Забезпечення законності в адміністративному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. Т.Г ШЕВЧЕНКА

Кафедра адміністративного права

КУРСОВА РОБОТА

з адміністративного-процесуального права

на тему:

"ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ"

Виконала роботу:

Студентка 3 курсу, 2 групи

Юридичного факультету

Горбач В.М.

Перевірив:

роф. Бевзенко В.М.

Київ, 2012



Зміст

Вступ

Розділ І. поняття та принципи законності

1.1 Поняття законності

1.2 Принципи законності: поняття, зміст

1.3 Вимоги законності

РОЗДІЛ ІІ. СИСТЕМА ГАРАНТІЙ ЗАКОННОСТІ

2.1 Гарантії законності при розгляді адміністративних справ судами

2.2 Контроль і нагляд в адміністративному процесі

РОЗДІЛ ІІІ. ЗМІЦНЕННЯ ЗАКОННОСТІ У ПРАВОЗАСТОСОВНОМУ ПРОЦЕСІ

Висновок

Список використаної літератури та джерел законодавства

адміністративна справа законність суд



Вступ

Мета й завдання моєї курсової роботи - дослідити і проаналізувати сучасний стан законності в адміністративному судочинстві України, оскільки законність - це певне правове явище, за допомогою якого можна дати характеристику стану суспільства, рівню законності в державі. Про законність та правопорядок можна говорити дуже і дуже багато, оскільки - це є таке поняття, з яким ми зустрічаємося майже повсякденно, вступаючи в ті чи інші суспільні, правові, економічні чи фінансові відносини та ін.

Необхідно зазначити, що законність та правопорядок, як соціальні інститути тісно пов'язані з правом. Також під час написання роботи, я ставила собі за мету дослідити специфіку поняття «законність», розглянути класифікації подані різними авторами.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі завдання:

ь Розглянути і дослідити існуючі в науковій літературі погляди щодо сутності законності

ь Охарактеризувати поняття законності

ь Розглянути різні класифікації гарантій законності

ь Проаналізувати стан законності в адміністративному процесі.

Фундаментальними основами для вивчення і дослідження данної теми стали розробки вітчизняних і зарубіжних правознавців. Так, проблема законності знайшла відображення в працях таких правників як: В.В. Борисов, А.Б. Лисюткіна, Н. І. Малько, Н.В. Витрук, В.Н. Кудрявцев, М.М. Марченко, Бребан Г., Гаращук, А.С. Мордовець, С.С. Алексєєв, М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченко, А.В. Руденко.

Актуальність теми дослідження полягає в обґрунтуванні, висвітлені сутності законності взагалі в правознавстві та в адміністративному судочинстві України.

Структура курсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури та джерел законодавства.

Розділ І. ПОНЯТТЯ та ПРИНЦИПИ ЗАКОННОСТІ

1.1 Поняття законності

Законність -- це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права -- від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів -- посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера право реалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак.

v зовнішньої (формальної) -- обов'язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднаннями:

v внутрішньої (сутнісної) -- наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Важливо не тільки додержуватися законів, а й створювати справедливі, тобто правові, закони. Правові закони повинні бути нормативним підґрунтям законності. Законність є не самоціллю. не виконанням заради виконання, її призначення -- додержання законів в ім'я торжества свободи, справедливості. Законність -- явище прогресивне і покликане сприяти суспільному прогресу. В історії було чимало випадків, коли громадяни додержувалися законів, а законність порушувалася, коли «суворе додержання» у дійсності означало «суворе порушення» (наприклад, масові репресії за часів культу особи Сталіна в СРСР). У таких випадках закон не відповідав праву, потребам суспільного прогресу. Щоб у державі була «право законність», чинні закони, насамперед Конституція, повинні адекватно відображати правові принципи, загальнолюдські цінності. У сфері правотворчості це виражається в забезпеченні видання закону, який відповідає праву Конституції. Конституція України від 28 червня 1996 р., Київ, Велес , 1996.

