Конфліктологія як теорія правового конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Конфліктологія як теорія правового конфлікту

1.1 Юридичний конфлікт і його особливості

1.2 Юридична колізія та правовий конфлікт

2. Способи вирішення правового конфлікту

Висновок

Список літератури

Вступ

Юридична конфліктологія як новий науковий напрямок виникла на стику юриспруденції та загальної конфліктології. Значний розвиток вона одержала в 90-х рр. минулого століття у зв'язку із загостренням міжнаціональних конфліктів.

Юридичний конфлікт є різновидом соціального конфлікту, в основі якого лежить протилежність поглядів, інтересів, потреб двох або декількох суб'єктів, що призводить до їхнього протиборства. Сучасний соціально-економічний і політичний стан в Україні обумовлює збільшення потенційної можливості виникнення найрізноманітніших конфліктів.

На думку Г. Козирева, “соціальна структура суспільства з її твердою диференціацією різних класів, соціальних прошарків, груп та окремих індивідів є невичерпним джерелом конфліктів”. Конфлікти охоплюють багато сфер життєдіяльності людей, оскільки частішає зіткнення думок, сторін, сил, поглядів. Водночас юридичний конфлікт - це найбільш цивілізована форма протиборства, оскільки тут має місце достатньою мірою певна процедура перебігу конфлікту, і його вирішення, як правило, здійснюється у правовій формі, що санкціонована державою.

Наявність конфліктних ситуацій -- одна з невід'ємних характеристик службової діяльності юридичного працівника. Він може стати безпосереднім учасником конфлікту, долаючи опір правопорушників, або ж включитись у конфлікт між громадянами з метою його вирішення, попередження злочину тощо. Нарешті, конфлікт може виникнути в колективі співробітників (між керівником і підлеглим, між працівниками різних служб). Проблема конфлікту надзвичайно складна і багатоаспектна, тому ми розглянемо лише специфіку та особливості міжособистістних конфліктів, суб'єктом яких стає співробітник правоохоронних органів при виконанні своїх службових обов'язків.

Треба вважати правильною позицію В. Н. Кудрявцева, котрий стверджує, що теоретичне вивчення юридичного конфлікту призначене для встановлення того, “… чи можуть норми права впливати на зародження, розвиток і вирішення конфлікту, і якщо можуть, то як використати юридичний інструментарій для пом'якшення, припинення конфлікту або відвернення його”. Тому доцільне висвітлення юридичного конфлікту у сфері медичної діяльності за рахунок дослідження теоретико-правових аспектів несприятливих результатів медичних втручань і розробка адекватної їх правової класифікації.

Мета роботи - розглянути поняття та види юридичних конфліктів та їх вирішення.

Задачі: визначити поняття юридичної конфліктологїї, особливості юридичних конфліктів, їх вирішення

юридичний конфліктологія колізія

1. Конфліктологія як теорія правового конфлікту

1.1 Юридичний конфлікт і його особливості

Перш ніж увести поняття та розглянути види юридичних конфліктів у, необхідно показати відмінні ознаки, властиві юридичній діяльності при виникненні конфліктогенних ситуацій. Це пов'язано з тим, що сфері охорони здоров'я властиві деякі характеристики, яких немає в інших сферах життєдіяльності, тому, відповідно, і юридичні конфлікти, що виникають у медицині, матимуть певні відмінності від таких в інших сферах.

Становлення юридичної конфліктології визване необхідністю цивілізованого проведення в життя конституційного принципу, що закріплює ідеологічну розмаїтість. В Україні сьогодні співіснують дві різні моделі ціннісних систем. Одна з них тяжіє до постіндустріальної індивідуалістичної моделі цінностей західного типу, а інша пов'язана з носіями традиційного українського менталітету, який характеризується патріархально-колективістською моделлю цінностей. Чимала частина населення становить групу із суперечливим (амбівалентним) типом ціннісної свідомості, для якої властиво роздвоєння[6, c.80].

Правова конфліктологія - комплексна наука, вона не може нормально функціонувати не опираючись на досягнуті результати в дослідженні неюридичних проявів людського протиборства. Тому в ході вирішення заявлених завдань використовуються отримані результати загальної конфліктології, і особливо її соціологічні, політологічні та морально-психологічні аспекти, відображені в ряді спеціальних робіт.

Таким чином, аналіз ступеня розробки проблем правової конфліктології показує, що в цій області гуманітарних знань закладені її теоретичні основи. Однак вітчизняної наукової громадськості поки ще не запропоноване цілісне бачення правової конфліктології як наукової дисципліни на основі творчої реконструкції наявного теоретичного матеріалу.

З'ясування місця правової конфліктології в системі гуманітарних наук як особливої області людського знання, покликаної стати одним з лідируючих напрямків у дослідженні найважливіших і найскладніших проблем суперечливого існування людини та суспільного розвитку, що поки, на жаль, не спостерігається в нашій країні. Сьогодні дослідженням конфлікту займаються одинадцять наук: військові науки, мистецтвознавство, історичні науки, математика, педагогіка, юриспруденція, психологія й філософія. Лідируюче положення у вивченні конфлікту сьогодні належить психології, соціології та політології. Юриспруденція, на жаль, у цьому переліку посідає лише восьме місце. Переважна частина галузевих юридичних наук так чи інакше пов'язані з конфліктами людей, що зачіпають правову сферу громадського життя, що підтримує ілюзію про непотрібність існування ще особливої науки - правовий конфликтологии.

