Міжнародні економічні договори

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Міжнародні економічні договори



1. Міжнародний договір - основна правова форма регулювання міжнародних економічних відносин

правовий міжнародний договір спір

Договір - це категорія, яка широко використовується як у національному, так і в міжнародному праві. У найбільш поширеному розумінні договір -- це угода двох або кількох сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх прав і обов'язків. Юридична наука і практика свідчать про розмаїття договорів: трудових, цивільно-правових і міжнародних. Якщо вести мову про цивільно-правові та міжнародні договори, то слід зазначити, що вони є різновидом угод. Угоди -- поняття ширше, ніж договори, оскільки останні укладаються від імені однієї особи і виражають лише її волю (наприклад, видача доручення, векселя, чека або заповіт).

Під міжнародним договором, як правило, розуміють добровільну угоду між двома або кількома рівноправними державами чи міжнародними організаціями щодо їхніх взаємних прав і обов'язків у політичних, економічних, культурних та інших відносинах. Міжнародний економічний договір -- це, насамперед, різновид міжнародних договорів.

Слід зазначити, що, широко використовуючи міжнародні економічні договори як форму міжнародного економічного співробітництва, законодавство колишнього СРСР не закріпило їх визначення. Нині у законодавстві суверенних незалежних держав -- колишніх союзних республік -- робляться спроби законодавчо закріпити визначення міжнародних (зовнішньоекономічних) договорів. Так, у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [1], прийнятому 16 квітня 1991 р., зовнішньоекономічний договір (контракт) розглядається як матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їхніх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст. 1). Слово «контрагент» латинського походження і в буквальному перекладі означає «той, хто домовляється». У даному разі під контрагентом слід розуміти будь-яку сторону міжнародного економічного договору, яка бере на себе певні зобов'язання.

Міжнародні економічні договори мають надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у них участь, так і для світового господарства в цілому. В умовах зростаючої взаємозалежності різних країн, цілих регіонів виникає гостра потреба економічного співробітництва. У свою чергу, економічне співробітництво позитивно сприяє вирішенню питання про сумісність національних економік різних країн. Адже саме тут виникають проблеми, пов'язані, приміром, із стандартизацією та уніфікацією в промисловості, сільському господарстві, науці і техніці.

Немає необхідності доводити, що відокремлення економіки будь-якої країни від світового господарства не сприяє її соціально-економічному розвитку, зростанню добробуту людей. Укладення міжнародних економічних договорів, з одного боку, впливає на ефективність економічного розвитку, задоволення суспільних потреб народного господарства і населення відповідної країни, з іншого боку, економічне співробітництво між країнами розширює можливості на мирній основі вирішувати всі назрілі проблеми. Розвиток міжнародних економічних відносин через укладення відповідних договорів між країнами стабілізує їхні економічні зв'язки на взаємовигідній основі.

Міжнародний економічний договір слід розглядати не лише як правову форму відповідних економічних зв'язків між різними країнами, джерело міжнародного економічного права, а й як основне джерело зобов'язань. Юридичне їх закріплення дає можливість у разі необхідності захистити у відповідний спосіб ті чи інші права й інтереси, якщо вони порушуються у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язань, що випливають з міжнародних економічних договорів.

Міжнародний економічний договір слід також розглядати і як інструмент виявлення волі сторін, відповідно до чого встановлюються, змінюються або припиняються відносини, пов'язані із зобов'язаннями.

Отже, міжнародний економічний договір -- це добровільна угода між двома або кількома державами, міжнародними організаціями, відповідно до якої встановлюються, змінюються або припиняються їхні взаємні права та обов'язки [2].

2. Види міжнародних економічних договорів та угод між суб'єктами міжнародного права

Основою поділу будь-яких договорів, зокрема і міжнародних економічних, є їх класифікація. Найчастіше зустрічаються такі види договорів: 1) односторонні, двосторонні та багатосторонні; 2) оплатні й безоплатні; 3) формальні, реальні й консенсуальні.

При поділі на односторонні й двосторонні договори береться до уваги те, що одна чи дві сторони мають відповідні обов'язки. Якщо договірні зобов'язання має лише одна сторона, то це -- односторонній договір, якщо дві -- двосторонній договір. Більшість договорів є двосторонніми. До односторонніх належать лише окремі види договорів, наприклад договір дарування.

Двосторонні договори -- це такі договори, в яких обидві сторони мають взаємні зобов'язання і відповідні права, тобто коли кожна зі сторін виступає і як кредитор, і як боржник.

Як уже зазначалося, міжнародні економічні договори (угоди) мають в основному двосторонній характер. Прикладом двостороннього договору є Угода між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про торговельне співробітництво, текст якої наводиться нижче.

3. Угода між Урядом України і Урядом Турецької республіки про торговельно-економічне співробітництво

Уряд України і Уряд Турецької Республіки, що надалі іменуються Договірні Сторони, прагнучи зміцнювати та розширювати взаємовигідні торговельно-економічні відносини між своїми країнами на стабільній і збалансованій основі, підтверджуючи своє бажання зміцнювати історичні відносини дружби та добросусідства, що базуються на принципах рівності та взаємної поваги і вигоди, вирішили укласти угоду про торговельно-економічне співробітництво між своїми країнами.

Договірні Сторони вживатимуть усіх необхідних заходів для розвитку і розширення торговельно-економічних зв'язків на довгострокових, стабільних і збалансованих засадах і зміцнюватимуть економічне співробітництво в межах існуючих можливостей і відповідно до чинного національного законодавства.