Законність -- явище багатоаспектне і може виступати як принцип. метод, режим. Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов'язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім'я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, тобто воно здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності -- неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію -- владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія -- фактори побудови правової держави. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. - Підручник. - Харків, „Консум”, 2001 р. - 656 с.

Що таке законність -- принцип, метод чи режим?

І принцип, і метод, і режим. Усе залежить від кута зору. Однак без принципу законності як певних засад, начала діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність -- це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

-- державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу; Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996. - с.68

-- всіма суб'єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство -- від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

1.2 Принципи законності: поняття, зміст

Принципи законності -- це відправні засади, незаперечні засадні вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-політичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти -- законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам -- законам і підзаконним актам.

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна організація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону. Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. - Підручник. - Харків, „Консум”, 2001 р. - 656 с.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності -- досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання: спеціально-дозвільного -- поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»); загально-дозвільного -- поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»); а також додержання рівності всіх перед законом і судом. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і додержанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

1.3 Вимоги законності

Вимоги законності (те, чого вимагає законність) відображають її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб'єктів суспільних відносин, вимоги законності пов'язані з окремими видами діяльності певних суб'єктів. Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Під принципами (вимогами) законності слід розуміти основні, вихідні положення правової діяльності суспільства і держави.

У сучасному вітчизняному правознавстві як принципи законності вказують наступне:

Ш Загальність вимог законності;

Ш Верховенство закону;

Ш Єдність (однаковість) законності;

Ш Гарантованість основних прав і свобод громадян;

Ш Невідворотність покарання за вчинене правопорушення;

Ш Неприпустимість підміни законності доцільністю їх протиставлення;

Ш Зв'язок законності і культури.

Затвердження режиму законності передбачає реалізацію в суспільному і політичному житті принципу: закон для всіх один, перед законом усі рівні.

Законність - суворе дотримання Конституції і законів, а також виданих відповідно до них інших правових актів усіма органами державної влади, місцевого самоврядування, посадовими особами, громадянами та їх об'єднаннями.

Верховенство права є найважливішим принципом правової держави.

Єдність (однаковість) законності полягає у встановленні однакового розуміння законів і підзаконних актів, їх тлумачення і застосування; у дотриманні єдиних, встановлених для всіх громадян, органів і організацій держави нормативно-правових актів; єдність юридичної основи законності. Під єдністю законності слід розуміти, що всі закони держави мають однакову силу на всій його території.



РОЗДІЛ ІІ. СИСТЕМА ГАРАНТІЙ ЗАКОННОСТІ

2.1 Гарантії законності при розгляді адміністративних справ судами

Гарантії законності -- це система засобів, за допомогою яких у суспільному житті впроваджується, охороняється, і в разі порушення, відновлюється законність.

Законність залишається об'єктом пильної уваги вченних-юристів. У навчальній та монографічній літературі немає єдності думок з трактування цієї правової категорії. Так, В.В. Борисов визначає законність як демократичний принцип. Він виявляється в тім, що до всіх органів держави, установ, підприємств, громадських організацій, посадових осіб та громадян пред'явлена вимога найсуворішого виконання законів; проголошені права і свободи громадян, їхніх організацій, їхні законні інтереси гарантуються і забезпечуються виконання покладених на них обов'язків, реалізація відповідальності; точне і неухильне виконання нормативних актів і актів реалізації права забезпечується державними і громадськими засобами. Борисов В.В. «Правовой порядок развитого социализма», Саратов, 1977. - 332.

На думку деяких авторів, законність являє собою політико-правове явище, що характеризує процес вдосконалення державно-правової форми організації суспільства шляхом суворого та беззаперечного дотримання та виконання діючого законодавства з метою формування стану правомірності в системі соціальних відносин.