Юридичний конфлікт як особливе соціальне явище характеризується різноманітними станами. Рух його від одного стану до іншого, а від нього до третього й. т. буд., виражає собою розгортання його сутнісних відносин і зв'язків.

Спочатку особливого значення набуває виявлення сутності першого порядку, що характеризується внутрішню єдність головних його рівнів: переходом діалектичних протиріч у праві, сполучених з юридичною суперечкою, у формальнологічне протиріччя, у правові й законодавчі колізії, що проявляються в правопорушеннях, що викликають необхідну відповідну реакцію з боку правомірних дій компетентних органів держави.

Відстоюється ідея особливого значення діалектичних протиріч у системі права, їх об'єктивний і закономірний характер, які не можна змішувати з його формально-логічними протиріччями, і поза якими відповідних конфліктів немає та бути не може. Виділяється головне діалектичне протиріччя праве, що складається в протидії формально-юридичної рівності людей з їхньою дійсною нерівністю. Висловлюється незгода з наявною точкою зору, що виходить із того, що головним протиріччям права виступає протилежність «природних» і «штучних» його властивостей.

Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту мочального, відтворює всі його головні риси і ознаки, але з особливостями, притаманними правовій сфері[11, c.71].

Юридичний конфлікт в його „чистому” вигляді можна представити я протиборство суб'єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм.

Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв'язання особливо антагоністичних суперечностей; пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодії на новому рівні. Якщо визнати. Що поява конфліктів неминуча в нашому складному і суперечливому соціальному просторі, то слід також погодитися з тим, що в наслідках юридичного конфлікту закладені стимули стосовно утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правових системи, наприклад, удосконалення чинного законодавства, правові процедури розв'язання спірних суперечок, юридизація політичних стосунків, „ зв'язування” правовими механізмами невпорядкованих ринкових відносин тощо.

Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, у можливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, а відтак, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв'язку з діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге, щоб конфлікт набув юридичного значення, в його проблемі мають прослідковуватися наявні правовідносини або ті чи інші юридичні аспекти, притаманні сторонам конфлікту, або їх взаємодії в цілому.

Будь-яка система, в тому числі і правова, постійно відчуває на собі деструктивний вплив, який є результатом її внутрішньої суперечливості: компонент і система в цілому; безперервне і переривчасте; інтеграція і дезінтеграція; структура і функція; внутрішнє і зовнішнє; організація і дезорганізація; різноманіття і одноманітність - все це та інше є суперечностями - підставами, що породжують конфлікти, які можуть мати і юридичний характер (Т.Парсонс). Зосередивши увагу на дисфункціональних явищах, що виникають як наслідок суперечностей і напруження в соціальній структурі, Р.Мертон виокремлює п'ять типів пристосування індивідів у суспільстві: конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, бунт. Відхилення від кожного з цих типів поведінки спричиняє неминучий конфлікт, до того ж часто юридичного характеру.

В.Кудрявцев та автори, що розробляли проект „Юридична конфліктологія”, дійшли висновку, що доцільно виділяти саме „чистий” юридичний конфлікт та змішані чи перехідні юридичні конфлікти.

„Чистим” юридичним конфліктом слід визнавати спір з приводу права, який у свою чергу може мати різні підстави щодо застосування, тлумачення або ігнорування норми закону.

Класифікація юридичних конфліктів:

а) конфлікт породжений суперечностями між двома або декількома нормативними актами;

б) конфлікт, спричинений суперечностями між нормою права і право застосовною практикою;

в) конфлікт, який виникає внаслідок суперечності між двома або декількома право застосовними актами;

г) нарешті юридичний конфлікт може виникнути і у зв'язку з одним актом права в разі взаємовиключного його розуміння, тлумачення, застосування або виконання тими чи іншими суб'єктами права.

Змішані, або перехідні, юридичні конфлікти розпочинаються, як правило, незалежно від правових норм і поза сферою правових відносин, але з часом набувають юридичного характеру за відповідними ознаками і рисами[9, c.87].

Розглядаючи різновиди юридичного конфлікту, важливо відмітити, що може виникнути і так званий „помилковий” юридичний конфлікт, в якому збоченість конфліктної ситуації стосується не стільки проблеми, скільки відсутності юридичного характеру і форми. „Помилковий” юридичний конфлікт відтворює чотири типові ситуації: 1) сторона конфлікту вважає, що перебуває з протилежною стороною у певних правовідносинах, яких насправді не існує; 2) навпаки, сторона конфлікту не усвідомлює правовідносин, що між ними існують; 3) сторона конфлікту помилково вважає дії супротивника незаконними; 4) або, навпаки, дії супротивника розцінюються як правомірні, але це - ілюзорно.

1.2 Юридична колізія та правовий конфлікт

Юридична колізія та правовий конфлікт - це однопорядкові категорії, які однак не слід змішувати. Останній є вкрай різкою формою загострення юридичної колізії. Однак це не виходить, що загострення напруженості між контрсуб'єктами юридичного конфлікту обов'язково повинні знайти в антиконституційному протиборстві політичних, соціальних чинностей і державних, суспільних структур. Юридичні конфлікти багатоликі та не завжди вони проявляються у формі політичного протиборства, що зачіпає основи конституційного суспільного устрою.

