Поняття та ознаки правотворчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

- 13 -

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія держави і права»

на тему «Правотворчість»

Виконав : студент

Ковальчук Ярослав Васильович

Індекс групи:

ТУвн-3-13С5П(2,6 дс/п)

Перевірила:

Горішна Н.П.

ВІННИЦЯ 2013

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика правотворчості

1.1 Поняття та ознаки правотворчості

1.2 Функції правотворчості

1.3 Принципи правотворчості

Розділ 2. Стадії правотворчості та їх характеристика

Розділ 3. Види і форми правотворчості держави

Розділ 4. Об'єктивність та суб'єктивність правотворчості

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. У багатоманітній правовій сфері суспільства правотворчість посідає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних актів - постійне завдання законодавця. Власне, цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов'язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих нормативно - правових рішень, адже будь - яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян. Можна привести чимало фактів із вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери потерпали через непродумані, науково необґрунтовані нормативно - правові рішення. Наприклад, Закон «Про економічну самостійність України» був раніше символічною даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова практика також має приклади помилок законодавчих органів. Достатньо навести факт законодавчої заборони в США виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало зростання контрабанди, мафії і злочинності в цілому.

Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні лише для тих, хто її здійснює, - депутатам парламенту, членам уряду тощо. Проте це не так, оскільки створення правових норм - один із напрямків діяльності, притаманний не тільки державним органам та органам місцевого самоврядування. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.

Правотворчість - це особлива функція держави, інших уповноважених суб'єктів, правова форма, правова «оболонка» їх діяльності. Наприклад, парламент затверджує державний бюджет. Розглядаючи його по суті, аналізуючи всі статті доходів і витрат країни, він практично завершує процес прийняття закону про державний бюджет.

Таким чином, «акт правотворчості» має два значення. Це діяльність компетентних суб'єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо.

Зміст і значення правотворчості полягає у тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій меті. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні і суб'єктивні умови для прийняття нормативного акта, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Проблема дослідження. За результатами правотворчої роботи - якістю законів та інших нормативних актів - роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.

Мета дослідження полягає в характеристиці правотворчості, та доведення того факту що за результатами правотворчої роботи - якістю законів та інших нормативних актів - роблять висновок про державу в цілому.

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

1. Охарактеризувати поняття правотворчості, та принципи;

2. Розглянути методи та стадії правотворчості;

3. Дати характеристику систематизації нормативно-правовим актам;

Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:

1. Синтез та узагальнення матеріалу;

2. Метод узагальнення;

Практична цінність роботи полягає в узагальнені знань про правотворчість та законодавство України.

Структура курсової. Характер проблеми і поставлені завдання передбачають структуру роботи, яка складається зі вступу, де обґрунтовані актуальність проблеми, поставлені мета і завдання роботи, чотирьох розділів: Розділ І Загальна характеристика правотворчості, Розділ ІІ Стадії правотворчості та їх характеристика, Розділ ІІІ Види і форми правотворчості держави, Розділ ІV Об'єктивність та суб'єктивність правотворчості, висновків і списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Загальна характеристика правотворчості

1.1 Поняття та ознаки правотворчості

Правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно - правових актів.

Головне призначення правотворчості - встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.[2,ст.293]

Правотворчість - це форма владної діяльності уповноважених суб'єктів (перш за все держави), спрямованої на утворення нормативно - правових актів, за допомогою яких у чинну юридичну систему запроваджується, змінюються чи скасовуються правові норми.[3,ст.242]

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті - документі, який називається нормативно - правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно - цільову і організаційну спрямованість.[2,ст.293]

Правотворчість не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні - Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках.

Законотворчість - важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості - всі нормативно - правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та інші. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість - один з важливих напрямків функціонування громадянського суспільства і держави, одна з правових форм їх діяльності. Її слід відрізняти від правотворення. Правотворення - всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і правотворчість.

Правотворчість - поняття вужче, ніж правотворення, вона - частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням - це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно - правового акта, скажімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість - це насамперед форма владної - вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямовані на створення нормативно - правового акта.[2,ст.294]

Держава веде свою правотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативно - правового акта є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, не вирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, що, по - перше, вчасно, по - друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно - правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804р.(Кодекс Наполеона), який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верст турецького суспільства).

