21

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року

Бойко Ігор Йосипович

Львів 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник - Кульчицький Володимир Семенович, доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор кафедри історії та теорії держави і права Львівського державного університету імені Івана Франка.

Офіційні опоненти

Скакун Ольга Федорівна, доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор кафедри теорії та історії держави і права Університету внутрішніх справ МВС України.

Сливка Степан Степанович, кандидат юридичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Львівського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України.

Провідна організація: кафедра історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Захист відбудеться 7 травня 1999 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.03. у Львівському державному університеті імені Івана Франка за адресою 290000, м. Львів, вул. Січових стрільців, 14 (зал засідань юридичного факультету, ауд.409)

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського державного університету імені Івана Франка (290005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 31 березня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.М. Коссак

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Cтворення в Україні високорозвиненого громадянського суспільства й розбудова на основі Конституції України демократичної правової держави потребують докорінного концептуального переосмислення процесу розвитку держави і права України. Серед юридичних наук важливе місце займає історія держави і права України, яка, вивчаючи виникнення, розвиток, зміни типів та форм держави і права, сприяє поглибленому пізнанню й використанню закономірностей суспільного розвитку, що дає змогу уникнути зроблених у минулому помилок [].

Актуальність історико-правових досліджень у сучасній Україні визначена у Постанові Президії Національної академії наук України від 30.11.1994 р. за №269. У ній відзначені деякі успіхи у розробці історико-правових проблем, однак у цілому стан історико-правових досліджень не визнано задовільним. У постанові накреслені пріоритетні напрями історико-правових досліджень у НАН України до 2000 року й на подальшу перспективу, а також з метою відродження традицій українського історичного правознавства та поліпшення координації історико-правових досліджень при Президії НАН України створено комісію з вивчення історії українського права.

У сучасних умовах перед дослідниками історії держави і права України постало важливе завдання - вивчити та узагальнити досвід державотворення і правотворення на українських землях у минулому, з тим, щоб накреслити шляхи використання найкращих його здобутків у подальшому розвитку державно-правового будівництва в Україні.

Одним з найважливіших об'єктів досліджень української історико-правової науки є цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року "Права, за якими судиться малоросійський народ".

Відсутність спеціальних монографічних розробок проблеми формування, розвитку і функціонування цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року зумовили вибір теми даного дисертаційного дослідження. Звернення до цієї проблеми дає змогу проаналізувати одне із першоджерел українського права ХVIII ст.

Такі проблеми, як розкриття сутності, місця та історичного значення цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року в історії розвитку права України, простеження формування та розвитку правової системи тогочасної України, проведення всебічного аналізу цивільно-правових норм та інститутів за Кодексом 1743 року у контексті сучасних практичних державотворчих завдань набувають, як видається, важливого значення й актуальності.

Об'єктом дослідження є інститути та норми цивільного права Гетьманщини, закріплені у Кодексі 1743 року, а також практика їх застосування у процесі регулювання відповідних суспільних відносин.

Предметом дослідження є загальні і специфічні закономірності формування, розвитку та функціонування цивільного права в конкретно-історичних умовах, які виявилися в інститутах цивільного права Гетьманщини, закріплених у Кодексі 1743 року "Права, за якими судиться малоросійський народ".

Хронологічно рамки дослідження обмежені головно другою половиною XVII - першою половиною XVIII ст., оскільки саме в цей період у Гетьманщині були чинними ті цивільно-правові норми, які містяться у Кодексі 1743 року.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є:

характеристика процесу формування, розвитку та функціонування цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року;

розкриття сутності, визначення місця та історичного значення цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року для подальшого розвитку правової системи України.

З огляду на мету дослідження, не претендуючи на повне та беззаперечне висвітлення всіх аспектів цієї складної проблеми, автор зробив спробу вирішити такі конкретні завдання:

проаналізувати причини та умови укладення Кодексу 1743 року;

провести порівняльно-правовий аналіз особливостей таких інститутів цивільного права Гетьманщини, як права власності і права володіння;

охарактеризувати сутність та зміст зобов'язального права Гетьманщини; проаналізувати окремі види найбільш поширених договірних зобов'язань;

провести правовий аналіз сімейного права Гетьманщини з метою встановлення особливостей правового регулювання шлюбно-сімейних відносин досліджуваного періоду;

виявити сутність спадкового права Гетьманщини та проаналізувати його функціонування;

визначити домінуючий тип правового регулювання суспільних відносин у Гетьманщині за Кодексом 1743 року;

визначити місце і роль цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року в історичному контексті розвитку українського права.

Методологічною основою дослідження є основні положення і висновки соціально-детерміністичної гносеології державно-правових явищ, сучасні загальнотеоретичні уявлення про державу та право. У дисертації використані насамперед такі принципи суспільнознавчого наукового дослідження, як аналіз явищ у конкретно-історичних умовах, перехід від абстрактного до конкретного, єдність логічного та історичного, особливого і специфічного, а також застосовані такі методи дослідження: системно-структурний, моделювання й прогнозування, історико-правовий, логічно-юридичний, порівняльно-правовий, метод тлумачення права.

Теоретичною основою дослідження стали положення, які містяться у працях відомих представників суспільних наук - теоретиків та істориків права, істориків, політологів,зокрема: Б.М.Бабія, В.Д.Бабкіна, К.А.Вислобокова, В.Д.Гончаренка, І.М.Грозовського, О.І.Гуржія, А.Б.Дубровіної, В.А.Дядиченка, Л.О.Зайцева, В.С.Кульчицького, В.Д.Мєсяца, О.М.Мироненка, П.П. Музиченка, А.Й.Пашука, П.М.Рабіновича, Ю.І.Римаренка, А.Й.Рогожина, В.О.Румянцева, О.Ф.Скакун, К.А.Софроненко, І.П.Софронової, М.М.Страхова, Б.Й.Тищика, А.П.Ткача, І.Б.Усенка, В.В.Цвєткова, В.А.Чеховича, М.Д.Чубатого, Ю.С.Шемшученка, С.В.Юшкова, Д.І.Яворницького, А.І.Яковліва, О.Н.Ярмиша.