З цією метою Договірні Сторони створюватимуть сприятливі умови для стабільного співробітництва між відповідними установами та організаціями двох країн.

Стаття 2

Договірні Сторони надаватимуть одна одній режим найбільшого сприяння відповідно до системи мита та митних зборів кожної країни, пов'язаних з імпортом та експортом. Ці положення не будуть поширюватись на: а) переваги, що надаються будь-якою з Договірних Сторін сусіднім країнам з метою полегшення прикордонної торгівлі; б) переваги, що виникають при укладенні угод, які ведуть до створення митного союзу або зони вільної торгівлі, членом яких є або може стати кожна зі Сторін;

в) переваги, що припускаються при укладенні спеціальних угод у сфері торговельно-економічних відносин із країнами, що розвиваються.

Стаття 3

Договірні Сторони, відповідно до своїх законів, правил і встановленого порядку, сприятимуть через свої відповідні установи полегшенню та прискоренню видачі експортних та імпортних ліцензій для виконання контрактів, підписаних на основі положень цієї Угоди.

Стаття 4

Договірні Сторони з метою сприяння доступу на ринки одна одної та розвитку двосторонньої торгівлі домовилися підтримувати і прискорювати процес обміну інформацією, заохочувати контакти між представниками ділових кіл, обмін делегаціями, сприяти їх участі в міжнародних виставках та ярмарках, що проводяться в обох країнах.

Вони будуть заохочувати відкриття представництв зовнішньоторговельних організацій, компаній, фірм, банків тощо на територіях одна одної відповідно до своїх законів та встановленого порядку.

Стаття 5

Імпорт та експорт товарів і послуг буде здійснюватись на основі контрактів, що укладатимуться між фізичними та юридичними особами обох країн із застосуванням світових цін і відповідно до їх законів і правил та міжнародної торговельної практики. Жодна з Договірних Сторін не буде нести відповідальності за зобов'язаннями фізичних та юридичних осіб, які виникатимуть щодо таких комерційних контрактів.

Стаття 6

Договірні Сторони робитимуть усе необхідне для звільнення від митних податків і платежів імпортованих зразків продукції, а також товарів, що експонуються на ярмарках і виставках.

Усі розрахунки і платежі, які стосуються імпорту та експорту товарів і послуг між двома країнами, здійснюватимуться у вільно конвертованих валютах відповідно до чинного у кожній з країн валютного законодавства.

Стаття 8

Договірні Сторони заохочуватимуть інвестиційне та технічне співробітництво між двома країнами, зокрема шляхом створення спільних підприємств на їх територіях для потреб як своїх внутрішніх ринків, так і ринків третіх країн.

Крім названих напрямів співробітництва, Договірні Сторони визнали можливим взаємодіяти у таких сферах: сільське господарство і харчова промисловість; модернізація легкої промисловості; суднобудівництво; виробництво медичного устаткування; засоби зв'язку; транспорт; будівництво; туризм.

Стаття 9

Беручи до уваги важливість банківської сфери у розвитку взаємної економічної і торговельної діяльності, Договірні Сторони домовилися підтримувати співробітництво між своїми банками.

Стаття 10

Договірні Сторони вирішили створити українсько-турецьку міжурядову економічну комісію для сприяння виконанню цієї Угоди, розгляду питань, які виникають у ході її реалізації і для підготовки рекомендацій своїм Урядам щодо подальшого розширення двосторонніх економічних і торговельних зв'язків.

Комісія складатиметься з представників Урядів обох країн. Її засідання відбуватимуться почергово в Україні і Туреччині у взаємно погоджені строки.

У разі необхідності Договірні Сторони можуть залучати до роботи комісії експертів і радників.

Стаття 11

При закінченні строку дії цієї Угоди застосування її положень продовжуватиметься стосовно всіх невиконаних зобов'язань по контрактах, укладених у період чинності цієї Угоди.

Стаття 12

Ця Угода набирає чинності з того часу, коли Договірні Сторони повідомлять одна одну по дипломатичних каналах про виконання необхідних національних процедур для її затвердження.

Ця Угода укладається строком на п'ять років і автоматично продовжуватиметься на наступні однорічні періоди, якщо жодна з Договірних Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення дії цієї Угоди щонайменше за шість місяців до закінчення строку її дії.

Здійснено в м. Анкарі 4 травня 1992 р. у двох примірниках, кожний українською та турецькою мовами, причому обидва тексти мають однакову силу.

За Уряд України За Уряд Турецької Республіки

Друга група договорів -- оплатні і безоплатні. Практика міжнародного економічного співробітництва та зовнішньоекономічних відносин свідчить про те, що переважно договори укладаються на взаємовигідній, оплатній основі. Це відповідає одному із уже згадуваних загальних принципів міжнародного права - принципу взаємовигоди. У межах оплатних договорів, коли одна зі сторін отримує якусь користь, вона повинна забезпечити іншій стороні відповідну, як правило, еквівалентну вигоду. Так, протягом семи місяців 1992 р. тривали дискусії щодо оплати газу, який повинен надходити з Туркменістану в Україну. Врешті-решт, у вересні 1992 р. був підписаний договір на поставку газу без урахування витрат на його транспортування.

Безоплатними називаються договори, для яких не характерна взаємна компенсація. Інколи їх називають ще добродійними, або благодійними, договорами. Це договори дарування, безвідсоткової позики, звільнення від оплати боргу, надання безоплатних послуг та ін.