Колізія - це протиріччя між кількома правовими актами чи їх нормами, що прийняті одним або різними суб'єктами правотворчості, які спрямовані на регулювання одних і тих самих суспільних відносин, а застосування кожного з них окремо дає різний результат. Колізійні правові акти і норми є контроверзними, бо розбігаються за результатами їх регулятивної дії на суспільні відносини.

Юридична конфліктологія розглядає юридичний конфлікт у вузькому і широкому розумінні слова, в чистому і змішаному, перехідному і юридизованому вигляді. У вузькому розумінні такий конфлікт пов'язаний з правовими відносинами сторін -- це протиборство суб'єктів права із суперечливими правовими інтересами, які виникають у зв'язку зі створенням, реалізацією, застосуванням, зміною, порушенням або тлумаченням права. У широкому значенні (змішані або перехідні форми) -- це будь-який соціальний конфлікт, що містить хоча б один елемент, який має юридичну характеристику (суб'єкти, об'єкт, мотивацію).

Якщо за своїм характером конфлікт має суто юридичну природу, то в цьому випадку його завершення юридичними засобами не є обов'язковим. Його і так можна віднести до юридичних, навіть якщо він розв'язується неформальними процедурами -- переговорами, посередництвом.

Найбільша складність виявляється у віднесенні конфліктів з одним юридичним елементом до числа юридичних, тому обов'язковою умовою визнання конфлікту юридичним слід, мабуть, вважати наявність факту або можливості припинення чи розв'язання протиборства за допомогою юридичних процедур.

Щодо функціональної сторони справи, так чи інакше пов'язаної з типологізацією юридичного конфлікту, то передусім треба зазначити, що останній віддзеркалює правову дійсність. Він може відтворювати деформації правової дійсності, вказувати на дефекти правової системи, недосконалість законодавства та судової практики. Сучасний відомий російський правознавець Ю.Тихомиров вважає «протиріччя, що виникають у всіх сферах життя громадянина, держави і суспільства в цілому»..., нашими «вічними супутниками»[15,.3], а конфлікти, спори, зіткнення людей, на його думку, існували у всі часи. Він категоричний в тому, що «колізія -- це сьогоднішній спільний знаменник намірів, дій, вчинків».[14,c.19]

Термін «колізія» (лат. -- соllisiо) походить від латинського «соllіdо» --стикаюсь і означає сутичку, збіг протилежних обставин, сил та інтересів. Класичним виразом колізії є протиріччя між «існуючим» і «необхідним», а якщо взяти до уваги, що закон закріплює «існуюче», а в праві міститься «належне» чи «необхідне», то юридичні колізії в найбільш глобальному масштабі полягають у протиріччях між позитивним законом і природним правом.[10,c.18]

Під юридичними колізіями розуміються розбіжності або протиріччя між окремими нормативно-правовими актами, що регулюють ті самі або суміжні суспільні відносини, а також протиріччя, що виникають у процесі правозастосування та здійснення компетентними органами й посадовими особами своїх повноважень.

Щоб усунути колізію, потрібні високий професіоналізм в процесі тлумачення й правозастосування, точний аналіз обставин «справи», вибір єдиного можливого або на крайній випадок найбільш доцільного варіанта рішення. Це, як правило, складне аналітичне завдання.

Зрозуміло, протиріччя можна зняти (і вони знімаються) шляхом видання нових, так званих колізійних норм. По влучному вираженню Ю.А.Тихомирова, це -- норми - «арбітри», вони становлять свого роду колізійне право, що, втім, лише умовно можна вважати самостійною галуззю, тому що його норми «вкраплені» в інші акти й не існують ізольовано.[15,c.97]

Однак застосування колізійних норм, тобто безперервне законодавче втручання в усі спірні випадки, просто неможливо.

Юридичні колізії, безумовно, заважають нормальній, злагодженій роботі правової системи, нерідко ущемляють права громадян, позначаються на ефективності правового регулювання, стані законності й правопорядку, правосвідомості й правовій культурі суспільства. Вони створюють незручності в правозастосовній практиці, ускладнюють користування законодавством рядовими громадянами, культивують правовий нігілізм.

Коли на той самий випадок доводиться два, три й більше акти, то виконавець як би одержує легальну можливість (привід, зачіпку) не виконувати жодного. Тому попередження, локалізація цих аномалій або їхнє усунення є найважливішим завданням юридичної науки й практики.

Протиріччя існують не тільки між окремими галузями права, які в останні роки розвивалися різними темпами, але навіть між конкретними нормами усередині одного закону. Суперечливість законодавства усе більше ускладнює реалізацію прийнятих законів. Вона служить живильним середовищем для зловживань і корупції в системі державної влади.[13,466]

У радянські часи вважалося, що навіть для колізійних норм нема об'єктивних передумов, бо в разі виникнення колізій (а основною їх причиною вважалися недоліки кодифікації) вони по винні були розв'язуватись залежно від юридичної сили і субпідрядності норм або на підставі пра вил дії правових норм у часі. Дослідження вчених-юристів з цієї проблеми стримувало, мабуть, політичне «табу» на аналіз суспільних протиріч і конфліктів, що стало причиною відсутності системного підходу для їх обґрунтування та подолання.