Джерельною базою дисертації є передусім Кодекс 1743 року "Права, за якими судиться малоросійський народ", наукові публікації з історії українського права XVIII ст., архівні матеріали про його практичне застосування, інші архівні документи про його джерела, спеціальна наукова література.

У процесі дослідження проаналізовано понад 70 справ Центрального державного історичного архіву України у м.Києві, які містять різноманітний матеріал щодо організації господарського життя у Гетьманщині, соціально-економічних відносин, судочинства, що дало змогу реконструювати цивільно-правові відносини Гетьманщини, використати різноманітні договори, заповіти та інший фактичний матеріал, який зберігається у цьому архіві. Більшість досліджених архівних документів введено у науковий обіг вперше. цивільний право гетьманщина договірний

Наукова новизна одержаних результатів визначається передусім тим, що автор уперше зробив спробу комплексного дослідження цивільного права за Кодексом 1743 року та його застосування у Гетьманщині.

У дисертації проаналізовані причини та умови укладення Кодексу "Права, за якими судиться малоросійський народ". Зроблено спробу провести повний аналіз інститутів цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року. У науковий обіг введені деякі досі невідомі архівні джерела, а також невідомий або маловідомий фактичний історичний матеріал про чинність цивільного права Гетьманщини. На підставі аналізу судових справ, зокрема цивільних, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві у м. Києві, показано практику застосування Кодексу 1743 року.

Наукова новизна дисертації конкретизується в таких положеннях, які виносяться на захист.

"Права, за якими судиться малоросійський народ" - це Кодекс українського права першої половини XVIII ст., оскільки систематизація норм цього права була здійснена спеціально створеною офіційною кодифікаційною комісією, якій надано статусу державного органу указами російського уряду 1728 і 1734 рр. Це джерело має усі ознаки кодифікованого нормативно-правового акта - внутрішню єдність, узгодженість юридичних норм та структуру.

Своєрідність "Прав, за якими судиться малоросійський народ" як Кодексу українського права полягає в тому, що до його складу входили норми різних галузей права - адміністративного, цивільного, кримінального, процесуального. Проте внаслідок дії тогочасних об'єктивних факторів (розклад феодальних та становлення буржуазних виробничих відносин, урізноманітнювання і розвиток майнових відносин, насамперед відносин приватної земельної власності, розширення внутрішнього ринку тощо) провідне місце у Кодексі належить нормам цивільного права.

Юридичними джерелами Кодексу 1743 року в процесі врегулювання ним цивільно-правових відносин у Гетьманщині стали норми Литовського статуту, збірників магдебурзького права та норми звичаєвого українського права.

Суб'єктами цивільних правовідносин у Гетьманщині були "вільні люди" та їхні об'єднання. Об'єктами цивільних прав виступали права, речі, а в окремих випадках - невільники.

Цивільне право Гетьманщини формувалося як приватне право стосовно "вільних людей" та їхніх об'єднань, що відповідало розвитку економічних (ринкових) відносин XVII-XVIII ст., і було спрямоване на розвиток договірних відносин. У Кодексі були розвинуті такі правові інститути, як "договір", "контракт", "зобов'язання", "застава".

У цивільно-правових нормах Кодексу був найбільше поширений спеціально-дозволений тип правового регулювання суспільних відносин стосовно інших осіб (невільників), які мали обмежені цивільні права у Гетьманщині .

Щодо структури Кодексу, то основні інститути цивільного права Гетьманщини були розмежовані відповідно до пандектної системи: загальна частина (суб'єкти й об'єкти цивільного права, позовна давність) та спеціальна частина (речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право).

Речове право охоплювало інститути права власності, права володіння, права на чужі речі і відмежовувалось від зобов'язального права, яке регулювало майнові відносини між людьми, котрі належали до різних станів, та між їх об'єднаннями з метою задоволення відповідних матеріальних потреб.

Сімейне право Гетьманщини було самостійним інститутом цивільного права, спрямованим на регулювання головно майнових відносин між подружжям, батьками і дітьми, опікунами та підопічними, усиновителями й усиновленими.

Спадкове право передбачало дві підстави спадкування - за заповітом і за законом, однак перевага надавалася спадкуванню за заповітом.

Структура, зміст та інститути цивільного права Гетьманщини за Кодексом свідчать про формування тогочасної системи українського права відповідно до романо-германського типу правових систем.

Не будучи офіційно затвердженим, Кодекс набув поширеного застосування у судових установах Гетьманщини як законодавчий акт під час розгляду і вирішення ними, зокрема цивільних справ, що підтверджується архівними матеріалами, вперше введеними автором у науковий обіг.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що викладені в ній положення, узагальнення та висновки, як видається, можна використати:

у науково-дослідних роботах - для відтворення цілісної картини, реконструювання фрагментів процесу державно-правового розвитку України;

у правотворчості - з метою удосконалення чинного цивільного законодавства;

у навчальному процесі, викладаючи курс "Історії держави і права України", а також історичної частини деяких курсів галузевих юридичних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації розглянуто на кафедрі історії та теорії держави і права Львівського державного університету імені Івана Франка; викладені автором на ІІІ, IV і V регіональних наукових конференціях - "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" відповідно (6-7 лютого 1997 р., 19-20 лютого 1998 р., 8-9 лютого 1999 р.); на першій регіональній науковій конференції аспірантів-правознавців - "Проблеми державотворення та законотворення в Україні" (7 травня 1998 р.); апробовано у таких наукових працях: "Правове становище населення Гетьманщини за Кодексом 1743 року" (1997), " Приєднання України до складу Російської держави" (1997), "Право власності за Кодексом українського права 1743 року " (1997), "Зобов'язальне право Гетьманщини за "Правами, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року" (1998), "Договірне право за "Правами, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року" (1998), "Про цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року" (1999).