Якщо розглядати договори та зовнішньоекономічні угоди (контракти) з погляду яких-небудь фактичних обставин, то їх можна поділити на формальні, реальні та консесуальні.

До формальних договорів слід віднести такі, для укладення яких, крім взаємної згоди сторін, потрібне дотримання певної форми. Відповідно до чинного в багатьох країнах законодавства недотримання форми договору веде до визнання його недійсним з усіма негативними наслідками, що випливають з цього. Як правило, згода, до якої дійшли сторони, має бути викладена у письмовому документі, який підписується сторонами, а якщо це передбачено законодавством, то й зареєстрована у відповідних державних органах (нотаріаті, суді та деяких інших). У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 6) зазначено, що форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом її укладення. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною через недодержання форми, якщо додержані вимоги законів України.

Реальними визнаються договори, в основі яких лежить не лише досягнення згоди, а й їх гарантоване виконання. До цієї групи договорів відносять, наприклад, договори позики, застави, зберігання. Проте в законодавстві Швейцарії, Польщі, Угорщини та Югославії чітко простежується тенденція ігнорування існування поняття реального договору, нехтування необхідності відмежування реальних договорів від консенсуальних. І це слід враховувати при укладенні договорів із суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності цих країн.

Консенсуальні договори - це такі, за якими з усіх суттєвих умов досягнута згода сторін. Вони вважаються укладеними і набирають чинності не в момент виконання, а в момент досягнення згоди.

Існує й інша, набагато ширша, класифікація міжнародних договорів.

Міжнародні економічні договори можна поділити на кілька видів і за їхнім змістом. Розглянемо окремі види цих договорів.

Торговельні договори (інколи вони мають ще й інші назви, а саме: «договір про торгівлю і мореплавство», «договір про торгівлю і судноплавство», «торговельна угода» тощо) встановлюють принципи торговельно-економічних відносин між двома країнами, а також закріплюють певні норми (правила), що створюють правову базу таких відносин. У межах цих договорів вирішуються питання митного збору, торговельного мореплавства, транспорту, діяльності торговельних представництв та іншої діяльності юридичних та фізичних осіб на території відповідної держави.

Угоди про товарообіг укладаються між урядами країн. У них обумовлюються найменування (асортимент) і кількість товарів, які поставляються з однієї країни в іншу протягом відповідного періоду, інші питання.

Угоди про товарообіг тісно пов'язані з угодами про платежі, в яких визначено порядок їх здійснення.

Угоди про економічне і технічне співробітництво, як правило, мають комплексний, дещо універсальний і довгостроковий характер, оскільки в їх межах здійснюється діяльність зовнішньоекономічного характеру в різних галузях економічного і промислово-технічного співробітництва. Прикладами таких угод можуть бути угоди про економічне і технічне сприяння в будівництві підприємств та інших об'єктів.

Угоди про науково-технічне співробітництво передбачають діяльність зовнішньоекономічного характеру на основі дво- і багатосторонніх договорів у конкретних галузях науки і техніки.

Довгострокові програми розвитку промислового і науково-технічного співробітництва - різновид, як правило, двосторонніх договорів, розрахованих на тривалу перспективу в окремих напрямах або галузях співробітництва.

Кредитні угоди -- договори, в яких визначаються основні умови та принципи надання міждержавних кредитів.

Угоди про режим інвестицій укладаються між окремими країнами і визначають порядок усіх видів майнових цінностей, що вкладаються у відповідні підприємства, галузі економіки.

Податкові угоди спрямовані на усунення подвійного оподаткування товарів, послуг, що надаються в межах економічного та науково-технічного співробітництва [2].

Міжнародні економічні договори між державами та міжнародними економічними організаціями

Як зазначалося раніше, однією з організаційних форм міжнародного економічного співробітництва держав є співробітництво з міжнародними економічними організаціями, що зазвичай здійснюється на договірних засадах.

Спрямованість договірної правоздатності як держав, так і міжнародних економічних організацій спостерігається у різних сферах. Тому загальний поділ всієї маси зазначених договорів можна здійснити за кількістю сфер, галузей, що ними охоплюються, на дві групи. До першої групи слід віднести такі договори, які використовуються державами для забезпечення стосунків міжнародними економічними організаціями в окремих сферах та галузях. Другу групу договорів становлять угоди комплексного характеру, які регулюють міжнародні економічні відносини відразу в кількох сферах і галузях співробітництва.

Розгляд першої із зазначених груп можна, наприклад, розпочати з договорів, які укладаються у сфері валютно-фінансових відносин. Останні становлять значну частину стосунків держав з міжнародними економічними організаціями.

Серед цих договорів, які регулюють міжнародні відносини між зазначеними суб'єктами стосовно безповоротного надання коштів (грантів), надання позики, надання коштів, кредитів на пільгових умовах, а також гарантійні угоди. Отже, більшість договорів між державами та міжнародними економічними організаціями у валютно-фінансовій сфері за своїми умовами мають характер фінансової допомоги.

