Територія й інші простори в міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Територія й інші простори в міжнародному праві

1. Поняття і види територій. Господарське використання території в МЕП

Поняття «територія» у найширшому розумінні означає усю планету Земля з її сухопутною та водною поверхнею, надрами та повітряним простором, середовище матеріального існування людської цивілізації, а також прилеглий до Землі космічний простір, Місяць та інші небесні тіла.

У міжнародному праві існує декілька теорій, що пояснюють правову природу території. Найбільшого поширення у різний час набували такі з них:

об'єктна теорія, яка ґрунтується на визнанні земельної ділянки об'єктом права власності. Згідно з цією теорією кожна конкретна земельна ділянка виступає одночасно об'єктом права приватної власності, що належить певній юридичній чи фізичній особі, і об'єктом публічно-речового права власності, що належить державі. Уся сукупність земель, які належать державі, і складає її територію, якою держава може розпоряджатися подібно до приватного власника. При цьому публічно-речове право держави на земельну ділянку має пріоритет перед правом приватної власності, зокрема, перехід права приватної власності на неї від однієї особи до іншої, не змінює публічно-правового зв'язку цієї земельної ділянки з державою. Нині ця теорія практично віджила своє, оскільки до складу території, крім земельних ділянок, у наш час включаються також водні простори, надра, а також повітряні та космічні простори, які в силу своїх фізичних властивостей взагалі не можуть бути об'єктом права власності;

теорія міжнародної власності, що ґрунтується на уявленнях про територію держави як про об'єкт не внутрішньодержавної, а міжнародно-правової власності держави. При цьому у внутрішніх відносинах держава виступає як носій територіального верховенства щодо усіх осіб, які перебувають на її території, а у міжнародних відносинах - як рівноправний власник своєї території. Фактично ця теорія є модернізацією об'єктної теорії, спрямованою на розмежування публічної власності держави на її територію та власності приватних власників на конкретні земельні ділянки. Певною мірою ця теорія була популярна після Другої світової війни, але згодом втратила більшість своїх прихильників;

теорія компетенції, згідно з якою територією вважається сфера юридичної дієвості певної правової системи, як національної, так і міжнародної. Ця сфера розглядається як абстрактний простір, в межах якого компетентні органи держави або міжнародні органи вправі здійснювати належні їм повноваження. На практиці реалізація цієї території призводить до змішування понять «територія» та «юрисдикція держави». Так, наприклад, на судно, що знаходиться в плаванні у відкритому морі, знаходиться під юрисдикцією, в т.ч. адміністративною та кримінально-правовою, держави, під прапором якої воно плаває, проте наявність такого судна у відкритому морі не змінює правового режиму відповідної території відкритого моря як міжнародної території, тобто в цьому випадку судно не є частиною території «держави прапора»;

просторова теорія, в основі якої лежить теза про те, що територія держави - це сукупність земельних, водних та повітряних ділянок, у межах якої здійснюється владарювання, територіальне верховенство та суверенітет тієї чи іншої держави. Перевагою цієї теорії є те, що вона розглядає територію одночасно і як сферу дії публічної влади певної держави (територія держави) чи міжнародного правопорядку (міжнародна територія), і як явище матеріального світу, тому саме ця теорія користується найбільшим визнанням.

Єдиного загальноприйнятого підходу до класифікації територій на види у науці міжнародного права та практиці міжнародних відносин не існує. Найбільш популярним є такий поділ територій на види залежно від їх правового режиму:

державна територія. Правовий режим цієї території визначається її належністю до певної держави, яка здійснює стосовно неї та у її межах територіальне верховенство;

міжнародні території (території з міжнародним режимом) являють собою ділянки простору, на які не поширюється суверенітет жодної держави (напр., відкрите море та повітряний простір над ним, Міжнародний район морського дна, Антарктида, космічний простір з Місяцем та іншими небесними тілами включно). Особливістю правового режиму міжнародних територій є те, що вони, по-перше, не належать жодній державі, а по-друге, вони відкриті для дослідження та використання згідно з нормами міжнародного права усіма державами на основі принципу їх рівності;

