Право – особливий вид соціальних норм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему :

Право - особливий вид соціальних норм. Єдність і відмінність права і моралі. Поняття системи права. Поділ права на галузі, підгалузі та правові Інститути. Джерела права

1. Право - особливий вид соціальних норм

Серед соціальних норм особливе місце посідають правові норми, тобто норми, встановлені або узаконені державою, яка забезпечує їх виконання. Правові норми, що діють у конкретній державі, утворюють її правову систему.

Поняття „право” може тлумачитись двояко: як система норм, що врегульовують суспільні відносини, тобто право в об'єктивному розумінні, та як право суб'єктивне, тобто визначені законом повноваження конкретної особи - суб'єкта правовідносин на певні дії або цінності. Наприклад, право на працю, відпочинок, на конкретну річ. У юридичній практиці застосовуються обидва значення цього поняття, що зобов'язує чітко уяснити, про що йдеться у конкретному випадку .

Розрізняють і поняття „природне право” та „позитивне право”. Ще римські юристи звернули увагу на те, що поняття „право” застосовується у двох значеннях. По - перше, право означає те, що завжди є справедливим і добрим, тобто природне право. А по - друге, право - це те, що є корисним для всіх або багатьох у певній державі, яким є цивільне право.

У сучасному розумінні під природним правом мають на увазі сукупність правил, які випливають з самої природи буття людини і відображають загальнолюдські уявлення про принципи, на яких мають базуватися взаємовідносини між людьми, а тому є вічними та незмінними як сама природа. Наприклад, право на життя, на продовження роду, на особисту недоторканність тощо.

А позитивне право - це система норм, які встановлені державою, діють у конкретний час, поширюються на конкретних осіб, забезпечуються примусовою силою з боку держави і можуть змінюватись або скасовуватись за її волею.

Ознаки права :

право складається з норм, тобто правил поведінки, що зумовлює його нормативний характер;

ці норми встановлені державою і висловлюють її волю; вони врегульовують найважливіші суспільні відносини;

мають пріоритет перед іншими соціальними нормами;

мають загальнообов'язковий характер, тобто поширюються на всіх учасників правовідносин і є для них обов'язковими ;

норми права є формально визначеними, тобто вони чітко формулюють правила, які в них закріплені ;

вони висловлені у правових актах, тобто законах і підзаконних актах ;

порушення правових норм зумовлює особливі наслідки - правові санкції, тобто передбачені законом заходи примусу.

Отже право - це система встановлених і охоронюваних державою загальнообов'язкових, формально визначених норм, що врегульовують найважливіші суспільні відносини.

Місце правових норм у системі інших соціальних норм визначається тим, що правові норми :

є складовою системи соціальних норм;

як і інші норми, виконують певні функції (регулятивну, охоронну й інформативну тощо) ;

регулюють найважливіші суспільні відносини, а отже мають пріоритет перед іншими соціальними нормами, й визначають принципи регулювання суспільних відносин, тому є основою для створення інших соціальних норм.

2. Єдність і відмінність права і моралі

Право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлює і охороняє держава.

А мораль - це сукупність правил поведінки, які культивуються у суспільстві, існують у масовій свідомості людей і відображають загальновизнані у ньому погляди на добро і зло, честь і гідність, обов'язок і справедливість і, таким чином, виступають критеріями у ставленні людей один до одного і до суспільства.

Основою морально-етичних норм є „золоте правило”: „поводьтеся з іншими так, як би ви хотіли, щоб поводились з вами” або „чини щодо інших так, як ти хотів би, щоб вони чинили щодо тебе”.

На відміну від норм права, які встановлюються і санкціонуються державою і яка забезпечує їх виконання та вживає заходів щодо порушників цих норм, норми моралі виступають стихійно сформованим і загальновизнаним відображенням потреб та інтересів суспільства чи окремих його груп. Тому норми моралі є безособовими вимогами, які, з одного боку, однаково звернені до кожного, а з другого є такими - що існують об'єктивно, хоча й не виходять ні від кого конкретно.

Отже, і право, і мораль є правилами поведінки, що врегульовують суспільні відносини, й у цьому вони збігаються. Крім того, право і мораль спрямовані на врегулювання суспільних відносин. А головне їх призначення - вплив на свідомість та поведінку людей і формування стандартів (еталони) їхньої поведінки.