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Власне, наука володіє таким пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного розвитку і юридичні засоби їх вирішення.

Зрозуміло і те, що рівень розвитку тієї чи іншої держави впливає на зміст прийнятих законів. Якщо для США актуальною є боротьба за безпеку на автострадах, а також за чистоту навколишнього середовища, то для України головним є захист прав людини та громадянина, боротьба з організованою злочинністю, корупцією, тіньовою економікою тощо.[3,ст.243]

1.2 Функції правотворчості

Функції правотворчості - напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію тощо;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм. Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства. Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості. Як відшукається прогалина? Під час застосування норм права - у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи не повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати підставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно - правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення.[2,ст.296]

1.3 Принципи правотворчості

Принципи правотворчості - це керівні, основоположні ідеї, що обумовлюють єдність та загальну спрямованість правотворчої діяльності. Правотворчість повинна будуватися на раціональних, прагматичних, позбавлених будь-якої ідеології, ефективних принципах. Питання щодо принципів не несе абстрактно - теоретичного характеру, його розробка в теорії права позитивним чином впливає на практику створення нормативних документів. Додержання принципів правотворчості допомагає уникати помилок, знижує вірогідність створення неефективних правових норм, сприяє підвищенню правової культури населення і юридичних осіб. [2,ст.245]

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості - незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

1. Принцип гуманізму, тобто формування нормативно - правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Принцип законності полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно - правових актів повинна проходити з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції суб'єктів, які їх приймають. До цього принципу долучається вимога відповідності нормативних актів конституції і чинному законодавству;

3. Принцип демократизму. В демократичному суспільстві правотворчість повинна мати справді демократичну основу, яка забезпечується участю громадян у розробці правових актів. Кожний громадянин, висловлюючи свою думку, має право взяти участь у цьому процесі одноособово або у складі певного колективу. Громадяни можуть входити до спеціально створених із цією метою різних робочих груп, брати участь у проведенні перевірок, зборі матеріалів для підготовки проектів нормативних актів. Для складання текстів проектів можуть бути залучені спеціалісти тієї чи іншої галузі. Реальна участь громадян у розробці правових актів свідчить про демократизм цього процесу і дає можливість узагальнювати і враховувати волю та інтереси громадян, їх думку, пропозиції щодо зміни та покращення проектів; дає змогу встановлювати, попереджати й усувати різні помилки, слабкі, невдалі формулювання проектів і приймати всебічно обґрунтовані та ефективні правові акти; своєчасно змінювати або скасовувати застарілі акти, що гальмують суспільний розвиток; допомагає виявити нагальні суспільні потреби, що потребують якнайшвидшого правового регулювання та виробляти нові, більш досконалі рішення. Вбачається за доцільне також визначати і законодавчо закріпити перелік питань, із яких нормативно - правові акти можуть бути прийняті лише після їх обговорення громадянами. Важливе значення для демократизації та розширення способів участі громадян у процесі правотворчості має: вдосконалення методики вивчення громадської думки; більш уважне ставлення до пропозицій і зауважень громадян, своєчасний їх розгляд, узагальнення та облік при розробці правових актів; подальше зростання освіченості, загальної та правової культури населення, що сприятиме компетентній участі його у правотворчості; розширення юридичних гарантій і правових можливостей безпосередньої участі громадян у розробці правових актів та ін.;

4. Принцип гласності - відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно - правових актів, інформування про них населення. Гласність процесу правотворчості характерна для всіх її основних стадій - заходів із підготовки проектів, попереднього обговорення проектів та прийняття правових актів, широкого інформування громадян про прийняті акти та їх реалізацію;

5. Принцип науковості говорить про те, що підготовка й прийняття проекту нормативно - правового акта здійснюється за участю представників різних наук. Без сумніву, що діяльність вчених - юристів має важливе значення для успіху правотворчої роботи. Вчені відіграють важливу роль на всіх етапах підготовки нормативних актів - від розробки концепції нормативного акта, з'ясування потреби в правовому регулюванні тих чи інших суспільних зв'язків (наприклад, через соціологічне дослідження, спостереження чи аналіз) до визначення способу і типу правового регулювання і вибору моменту прийняття нормативного акта (помилки в цьому питанні небезпечні);