території зі змішаним правовим режимом завжди розташовані поза межами державної території, проте окремі права на використання цих територій належать виключно державі, до території якої вони прилягають. До територій зі змішаним правовим режимом відносяться прилегла зона, виключна економічна зона та континентальний шельф;

державна територія міжнародного користування. Особливістю правового режиму цих територій є те, що вони, з одного боку, не виключаються зі складу території відповідної держави, а з іншого - використовуються цією державою чи третіми країнами у особливому порядку. До державних територій міжнародного користування слід відносити міжнародні канали, міжнародні протоки, міжнародні судноплавні ріки, які територіально належать одній або декільком державам, але в силу міжнародних договорів можуть використовуватися й іншими державами. Подібний правовий статус мають також архіпелаг Шпіцберген (належить Норвегії), Аландські (належать Фінляндії) та Додеканезькі (належать Греції) острови, режим використання яких визначається міжнародними договорами;

території з особливим правовим режимом можуть включатися до складу території відповідної держави, але використовуються нею в особливому, як правило, обмеженому порядку. До територій з особливим правовим режимом відносяться нейтральні та демілітаризовані зони. Нейтральні зони, як правило, географічно розташовуються між двома чи більше державами і не належать жодній з цих держав. Такими зонами, наприклад, є нейтральні зони між британським володінням Гібралтар та Іспанією, а також між Іраком та Саудівською Аравією. Демілітаризована зона входить до складу території відповідної держави, проте остання стосовно неї має обмежене територіальне верховенство, зокрема, вона не може використовувати цю територію у військових цілях. Історичними прикладами таких територій були 50-кілометрова демілітаризована зона Німеччини на кордоні з Францією після першої світової війни, а також зона, заборонена для польотів іракської авіації (територія Іраку південніше 36-ї паралелі). Нині демілітаризовані зони утворені на суміжних територіях Південної та Північної Кореї. Правовий режим цих територій, як правило, встановлюється міжнародними договорами або на підставі рішень міжнародних організацій, зокрема відповідно до резолюцій Ради Безпеки ООН [1].

делімітація демаркація державний

2. Міжнародно-правові підстави зміну титулу державної території

Підстави зміни титулу державної території - це факти (події і дії), внаслідок яких державна територія змінює свій титул, тобто переходить із володіння однієї держави до володіння іншої.

Підстави зміни державної території поділяються на первинні та похідні (деривативні).

Первинні підстави зміни титулу території пов'язанні із встановленням територіального верховенства певної держави над територією, яка раніше взагалі не належала жодній державі. До таких підстав належать символічна анексія, тобто відкриття та встановлення територіального суверенітету над раніше невідомою територією, і ефективна окупація, тобто встановлення територіального верховенства над територією, яка хоча й була відома раніше, але не використовувалася жодною державою. У зв'язку з тим, що на Земній кулі практично не залишилося невідкритих та не використовуваних жодною державою територій, такі підстави слід розглядати лише як історичні.

Похідні (деривативні) підстави зміни титулу державної території пов'язані з переходом права на певну територію від однієї держави до іншої. До таких підстав сучасне міжнародне право відносить:

· сецесія - відділення частини території від певної держави за рішенням її населення або компетентних органів; вихід із держави будь-якої її адміністративно-територіальної одиниці, в т.ч. суб'єкта федерації, за рішенням населення цієї одиниці, прийнятому на референдумі, або за рішенням компетентних органів цієї одиниці. Більшість сучасних зарубіжних конституцій не допускають можливості сецесії, тому, як правило, вона здійснюється в результаті здійснення права націй на самовизначення. Безумовними підставами відділення народу як реалізації його права на самовизначення визнаються: дискримінація цього народу з боку держави, порушення державою основних прав і свобод людини і громадянина, незабезпечення права цього народу на участь в управлінні державою. Часто сецесія має місце під час або в результаті національно-визвольної боротьби певного народу, прикладом чого можуть бути вихід республік зі складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія, відділення провінції Еритрея від Ефіопії тощо;