Серед організацій, з якими держави укладають договори та угоди про надання фінансової допомоги, важливе місце посідають міжнародні фінансові організації. Відомо, наприклад, що Україна уклала договори та угоди про надання фінансової допомоги з такими організаціями, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку та Європейський банк реконструкції і розвитку. Це договори та угоди про надання кредитів, позик, грантів, гарантійні угоди тощо. Існують і інші фінансові організації, які укладають угоди цього виду. Угоди з надання грантів та позик активно укладаються з іншими міжнародними організаціями, зокрема з Міжнародним фондом сільськогосподарського розвитку та Фондом капітального розвитку ООН.

Деякі міжнародні економічні організації, які діють в інших сферах, також укладають угоди про надання фінансової допомоги. Зокрема, Україна уклала кредитні угоди про надання довгострокової фінансової допомоги з Європейським Союзом.

Наступним важливим видом угод між державами та міжнародними економічними організаціями є угоди щодо надання технічної допомоги. Наприклад, Угода між Урядом Австралійської співдружності та Продовольчою і сільськогосподарською організацією ООН про надання технічної допомоги урядам тропічних та напівтропічних регіонів у формі стажування фахівців з вивчення евкаліптів (липень 1952 р.).

Характерною рисою угод про технічну допомогу є те, що до них залучається третя сторона -- держава або міжнародна організація, які надають повну або часткову технічну допомогу.

Певну специфіку має правове оформлення надання технічної допомоги, наприклад, Україні від міжнародних організацій, якщо значна частина такої допомоги надається за рахунок фінансових коштів, отриманих від цих організацій. Зазначені угоди включають, по-перше, положення щодо обсягів та порядку надання фінансових коштів, по-друге, безпосередньо опис технічної допомоги, яка надається за рахунок цих коштів. У ряді випадків укладаються так звані Рамкові угоди. Так, Україною була укладена Рамкова угода щодо грантів технічної допомоги Міжнародного банку реконструкції і розвитку, яка встановлює загальні умови надання коштів на технічну допомогу за періодичними зверненнями нашої держави.

Окрім розглянутих двох головних видів договорів та угод про надання допомоги, у стосунках міжнародних економічних організацій з державами використовуються також угоди про надання інших видів допомоги, які, однак, є менш поширеними, оскільки організація, що її надає, є більш вузько спеціалізованою. Прикладом можуть бути угоди про надання допомоги від Світової продовольчої програми у формі продовольства, яка спрямована для підтримки проектів соціального й економічного розвитку або для задоволення нагальних потреб у продовольстві в різних екстремальних ситуаціях (засуха, паводки, землетрус тощо).

Важливу частину міжнародних економічних відносин становлять торговельні стосунки між їх учасниками, зокрема міжнародними організаціями та державами. Ці відносини можуть бути встановлені через укладення різноманітних видів угод та договорів. Серед угод зазначеного типу можуть бути виділені найпростіші торговельні угоди щодо певних груп товарів, угоди про торговельні відносини, угоди у галузі морського судноплавства та ін. Значну кількість багатосторонніх угод підписують держави, вступаючи, наприклад, до Світової організації торгівлі.

Україна, як держава, укладає значну кількість угод, наприклад, з Європейськими співтовариствами. Так, у 1993 р. нею була укладена угода з Європейським співтовариством про торгівлю текстильною продукцією. Пізніше, у 1997 р. Україна уклала угоду про торгівлю деякими сталеливарними виробами з Європейським співтовариством з вугілля та сталі. Подальший розвиток відносин нашої країни з ЄС у сфері торгівлі передбачається здійснювати на основі найважливішого типу торговельних угод -- угоди про вільну торгівлю. Про це зазначається в Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами та їх державами-членами, підписаній 14 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.).

Досить поширеним видом відносин між державами та міжнародними економічними організаціями є відносини, що виникають у рамках співробітництва в певних галузях науки і техніки. Для цього між ними укладаються міжнародні угоди про співробітництво в проведенні наукових та технічних досліджень у певних галузях. У таких угодах визначається мета та форми співробітництва, керівні та виконавчі органи, умови фінансування робіт, а також умови правової охорони та використання результатів, одержаних під час виконання програм, тощо. Наприклад, значна частина дослідницької програми Євроатому здійснюється науково-дослідними інститутами окремих держав-членів, а також третіх держав на основі різноманітних науково-дослідницьких договорів.

Як відомо, до системи міжнародних економічних договорів входить значна кількість організацій спеціальної компетенції, які також укладають з державами угоди більш вузького спрямування. Такою є, наприклад, Угода між Сполученими Штатами Америки та Світовою організацією торгівлі про співробітництво в галузі промислової власності від 26 вересня 1980 р.

Друга група угод, що укладаються між державами та міжнародними організаціями, охоплює не одну, а кілька сфер (галузей) співробітництва. У зазначених угодах визначається загальний режим стосунків в обраних одночасно сферах (галузях). Прикладом такої угоди може бути уже згадувана Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 р. Відповідно до ст. 1 зазначеної Угоди цілями такого партнерства є: забезпечення у певних рамках політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;

прискорення розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, сприяння їх сталому розвитку;

створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва;

підтримка зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки. Зміст зазначеної статті Угоди свідчить про комплексність, широту спектра співробітництва між її сторонами [2].

4. Припинення і призупинення дії міжнародних економічних договорів

Припинення міжнародного договору, тобто втрата ним чинності або вихід із нього учасника здійснюються у відповідності з умовами самого договору, а за згодою інших сторін - у будь-який прийнятний час та спосіб.