6. Принцип системності і узгодження означає послідовність у правотворчості, взаємозв'язок і взаємодію законодавчих актів, обов'язкову узгодженість кожного нормативного акта з нормами конституції, іншими законами, актами відповідної галузі та інших галузей права, з нормативно - процесуальними та ратифікованими міжнародно-правовими актами. В Конституції України цей принцип відбивається у статті 8, яка проголошує верховенство Основного Закону в системі нормативно - правових актів, а також встановлює їх підпорядкованість один одному.[3,ст.246]

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

- оперативність - не зволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

- поєднання динамізму і стабільності - створення стабільного нормативно - правового акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

- плановість - за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

- старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів - відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

- професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених - юристів і юристів - практиків, які мають необхідні знання і досвід;

- техніко - юридична досконалість - упорядкування нормативно - правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;

- урахування місцевого досвіду - особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.[2,ст.295-296]

Розділ 2. Стадії правотворчості та їх характеристика

Правотворчий процес - система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.[4,ст.117]

Кожний вид нормативно - правових актів пов'язаний із компетенцією державних органів першого рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які нормативно - правові акти ухвалюються - закони Верховної Ради, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів місцевого самоврядування тощо.

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу, оскільки автори використовують різні критерії їх виділення. Але опрацьовуючи всю інформацію, я вирішив подати характеристику стадій правотворчого процесу у загальному вигляді.

Стадії правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія, а саме правотворчий процес розпочинається з прийняття офіційного рішення про підготовку проекту нормативного акта. В якій би формі таке рішення не було б виражене, воно є певним юридично значимим актом, що утворює права та обов'язки. Саме цей акт владно встановлює конкретний юридичний стан, визначає межу між порушенням питання про підготовку проекту і початком його створення. Із прийняттям рішення про підготовку проекту (юридичний факт) виникає деяке правовідношення з приводу його розробки, і з цього моменту всі дії щодо створення нормативного акта якісно відрізняється від попередніх дій, що становили не процес правотворчості, а умови та підстави, які передували йому.

Однак вище зазначене не означає, що кожна конкретна дія після прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акта процесуально визначена. Адже усі дії, які прямо не спираються на правову норму, а лише вважають за свою основу досвід, традиції, мають юридичне значення в тому розумінні, що вони здійснюються у межах правовідносин із підготовки та офіційного прийняття нормативного акта, що вся сукупність таких дій та їх кінцевий результат - це виконання юридичного обов'язку підготувати проект.

Тут розробляється своєрідна його модель, формулюються пропозиції щодо того, як її доцільно побудувати. Ця стадія складається з дій, які безпосередньо не породжують правових норм. Вони утворюють основу для наступний стадій, що мають вирішальне правотворче значення, виступають підготовчими передумовами для прийняття акта.

Передпроектна стадія поділяється на два етапи:

а) формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права - відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя;

б) правотворча ініціатива (фр. Initiative - почин) - обгрунтування юридичної значущості правової регламентації - видання нормативно - правового акта.

Цей етап правотворчості характеризується дією об'єктивних чинників і становить підготовчу стадію.

2. Проектна стадія:

а) ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно - правового акту, може здійснюватись у різних формах.

По - перше, таке рішення може бути дорученням вищестоящого органу нижчестоящому розробити текст конкретного акта. В цьому випадку підготовка проекту стає обов'язком відповідного органу.

По - друге, рішення про підготовку може прийняти за власною ініціативою орган, на який покладений загальний юридичний обов'язок підготовки проектів нормативних актів.

По - третє, правотворчий орган може прийняти рішення доручити підготовку проекту спеціально створеній ним комісії або робочій групі.

По - четверте, обов'язок підготовки проектів нормативних актів може заздалегідь передбачатися планом підготовки проектів.

б) розробка концепції проекту нормативно - правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюються тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно - правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання.