· цесія (поступка права на територію) - передача території від однієї держави до іншої за угодою між ними. Як правило, цесія передбачає відповідну компенсацію, в основному в не грошовій формі. Крім того, цесія вимагає обов'язкового укладання міжнародного договору, що відповідав би основним принципам міжнародного права. В минулому цесія здійснювалася державами без урахування інтересів відповідних народів. Сучасне міжнародне право допускає можливість передачі ділянок території однієї держави іншій лише за умови, що це не порушує права відповідного народу на самовизначення;

· купівля-продаж частини території держави іншою як суб'єктом міжнародного публічного права;

· обмін певними ділянками території між двома чи більше державами;

· набуття території за давністю володіння. Обов'язковими умовами такого набуття є мирне довгострокове безперервне суверенне публічне (тобто офіційне) володіння державою певною територією. Міжнародне право не визначає якого-небудь універсального строку набувальної давності. У певний історичний момент територія може бути відчужена силовим шляхом, однак якщо це насильство згодом визнається потерпілим народом, то встановлюється стабільність. У такому випадку відпадає необхідність посилатися на дуже тривалий строк володіння територією. Але якщо застосування сили, дискримінація продовжуються стосовно корінного народу, то строк набувальної давності не має ніякого значення, і в будь-який час порушене право на територію має бути відновлене;

· редемаркація державного кордону, тобто повторне проведення лінії фактичного проходження державного кордону з метою її приведення у точну відповідність з делімітаційними документами. Фактично має місце або виправлення допущених при первинній демаркації кордону помилок, або відновлення пошкоджених позначень державного кордону. Спеціальним різновидом редемаркації є ректифікація, тобто випрямлення ламаних ліній кордону. Результати проведення редемаркації оформлюються шляхом складання протоколів-описів лінії проходження державного кордону, позначення на топографічних картах тощо.

В історії існували й інші способи зміни державних територій, зокрема, анексія, тобто насильницьке приєднання території однієї держави до іншої, колонізація, завоювання, підкорення тощо. Проте, такі способи суперечать основним принципам сучасного міжнародного права, а тому не визнаються ним законними і не змінюють титулу території. Зокрема, насильницьке захоплення території однієї держави іншою не припиняє права потерпілої держави на свою територію і не утворює такого права у держави-агресора.

Не змінює титулу території і оренда частини території держави іншою державою, найчастіше під військові бази. Така територія, хоча й використовується державою-орендарем, але знаходиться під повним суверенітетом держави-орендодавця, і лише їй належить. Єдиною підставою такого використання державної території є укладення між державами договору про оренду, тобто строкове оплатне зворотне використання відповідної території [1,2].

3. Склад і юридична природа державної території

У процесі історичного розвитку політико-правової думки погляди на державну територію докорінно змінювалися. За часів феодалізму територія держави ототожнювалася з приватною земельною власністю монарха, при чому будь-які зміни державної території могли відбуватися на підставі приватноправових угод, укладених монархом, який вправі був купувати, дарувати, обмінювати землі. В епоху Просвітництва з'являються перші ідеї про те, що власність держави на територію має бути публічною (суверенною) і не залежати від права приватної власності на ту чи іншу земельну ділянку. В цей же час виникає розуміння того, що до складу державної території входять також і водні, в т.ч. морські, простори. Внаслідок буржуазно-демократичних революцій остаточно утверджується ідея, згідно з якою єдиним власником території держави є виключно народ.

Державна територія - це частина простору Земної кулі і атмосфери, що є надбанням певного народу і у межах якого утворена цим народом держава здійснює належні їй суверенітет та територіальне верховенство.