У зв'язку з названими причинами всі поняття юридичних колізій на даний час знаходимо в енциклопедичних і словникових виданнях. Але ті терміни, що в них містяться, -- колізія, колізія законів, колізія прав, колізійне право, колізійна норма, колізійна прив'язка є недостатніми для теоретичного і наукового обґрунтування проблеми.[10,c.19] На думку Ю.Тодики, «безконфліктна модель розвитку суспільних відносин, яка панувала у 80-х роках на пострадянському просторі, не спонукала до наукових пошуків причин появи і шляхів вирішення конфліктів у політико-правовій сфері. Визнавалось, що за соціалізму існують тільки неантагоністичні суперечності, а тому керівництво багатьох країн СНД виявилось безсилим перед розв'язанням конфліктів і, насамперед, у державно-правовій сфері».[17,c.58]

Колізійність українського законодавства збільшується ще й тим, що в країні одночасно діють закони СРСР, закони, прийняті Верховною Радою УРСР, Верховною Радою. У цьому ж правовому просторі обертаються укази Президента, урядові постанови й незлічена безліч відомчих і регіональних актів. Весь цей величезний «Монблан» досить далекий від гармонії й погодженості. Крім того, як відзначається в літературі, у ході проведення реформ (мається на увазі період з 1985 р.) законодавство по деяких найважливіших питаннях змінилося вже тричі.

Союзні закони повністю не скасовані, а нові, українські, в необхідному обсязі поки не створені. Акти цих двох «різних держав», що були колись єдиним утворенням, не завжди стикуються, на гранях їхнього зіткнення виникають розбіжності й невідповідності. Сформована ситуація створює враження, що нинішнє законодавство країни як би виткано з протиріч, у ньому панують анархія, перекоси, плутанина. Розбалансована синхронність правової системи, багато її складових частин погано узгоджуються одна з одною, не підпорядковуються загальній меті. Заплутаність же нормативного матеріалу дає нерідко простір для волюнтаристичних дій посадових осіб і владних структур.

Звичайно, абсолютно досконалого, ідеального законодавства ніде у світі немає. Право кожної країни неминуче містить у собі певні колізії, пробіли, протиріччя, але в нас все це набуло гіпертрофовані форми, оскільки Україна проходить етап складних соціально-економічних перетворень і суспільні відносини перебувають у стані корінного ламання, нестабільності, хаосу. Юридичні норми не встигають, а часом і не в змозі їх вчасно оформляти, закріплювати, регулювати.

Ще Гегель відзначав, що «виникнення колізій при застосуванні законів... зовсім необхідно, тому що в противному випадку ведення справи прийняло б механічний характер. Якщо деякі юристи звикли до думки, що покінчити з колізіями можна, надавши багато чого розсуду суддів, то такий висновок значно гірше, тому що рішення, прийняте тільки судом, було б сваволею».[6,c.249]

Кожен конфлікт має свою динаміку, він виникає і розвивається протягом певного часу. Динаміка конфлікту -- це послідовна зміна його стадій, що характеризують конфлікт з моменту його виникнення до вирішення.

Виділяють чотири основні стадії конфлікту.

Перша -- виникнення конфліктної ситуації На цій стадії зароджується протиріччя, яке може ще не усвідомлюватись учасниками та свідками. Якщо конфлікт має намірений характер, то протиріччя, що було в прихованій формі, загострюється із ініціативи однієї з сторін.

Друга -- усвідомлення конфлікту. Конфліктуючі сторони починають розуміти, що перебувають у конфліктних, суперницьких стосунках із відповідним емоційним забарвленням. Формується оцінка ситуації як конфліктної -- визначаються причина, привід, склад учасників, перебираються варіанти дій та визначається оптимальний з них, приймається рішення на дію. Рішення може бути двох видів: усіляко попереджувати розвиток конфлікту, шукати компроміс, уникати конфлікту чи, навпаки, активізувати конфлікт, надати йому більш гострої форми і досягти перемоги.

Третя -- зовнішній вияв конфлікту, його апогей. Відбувається відкрите зіткнення протиборствуючих сторін, кожна з яких діє відповідно до своїх намірів та прийнятих рішень. Водночас робляться спроби блокувати дії суперника. Сторони можуть погодитись на компроміс, і тоді зіткнення набере форми переговорів (безпосередньо або через третю особу), причому найбільш ефективний результат таких переговорів -- взаємні поступки.

Четверта -- вирішення, завершення конфлікту. На цій стадії учасники оцінюють наслідки своїх дій, співставляють досягнутий результат із раніше наміченою метою. Залежно від висновків конфлікт припиняється (затухає) або ж розвивається далі; в останньому випадку він заново проходить через другу, третю та четверту стадії, але вже на новому рівні.