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, шести розділів, які поділяються на підрозділи й пункти, висновків (обсяг 176 с.) та списку використаних джерел (224 найменування, на 16 с.).

2. ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання і хронологічні рамки, методологічну та теоретичну основу, сформульовано наукову новизну теми та положень, винесених на захист, показано теоретичне й практичне значення роботи, дана інформація про апробацію і публікацію результатів дослідження.

У розділі І "Історико-правова література про цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року" показано, що питання цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року потребують детального вивчення.

Значний внесок у дослідження права Гетьманщини у колишній Російській імперії зробили такі вчені, як О.Ф.Кістяківський [], М.Є.Слабченко [], І.В.Теличенко [] та ін.

Деякі проблеми цивільного права Гетьманщини досліджували історики права у 20-30-х роках ХХ ст., зокрема М.П.Василенко [], М.Товстоліс [], І.Ю.Черкаський [].

Певний інтерес в плані теми дисертаційного дослідження становлять праці учених 60-х років ХХ ст., зокрема, А.Б.Дубровіної [], В.А.Дядиченка [], В.Д.Мєсяца [], А.Й.Пашука [], А.П.Ткача [], С.В.Юшкова []. Проте більшість цих вчених досліджували окремі інститути цивільного права фрагментарно.

Найбільш докладно право України XVII-XVIII ст., зокрема цивільне, досліджував В.С.Кульчицький []. Свій внесок у вивчення цивільного права Гетьманщини зробили також В.Д.Гончаренко, Л.О.Зайцев, А.Й.Рогожин, І.П.Софронова, М.М.Страхов, О.Н.Ярмиш та ін. [].

У процесі написання дисертації автор спирався також на дослідження істориків, правознавців української діаспори, зокрема на праці Л.О.Окіншевича [], Я.Падоха [], М.Д.Чубатого [], А.І.Яковліва []. Деякі з цих авторів у своїх роботах тяжіють до загально-історичного, а не правового аналізу інститутів цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року.

Окремі питання досліджуваної теми вивчали зарубіжні, зокрема, німецькі та польські історики права: А.Гальбан [], С.Лінде [], Т.Чацький []. У своїх працях вони намагалися довести позитивний вплив магдебурзького права на розвиток цивільного права у Гетьманщині, його чинність після народно-визвольної війни 1648 - 1654 рр.

У підручниках і навчальних посібниках з історії держави і права України не передбачено вивчення цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року, тому це питання висвітлювали стисло або й зовсім не порушували.

Цілком зрозуміло, що досліджувану тему неможливо висвітлити в межах однієї чи навіть декількох праць. Автор свідомий того, що його дисертація є лише спробою зробити посильний внесок у ту складну роботу, яку проводять історики права щодо всебічного і об'єктивного вивчення історії українського права.

У розділі ІІ "Права, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року - Кодекс Гетьманщини" розкрито причини та умови укладення Кодексу 1743 року, його джерела, структуру та загальні цивілістичні положення.

З урахуванням останніх напрацювань у галузі історико-правової літератури зроблено узагальнення, що за Березневими статтями 1654 року Гетьманщина увійшла до Росії на правах політичної та правової автономії. Показано, що за цим юридичним актом у Гетьманщині була закріплена правова система, яка склалася у період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. і містила норми Литовського статуту, магдебурзького права, нормативні акти гетьманської влади, звичаєвого права тощо. Виявлено, що правова система Гетьманщини мала свої недоліки. Автор поділяє погляди авторитетних дослідників (зокрема, Л.О.Зайцева, В.С.Кульчицького, В.Д.Мєсяца, А.Й.Пашука, А.П.Ткача, І.Б.Усенка, В.А.Чеховича, Ю.С.Шемшученка, С.В.Юшкова, А.І.Яковліва), котрі стверджують, що чинні у Гетьманщині правові норми часто суперечили одна одній і були значною мірою застарілими. Це давало змогу судовим органам стосовно одних і тих же справ виносити різні рішення залежно від того, на яке джерело їм було вигідно посилатися.

Віддаючи належне наведеним аргументам, дисертант запропонував своє бачення причин укладення Кодексу. Доцільно виділити об'єктивні і суб'єктивні причини, що зумовили укладення Кодексу. До об'єктивних відносимо інтенсивний розвиток соціально-економічних відносин у другій половині XVII - першій половині XVIII ст., які потребували правового врегулювання, а до суб'єктивних - чинність різних правових норм, що мали різне походження і суперечили одна одній.

У дисертації обгрунтовано той факт, що укази російського уряду 1728 і 1734 рр. надали кодифікаційній комісії статусу державного органу, а самій її праці - характеру офіційної систематизації чинного законодавства в Гетьманщині у формі кодифікації.

На підставі положень загальної теорії права зроблено висновок, що кодифікація законодавства у Гетьманщині мала важливе значення, оскільки встановлювала й усувала недоліки законодавства, підвищувала його ефективність, забезпечувала зручність користування ним, полегшувала пошук юридичної норми, яка підлягала застосуванню, сприяла вивченню законодавства.

У роботі в дискусійному плані викладені результати аналізу структури Кодексу. Встановлено, що він мав чітку структуру і складався з 30 глав, які поділялися на 532 артикули та 1607 пунктів. Ретельно досліджені причини незатвердження Кодексу: поступове обмеження, а відтак повне скасування російським самодержавством автономного устрою Гетьманщини, зокрема власної правової системи; обгрунтування в Кодексі права на політичне самовизначення; деяка відмінність українського права від російського; більш досконала юридична техніка; відсутність посилань на російські джерела; розбіжності у поглядах стосовно доцільності затвердження Кодексу серед генеральної старшини.