Приналежність до держави та її територіальне верховенство є основними ознаками державної території, котрі, як правило співіснують одночасно. Проте окремі тимчасові винятки з цього правила можливі у випадках військової окупації та міжнародно-правової оренди території.

Приналежність території до держави означає, що держава виступає публічним володільцем належної їй території і будь-які зміни цієї території можливі винятково на публічно-правових підставах. Тобто вчинення приватноправовими власниками різного роду правочинів (купівля-продаж, міна, дарування, оренда тощо) щодо належних їм земельних чи водних ділянок жодним чином не впливає на територіальне верховенство відповідної держави.

Територіальне верховенство держави означає, що її влада є суверенною і вищою стосовно усіх фізичних та юридичних осіб, які знаходяться в межах її території, а також те, що на території однієї держави виключається можливість дії публічної влади іншої держави.

В окремих випадках на території певної держави можуть застосовуватися іноземні закони та рішення іноземних судів, проте підстави та межі такого застосування в будь-якому разі визначаються лише цією державою. Уся законодавча, виконавча та судова влада держави поширюється як на власних громадян та організації-резиденти, так і на іноземців та організації-нерезиденти, що знаходяться на території цієї держави.

Територіальне верховенство держави містить у собі і юрисдикцію держави, тобто право її судових і адміністративних органів у межах своєї компетенції розглядати і вирішувати усі справи на визначеній території. У той час як повна і виключна влада держави обмежена її територією, юрисдикція держави в деяких випадках поширюється за межі її території. Зокрема, юрисдикція держави поширюється на морські судна, що плавають у відкритому морі під її прапором, на її повітряні судна, що знаходяться у повітряному просторі загального користування, на запущені державою в космічний простір космічні апарати та їхній екіпаж. Таку ж юрисдикцію має прибережна держава стосовно штучних островів, споруд і установок, що знаходяться у межах виключної (морської) економічної зони. Одним із проявів територіального верховенства держави є також її здатність забезпечувати виконання усіма фізичними та юридичними особами, які перебувають у межах її юрисдикції, своїх владно-правових розпоряджень, в т.ч. за допомогою засобів примусу.

До складу території держави входять:

сухопутний простір, тобто сухопутна територія материка та (або) островів;

водна територія, яка складається із внутрішніх материкових і морських вод, а також територіального моря;

повітряний простір держави, тобто частина атмосфери, що знаходиться над сухопутною та водною територіями держави. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів. Висотний показник цієї лінії остаточно не визначений, але в силу звичаю вважається, що повітряний простір простягається до закінчення щільних шарів атмосфери, тобто орієнтовно до висоти в 100-110 км.;

надра, тобто частина земної кори, що розташована під сухопутною та водною територією держави без обмеження по глибині (до центру Земної кулі). Тут має місце певна колізія норм міжнародного та внутрішнього права України, оскільки внутрішньодержавне законодавство України, зокрема ст. 1 Кодексу України про надра, все ж обмежує надра максимальною глибиною - глибиною, доступною для геологічного вивчення та освоєння. Проте на сучасному технічному і технологічному рівні експлуатації надр практичних проблем наведена колізія не створює.

Державна територія представляє собою не лише простір, в межах якого здійснюється суверенна влада держави, але і природне середовище з його компонентами - сушею, водами, повітрям, надрами та живими ресурсами. Все це складає матеріальний зміст державної території і перебуває у власності народу, який утворює конкретну державу. Ці компоненти державної території не можуть використовуватися іноземними державами, їх юридичними та фізичними особами без згоди територіального суверена. Відповідно до низки резолюцій Генеральної Асамблеї ООН держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації її природних ресурсів, а іноземні держави і особи зобов'язані поважати приналежність будь-яких природних ресурсів територіальному суверену та його право на власний розсуд визначати режим використання цих ресурсів.