Н.В. Витрук зазначає. Що законність є ідеєю, вимогою і системою (режимом) реального відображення права в законах держави, у самій законотворчості, у підзаконній нормотворчості. Витрук Н.В. «Законность, понятие, защита и обеспечение. Конституционная законность и констуционное правосудие//Общая теорія государства и права. Академический курс 2т/ под ред.. Марченко.» М., 1998. С.15

В.Н. Кудрявцев характеризує законність як визначений режим громадського життя, метод державного керівництва, що полягає в організації суспільних відносин за допомогою видання і неухильного дотримання законів і інших правових актів.

Різне розуміння поняття «законність» науковцями пов'язане з його складністю та багатоаспектністю. Так, законність розглядається як принцип, режим, метод управління.

До елементів змісту категорії «законність» відносяться:

1) Сукупність ідей, поглядів і принципів.

2) Системоутворююча вимога суворого та неухильного дотримання і виконання діючого законодавства, що відображає мету й потреби державного й суспільного розвитку.

3) Ціль - формування правової держави. Вона має бути досягнута в процесі реалізації вимоги точного дотримання діючого законодавства.

4) Нормативна основа законності - право, без якого вона не має сенсу.

5) Мотиваційна діяльність людини в межах концепції законності. Даний елемент є сполучною ланкою у всій теоретичній конструкції. Саме за допомогою цілеспрямованого поводження суб'єктів суспільних відносин відбувається матеріалізація ідей законності.

6) Засоби. Способи, прийоми перетворення в життя ідей та принципів законності.

Принцип законності в адміністративному праві, вважає французький учений Г. Бребан, складається з двох взаємозалежних обов'язків:

ь діяти відповідно до закону,

ь виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону. Бребан Г «Французьке адміністративне право» М.,1988. С. - 171

Тищенко М.М. найбільш універсальним критерієм класифікації гарантій прав громадян в адміністративному процесі називає те, як вони відносяться до суб'єктів реалізації. Він виокремлює гарантії, що реалізуються безпосередньо громадянами для забезпечення своїх прав, свобод та законних інтересів (право на подання скарги; невиконання явно незаконних актів) та гарантії, що реалізуються іншими суб'єктами адміністративного процесу в інтересах громадян (адміністративно-процесуальний контроль; нагляд органів прокуратури; процесуальна діяльність суб'єктів, що представляють інтереси громадян).

Серед юридичних гарантій особливу роль приділяється процесуальним гарантіям, тому що процес є формою життя матеріального права, реальне втілення в життя формально закріплені права і свободи можуть одержати. Лише маючи процесуальне забезпечення. Юридичний механізм реалізації правових норм припускає наявність чіткої нормативної бази. Конституційні норми, що закріплюють права і свободи, досить чіткі, хоча багато з них підкріплені поточним законодавством, чітким юридичним механізмом реалізації, що утрудняє їхнє здійснення.

Процесуальні гарантії - це система правових заходів, встановлених законом для забезпечення належного відправлення правосуддя, реалізації, втілення завдань судочинства.

Завданням адміністративного судочинства є захист, прав. Свобод та інтересів фізичних осіб. Прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень збоку органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійснені ними владних управлінських функцій на основі законодавства. В тому числі і на виконання делегованих повноважень.

Виходячи з визначення процесуальних гарантій та завдань адміністративного судочинства можна зробити висновок, що до гарантій законності адміністративного судочинства відносять всі принципи адміністративного судочинства, інститути, порядок здійснення судочинства, ухвалення законного та обґрунтованого рішення по справі, що забезпечує належний захист прав, свобод, законних інтересів в сфері публічно-правових відносин. Такі гарантії мають бути спрямовані на виконання ролі своєрідних «бар'єрів», що відокремлюють суб'єктів права від бюрократичного свавілля та в деякій мірі компенсують нерівне становище суб'єктів адміністративних процесуальних правовідносин.

З урахуванням наведених класифікацій й того, що предметом розгляду є гарантії законності в адміністративному судочинстві. Тобто вузько спеціалізовані гарантії:

1. Гарантії, що забезпечують право на судовий захист (доступність адміністративного судочинства; право на звернення до суду з адміністративним позовом).