Виділяються такі підстави припинення дії міжнародних договорів:

1. Закінчення строку на який договір був укладений, якщо сторони не домовилися про продовження строку його дії (пролонгація договору). Про продовження строку дії міжнародного договору сторони можуть домовитися як під час укладення міжнародного договору, так і після набрання ним чинності.

2. Повне виконання зобов'язань, передбачених договором.

3. Скасування міжнародного договору за спільною згодою усіх його учасників.

4. Заміна договору новою угодою, що регулює ті ж відносини між тими ж суб'єктами.

5. Вихід з договору:

а) денонсація договору - тобто відмова держави чи міжнародної організації від договору з попереднім (а іноді і наступним) попередженням інших учасників договору, якщо можливість такої відмови передбачена міжнародним договором. Як правило, у міжнародних договорах визначаються такі елементи процедури денонсації: строк, коли держава вправі заявити про денонсацію, строк після оголошення заяви про денонсацію, по закінченню якого договір припиняє чинність для цієї сторони, умови денонсації, форма та зміст повідомлення про денонсацію і т.д. інколи право держав на денонсацію міжнародних договорів обмежується. Зокрема, Женевські конвенції про захист прав війни 1949 р. не можуть бути денонсовані під час війни.

б) анулювання договору - це відмова держави чи міжнародної організації від міжнародного договору за наявності достатніх підстав, передбачених міжнародним правом. До таких підстав відносяться істотне порушення умов договору іншими учасниками, неможливість його виконання (втрата об'єкту договору), а також докорінна зміна обставин. За наявності таких обставин може бути анульований будь-який міжнародний договір, не залежно від того, чи передбачена у ньому можливість анулювання чи ні.

Зупинення міжнародного договору - це тимчасове припинення дії договору у відповідності з його умовами або за згодою сторін. Зупинення дії міжнародного договору не призводить до розриву відносин між його сторонами і не може перешкоджати іншим учасникам договору користуватися належними їм правами. Під час зупинення дії міжнародного договору сторони зобов'язані утримуватися від дій, які можуть призвести до неможливості відновлення дії договору.

Підстави визнання договору недійсним визначаються Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. Такі підстави поділяються на підстави абсолютної недійсності договору та підстави відносної недійсності договору.

За наявності абсолютних підстав укладений договір є нікчемним і не тягне жодних юридичних наслідків. Такими підставами є:

· згода держави на обов'язковість договору була виражена внаслідок застосування сили чи погрози силою до цієї держави чи її представника;

· договір суперечить імперативній нормі jus cogens, не залежно від того, коли така норма виникла - до, під час, чи після укладання договору.

Наявність відносних підстав безпосередньо не впливає на дію договору, проте сторона отримує право оспорювати його чинність. Відносними підставами визнання договору недійсним є:

порушення внутрішнього права держави, яке визначає повноваження органів і посадових осіб укладати міжнародні договори;

укладення договору під впливом помилки;

укладення договору внаслідок обману;

укладення договору внаслідок прямого чи непрямого підкупу представника сторони.

Положення міжнародного договору, визнаного недійсним, не мають юридичної сили. Якщо на підставі такого договору були вчинені певні дії, то кожна сторона вправі вимагати від іншої, коли це можливо, відновлення попереднього становища (двостороння реституція). Дії, добросовісно виконані до посилання на міжнародний договір, незаконними не визнаються. Якщо договір визнаний недійсним внаслідок протиріччя з нормами jus cogens, то його учасники зобов'язані ліквідувати наслідки будь-яких дій, вчинених відповідно до такого договору, якщо ці дії суперечать нормам jus cogens [3].

5. Загальна характеристика правового забезпечення зобов'язань і засобів розв'язання міжнародних економічних спорів

Аналіз багатьох міжнародно-правових документів дає можливість зробити висновок, що до засобів, які найчастіше використовуються при розв'язанні спорів мирним шляхом у процесі виконання зобов'язань, які випливають з міжнародних економічних угод, належать дипломатичні переговори, посередництво, створення погоджувальних комісій, розгляд справ у Міжнародному арбітражі та у Міжнародному суді, а також суді Європейського економічного співтовариства.

Серед засобів забезпечення вирішення міжнародних спорів економічного характеру найпоширенішим є здійснення дипломатичних переговорів. Вони ведуться від імені держави їх главами, главами урядів, міністрами закордонних справ, спеціально призначеними для цього дипломатичними працівниками. Як свідчить практика, ефективність дипломатичних переговорів з приводу міжнародних економічних спорів, як і інших спорів, буває високою лише за умови, якщо вони ведуться на ґрунті взаємної поваги суверенітету сторін, їх рівності, сприяння зміцненню миру.

При посередництві у розв'язанні спорів між сторонами бере участь третя держава. В одному випадку ця держава виступає з пропозицією щодо примирення сторін, між якими ведеться спір, сприяє здійсненню дипломатичних переговорів. Цей вид посередництва називається добрими послугами. В іншому випадку третя держава на запрошення сторін, між якими виник спір, виступає як посередник і веде переговори з ними з метою примирення сторін. Цей вид посередництва заведено називати особистим посередництвом [4].

У ряді випадків для розв'язання спорів створюються погоджувальні комісії на паритетних засадах, тобто з рівною кількістю представників від сторін, між якими виник спір. Ці комісії обстежують і аналізують ситуацію, вивчають причини виникнення спору та пропонують шляхи його припинення. На підставі одержаних матеріалів формулюють свої висновки та пропозиції, що передаються урядам держав, між якими виник спір.