У сфері користування державною територією застосовуються такі принципи міжнародного права:

· принцип непорушності кордонів;

· принцип цілісності та недоторканності державної території;

· принцип невтручання у внутрішні справи держави;

· принцип заборони агресії;

· принцип рівноправності і самовизначення народів;

· право народу розпоряджатися своїми природними ресурсами [1].

4. Державні кордони

Державні кордони визначають межі державної території. Значення цих кордонів полягає, перш за все, в тому, що вони встановлюють межі належної державі території з усіма її ресурсами, а також визначають межі територіального верховенства держави.

Державний кордон - це зазначена на картах та закріплена на місцевості лінія і перпендикулярно проведена через неї вертикальна площина, що визначає зовнішні межі державної території, а також відділяє держану територію від інших просторів.

Державні кордони встановлюються, як правило, у договірному порядку між суміжними державами. Процес встановлення кордону складається з таких стадій:

1) делімітація - визначення в договірному порядку загального напряму проходження державного кордону шляхом детального словесного опису характерних місць його проходження (ріки, озера, гірські хребти, умовно обрані об'єкти тощо) та графічного зображення на картах.;

2) демаркація - це позначення лінії державного кордону на місцевості шляхом встановлення спеціальних прикордонних знаків (наприклад, стовпів, пірамід - на суші; створів, віх, маяків - на воді).

Процедура делімітації та демаркації кордону найчастіше здійснюється змішаними комісіями, утвореними зацікавленими сторонами на паритетних засадах. Комісія з делімітації укладає протокол-опис державного кордону, формує альбом карт та картографічних і географічних робіт. На підставі цих документів між суміжними державами укладається договір про кордон. Після підписання та ратифікації цього договору обома країнами спільна комісія приступає до процедури демаркації кордону, в процесі якої укладаються демаркаційні документи - протоколи-описи проходження лінії кордону на місцевості, протоколи-описи встановлених прикордонних знаків тощо. Станом на початок 2005 р. Україна має делімітовані та демарковані державні кордони з Угорською та Словацькою Республіками, а також Республікою Польща, делімітовані та частково демарковані - з Республікою Молдова та Республікою Білорусь, делімітовані та демарковані лише в межах сухопутних ділянок кордону та кордону по річці Дунай - з Румунією, делімітовані лише по сухопутних ділянках кордону - з Російською Федерацією.

Міжнародні договори про кордони принципово відрізняються від інших видів міжнародних договорів тим, що укладаються безстроково, мають на меті остаточне встановлення лінії державного кордону і з цієї причини не можуть бути денонсовані.

Залежно від місця проходження державного кордону розрізняються сухопутні, водні та повітряні (бокові) кордони.

Сухопутні кордони відділяють сухопутну територію однієї держави від такої ж території суміжної держави. Залежно від способу визначення сухопутного державного кордону розрізняються такі його види:

· орографічний державний кордон - це ліня, проведена за природними рубежами з урахуванням рельєфу місцевості. Найчастіше такий кордон проводиться по гірським хребтам та вододілам, а також по руслам рік, в т.ч. висохлих;

· геометричний державний кордон - це пряма лінія, яка з'єднує два визначені штучні чи природні орієнтири і перетинає місцевість без урахування її рельєфу. Такий спосіб проведення кордону часто застосовується при розмежуванні пустинних та незаселених територій;

· астрономічний державний кордон - це лінія, що проходить через визначені географічні координати і, як правило, збігається з лініями астрономічних паралелей або меридіанів. Зокрема, частина державного кордону між США та Канадою проведена по 49-й паралелі північної широти та 141-му меридіану західної довготи.

Повітряні (бокові) кордони представляють собою вертикальну площину, проведену перпендикулярно лінії сухопутного та водного державного кордону. Як уже наголошувалося раніше, верхня висотна межа повітряного простору міжнародним правом остаточно не встановлена, проте зазвичай вважається, що висотна межа повітряного простору складає близько 100-110 км від поверхні Землі, тобто найменшу стійку висоту орбіти штучних супутників Землі.