2. Гарантії, що забезпечують справедливий та своєчасний розгляд адміністративної справи:

ь гарантії, що забезпечують реалізацію прав осіб, які беруть участь в адміністративному судочинстві (знайомитись з матеріалами справи; подавати докази та брати участь у їх дослідженні; заявляти відводи та клопотання тощо);

ь інші гарантії (рівність сторін перед законом та судом, гласність та фіксація судового засідання технічними засобами, активна роль суду, правова допомога, процесуальний примус).

3. Гарантії ухвалення законного та обґрунтованого рішення в адміністративній справі (нарада кімната; оскарження судового рішення).

Найважливішим завданням, метою судово-правової реформи є забезпечення права людини на правосуддя. Правова основа захисту прав, свобод та інтересів громадян, в тому числі і в адміністративному порядку, базується на положеннях ст. 3 Конституції України, в якій людина, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканість та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави .

Кожному в Україні гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, посадових та службових осіб (ст.55 Конституції України). В ч.3 ст. 8 КАСУ наголошується, що звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права та свободи людини й громадянина гарантується судом. Судовий захист у науці розглядається як правовідносини між державою з одного боку, і особою - з іншого, у якому принциповому праву особи на дотримання і захист його прав і свобод кореспондується принциповий же обов'язок держави надати їй цього захисту.

З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України положення Конституції України втратили декларативний характер, отримали врегульовану процесуальну процедуру реалізації. Особлива юридична процедура, в якій відбувається правосуддя в адміністративних справах забезпечує дотримання засад законності, захисту прав і свобод громадян, реалізацію найважливіших демократичних принципів правосуддя.

Реалізація рівності учасників судового процесу втілює ідею справедливості, гарантії особи від зловживань з боку інших суб'єктів, у тому числі представників влади.

Гарантією ухвалення законного та обґрунтованого рішення є оцінка судом в нарадчій кімнаті доказів. Що є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному їх дослідженні.

Для гарантування законності в адміністративному судочинстві діє й інститут перегляду судових рішень у зв'язку з ново виявленими обставинами.

Крім перелічених гарантій законності деякі науковці виокремлюють й інші: заборона вирішення спору тим органом та особами, чиї дії оспорюються; відсутність адміністративних репресій за подання позову; можливість використання різних способів оспорювання.

Оскільки головним завданням адміністративного судочинства є забезпечення дотримання режиму законності в сфері публічно правових відносин, цілком зрозуміло, що для такого судочинства перш за все потрібно забезпечити максимальні гарантії законності при розгляді судом адміністративних справ. Лише завдяки чіткому дотриманню всіх принципів адміністративного судочинства, процедури розгляду, буде досягнута основна мета - забезпечений належний захист прав, свобод та інтересів осіб.

2.2 Контроль і нагляд в адміністративному процесі

Як відомо, головною особливістю правової держави є верховенство закону, яке передбачає посилення механізмів підтримки правопорядку. Звідси випливає, що всі напрямки правової реформи і формування правової держави є пов'язаними з підвищенням ролі закону в житті суспільства, і це знаходить своє відображення в удосконаленні як законодавства, так і відповідних процедур і механізмів, що включає в себе й дієві гарантії забезпечення прав і свобод громадян. У дусі вимог правової держави діяльність усіх служб і посадових осіб виконавчої влади повинна бути введена державно-правові межі, приборкана правовою організацією суверенної влади, юридично цивілізована та підконтрольна суспільству.

Значна увага, яка приділялась контролю в правовій науці протягом десятиліть свідчить про його значущість для належної організації діяльності всіх державних інституцій. Така увага є наслідком універсальності функції контролю, без здійснення якого жоден державний орган, жодне об'єднання громадян, жодна посадова особа не можуть обійтися, багатоманітності та різнохарактерності контрольних органів, які випливають із розмаїття задач, що перед ними стоять.