Але право і мораль істотно відрізняються :

за завданнями - завдання морально-етичних норм - встановлення певного суспільного порядку, а завдання правових норм - встановлення певного правопорядку;

за часом виникнення - мораль виникає одночасно з виникненням суспільства, а право з'являється на певному етапі його розвитку, - з появою держави ;

за походженням - норми права встановлюються спеціальними державними органами від її імені, а норми моралі формуються у суспільстві стихійно;

за формою висловлення - правові норми висловлені у правових актах, тобто законах і підзаконних актах, а норми моралі існують лише у свідомості людей;

за способом забезпечення - дотримання норм права у разі необхідності забезпечується примусовою силою держави, а дотримання норм моралі забезпечується силою авторитету самих цих норм, силою громадської думки і заходами громадського впливу;

за характером наслідків порушенням цих норм - порушення правових норм зумовлює особливі, передбачені законом наслідки - правові санкції, а порушення норм моралі зумовлює громадський осуд та заходи громадського впливу;

Незважаючи на ці відмінності протиставляти право і мораль не слід, оскільки у суспільній практиці вони тісно взаємодіють і взаємодоповнюють одне одного. Так, правові норми завжди приймаються і застосовуються з урахуванням тих морально-етичних принципів, що існують у даному суспільстві, а шляхом додержання правових норм забезпечується і соціальна справедливість, яка є основою морально-етичних норм.

З розвитком суспільних відносин та правил, які їх врегульовують, відбувається зближення права і моралі, їх взаємозбагачення та підвищення ролі в організації суспільного життя.

право соціальний мораль суспільство

3. Поняття системи права та її структури

Система права -- це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних юридичних норм певної держави.

Існує кілька класифікацій системи права:

1. за призначенням виділяють матеріальне і процесуальне право. Норми матеріального права безпосередньо регулюють суспільні відносини (наприклад, цивільне право, кримінальне право), тоді як норми процесуального права встановлюють порядок застосування норм матеріального права (наприклад, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право).

2. за характером регульованих відносин -- приватне і публічне право.

3. за формою права -- звичаєве, прецедентне, договірне і статутне (інша назва право законів, кодифіковане, декретне право) право.

Отже, структура системи права -- це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка полягає в єдності й погодженості всіх юридичних норм держави та в їхньому розподілі за галузями та інститутами права.

Основними елементами структури системи права є 1) правові (юридичні) норми, 2) інститути права, 3) галузі права.

Поняття елементів системи права: галузь права та інститут права

Критеріями розподілу норм права за галузями є предмет та метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання -- це сукупність суспільних відносин, які регулюються конкретними юридичними нормами.

Сфера регульованих суспільних відносин є широкою і різноманітною: трудові, управлінські, земельні, сімейні тощо. Їм притаманні наступні ознаки: 1) це життєво необхідні для людини відносини; 2) це вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) це стійкі, типові, повторювані відносини; 4) це відносини, що проявляються на зовні у формі поведінки (думки, бажання і мотиви не регулюються правом).

Метод правового регулювання -- це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів.

При регулювання суспільних відносин використовуються різноманітні методи: імперативний і диспозитивний, заохочення, автономії і рівності сторін, рекомендацій, переконання і примусу.

Імперативний метод -- це метод владних приписів (наказів), який заснований на відносинах субординації (підпорядкування) одних суб'єктів іншим (застосовується в кримінальному, адміністративному та ін. галузях права).

Диспозитивний метод -- це метод, який заснований на рівності сторін і дає можливість вибору альтернативних варіантів поведінки (застосовується в галузях приватного права: цивільному, сімейному тощо).

Поняття предмету правового регулювання дає знання про те, що саме регулюється правом, а поняття методу правового регулювання дає відповідь на питання, як (яким чином, способом) держава здійснює нормативний вплив на суспільні відносини. Зазначені чинники об'єднання юридичних норм у галузі права неоднозначні, нерівноцінні: визначальним серед них є предмет правового регулювання: як регулювати залежить від того, що регулювати. Суспільні відносини суттєво відрізняються за характером, змістом та іншими ознаками, тому їх не можливо врегулювати одним і тим самим методом.

4. Галузь права. Інститут і підгалузь права

Найбільшим елементом системи права є галузь права. Галузь права -- відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Провідна галузь права -- конституційне (державне) право -- система принципів і норм конституції, які закріплюють основи суспільного і державного ладу, форму правління і державного устрою, механізм здійснення державної влади, правове становище особи. Через призму конституційного права можна сприйняти правовий образ держави як цілісного явища. Конституційне право у питанні взаємовідносин держави і громадян виходить із того, що права людини і громадянина не даруються державою, а належать людині від народження, випливають із її статусу як особи. Призначення держави -- створити належні умови для реалізації прав і свобод людини.