Водні кордони підрозділяються на озерні, річкові та морські.

Озерні кордони проводяться по прямим лініям, що з'єднують виходи державного кордону до берегів озера чи іншої подібної водойми.

Річкові кордони поводяться: на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу (лінії найбільших глибин) річки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині головного рукава річки. Оскільки такі лінії на річках чи озерах часто змінюються внаслідок різноманітних природних явищ, прикордонні держави в договорах між собою або у внутрішньому законодавстві визначають, залишається лінія кордону незмінною або змінюється відповідно до зміни властивостей відповідних водних об'єктів. Так, згідно з п. 3 ст. 3 Закону України від 04.11.1991 р. № 1777-ХІІ «Про державний кордон України» державні кордони не переміщуються як при зміні рівня або обрису берегів рік, озер та інших подібних водойм, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік. Іноді у міжнародній практиці зустрічається проведення кордону по одному з берегів ріки. У тім, подібні ситуації надзвичайно рідкісні, оскільки при цьому одна з прибережних держав практично усувається від використання водних ресурсів ріки.

Морські кордони, як правило, визначаються відповідно до норм міжнародного права, закріплених низкою міжнародних багатосторонніх конвенцій, зокрема, Конвенцією про відкрите море 1958 р., Конвенцією про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р. Лінія державного кордону проходить по зовнішнім лініям територіальних вод.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право встановити ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, які відраховуються від:

а) лінії берега, тобто лінії найбільшого відпливу - якщо берегова лінія є рівною;

б) прямої вихідної лінії, якщо берегова лінія є сильно порізаною або якщо у безпосередній близькості від берега знаходиться значна кількість островів. Пряма вихідна лінія з'єднує точки суші, що найбільше виступають у море, при цьому води, розташовані в бік берега від прямої вихідної лінії мають статус внутрішніх морських вод.

До внутрішніх морських вод включаються:

· води, розташовані в сторону берега від прямих вихідних ліній;

· води портів до лінії, яка проводиться через точки будівель (споруд), що найбільше виступають у море;

· води заток, бухт, лиманів, береги яких належать державі по лінії входу до них, за умови, що ця лінія не перевищує 24 морські милі;

· води історичних заток, тобто води заток, бухт, лиманів, ширина входу до яких перевищує 24 морські милі, але історично розглядаються світовим співтовариством як територія певної країни, на яку повністю поширюється її територіальне верховенство. Тобто підставою для юридичного визнання такого кордону є, по-перше, тривале використання державою таких саме як внутрішніх, а по-друге, - визнання правомірності такого використання з боку невизначеного кола інших держав. До числа історичних заток відносяться затоки Петра Великого (ширина входу - 102 морські милі) та Оленецька (70 морських миль) в Росії, Гудзонова затока2 в Канаді (60 морських миль), Вагнер-фіорд у Норвегії (27 морських миль) та інші затоки.

З метою забезпечення цілісності та недоторканності території держави на її кордонах встановлюються режим державного кордону та прикордонний режим.

Правовий режим державного кордону визначається сукупністю міжнародно-правових та внутрішньодержавних норм. Міжнародні договори України, які стосуються її державних кордонів, різноманітні за своїм змістом. Вони визначають, зокрема, лінію проходження кордону та систему позначень цієї лінії на місцевості, режим державного кордону України із суміжними державами в цілому чи на окремих його ділянках, а також врегульовують питання використання прикордонних територій (наприклад, прикордонних вод та земель) тощо. Адміністративний режим державного кордону, як правило, визначається актами внутрішнього законодавства кожної країни. В Україні основним актом, який регулює питання державного кордону є Закон України 04.11.1991 р. № 1777-ХІІ «Про державний кордон України» (ВВР, 1992, №2, ст. 5).