Дисертантом зроблено нетрадиційний висновок про те, що, не будучи офіційно затвердженими, "Права, за якими судиться малоросійський народ" - це Кодекс, який набув поширеного застосування в судових установах Гетьманщини як законодавчий акт при розгляді і вирішенні судових справ, зокрема цивільних, що підтверджується документально архівними матеріалами. Кодекс Гетьманщини мав позитивний вплив на розвиток українського права.

У дисертації підкреслено, що цивільне право Гетьманщини було врегульоване в одинадцяти главах Кодексу (крім того, в ньому вміщено норми адміністративного, кримінального, процесуального права). На думку автора, цивільне право було найбільш змістовним і відображало для свого часу високий рівень розвитку соціально-економічних, правових відносин тогочасного українського суспільства.

Значна увага приділена аналізу цивільно-правових норм Кодексу щодо визначення типу правового регулювання суспільних відносин у Гетьманщині. Викладені результати аналізу цивільно-правових норм дали підставу для висновку, що у Кодексі був найбільше поширений спеціально-дозволений тип правового регулювання суспільних відносин стосовно осіб (невільників), які мали обмежені цивільні права.

Уперше в історико-правововій літературі встановлено, що структура, зміст та інститути цивільного права Гетьманщини, за Кодексом, свідчать про формування тогочасної системи українського права відповідно до романо-германського типу правових систем.

Автор поділяє погляди дослідників про вплив римського права на розвиток українського права, зокрема на формування цивільно-правових норм Кодексу .

У дисертації вперше в сучасній історико-правовій науці запропоновано визначення цивільного права Гетьманщини як сукупність юридичних норм української середньовічної держави XVII- XVIII ст., які регулювали майнові й особисті відносини між людьми, котрі належали до різних станів, насамперед осіб шляхетського й військового стану та їх об'єднання з метою задоволення відповідних матеріальних і духовних потреб.

Дисертантом уперше виявлено, що цивільне право Гетьманщини мало свою систему, тобто розміщення цивільно-правових інститутів у Кодексі в певній послідовності. Аналіз цивільно-правових норм, урегульованих у Кодексі, дає підставу для твердження, що система цивільного права Гетьманщини поділялася на дві частини: загальну і спеціальну. Загальну частину цивільного права, яка торкалася всіх суспільних відносин у Гетьманщині, становили норми про суб'єкти та об'єкти цивільного права, позовну давність тощо. Спеціальна частина складалася з таких інститутів, як речове право, зобов'язальне право, сімейне право, спадкове право. Цим зумовлена структура дисертаційного дослідження.

Уперше встановлено, що суб'єктами цивільно-правових відносин у Гетьманщині були як окремі особи, так і їх об'єднання. Інтереси привілейованого стану не допускали рівності всіх людей. Повноправними визнавалися "вільні люди", яких розділяли за станом і за професією: люди "духовного і світського звання і чину", "шляхетського й військового звання й чину, міське населення, або міщани". Проте й вони не мали однакових прав. Обсяг прав залежав, зокрема, від таких факторів: віку, статі, стану здоров'я, законності народження, соціального стану, віросповідання і національності, честі, поваги та моральної поведінки. З'ясовано, що найбільш обмеженими, а іноді повністю безправними були невільники. Дисертант відзначає, що наявність привілеїв у Кодексі свідчить про соціальну нерівність у Гетьманщині.

У роботі показано, що в Кодексі не виявлено поняття юридичної особи, але згадується про об'єднання фізичних осіб, зокрема державний скарб, міські і сільські громади, церкви, монастирі, шпиталі, добродійні установи, академії, школи, які мали право набувати майно. Підкреслено, що у цивільно-правових відносинах згадані об'єднання і установи вважалися у Гетьманщині повноправними суб'єктами цивільного права.

Аналізуючи цивільно-правові норми Кодексу, дисертант підкреслює, що об'єктами цивільних прав у Гетьманщині були права, речі і в деяких випадках невільники.

Автором вперше виявлено у Кодексі наявність інституту позовної давності (хоч цей термін не вживався у Кодексі), тобто строку, протягом якого особа мала право звернутися за захистом права до суду. Для захисту права на нерухому річ Кодекс встановлював десять років, а для захисту права на рухому річ - два строки: а) трирічний для власника, який протягом цього строку не звернувся до суду за захистом порушеного права; б) десятирічний для тих випадків, коли власник одержав судове рішення, проте не реалізовував визнаного йому права упродовж цього строку. Разом з тим зазначено умови перерви та зупинення позовної давності.

На підставі аналізу цивільно-правових положень Кодексу зроблено висновок, що в цій пам'ятці права для свого часу на високому рівні були врегульовані питання визначення суб'єктів цивільних правовідносин, встановлено об'єкти цивільних прав, виявлено позовну давність, а це сприяло подальшому розвитку соціально-економічних відносин, зокрема товарно-грошових, що було прогресивним явищем тогочасного суспільства.

Розділ ІІІ - "Речове право" - присвячений аналізу права власності, права володіння, права на чужі речі.

Досліджено, що право власності, за Кодексом, було основним речовим правом і розумілося як право володіти, використовувати, передавати, дарувати, відписувати, міняти й заставляти майно за власною волею та потребою.

У роботі значно ширше порівняно з опублікованою спеціальною літературою проведено аналіз цивільно-правового регулювання права власності на землю. Встановлено, що в другій половині XVII-XVIII ст. були два головні різновиди власності на землю - вотчина і тимчасове володіння. Вотчина, або "зуполне володіння", являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність могла бути об'єктом купівлі, продажу, спадкування, міни тощо. Тимчасові володіння надавали особам на строк державної або військової служби.