Арбітражне вирішення міждержавних спорів економічного характеру є також одним із мирних засобів їх розв'язання. Цей засіб відомий ще з часів Древньої Греції та Древнього Єгипту, де широко використовувався третейський арбітражний розгляд спорів.

Нині арбітражне вирішення міжнародних економічних спорів широко використовується у практиці міжнародного співробітництва.

Значний внесок у розвиток міжнародного арбітражу зробили Перша (1899 р.) і Друга (1907 р.) Гаазькі конференції миру, які були скликані за ініціативою і за активної участі російського уряду. На цих конференціях були прийняті Конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень, на основі яких лише за період з 1907 по 1914 р. було укладено 86 арбітражних угод.

У 1907 р. була підписана Конвенція про заснування Постійної палати Третейського суду. Відповідно до вказаної Конвенції звернення до арбітражу -- це справа добровільна і не обов'язкова для держав, між якими виник спір. Але якщо вони вже звернулися до послуг арбітражу, то повинні підкоритись його рішенню.

Слід зазначити, що колишній Радянський Союз не приєднався до Конвенції, а це означає, що ряд держав, створених на основі колишніх союзних республік, не беруть участі у діяльності Постійної палати Третейського суду.

У межах функціонування ЄЕС був створений свій Суд, який покликаний розглядати спори між країнами -- членами ЄЕС. Крім того, до компетенції цього Суду входить установлення відповідності законів країн-членів положенням Договору про Європейське Економічне Співтовариство. Рішення цього Суду є обов'язковими для країн -- членів ЄЕС, і їх виконання забезпечується, у разі необхідності, примусовим способом.

Для розв'язання міждержавних економічних спорів між державами -- учасницями Співдружності незалежних держав 6 липня 1992 р. на основі Угоди Ради глав цих держав був створений Економічний суд співдружності незалежних держав (Туркменістан і Україна цієї Угоди не підписали).

До компетенції Економічного суду СНД належить розгляд міждержавних економічних спорів, що виникають у процесі виконання економічних зобов'язань, передбачених угодами, рішеннями Ради глав держав, Ради глав урядів Співдружності та інших її інститутів.

Суд покликаний вирішувати спори щодо відповідності нормативних та інших актів держав -- учасниць Співдружності, що стосуються економічних питань, угодам та іншим актам Співдружності. Водночас у Положенні про цей Суд сказано, що за угодами держав -- учасниць Співдружності він може розглядати й інші спори, пов'язані з виконанням угод і прийнятих на їх основі інших актів Співдружності.

За наслідками розгляду спору Економічний суд приймає рішення, в якому фіксується факт порушення країною -- учасницею угод, інших актів Співдружності та її інститутів (або відсутність порушення) і визначаються заходи, яких рекомендується вживати відповідній державі з метою усунення порушень та їх наслідків.

Держава, стосовно якої прийнято рішення Суду, забезпечує його виконання [2].

6. Міжнародний суд і міжнародний арбітраж

Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. був створений Міжнародний суд у складі 15 суддів [5].

Міжнародний суд (англ. International Court of Justice, фр. Cour internationale de Justice) -- головний судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Суд міститься у місті Гаага (Нідерланди). Країни-члени можуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про прикордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні копалини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.

Офіційні мови Суду - французька і англійська.

Міжнародний суд ООН - один з шести головних органів ООН і головний судовий орган цієї організації. Заснований в 1945 році замість Постійної палати міжнародного правосуддя (ППМП) при Лізі націй, що існувала до Другої світової війни. У жовтні 1945 року ППМП на своїй останній сесії ухвалила рішення про передачу своїх архівів і майна Суду, який також мав засідати в Палаці миру в Гаазі. 31 січня 1946 року судді ППМП пішли у відставку і 5 лютого 1946 року Генеральна Асамблея і Рада Безпеки ООН вибрали перших членів Міжнародного Суду. У квітні 1946 року ППМП була офіційно розпущена, і Суд, зібравшись на перше засідання, вибрав своїм Головою суддю Хосу Густава Герроро (Сальвадор), який був останнім головою ППМП. Перше засідання було проведене 18 квітня 1946 року.

Суд формується і діє відповідно до свого Статуту, який є невід'ємною частиною Статуту ООН. Статут Міжнародного Суду був підписаний 26 червня 1945 року і набув чинності 24 жовтня 1945 року.

Сторонами в справах, що розглядаються Судом, можуть бути тільки держави. Суд уповноважений

розглядати правові спори між державами, що пов'язані з порушенням міжнародних договорів і зобов'язань або виникають при їх тлумаченні;

ухвалювати обов'язкові до виконання рішення за всіма спорами, які передаються державами на його розгляд;

давати консультативні, що не мають обов'язкової сили вироку з правових питань на прохання Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки і інших органів ООН з дозволу ГА ООН.

До суду можуть звертатися учасники його Статуту, до числа яких автоматично входять всі члени ООН. Держава, що не є членом ООН, може стати учасником Статуту на умовах, що визначаються у кожному окремому випадку ГА ООН за рекомендацією РБ ООН. Всі держави учасники Статуту Міжнародного Суду можуть бути сторонами в справах, що розглядаються ним. Інші держави можуть передавати на його розгляд справи на умовах, що визначає РБ ООН. Крім того, РБ ООН може рекомендувати передати на розгляд Суду будь-яку юридичну суперечку.

