Земельне право

Размещено на http://www.allbest.ru

Поняття і класифікація джерел

У теорії права усталеним є поділ джерел права на джерела в широкому і вузькому розумінні. Джерела в широкому розумінні - це самі суспільні відносини, які є підставою для прийняття юридичних норм. Джерела права у вузькому розумінні - це нормативно-правові акти компетентних органів державної влади, що містять певні вимоги щодо регулювання відповідних суспільних відносин. Це поняття джерела має значення ємності, яка містить юридичні норми. Саме в такому аспекті розглядаються джерела земельного права, аналіз яких проводитися в цьому розділі.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти органів державної влади чи місцевого самоврядування, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини у галузі використання і охорони земель, розраховані на багаторазове застосування і це засіб встановлення нових чи зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони є формою вираження і закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання земельних відносин.

Джерела земельного права повинні відповідати ознакам об'єктивно притаманним джерелам будь-яких галузей права. По-перше, вони повинні бути носіями владної сили держави, тобто забезпечуватися примусовим виконанням. По-друге, ці правові акти повинні бути розраховані на багаторазове застосування, тобто мати нормативний характер. По-третє, вони повинні бути адресовані невизначеному колу суб'єктів. І, нарешті, - носити загальнообов'язковий характер. Тому не можуть бути визнані джерелами права індивідуальні акти, видані з метою застосування чинних норм права. Такі акти не встановлюють нових правових норм, а лише застосовують уже видані, існуючі норми земельного права у відповідних ситуаціях. Наприклад, не визнаються джерелами земельного права рішення державних органів про надання особі земельної ділянки у власність чи у користування, про застосування санкцій до порушника земельного законодавства або про проведення землевпорядних дій. Ці рішення видаються винятково на підставі й у виконання чинної норми земельного права.

Водночас земельно-правові джерела мають певні тільки їм властиві ознаки. Вони визначені в ст. 5 ЗК і полягають у поєднанні особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпеченні рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручанні держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпеченні раціонального використання й охорони земель; забезпеченні гарантій прав на землю; пріоритеті вимог екологічної безпеки при використанні і охороні земель.

Класифікація джерел земельного права дає можливість максимально ефективно їх аналізувати і застосовувати на практиці. Вона може бути проведена за низкою підстав.

За юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Закони мають вищу юридичну силу і тому займають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства. Всі інші нормативні акти, що видаються на основі, з метою розвитку і на їх виконання, іменуються підзаконними актами.

За предметом регулювання джерела поділяються на загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їх регулювання широкий і охоплює як земельні, так і інші суспільні відносини. До таких актів відносяться, зокрема, Конституція, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" тощо. Спеціальні - це акти, цілком присвячені регулюванню земельних відносин та питанням використання і охорони земель (ЗК, закони "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо).

За характером правового регулювання джерела поділяються на матеріальні і процесуальні. Перші містять матеріальні норми права, що встановлюють права, обов'язки і відповідальність учасників відповідних відносин. Другі регулюють процесуальні відносини в сфері використання і охорони земель. Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише за умов її застосування, притаманна необхідна їй процесуальна форма, за допомогою якої виконується її припис.

Таким чином, застосування правової норми без здійснення певного комплексу взаємозалежних і взаємообумовлених дій, що випливають з її змісту й утворюють процесуальну форму цієї норми, є неможливим. Вони стосуються, наприклад, порядку надання земель у власність і в користування, порядку вилучення (викупу) земель, порядку ведення моніторингу земель, державного земельного кадастру, здійснення заходів щодо охорони земель тощо. Актами процесуального характеру є Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) України, Господарський процесуальний кодекс (ГПК) України, Кодекс адміністративного судочинства (КАС) України, Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України й інші. Специфіка земельного законодавства полягає в тому, що матеріальні і процесуальні норми, які регулюють відносини щодо використання і охорони земель часто входять до змісту одних і тих самих нормативних актів.

За формою законодавчого акта джерела поділяються на кодифіковані і ті, що не є такими. Кодифікованими є нормативні акти, що відрізняються високою якістю і рівнем систематизації та є основними в тій чи іншій галузі права. Такими кодифікованими актами у земельному праві є ЗК, закони "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо.