Режим державного кордону складається з таких елементів:

1) режим утримання державного кордону, тобто порядок облаштування і підтримання у належному стані прикордонних знаків, обладнання, прикордонних просік, проведення їх контрольних оглядів та перевірок проходження лінії кордону. Як правило, по лінії державного кордону проводиться контрольно-слідова смуга шириною до 6 м (в Україні - 5 м), встановлюються інженерні та інші споруди, що перешкоджають несанкціонованому перетинанню державного кордону;

2) режим перетинання державного кордону особами та транспортними засобами, а також переміщення через державний кордон товарів, вантажів та іншого майна. Відповідно до ст. 9 Закону «Про державний кордон України» залізничне, автомобільне, морське, річкове, поромне, повітряне та інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, що встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України - це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) з комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна;

3) режим пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна. Згідно зі ст. 12 вищеназваного Закону пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється органами охорони державного кордону (входять до складу Державної прикордонної служби України) за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Пропуск через державний кордон України громадян України здійснюється у порядку, встановленому Законом України від 21.01.1994 р. №3857-12 «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України». Пропуск транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України провадиться відповідно до митного законодавства України і міжнародних договорів України.

4) режим ведення на державному кордоні та в безпосередній близькості від нього промислової, господарської та інших видів діяльності. За загальним правилом така діяльність забороняється і може провадитися лише у виключних випадках з дозволу органів Державної прикордонної служби за умови, що ця діяльність не заподіюватиме шкоди території суміжної держави, не створюватиме загрози здоров'ю населення, екологічній та іншій безпеці, а також не створюватиме перешкод у забезпеченні непорушності державного кордону;

5) порядок та процедури вирішення з іноземними державами спорів та інцидентів, пов'язаних з державним кордоном. Для вирішення питань, пов'язаних з режимом державного кордону держави призначають прикордонних представників (комісарів, уповноважених тощо) та їх заступників. Ці представники розглядають інциденти, пов'язані з порушенням режиму державного кордону, а також вживають заходів для попередження таких порушень. Рішення, спільно прийняті уповноваженими з приводу того чи іншого порушення режиму державного кордону, набувають чинності з моменту підписання відповідного протоколу. В Україні Прикордонні уповноважені та їх заступники призначаються постановою Кабінету Міністрів України.

Прикордонний режим встановлюється з метою створення належних умов для охорони державного кордону. Відповідно до ст.ст. 22-23 Закону України «Про державний кордон України» прикордонний режим встановлюється у прикордонній смузі та контрольованих прикордонних районах.

Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення. Ширина прикордонної смуги, як правило, не перевищує 5 км, а на окремих ділянках кордону може не встановлюватися взагалі.

Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, сільради, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється органами Державної прикордонної служби України. До контрольованого прикордонного району включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних річок, озер та інших водойм України і розташовані в цих водах острови.

Зміст прикордонного режиму складає встановлення:

· спеціальних правил постійного проживання, тимчасового перебування, проїзду (проходу), пересування осіб та транспортних засобів;

· спеціального порядку господарської, промислової та іншої діяльності, проведення масових заходів;

· спеціальних правил обліку та утримання маломірних самохідних та несамохідних суден (човнів), а також їх пересування у територіальному морі, внутрішніх водах прикордонних водойм [1, 2].

5. Міжнародні ріки. Режим Дунаю

Міжнародні ріки - це ріки, що протікають по території двох і більше держав або розділяють їх території.

Правовий режим використання міжнародних рік визначається міжнародними договорами, міжнародним звичаєм, а також доктриною. Міжнародні договори можуть мати універсальний характер і поширюватися на всі міжнародні ріки (наприклад, Барселонська конвенція про судноплавні водні шляхи, що мають міжнародне значення 1921 р.) або стосуватися певної ріки чи групи рік (зокрема, Бєлградська конвенція про режим судноплавства на Дунаї 1948 р., Договір про басейн ріки Ла-Плата 1969 р., Договір про співробітництво в Амазонії 1978 р. та інші договори).