Розгляд порушується одним з двох наступних способів:

1) За допомогою повідомлення про спеціальну угоду: спеціальна угода є двосторонньою за своїм характером, укладається державами, охочими спільно представити спір на розгляд Суду, і складається з одного тексту питань, які вони погодилися передати на розгляд Суду; будь-яка з цих держав може порушити розгляд, повідомивши Секретаріат про цю угоду;

2) За допомогою заяви: заява, яка є односторонньою за своїм характером, подається державою проти іншої держави на основі юрисдикційної статті в договорі або заяв в рамках системи «факультативної обмовки».

У документах, що супроводжуються листом міністра закордонних справ відповідної держави або його посла в Гаазі, має вказуватися точний предмет суперечки і назви сторін. Заява повинна бути докладнішою, ніж спеціальна угода: крім вищезазначених елементів, держава заявник повинно вказати підстави наявності, на його думку, у Суду юрисдикції. Воно повинне також вказати точний характер претензії і представити короткий виклад фактів і підстав, що лежать в основі цієї претензії.

Секретар негайно супроводить спеціальну угоду або заяву іншій стороні і суддям, а також Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй і всім державам членам, що мають право звертатися до Суду. Він включає справу в загальний список Суду і інформує пресу.

Рішення Суду є обов'язковим для відповідних сторін. У статті 94 Статути Організації Об'єднаних Націй передбачається, що «кожен член Організації зобов'язується виконати рішення Суду у тій справі, в якій він є стороною». Будь-яка держава, незалежно від того, чи є вона членом Організації Об'єднаних Націй чи ні, яка вважає, що інша сторона не виконала рішення Суду, може довести це питання до відома Ради Безпеки. Остання, якщо визнає це необхідним, може зробити рекомендації або вирішити про вживання заходів для виконання рішення.

При розгляді справи і винесення ухвал Суд застосовує джерела права, які визначені в статті 38 його Статуту, а саме:

міжнародні конвенції і договори;

міжнародний звичай;

загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

судові рішення і доктрини найкваліфікованіших фахівців з міжнародного права.

Крім того, у разі домовленості сторін суперечки, Суд може вирішувати справу на основі принципу ex aequo et bono, тобто по справедливості, не обмежуючи себе нормами міжнародного права, що діють.

Більше половини справ, які розглядає Суд, стосується територіальних і прикордонних суперечок. Значне число пов'язане з морськими спорами і питаннями, що стосуються морського права. Інша група справ пов'язана з питаннями державної юрисдикції і дипломатичного і консульського права. Найважливіші спори в практиці Суду стосувалися тверджень про незаконне застосування сили. Крім того, до Суду поводяться з проханнями винести ухвалу по претензіях комерційного характеру або претензіям приватно-правового характеру до однієї держави, яка підтримує іншу державу [6].

Україна також приймала участь в одній із справ, що розглядалася Міжнародним Судом. 03 лютого 2009 року Міжнародний Суд прийняв рішення по справі Румунії проти України стосовно делімітації чорноморського шельфу [7] .

Арбітражний розгляд різних спорів, зокрема і спорів, пов'язаних з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань міжнародних економічних договорів, є одним із засобів їх мирного розв'язання. Слід виділити дві різновидності Міжнародного арбітражу. Перша -- це Міжнародний арбітраж, який передбачається у міжнародних договорах на випадок розгляду спорів, пов'язаних з їх невиконанням. Друга -- це Міжнародний арбітраж, який створюється для розгляду і розв'язання конкретного спору.

Арбітраж як один із засобів розв'язання спорів передбачений у багатьох міжнародно-правових документах. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати підтриманню миру і безпеки, повинні намагатися розв'язати його мирними засобами. У цій нормі Статуту ООН закладені основи мирного врегулювання спорів, зокрема і використання можливостей Міжнародного арбітражу.

Так, відповідно до ст. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992 р., спори, які можуть виникнути між ними, можуть передаватись за ініціативою будь-якого із урядів до арбітражного суду. Статтею передбачається, що арбітражний суд буде створений і функціонуватиме таким чином.

Кожний Уряд призначить одного арбітра. За взаємною згодою вони визначать голову арбітражного суду, який повинен бути громадянином третьої держави і призначення якого має бути прийняте обома урядами. Арбітри мають бути призначені протягом трьох місяців, а голова -- впродовж шести місяців з дня одержання прохання від будь-якого з урядів про проведення арбітражу. Якщо призначення не будуть здійснені в зазначені строки, то будь-який з урядів може, за відсутності іншої домовленості, просити Генерального секретаря Постійного арбітражного суду зробити необхідне або необхідні призначення, і обидва уряди погоджуються прийняти таке або такі призначення.

Арбітражний суд ґрунтуватиме своє рішення на відповідних принципах і нормах міжнародного публічного права. Його рішення, прийняті більшістю голосів, будуть остаточними і матимуть обов'язкову силу.

Під час судового розгляду кожен з урядів візьме на себе витрати, пов'язані з діяльністю свого арбітра і своїм представництвом у судовому розгляді в арбітражному суді, тоді як витрати, пов'язані з діяльністю голови, та інші витрати арбітражу будуть сплачені в рівних частинах обома урядами. У своєму рішенні арбітражний суд може на власний розсуд змінити пропорцію розподілу витрат між двома урядами. З усіх інших питань арбітражний суд установить свої правила процедури.