У дисертації показано, що всі способи набуття права власності цивільне право Гетьманщини за Кодексом поділяло на первинні і похідні, або вивідні. До первинних способів набуття права власності належали: заволодіння, або займанщина, природний приріст, знайдення загублених речей, а до похідних способів - державні акти (царські жалувані грамоти, гетьманські універсали, листи полковника), судові рішення (декрети), договори. Встановлено, що право власності припинялося на таких підставах: відмова власника від речі, передання права іншим суб'єктам за договором; вилучення речі (конфіскація); знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання чи інших причин, або за давністю.

Значна увага в дисертації приділена аналізу форм власності у Гетьманщині. Показано, що у Гетьманщині були наявні три форми власності: загальнодержавна, або загальновійськова, індивідуальна (приватна) і общинна (колективна, або спільна). З'ясовано, що названі форми власності не суперечили одна одній, а навпаки, мирно співіснували. Разом з тим визначено, кого саме визнавали суб'єктами загальнодержавної, індивідуальної і общинної власності, а також, які об'єкти закріплювала кожна з форм власності.

Дисертант наголошує, що інститут права власності, за Кодексом, для свого часу досягнув високого рівня, врегульовуючи відносини у питаннях володіння, користування, розпорядження особами, що належали до різних станів, майном, зокрема землею. Регламентація цього важливого правового інституту в Кодексі свідчить про розвинений характер соціально-економічних відносин України у першій половині XVIII ст.

Розкрито, що цивільне право Гетьманщини в поняття володіння вкладало двояке значення: а) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; б) одне з повноважень власника.

Показано, що згідно з Кодексом, володіння визначалося як фактичне панування особи над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї. Кодекс розрізняв декілька видів володіння, і в основу поділу був покладений спосіб його набуття. За способом набуття володіння розрізняли законне і незаконне.

На основі аналізу цивільно-правових норм Кодексу і судових справ, зокрема цивільних, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України, обгрунтовано підстави виникнення та припинення володіння. Зроблено висновок, що інститут володіння, за Кодексом, мав важливе значення для утвердження й розвитку права власності і сприяв виникненню та зміцненню нових товарно-грошових відносин у період Гетьманщини.

Проаналізовано права на чужі речі за Кодексом 1743 року. Встановлено, що цивільне право Гетьманщини до прав на чужі речі відносило сервітути, які поділяли на речові й особисті. У Кодексі значну увагу приділено сервітуту володіння і користування чужим нерухомим майном (узуфрукт).

У дисертації вперше в історико-правовій літературі зроблено спробу дати глибокий юридичний аналіз підстав виникнення та припинення прав на чужі речі, що підтверджується архівними матеріалами. Регламентація в Кодексі прав на чужі речі свідчить про чітке визначення поведінки суб'єктів права власності. За допомогою цього правового інституту регулювали і удосконалювали економічні відносини тогочасного суспільства.

На думку автора, цивільно-правові ідеї й положення речового права Гетьманщини, закріпленого у Кодексі 1743 року, набули дальшого розвитку і удосконалення в пізніші часи. Окремі ідеї були покладені в основу становлення і розвитку цивільного законодавства України у радянський період.

У чинному Цивільному кодексі України речові права розглянуті обмежено. Це зумовлено тим, що цивільне право всупереч його природі перебувало під значним впливом публічного права. Тому в цивільному законодавстві не набуло розвитку право забудови, не розглядалися як об'єкти цивільного обігу земля та інші природні ресурси, які визначалися тільки як об'єкти державної власності, тощо.

Категорія речових прав знайшла свій новий розвиток у проекті Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 року, де речові права посіли належне їм місце. Введено спеціальну главу "Загальні положення про речове право", де крім визначення поняття речових прав проведена їх диференціація, згідно з якою до них віднесено: право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), застава, а також інші речові права. Перелік речових прав не є вичерпним, що дає змогу розвивати їх правове регулювання і допомагає більшою мірою задовольняти потреби людини.

Аналіз "Загальних положень про речове право" вищезгаданого проекту Цивільного кодексу України дає підставу стверджувати, що його автори спиралися на національний досвід законотворення, зокрема становлення і розвиток речового права Гетьманщини за Кодексом 1743 року.

Підкреслено, що речові права у Гетьманщині забезпечувалися захистом з боку державних органів і що було два види захисту речових прав: віндикаційний та негаторний позови. На основі аналізу цивільно-правових норм Кодексу та матеріалів судових справ, зокрема цивільних, доведено, що для захисту права власності, права володіння і права на чужі речі встановлювали єдиний судовий порядок їх захисту.

У розділі ІV "Зобов'язальне право" розглянуто поняття і види зобов'язань, охарактеризовано підстави їх виникнення та припинення, виконання й забезпечення, проаналізовано окремі види договірних зобов'язань.

Встановлено, що, за Кодексом, зобов'язання - це право на майно особи, яка не виконала договір чи заподіяла шкоду; показано, що у житті середньовічного українського суспільства зобов'язання мали важливе значення. По-перше, це були специфічні юридичні форми майнових відносин і, по-друге, з їх допомогою забезпечували особисті і майнові права. Розкрито критерії поділу зобов'язань на односторонні, двосторонні та багатосторонні.

Відзначено, що Кодекс передбачав дві підстави виникнення зобов'язань: договір та заподіяння шкоди. Це підтверджено аналізом архівних судових справ.

З'ясовано, що головним способом припинення зобов'язань було його виконання. Зобов'язання також припинялося, якщо наставала випадкова неспрможність його виконання. Встановлено, що в Кодексі були розроблені правила виконання зобов'язань і визначена відповідальність за їх порушення. У дисертації розглянуто такі правові засоби захисту зобов'язань, як завдаток, застава, порука і доведено, що вони були ефективними засобами забезпечення зобов'язань у Гетьманщині.