Систему джерел земельного права утворюють: Конституція; міжнародні конвенції, багатосторонні і двосторонні міждержавні угоди й договори; закони; укази і розпорядження Президента; декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств і інших центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування; локальні нормативно-правові акти.

Договір є одним з важливіших джерел сучасного права. Згідно зі ст. 626 ЦК він становить домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В сучасних умовах роль договору як джерела права постійно зростає, що обумовлено бажанням сторін врегулювати взаємні права й обов'язки без будь-якого адміністративного диктату. На відміну від інших джерел права, договір укладається на принципах рівності, незалежності сторін і їх вільного волевиявлення, а також майнової відповідальності за порушення зобов'язань. Одна з головних особливостей договору полягає в тому, що він може бути як передбачений, так і не передбачений законодавством. Основні вимоги до форми, змісту і предмету договору закріплені у ЦК. Крім того, ЗК, Закон "Про оренду землі" і низка інших земельно-правових актів більш детально регламентують зміст правочинів із земельними ділянками, що обумовлено специфікою землі як особливого виду майна, з приводу якого виникають договірні відносини.

Звичаї в теорії права є загальновизнаними джерелами регулювання суспільних відносин, що характеризуються невпорядкованістю, множинністю і різноманітністю. Звичаї можуть визнаватися як джерела регулювання земельних відносин і санкціонуватися державою. Зокрема гл. 17 ЗК регламентує правила добросусідства, що становлять традиційно сформовані відносини між суміжними землекористувачами щодо використання належних їм земельних ділянок і межових споруд з урахуванням обопільних інтересів сторін.

В рамках конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову вітчизняна правова доктрина розглядає застосування судової практики лише в аспекті тлумачення та роз'яснення окремих положень права. Отже, постанови Пленуму Верховного Суду України, роз'яснення і листи Вищого господарського суду України та постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України не є джерелами права. Проте це не знижує ролі судової практики у виробленні загальних підходів і принципів ефективної реалізації джерел земельного права, а також однакового застосування його норм на практиці. Особлива роль узагальнень судової практики полягає, зокрема, у тому, що їх вивчення й аналіз дає законодавцеві можливість вчасно вносити необхідні зміни і доповнення до чинних земельно-правових норм і заповнювати існуючі в законодавстві прогалини.

Конституційні основи земельного права і їх значення для розвитку земельного законодавства

земельне право закон

Конституція як Основний закон країни має найвищу юридичну силу, а її норми є юридичними нормами прямої дії. Конституційні норми є юридичною основою для формування і функціонування національної правової системи. Отже, Конституція є фундаментальним джерелом всіх галузей права, у тому числі й земельного.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини щодо використання та охорони земель можна умовно поділити на 4 основні групи:

1) положення, що встановлюють основи правового режиму землі як природного об'єкта і природного ресурсу: земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13); земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою винятково відповідно до закону (ст. 14);

2) положення, що закріплюють право громадян на землю: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); іноземці та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами (ст. 26). Слід наголосити, що, закріплюючи принцип свободи власника щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою, яка йому належить, Конституція чітко визначає межі таких свобод, що обумовлені гарантіями прав і законних інтересів інших осіб і забезпеченням екологічної безпеки на території країни;

3) положення, що визначають компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування щодо використання і охорони земель. Ці положення закріплені в нормах, що регламентують загальноправову компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування, і не мають чіткої галузевої конкретизації;

4) положення, що закріплюють: право кожного на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище; на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засекречена (ст. 50); правосуб'єктність держави в сфері охорони навколишньої природного середовища, що означає забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території країни (ст. 16); обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41). Конституція містить велику кількість інших норм загального характеру, пов'язаних з вирішенням питань щодо використання і охорони земель.

Закони як основні джерела земельного права

Основними джерелами земельного права є закони, які можна поділити на кодифіковані і некодіфіковані, а також на загальні і спеціальні. Це означає, що законами повинні бути врегульовані права і інтереси людини і громадянина щодо використання і охорони земель, механізм їх забезпечення і захисту.

ЗК є загальногалузевим кодифікованим актом і становить основу чинного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює. Метою ЗК не є забезпечення вичерпного регулювання усіх земельних відносин, які виникають на практиці.