Не вдаючись до досконалого аналізу сутності контролю як важливого правового явища, зосередимо свою увагу на питаннях, які найбільшою мірою мають відношення до проблем забезпечення прав і свобод громадян у сфері адміністративного процесу. Передусім це стосується специфічних рис, які притаманні контрольній діяльності.

По-перше, за поставленими завданнями та цільовим призначенням контрольна діяльність покликана вирішити широке коло питань:

ь Встановити фактичне виконання заданого управлінського рішення в організаційній виконавчо-розпорядчій діяльності підконтрольного об'єкта;

ь Надати правильну (об'єктивну) суспільно-політичну та спеціально-юридичну оцінку;

ь Прийняти ефективне рішення щодо удосконалення діяльності підконтрольного об'єкту, а у разі виявлення неправомірної поведінки - привести в дію відповідні правоохоронні засоби, вжити профілактичних заходів щодо попередження правопорушень у майбутньому;

ь Досягти оперативного, найбільш повного та якісного виконання прийнятого рішення.

По-друге, за своїм обсягом та змістом контрольна діяльність являє собою систему контрольних проваджень:

ь Блок ординарних контрольних проваджень: провадження з контролю за виконавчо-розпорядчою діяльністю органів державного управління (виконавчо-розпорядче контрольне провадження);

ь Блок спеціальних контрольних проваджень: провадження з контролю за становленням органів держави та призначенням їхніх посадових осіб (установче контрольне провадження), провадження з контролю за правотворчою діяльністю органів держави (правотворче контрольне провадження);

ь Блок особливих контрольних проваджень: прокурорський нагляд, судовий контроль.

По-третє, до особливих ознак контрольної діяльності треба віднести і обставини, що її спонукають, якими є об'єктивна потреба у створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових приписів у поведінці, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпечення ефективності правового регулювання, відновлення стану законності та правопорядку у разі їх порушення.

По-четверте, контрольна діяльність характерна багатоманітністю суб'єктів, що її здійснюють. Суб'єктами контрольної діяльності є визнані правом носії контрольних повноважень, а це державні і громадські організації, їхні посадові особи, трудові колективи та громадяни.

По-п'яте, особливості контрольної діяльності містяться також і у змісті одержаних матеріально-правових результатів. Об'єктивованим наслідком контролю є владний індивідуально-правовий акт зобов'язуючого значення, в якому поряд із оцінкою діяльності підконтрольного об'єкта конкретизуються його повноваження з усунення помилок і прорахунків в управлінській діяльності, зі внесення організаційних засад у процес управління, із попередження неправомірної діяльності суб'єктів, із визначення превентивних заходів.

По-шосте, за методом правового регулювання контрольна діяльність є своєрідною тим, що вона поєднує в собі деякі риси як дозвільно-розпорядчого, так і юрисдикційного способів і може виступати у формі регулятивних і правоохоронних відносин.

Осмислюючи значення контролю для забезпечення прав і свобод громадян, перш за все слід розглянути питання про види контролю в контексті відповідного впливу на правовідносини, які виникають між громадянами і органами держави, їхніми посадовими особами при вирішенні відповідних адміністративних справ.

Слід підкреслити, що вичерпний перелік видів державного контролю дати надзвичайно складно.

На думку В.М. Гаращука, найбільш оптимальним, таким, що має прикладне (практичне) значення, є розподіл контролю на види за сферою діяльності, яка підлягає контролю: внутрішній (відомчий), міжвідомчий та надвідомчий (або позавідомчий). Поряд із цим він дає таку класифікацію контролю:

v За органами, які його здійснюють (контроль з боку органів законодавчої, виконавчої, судової влади, органів місцевого самоврядування, з боку громадських формувань, громадян);

v За підконтрольними об'єктами (контроль за держструктурами, органами місцевого самоврядування, громадськими угрупуваннями, окремими особами та ін.);

v За загальною сферою діяльності, яка підлягає контролю (відомчий, міжвідомчий та над-(або) позавідомчий контроль);