в) попередній розгляд проекту нормативно - правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідними інститутами тощо. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується.

г) обговорення проекту нормативно - правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.

Обговорення проекту дає змогу:

- дати загальну оцінку проекту - його необхідність, своєчасність, характеристику завдань, що стоять перед майбутнім актом, соціально - економічні умови, що визначають його прийняття;

- оцінити правильність та необхідність окремих положень проекту;

- вдосконалити проект - усунути все непотрібне, невдале, погано підготовлене, внести зміни та покращити текст, ліквідувати прогалини та упущення.

3. Стадія прийняття проекту нормативно - правового акта властива колегіальному правотворчому органу - офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти у персональному порядку.

В результаті здійснення цієї стадії проект перетворюється на нормативний акт.

4. Засвідчувальна стадія:

- підписання нормативно - правового документа;

- надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України.

5. Інформаційна стадія - офіційне опублікування прийнятого нормативно - правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Опублікування (оприлюднення) - офіційно встановлений спосіб доведення до загального відома прийнятого нормативного акта, який полягає у вміщенні повного та точного його тексту в загальнодоступному офіційному друкованому органі. Аби стати загальнообов'язковими, правові норми мають об'єктивізуватися у загальнодоступних друкованих виданнях. Опублікування вказаних актів - головна передумова набрання чинності та юридична підстава презумпції їх знання. Не можна припустити, що громадяни повністю можуть знати всі положення неопублікованого акта та накладати на них стягнення за порушення невідомих ним правил.

В окремих випадках оприлюднення може здійснюватись іншими шляхами (передача по радіо, розклеювання текстів), але таке має бути обумовлене у цьому нормативно - правовому акті. Опублікування, якщо інше спеціально не встановлене, служить передумовою набрання чинності нормативно - правового акта.

Офіційне оприлюднення є заключною стадією правотворчості.

Розділ 3. Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

* державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

* громадянським суспільством і його окремими суб'єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості -- правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави -- Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість -- провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідають в системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості
безпосередня правотворчість	санкціонована правотворчість	спільна правотворчість	делегована правотворчість
- видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на те посадовими особами	- санкціонування актів, прийнятих організаціями (комерційними і некомерційними); попередній дозвіл їх видання	- спільне прийняття нормативного акта(нормативні угоди)	- делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави - основна, яка полягає у виборі та прийнятті нових правові актів. Інші прояви правотворчості держави (зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих організаціями громадянського суспільства -- недержавними об'єднаннями: суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) - акти укладаються на галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад, спільні акти органів держави і недержавних об'єднань; нормативні угоди між різними суб'єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками, представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість -- видання нормативно-правового акта за уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного (вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським об'єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими об'єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які охороняються державою. Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов'язково зберігає контроль за здійсненням делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади Конституцією України не передбачено. У деяких країнах романс-германського і англо-американського права має місце делегування законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є конституційне закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню органом, що делегує, -- парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1. 18.11.1992 p. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із проведенням ринкової реформи».

2. Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до 28.07.1999 p. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і скріплених підписом Прем'єр-міністра нормативних указів з економічних питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради (див. про це розділ XV Конституції України);

3. Відповідно до Конституції України і Конституції Автономної Республіки Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані відповідно до Конституції України виконавчі державні функції та повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань виконання делегованих повноважень повинні прийматися відповідно до Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.).

За функціональним призначенням розрізняють:

-- поточну Правотворчість -- пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;

-- Правотворчість для систематизації нормативних актів -- систематизовану, головним чином кодифікаційну Правотворчість.

Розділ 4. Об'єктивність та суб'єктивність правотворчості

Правотворчість є процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави, формування і прийняття правових актів уповноваженими суб'єктами в рамках відповідних процедур.

В такому визначені виділяють декілька елементів. По-перше, пізнання, вивчення і аналіз явищ і процесів, які потребують правової регламентації, по-друге, визначення органа чи іншого суб'єкта уповноваженого прийняти той чи інший правовий акт, по-третє, вибір форм правового акта.