Незважаючи на те, що значне місце в ЗК займають відсильні норми, більшість його норм є нормами прямої дії.

Головна особливість ЗК полягає в тому, що він є основою системи "супідрядності" норм усіх природноресурсових галузей права, де між однаковими за юридичною силою нормативними актами повинні бути виключені суперечності і дублювання. Таким чином, ЗК є базовим (стрижневим) актом, на якому ґрунтується вся система земельно-правових норм.

ЗК - це комплексний нормативно-правовий акт, що містить широке коло норм, які закріплюють основні положення, пов'язані з режимом використання і охорони земель, складом і цільовим призначенням земель, правами й обов'язками власників землі і землекористувачів. Він регламентує питання набуття і реалізації права на землю, гарантії цих прав, визначає компетенцію органів управління і контролю у галузі використання і охорони земель, відповідальність за порушення земельного законодавства.

До внутрішньогалузевих кодифікованих актів системи джерел земельного права належать закони "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо. Поява зазначених законів зумовлена тим, що неупорядковане і значною мірою застаріле земельне законодавство не забезпечувало за ринкових умов належної правової регламентації земельних відносин. Внутрішньогалузева кодифікація сприяла систематизації норм, що регулюють окремі інститути земельного права.

Проблема внутрішньогалузевої кодифікації, або кодифікації на рівні окремих інститутів земельного права не втратила своєї актуальності й нині. Аналіз змісту чинного ЗК свідчить про наявність у ньому низки недоліків. Це стосується обсягів, глибини і системи закріплення земельно-правових норм, що призводить фактично до унеможливлення реалізації більшості з його норм. Наочним доказом цього є наявність державного плану підготовки нормативно-правових актів, за допомогою яких буде забезпечуватися реалізація положень, закріплених у ЗК. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України "Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України", передбачено розробку законів, зокрема: "Про ринок земель", "Про державний земельний (іпотечний) банк", "Про державний земельний кадастр", "Про вилучення земель права приватної власності", "Про особисте селянське господарство", "Про особливості створення і діяльності іпотечних установ" тощо.

Необхідність прийняття таких законів свідчить про те, що застосування норм, що містяться в ЗК як норм прямої дії, неможливе без прийняття додаткових нормативно-правових актів.

Існують також загальні закони комплексного характеру, що характеризуються охопленням великого масиву суспільних відносин, у тому числі і земельних. До таких законів відносяться, зокрема ЦК, закони України від 10 листопада 1994 р. "Про транспорт", від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", а також Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" тощо.

Важливими джерелами земельного права є спеціальні закони. До них можна віднести, наприклад, закони України від 10 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України" , від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти", від 14 січня 2000 р. "Про меліорацію земель" тощо.

Відповідно до Закону України від 18 листопада 1992 р. "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання", здійснення регулювання відносин у галузі раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишньої природного середовища тимчасово (на 6 місяців) було передано Кабінету Міністрів України. Таким чином у період з 21 грудня 1992 р. по 21 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України був наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти у формі декретів, що мали силу закону. Кабінет Міністрів України прийняв низку декретів, деякі з них є джерелами земельного права і донині, наприклад, декрети від 20 травня 1992 р. № 56-93 "Про місцеві податки і збори" і від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито" тощо.

Прийняття декретів дало можливість не тільки оперативно врегулювати відносини власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної, кредитно-фінансової системи, оподатковування, державної політики оплати праці і ціноутворення, але й призупиняти в цілому чи в окремих частинах дію кількох законодавчих актів. Зокрема, було зупинено дію низки норм ЗК в редакції від 13 березня 1992 р. Специфіка декретів Кабінету Міністрів, як джерел права, полягає також у тому, що вони можуть бути змінені або скасовані лише на підставі закону.

Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права

Безпосередніми джерелами регулювання земельних відносин підзаконного характеру є постанови Верховної Ради України. До них відносяться, наприклад, постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. № 563-Х1І "Про земельну реформу" і від 13 березня 1992 p. № 2200-ХІІ "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі". Особливе місце серед них займає постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188/98-ВР, якою були затверджені Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Цей комплексний концептуальний документ окреслює основні проблеми у галузі охорони довкілля і використання природних ресурсів, а також визначає програму розвитку виробничого і природноресурсового потенціалу країни, заходи для збалансованого використання й ефективного відновлення природних ресурсів.