Звичайно, виділення зазначених стадій досить умовне, якщо враховувати різноманітність ситуацій, в яких виникає конфлікт, та форм його перебігу. В одних випадках вони чітко виявляються, в інших -- сполучаються, зливаються одна з одною, що зокрема характерно для швидкоплинних конфліктів. Інколи не усвідомлюється або ж погано диференціюється причина конфлікту, рішення про варіант оптимальної поведінки для вирішення конфлікту може прийматися спонтанно. Нарешті, конфлікт може вирішитись повністю, частково чи не вирішитись зовсім (удаване вирішення). В останньому випадку в однієї зі сторін або у всіх учасників виникають негативні емоційні стани (відчуженість, злобливість, песимізм тощо). Невирішений конфлікт може трансформуватися із міжособистісного у внутріособистісний, що супроводжується тяжкими переживаннями, самозвинуваченнями, виникненням невротичних станів, хоча зовні все виглядає пристойно. Вихід однієї зі сторін з конфлікту на останньому етапі його розвитку з установкою на тимчасове припинення протиборства характеризується награною байдужістю, визнанням поразки, зовнішніми проявами згоди, за якими маскується істинне ставлення до суперника. За нагоди такий конфлікт спалахує з новою силою.

Колізія, конфлікт і спір є логічною ланцюговою реакцією протиріч у законодавстві, тому що колізії в законодавстві можуть накопичуватися і не проявлятися певний час, а суперечливі правові акти можуть не застосовуватись. Колізії ніби внутрішньо замкнуті і лише конкретна дія може її активізувати. А в разі, коли при застосуванні колізійних правових актів зіткнуться закріплені в них протилежні інтереси, можна говорити про зовнішній прояв колізії.

Колізія, конфлікт, спір за своїм юридичним змістом поняття різні: колізія безособистісна, в ній можуть зійтися лише правові акти чи їх норми; конфлікт виникає між конкретними особами, кожна з яких ґрунтує свій інтерес чи домагання на контроверзних актах чи їх нормах; конфлікт переростає в спір, якщо його сторони не можуть самостійно узгодити протиріччя і звертаються за захистом своїх прав до суду.

Юридична колізія і колізія в законодавстві - поняття різні і, передусім, за своїми обсягами. Юридична колізія охоплює собою всі протиріччя, що виникають у правовій системі суспільства, зокрема в правових концепціях, теоріях і поглядах, правосвідомості і правовій культурі, правоутворенні і реалізації норм права, правовій поведінці, законності і правопорядку, праворозумінні. Колізії в законодавстві є лише частиною юридичних колізій і обмежуються системою законодавства.

Колізії не можна обмежувати лише протиріччями між правовими актами (їх нормами), що мають нормативний характер. Юридичною колізією є також протиріччя з участю індивідуальних, інтерпретаційних та правозастосовчих актів.

2. Способи вирішення правового конфлікту

Проблема конфліктної динаміки є однією з найважливіших у конфліктології науку тут цікавить не тільки послідовність стадій та фаз конфліктної взаємодії, а й насиченість їх соціальне обумовленими подіями, форми та характер рішень і дій, які здійснюють конфліктуючі суб'єкти.

В динаміці юридичного конфлікту закономірно відбиваються всі ті стадії та етапи, що характеризують інші соціальні конфлікти. Разом з тим йому притаманна своя специфіка подій та елементів боротьби. Якщо у «чистому» юридичному конфлікті з самого початку мають місце правові ознаки і підстави, то у змішаному (перехідному) юридичному конфлікті правові елементи, як ми вже з'ясували, виявляються не одразу і стосуються не всіх учасників чи їх взаємостосунків.

Отже, рух подій в юридичному конфлікті характеризують:

- латентна фаза -- виникнення однієї чи обох сторін конфліктних мотивів юридичного характеру (часто з приводу об'єкта, що має юридичні властивості);

- демонстраційна форма -- виникнення правових відносин між сторонами конфлікту (наприклад., подання позову, вступ до права власності тощо);

- агресивна (чи батальна) фаза -- розвиток (гостра зміна подій) правовідносин у зв'язку із розглядом справи юридичною інституцією. Це досить тривала стадія, яка передбачає попереднє слідство, винесення обвинувачення, передання обвинувачуваного до суду, процесуальний розгляд справи, касаційне і наглядове провадження тощо;

- фаза розв'язання конфлікту -- підготовка І видання правового (правозастосовного) акта, яким закінчується конфлікт.

Шляхи закінчення юридичних конфліктів. Розгляд механізмів управління конфліктом з метою його розв'язання передбачає врахування найбільш ймовірних версій його закінчення. В науковій літературі висуваються такі:

- припинення конфлікту внаслідок взаємного примирення сторін або його тимчасове призупинення з можливістю поновлення;

- скасування конфлікту шляхом Його симетричного розв'язання («виграш -- виграш» або «програш -- програш»);

- закінчення конфлікту, але за асиметричною формулою розв'язання («виграш -- програш»);

- переростання конфлікту в інше протиборство;

- поступове загасання конфлікту.

Отже, конфліктологія, визначаючи зміст і стратегії останньої стадії конфліктів, оперує здебільшого такими категоріями, як «загасання», «розв'язання», «врегулювання» чи «скасування» конфлікту.

Альтернативні способи вирішення правових конфліктів є надзвичайно результативними. Саме тому в практиці роботи широко застосовується використання можливостей третейського суду, крім того, робимо перші спроби співпрацювати з медіаторами. Переваги таких способів є очевидними. По-перше, доволі нетривалі терміни вирішення спору (від кількох днів до 2-3 місяців), по-друге, порівняно невелика вартість (послуги медіаторів або третейського суду), по-третє, в більшості випадків швидке виконання рішення третейського суду чи домовленості, досягнутої за допомогою медіатора.