Над конституційним правом як основною галуззю права всієї правової системи нібито надбудовані:

-- з одного боку, адміністративне та цивільне право -- дві профілюючі галузі, що втілюють у предметі та методі регулювання первинні начала публічного і приватного права відповідно;

-- з іншого боку, кримінальне право -- профілююча галузь, спрямована головним чином на виконання охоронних завдань.

Адміністративне право -- система правових норм, які регулюють управлінські відносини у сфері здійснення виконавчої влади, розпорядної діяльності державного апарату, його взаємовідносин з іншими державними та недержавними організаціями і громадянами.

Цивільне право -- система правових норм, які регулюють майнові і особисті немайнові відносини, що укладаються між фізичними та юридичними особами як рівноправними.

Кримінальне право -- система правових норм, які охороняють від злочинних посягань на права і свободи людини і громадянина, конституційний лад, усі види власності тощо, установлюючи міру кримінальної відповідальності за їх вчинення.

Особливу галузь права становить міжнародне право.

Міжнародне право -- система правових норм, які регулюють публічні взаємовідносини між державами (міжнародне публічне право) або приватні правові відносини між громадянами різних країн та їх об'єднань (міжнародне приватне право). Міжнародне право розглядає всі держави рівними, незалежно від кількості населення, багатства й могутності. Воно спрямоване на дотримання стабільності у міжнародному житті й на заохочення торгових та інших контактів між державами. Міжнародне право ґрунтується на міжнародних угодах, його норми у разі протиріч із нормами національного права, тобто внутрішнього права держави, мають перевагу.

У міжнародному публічному праві головне місце посідають політичні взаємовідносини: питання забезпечення миру та міжнародної безпеки, суверенітету держав, невтручання у внутрішні справи.

Предметом регулювання в міжнародному приватному праві є відносини цивільно-правового характеру, що виникають у міжнародному житті і пов'язані з розширенням міжнародного торгово-економічного, науково-технічного і культурного співробітництва. В міру поглиблення господарських міжнародних зв'язків, спілкування і співробітництва організацій і фірм різних країн, окремих громадян зростає значення норм міжнародного приватного права.

Міжнародне публічне право і міжнародне приватне право тісно пов'язані, оскільки норми цих двох галузей права служать меті оформлення мирного міжнародного співробітництва в різних галузях.

За субординацією у правовому регулюванні відрізняють матеріальні та процесуальні галузі права.

Матеріальні галузі права (матеріальне право) -- прямо регулюють суспільні відносини. До них належать конституційне (державне), цивільне, адміністративне, кримінальне та ін. право.

Процесуальні галузі права (процесуальне право) -- визначають процедуру реалізації матеріального права і є похідними від нього.

Матеріальним галузям права -- адміністративному, цивільному, кримінальному відповідають процесуальні -- адміністративно-процесуальне, цивільне процесуальне, кримінально-процесуальне право.

Адміністративно-процесуальне право -- система норм права, яка регулює порядок здійснення і розгляду адміністративно-правових справ, тобто таких, що складаються в сфері державного управління.

Цивільне процесуальне право -- система норм права, яка регулює порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, а також порядок виконання судових рішень.

Кримінально-процесуальне право -- система норм права, яка регулює порядок діяльності правоохоронних органів і судів у зв'язку з розкриттям злочинів, розслідуванням кримінальних справ, їхнім розглядом у суді й винесенням вироку.

Процесуальні галузі права мають свій предмет регулювання, який відрізняється від предмета регулювання матеріальних галузей права. Ним є так звані організаційні відносини, які формуються в результаті діяльності уповноважених суб'єктів, пов'язаної із застосуванням норм матеріального права. Ці організаційні відносини представляють особливий прошарок, за рівнем не збіжний із предметом регулювання матеріального права.

Інститут і підгалузь права

Якщо система права складається з галузей, то самі галузі складаються з підгалузей, інститутів і норм права. Окремими взаємозалежними елементами галузі є інститути права.

Інститут права -- система відносно відокремлених від інших і пов'язаних між собою правових норм, які регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин.