Вчені відзначають зниження кількості постанов Верховної Ради України, пов'язаних з земельним правом, і пояснюють це неможливістю реалізації їх норм, як норм прямої дії.

Укази і розпорядження Президента України, пов'язані з системою джерел земельного права, стосуються певних відносин або об'єктів. Вони обов'язкові для виконання на всій території нашої країни. 11І вказані підзаконні акти не повинні суперечити Конституції і законам, а також один одному.

Укази Президента умовно можна поділити на 2 групи: "звичайні" та "надзвичайні". До надзвичайних належать укази, видані відповідно до п. 4 Перехідних положень Конституції. Відповідно до Перехідних положень Президент протягом 3 років після набуття чинності Конституцією мав право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України. Такий указ Президента набирав чинності, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада не приймала закон або не відхиляла поданий законопроект, і діяв до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України.

Прийняття "надзвичайних" указів Президента дало можливість прискорити здійснення земельних перетворень і формування ринкових інститутів у сфері використання земель. Зокрема, Указ Президента України від 23 квітня 1997 р. № 367/97 "Про оренду землі" сприяв створенню умов для ефективного використання на договірній основі земель, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності), держави. Указ діяв до моменту набрання чинності законом "Про оренду землі".

У той же час загострилася проблема внутрішньої узгодженості земельного законодавства, яка була викликана відсутністю в чинному законодавстві чіткого визначення юридичної природи "надзвичайних" указів Президента. Низка таких указів, які діють на сьогоднішній день, не відповідають законам, а деякі з них прямо суперечать чинному законодавству. Правомочність Президента на видання "надзвичайних" указів закінчилася 28 червня 1999 р.

"Звичайні" укази приймаються Президентом відповідно до ст. 106 Конституції. До їх числа відносяться, наприклад, укази від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", від 17 лютого 2003 р. № 134/2003 "Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру", від 25 липня 2006 р. № 644/2006 "Про деякі питання організаційно-правового забезпечення формування та регулювання ринку землі та захисту прав власників земельних ділянок" тощо.

Розпорядження Президента, які стосуються регулювання питань використання і охорони земель, нечисленні. Наприклад, відповідно до розпорядження Президента від 17 лютого 1996 р. № 34/96-рп "Про Національну програму охорони земель на 1996-2005 роки" була розпочата робота над створенням від повідної програми, метою якої стало створення умов для раціонального використання земель, відтворення родючості ґрунтів і впровадження екологічно збалансованого землекористування.

Основна роль у конкретизації законів і основний обсяг земельно-правових норм міститься в численних постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, що є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Згідно з ст. 117 Конституції Уряд приймає нормативно-правові акти на підставі й у виконання Конституції, законів, указів і розпоряджень Президента, що є обов'язковими до виконання. Звичайно постанови Кабінету Міністрів України приймаються у виконання прямої вказівки закону, постанови Верховної Ради України або Указу Президента. Вказані повноваження ґрунтуються на принципі поділу влади і означають, що Уряд може створювати норму права лише в рамках делегованої нормотворчості, коли необхідність прийняття урядової постанови чи розпорядження випливає з актів більш високого рівня. Так, наприклад, відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень ЗК Кабінет Міністрів України 1 серпня 2002 р. № 1100 прийняв постанову "Про затвердження Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності", яким була забезпечена реалізація конституційних прав громад сіл, селищ і міст на землю в період до законодавчого врегулювання питань розмежування земель державної і комунальної власності.

Уряд може також самостійно визначати потребу прийняття того чи іншого нормативного акта, необхідного для усунення прогалин у чинному законодавстві. До таких актів належать, наприклад, постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. № 151 "Про порядок ведення державного земельного кадастру", від 4 серпня 2000 р. № 1218 "Про Державний технологічний центр охорони родючості ґрунтів", від 17 липня 2003 р. № 1088 "Про створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру" тощо. Особливістю нормотворчої діяльності Кабінету Міністрів України є те, що правові норми містяться як у самих постановах, так і в положеннях, правилах, інструкціях і порядках, які затверджуються цими постановами.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють управлінські і контрольні функції в галузі використання і охорони земельних ресурсів. Ці акти мають відповідати законам, указам і розпорядженням Президента України, постановам і розпорядженням Кабінету Міністрів України, інакше вони не матимуть законної сили і не вважатимуться джерелами земельного права. Нормативно-правові акти міністерств і інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюють галузеве управління, обов'язкові для виконання в межах відповідної галузі. У той же час акти спеціально уповноважених державних органів у галузі використання і охорони земель і інших природних ресурсів є обов'язковими для всіх міністерств і відомств, фізичних і юридичних осіб.