Виявлено, що, відповідно до Кодексу, договори були основною правовою формою, за допомогою якої відбувалися обширний товарообіг і господарське життя Гетьманщини. З'ясовано, що договором вважалася згода осіб під час здійснення будь-якої правової дії або утримання від її здійснення.

На підставі виявленого нового фактичного матеріалу встановлено, що договір набирав юридичної сили за певних умов: якщо сторони виявили волю, спрямовану на його укладення, якщо визнана законність договору і він оформлений відповідно до встановлених вимог , за умови подання та реєстрації до урядових (судових) книг письмових договорів, за наявності мети договору і спроможності його виконання.

Порівнюючи з опублікованою спеціальною літературою у дисертації значно глибше проаналізовано найбільш поширені договори у період Гетьманщини, як-от: купівлі-продажу, дарування, позички, міни, майнового найму, поруки тощо. Наведено приклади з архівних судових справ, які свідчать про практику застосування Кодексу в процесі регулювання цивільних правовідносин.

Зроблено висновок, що зобов'язальне право Гетьманщини було ефективним засобом регулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин у першій половині XVIII ст. Передбачені у Кодексі договори забезпечували надійну правову основу для подальшого розвитку ділових відносин. Багато договорів були вдосконалені у наступні періоди розвитку цивільного права України і, пристосовані до нових умов, збереглися в сучасному цивільному праві.

У розділі V "Сімейне право" розглянуто порядок укладення шлюбу та умови його дійсності; проаналізовано правові відносини подружжя, батьків і дітей, опікунів та підопічних, усиновителів й усиновлених.

Дисертантом вперше виявлено, що Кодекс використовував термін "шлюб" у двох значеннях: а) шлюб як визначений законом та заснований на добровільній згоді договір між чоловіком і жінкою про спільне життя аж до смерті з метою створення сім'ї й продовження людського роду; б) шлюб як подружнє співжиття. Шлюбний вік у Гетьманщині встановлювався для нареченої 13 років, для нареченого - 18 років. Припинявся шлюб зі смертю одного з подружжя чи розлученням. Вирішення справ законності шлюбів і офіційних розлучень, а також питання віри і моралі належали до компетенції церковних судів. Однак питання про майнові спори розлучених вирішували місцеві судові установи.

Дисертантом встановлено, що вдова чи вдівець мали право укласти новий шлюб, однак необхідно було дотримуватися траурного строку - шести місяців після смерті жінки чи чоловіка. Таке обмеження було виявленням поваги до пам'яті померлого. Розлучені також мали право вступити в новий шлюб лише через шість місяців. Порушення шестимісячного строку в обох випадках передбачало втрату вдовою віна, а вдівцем - записаного йому померлою дружиною посагу або іншого майна.

З'ясовано, що відносини подружжя мали особистий і майновий характер. Особисті відносини між чоловіком та дружиною грунтувалися на тому, що, уклавши шлюб, дружина підпадала під владу чоловіка як глави сім'ї. Вона прибирала його прізвище й користувалася пошаною, яка належала чоловікові з огляду на його соціальне становище, службу або заняття за його життя чи після його смерті.

Інакше складалися майнові відносини подружжя. Майно, яке виділяли батьки дочці, видаючи її заміж, називалося посагом, або приданим, а майно, принесене чоловіком, - віном. Посаг складався з рухомих речей, що поділялися на дві групи. Першу групу становили п'ять предметів: гроші, золото, срібло, перли і дорогоцінне каміння. Друга група - це жіночий одяг, білизна, коні та інші рухомі речі. Віно - це третина нерухомого майна, яким забезпечувався посаг дружини. Для встановлення рівновартості посагу і віна проводили оцінку посагу за участю відповідних спеціалістів.

Значна увага в дисертації приділена аналізу особистих і майнових відносин між батьками та дітьми, опікунами й підопічними, усиновителями і усиновленими. За Кодексом, дітей поділяли на тих, що народилися у законному шлюбі і поза шлюбом. Діти, народжені у законному шлюбі, мали усю повноту прав, встановлених законом для законнонароджених дітей, інші діти були позбавлені таких прав. Кодекс також поділяв нешлюбних дітей на дві групи: на "бенкартів", котрі народилися від чоловіка і жінки, які не були пов'язані між собою шлюбом, та на дітей, народжених від неодружених чоловіка й жінки, проте які згодом уклали шлюб і, крім прижитих дітей до одруження, народили шлюбних дітей.

Простежено, що особисті й майнові відносини між батьками та дітьми, відповідно до Кодексу, регулювалися на підставі загального правила, а саме: сини, поки не досягли повноліття й не були виділені батьками, і дочки, поки не одружувались, перебували під батьківською владою й на утриманні та вихованні батьків. За Кодексом, влада батьків над дітьми визначалася такими правами: а) в разі необхідної потреби, зокрема під час голоду або лиха, які призводили до втрати сімейного майна, батьки мали право невиділених синів і дочок віддати у найми або дати в заставу на службу християнинові; б) батьки не несли відповідальності перед судом за скаргами чи позовами своїх дітей; в) майно, набуте дітьми під час спільного життя з батьками, залишалося під владою батьків; г) діти мали право виступати в суді тільки у справах, доручених батьками; д) спадщина, яку одержували діти, а також майно, яке вони самостійно набували законним шляхом, у випадку їх смерті переходило до батьків.

Важливе значення для майнових відносин батьків та дітей мав інститут "виділу" батьками синів на "свій хліб". Згідно з Кодексом, такий виділ полягав у тому, що батьки, виділяючи синів, давали їм за свого життя частину майна з тим, щоб вони створили власну сім'ю, самі себе утримували і жодних претензій на спадщину після їх смерті не мали навіть тоді, коли б одержали меншу частку, ніж після смерті батьків дістали б невиділені сини. Виділ дітей проводили у присутності свідків і записували його до урядових книг разом з письмовим зобов'язанням дітей не вимагати після смерті батьків більше, ніж одержали за життя.