Інститути права -- необхідна ланка в цілісній системі права. Як правило, кожна галузь права має інститути права як свій самостійний структурний підрозділ. Наприклад, галузь конституційного права -- «інститут громадянства», «інститут виборчого права» та ін. Галузь цивільного права -- інститути «купівлі-продажу», «представництва», «спадкування», «відшкодування шкоди», «дарування» та ін. Галузь кримінального права -- інститут «необхідної оборони», інститут «крайньої необхідності», інститут «затримання особи, яка явно вчинила суспільне небезпечне діяння» та ін. Галузь екологічного права -- інститут права власності на природні ресурси і об'єкти, інститут природокористування, інститут правової охорони природних ресурсів і навколишнього середовища і т.д.

Проте інститути права можуть складатися з правових норм різних галузей, бути міжгалузевими. Головне призначення інститутів права -- у межах своєї групи однорідних суспільних відносин забезпечити суцільне, відносно закінчене регулювання.

Наведемо класифікацію інститутів права.

Інститути права за сферою поширення (або за складом):

- галузеві (інститут спадкування);

- міжгалузеві (інститут відповідальності за екологічні правопорушення, інститут приватної власності). Інститути права за функціональною роллю:

- регулятивні (інститут міни);

- охоронні (інститут кримінальної відповідальності). Інститути права за субординацією у правовому регулюванні:

- матеріальні (інститут підряду);

- процесуальні (інститут порушення кримінальної справи). Родинні інститути однієї й тієї самої галузі права утворюють підгалузі права.

Підгалузь права -- система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права. Наприклад, цивільне право має підгалузі: право власності, зобов'язальне право, спадкове право, авторське право та ін.; фінансове право -- банківське і податкове право; екологічне -- лісове, гірниче, водне.

Система законодавства. Співвідношення системи права і системи законодавства

Можливі два трактування законодавства: широке і вузьке.

Широке трактування включає в поняття законодавства: акти законодавчих органів і підзаконні акти (акти органів управління та ін.), вузьке -- акти законодавчих органів: закони і постанови парламенту про введення цих законів у дію.

У СРСР під законодавством розумілися всі нормативно-правові акти держави, чим знижувалася значимість закону, відбувалася його девальвація. Закон «обростав» підзаконними, особливо відомчими, нормативними актами, і його значення як основи законності і правопорядку в державі нівелювалося.

Нині перевага віддана вузькому трактуванню законодавства.

Законодавство держави -- це система всіх упорядкованих певним чином законів даної країни, а також міжнародних договорів, ратифікованих парламентом.

Не обов'язково, щоб нормативні акти, що входять до складу законодавства, мали форму закону. Важливо, щоб у конституції була вказівка на них як таких, що мають силу закону. До складу законодавства припустимо включати нормативно-правові акти президента, уряду, видані в порядку делегування їм законодавчих повноважень, тобто переданих законодавчим органом (парламентом) відповідно до конституції. Це так зване «делегування законодавство» (Франція, Великобританія та ін.).

Законодавство -- форма життя права. Саме законодавство надає нормам права формальну визначеність (одна з ознак права).

Система права і система законодавства співвідносяться між собою як зміст і форма. Позаяк поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону об'єктивного права, поняття системи законодавства відбиває його зовнішню сторону -- форму.

5. Джерела права

Поняття джерела (форми) права та його види.

Правовий звичай.

Нормативно-правовий договір як джерело права.

Інші джерела права (правовий прецедент, релігійно-канонічні тексти та міжнародно-правові акти).

1. Поняття джерела (форми) права та його види.

Розглядаючи об'єктивне право, необхідно одним з перших розглянути питання про джерела права. Походження самого цього терміну пов'язують із творчістю Тита Лівія, який, вказуючи у своїй історії Риму на закони XII таблиць, сказав, що ці закони становлять джерело всього публічного і приватного права.

Найчастіше під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми, в яких закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки, тобто правові норми, які, власне, складають об'єктивне юридичне право. Тобто, під джерелами права слід розуміти форми об'єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковості в даному суспільстві і в даний час.