Єдиного підходу до класифікації міжнародних рік у науці та практиці міжнародних відносин не існує. Найбільшою популярністю користується поділ міжнародних рік на види залежно від режиму їхнього географічного розташування та мети використання:

судноплавні (або власне міжнародні) - ріки, придатні для стійкої навігації та судноводіння, що протікають по території двох і більше держав або розділяють їх території та мають вихід до моря.

транскордонні - ріки, що протікають по території двох чи більше держав, не мають виходу до моря та не придатні для судноплавства або судноплавство на яких має вузько регіональний характер.

прикордонні - судноплавні та несудноплавні ріки, по яких проходить кордон між двома та більше державами.

Слід зауважити, що подібна класифікація носить умовний характер, оскільки різні ділянки однієї і тієї ж ріки можуть мати різний характер.

Основними елементами правового режиму міжнародних рік є:

1) закріплення територіального верховенства та суверенітету на відповідних ділянках рік за прибережними державами.

2) прибережна держава має право проходу своїх суден через частину території ріки, що належить іншій державі.

3) неприбережні держави мають право проходу своїх невійськових суден по міжнародних ріках на підставах та в порядку, передбаченому відповідними договорами. В більшості випадків води міжнародних рік є відкритими для проходу невійськових суден усіх країн.

4) військові та поліцейські судна прибережних держав можуть проходити через ділянки таких рік, що належать іншим державам лише за погодженням з цими державами. Військовим та поліцейським суднам неприбережних держав забороняється заходити в міжнародні ріки.

5) право використовувати водні та живі ресурси міжнародної ріки у виробничих, сільськогосподарських та інших цілях (право несудноплавного використання) належить лише прибережним державам і реалізується ними на принципах рівності та справедливості.

Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжнародні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера.

Міжнародні -- це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мозель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено.

Прикордонні -- ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства.

Прикордонними називають озера, через які проходить державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера можуть бути безстічними, тобто не з'єднаними з океаном (Каспійське море) і з'єднаними з океаном (Великі Озера Північної Америки). На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода торгового судноплавства прибережних держав.

Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжнародно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегульований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, -- Дунаю. Міжнародно-правовий режим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип'ять, Оскіл, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений.

Україна є учасницею одного міжнародного договору про режим міжнародної ріки -- Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р [3]. Дія Конвенції поширюється на всю «судноплавну частину Дунаю, від Ульма до Чорного моря, через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал « (ст. 2). Навігація на цьому відрізку Дунаю має бути свободною та відкритою «відповідно до інтересів і суверенних прав придунайських країн, а також з метою зміцнення економічних і культурних зв'язків придунайських країн між собою і з іншими країнами» (Преамбула). Військові судна придунайських держав за межами своїх країн можуть знаходитися «за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами» (ст. ЗО). Плавання по Дунаю військових кораблів усіх непридунайських держав заборонено. Конвенція встановлює обов'язки держав-учасниць із забезпечення судноплавства на своїх ділянках ріки, установлює режим судноплавства (гл. V), визначає порядок покриття витрат із забезпечення судноплавства (гл. VI). На підставі Конвенції про режим судноплавства по Дунаю 1948 р. створена Дунайська комісія у складі представників придунайських країн (ст. 5) і встановлена її компетенція. Штаб-квартира Комісії знаходиться в м. Будапешті. Конвенція передбачає створення спеціальних річкових адміністрацій [4].

Література

1. Український юридичний портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://jure.in.ua/node/42

2. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. -5-те вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2009. - 397 с. - (Вища освіта XXI століття).

3. Конвенція про режим судноплавства на Дунаї [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_175

4. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М.В. Буроменського - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

Размещено на Allbest.ru