v За предметною сферою діяльності, яка підлягає контролю (освіта, охорона здоров'я, використання природних ресурсів, фінансів, основних та оборотних коштів та ін.);

v За формами проведення (ревізія, інвентаризація, рейд, та ін.);

v За напрямками втручання в оперативну діяльність підконтрольної структури (втручання в господарську діяльність, кадрову політику або в сферу управління підконтрольної структури);

v За ступенем (за глибиною) втручання в оперативну діяльність підконтрольного органу (пряме(безпосереднє)або непряме(опосередковане));

v За часом його проведення (попередній, поточний, остаточний);

v За обсягом (кількістю) видів діяльності підконтрольної структури, які досліджуються (вибірковий або повний);

v Контроль з використанням технічних засобів і спеціальних приладів (фото-кіно - та ін. документування, проведення експертиз за допомогою хімічних реактивів, спеціальних засобів і приладів) та контроль без використання таких (візуальний, проста робота з документами та ін.).

Спрямованість даного дослідження зумовлює необхідність зосередження уваги на ще одному важливому виді контролю, а саме на адміністративно процесуальному контролі.

Слід зазначити, що адміністративно-процесуальний контроль доцільно розглядати в широкому та вузькому аспектах.

В широкому аспекті такий контроль охоплює собою досить широкий спектр питань, у тому числі матеріально-правового і організаційного характеру, які виникають при реалізації широкого кола адміністративних проваджень.

У вузькому аспекті адміністративно-процесуальний контроль зосереджується на суто процесуальних аспектах розгляду і вирішення тих чи інших адміністративних справ.

Досить різноманітним є і суб'єктивний склад здійснення адміністративно-процесуального контролю. По-перше, до суб'єктів здійснення цього контролю слід віднести представників вищестоящого по відношенню до такого, що безпосередньо вирішує справу, органу. По-друге, до зазначених суб'єктів, безумовно, слід віднести посадових осіб, які вирішують конкретну адміністративну справу по суті. По-третє, до суб'єктів адміністративно-процесуального контролю можуть бути віднесені і ті з них, які представляють інтереси відповідної особи в адміністративних провадженнях (наприклад, адвокати, фахівці в галузі права тощо). І, нарешті, до суб'єктів контролю слід віднести особу, яка виступає ініціатором провадження у справі чи притягується до адміністративної відповідальності. У провадженні у справах про адміністративні правопорушення може також бути і потерпілий.

Ціль адміністративно-процесуального контролю полягає у забезпеченні належного ходу та відповідності результатів адміністративно-процесуальної діяльності вимогам правових настанов, виявленні та усуненні порушень адміністративно-процесуального законодавства. Відповідно, до завдань адміністративно-процесуального контролю слід віднести забезпечення чіткого додержання всього комплексу адміністративно-процесуальних норм лідируючими суб'єктами процесу, під час його проходження, забезпечення прав, свобод, законних інтересів, а також виконання відповідних обов'язків усіма учасниками адміністративно-процесуальної діяльності, які залучені до сфери процесу і виконують відповідні процесуальні ролі.

Таким чином, адміністративно-процесуальний контроль можна визначити як спеціалізований контроль що здійснюється при розгляді і вирішенні відповідних адміністративних справ, як діяльність, пов'язану з перевіркою і корегуванням організаційних і правових параметрів порядку вирішення адміністративних справ відповідними суб'єктами на всіх стадіях адміністративного провадження з метою виявлення і усунення порушень адміністративно-процесуального законодавства.