Не слід плутати поняття джерела права, як ознаки загальнообов'язковості правової норми, з поняттям джерела, як засобу пізнання права, з поняттям історичного пам'ятника, в цьому розумінні вказаний термін вживається в історичних та історико-правових науках. Ці поняття можуть збігатися, але цей збіг випадковий і не випливає з їхньої суті. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативно-правовий акт є, одночасно, джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнання про право. Але, якщо ми не маємо тексту нормативно-правового акту, а дізнаємося про його зміст з інших джерел, то цей акт все-таки буде джерелом права, але вже не джерелом нашого пізнання про право. Так само, не слід розрізняти поняття джерела права, як ознаки його загальнообов'язковості, з поняттям про те, звідки береться і чим визначається саме поняття та зміст правової норми. Так, не можна визнавати закон силою, яка творить право, оскільки закон чи інший нормативно-правовий акт це тільки форма, в якій право, що твориться різними елементами суспільної свідомості та суспільного буття, знаходить свій зовнішній вираз. Законодавець не свавільно творить право, він не може встановлювати норми, які не відповідають реально існуючим суспільним відносинам, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку. Закон, який містить такі положення, залишається тільки декларацією, яка позбавлена практичного значення. Тому, законодавець не є джерелом права в розумінні сили, що його створює. Питання про джерела права, в цьому розумінні, є питання не про загальнообов'язковість правових норм, а про фактори, які беруть участь у творенні права. Розуміючи джерела права в цьому значенні, слід зазначити, що загальне джерело права є суб'єктивна свідомість. Всі інші фактори впливають на правотворчість, тільки опосередковуючись через людську свідомість. Природа речей, вимоги розуму, міркування доцільності, міркування моральності -- все це може обумовити створення правових норм тільки, коли буде сприйняте людською свідомістю. Але джерелом права у суто юридичному (або технічному) розумінні вона не може бути визнана, тому що суб'єктивна свідомість певної норми не є ознака її загальнообов'язковості, не є форма її об'єктивування.

Якщо дотримуватися цього розуміння, то джерелами права слід визнати звичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або нормативно-правовий акт), нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Не можна, наприклад, визнати джерелом права природу речей, вже хоча б тому, що природа ця різними людьми розуміється по різному, і питання про те, яке з цих різноманітних розумінь є загальнообов'язковим, може бути вирішене тільки у порівнянні з якимось із вказаних джерел права. Саме те розуміння, яке виразилося у цих формах, є загальнообов'язковим. На цих же підставах не слід вважати джерелами права поняття справедливості чи науку права.

2. Правовий звичай.

Правовий звичай -- це одне з джерел права, звичаєве право -- це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права -- закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю -- це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчої влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

3. Нормативно-правовий договір як джерело права.

Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використання і поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які складали певні роди чи племена, базувалися або творилися на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалися певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю -- у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов'язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного права та без попередньої їхньої згоди розв'язував спори і конфлікти між ними. Проте, все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Отже, виходить, що відсутність в міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення та фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру. Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та спільне рішення, тобто міжнародний договір. Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визнають його необхідність та вважають своїм обов'язком підпорядковуватися і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто, у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об'єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов'язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони -- держави -- та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави. При цьому, також слід зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права -- цивільного, кримінального, торгового тощо. На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно зменшується. Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не тільки в міжнародному житті. Важливу роль в регулюванні трудових відносин відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір. В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, які надають можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права і обов'язки. У правовому житті є два види договорів: договори-угоди та нормативні договори, останні є джерелом права. Відмінність між цими договорами полягає у тому, що в першому кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад договір купівлі-продажу -- одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного -- встановити спільну норму; по-друге, у першому випадку мотиви двох сторін різні, в другому -- один і той самий мотив -- свідомість потреби певної правової норми; і третя відмінність -- договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об'єктивну правову норму. І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорів, вони є важливим джерелом права не тільки в міжнародному, але і у внутрішньому державному житті.

4. Інші джерела права (правовий прецедент, релігійно-канонічні тексти та міжнародно-правові акти).

Судовий, або адміністративний прецедент -- це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормо творчості, тобто офіційного формулювання правових норм. Судовий прецедент як джерело права притаманний англосаксонській правовій системі.

Релігійно-канонічні тексти -- це норми певних релігій, які закріплюються у відповідних канонічних текстах та книгах, які регулюють правові відносини суб'єктів правовідносин, незалежно від їхньої приналежності чи неприналежності до даної релігійної конфесії. Це джерело права притаманне для релігійно-общинної правової системи або для релігійних систем права, найбільш поширеним видом яких є система ісламського права. В Україні це джерело права практично не застосовується.

Міжнародно-правові акти -- це норми міжнародного співтовариства, які поширюються на територію держави після відповідної ратифікації цих актів відповідними державними органами. Це весь корпус документів з прав людини тощо.

І останнім, найголовнішим з джерел права у сучасній Україні є нормативно-правовий акт.

Размещено на Allbest.ru