Варто також згадати, що використовуючи засоби медіації чи третейського судочинства уникається досвід взаємодії з вітчизняної судовою системою, з усіма її вадами: тривалість розгляду справ, непоодинокі випадки прийняття завідомо несправедливих рішень, корумпованість тощо. Якщо додати до цього ще й необхідність виконувати рішення суду через органи державної виконавчої служби, що має свої численні недоліки, то перевага на користь медіації та третейського судочинства стає ще більш помітною. Значно раніше від нас зазначені переваги помітили в Європі та США, де інститут третейського суду та медіації вже мають певну історію і досвід, який до того ж є успішним. На сьогодні для європейця більш природним є розв'язання спорів саме третейським судом. До суду державного звертаються лише у виключних випадках, або тоді, коли спір не підвідомчий суду третейському. Ще один плюс - суди державні не перевантажені роботою і здатні виконувати свою функцію якісно і у встановлені законом строки, чого, на жаль, не можна констатувати в Україні[5, c.87].

В якості висновку варто зазначити, що попри певні проблеми, які мають третейські суди та медіатори (не зовсім чітке законодавче врегулювання або його відсутність (у медіаторів), необхідність отримання виконавчих документів в державних судах, постійні спроби звузити компетенцію третейських судів на законодавчому рівні тощо) все ж їх використання є ефективним способом захисту інтересів клієнта, що в більшості випадків дозволяє досягнути результату в порівняно стислі строки.

Досудовий (претензійний) порядок вирішення спорів спочатку мав обов'язковий характер і передбачався ст.ст. 5-9 ГПК України, а потім іще раз уточнювався ст. 222 ГК України, яка розглядала претензійний порядок як досудову форму реалізації господарсько-правової відповідальності. Законом України від 17 травня 2001 р. № 2413-III «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України» обов'язковий порядок претензійного врегулювання спорів був скасований, обов'язковими ж залишилися спори, які виникали з договорів перевезення, договорів про надання послуг зв'язку й договорів, заснованих на державних замовленнях. Проте Рішенням КСУ від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 обов'язковий порядок відносно трьох видів даних спорів теж був скасований, оскільки, на думку КСУ, суперечив ст. 124 Конституції України й ставив можливість звернення до суду за захистом у залежність від певних обставин.

Сьогодні досудовий порядок вирішення спорів регулюється ст. 222 ГК України, а ст.ст. 5-8 ГПК України мають рекомендаційний характер і залежать від домовленості сторін. Таким чином, питання про направлення або ненаправлення претензії сторони тепер вирішують самостійно. Проте якщо у договорі передбачена можливість врегулювання спорів шляхом направлення претензії, то процедура досудового порядку вирішення господарських спорів є обов'язковою. Звертаємо увагу, що формулювання «Усі спори, що виникають між сторонами, вирішуються шляхом переговорів», є некоректним. Адже переговори можуть проходити й усно, а довести в суді, що їх дійсно не було, дуже важко.

Проблема регулювання конфлікту - це проблема обмеження його негативного впливу на суспільні відносини й переведення у суспільно прийнятні форми розвитку та вирішення. Найперша дія з регулювання конфлікту - це визнання його реальністю. Цей теоретичний етап є передумовою для практичної дії і, насамперед, інституціоналізацією розвитку у прийнятних системах, формах і рамках, і саме це гарантує передбачуваність конфліктного процесу. Без об'єктивного пояснення неможливе керування конфліктним процесом, і перші труднощі в урегулюванні конфлікту починаються саме з етапу його з'ясування, визначення сутності та чинників.

Часті випадки, коли одна зі сторін конфлікту прагне приховати свої дії, заперечуючи наявність будь-якої конфліктної ситуації взагалі. У цих ситуаціях правоохоронні органи можуть зіграти важливу роль, особливо якщо вони достатньо компетентні. Тому, чим краще працівник ОВС знає ситуацію, чим глибші його знання, тим більшу довіру він має та ефективніше може регулювати конфліктні ситуації.

Наступний етап регулювання конфлікту - це його легітимізація. Як відзначає А. Чуміков, легітимізація передбачає визнання суб'єктами конфлікту встановлених норм і правил конфліктної поведінки, та дотримання їх [2, с. 18-19]. Це також означає, що й суспільство розглядає цей конфлікт як правомірний, а не відокремлений від дійсного громадського порядку. Легітимізація конфлікту - це його інтегрування у певній системі соціальних відносин. Із цього виходять рекомендації деяких авторів щодо включення конфліктологічного аналізу в рішення й документи державних органів, а також створення спеціальних установ з оперативного втручання в гострі суспільні суперечності. У розвинених країнах подібні установи давно існують й успішно функціонують. Такий спосіб інституціоналізації конфліктів дозволяє їх раціоналізувати, тобто перевести стихійний процес у організований. Інституціоналізація й раціоналізація конфлікту дає можливість спонукати сторони до прийняття навіть невигідних для них пропозицій, але таких, що призводять до запобігання агресивності в боротьбі й уникнення руйнівних наслідків [3, c.7].