Зроблено висновок, що вивчення сімейного права Гетьманщини, врегульованого у Кодексі, допомагає виявити сутність сучасного сімейного права України, сприяє глибшому розумінню його призначення в суспільному житті.

У розділі VI "Спадкове право" розглянуто порядок переходу майна (цивільних прав і обов'язків) померлого до спадкоємців. Встановлено, що в Кодексі передбачено дві підстави спадкування: за заповітом та за законом, однак перевагу віддавали спадкуванню за заповітом. Зазначено, що за Кодексом тестамент (лат.testamentum -заповіт), або духовний запис, - це добровільне розпорядження, або заповітна постанова, або свідоцтво з власної волі на випадок смерті про те, як без зайвих спорів, сварок і ненависті може бути розділено після смерті заповідача його майно між зазначеними в тестаменті особами або установами. Тестамент складали у письмовій формі. Передсмертні розпорядження, які суперечили загальнонародним правам, добрим звичаям, совісті і пристойності, не мали юридичної сили.

Дисертантом встановлено, що в Гетьманщині право складати заповіт з приводу власного майна на випадок смерті належало кожній повноправній людині, яка володіла цивільною правоздатністю і дієздатністю. Згідно з Кодексом, у складанні заповіту певною мірою обмежувалися: особи, яких вважали недієздатними (зокрема, неповнолітні, психічно хворі, марнотратники, глухі, німі, сліпі від народження); засуджені за злочини на смерть, з позбавленням прав або оголошені (опубліковані) безчесними; політичні злочинці, які втікли за кордон; невільники та особи, віддані до суду під заставу чи під секвестр, монахи, які обрали чернечий чин .

Виявлено, що Кодекс позбавляв права спадкування таких осіб: євреїв, відступників від християнської віри; марнотратників, п'яниць, позашлюбних дітей (бенкартів); дочок, які виходили заміж без згоди батьків, а після їх смерті - без згоди братів або інших близьких родичів. Автор наголошує, що Кодекс передбачав два способи укладення заповіту: звичайний і незвичайний, які гарантували істинність волі заповідача і породжували певні правові наслідки.

У процесі дослідження показано, що в основу спадкування за законом покладено кровну спорідненість між спадкодавцем і спадкоємцями. За Кодексом, спорідненість - це поєднання однієї особи з іншою, в результаті чого народжувалася одна або більше осіб. Усі особи, які могли стати спадкоємцями за законом, поділялися на три черги: природна (кровна), тобто за народженням осіб від тих самих предків; "швагерська" (свояцтво) - виникала як між чоловіком і кровними родичами його жінки, так і між дружиною та кровними родичами її чоловіка; духовна (кумівство) - виникала між хрещеним батьком (кумом) і хрещеником та його батьками й кумами.

Право на спадкування за законом визначалося на підставі ступенів та ліній. Відповідно до Кодексу, ступінь - це число, яке визначало, наскільки дана особа була віддалена у спорідненні від іншої, між якими стояло питання, наприклад, в якому ступені були правнуки від діда. Відповідь - у четвертому, порядок ішов від діда: дід, батько, син, внук, правнук. Ліній було три: нижня, до якої належали особи, що походили від низхідного роду народження - діти, внуки, правнуки чоловічої і жіночої статі; верхня, до якої належали особи, що походили від висхідних народжень - батько, мати, дід, баба, прадід, прабаба як по лінії батька, так і по лінії матері; бічна лінія включала родичів чоловічої та жіночої статі, пов'язаних не єдиним прямим, а кількома непрямими народженнями - брати, сестри (повнорідні й неповнорідні), їхні діти, внуки та ін. (перша бічна лінія), або дядьки, тітки та їхні діти, внуки, правнуки (друга бічна лінія) і т.д.

Виявлено, що чоловік і дружина, за Кодексом, спадкували один після одного лише тоді, коли не залишалось родичів як по прямій, так і бічній лініях. Одержане ними у спадщину майно спадкували після смерті їхні родичі з дотриманням того правила, що спадщина після чоловіка переходила в його рід, а після смерті дружини - в її рід.

Обов'язковою умовою спадкування Кодекс встановлював законність народження та станову приналежність. Позашлюбні діти (бенкарти), позбавлялися права спадкування при спадкуванні за законом. Коли неодружений чоловік з неодруженою жінкою народжували дітей, а згодом разом укладали шлюб і народжували інших дітей, то під час спадкування перевага надавалася законнонародженим дітям. Крім того, укладений батьком заповіт незаконнонародженій дитині визнавався недійсним, оскільки законнонароджені діти і тут мали переваги. Якщо б хтось за життя законної дружини мав з коханкою дітей, після смерті дружини з цією коханкою уклав шлюб і в них народжувалися діти, то вони визнавалися бенкартами, які не мали права спадщини. На думку автора, ці положення свідчать про існування в Гетьманщині пережитків патріархальних відносин.

У Кодексі наведено вичерпний перелік причин, які давали право батькам відмовитися від дітей і позбавляти їх спадщини. На думку автора, це положення слугувало благородній меті - гуманізації суспільних відносин у Гетьманщині. Низка положень цієї норми знайшли своє відображення у проекті Цивільного кодексу України. Зокрема, пропонується загальне правило щодо особи, яка ухиляється від надання допомоги спадкодавцеві, коли він через поважні причини потребує її, така особа може бути усунена від цього права за рішенням суду.

У висновках дисертації сформульовано основні підсумки проведеного дослідження проблеми. Вони свідчать про високий розвиток для свого часу цивільного права у Гетьманщині за Кодексом 1743 року. Водночас відзначено високий рівень розвитку у цілому тогочасної української юриспруденції. Підкреслено практичне значення розробленої теми.