РОЗДІЛ ІІІ. ЗМІЦНЕННЯ ЗАКОННОСТІ У ПРАВОЗАСТОСОВНОМУ ПРОЦЕСІ

Реформування правової системи України, зокрема її законодавства, вимагає подальших теоретичних досліджень, ключових категорій у юридичній науці. Зокрема, це стосується дальшого аналізу проблеми співвідношення законності і правозастосовної діяльності. Цим проблемам у юридичній науці приділено досить значну увагу. Однак останнім часом, незважаючи на значні зміни у правовій системі України, вказане питання стало менше цікавити дослідників. Завданням даної статті є спроба розкрити окремі теоретичні проблеми забезпечення законності у правозастосовному процесі. Адже завдання демократизації Української держави, подальший розвиток ринкових відносин, формування правової держави передбачають інтенсивну роботу, пов'язану з вдосконаленням законодавства та практикою його застосування, де основним принципом цієї діяльності є законність. Законність належить до основних категорій юридичної науки, займає провідне місце у її понятійному апараті. Значення даного поняття у тому, що воно припускає прямий, безпосередній вихід теоретичних досліджень на практичний рівень. Право України. - №12, 2004 р. ст. 61-63.

Законність у юридичній літературі визначається по-різному: як суворе, неухильне дотримання і виконання законів всіма органами держави, всіма установами і громадськими організаціями, посадовцями і громадянами; як режим неухильного виконання законів і заснованих на них правових актів, що виражають волю суспільства; як принцип права, що полягає у вимогах суворого і неухильного дотримання всіма суб'єктами законів і заснованих на них підзаконних актів; як відповідність нормам права діяльності учасників суспільних відносин тощо.

У сучасних уявленнях законність виступає як метод здійснення влади і управління, форма державного керівництва суспільством, конституційний принцип діяльності всіх органів держави, громадських організацій, посадовців і громадян, невід'ємний елемент демократії, політико-правовий режим, соціальний стан, основа нормативного життя суспільства, його функціонування, вимога суворо дотримуватись, виконувати, застосовувати закони; найважливіша ланка правової системи.

Найповніше об'ємне визначення законності, на наш погляд, дано Н.Вопленком, який вважав, що це «реалізована у режимі... демократії система ідеологічних, психологічних і юридичних вимог правомірної поведінки всіх громадян, посадовців, органів держави і громадських організаційні. Таке визначення дозволяє побачити всю багато аспектність даної правової категорії, її багатозначність і важливість.

З урахуванням мети статті слід визначитися стосовно питання вимог законності до правозастосовного процесу, в цілях вироблення практичних рекомендацій для підвищення його ефективності, усунення дефектів названої діяльності.

Тут слід вести мову про заходи і вимоги, які впливають на відповідність правозастосовної діяльності існуючим законодавчим актам. І проблеми зміцнення законності, на нашу думку, слід розглядати відповідно до структури механізму правозастосування, оскільки до кожного його елемента висуваються особливі вимоги.

Аналізуючи питання про шляхи і засоби впровадження режиму законності у правозастосуванні. Право України. - №12, 2004 р. ст. 61-63.

Правозастосовне рішення, оформлене у вигляді відповідного юридичного акта, повинно виноситися кваліфікованим, уповноваженим на те суб'єктом. Перевантаження роботою співробітників правоохоронних органів впливає на якість їх діяльності. Безперечно, що правозастосовне рішення повинно виноситися особою, яка має достатню теоретичну і практичну підготовку, кваліфікацію і професійні якості. Це можна розглядати як одну з вимог законності до правозастосовного процесу. Незважаючи на те, що законне правозастосовне рішення може бути винесене й особою недостатньо кваліфікованою, це носитиме одиничний, не системний характер, а, отже, необхідно прагнути до підвищення майстерності і досвіду працівників.

До питання зміцнення законності у правозастосовному процесі слід віднести також створення належних, реальних умов для здійснення зазначеної специфічної діяльності.

Тут необхідна належна правозастосовно-законодавча база, що, у свою чергу, потребує швидкого подальшого оновлення всієї системи законодавства відповідно до принципів справедливості, дотримання і поваги прав та свобод громадян. В умовах демократичної правової держави законність передбачає єдність її зовнішнього боку (строге виконання законів) і внутрішнього (наявність правових законів). Тому категорія «законність» повинна відображати не тільки процес застосування законів, а й забезпечення видання суто правових законів, тобто процес законотворчості. Цей шлях найбажаніший, але вимагає тривалого часу і постійного контролю за правильним віддзеркаленням у праві суспільних відносин [2, ст. 63].