Всі названі елементи перебувають між собою в органічному зв'язку. Вибуття яких-небудь елементів чи їх відсутність, послаблення їх внутрішніх зв'язків і залежності робить дефектним правотворчість в цілому.

Правотворчість відмічається своїм творчо-процесуальним характером, коли в ньому, як в котлі з високою суспільною температурою, перебувають такі елементи буття, як суспільні інтереси, потреби, вольові настанови, варіанти вирішення причому в ньому не повинно бути механічності чи автоматизму, оскільки саме творчий характер діяльності відповідає задачі пошуку серед багатьох варіантів, норм поведінки ті які практикуються соціально-корисними і будуть потім відмічені в юридично строгу форму.

Імпульсом який є началом правотворчості є соціальні інтереси тих осіб, груп, партій які знаходяться у “керма” держави, а також тих які знаходяться в опозиції до неї чи складає “правослухняну” більшість.

Право як міра виразу суспільної згоди існує і розвивається під впливом різних факторів.

Розглянемо поняття “фактори” як сили впливу, як причини яка визначає зв'язок між переміними величинами. В сучасних наукових працях приділяється увага в основному факторам, які визначають формування права. До них відносяться економічні фактори, а також політичні, соціальні, національні, ідеологічні, зовнішньо-політичні. Не менше значення має інформаційно-пізнавальний аспект, який дозволяє вивчати, знаходити і відображати об'єкти майбутнього законодавчого регулювання.

Дуже важливо виявити радіус дії різноманітних факторів. Нажаль, зараз це не вдається зробити. Виявлені суспільні потреби не рідко отримують неадекватне правове вираження, іноді досить різко відкидаються попередні акти, іноді навпаки, зміна обмежується частковими змінами правового статусу окремих суб'єктів.

Окрім об'єктивних факторів діючих з зовні правової системи, слід приймати до уваги фактори внутрішнього розвитку права. Ігнорування чи слабе їх використання, вважаючи об'єктивні фактори приорітетнішими, робить законодавство внутрішньо суперечливим і структурно невпорядкованим. Так з порушенням внутрішньої логіки затримується прийняття ряду базових актів, поспішно приймаються десятки законів по індивідуальним питанням. Розривається зв'язок актів що порушує багато юридичних протиріч.

До внутрішніх факторів законодавство можна віднести і ті з них, які мають процесуальну дію. До них відносяться вибір тих чи інших заходів правового забезпечення здійснюваних реформ, тиск суспільної думки, вплив різноманітних політичних сил, наслідування правових стандартів заходу і т.д.

Важливо звернути увагу на проявлення суб'єктивного фактору правотворчості. Це діяльність всіх суб'єктів законодавчої ініціативи, зауваження громадян і їх “правові надії“, лобізм, діяльність політичних партій, фракцій, участь консультантів, експертів і т.д.

Не важко зрозуміти, що в даному виді правотворчість концентрує в собі не майбутні “прямі зв'язки” від права до дійсності, але і “зворотні зв'язки” від дійсності, від реального правозастосування - до майбутнього права. Без цього правотворчість може звестися до “створення правових актів”, налагодженому з машиною точністю, без урахування і аналізу всього спектру соціальних інтересів, мотивів, потреб, позицій і реальних дій. В такому разі воно втратить можливість бути ефективним соціально-правовим регулятором.

Правотворчість характеризується циклічністю - її внутрішні елементи завжди виступають як етапи зародження правового акту. Відповідно етапам процесу, правотворчість дозволяє дотримуватись зовнішніх рамок руху правового акту - від зародження до прийняття. Практика правотворчої діяльності бачить серйозні труднощі: протиріччя які визивають багато правотворчих помилок. Їх примірна типологія може бути досить важливою. Маються на увазі наступні помилки:

а) пізнавальні - породження невірної оцінки предмета майбутнього правового регулювання;

б) творчої - вважається в недоїмці засобів і методів правового впливу;

в) формаційні - означає невірний вибір форми акта;

г) процесуальні - пов'язані з порушенням процедур підготовки і прийняття актів;

д) соціальні - означає ігнорування суспільної думки і можливе громадське сприйняття;

Отже, схожість подібних помилок має як позитивне так і превентивне значення.