Проведене дослідження дає підставу вважати, що поряд із необхідністю орієнтації сучасного цивільного законодавства на міжнародно-правові стандарти, важливо також у доцільних межах врахувати попередній національний досвід під час вироблення нового та вдосконалення чинного цивільного законодавства України.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Кульчицький В.С.,Вівчаренко О.А.,Бойко І.Й. Українська юриспруденція в персоналіях. - Івано-Франківськ, 1995. -38 с. (2,4 друк. арк.).

Бойко І.Й. Приєднання України до складу Російської держави //Державно-правові засади збройних сил Гетьманщини (друга половина XVII - перша половина XVIII ст.): Навчальний посібник. - Львів, 1997. - С.5-9 (0,4 друк. арк.).

Бойко І. Й. Правове становище населення Гетьманщини за Кодексом 1743 року. - Львів, 1997. - 29 с. (1,2 друк. арк.) .

Бойко І. Й. Право власності за Кодексом українського права 1743 року // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали III регіональної наукової конференції. - Львів, 1997. - С.129-131 (0,3 друк. арк.).

Бойко І. Й. Зобов'язальне право Гетьманщини за "Правами , за якими судиться малоросійський народ" 1743 року. - Львів.: Світ, 1998. -52 с. (2,73 друк. арк.)

Бойко І. Й. Договірне право Гетьманщини за "Правами, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року // Право України. - 1998. - №5. - С. 98-100 (0,3 друк. арк.).

Бойко І. Про цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року // Право України. - 1999. - №3. - С.88-90 (0,3 друк.арк.).

Анотація

Бойко І.Й. Цивільне право Гетьманщини за Кодексом 1743 року. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень. - Львівський державний університет імені Івана Франка. Львів, 1999.

У дисертації досліджується проблема становлення і розвитку цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року та практика його застосування. Значна увага приділена аналізу цивільно-правових інститутів, закріплених у Кодексі. Проаналізовані судові справи, зокрема цивільні щодо його застосування, використана спеціальна та інша монографічна література.

Зроблено висновок про високий рівень розвитку для свого часу цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743 року та дані науково обгрунтовані рекомендації щодо використання досвіду законотворення Гетьманщини для удосконалення чинного цивільного законодавства України.

Ключові слова: Гетьманщина, кодифікація, звичаєве право, цивільне право Гетьманщини.

Annotation

Boyko I.J. Civil Law of Hetmanschyna according to the Code of 1743. - Manuscript.

Dissertation for receiving candidate of judicial science degree in scecialization 12.00.01 - theory and history of state and law, history of political thoughts and legal science. - Lviv Ivan Franko University. Lviv, 1999.

Dissertation deals with the problem of founding and development of civil law of Hetmanschyna according to the Code of 1743 and relevant case law. The author pays attention to the civil institutes which were prescribed by the Code and analyses some of the court cases of this historical period on the basis of special literature and monographs.

The author draws a conclusion about the high level of development of civil law of Hetmanschyna according to the Code of 1743 for its historical period and renders a scientifically proved recommendations for the use of legislative experience of Hetmanschynafor improving the level of today's civil law of Ukraine.

Key words: Hetmanschyna, codification, customary law, civil law of Hetmanschyna.

Аннотация

Бойко И.И. Гражданское право Гетманщины по Кодексу 1743 года. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Львовский государственный университет имени Ивана Франко. Львов, 1999.

В диссертации исследуется проблема становления и развития гражданского права по Кодексу 1743 года, а также практика его применения. В работе отражены обобщения автора, касающиеся истории Кодекса 1743 года "Права, по которым судится малороссийский народ", выяснены причины и условия его составления. Обращено внимание на своеобразие Кодекса 1743 года. Тщательно исследованы причины неутверждения Кодекса: постепенные ограничения, а отсюда - полная отмена русским самодержавием автономного строя Гетманщины, в частности - собственной правовой системы; обоснования в Кодексе права на политическое самоопределение; некоторое отличие украинского права от русского; более совершенная юридическая техника; отсутствие посылок на русские источники; разноречивость во взглядах относительно целесообразности утверждения Кодекса среди генеральной старшины. Отмечено, что гражданское право Гетманщины формулировалось как приватное право относительно "вольных людей" и их объединение, что соответствовало развитию экономических (рыночных) отношений XVII-XVIII вв. В Кодексе были развиты такие правовые институты, как "договор", "контракт", "обязательство", "заклад". Показано, что основные институты гражданского права Гетманщины разграничивались относительно пандектной системы: общая и специальная части.

В работе проведён сравнительно-правовой анализ особенностей таких институтов гражданского права Гетманщины, как права собственности и права владения. Показана сущность обязательного права, проанализированы некоторые виды наиболее распространенных договорных обязательств. Установлено, что, по Кодексу, обязательство - это право на имущество лица, которое не исполнило договор или причинило ущерб. Показано, что соответственно Кодексу договоры были основной правовой формой, с помощью которой осуществлялись товарооборот и хозяйственная жизнь Гетманщины.

Проведен правовой анализ семейного права с тем, чтоб определить особенности правовой регламентации брачно-семейных отношений исследуемого периода. Установлено, что Кодекс использовал термин "брак" в двух значениях: а) брак как определенный законом и основан на добровольном согласии между мужем и женой о совместной жизни до смерти с целью создания семьи и продолжения человеческого рода; б) брак как супружеское сожительство. Брачный возраст в Гетманщине устанавливался для девушек - 13 лет, для юношей - 18 лет. Решение дел законности браков и официальных разводов, а также вопросы веры и морали входили в компетенцию церковных судов.

Выявлено сущность наследственного права Гетманщины и проанализировано его применение. Отмечено, что, по Кодексу, тестамент (завещание) - это добровольное распоряжение или завещательное постановление, или свидетельство по собственной воле на случай смерти завещателя о том, как без лишних споров, ссор и ненависти может быть разделено после смерти завещателя его имущество между определенными лицами и организациями.