Висновок

В ході дослідження даної теми, опрацювавши різну літературу на юридичну тематику, я дійшла до таких висновків.

Законність випливає із принципу верховенства права і, як загальна засада судочинства (пункт 1 частини третьої статті 129 Конституції України), покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його цілей й у встановленому ним порядку.

Згідно з КАСУ, принцип законності означає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законність в контексті адміністративного судочинства вимагає, щоб суд розглядав і вирішував справи відповідно Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Конституція України має найвищу юридичну силу (частина третя статті 8 Конституції України), тобто її норми мають пріоритет над законами та міжнародними договорами. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають перевагу над законами України (частина шоста статті 9 КАС). У разі встановлення невідповідності положень цих актів Конституції України, суд застосовує положення Конституції України як норми прямої дії. При цьому суд не може, застосувавши Конституцію як акт прямої дії, визнати неконституційними закон чи міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, оскільки це віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України (див. п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року). Суд може лише не застосувати закон чи міжнародний договір, який не відповідає Конституції України, навівши відповідне обґрунтування в мотивувальній частині судового рішення. І, лише у разі виникнення в суду сумніву під час розгляду адміністративної справи щодо відповідності закону Конституції України, суд повинен звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи міжнародного договору (частина п'ята статті 9 КАС). Це правило стосується також дій суду у разі сумніву у конституційності підзаконних актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

При застосуванні інших нормативно-правових актів суд повинен перевірити, чи прийняті вони відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції, закону, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Тобто при застосуванні правових актів суд повинен враховувати їхнє місце у ієрархії національного законодавства - юридичну силу.

Тож законність одночасно є:

· вимогою до суду здійснювати усі процесуальні дії, а також ухвалювати рішення у справі відповідно до закону (у широкому розумінні цього слова);

· критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.

Важливим інструментом контролю за законністю є здійснення адміністративного нагляду та звернення громадян до органів державного управління з клопотаннями і зауваженнями. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, вноситься прокурором у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.

Під час написання курсової роботи, я дійшла висновку, що вивчення цієї теми є актуальною, так як законність в адміністративному процесі є цікавою для вивчення багатьох вчених і постійно вдосконалюється.



Список використаної літератури та джерел законодавства

1.Конституція України від 28 червня 1996 р., Київ, Велес , 1996.

2.Кодекс адмыністративного судочинства від 6 липня 2005 р., Київ, Паливода А.В., 2012

3.Право України. - №12, 2004 р. ст. 61-63.

4.Скакун О.Ф. «Теорія держави і права». - Підручник. - Харків, „Консум”, 2001 р. - 656 с.

5.Котюк О.В. «Основи держави і права», К., ВЕНТУРІ, 1996. - 207 с.

6.Рабінович П.М. « Основи загальної теорії права та держави ». - Навчальний посібник. - К., Атіка, 2001 - 176с.

7.Марчук В.М., Ніколаєва Л.В. Нариси теорії права. К. - Видавництво „Книга”, 2004 р., 374 с.

8.Борисов В.В. «Правовой порядок развитого социализма», Саратов, 1977. - 332.

9.Витрук Н.В. «Законность, понятие, защита и обеспечение. Конституционная законность и констуционное правосудие//Общая теорія государства и права. Академический курс 2т/ под ред.. Марченко.» М., 1998. С.15.

10.Бребан Г «Французьке адміністративне право» М.,1988. С. - 171

11.Тищенко М.М. «АПС громадянина» с.167

12. Юридична енциклопедія. Словник. С.- 58

13. Тищенко М.М «Громадянин в адміністративному процесі» С. 138 - Чванов.

14. Руденко А.В. «Адміністративне судочинство становлення та здійснення» 2006

15.Постанова ВСУ «Про незалежність судової влади» від 13 червня 2007р., №8

Размещено на Allbest.ru