Центральним органом державної виконавчої влади у галузі використання і охорони земель є Державний комітет України із земельних ресурсів (Держкомзем). Відповідно до постанови Верховної Ради України "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" Держкомзем наділений компетенцією видавати нормативні документи з питань реформування земельних відносин, що є обов'язковими для виконання місцевими органами влади і управління, власниками землі і землекористувачами незалежно від форм власності і відомчої належності. У межах своєї компетенції Держкомзем розробляє і затверджує інструкції, методики, правила й інші нормативно-правові акти міжвідомчого (міжгалузевого) значення. До таких актів належать, наприклад, накази від 9 січня 2003 р. № 2 "Про затвердження Порядку проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок", від 19 травня 2005 р. № 612/10892 "Про затвердження Порядку одержання документів, матеріалів та іншої інформації, необхідних для здійснення державного контролю за використанням та охороною земель" тощо.

Нормативно-правові акти в сфері регулювання земельних відносин із спеціальних питань можуть прийматися Держкомземом разом з Державним комітетом України по водному господарству (Держводгоспом) та Державним комітетом України лісового господарства (Держкомлісгоспом), Міністерством регіонального розвитку та будівництва (Мінрегіонбудом), Міністерством аграрної політики (Мінагрополітики) та іншими відомствами. Як приклад можна навести наказ Держкомзему,

Мінбуду, Держводгоспу, Мінагрополітики, Держкомлісгоспу та Української академії аграрних наук від 27 січня 2006 р. № 19/16/22/11/17/12 "Про Порядок нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель у межах населених пунктів)".

Міжвідомчою компетенцією у галузі використання і охорони земель і інших природних ресурсів володіє Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди). Воно реалізує державну політику у галузі екології, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту населення та навколишнього природного середовища від негативного впливу господарської діяльності шляхом регулювання екологічної, ядерної і радіаційної безпеки на об'єктах усіх форм власності.

Специфіка відомчої нормотворчості полягає в необхідності обов'язкової державної реєстрації нормативних актів міністерств і інших центральних органів виконавчої влади, що здійснюється відповідно до Указу Президента від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" та відповідним Положенням, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731. Незареєстровані акти міністерств та інших органів виконавчої влади, а також зміни та доповнення до них, не можуть слугувати джерелами земельного права.

Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування

Чинне законодавство надає широкі правомочності місцевим органам виконавчої влади і органам місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин. їх загальні повноваження у галузі використання і охорони земельних ресурсів передбачені в Конституції, ЗК, законах України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні", від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації" тощо. Акти органів місцевого самоврядування є джерелами земельного права в тих випадках, коли вони мають нормативний характер, тобто видані в межах компетенції і встановлюють загальні правила поведінки, обов'язкові до виконання на відповідній території.

До нормативних актів органів місцевого самоврядування відносяться рішення та розпорядження. Дія цих нормативних актів, прийнятих органами місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, обмежується тією територією, на яку поширюються їх владні функції. До таких актів належить, наприклад, рішення Одеської міської ради від 9 грудня 1999 р. "Про вдосконалення регулювання земельних відносин".

Дія нормативних актів регіональних органів виконавчої влади та регіонального управління, що регулюють питання використання й охорони земельних ресурсів, також поширюється на територію відповідних регіонів. Наприклад, Одеським обласним управлінням охорони навколишнього природного середовища і Південним науковим центром НАН України за участю відомих вчених розроблено регіональну програму охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Нині в Одеській області діє низка розпоряджень Одеської обласної державної адміністрації, спрямованих на врегулювання питань використання і охорони земель. Серед них можна виділити розпорядження від 10 червня 1996 р. "Про дотримання вимог Водного кодексу при вирішенні питань землекористування", від 12 березня 1996 р. "Про узгодження технічної, проектної документації при забудові територій, прилеглих ділянок землі, будівництві, реконструкції і ремонті об'єктів промислового, цивільного призначення, що провадиться поблизу проїзної частини вулиць і доріг" тощо.