Як відмічалося вище правотворчість - це особливий вид діяльності. Її здійснення повино забезпечуватись різноманітними засобами і методами. В супротивному значенні процес прийняття правових актів перетвориться, скоріше всього, в формальну справу, позбавленої реальних способів вироблення правових впливів і їх ефективність. Тому правотворчисть спирається на систему засобів забезпечення, сприяючих його організації і функціонування. В цю систему входять: правила інформаційного забезпечення, планування правотворчої діяльності, демократична підтримка, юридично- організаційне забезпечення.

В ході здійснення правотворчої діяльності державними органами створюються акти які називаються джерела (форми) права. Останні бувають таких видів: загально-соціальні та юридичні (спеціально-соціальні). Юридичні джерела бувають такі як нормативно-правовий акт, правовий прецедент, нормативно-правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародно-правовий акт.

Основним джерелом права в Україні є нормативно правовий акт, який виконує такі функції, як функцію юридичного джерела права і функцію форми права. Він приймається чи санкціонується державними органами (правотворчий орган) або народом (референдум), має загально-обов'язковий, формально-визначений характер. Нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти. Закони - це правові документи вищої юридичної сили які приймаються вищими органами державної влади. Підзаконні акти - це правотворчі акти компетентних органів які основані на законі і непротирічать йому.

Правоутворення - це найбільш широка категорія, яка охоплює виникнення і буття права, його упорядкування і розвиток у різних аспектах і напрямах.

Своїми словами можна сказати, що правоутворення це виникнення права. Виникнення розглянуто в першому та третьому питанні даної роботи, а саме правоутворення та правотворчість, а що ж таке право?

Сутність права - це головна, внутрішня, стійка основа права, що відображає його природу і призначення в суспільстві. Право має регулятивну природу, його суспільне призначення - регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право має загально-соціальну сутність, служить інтересам всього суспільства, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв'язків. Право - це спосіб стабілізації і відтворення суспільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загально-соціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспільних відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників. Універсальне визначення поняття прав є дуже важливим у теоретичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено багато визначень права , які відрізняються залежно від того, що саме в правових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим в теоретичному і практичному плані є наступне визначення права:

Право - це загальнообов'язкова формально виражена систем регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства.

В науці ТДіП також розрізняють категорію право розуміння.

Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Праворозуміння -- це процес і результат розумової діяльності людини, спрямованої на пізнання права, його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до цілісного соціального явища.[5, с.143]

Російські вченні дають наступне визначення: праворозуміння - це наукова категорія яка відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що містить в собі розуміння права його сприйняття (оцінку) і відношення до нього як до суцільного соціального явища.

Суб'єктом прворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад:

А) громадянин володіючий мінімальним правовим кругозором, зіткнувшийся з проблемами права взагалі;

Б) професійний юрист, який має достатній запас знань про право, здатній застосовувати і тлумачити правові норми;

В) науковець, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіючий сумою історичних і сучасних знань, здатний до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, володіючий певною методологією дослідження. Право розуміння завжди суб'єктивне, оригінальне, хоча уявлення про право може співпадати у групи осіб і у цілих прошарків, класів.

Об'єктом право розуміння може бути право у планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому знання про окремі структурні елементи переноситься на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження в даному випадку несе навколишнє середовище і взаємодіючі з правом суспільні явища.[6, с.87]

Правотворчість є початковим етапом життя права і вбирає в себе імпульси, які впливають на рух права, правові так і політичні, економічні, спеціальні. Тому це і пояснює досить високий суспільний інтерес до правотворчості яка дозволяє створювати правові акти, які виражають політичний курс партій, держави, суспільства. [7, с.67]

Правотворчість є процес пізнання і оцінки правових потреб суспільства і держави , формування і прийняття правових актів уповноваженими суб'єктами в рамках відповідних процедур.

Правоутворення характеризується дією саме об'єктивних факторів і представляє собою підготовчу стадію правотворчості, наприклад:

Проектна стадія.

а) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно - правового акту.