На думку А. Чумікова, важливим аспектом керування конфліктом та його врегулювання є дії щодо структурування конфліктуючих груп. Саме структурування групи дозволяє виміряти «силовий потенціал» різних складових її елементів і визначити ієрархію в структурі суспільних відносин. Крім того, шляхом структурування соціальних груп, що беруть участь у конфлікті, з'ясовується реальний стан і взаємини інтересів, а також визначення пріоритетних з них або загальних, на основі урахування яких можливе досягнення співробітництва. Допомога співробітників ОВС у цьому процесі очевидна.

Реалізації завдань щодо урегулювання конфлікту може також служити послідовне ослаблення його шляхом переведення в інше русло взаємодії сторін протидії на інший рівень - скажімо, за рахунок перенесення суспільного конфлікту на рівень індивідуального. Широко використовується також метод послаблення соціального конфлікту на основі орієнтації обох сторін на зовнішній для них конфлікт (тактика пошуку «загального ворога»).

Процес регулювання конфлікту здійснюється за допомогою різноманітних технологій: інформаційної, комунікативної, соціально-психологічної, організаційної. Володіння ними правоохоронцями, безперечно, сприяє формуванню їх відповідного іміджу.

Удосконалення організаційного порядку, розумне застосування методів впливу на групи й окремих людей (наприклад, вирішення кадрових питань, використання методів заохочення чи покарання за певні дії) сприяють розвитку відносин співробітництва та довіри між людьми й правоохоронцями. А саме довіра й компетентність є головними чинниками формування позитивного іміджу фахівця[11, c.89].

Отже, юридичний конфлікт віддзеркалює правову дійсність. Він може відтворювати деформації правової дійсності, вказувати на дефекти правової системи, недосконалість законодавства та судової практики. Конфлікт може бути стимулятором, рушійною силою суспільних і державних змін, сприяти більш швидким їх темпам, здійснювати перетворення у змінах динамічної функції конфлікту. Юридичний конфлікт може або порушувати справедливе співвідношення позицій, або відтворювати (повністю чи частково) його, може виражати справедливі претензії на новий правовий порядок, тобто бути позитивним явищем і мати позитивні функції.

Слід відзначити, що конфлікти можуть розв'язуватись як у результаті прийняття та реалізації системи заходів цілеспрямованого впливу на обидві протиборствуючі сторони, так і шляхом самоплинного перебігу, коли учасники чи треті особи не вживають для регулювання процесу ніяких зусиль. «Мимовільне затухання» конфлікту може статись через виникнення нової напруженої ситуації, внаслідок чого попередні переживання мовби відсуваються на другий план. Окремим випадком трансформації конфлікту є «механічне» розведення сторін у просторі. Але позиція «ще трохи, і все вирішиться само собою» -- непродуктивна, бо втрати (об'єктивні та суб'єктивні) від конфлікту надто великі, а інколи й непоправні.

При вирішенні конфліктів найбільш психологічно ефективними є такі напрями:

1) попередження розвитку і накопичення відмінностей у оцінках, поглядах, цілях членів колективу -- доцільне на ранніх стадіях розвитку конфлікту, коли протиборство виявляється ще не відкрито, а в непрямій, потайній формі (наприклад, «Чому я повинен працювати за інших?», «Нащо нам ці додаткові проблеми?» та ін.);

2) досягнення взаєморозуміння -- передбачає в основному вплив на розум учасників, коли протиборство вже є очевидним, а кожна сторона прагне навести аргументи на свій захист, вибірково трактуючи ті чи інші факти. Учасників слід спонукати до «стратегії переговорів»: розкласти конфлікт на складові, що дозволить знайти елементи збігу оцінок чи перспективної мети. Спочатку згода досягається лише у найбільш загальних чи навіть зовсім часткових моментах, що не є принциповими та болючими для учасників конфлікту, а потім поширюється на інші питання;

3) переведення конфлікту з емоційного на інтелектуальний рівень -- виявляється у забороні нетактовних нападок, образ, погроз із метою подолання надмірного збудження сторін та регулювання їх взаємовідносин. Це має здійснюватися спокійним голосом, без упередженості: підкреслюється незначність приводу, через який виник конфлікт, та необхідність його вирішення, робиться спроба переключити увагу учасників на інші аспекти діяльності, не пов'язані з предметом загострення стосунків між ними;

4) трансформація мотивів конфронтації (протиборства) у мотиви пошуку згоди -- здійснюється за допомогою роз'яснення небажаних наслідків конфлікту для його учасників та оточення (родичів, близьких, колективу тощо), аморальності боротьби заради задоволення власних егоїстичних інтересів. Зміна позиції та пошук згоди не є проявом слабкості, поразки, це нормальний шлях регулювання взаємостосунків між людьми.

Конкретними засобами вирішення конфлікту можуть бути:

1) вирішення проблеми, що стала причиною його виникнення;

2) компроміс, що базується на взаємних розумних поступках;

3) поступове згладжування протиріч;

4) відсторонення конфліктуючих від безпосереднього спілкування на певний час, повне припинення стосунків між ними.