Суб'єкти, об'єкти та зміст земельних правовідносин

Суб'єктами земельних правовідносин є особи, наділені чинним законодавством правами та обов'язками, достатніми для участі в тих чи інших правовідносинах. Відповідно до Конституції та ЗК суб'єктами земельних правовідносин можуть бути: фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни та особи без громадянства), юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України та іноземні), територіальні громади (реалізують свої правомочності безпосередньо або через органи місцевого самоврядування), держави (Україна та іноземні держави реалізують свої земельні правомочності через відповідні органи державної влади).

Правовий статус суб'єктів земельних правовідносин складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб'єкта, його поведінка, особливості об'єкта та обстановка, у якій діє цей суб'єкт. Так, згідно зі ст. 130 ЗК покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути: громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. З наведеного прикладу випливає, що суб'єктами відносин власності на землі сільськогосподарського призначення можуть бути лише громадяни України та юридичні особи України.

Проте придбати такі земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть лише громадяни України, які мають відповідну освіту або досвід, а також юридичні особи, в установчих документах яких закріплені відповідні цілі. Таким чином, на правовий статус покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення впливають законодавчі вимоги, які зумовлені особливостями об'єкта правовідносин (земельної ділянки сільськогосподарського призначення) та сфери, в якій діють ці суб'єкти (сфера товарного сільськогосподарського виробництва).

За змістом прав та обов'язків усі суб'єкти земельних правовідносин поділяються на 4 категорії:

- органи державної влади і місцевого самоврядування, що регулюють відносини щодо використання та охорони земель;

- власники землі і землекористувачі - носії прав та обов'язків з раціонального використання і охорони земель;

- громадські екологічні об'єднання, наділені правом громадського контролю за використанням і охороною земель;

- правоохоронні органи, що здійснюють нагляд за законністю у сфері земельних правовідносин, а також судові органи.

Об'єктами земельних правовідносин є землі в межах території України, індивідуально-визначені земельні ділянки, земельні частки (паї) та права на них. Земельна ділянка - це частина землі, відокремлена і визначена на місцевості за допомогою меж, з визначеними щодо неї правами. Земельні частки (паї) на місцевості не виділяються. Вони є ідеальними частками земельної ділянки, що перебувають у загальній спільній (частковій) власності. Земельні частки є самостійним об'єктом земельних прав, а право на земельну частку (пай) - це право її власника вимагати виділення в натурі (на місцевості) конкретної земельної ділянки.

Під змістом земельних правовідносин розуміють права та обов'язки їх учасників щодо використання і охорони земель. Законодавством використовуються особливі способи визначення змісту земельних правовідносин: публічно-правовий і приватноправовий. До публічно-правового способу належать: визначення основного цільового призначення земель шляхом поділу земель на категорії, зонування і встановлення обмежень прав власників. Приватноправовим способом визначення змісту прав та обов'язків власників землі та землекористувачів є сервітут і правила добросусідства'. Зокрема, встановлюючи правила добросусідства, власники земель та землекористувачі самостійно регулюють деякі земельні відносини, які виникають між ними.

На зміст земельних правовідносин впливають такі обставини: основне цільове призначення земельної ділянки та її правовий статус. Усі землі мають різну якість, різняться природними характеристиками і показниками, мають різне економічне й соціальне значення. Враховуючи ці обставини, для організації раціонального використання і охорони земель усі землі поділяються на різні категорії залежно від основного цільового призначення відповідних земель. Віднесення земельної ділянки до тієї чи іншої категорії визначає зміст та обсяг прав та обов'язків відповідного суб'єкта, що використовує землю на законних підставах. Так, якщо на землях сільськогосподарського призначення основним обов'язком суб'єктів є підвищення родючості ґрунтів, то на землях промисловості - максимальна економія земель, які відводяться під об'єкти будівництва.