Арбітражний розгляд як один із засобів розв'язання спорів передбачений Декларацією про принципи міжнародного права (1970 р.) та Манільською декларацією про мирне розв'язання міжнародних спорів. Пакт Ліги арабських держав (ст. 5) Статуту Організації африканської єдності 1963 р., Статут Організації американських держав 1948 р. та інші міжнародно-правові документи закріплюють положення щодо мирного, арбітражного урегулювання міжнародних економічних спорів.

Необхідність розгляду спорів міжнародного характеру арбітражем обумовила потребу розроблення Кодексу арбітражного процесу. Такий проект Кодексу як первинний варіант був підготовлений Інститутом міжнародного права. До цього проекту повертались неодноразово.

Комісія міжнародного права ООН, створена 21 листопада 1947 р., зробила чимало для арбітражного урегулювання спорів. У 1950 р. на Комісії була заслухана спеціальна доповідь, в якій був запропонований проект арбітражного процесуального кодексу. Проект цього Кодексу став предметом обговорення третьої (1951 р.), четвертої (1952 р.) і п'ятої (1955 р.) сесій Комісії міжнародного права.

Особливістю цього проекту є те, що звернення до арбітражу, незалежно від волі сторін, є обов'язковим. Якщо сторони, між якими виник спір, не можуть укласти арбітражну угоду самостійно або з допомогою третьої сторони, то умова такої угоди визначається Міжнародним судом ООН. Якщо арбітраж не може розтлумачити своє рішення, воно роз'яснюється Судом. Якщо відкрилися нові обставини, то Суд може переглянути арбітражне рішення.

У 1958 р. на десятій сесії Комісії міжнародного права був прийнятий кінцевий варіант документа про арбітражний процес, який називався «Зразкові правила арбітражного процесу». Він був представлений Генеральній Асамблеї ООН, яка 14 листопада 1958 р. своєю резолюцією рекомендувала цей документ до використання.

Звичайно, зразкові правила потребують удосконалення з урахуванням сучасної практики міжнародного економічного співробітництва. Найкращий варіант вирішення цього питання -- розроблення на основі «Зразкових правил арбітражного процесу» відповідної конвенції. Тим більше, що практика використання конвенції в цьому напрямі існує. Як відомо, у 1957 р. державами -- членами Ради Європи була укладена Європейська конвенція з мирного врегулювання спорів. Цей міжнародно-правовий акт, поряд з іншими питаннями, регулює під час розгляду спорів судову процедуру (ст. 1--3), примирення (ст. 4--18) і арбітраж (ст. 19--26).

У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав -- учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному 15 січня 1989 р. і колишнім Радянським Союзом, зазначено, що для врегулювання спорів слід заслуховувати третю сторону, якщо вони не можуть бути урегульовані іншими мирними засобами.

Як уже зазначалось, уряди держав -- учасниць СНД (за винятком Азербайджанської Республіки) підписали 20 березня 1992 р. Угоду про порядок розгляду спорів, які пов'язані із здійсненням господарської діяльності. Відповідно до цієї Угоди встановлено порядок розгляду господарських спорів між суб'єктами, які знаходяться в різних державах -- учасницях Співдружності. Суб'єкти господарювання (підприємства, об'єднання, організації, громадяни-підприємці) кожної держави -- учасниці Співдружності користуються на території іншої держави-учасниці правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, рівним із суб'єктами господарювання іншої держави.

Компетентний суд держави-учасниці має право розглядати спір, коли на його території:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце перебування на момент пред'явлення позову. Якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, які знаходяться на території різних держав -- учасниць СНД, то спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача;

б) здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства-відповідача;

в) має місце дія або інша обставина, яка стала підставою для відшкодування збитків;

г) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за позовом про захист ділової репутації;

д) знаходиться контрагент -- постачальник, підрядник, і спір стосується укладення, зміни або припинення договорів.

Компетентні суди держав -- учасниць СНД розглядають справи і в інших випадках, якщо є письмова згода сторін про передання спору цьому суду. За наявності такої згоди суд іншої держави -- учасниці СНД припиняє проведення справ за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до прийняття рішення у справі.

Позов суб'єктів господарювання про право власності на нерухоме майно розглядається виключно судом держави -- учасниці СНД, на території якої перебуває майно.

Щодо справ про визнання повністю або частково ненормативних актів державних та інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих суб'єктом господарювання такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання вказаними органами своїх обов'язків стосовно суб'єктів господарювання, то вони розглядаються виключно судом за місцезнаходженням зазначеного органу.

Зустрічний позов і вимога про залік, які випливають із того ж правовідношення, що й основний позов, підлягають розгляду у тому самому суді, який розглядає основний позов.



Література

1. Закон України про зовнішньоекономічну діяльність [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/959-12

2. Опришко В. Ф. Підручник. -- Видання друге, перероблене і доповнене. -- К.: КНЕУ, 2003. -- 311 с.

3. Український юридичний портал [Електронний ресурс]. - Режим доступу: bhttp://jure.in.ua/node/44

4. Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. -5-те вид., випр. і доп. - К.: Знання, 2006. - 397 с. - (Вища освіта XXI століття).

5. Международный суд ООН [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.un.org/ru/icj/

6. Міжнародний_суд ООН [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Міжнародний_суд

7. Процес «Румунія проти України» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Процес_Румунія_проти_України

8. Міжнародне право: Підручник. Затверджено МОН / Тимченко Л.Д., Кононенко В.П. - К., 2012. - 631 с.

Размещено на Allbest.ru