Якщо йдеться про втручання працівників правоохоронних органів у сімейно-побутовий конфлікт, доцільна така послідовність дій:

1) роз'єднати конфліктуючих, ізолювати їх один від одного;

2) вислухати конфліктуючих поодиниці, щоб дати їм змогу виговоритися, знизити емоційну напруженість, а самому зробити попередні висновки. Слід пам'ятати, що одержана таким чином інформація надто експресивна та досить упереджена;

3) з'ясувати думку свідків та інших зацікавлених осіб, зібрати додаткову інформацію про особливості особистості конфліктуючих, мотивацію їх поведінки та причини виникнення конфлікту;

4) прийняти попереднє рішення про можливі шляхи вирішення конфлікту, пам'ятаючи при цьому, що не буває абсолютно правої та винуватої сторони;

5) вислухати конфліктуючих уже в присутності один одного, скоректувати їх висловлювання та оголосити своє рішення;

6) організувати спостереження за конфліктуючими протягом певного часу. Це необхідно, бо "їх поведінка у вашій присутності відрізняються від звичайної побутової, а негативні емоції та почуття інерційні і можуть зберігатися протягом тривалого часу. Особливу увагу слід приділити при цьому конфліктуючій стороні, яка більш неправа, і після стороннього втручання відчуває значний дискомфорт.

Не менш важливим є питання про попередження конфліктів. Попередити конфлікт -- означає завчасно збагнути можливість його виникнення та усунути причину. Для цього потрібно пам'ятати, що людина, як правило, конфліктує в суб'єктивно значимій для себе ситуації, з якої не бачить іншого виходу. Щоб запобігти цьому, спробуйте зрозуміти, чому дана ситуація така важлива для вашого партнера, чому вона викликає такі переживання.

Висновок

Історія вирішення спорів - це історія співвідношення трьох основних його форм: насильницької (одним із проявів якої тривалий час була кровна помста), судової (за допомогою примусового відновлення порушеного права в судовому порядку) і форми примирення. Водночас аналіз праць дослідників історії вирішення спорів дає змогу здійснити іншу класифікацію, відповідно до якої можна виокремити насильницький і мирний спосіб вирішення спору. При цьому останній у свою чергу поділятиметься на власне мирові процедури та судове вирішення спору.

Як відомо, існує два механізми вирішення правових конфліктів: позасудовий і судовий. Позасудовий механізм, на відміну від судового, не має суворої регламентації й може бути здійснений як без участі, так і за участю третьої сторони. У якості третьої сторони при розгляді правових конфліктів між організаціями й громадянами можуть виступати: органи законодавчої влади, депутати; органи виконавчої влади (від муніципальних органів управління до міністерств України), уповноважені з прав людини; адміністрації організацій. Велика кількість суб'єктів, що беруть участь у захисті прав населення, належать різним відомствам і рівням влади, а це, фактично, призводить до того, що дані права захищаються слабко й вимагають створення єдиних координаційних центрів із забезпечення та захисту прав громадян. На сьогодні можна назвати три основних варіанти позасудового врегулювання конфлікту: в адміністративному порядку, шляхом здійснення адміністративно-командної дії (наприклад, владного припису, призупинення дії ліцензії, накладання штрафу); у дисциплінарному порядку, шляхом залучення працівників до дисциплінарної відповідальності; у цивільно-правовому порядку, шляхом переговорів сторін щодо добровільного задоволення їх матеріальних вимог.

Список літератури

1. Бахмач О. П. Конфліктологія. - К.: Вища школа, 2003. - 456 с.

2. Ващук В. М. Конфліктологія. - К. : Знання. 2003. - 302 с.

3. Герасіна Л.М., Панов М.I. Проблеми правої конфліктології: феноменологічний, гносеологічний та праксеологічний аналіз: Монографія. - Х.: Право, 2004. - 112 с.

4. Герасіна Л.М., Панов М.І. Політико-правові конфлікти в аспекті формування державності українського народу // Конституційно-правові засади становлення української державності /За ред. акад.. НАНУ В.Я. Тація, акад. АпрН України Ю.М. Тодики. - Х.: Право, 2003. - С. 114-138.

5. Гречин А.С. Социология правового сознания: Учеб.пособие для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. - 256 с.

6. Еникеев М.И. Юридическая психология: Учебник для вузов. -М.:Издательство НОРМА, 2000. - 517 с.

7. Козырев Г. И. Введение в конфликтологию [Текст] / Г. И. Козырев. - М. : ВЛАДОС, 2000. - 235 с.

8. Конфликтология: Учебник. Изд.2., испр. /Под ред. А.С.Кармина. Серия “Учебник для вузов. Специальная литература”. -С.Пб.: Издательство “Лань”, 2000. -448 с.

9. Конфліктологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів юридичних спеціальностей/ За ред. Л.М.Герасіної та М.І.Панова. - Харків: Право, 2002. - 256 с.

10. Конфлікти в суспільствах, що трансформуються //Збірник наукових статей (за матеріалами ХІ Харківських політологічних читань). - Харків.:”Право”, 2001. - 196 с.

11. Кудрявцев В. Н. Юридический конфликт [Текст] / В. Н. Кудрявцев // Госуд. и право. - 2005. - № 9. - С. 13.

12. Пірен М. І. Конфліктологія. - К.: МАУП, 2003. - 360 с.

13. Сум В. Ч. Конфліктологія. - К. : Знання, 2004. - 431 с.

14. Щукін Г. К. Конфліктологія. - К.: Либідь, 2007. - 400 с.

15. Юридическая конфликтология - новое направление в науке (Круглый стол журнала) [Текст] // Госуд. и право. - 1994. - № 4. - С. 3-23.

Размещено на Allbest.ru