Правовий режим використання земельної ділянки залежить від розташування на ній окремих об'єктів. За цією ознакою земельні ділянки незалежно від категорії земель, до яких вони належать, поділяються на: земельні угіддя і ділянки, на яких немає ніяких інших природних і майнових об'єктів; земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані природні об'єкти; земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані нерухомі майнові об'єкти; земельні угіддя і ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомості і природні об'єкти. Правовий режим використання земельної ділянки залежить також від правового статусу суб'єктів земельних правовідносин. Так, іноземні громадяни і юридичні особи не можуть бути власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Підстави виникнення, зміни га припинення земельних правовідносин

Підставами виникнення, зміни та припинення земельних відносин є юридичні факти - юридично значимі обставини, які поділяються відповідно на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. До таких обставин можна віднести: договори та інші правочини, передбачені законом, а також не передбачені законом але такі, що не суперечать йому; акти державних органів та органів місцевого самоврядування, які передбачені законом як підстави виникнення земельних прав та обов'язків; судові рішення, які встановлюють земельні права та обов'язки; набуття земельних прав та обов'язків на підставах, які дозволені законом; заподіяння шкоди; інші дії фізичних та юридичних осіб; події, з якими закон або інший правовий акт пов'язує виникнення, зміну і припинення земельних відносин.

За характером виникнення юридичні факти поділяються на дії та події. Дії становлять такі юридичні факти, в яких виявляється поведінка людей або їх колективів. Дії (бездіяльність) можуть бути правомірними, тобто такими що відповідають вимогам законодавства, і неправомірними, тобто такими, що суперечать закону. Основні види правомірних дій - землекористування та охорона земель. Події - це такі юридичні факти, настання яких відбувається незалежно від волі учасників правовідносин (наприклад, засуха, повінь, землетрус, стихійне лихо).

Особливістю земельних правовідносин є те, що для виникнення багатьох з них необхідна сукупність юридичних фактів - юридичний склад. Наприклад, для того щоб набути право власності або користування земельною ділянкою на підставі набувальної давності згідно зі ст. 119 ЗК, необхідна наявність наступних юридичних фактів: добросовісне, відкрите і безперервне користування громадянином земельною ділянкою протягом 15 років (з моменту набуття чинності ЗК); звернення до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу відповідної земельної ділянки у власність або надання у користування; прийняття органом державної влади або місцевого самоврядування відповідного рішення; здійснення необхідних землевпорядних дій та оформлення правовстановлюючих документів на земельну ділянку; державна реєстрація права власності або права користування земельною ділянкою тощо.

Зміни земельних відносин у процесі використання земельних угідь завжди пов'язані з подальшою еволюцією тих чи інших дій та подій, а також змінами, які відбуваються у чинному законодавстві. Так, орендодавець за умов збільшення розміру земельного податку має право вимагати збільшення орендної плати, якщо інше не передбачено умовами договору оренди.

Динаміка у земельних правовідносинах особливо характерна для сільськогосподарського виробництва, де якісні характеристики об'єкта таких відносин не є постійними. Однак важливим у таких земельних правовідносинах є те, що вони повинні ґрунтуватися тільки на законних підставах.

Земельне законодавство окремо закріплює перелік правоприпиняючих юридичних обставин. Згідно зі ст.ст. 140, 141 ЗК до них належать: добровільна відмова власника або користувача від права на земельну ділянку; смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця або припинення діяльності юридичних осіб за відсутності правонаступника; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених земельним законодавством; конфіскація за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених земельним законодавством; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Охоронні земельні правовідносини припиняються після здійснення учасником (учасниками) цих відносин дій, які усувають правопорушення. Якщо порушника земельного законодавства притягнуто до юридичної відповідальності, то акт застосування стягнення (покарання) означає припинення охоронних земельних правовідносин.

Дії, як підстави припинення земельних правовідносин, традиційно поділяють на 2 групи: ті, які відбуваються за волею землевласника чи землекористувача (відчуження земельної ділянки за рішенням власника, відмова від використання земельної ділянки тощо); ті, які відбуваються за волею органів держави, уповноважених на охорону земельних ресурсів, у тому числі правоохоронних органів загальної компетенції (вилучення земельної ділянки, позбавлення права користування нею у зв'язку з порушенням закону тощо).

Размещено на Allbest.ru