б) розробка концепції проекту нормативно-правового акту і підготовка його тексту( або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи),тобто юридичне формулювання волі народу(колективу) у виді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду звичайно готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плана попередніх робіт , або по разовому дорученню Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті президента і уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане створення проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідності з відомчим ( галузевим) принципом, згідно якому створення початкових проектів здійснюється тими організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно - правових актів залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання.

в) попередній розгляд проекту нормативно - правового акту правотворчим органом. Для розгляду проекту звичайно залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради з участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідницькими інститутами тощо. Після врахування пропозицій і зауважень проект остаточно розробляється і редагується.

Стадія прийняття проекту нормативно-правового акту.

Ця стадія характерна для колегіального правотворчого органу - офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи(уряд, державні комітети та інше) приймають нормативні акти більшістю голосів. Президент держави , міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти ( укази, накази, інструкції тощо) в персональному порядку.

Цей етап правоутворення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний фактор і здійснюється власно “творчість права”.

Як підсумок необхідно зазначити, що до об'єктивного в правоутворенні потрібно віднести, необхідність правоутворення, прийняття рішення про відповідну діяльність, безпосередньо діяльність, щодо формулювання волі народу(колективу) у виді норм права.

До суб'єктивного в свою чергу потрібно віднести діяльність суб'єктів, саме на Стадії прийняття проекту нормативно-правового акту.

Висновок

Отже, правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства ( у передбачених законом випадках ) , пов'язана із встановленням ( санкціонуванням ) , зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів. [2; 293]

Правотворення -- форма виникнення і буття права в широкому правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства -- у правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах.

Правотворчість має такі ознаки:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством ( народом ) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм

3) набуває завершення у письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Видами правотворчості є:

1) За суб'єктами:

- безпосередня правотворчість народу ( референдум );

- правотворчість державних органів;

- правотворчість громадських об'єднань,

2) За засобами формування норм права:

- утворення нових правових норм;

- санкціонування наявних соціальних норм - надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

Правотворчість - це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Список використаної літератури

правотворчий акт держава громадянський

1) Конституція України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141

2) Загальна теорія держави і права: Підручник для студентів вузів / Ред. Цвік М.В. - Х.: Право, 2002. - 430с.

3) Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для студентів юридичних спеціальностей / Цвік М.В. - Х.: Право, 2009. - 584с.

4) Теорія держави і права: Навчальний посібник / Коталейчук С.П. - К., КНТ, 2009. - 320с.

5) Теорія держави і права. Навчальний посібник / Волинка К.Г. Київ 2003р. 240с.

6) Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. -2-е изд., изм. и доп. - М.: НОРМА - ИНФРА-М, 2002. - 616 с.

7) Марченко В.Ф. Теория государства и права - М.: Зерцало 1998р. с.157

8) Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник / Калюжний Р.А., Тимченко С.М., Пархоменко Н.М., Легуша С.М. - К.: Вид. ПАЛИВОДА, 2007. - 297с.

9) Основи держави і права: Hавч. посібник для студентів юpид. вузів та фак. / Котюк В.О. - К.:ВEHТУРІ, 1995. - 647с.

10) Основи загальної теорії права та держави: Навчальний посібник. - 5-е вид. зі змінами / Рабінович П.М. - О.: Юридична література, 2002. - 176с.

11) Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. / Скакун О.Ф. - Х.: Консум, 2001. - б56с.

12) Теорія держави і права: Навчальний посібник / Волинка К.Г. - К.: МАУП, 2003. - 240с.

13) Теорія держави і права: Навчальний посібник для студентів вузів / Кельман С.М., Мурашин О.Г., Сухицька Н.В. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 148с.

14) Теорія держави і права / Лисенков С.Л, Колодій А.М. - К.: Юрінком Інтер,2005. - 456с.

15) Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу: Монографія - К.: Парламентське видавництво, 2004. - 519с.

16) Теорія держави і права: Підручник / Пер. З рос. - Харків: Консум, 2001. - 656 с.

17) Підручник / А. І. Берлач, Д. О. Карпенко, В. С. Ковальський, А. М. Колодій, А. Ю. Олійник, О. О. Підопригора; За ред. В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 752 с. - Бібліогр.: с. 737 - 740.

Размещено на Allbest.ru