославії, скоїли злочин проти миру (планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів.

Як показала міжнародна практика держав і численні локальні війни та міжетнічні конфлікти, міжнародне право в період збройних конфліктів і понині зберігає свою актуальність і потребує постійної коригування та розвитку.

Размещено на Allbest.ru